Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Охоронний апарат Української держави (квітень – грудень 1918 р.)

3.4. ОСНОВНІ НАПРЯМИ СЛУЖБОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Організаційно-штатна відпрацювання, кадрове комплектування і матеріальне забезпечення вартових підрозділів не могли самі собою призвести до усталеності правового життя. Охорона встановленого гетьманом державного ладу, ліквідація анархо-кримі­наль­ної ситуації в країні вимагали сумлінного виконання вартовими своїх службових обов’язків. Їх особливості визначалися функціями вартового підрозділу. Разом з тим в Статуті варти від 9 серпня 1918 р. зазначалося, що всі частини «складають одне ціле і слугують загальній справі охорони порядку в країні. У зв’язку з цим чини Державної Варти, незалежно від галузей діяльності (міської, повітової, залізничної, розшукової, освідомчої), роботу виконують в контакті і зобов’язані здійснювати один одному повне сприяння» 137.

Нормативні чинники. Опозиція гетьманської влади всіляко розповсюджувала чутки про неймовірну жорстокість Державної варти. Уявлення про вартових як катів свого народу, що вішали і розстрілювали без суду і слідства ні в чому не винних мирних людей, підтримувала радянська історіографія. За умов неусталеності правового життя в 1918 р. такі випадки відбувалися в Україні. Але нами не знайдено про це жодного документального свідчення ні в центральних, ні в місцевих архівах. Натомість документи доводять, що здебільшого діяльність вартових укладалася в окреслені законами того часу процесуальні дії. А виконання ними службових обов’язків не виходило з-під контролю посадових осіб, управлінські розпорядження яких видавалися в межах діючих нормативних чинників держави. Виховані в дусі, противному анархії, колишні російські чиновники, які потрапили до гетьманського апарату, для вжиття надзвичайних заходів повинні були отримати відповідну урядову вказівку, видану на підставі існуючого закону. 30 травня 1918 р. було затверджено закон «Про військову підсудність». При його розробці військовий міністр генеральний бунчужний О. Рогоза спирався на «Свод уставов о предупреждении и пресечении преступлений», який передбачав оголошення в окремих місцевостях Російської імперії посиленої чи надзвичайної охорони із застосуванням законів військового часу 138. Згідно з законом від 30 травня, крім військовослужбовців і цивільних осіб, залучених до відання справами військової служби і військової повинності, під юрисдикцію утворених військових судів у порядку виключної підсудності підпадали й деякі інші дії цивільних осіб. Серед них вказувалося на злочинні вчинки проти держави і війська, включно службовців усіх воєнізованих підрозділів при виконанні своїх обов’язків, а також навмисне вбивство, розбій, грабіж і зґвалтування. Юридична відповідальність осіб, які скоїли дії за виключною військовою підсудністю, наставала під час війни в районах фортець і розташування діючих корпусів, а також у місцевостях, оголошених на військовому стані 139. Таким чином, зазначений закон закладав нормативні підвалини для застосування в подальшому гетьманським урядом надзвичайних охоронних заходів, що передбачало надання адміністрації і посадовим особам ДВ додаткових повноважень.

З метою правового захисту службовців варти, військових і державних службовців 26 липня 1918 р. була затверджена постанова «Про деякі тимчасові заходи для охорони державного і громадського порядку». Відповідно до неї МВС тимчасово надавалося право за узгодженням з Мінюстом і Військовим міністерством засуджувати відповідно до законів військового часу тих, хто загрожує безпеці держави і громадському спокою, хоча б вони вчинили злочини у місцевостях, не оголошених на військовому стані. До переліку злочинів, означених у законі від 30 травня 1918 р. «Про військову підсудність», додавалися: напад на службових осіб цивільного відомства під час виконання або з приводу виконання службових обов'язків, навмисне пошкодження майна, підроблення грошових знаків. 2 жовтня гетьман затвердив нові доповнення до закону. Відтепер покарання за всі злочини, виключені із загальної підсудності, визначалися військовими судами на підставі ст. 279 «Військового статуту про кримінальну відповідальність» (вид. 1913 р.) 140.

24 жовтня було затверджено тимчасовий закон «Про заходи щодо охорони залізниць», який надавав право міністрові шляхів на окремих залізницях або залізничних дільницях вживати надзвичайні заходи з повідомленням про це щоразу Ради Міністрів. При крайній необхідності прийняття на залізничній гілці чи її дільниці надзвичайних заходів охорони таке право надавалося і начальнику (управляючому) залізниці з повідомленням міністра шляхів, відповідних губернських і повітових старостів. З часу оголошення надзвичайного стану залізниця або її дільниця переходила у підпорядкування особливої комісії у складі голови – управляючого залізницею і членів: отамана залізничного району Державної варти (за місцем розташування його управління) і завідуючого пересуванням військ. Керівництво технічною і адміністративною галузями експлуатації залізниці підпадало під повну відповідальність її управляючого. До обов’язків комісії в межах смуги відлучення залізниці належала охорона зовнішнього порядку, неперервності і правильності діяльності колії та всіх залізничних влаштувань, а також нагляд за відповідним виконанням усіма службовцями своїх обов’язків. Для запобігання порушенням громадського порядку і безпеки, відповідно до залізничних правил, викладених у 3-му розділі «Общего устава российских железных дорог», комісія мала право видавати обов’язкові постанови. За їх порушення передбачалися адміністративні покарання: штраф до 3 000 крб., арешт до трьох місяців, виселення за межі України. Закон також оголошував перелік злочинів, вчинених у смузі відлучення залізниці, за які притягалися до військового суду цивільні особи, а саме: бешкети проти державної влади і державна зрада, організація страйків і спонукання до них; навмисний підпал чи інше навмисне знищення або пошкодження речей військового спорядження і озброєння, засобів нагляду і захисту, а також запасів продовольства і фуражу; навмисне пошкодження всіх влаштувань, що слугують для урядового користування; телеграфного і телефонного знаряддя, залізничної колії, споруд, рухомого складу, а також застережливих знаків; напад на вартового або військовий патруль, збройний опір військовому наряду або чинам Державної варти і залізничної охорони, а також вбивство їх. Особливі комісії отримали право робити розпорядження про попереднє затримання на строк до двох тижнів підозрілих осіб та «порушників дії залізниць і телеграфу; осіб, належних до протизаконних товариств; проводити обшуки у всіх без винятку приміщеннях». Для об’єднання і загального керівництва діями особливих комісій, надання їм відповідних інструкцій при Міністерстві шляхів утворювалася Головна комісія у складі міністра шляхів або його уповноваженого представника, особи від німецького і австро-угорського військового командування і урядовця МВС 141.

Боротьбі зі спекуляцією як одному з засобів збереження державних коштів гетьманський уряд надавав великої ваги, тому її основні напрями були вирішені на законодавчому рівні. У червні – липні 1918 р. було ухвалено закони «Про заходи боротьби зі спекуляцією закордонною валютою», «Про утримання мита з привезених з-за кордону гральних карт і покарання за порушення цього закону», що передбачали застосування адміністративних і карних санкцій у вигляді штрафів і ув’язнення, як до продавців, так і до покупців. Всі угоди щодо валюти на суму понад 1 000 крб., поза місцями, вказаними Міністерством фінансів, заборонялися. Необкладені митом закордонні гральні карти вважалися контрабандними. За законом від 15 липня «Про передачу хліба врожаю 1918 р. в розпорядження Держави» Міністерство харчування за згодою з Міністерством земельних справ встановлювало обов’язкові норми продажу хліба державі за твердими цінами, решта залишалася землевласнику. Тим, хто ухилявся від продажу, загрожувала конфіскація врожаю до 30%, а тим, хто його ховав – до 50% 142.

24 липня було затверджено тимчасовий закон «Про карну відповідальність за спекуляцію». Його статті передбачали досить серйозні покарання винних у цьому злочині: «ув’язнення на термін від 1 р. і 4 міс. до 2 р. або примусові роботи на той же строк з грошовою виплатою від 100 до 25 тис. крб., але у всякому разі не менше подвійної суми провини поверх граничної ціни, яка одержана або мала бути одержана, коли навіть валюта перевищить 25 тис. крб.». Аналогічному покаранню підлягали винні «за співучастю і спонуканням до цього, а рівно ж у пропонуванні або прийнятті послуг для свого вдоволення».

17 вересня до закону були внесені доповнення, які передбачали, крім зазначених санкцій, заборону для засуджених за спекуляцію перебувати протягом року в місцевостях, визначених МВС за узгодженням з Мінюстом. Проти осіб, яких притягали до слідства і суду за законом від 24 липня, дозволялося вживати запобіжний захід у вигляді «замкнення у в’язницю, незалежно від кари, що їм загрожує» 143.

19 жовтня 1918 р. у «Державному вістнику» серед місцевостей, де заборонялося мешкати засудженим за спекуляцію, вказувалося на всі градоначальства в їхніх адміністративних межах, губернські міста, а також Бердичів, Бердянськ, Бєлгород, Вінницю, Єлісаветград Кременчук, Маріуполь, Мелітополь, Ніжин, Рівне.

Згідно із Законом від 17 вересня та урядовою Постановою від 24 вересня 1918 р. губернські старости (міські отамани) мали право накладати в адміністративному порядку на правопорушника штраф до 3 000 крб. або ув'язнювати його на термін до трьох місяців. Коли потрібно було вислати особу з країни, матеріал подавали в МВС із роз’ясненням необхідності цього заходу. Відомості про ув'язнених в адміністративному порядку губернські старости (міські отамани) надсилали до ДДВ за спеціальною формою. У відомостях вказували анкетні дані, характер правопорушення, термін ув'язнення, залучення до попереднього слідства, запобіжні заходи, орієнтовну спрямованість судової справи, висновок місцевої влади про адміністративні покарання. Але директор ДДВ вважав, що цих повноважень місцевій владі недостатньо.

Тому 18 жовтня 1918 р. в пояснювальній записці до проекту тимчасового закону «Про надзвичайні заходи боротьби з бандитизмом» П. Аккерман зазначив, що «коли більшовизм виродився в розбійництво і грабіжництво, то він не може претендувати на те, щоб з ним рахувалися як з ідейною течією соціальної думки. Грабіжники, належні до партії комуністів, які прикриваються її прапором і організуються в розбійницькі ватаги, не можуть розглядатися як особи, належні до певної соціальної партії, а можуть визначатися у правовому відношенні лише як розбійники, як бандити. Тому для забезпечення цілісності Держави, для збереження внутрішнього спокою, життя і майна громадян в боротьбі з бандитизмом повинні бути застосовані надзвичайні заходи, які б давали можливість місцевій адміністративній владі швидко і рішуче придушувати зловмисну діяльність бандитів».

Законопроект передбачав надання також «Повітовим Старостам і місцевим Начальникам залізничної Державної Варти права арешту бандитів і осіб, причетних до бандитизму і тих, які переховували бандитів, на строк до двох тижнів». При необхідності цей арешт міг бути продовженим до одного місяця. Зазначені місцеві владноможці отримували право розпоряджень про провадження у таких осіб обшуків. Пропонувалось також губернським старостам, міським отаманам і районів залізничної варти надати особисте право висилки порушників, без внесення цих справ на розгляд Особливої Наради при МВС 144. Але Рада Міністрів відхилила цей законопроект. 30 листопада 1918 р. вона внесла зміни до ст. 2 Тимчасової постанови від 24 вересня в такій редакції: «особи, дії яких загрожують державній безпеці Української Держави та її правопорядкові, можуть підлягати арешту на строк: 1) за постановами міністра внутрішніх справ – до трьох місяців; 2) за постановами Губернських Старостів, Столичного і Міських Отаманів – до одного місяця. Строк цей за представленням Старостів і Отаманів може бути продовжений МВС до трьох місяців» 145.

Зазначені нормативні чинники створювали досить широку регламентуючу базу для службової діяльності ДВ у запобіганні злочинам і правопорушенням. Крім Статуту, службова діяльність вартових підрозділів регламентувалася спеціальними відомчими інструкціями (в тому числі деякими російськими) і окремими обіжниками директора ДДВ. Уже в червні – липні 1918 р. урядовцями ДДВ були розроблені нові інструкції: «До перегляду речей пасажирів і їхніх документів на кордонних пунктах», «Про дії отаманів залізничних районів по комплектації вартових установ», «Про правила ведення господарства і складання звітів», «Про порядок подання доповідей до ДДВ», «Про надзвичайні пригоди», «Про зовнішній нагляд на залізницях» 146. Вони розроблялися, як і належить підзаконному акту, відповідно до зазначених законів і положень «Свода законов Российской империи», де в різних статутах викладалися певні обов’язки і права службовців відповідних поліцейських підрозділів, які визначалися конкретним напрямом їхньої діяльності.

Збройні виступи як різновиди політичного і кримінального бандитизму. Найнебезпечнішим явищем, яке заважало налагодженню громадського порядку в державі, гетьманський уряд вважав виступи збройних угруповань. В їхньому середовищі слід диференціювати ватаги, які складали власне кримінальні верстви, і такі, що виступали під політичними гаслами. З точки зору оголошених гетьманом державно-правових засад злочинними були і перші і другі, а боротьба з ними – першочерговим завданням усіх вартових підрозділів. Якщо правомірність протидії з боку ДВ першому різновиду озброєнь не викликає заперечень, то другі мають певні підстави для набуття визначення «повстанські», а відтак їхнє існування з позиції соціальної справедливості знаходить виправдання у дослідників. Аналізуючи діяльність таких повстанських озброєнь, спробуємо зрозуміти позиції захисників закону, який, незважаючи на дискусійність про легітимність законодавця, відновив знехтувані права приватного власника. Протягом травня з посиланням на гетьманську Грамоту від 29 квітня 1918 р. було видано й оголошено постанови губернських старостів про повернення законним господарям у тижневий термін захопленого під час безвладдя майна.

У великих містах, де були розташовані німецькі й австро-угорські військові залоги, відновлення приватної власності відбувалося майже без перешкод. На відміну від цього в сільській місцевості населення чинило відчутний опір. У відповідь гетьманський уряд вдався до посилення карного тиску на порушників законів.

У селах місцева адміністрація будь-що намагалася виконати установи уряду, використовуючи підлеглі підрозділи повітової (сільської) варти і резервних сотень. Але цих сил було явно недостатньо. Селяни не хотіли добровільно повертати захоплене.

Показова у цьому плані травнева доповідь намісника Свято-Троїцького монастиря в кінці травня 1918 р. у Кам'янець-Подільську церковну єпархіальну раду: «Державна варта оголосила селянам вимогу добровільно відшкодувати збитки монастирю, вони не бажають. Варта проявляє лояльність, вимагає легко, без всяких примусів. Вимушені будемо просити австрійців» 147.

А там, де вартові діяли наполегливо, події могли закінчитися трагічно.

Так, 18–19 липня селяни Авратинської і Базалійської волостей Старокостянтинівського повіту на Волині, обурені вимогою вартових відшкодувати гроші за погромлений панський маєток, напали на загін вартових і вбили начальника повітової варти Вишневського, начальника 5-ї дільниці Тимощука, начальника волосної варти Воробчука. Загалом загинуло 25 вартових. Австрійці у відповідь спалили с.Авратин.

Інколи вартові ставали жертвами розлючених селян, навіть коли не застосовували своїх повноважень.

1 липня у с.Доброгорша Проскурівського повіту на Поділлі п'ять кінних вартових побачили на панському полі селянських коней і стали їх зганяти з посівів. Але в них зненацька почали стріляти з рушниць селяни і важко поранили вартових А. Височинського і А. Флікса. Останні троє вартових відступили. Селяни вбили поранених і знівечили тіла загиблих. Начальник повітової варти з ротою австрійців наклав на село контрибуцію у 15 тис. крб. на користь родини потерпілих. На сільському сході під загрозою загального покарання селяни видали винних у смерті вартових 148.

15 липня гетьман затвердив «Статут Тимчасових земельно-ліквідаційних комісій», що створювалися в губерніях і повітах для «розгляду справ за проханнями власників, володільців і орендаторів про порушення їхніх прав після 1 березня 1917 р. у зв’язку з діяльністю Земельних Комітетів, Рад Робітничих, Військових і Селянських депутатів та інших подібних організацій». Цим актом справи у відновленні власності виключалися із ст. 1 «Устава Гражданского Судопроизводства» і переходили до компетенції зазначених комісій. До їхнього складу входили представники Міністерств земельних, судових і внутрішніх справ, призначалися секретар з помічником, бухгалтер, діловод, канцеляристи і кур’єри. Державній варті належало здійснювати повне сприяння в роботі цих комісій 149.

Але справедливого вирішення справи з відновлення приватної власності здебільшого не мали. Певною мірою це було пов’язано з неможливістю встановити конкретних винуватців грабежів. Тому землевласники, які повернулися до своїх маєтків, покладали тягар відшкодування збитків на довколишніх селян.

Так, 14 вересня управляючий Кагарлицькими маєтками і заводами графині О. Толстої надіслав начальнику повітової варти подання, в якому просив «запропонувати селянам Кагарлицької волості сплатити збитки, спричинені пограбуваннями будівель Панської садиби і економії, а також знешкодженням суміжних лісових насаджень, що складає три мільйони сімсот тисяч карбованців». Крім того, він наполягав на поверненні натурою пограбованих зернових продуктів 150.

Звичайно, що таких коштів селяни сплатити не могли. Подібні справи в той час складали переважну частину судових розслідувань.

Про них 8 вересня 1918 р. київські «Последние новости» писали: «По деревням отдается строгий приказ под страхом тягчайших наказаний возвратить до последнего гвоздя забранное имущество в то имение, откуда оно было взято. Жадная и своекорыстная, но в то же время трепещущая и боязливая «деревня» покорно сносит к указанному времени барское добро. Составляется точный список явившихся с повинной и против них возбуждается дело по 269 статье Уложения о наказаниях, то есть за «участие в публичном скопище, которое действуя вследствие побуждений, проистекающих из экономических побуждений, учинило хищение или истребление, либо повреждение или самовольное овладение чужого имущества». Каждый день возбуждаются сотни, тысячи подобных дел, провинциальные следственные участки перегружены ими и любой уездный следователь стонет от нескончаемого потока и наплыва их. Но по долгу службы разбирается в грудах ненужных, однообразных, похожих одно на другое дел».

Тому редакція газети висловлювала думку про доцільність загальної амністії за відповідною статтею. Це дозволило б розвантажити місцеві органи юстиції і варти, дало б їм можливість займатися більш серйозними справами, а також зняти соціальну напруженість на селі.

Проте гетьманський уряд не сприйняв цих досить слушних пропозицій і не використав нагоди для вжиття так званого «нульового варіанта» для соціального примирення в Україні. На наш погляд, це було одним із найбільших прорахунків гетьманської влади. Карний тиск на селянство не сприяв її авторитету, що в першу чергу відбивалося на ставленні місцевого населення до варти. 29 липня 1918 р. начальник Ізяславської повітової варти на Волині надіслав обіжник до районних начальників, у якому зазначив, що до нього «щоденно надходять з усіх місць скарги від селян про вартових, які немилосердно деруть, не відрізняючи винних і невинних». Тому він вимагав, щоб «під час проведення репресій невинні не страждали, оскільки це підриває авторитет влади» 151. Але зробити це при накладанні загальної контрибуції на село було майже неможливо. Землевласники не чекали результатів розслідувань земельних комісій і жадали термінового повернення збитків. 25 вересня 1918 р. київський губернський староста П. Андріанов доповідав у МВС: «Під час знайомства на місцях з діяльністю земельних власників мене вразило, що далеко не всі хлібороби схильні до полюбовних угод з селянами про відновлення свого майна. Хлібороби наполягають на застосуванні жорстких засобів впливу, бажають не тільки сповна повернути втрачене, а ще й отримати певні прибутки. Вони неохоче звертаються до земельно-ліквідаційних комісій, а віддають перевагу поверненню свого майна чи відшкодуванню збитків шляхом застосування збройної сили» 152.

Неплатоспроможність штовхала селян у відчаї до розбійницьких дій, що завжди кваліфікувалися комуністичною історіографією як повстанські і міцно закарбувалися у всіх наукових виданнях радянського періоду саме під таким визначенням. Звичайно, з огляду на принципи Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки від 4 липня 1776 р., де було вперше сформульовано право народу на зміну форми правління для «встановлення справедливої влади за згодою з тими, якими управляють», визнання повстанських загонів бандитськими має підстави для дискусії. Але чи можливо вважати неправомірною боротьбу Державної варти для захисту законослухняних громадян проти повстанців, якщо, наприклад, до Кременчуцького повітового відділу 12 серпня 1918 р. потрапляє прокламація партизанського загону такого змісту:

«Товарищи рабочие телефона и телеграфа! Сейчас движутся силы нашего пролетариата, которые стараются освободить народ от рабства буржуазии, хлеборобов-собственников и немцев. Вся городская буржуазия просит помощи по телефону и телеграфу из других уездов. Были случаи, когда разведчики идущих товарищей связали все провода, телефонные и телеграфные, чтобы помешать нашим врагам просить помощи от других уездов. Правда, это вы, рабочие, по приказу ваших начальников буржуев исправили, таким образом выявились предателями своих братьев, это неблагородно с вашей стороны. Теперь, товарищи, предупреждаем Вас, что если Вы дорожите своей жизнью и жалеете свои семьи, то больше не исправляйте. За всякие испорченные провода приступивший кто-либо к исправлению будет нами расстрелян, даже и семьи последуют такой же участи. У нас разведка по Кременчугскому уезду усиленная, о всяком вашем действии против нас мы легко узнаем. Партизанский отряд» 153.

І ці погрози не залишилися порожнім звуком.

Перед нами подання прокурора Київського окружного суду старшому прокурору Київської судової палати від 13 вересня 1918 р. у справі про організацію в Сквирському повіті товариства «червоних козаків». У ньому йдеться про результати перевірки судовим слідчим дізнання, що проводили німці і чини місцевої Державної варти з приводу вбивства «червоними козаками» вартових повітової резервної сотні: прапорщика Голиченка, козаків Корчемного і Марчука. Перевірка не встановила порушень при проведенні дізнання. Затримані вартою за підозрою у цьому злочині селяни С. Лабунець і М. Секунов дали показання, що більшовицькою агітацією з мешканців навколишніх сіл, колишніх солдат, було створене таємне товариство чисельністю приблизно 200 осіб., озброєних гвинтівками і кулеметом, для боротьби з німцями. 24 червня «червоні козаки» влаштували засідку і схопили трьох вартових, які косили на лісових галявинах траву для коней сотні. Таємний збір товариства у Верховському лісі на чолі з його керівниками прапорщиком Бойком, селянином Ковалюком і невідомим на прізвисько «Поручик» вирішив стратити вартових. Вирок виконували шляхом жеребкування, яке вказало на С. Лабунця і М. Секунова. Матеріали справи було передано до суду 154.

За поданням прокурора Житомирського окружного суду до Київської судової палати від 10 червня 1918 р. подібну перевірку дій варти було здійснено в Озадовській волості Житомирського повіту. Тут, у с.Великі Коровинці 13 травня за підбурювання до непокори владі під час розпуску земельного комітету були затримані вартовими місцеві мешканці Лопатін і Добридень, яких надіслали в арештантське приміщення волосної земської управи в м. П’ятка. На другий день натовп, зорганізований матросом Чешуком під час міського ярмарку, розгромив арештантське приміщення, визволив затриманих, пограбував волосну управу. Під час погрому було вбито начальника волосної варти поручика Гебрича і трьох вартових, захоплено їхню зброю. В результаті оперативних дій повітової варти і резервної сотні затримали 160 селян, з яких 15 в результаті признання були заарештовані як учасники вбивства вартових, решту – звільнили. Після цього мешканці Великих Коровинців заспокоїлись, вибрали із свого середовища сільського голову, організували загони по 10 чоловік з кожної вулиці для затримання інших осіб, винних у бешкеті.

Збройний напад на канцелярію 4-ї дільниці Київської повітової варти в с.Будаєвці було вчинено 16 червня 1918 р. Ця справа розслідувалася судовим слідчим 3-ї дільниці Київського окружного суду. Про її результати прокурор надіслав 20 серпня подання до Київської судової палати. З’ясовано, що нічний напад, під час якого загинули вартові Вишняк, Бондар, Подоляка, був поранений солдат із німецької комендатури, викрадені 10 гвинтівок, 8 шабель і револьвер, а також особисті речі начальника варти Науменка, здійснили селяни з с.Поштова Віта Хотовської волості. Для затримання злочинців з Києва прибуло 25 вартових на трьох німецьких броньованих автомобілях. Але зброя до мешканців села не застосовувалась. Підозрюваних С. Бугаєнка, І. Позихаренка, П. Михайленка відпустили за відсутністю доказів. 17 липня за підозрою в нападі було затримано ще дев’ять селян, з яких шість надіслали для утримання під вартою до Київської губернської тюрми, а до М. Чубенка, Я. Бойка і В. Мостовенка запобіжним заходом було обрано особливий нагляд варти і підпис про невиїзд 155.

12 липня в с.Тулинець Канівського повіту було вбито чотирьох вартових резервної сотні, які перешкоджали підпалу маєтку поміщика І. Яновського. 17 серпня вартою було затримано підозрюваного А. Лупоноса, якого доставили до Канева в розпорядження судового слідчого.

Вночі 31 липня в с.Андріанопіль Слов’яносербського повіту вбито вартових В. Симонова, Т. Шепелєва, А. Чуднова з родинами. Каральні санкції до місцевого населення не застосовувалися. Розкриття злочину розпочалося під загальним керівництвом судового слідчого окружного суду 156.

Численні документальні матеріали виявляють, що у боротьбі з селянськими виступами, незважаючи на загрозу життю, українські вартові продовжували виконувати службові обов'язки, не перебільшуючи своїх повноважень і не вдаючись до свавільної помсти. Віце-директор ДДВ Тальберг 7 жовтня 1918 р. був змушений надіслати місцевим начальникам варти телеграму такого змісту: «Останнім часом отримуємо телеграми про затримання бандитів і більшовиків, в яких повідомляється про вбитих і потерпілих службовців варти, але рідко вказується хоча б на поранення затриманих бандитів. Це свідчить про недостатню свідомість службовців варти, які жертвують своїм необхідним для держави життям і соромляться застосовувати зброю під час затримання, опору, переслідування. Накажіть старшим чинам терміново зробити відповідні вказівки» 157.

У наведеній телеграмі вартовий начальник відокремлює поняття «бандит» і «більшовик», враховуючи кримінальні і політичні мотиви вчинення злочинів. Але ж у реальних умовах провести розподіл між зловмисниками, які вбивали або заради власної користі, або в ім’я політичних інтересів, було досить складно. Всі вони мали надзвичайну суспільну небезпеку і, на наш погляд, можуть кваліфікуватися однаково як злочинні.

Показовим у цьому плані є такі, характерні для того часу види злочинів, як терористичні акти на залізницях. Гетьманський уряд приділяв залізницям першочергову увагу. В їхньому надійному функціонуванні було зацікавлене й австро-німецьке командування. Абсолютну більшість харчових поставок до країн-союзниць Україна здійснювала саме цим видом транспорту. Проти 1917 р. загальний стан українських залізниць значно поліпшився: відновлено залізничне сполучення, відбудовано покинуті залізничні колії і мости, відремонтовано вагони і локомотиви. Змінилася на краще й криміногенна ситуація, але повністю викоренити злочинність на залізниці не вдалося.

25 липня біля ст. Конотоп зловмисники кинули вибухівку на рейки під час слідування поїзда №16. 29 липня на 140-й версті сполучення Київ – Одеса на колії опинився снаряд. Це спричинило аварію поїзда №3. 3 серпня кинуто бомбу у депо ст. Новослов'янська. 8 серпня злодії розгвинтили шпали між ст. Ярошинка і Жмеринка – зазнав аварії кур'єрський поїзд. У ніч з 29 на 30 серпня біля ст. Бобрик було обстріляно поїзд №716 сполучення Київ – Гомель. У ніч з 30 вересня на 1 жовтня через пошкодження залізничного полотна зазнав аварії поїзд №2. 1 жовтня знову сталася аварія поїзда №3 між ст. Помічна і Кодима, перевернуто два вагони 1-го класу, 25 потерпілих, десять з них відправили до лікарні (їхали здебільшого адміністративні працівники й артисти). 6 жовтня здійснено напад на катеринославський поїзд біля ст. Ігрень: шість озброєних грабіжників в одязі залізничників поранили одного пасажира і відібрали в інших 30 тис. крб. Того ж дня зірвані мости біля ст. Попільня. 25 жовтня на 94-й версті поблизу ст. Фастів бандити розібрали рейки, через що зазнав аварії поїзд, загинуло 10, поранено 53 особи. 158.

На жаль, цю сумну статистику можна було б продовжити. На той час залізниця було легкою здобиччю для зловмисників як політичного, так і кримінального гатунку. У південній Україні активно діяла більшовицька терористична група, так звана «Партизанская узкоколейка», яка все літо 1918 р. пускала під укіс поїзди на лінії Бирзула–Слободка–Вапнярка, про що з гордістю згадували члени групи 159.

У Північній Таврії і Катеринославщині залізницю вибрав об'єктом для нападів анархо-комуніст Н. Махно.

В ніч на 11 листопада махновці зупинили між ст. Гайчур і Гуляйполе поїзд №3, який прямував з Бердянська. Було пограбовано на 52 839 крб. залізничного скарбника, а супроводжуючих його трьох офіцерів і двох козаків залізничної охорони – розстріляли. Через кілька днів на 495 версті Катеринославської залізниці здійснено напад на німецький ешелон №506. Але німецькі матроси, які там знаходилися, відбили напад махновців. Тоді бандити назустріч ешелону з боку ст. Новогупаловка пустили паровик від поїзда №506. Внаслідок зіткнення локомотивів загинув машиніст поїзда №506 і двоє німецьких матросів, три вагони зійшли з рейок 160.

Крім того, існували численні люмпенізовані селянські ватаги, для яких залізничний бандитизм, на відміну від важкої селянської праці, став легким і вигідним ремеслом.

У відомостях Східної австро-угорської армії про пригоди у серпні 1918 р. зазначалося: напад ватаги чисельністю 20-25 осіб. на ст. Верховцеве поблизу Катеринослава, обстріл вокзалу ст. Котюшани на перегоні Жмеринка–Могилів-Подільський ватагою 100-200 осіб., напад озброєних бандитів на ст. Федорівка в Олександрівському повіті, нічний бій залізничної охорони з бандитами на ст. Гнівань між Жмеринкою і Вінницею 161.

Акти терору мали місце не лише на залізниці.

Цього ж місяця «червоними козаками» здійснено напад на пасажирський пароплав «Рассвет», що прямував Десною з Новгород-Сіверського до Чернігова. Вони вбили капітана і захопили заручниками 13 пасажирів «з буржуазії» 162.

Збройні напади на гетьманських вартових, терористичні акти як підривні дії проти гетьманської держави знаходили підтримку з боку Радянської Росії. Незважаючи на мирний договір між Російською Федерацією і Українською Державою від 2 червня 1918 р., за яким Україну було визнано Радянською Росією як незалежну державу, у планах більшовицьких проводирів вона завжди була плацдармом для поширення близької світової революції. Тому організація підривної роботи проти Української Держави розглядалася як звичайна і необхідна справа і не викликала у більшовицьких лідерів жодних моральних сумнівів, без огляду на те, що це грубо порушувало принципи міжнародного права.

Великі надії ЦК РКП(б) покладало передусім на активні дії антигетьманського підпілля. Засилаючи в Україну розвідників і терористів, більшовицькі керівники не звертали особливої уваги на їхні політичні гасла. Головним фактором була антигетьманська спрямованість особи.

Так, після травневої 1918 р. бесіди з В. Леніним і Я. Свердловим в Україну для терористичної діяльності було заслано анархо-комуніста Н. Махна. 29 червня він виїхав зі столиці РРФСР до Курська, де зустрівся зі своїм спільником по чорній гвардії О. Чубенком. Від В. Затонського голови Закордонного бюро ЦК КП(б)У анархо-комуністи отримали гроші і фальшиві документи на ім’я російських офіцерів, які втікають від більшовицького терору, та офіцерську форму 163.

Закордонне бюро координувало підпільну роботу в Україні. Сюди місцеві органи РКП(б) направляли комуністів-українців з довідкою із останнього місця роботи і характеристикою про діяльність під час Радянської влади в Україні. Після вивчення справ їх направляли у закордонне службове відрядження. З липня російським кур'єрам в Україну було встановлено загальну таксу винагороди. Вони отримували з партійних фондів 500 крб. місячної платні й 10 крб. добових. З 19 серпня добові було збільшено до 15 крб. Останній інструктаж перед українським відрядженням проводився в м. Орел, кімнаті №1 готелю «Прага», де розміщувалося Тимчасове організаційне залізничне бюро ЦК КП(б)У, яке очолював О. Близниченко. Сюди ж агенти поверталися для доповіді про результати поїздки. Переправний пункт через демаркаційну лінію діяв у Бєлгороді. Тут, у місцевому готелі «Бельвю» від’їжджаючі отримували явочні адреси і паролі від члена ЦК КП(б)У М. Скрипника 164.

Радянська Росія активно використовувала для підривної діяльності проти Української Держави також дипломатичні і консульські канали. Голова російської «мирної» делегації X. Раковський асигнував заради цього близько 50 млн крб. Під виглядом дипломатів і консульських співробітників прибуло близько 1 000 радянських агентів і агітаторів, завданням яких було розгортання антигетьманського повстання.

Створити комуністичне підпілля на території Української Держави вдалося переважно в робітничих районах Катеринославщини, Донбасу і містах Південної України. До осені загалом діяло вже понад 200 підпільних комуністичних організацій, що проводили політичну агітацію, організовували страйки і диверсії, створювали збройні формування для антигетьманського повстання згідно з резолюцією 1-го московського з’їзду КП(б)У 165.

Для перемоги комуністичної влади підпільникам належало вдаватися на місцях до рішучих заходів, вмотивованих надзвичайним станом, за досвідом кінця 1917 – початку1918 рр. Осередками, уповноваженими на їх вжиття, мали стати вже знайомі в Україні військово-революційні комітети, які повинні були створюватися із кадрів підпільних гуртків. Їхні дії визначала спеціальна Інструкція від 6 серпня 1918 р. робітничо-селянського уряду в Україні, призначеного в Москві.

По-перше, в ній зазначалося, що, «захопивши владу на місцях, тобто повністю знищивши всі збройні осередки ворожого робочим і селянам уряду і встановивши свою варту у всіх урядових установах, маючи в своєму розпорядженні матеріальну силу, достатню для того, щоб примусити кого завгодно виконувати волю пролетаріату і найбіднішого селянства, ВРК повинні терміново, не чекаючи сусідів, рішуче здійснювати владу, яку доручили їм повсталі трудові маси». По-друге, ВРК повинні були відразу ж встановити твердий революційний порядок, що передбачав «найширшу чистку населення у відповідному районі». Інструкція закликала: «Ви, місцеві діячі, знаєте білогвардійців і тих, хто допомагав гетьману, німцям і Раді придушувати революційні комітети, Радянську владу. Безпощадно знищуйте їх, будьте рішучими, нерішучість – це злочин перед пролетаріатом і селянством. Недовіра і рішучість до них – наше гасло».

Нещадній чистці підлягали «спекулянти». На відміну від гетьмана, який боровся зі спекулянтами виданням «суворих» законів із визначенням штрафних санкцій, конфіскацій і лише в разі рецидиву – ув’язнення, комуністична інструкція закликала: «Спекулянтів не щадіть. Вони награбували за дні скоропадщини і Ради доволі. В них треба відібрати награбоване і передати бідноті». Органами суду і покарання визначалися ревкоми, що організують зі свого складу «комісії по боротьбі з контрреволюцією з функціями слідчих комісій», а також «революційно-польові суди» у складі трьох осіб, двоє з яких визначалися ревкомом, а одного представника мав надіслати діючий в цій місцевості збройний повстанський загін. Серед категорій населення, яких належало терміново притягти до революційно-польового суду, вказувалися «всі ворожі шпигуни; всі представники Гетьманської влади; всі поміщики, капіталісти, куркулі, пани тощо, які зверталися за допомогою збройної сили для відновлення своїх привілеїв або доносами викликали карні загони; всі грабіжники, спекулянти, мародери тилу». Інші категорії злочинців підлягали арешту і притяганню до суду, який належало створити за нормами радянської конституції 166.

Як бачимо, варта, в функціях якої був захист життя і майнової безпеки громадян Української Держави, мала досить підстав для застосування примусових заходів до комуністичних підпільників. Їхня діяльність складала реальну загрозу життя не лише гетьманським урядовцям, а й значній частині населення України.

Боротьба з бандитизмом. У визначенні засобів боротьби із знешкодження бандитських угруповань керівники ДВ не були прихильниками вжиття неадекватних дій.

У червні 1918 р. директор ДДВ доповідав міністру внутрішніх справ, що «із Великоросії у межі Держави прориваються значні ватаги більшовиків, провозиться контрабандним шляхом і вибухівка, і, таким чином, внутрішній спокій Держави весь час знаходиться під небезпекою порушення його збройними виступами ворогів молодої державності, які звуть себе більшовиками, а насправді грабіжників, які гуртуються у збройні банди». Незважаючи на це, український уряд не може приймати репресивних заходів до них, оскільки «Радянський уряд, безумовно, відповість масовими розстрілами українських громадян, які мають нещастя мешкати до цього часу у межах Великоросії» 167.

Тому для ліквідації великих бандитських загонів при необхідності використовувалися військові частини союзників і українські охоронні сотні Військового міністерства. 1 липня 1918 р. директор ДДВ зробив доповідь у МВС «Про спільну роботу з частинами окупаційного командування і комендантськими сотнями військового міністерства», в якій виклав план боротьби із заколотниками в Київській губернії. Задум П. Аккермана полягав у тому, щоб «оточувати весь район кільцем окупаційних військ» і, «крім бою із заколотниками, за допомогою агентів освідомчого відділу і місцевої варти вилучити із середовища населення збудників бешкетів». Ефективність здійснення цього плану передбачалося посилювати агітаційними заходами. Зокрема, «розклеїти на місцях відозви Губернських і Повітових старостів про причини здійснення загального роззброєння і порядок повернення відібраної зброї з дозволом на її зберігання тим, хто буде визнаний місцевою владою цілком лояльним до спокою і порядку» 168.

Положення доповіді були схвалені урядовцями МВС. Архівні джерела свідчать, що здебільшого знищення збройної опозиції гетьманському режиму здійснювалося саме у такий спосіб. Звернення 14 липня 1918 р. херсонського губернського старости до військового коменданта губернії за допомогою є характерним для того часу. Він просив припинити діяльність в Єлісаветградському повіті банди, яка вбила землевласника Мойсеєва, спалила винокурний завод і пограбувала садибу поміщика Дейнеки 169.

У військових операціях карно-розшукові агенти і службовці загальної варти лише брали участь, допомагаючи частинам установити місце знаходження злочинців. 1 серпня до губернських старостів і міських отаманів було надіслано обіжника за підписом міністра внутрішніх справ І. Кістяківського і директора ДДВ П. Аккермана, в якому «з метою об’єднання діяльності всіх Урядових сил на місцях і здійснення Німецьким і Австро-Угорським військовим частинам повного сприяння під час придушення безладь» була надіслана відповідна інструкція. Згідно з її вимогами головам місцевої влади і всім вартовим начальникам належало «мати надійну агентуру для своєчасного інформування про бандитські виступи, що готуються, і осіб, що пропагують проти Уряду». Добуті відомості «про стан на місцях, злочини, що готуються, шкідливі елементи і місця приховання зброї» вони повинні були терміново сповіщати місцевому союзному командуванню і після узгодження з ним «вживати заходів до повного вилучення зброї і вивозу її у безпечне від розкрадання місце». При виникненні безладь загальне керівництво з їх усунення переходило до союзників, які надсилали для цього відповідну військову частину. Повітовим старостам належало обов’язково залучити до їхнього складу класних чинів Державної варти, які мали оповіщати союзників «шляхом збору інформації про все, що діється, забезпечувати їх списками населення з позначками підозрілих і шкідливих для спокою і порядку елементів, сприяти викриттю схронів зброї, виступати посередниками між місцевим населенням і союзним командуванням у видачі зачинателів, а також докладати всіх зусиль до усунення можливих на ґрунті непорозуміння між військовим командуванням і місцевим населенням випадків нанесення рішучих, невідповідних вимогам часу загальних каральних дій».

16 серпня черговий обіжник міністра внутрішніх справ і директора ДДВ вніс доповнення до Інструкції. При каральних військових частинах союзників не менше батальйону мали бути утворені слідчі комісії з двох-трьох осіб місцевої влади. Склад комісій визначав голова місцевої влади, але до них обов’язково залучали відряджених класних чинів з департаменту варти. В обов’язки комісій входило «розслідування обставин і допити окремих осіб про організацію, просування і дії банди, перевіз і зберігання зброї, склади для спорядження, ватажків і зачинателів». Допиту також підлягали затримані повстанці і всі підозрілі особи 170.

Переглянуті нами документальні матеріали дозволяють стверджувати, що українська місцева адміністрація і варта діяли відповідно до Інструкції і здебільшого безпосередньої участі у масових каральних діях проти свого народу не брали.

Ось повідомлення начальника 2-ї дільниці Київської повітової варти від 18 серпня 1918 р.: «Отримав відомості, що селяни сел Борки, Мотижин, Демідово, Казаровичи, Глебовка, Ясногородки, Литвинівка, Толкун чекають 19 серпня, вночі, прибуття 500 осіб повстанців. Хочуть командою прапорщика Демідова порізати димерських німців, мене і вартових. Маршрут бандитів: Димер, Литвинівка, Абрамовка, Бородянка. Дайте більшу силу». Начальник Київської повітової варти, отримавши повідомлення, терміново звернувся в штаб німецької бригади з проханням відрядити в ці села військові загони. 20 серпня він одержав додаткові відомості про те, що німці обстрілюють с.Димер 171.

Немає документальних підстав говорити про активність ДВ у боротьбі із залізничним тероризмом. Входження отаманів залізничних районів варти до складу особливих комісій із захисту залізниць згідно з Законом від 24 жовтня 1918 р. дозволяло залізничним вартовим вжити більш рішучих заходів при виконанні своїх обов’язків. Але за умов відносної нечисленності варти (1 вартовий на 7 верст.) захистити залізничні колії в рідконаселених степових та лісових місцевостях було зовсім не просто. Більшість злочинів, пов'язаних з аваріями поїздів, залишилися нерозкритими. Маємо відомості про одиничні позитивні результати.

Так, 2 серпня службовці варти затримали мешканця м. Лубни Мойсеєва, який розгвинтив рейки на 10-й версті Лівобережної залізниці, внаслідок чого загинули кондуктор Семенов і пасажир Іванов, 20 осіб отримали поранення 172.

На низькій ефективності діяльності варти у боротьбі з залізничним тероризмом позначалася відомча розпорошеність функцій по їх охороні. Крім залізничної варти, вони належали залізничній охороні Міністерства шляхів, залізничним комендантам Військового міністерства і комендантам німецько-австрійських військ. Це дозволяло відповідальним за охорону підрозділам звинувачувати один одного у службовій недбалості. Тому частіше аварія поїзда викликала не конкретні оперативно-розшукові дії варти, а каральні заходи військ Центральних держав стосовно населення, яке мешкало поблизу катастрофи, що сталася.

13 серпня 1918 р. мешканці с.Будяки на Поділлі написали листа на ім'я міністра шляхів Б. Бутенка за підписом сільського старости, попа й учителя про те, що після аварії 8 серпня поїзда біля ст. Ярошинка австрійський каральний загін наклав на навколишні села контрибуцію: Станіславчик – 250 тис. крб., Мала Жмеринка – 18 тис. пудів пшеничного борошна, Будяки – 250 тис. крб. Заможні села розплатилися, Будяки – не змогли. Тоді австрійці забрали всіх коней – 169 і худобу – 50 голів. «Гине хліб на 1 900 десятин, – писали селяни, – і не буде засіяна озимина. Населенню загрожує голод. Прохаємо про Вашу допомогу. Село може зібрати грошима 30 тис. крб.» 173.

Разом з тим слід зазначити, що не всі справи з бандитизму покладалися на війська союзників. Нечисленні злочинні угруповання ДВ мала ліквідувати власними силами.

Про засоби впровадження таких справ доповідає один із документів, знайдених нами в архівних фондах. 18 жовтня 1918 р. І. Кістяківський підписав таємну інструкцію «Про боротьбу з бандитизмом», де були визначені функції і дії службовців різних підрозділів варти в ході оперативних перевірок у м. Києві. У час, встановлений столичним отаманом, під безпосереднім керівництвом начальників районів варти за участю всіх класних чинів починалася раптова перевірка житлових і господарських приміщень готелів другого і третього розрядів, нічліжних будинків і умебльованих кімнат з метою встановлення повноти реєстрації мешканців у домових і готельних книгах, перевірки дійсності документів на проживання, мети прибуття до Києва і підтвердження місцевими мешканцями вірогідності особи прибулого. Всіх, хто викликав підозру, не був записаний у книгу, не мав при собі відповідних чи подав сумнівні документи, належало затримувати до з’ясування особи і характеру її діяльності в Києві. Перевірку проводили переважно службовці варти зі своїх районів. Якщо вартових для цього не вистачало, до неї залучали службовців із районів, де таких приміщень було найменше. Першокласні готелі, приватні помешкання і квартири, відведені окремим особам для проживання в скарбових приміщеннях, перевіряли виключно класні чини варти «без надлишнього турбування місцевих постійних мешканців, не збуджуючи сумнівів в їхній благонадійності».

Крім одночасних операцій, Інструкція вимагала проведення тривалих заходів по боротьбі з бандитизмом у місті. Зокрема, належало «посилити за допомогою чинів карно-розшукових відділень нагляд за трактирами, злочинними кублами, будинками розпусти, а також затримувати чинами варти осіб, що звертають на себе увагу своїми гулянками і збуджують підозру в легальному отриманні витратних грошей, для наочного встановлення їхньої особистості, роду занять і джерел заробітку коштів». Вартовим слід було поліпшити пильнування «на вулицях і особливо по шляхах катання на приватних автомобілях і слідування до заміських ресторанів, для чого створити контрольні пости із піших і кінних вартових». На околицях міста, у приміських гаях і на пустирях інструкція вимагала проводити облави, під час яких затримувати підозрілих осіб. Начальники варти районів повинні були вжити заходів до перевірки «благонадійності осіб, що займали місця двірників і швейцарів, звернути особливу увагу на їхню діяльність під час захоплення України більшовиками. Для посилення зовнішнього нагляду і здійснення допомоги чинам варти встановити чергування двірників для охорони будинків з розрахунку: в центральних районах міста – один на вісім будинків, на околицях – один на десять будинків в залежності від місцевих умов за затвердженням столичного отамана» 174.

Нові архівні документи, що сьогодні стають відомі дослідникам, дозволяють зробити й певні висновки про ефективність діяльності варти у боротьбі з бандитизмом.

Так, протягом 2-х місяців Слов'яносербський повіт тероризувала банда отамана Голубка. На її рахунку було 20 пограбувань із вбивствами. Вдалі оперативно-розшукові дії карно-розшукового відділу спільно з повітовою вартою допомогли затримати на початку вересня 1918 р. всіх 28 членів банди, серед яких було 8 жінок. Під час затримання Голубок застрелився.

Також у вересні в Маріупольському повіті діяла бандитська група з місцевих селян, які збиралися і вчиняли напади на невеличкі заводи з переробки сільськогосподарської сировини. Після зухвалого нападу злочинців на дріжджовий завод (збитки 3 200 крб.) у результаті оперативно-розшукових дій було встановлено 10 з 15-ти учасників пограбування 175.

19 вересня Миколаївський міський отаман доповів у департамент Державної варти, що протягом двох місяців поблизу Миколаєва, у Херсонському й Одеському повітах було вчинено багато збройних нападів, які закінчилися вбивствами. Але енергійними засобами карно-розшукового відділу Миколаївського градоначальства вдалося встановити, що бандити, які вчинили ці злочини, мешкають у місті і бандитські напади здійснюють за допомогою візників. Зусиллями начальника Миколаївського карно-розшукового відділу варти В. Матвєєва, його помічника О. Стороженка, начальників 1-ї і 2-ї дільниць міської варти М. Волоха і М. Акацатова було затримано кілька візників. Отримані від них відомості вивели на бандитів. Затримано 16 злочинців, серед яких селяни з с.Новопетрівки Херсонського повіту, козаки Миколаївської пішої вартової сотні А. Кравченко і Я. Ворошилов, австрійські солдати Ф. Рачковський і С. Шильд. Не вдалося затримати австрійського солдата на прізвисько «Франц», а також українських громадян В. Катана і С. Горбаченка, яких заарештовані назвали серед членів банди 176.

7 жовтня начальник Київського карно-розшукового відділу доповів столичному отаману про знешкодження «організованої ватаги розбійників і грабіжників чисельністю 20 осіб». Їхня діяльність «була пов’язана з рядовими вбивствами і збройними пограбуваннями, вчиненими за останній час в різних місцях Києва». Допомогла викрити злочинців Г. Байковська, за що була ними вбита 15 вересня 1918 р. Начальник відділення клопотав про влаштування її трирічної доньки в один з київських притулків для виховання, оскільки батько «як учасник ватаги був затриманий і надісланий в губернську тюрму» 177.

Плідність боротьби вартових підрозділів з бандитизмом засвідчив під час своєї подорожі у вересні 1918 р. по підлеглих йому сільських районах київський губернський староста П. Андріанов.

У таємній доповіді міністру внутрішніх справ він зазначив, що «в цій місцевості бандитизм ще існує, але замість великих банд, що вчинюють злочини, прикриваючись політичними гаслами, оперують дрібні ватаги бандитів, які мають на меті грабунки, знищення майна великих землевласників і порушення нормальних умов життя. Бандити у більшості випадків є елементами прийшлими. Місцеве населення приховує їх, боючись жорстокої розправи за невиконання вимог. Ховаються ватаги в різних глухих ярах і лісах. Напади на економії роблять після розвідки, коли впевнюються в слабкій охороні. Мабуть, такий дрібний бандитизм вже йде на спад. Місцеве населення, яке ще нещодавно виказувало співчуття повстанському руху і брало навіть у ньому активну співучасть, після випадків суворої розправи з повстанцями вгамувалося і тепер прагне відновлення нормального трудового життя. Селяни сплачують добровільні податки, збори і недоліки за колишній час, висловлюють готовність замірятися з поміщиками, повертають награбоване, платять за знищене майно. Лише невеликий відсоток населення ще вірить в перемогу більшовицьких задумів і вороже ставиться до примиренного настрою широких мас. Встановлені більш радикальні засоби розвідки за сприянням нашої Державної варти і особливих агентів. Бандити відчули, що за ними стежать, і втратили колишній спокій. Досягнуто взаємодії між чинами Варти і Німецькими військами, що досить сприятливо впливає на встановлення порядку. Державна варта поступово конструюється, і це входить до кола обов’язків, вказаних їй законом. Загалом її роботу можна визнати доброю. Карно-розшукові відділи вже працюють на місцях, і помітна продуктивність їхньої діяльності. Агенти проникають всюди, розкривають злочини, затримують винних. Енергійна робота карно-розшукових відділів значно сприяє заспокоєнню. Злочинний елемент переконується, що час безкарності за злочини вже пройшов» 178.

Доповідь П. Андріянова збігається з повідомленнями преси про результати рейду в цей час по Уманському повіту спеціального загону місцевої варти під керівництвом її начальника В. Тиновського. За його заявою «в багатьох селах селяни самі допомагають ловити злочинців», тому «більшовицький рух можна вважати остаточно ліквідованим» 179.

Але ж висновки про остаточне придушення збройних виступів були передчасними. В країні діяло підпілля, яке продовжувало збуджувати антиурядові настрої серед українського населення і готувало ґрунт для відновлення комуністичної влади.

Боротьба з антиурядовим підпіллям. Наявність у країні антигетьманського підпілля керівництво варти розглядало як основний дестабілізуючий фактор в Українській Державі.

11 липня 1918 р. в доповіді до МВС П. Аккерман зазначав, що причиною всіх «недоліків і бешкетів є агітація з боку крайніх політичних елементів (більшовиків, лівих соціалістів-революціонерів, анархістів та інших), а також з боку темних осіб, у свідомості яких не можуть улягтися норми правового державного ладу. Їх живить надія повернутися до недавнього минулого, коли можна було вбивати і грабувати, вважаючи, що це диктується вищими партійними гаслами… Незадоволення різних верств населення Гетьманською владою, що вбачають в подібній формі правління повернення до самовладдя, стає темою для агітації. Дійовий засіб боротьби з цим – політичний розшук».

Для ефективної боротьби з комуністичним підпіллям (під цим означенням ДДВ поєднував всі екстремістські сили) департаментський освідомчий відділ відпрацював спеціальні методики діяльності освідомчих підрозділів, про які їх повідомляли таємними обіжниками. Знешкодження підпільників складалося з трьох етапів: збір інформації, обшук, арешт або висилка 180.

2 серпня директор ДДВ надіслав начальникам місцевих освідомчих органів обіжника, де повідомляв, що більшовики, соціалісти-революціонери й анархісти в губерніях створили мережу підпільних комітетів, якими керує центральний комітет у Києві. У зв'язку з цим він вимагав вжити наполегливих заходів для придбання секретної агентури в лавах названих партій. Черговий обіжник П. Аккермана від 25 вересня зобов’язував місцеву владу охороняти цих агентів і не вказувати під час листування їхні прізвища 181.

Деякі обіжники директора ДДВ орієнтували місцеві освідомчі органи на прискіпливу увагу до окремих національних категорій населення.

Серед таких називалися «агітатори-євреї, які спонукають селян до знищення посівів». «Ці нездорові і небезпечні елементи, – повчав підлеглих П. Аккерман, – у всякому русі повинні знешкоджуватися і вилучатися в інтересах країни і авторитету німців». 10 жовтня старости і отамани отримали секретну вказівку за даними освідомчого відділу департаменту про агітаторів-китайців, що «у складі колишніх робітничих команд прибули у межі України і можуть бути використані російськими більшовиками для внесення в життя міст і смуги відлучення залізниці України безладь і для організації злочинних ватаг з метою грабежів і псування станційних споруд». 1 листопада черговим обіжником коло небезпечних національностей поширювалося. Директор ДДВ наказав отаманам залізничних районів варти «посилити нагляд за перевіркою прибулих в Україну китайців і латишів, вжити заходів недопущення більше їх в межі Держави». А тих, хто вже живе в Україні, спровадити зі всіх залізничних станцій. Того ж дня директор ДДВ нагадав старостам і отаманам, що «надсилання дізнання у порядку 553 ст. «Устава уголовного судопроизводства» на розгляд відповідного Товариша Прокурора не виключає можливості продовження розслідування в адміністративному порядку» 182.

Такі відомчі розпорядження створювали грунт для перевищення влади місцевих вартових органів, окремих зловживань посадових осіб, внаслідок яких страждали й невинні люди. Але, на наш погляд, твердження радянської історіографії про масовість неправових вчинків освідомчої варти в Українській Державі перебільшені.

Наведені приклади не є свідченням того, що гетьманські урядові кола охопив «червоний жах» і в країні панувало загальне поліцейське свавілля. З оперативних джерел освідомчі підрозділи варти мали достатньо інформації про підпільний більшовицький рух. Але здебільшого лише слідкували за діяльністю і втручалися лише тоді, коли виникала безпосередня загроза державній безпеці.

Ось, наприклад, витяги із таємних агентурних відомостей, що регулярно надходили до начальника освідомчого відділу при столичному отамані: 1 серпня. «У дні свят проводирі революційного руху влаштовують прогулянки по Дніпру, приїжджають в Яхт-клуб та інші місця. Прошу встановити постійний нагляд». 15 серпня. «На Шиянівській вулиці, в будинку Музички мешкає декілька більшовиків із робітників місцевого арсеналу. Кожний вечір біля будинку збирається натовп, який відверто проводить жваві бесіди, спрямовані проти існуючого ладу. Є припущення, що в цьому будинку існує конспиративна квартира, звідки розповсюджується більшовицька література». 20 серпня. «В селі Будаївці (поблизу Боярки) мешкає особа, прибула недавно з Великоросії, яка займається агітацією серед місцевого населення в дусі більшовизму». 2 вересня. «Біля шинків відверто на вулицях головним чином ввечері, в районі Жилянської, в кінці Великої Васильківської вулиці і прилеглих до них районів Деміївки проводиться агітація в більшовицькому напрямку, збирається досить значна кількість публіки, в ролі агітаторів з’являються матроси в цивільному одязі, але з витатуйованими якорями на руках» 183.

Окремий нагляд здійснювався за чинами російської мирової делегації. Співробітники ДДВ добре розуміли, що російські дипломати приїхали не лише для переговорів. Тому за ними було встановлено пильний нагляд.

Найперше стежили за діями голови делегації. 11 вересня освідомчі агенти дізналися, що до X. Раковського у готель «Марсель» приїхали більшовики Блох, Фалькштейн, Гельдберг. Компанія весело проводила вільний час, витрачаючи великі кошти.

Уважно стежили агенти освідомчої варти за російським генеральним консулом у Києві анархістом-терористом К. Грінбаум-Кржемінським, який регулярно отримував кошти з Москви на підготовку збройного повстання. 22 жовтня агент зовнішнього нагляду повідомив, що «мирний» консул організував доставку в Україну зброї і вибухівки, яку було закопано в надійному місті.

Постійний нагляд освідомчої варти було також встановлено за «Дворянським готелем», де мешкав російський генеральний консул в Одесі М. Бек. У вересні філери постійно фіксували там знаходження осіб, «за своїм характером досить знайомих населенню Одеси по січневих і лютневих днях» Ще один російський дипломатичний співробітник Казаринський, за оперативними даними, у жовтні привіз до Києва велику кількість забороненої літератури.

Російська делегація зухвало спекулювала дипломатичною недоторканністю, маскуючи цим свою антигетьманську діяльність. Незважаючи на це, ДВ не вживала заходів припинення антиукраїнської діяльності російських дипломатів, суворо дотримуючись принципів міжнародного права. Затриманню підлягали лише особи, які не мали дипломатичної недоторканності.

Так, у жовтні 1918 р. було заарештовано громадянина Російської Федерації Звєрєва. Під час обшуку в нього було вилучено антигетьманську літературу і списки червоногвардійців. За вказівкою Раковського Звєрєва включили заднім числом до складу російської делегації і, посилаючись на його дипломатичний імунітет, намагалися визволити з-під арешту.

Стосовно українських громадян у випадках підтвердження інформації, яку отримали в процесі зовнішнього чи внутрішнього нагляду, теж вживали запобіжних заходів.

Так, подальший нагляд за Раковським здійснювала Абдул-Західова, сестра ад'ютанта гетьмана, ротмістра Натансона, яка була секретним агентом освідомчого відділу. Пізніше було встановлено, що X. Раковський регулярно відвідує Т. Крестинську, яка працює в Державній канцелярії, і це викликало занепокоєність департаменту варти на предмет розголошення державних таємниць. 7 жовтня віце-директор ДДВ Тальберг видав наказ зробити у Крестинської обшук, і якщо будуть знайдені речові докази про антидержавну діяльність, заарештувати її 184.

Урядовець ДДВ діяв за відповідною інструкцією директора, яка вимагала від освідомчих підрозділів обов’язковості отримання речових доказів про антидержавну діяльність особи. При цьому без згоди начальника місцевого освідомчого відділу не могли здійснюватися «ніякі обшуки і арешти політичного характеру, хоча б надійшла вимога уповноваженої на це іншої посадової особи». При перешкодах у вирішенні цього питання начальник освідомчого органу повинен був звернутися до губернського старости (міського отамана) і діяти за його вказівками.

Якщо виникала необхідність у проведенні обшуків і арештів великої кількості осіб, так званих «загальних ліквідацій», освідомчі підрозділи завчасно готували списки таких осіб, де вказували ступінь їхньої участі у злочинній діяльності. Надсилання справ в освідомчі підрозділи з метою здійснення обшуків, а також їхнє обговорення повинно було чинитися у присутності відряджених для цього осіб прокурорського нагляду. Безпосередньо обшуки й арешти освідомча варта не робила, це не входило в її компетенцію. Службовці освідомчих підрозділів лише могли бути присутніми при обшуках і арештах за необхідності. Керівництво обшуком обов’язково повинен був здійснювати класний чин загальної варти 185.

Про те, що вартові суворо дотримувалися інструкції ДДВ, свідчать, наприклад, події 31 липня 1918 р. в Полтаві. Згідно з ордером, підписаним губернським старостою, опівночі мали проводити обшук у громадянина N. У зазначений час до районного управління варти прибули службовці освідомчого відділу Я. Роот і О. Шарий, але застали на місці лише шість резервістів, озброєних шаблями. Черговий по управлінню доповів, що вони призначені для обшуку. Освідомчі службовці зателефонували начальнику міської варти Старчакову про недбале виконання службових обов’язків його підлеглими. Останній терміново розпорядився викликати на службу наказного Ландера. Але посланець, який повернувся о 1 год. 15 хв., повідомив, що наказний відсутній вдома. 2 серпня О. Шарий доповів рапортом начальнику освідомчого відділу про зрив обшуку, від якого освідомчі службовці відмовились через порушення процесуальних норм під час його здійснення за відсутністю класного чина загальної варти. Його рапорт було надіслано губернському інспектору Державної варти, який призначив з цього приводу службове розслідування 186.

Такі випадки траплялися в містах, де начальники освідомчих відділів мали можливість направляти своїх співробітників на обшуки. В повітах, де штатної освідомчої варти не передбачалося, ця процедура повністю покладалася на загальну варту.

Показовою в цьому є справа земського фельдшера містечка Фрайполь Каменецького повіту Трофима Артеменка. 4 вересня начальник варти 3-ї дільниці склав протокол про обшук в його будинку у присутності понятих. До протоколу було внесено: «Поміж книжками знайшов: 1) телеграму Всеросійського з’їзду робітничих і солдатських депутатів з Декретом про землю; 2) звертання народного міністра земельних справ М. Ковалевського до населення про те, що ніхто не відміняв реформу Центральної Ради; 3) лист від чиновника пошти «про те, що капітал хоче потопити у багні весь пролетаріат». 5 вересня дільничний начальник варти провів дізнання і виніс постанову про те, що, «керуючись статтями «Устава уголовного судопроизводства» і таємним приписом начальника Каменецької повітової варти від 27 серпня, повідомивши дільничного земського лікаря і Каменецьку земську управу, направив до варти м. Каменця Т. Артеменка. При цьому додав рапорт про те, що він закликав до збройного повстання, непідкорення владі і невизнання її» 187.

Після обшуків вилучені речові докази розглядав начальник освідомчого відділу, і, залежно від знайденого, справу передавали судовому слідчому для початку попереднього слідства, або губернські старости (міські отамани) застосовували адміністративну санкцію. Про вилучені речові докази старости й отамани повідомляли департамент Державної варти. На випадок, коли під час обшуку компрометуючих особу речових доказів не було знайдено, а за інформацією освідомчого підрозділу вона кваліфікувалася як шкідлива для держави, існував обіжник директора ДДВ від 3 липня 1918 р. У цьому документі губернським старостам і міським отаманам пояснювалося, що при неможливості направити справу особам прокурорського нагляду треба знайти «дані, можливі бути цілком доступними для того, щоб зв'язатися з німецьким командуванням на предмет висилки таких осіб за межі Української Держави». Але дізнання варти до німецького командування повинні були надсилатися через МВС. Якщо заарештовані не підлягали вироку німецького військово-польового суду, їх передавали в розпорядження етапів для призначення до складу «особливих робітничих груп» 188.

За архівними джерелами сьогодні стають відомі вдалі оперативні розробки освідомчої варти стосовно озброєних угруповань, окремих терористів з боку як російських підпільників, так і тих, що стояли на позиціях українського соціалістичного руху.

15 серпня було отримано відомості про підготовку замаху на гетьмана. Директор ДДВ повідомляв столичного отамана, що необхідна для терористичного акту вибухівка буде привезена російським кур’єром в готель «Петроградський» у жовтій валізі з подвійним дном. Для її одержання повинні з'явитися більшовики з особливим паролем (про пароль буде повідомлено додатково). Операція закінчилася затриманням терористів 189.

За агентурними повідомленнями, було викрито також терористичні групи в Житомирі і Бердичеві, встановлено деяких осіб серед урядовців МВС, які мали зв’язок з підпільниками чи в минулому підтримували більшовиків. Декого з них заарештували. Освідомчі агенти викрили місію прибулого до України російського громадянина Г. Каменєва. Вона полягала у виконанні особистого наказу наркома Л. Троцького про вербовку на радянську службу військових льотчиків і таємний вивіз до Росії майна українського повітряного флоту. Протягом червня – серпня було викрито і обеззброєно кілька гайдамацьких загонів, що діяли з метою розповсюдження антигетьманського повстання. На підставі агентурних повідомлень про «шкідливу діяльність «Синіх Жупанів» директор ДДВ заборонив приймати колишніх військовослужбовців цієї дивізії до вартових органів. За інформацією з Єлісаветградського повіту «про злочинні наміри «січовиків» освідомчий відділ ДДВ підготував матеріали для звинувачення деяких вояків колишніх збройних формувань Центральної Ради 190.

Активна робота освідомчої варти серед місцевого населення спричинила викриття головних організаторів повстання в Звенигородському і Таращанському повітах. Оперативним шляхом було встановлено зв’язок із заколотниками в Одесі. Тут колишні офіцери Генштабу УНР розробляли план антигетьманського виступу, а доставляв людей до районів селянських бешкетів член Центральної Ради Пшонек 191.

За даними, отриманими від секретного агента, столичний освідомчий відділ викрив підготовку замаху на міністра шляхів Б. Бутенка, який готували вояки 5-ї сотні Добровільного залізничного полку Мартинюк, Ободзинський, Теодорович, Колинський, Ляхович, Сочавець 192.

Діяльність російських монархічних організацій, які були пов’язані з розвідками країн Антанти і проводили підривну роботу в Україні на їхню користь, також висвітлювалася освідомчою вартою переважно агентурними засобами. Саме таким чином з’ясували роль баронеси Марти Нітц, яка була співробітницею освідомчого відділу департаменту і одночасно поставляла секретні відомості російській монархічній організації 193.

За інформацією, отриманою з Ростова від німецького емісара у ставці генерала Краснова майора фон Конетгаузена, київська освідомча варта викрила таємний комітет, метою якого було відновлення за допомогою країн Антанти єдиної Великої Росії. Головою цього комітету був В. Гурко, колишній товариш російського міністра внутрішніх справ, членами – граф Бобринський, Меллер-Закомельський, Шубинський і Мілюков. До організацій, підлеглих комітету, входили представники Всеросійської спілки власників, земського і міського самоврядування, колишні державні діячі, викладачі навчальних закладів, підприємці і торговці. Фінансували організацію банкіри Епштейн і Коган 194.

Паспортний контроль. Цей важливий напрям службової діяльності співробітників міської варти допомагав їхнім колегам з освідомчих підрозділів у викритті підпільників. Службові обов’язки вартових у цій галузі визначалися на підставі російського «Устава о паспортах» (вид. 1903 р.). 3 липня 1918 р. гетьман затвердив ухвалений Радою Міністрів «Устав про учот населення в містах і міських оселях Української Держави», що ґрунтувався на імперському законодавстві. Згідно з ним в управліннях Державної варти міських районів заводилися і реєструвалися домові книжки і квартирні згортки. Їхні аркуші мали бути «пронумеровані, прошнуровані і пропечатані скарбовою печаткою за посвідченням Інспектора Державної Варти». За його розпорядженням книги і згортки видавалися на вимогу домовласників, які сплачували вартовому управлінню їхню вартість за цінами, встановленими губернськими старостами чи міськими отаманами. Домовласникам, орендаторам будинків, господарям готелів, умебльованих кімнат і дворів постою, доглядачам скарбових і громадських будинків належало проводити запис всіх мешканців у книжках і згортках за встановленим зразком, а також протягом 12 годин після прибуття нових постояльців «повідомляти Державну Варту шляхом доставки адресного листка встановленої форми. В першому разі вкупі з документом на життя прибулого». За відсутності у постояльця документа на життя, яким була паспортна книжка про посвідчення особи із зазначенням місця прописки, він заповнював спеціальний друкований бланк встановленої форми, де викладалися відомості про прибулого та причини відсутності посвідчення особи, і передавав його протягом 12 годин до управління району місцевої варти. До домових книжок заносилися «особи обох полів з 15 років, окремою статтею кожна особа». Не належали реєстрації в книжках «козаки Військових частин, котрі мешкають в косарнях; чернецтвуючі обох полів, котрі мешкають в своїх монастирях; учні Військових шкіл і учениці Дівочого Благородного Інституту, котрі мешкають в зазначених закладах». Але при виїзді з косарень, монастирів і шкіл вони реєструвалися на загальних підставах.

Проведення вимог «Устава про учот населення» покладалося на Державну варту в двотижневий термін з часу його опублікування. До осіб, винних у порушенні зазначених правил, влада губернських старостів чи місцевих отаманів застосовувала штрафи до 3 000 крб. або арешти до трьох місяців. Про квартирні порушення службовці варти складали протоколи, які доводили до відома порушників за їхнім власним підписом. Звинувачені мали «право вносити в ці протоколи свої з’ясування» 195.

До обов’язків ДВ на кордонних пунктах, крім освідомчої діяльності, входила також перевірка документів пасажирів, котрі переїжджали. Перепуск через кордон здійснювався вартовими лише у випадку виконання всіх формальностей про паспортні правила. До того ж осіб, яких перепускали через кордон, за їхніми документами записували в окремі книги на в’їзд. У випадку порушень в оформленні паспорта особу негайно затримували для з’ясування причин порушення. Затриманий підлягав обшуку: ретельно оглядали його вантаж і особисті речі, що інколи сприяло викриттю підпільників. Саме так у листопаді 1918 р. в Бєлгороді вартові затримали гурт більшовицьких кур’єрів, які намагалися перевезти в Україну заборонену літературу, прокламації і зброю 196.

Службовці залізничної і загальної варти зобов’язувались допомагати кордонній варті, навіть надавати для її потреб свої службові приміщення. У справі кордонного паспортного контролю варта мала перевагу над митниками і кордонцями, які на західному кордоні теж мали перепускні функції. Так, 9 липня 1918 р. міністр внутрішніх справ звернувся до міністра фінансів із проханням навести порядок на кордонному пункті в Тирасполі. Перепустки на право переходу кордону з Румунією, крім начальника Тираспольської варти, стали самовільно видавати повітовий військовий комендант і канцелярія залізничного коменданта ст. Тирасполь. Кордонці ж перепускали за всіма перепустками «на добу до двох тисяч як пасажирів, так і візників зовсім без перешкод, без якого-небудь вивірення». МВС далі наголошував, що «перепустки видаються в однім тільки пункті, біля мосту через ріку Дністер при с.Паркани». З української сторони нагляд проводили кордонці 4-го відділу Одеської кордонної бригади і австрійської жандармерії, з румунської – румунські вартові. З урядовців митної служби на ст. Тирасполь у той час існував лише управляючий наглядом. Тому МВС зробив висновок, що «відсутність належного контролю за виданими перепустками, а рівно й недостатність догляду за пунктами переходу утворюють можливість зловмисним особам використовувати це в своїх інтересах» 197.

Боротьба з антиурядовою пропагандою та агітацією. В оперативній діяльності ДВ мала завадити антиурядовій пропаганді та агітації, що вважалося одним із напрямів охорони державної безпеки. При цьому головну увагу зосереджували на нагляді за засобами масової інформації і запобіганні несанкціонованим мітингам та зборам. Такі дії ДВ у цілому не суперечили Законам про тимчасовий державний устрій України, де були передбачені обмеження свободи слова і друку вимогами закону. Тому з’являлися такі підзаконні акти, як, наприклад, інструкція директора ДДВ «По нагляду за книжковою торгівлею в залізничних кіосках», яку він надіслав своїм обіжником 27 вересня отаманам залізничних районів. Вартовим постам належало пильнувати, щоб на станціях не здійснювалася торгівля літературою протидержавного змісту, а в разі її викриття – вилучати із продажу. Перевірка змісту літератури мала проводитися щомісячно під керівництвом начальників відділів або їхніх помічників, про що звітували залізничним отаманам. Нову літературу допускали до продажу лише після її переліку начальником відділу, якому належало отримати дозвіл на її допуск до торгівлі від цензурного комітету. Продаж книжок і періодичних видань поза кіосками заборонявся. Отамани повинні були мати списки всіх продавців книжок свого району з підтвердженням їх благонадійності від освідомчих і карно-розшукових органів. В обов’язки чергових вартових входила також перевірка відповідності продажної ціни літератури таксі, затвердженій Міністерством шляхів. Про всі порушення правил книжкової торгівлі варта складала відповідні протоколи, копії яких надсилала за підсудністю 198.

Наслідком боротьби освідомчої варти з антидержавною агітацією стало закриття цілої низки періодичних видань. За свідченням сучасника тих подій професора З. Кузелі в Українській Державі перестали виходити 54 часописи, але натомість з’явилося 129 нових. Загалом за гетьманату українською мовою виходило 85 періодичних видань, з них 50 київських і 35 провінційних 199.

Слід зазначити, що діяльність ДВ у галузі боротьби з антидержавною пропагандою мала відчутні перекоси.

Так, 11 липня 1918 р. голова управи Всеукраїнської спілки земств надіслав до міністра юстиції прохання про звільнення з-під арешту Ю. Говоруна. В проханні вказувалося, що зазначена особа ув’язнена, а слідство не проводиться. 20 вересня прохання відповідального редактора київської газети «Народна воля» К. Поліщука про звільнення його з-під арешту було надіслано на ім’я міністра внутрішніх справ. У проханні зазначалося, що в ніч з 11 на 12 вересня в його квартирі «з’явилися чини варти Старокиївської дільниці, які на підставі ордера «Освідомчого відділу» при столичному отамані зробили трус і забрали літературні матеріали». Редактор не відчував себе винним, вказував, що був активним діячем українізації армії, боровся з більшовиками. Підставою для його арешту стало звинувачення у надрукуванні забороненої статті С. Пилипенка «Старе по-новому», яка з’явилася в газеті через помилку коректора.

24 вересня в Полтаві губернський староста заборонив повторне читання публічної лекції. Приводом для цього стала доповідь начальника освідомчого відділу про те, що лектор, кандидат економічних наук В. Поссе – «давній революціонер – в останні дні існування Тимчасового уряду став відкрито на бік Леніна, виступаючи в Петрограді, в цирку Модерн, спільно з Троцьким, Володарським та ін. на мітингах в захист більшовиків. Після жовтневого перевороту Поссе підтримував постійний зв’язок з Луначарським, Бонч-Бруєвичем, Ларіним, розроблюючи різні проекти фінансово-економічних декретів». На підставі того, що в першій своїй лекції В. Поссе, «висловлюючи протест проти насильства загалом, підбурював аудиторію відмовитися від бажання помсти і відчуття ненависті до проводирів більшовизму», лектора звинуватили в антидержавній діяльності, і варта розпочала у цій справі дізнання.

4 листопада прохання на ім’я самого гетьмана надіслала Уманська кооперативна спілка. Її уповноважений М. Хохол виїхав до Києва, щоб «увільнити невинну людину, лише через якесь сумне непорозуміння, як політично неблагонадійну заарештовану». Цим арештантом був інструктор позашкільної освіти при культурно-просвітньому відділі спілки Н. Горбань. Члени спілки свідчили, що «він не тільки не належить до більшовиків, але й не належить ні до однієї з політичних партій і проти існуючого на Україні державного устрою не виступав» 200.

Як джерело агітації розглядалося освідомчою вартою також кіно. В листопаді 1918 р. начальник Полтавського освідомчого відділу доповів губернському старості, що треба брати «до уваги ту величезну виховну роль чи пропаганду, яку може грати кінематограф під час спеціального підбору картин», і запропонував переглядати зміст фільмів перед випуском їх на екран 201.

У запобіганні несанкціонованих мітингів і зборів загальна варта співпрацювала з освідомчою. Гетьманський уряд намагався зосередити діяльність охоронців у цій галузі в межах дотримання прав і свобод, проголошених у Законах про тимчасовий державний устрій України. 10 вересня 1918 р. МВС надіслав обіжника губернським старостам і міським отаманам, в якому вказував на порядок діяльності «Громад, Товариств, Союзів та інших гуртків, а також приватних осіб, бажаючих провести з’їзди або зібрання». Для цього їхні керівники повинні були отримати дозвіл від МВС – для всеукраїнських зборів або від губернського, повітового старости чи міського отамана за належністю – для місцевих зборів. Міністр зосереджував увагу місцевої влади на сприянні з їхнього боку діяльності «наукових і культурно-просвітніх товариств і вчительських громад, а також кооперативів з метою обговорювання їхніх професіональних справ та спеціальних питань». Він також пояснив, що забороняти з’їзди і зібрання необхідно лише в тому випадку, «коли є взагалі підстава про їх антидержавність, або якщо політичний момент чи інші місцеві обставини роблять небажаними зібрання, незалежно від цілей, які вони переслідують» 202.

Здебільшого варта діяла згідно з урядовими вказівками. Наведемо кілька прикладів.

10 серпня столичний отаман надіслав директору ДДВ повідомлення під грифом «Цілком таємно», в якому зазначав, що 8 серпня робітники тютюнової фабрики «Акціонерне товариство Соломон Коган» подали адміністрації вимоги про збільшення платні. Керівництво фабрики пообіцяло відповісти 10 серпня. Незважаючи на це, робітники, які вийшли на роботу наступного дня, були розпущені за вимогами фабричного комітету по своїх домівках. Крім того, ввечері членами фабкому в шинку було побито машиніста Й. Міллера за те, що він відмовився не підкорятися адміністрації і бойкотувати обслуговування фабричного обладнання. За розпорядженням київського отамана варта перевірила реєстрацію прописки за домашньою адресою і «політичну благонадійність» голови фабкому Т. Акуліна та шести його членів. За ними було встановлено нагляд, в залежності від результатів якого передбачалося вжити заходів. Переконання в економічній обмеженості страйку зупинили столичну варту від подальшого втручання у з’ясування відносин між підприємцями і робітниками. «Страйк проходив мирно і спокійно. На фабриці робітників 750 осіб. В середньому кожний отримує: чоловік по 350 крб., а жінка по 280 крб. щомісячно», – повідомив столичний отаман директору ДДВ.

13 вересня 1918 р. начальник Київського освідомчого відділу доповів столичному отаману, що «в результаті відсутності яких-небудь негативних відомостей про правління національної культурно-політичної громади «Русь» вважав би доцільним засідання його ради, передбачене 24 серпня в залі Руського Купечеського Зібрання, дозволити».

Департамент варти пильнував за дотриманням встановлених правил громадських зборів. 18 серпня директор ДДВ зробив зауваження начальнику Київського освідомчого відділу про те, що у його доповіді відсутнє зазначення про дозвіл урядової установи на проведення професійного зібрання металістів у міському театрі. П. Аккерман наказав відрядити на зібрання службовців відділу, яким належало запобігти «відступам від призначених для обговорення питань і надіслати повний звіт про зібрання». За відсутності дозволу на зібрання його учасники підлягали затримці. Директор також наголосив, що «зібрання не може бути ні в міському театрі, ні в міській думі».

Разом з тим стосовно громадських організацій в реальному житті траплялися й неправомірні випадки свавілля і перевищення повноважень вартовими.

6 серпня директор ДДВ надіслав секретного листа на ім’я столичного отамана, в якому просив скласти перелік професіональних спілок Києва із зазначенням, «наскільки їхня діяльність є корисною для населення і не суперечить загальнодержавним інтересам». Така необхідність мотивувалася тим, що, на погляд ДДВ, «деякі професіональні спілки і громади разом з намаганнями покращання побуту і матеріального становища робітників і службовців переслідують, у прихованій формі, політичні цілі, щоб шляхом страйку, буцім-то на економічному ґрунті, примусити уряд до поступок, які мають політичне значення, і призведуть до зміни існуючого державного ладу і порядку» 203.

Підозра в антидержавній діяльності давала підстави варті для застосування до профспілок каральних санкцій, що викликало скарги до влади з боку профспілкового керівництва.

Так, 20 жовтня до луганського повітового і катеринославського губернського старостів звернулося Кадіївське районне правління профспілки «Горнотруд» з оскарженням дій начальника варти району Голубівської копальні. Профспілка вважала неправомірною його вимогу «пред’явити в двотижневий термін зареєстрований окружним судом статут» з погрозою закриття спілки за його відсутності. Скарга базувалася на нормах закону Тимчасового уряду від 12 квітня 1917 р., який не встановлював обов’яз­ковість реєстрації статуту профспілки, якщо вона не мала статусу юридичної особи. Крім того, робітники зазначали, що згідно з указаним законом «примусове закриття громади або спілки можливе тільки за судом і лише в тому випадку, коли її діяльність виявилася направленою на досягнення цілей, заборонених кримінальним законодавством».

24 жовтня до Голови Ради Міністрів звернулося виконавче бюро Української Центральної ради професіональних спілок. У листі зазначалося, що це вже третє звертання до уряду, оскільки він «визнає тільки одну політику по відношенню до робітничого руху – охоронно-поліцейську і використовує лише один засіб – арешти, висилання, переслідування». Це не відповідає оголошенням уряду, «що він не має нічого проти спілок, а переслідує тільки більшовиків». Бюро наводило факти, коли за формулюванням «Підозрілий у більшовизмі» було звинувачено деяких лідерів профруху. Так, завідуючий юридичним відділом «Центрпрофу» П. Севрюк і член бюро Є. Смирнов довели безпідставність такого звинувачення на свою адресу і їх за відсутністю доказів відпустили. Члени бюро об’єднання хіміків Віленський і друкарів – Павлов залишилися під арештом. 21 жовтня за організацію мирного економічного страйку в Катеринославі були заарештовані члени спілки «Игла», через два дні в Бахмуті – один з місцевих лідерів профруху робітник Шейнін. У зв’язку з цим бюро висловлювало уряду вимоги від імені 30 тис. робітників – членів профспілок: «термінове припинення застосування поліцейської політики до профруху і звільнення всіх заарештованих профспілковців або висунення їм точних і конкретних звинувачень; повернення з таборів і примусових робіт всіх засланців за страйки та інші форми економічної боротьби; вільний дозвіл всіх з’їздів, зібрань і нарад, що влаштовуються профспілками» 204.

Тобто ми бачимо, що карний тиск на робітничий рух з боку уряду був, але масових репресій до робітників Державна варта не застосовувала. Красномовно про це свідчить Звернення Центрального страйкового комітету Південно-Західної залізниці до робітників під час всеукраїнського страйку залізничників: «Товариші! Заарештованим не загрожує ніяка небезпека, оскільки за економічний і продовольчий страйки не може бути серйозного покарання» 205. Певні відхилення в діях варти щодо робітничих організацій були пов’язані з тим, що саме робітниче середовище активно використовувалося ворогами Української Держави для створення антигетьманської опозиції.

Боротьба зі злочинами проти особи. За недостатністю джерел ми не маємо можливості повністю відтворити картину оперативної діяльності карно-розшукової варти. Проте окремі епізоди з її життя стають сьогодні відомими. Карно-розшукові відділи варти діяли по всій території України. Їм вистачало роботи і в містах, і в сільській місцевості, і на залізниці. Найпоширенішими видами злочинів проти особи, з якими доводилося боротися цим підрозділам, були вбивства, пограбування і крадіжки. Найчастіше жертвами ставали заможні верстви населення.

Наведемо факти з доповіді губернського старости про криміногенну обстановку на Катеринославщині в першій половині вересня 1918 р.: 4.09 – в с.Дмитрівському Бахмутського повіту три зловмисники вчинили напад на Карла Соболєвського з пограбуванням на 4280 крб. 7.09 – напад двох озброєних злочинців на хутір Мар’янівський у Новомосковському повіті, вбито землевласника В’язовського, його дружину і невістку, поранено сина і дочку. 8.09 – напад на хутір Богданівка Олександрівського повіту, пограбоване майно і худоба І. Висоцького на суму 63 671 крб. 10.09 – два злочинці вдерлися до хати вчителя Г. Чередника в с.Петро­поль Верхньодніпровського повіту і вбили його та дружину. Того ж дня в м.Бахмуті на квартиру Лозовського здійснили напад шість осіб, пограбували його на 9 150 крб., в Катеринославському повіті пограбована на 30 тис. крб. Анастасівська волосна земська управа. 11.09 – на Воронецькому острові в м. Катеринославі двоє озброєних злочинців напали на вчителя гімназії М. Клітина, важко поранили його з гвинтівки і пограбували одяг. 12.09 – пограбована на 10 000 крб. під загрозою вжиття зброї квартира М. Взюля на Тимчасовому провулку в Катеринославі. 12.09 – вісім бандитів кинули дві бомби у вікна будинку землевласника Панова в Катеринославському повіті, вдерлися до маєтку і пограбували його на 86 тис. крб. 13.09 – у Верхньодніпровському повіті з метою пограбування вбито землевласника А. Кошеленка, його дружину і трьох дітей віком від 4 до 8 років. Того ж дня в с.Самойлівці Павлоградського повіту п’ятеро озброєних револьверами злочинців пограбували на 2 300 крб. хату селянина Вдовенка.

Більшість із зазначених злочинів залишилося нерозкритими. Вдалося затримати лише кількох грабіжників землевласника Панова і вбивць учителя Г. Чередника 206. Подібна статистика була характерною і для інших регіонів України. Але це не свідчить про недбале ставлення до своїх обов’язків службовців карного розшуку, а швидше про важку кримінальну спадщину, що отримали гетьманські вартові від своїх попередників, і підтверджує нагальність запровадженого П. Скоропадським державного курсу на ліквідацію загальної анархо-кримінальної ситуації в країні.

Засоби здійснення кримінального розшуку мали багато спільного з розшуком політичним, який здійснювала освідомча варта. Разом з тим існували й окремі відмінності, зумовлені головним чином, специфікою суб’єктів розшуку. Основним джерелом інформації для підготовки оперативних розробок були повідомлення агентів, завербованих у злочинному світі.

Користувалися і послугами окремих осіб, бажаючих допомоги, і навіть авторів анонімних листів. Але при цьому, перш ніж вжити відповідних заходів, відомості перевірялися оперативним шляхом.

Так, 6 вересня до полтавського губернського старости потрапила анонімка. В ній йшлося про те, що в місті мешкає С. Давиденко, брат якого С. Чалий за більшовицької влади «награбував багато добра й дав продати цьому Спиридону». Інформатор прохав негайно зробити в Давиденка обшук і повідомляв, що він «би підписався, але шкода із сімейством розставатися, оскільки як узнають, то вб’ють, це банда страшна». Листа було передано до освідомчого відділу (в анонімці викладався політичний мотив), і помічник діловода Т. Третьяков встановив за кур’єром-рахівником міського банку С. Давиденком негласний нагляд. За характеристикою з місця роботи підозрюваного і результатами його перевірки під час виклику в управління районної варти під виглядом реєстрації паспорта нагляд було припинено.

7 вересня 1918 р. анонімного листа отримав міністр внутрішніх справ. У ньому йшлося про крадіжки в особливо великих розмірах на інтендантських складах в м. Крюкові Полтавської губернії. МВС доручив звернути увагу на зміст листа директору ДДВ, а той, у свою чергу, надіслав його до Полтавського освідомчого відділу, оскільки у викладеній справі фігурували німецькі солдати. 29 жовтня до ДДВ було надіслано відповідь за результатами перевірки змісту анонімного листа. В ній зазначалося, що «без сумніву на складах здійснюються крадіжки казенного майна, головним чином за допомогою самих службовців (нижчих), але немає ніяких даних про крадіжки в таких колосальних розмірах, як викладено в анонімці, і щоб в них брали участь німці». Справу було передано місцевому карно-розшуковому відділенню, агенти якого встановили негласний нагляд за складами і викрили злочинців 207.

Оперативні розробки карно-розшукової варти здійснювалися за конкретними справами і мали таємний характер. Нами не знайдено загальних методик ДДВ, які б мали в собі узагальнюючі вказівки щодо розшуку певних категорій злочинців. Імовірно це пов’язано з тим, що інспекторський відділ ДДВ відчував себе лише тимчасовим куратором карно-розшукових підрозділів до передачі їх у відання Міністерства юстиції. Тому настільною енциклопедією для розшуковців залишалася російська інструкція «Чинам сыскных отделений» 1910 р. Але ж існує доволі свідчень про їхні вдалі дії щодо затримання вбивць і грабіжників.

Завдяки активному застосуванню в оперативно-розшуковій діяльності окремих спеціальних розробок, було розкрито чимало злочинів.

Так, у липні 1918 р. столична карно-розшукова варта затримала злодія-професіонала Степана Мартинова, відомого у злочинному світі під прізвиськом «Коник-стрибунець». Він звинувачувався у багатьох крадіжках і співучасті у вбивстві дільничного начальника варти Либідського району штабс-капітана Мрачківського, пораненні його помічника Левчука 208. У серпні в Херсоні було затримано Є. Басова, учасника пограбування каси міської міліції під час більшовицького руху 209.

Оперативна розробка карно-розшукового відділення у Верхньодніпровському повіті закінчилася 12 липня встановленням і притягненням до суду осіб, винних у вбивстві родини Кривенка. 12 серпня варта затримала вбивць селянина І. Ткаченка в с.Волосному Катеринославського повіту 210. 18 вересня Київські «Последние новости» повідомили про арешт вартою підозрюваних у вбивстві землевласника Богуславського, його дружини і чотирирічного сина в Олександрівському повіті. На початку листопада столичний карний розшук затримав громадянина Тишкевича, в якому потерпілий київський мешканець Троцький впізнав особу, яка його пограбувала 211.

Збереглися також деякі архівні свідчення про боротьбу варти з наркоманією. 14 листопада 1918 р. одеський міський отаман видав наказ по варті, в якому вимагав вжиття термінових заходів щодо знешкодження нелегальної торгівлі кокаїном. Для цього потрібно було встановити пильний нагляд загальної варти за торгівлею «в кав’ярнях, ресторанах та інших місцях скупчення великої кількості людей», а карно-розшукові агенти зобов’язувались встановити нагляд також за окремими аптечними складами. Всіх покупців і торгівців кокаїном, крім тих, які купували його в аптеках за рецептом лікаря, належало затримувати і притягати до кримінальної відповідальності 212.

Під час затримань карно-розшукові службовці керувалися вимогами ІІІ розділу інструкції «Чинам сыскных отделений» 1910 р., де зазначалося, що вони можуть застосовувати затримання до осіб, які розшукуються, лише у випадках, точно вказаних у ст. 257 «Устава Уголовного судопроизводства». Тобто при наявності безпосередніх свідчень про вчинення злочину чи спробу втечі або якщо «підозрюваний не має постійного місця мешкання та осілості». Кожний затриманий підлягав ретельному обшуку і зовнішньому огляду на місці затримання. Зброя, небезпечні речі або речові докази злочину відразу вилучалися, щоб завадити можливості нападу на конвой та прихованню доказів. На затриманих осіб негайно мала складатися постанова за підписом начальника відділення або його помічника, яку оголошували затриманому і додавали до справи. Її копії негайно надсилалися до місця затримання і прокурору окружного суду. Для осіб, затриманих за постановою начальників карно-розшукових органів, у загальному арештантському приміщенні вартового управління по можливості мала надаватися окрема камера, щоб ізолювати затриманого в інтересах справи.

На відміну від карно-розшукової варти залізничні підрозділи періодично отримували інструкції щодо провадження оперативно-розшукових справ. Значних збитків зазнавала Українська Держава від грабежів вантажу на залізницях. Найчастіше грабіжниками були селяни навколишніх сіл, залізничні службовці, австрійські солдати і залізнична охорона. Розшуком зловмисників у цих справах (на відміну від аварій поїздів) безпосередньо займалася залізнична варта.

3 вересня ДДВ надіслав отаманам залізничних районів варти розроблену на основі узагальнення досвіду у розкритті залізничних злочинів інструкцію «По розшуку осіб, які скоїли крадіжку залізничних вантажів». Аналізуючи статистичні дані, у залізничному відділі ДДВ прийшли до висновку, що найчастіше пограбування вантажних вагонів пов'язане зі службовцями залізниці. Тому відповідно до інструкції розшук злочинців треба здійснювати за такою схемою:

1) з'ясувати, хто дав розпорядження поставити вагон далеко від станції;

2) з'ясувати, хто винний у горінні букси, скласти про це протокол;

3) у відділеннях вести статистичний облік складу кондукторських бригад і технічних агентів з позначками, коли виникають крадіжки;

4) вимагати від станційних агентів повідомлення про прибуття цінного вантажу, з'ясувати, чи не було навмисної затримки у видачі власникові вантажу;

5) звертати увагу на спосіб життя залізничних службовців, особливо тих, хто живе невідповідно до отриманої платні;

6) під час обходу району звертати увагу на те, як зачинені вагони;

7) доглядати, щоб біля вагонів не було сторонніх осіб;

8) допит свідків і дізнання проводити в стислі строки;

9) тримати зв'язок із загальною вартою і карно-розшуковими відділеннями, яким у випадку незнайдення винних у справі доповідати;

10) якщо зловмисники ховатимуться на зустрічних поїздах, телеграфувати на відстань до 600 в.;

11) скласти списки звільнених за крадіжки залізничників і направити всім отаманам районів залізничної варти.

Департамент варти націлював підлеглі підрозділи на діяльність у контакті і взаємозв’язку. Отаманам залізничних районів вказувалось, що, розкриваючи злочини у смузі залізниці, службовці залізничної варти не повинні керуватися межами, а інші підрозділи – відмовляти у допомозі вартовим, які перейшли межі. Стаття 67 Положення про Державну варту визначала: «Під час розшуку і освідомлення урядовці залізничної Державної Варти користуються послугами місцевої Державної Варти» 213.

Архівні матеріали свідчать, що у практичній діяльності вартові виконували ці приписи центрального керівництва.

Отаман варти Лівобережного залізничного району 15 жовтня 1918р. доповідав у залізничний відділ ДДВ про спільне затримання службовцями кордонного пункту і карно-розшукової варти 26 вересня на ст. Бахмач кишенькового крадія, в якого було вилучено 1 400 крб. Ще одна спільна операція затримання злочинців була вдало здійснена на початку жовтня на ст. Козятин. Під арештом опинились С. Шварцман, Я. Штибман і Л. Юдекс, які звинувачувалися у крадіжці у міщанина М. Висоцького 26 пуд. мануфактури 214. У вересні за допомогою карно-розшукового агента залізничні вартові затримали фінансового кур’єра і залізничного охоронця, що інсценували в поїзді на перегоні Фастів – Біла Церква своє пограбування на 900 тис. крб. 215.

Боротьба з економічними злочинами. Економічній безпеці Української Держави серйозно загрожувало таке явище, як виготовлення фальшивих грошей. Найбільше в обігу було фальшивих грошей Тимчасового російського уряду, так званих «керенок», і українських купюр вартістю 50 карбованців.

Заслуговує на увагу цікава розшукова операція, яку провела у зв'язку з цим у вересні 1918 р. київська варта. Коли столичні правоохоронці оперативним шляхом з'ясували, що фальшиві гроші виготовляються в Одесі, туди було відряджено помічника начальника Київського карно-розшукового відділу Вальтера, який увійшов у службовий контакт з одеськими оперативниками. Агент Сперанський встановив, що фальшиві купюри можна придбати на Базарній вулиці у перукаря на прізвисько «Мотиль». Під приводом купівлі фальшивих грошей Вальтер з київським помічником зненацька увірвалися в квартиру Мотиля, де побачили на столі 2 280 фальшивих «керенок» і 10 550 карбованців, у матері Мотиля знайшли ще 5 000 карбованців. Фальшиві гроші було вилучено, а Мотиля і його спільників Бродецького, Сухмана і Хановича заарештовано. Від них оперативники отримали відомості, що на вул. Базарній, 110 мешкають шестеро друкарів, працівників місцевої фабрики, які виготовляють гроші. Місце виготовлення арештовані не знали. Вальтер встановив за вказаною адресою нагляд. Уранці з будинку вийшли п’ять чоловіків і розійшлись у різні боки, але зібралися всі разом на вул. Кузнечній, 48 під вивіскою «Живописна майстерня». Вальтер лишив на місті агента для подальшого нагляду, а сам пішов у карно-розшуковий відділ за допомогою. Але, посилаючись на зайнятість агентів, Вальтеру допомоги не дали. Коли він повернувся назад, то доглядовий агент доповів, що у «майстерні» зібралося приблизно 20 осіб. Вони про щось сперечалися, а потім зняли вивіску і втекли в різні боки. У результаті торгівців фальшивими грішми було ув'язнено, а виробників так і не знайшли. Повернувшись у Київ, Вальтер доповів начальникові карно-розшукового відділу варти: «В Одессе фальшивомонетчики и некоторые агенты розыска живут весьма дружно» 216.

Відновлення приватної власності дало поштовх стихійному ринкові з усіма його наслідками.

20 травня 1918р. київська газета «Последние новости» писала: «После короткой передышки цены на все виды продуктов снова начали быстро подыматься вверх. И в этом отношении наблюдается странное явление. В городе хлеба теперь больше, чем когда бы то ни было. И в то же время цены на него теперь такие, каких раньше тоже не было. Снабжение населения пищевыми продуктами как-то совсем ушло не только из ведення, но из под контроля продовольственной управы. Город питается сейчас почти исключительно при помощи «мешочников», т.е. худшей формы снабжения большого города продуктами, которую только можно придумать. Можно представить, во что должны обходиться доставляемые в город продукты даже при отсутствии спекуляции при «мешочной» их доставке».

Безпосереднім знаряддям боротьби зі спекуляцією були службовці Державної варти. В їхні обов'язки входило патрулювання у місцях торгівлі і перевірка правил продажу. Вартовий повинен був наглядати за тим, щоб хліб не продавали за завищеними цінами, а тютюнові вироби – за цінами, не вказаними на упаковці 217.

Застосовувалися також спеціальні заходи у боротьбі зі спекуляцією.

18 вересня 1918 р. «Последние новости» повідомили: «Облава в кофейнях. Сегодня обычная и шумливая жизнь Киева нарушена необычным зрелищем: по приказанию начальника Державной Варты района производилась облава на спекулянтов. На тротуарах Николаевской улицы и углу Крещатика сказалась толпа напуганных дельцов. Задержано 800 человек. Много попало случайно, их привели в участок и выпустили. Руководил облавой заместитель начальника варты района Вальтер».

Восени 1918 р. було створено особливий загін Державної варти по боротьбі зі спекуляцією в Одесі. Його очолив старший інспектор карно-розшукового відділення Васильєв. До складу загону увійшли три помічники начальників варти міських дільниць і 16 карно-розшукових агентів. Система роботи загону була характерна й для інших вартових органів. Вона передбачала збір відомостей про приховані товари, огляд підозрілих приміщень і передачу матеріалів, залежно від його результатів, судовому слідчому. Джерелом інформації у справах про спекуляцію були письмові заяви приватних осіб і агентурні повідомлення. Отримавши їх службовці особливого загону розпочинали оперативний огляд на підставі ст. 258 «Устава уголовного судопроизводства» (вид. 1892 р.). Стаття встановлювала, що «у тих випадках, коли поліцією застигнута злочинна дія, що здійснюється чи тільки що здійснена, а також, коли до прибуття до міста пригоди Судового Слідчого сліди злочину могли б бути знищені, поліція підміняє Судового Слідчого у всіх слідчих діях, що не терплять відкладення, як-то: в оглядах, посвідченнях, обшуках і вилученнях; але формальних допитів поліція не робить».

У випадку виявлення складів з товарами, що не перебували на обліку в місцевому продовольчому комітеті, на них накладали арешт і сповіщали про це управління міського отамана і голову продовольчого комітету. Протокол огляду за підписом начальника загону передавався на підставі ст. 253 «Устава уголовного судопроизводства» залежно від результатів дізнання: якщо варта встановила ознаки злочину або провини, – судовому слідчому чи мировому судді за належністю, якщо не встановила, – прокурору чи його товаришу для припинення справи або її доповнення. Подальшу долю товару вирішувала комісія із представників Державної варти, міської управи та органів продовольчого нагляду. Якщо вона приймала рішення про реквізицію, то офіційно сповіщала про це власника товару. В коло обов’язків комісії входило й відпрацювання загальних заходів по боротьбі зі спекуляцією, перевірка за допомогою варти відповідності цін на квартири і кімнати в місті, продовольчі товари, шкільні підручники 218.

На процес боротьби зі спекуляцією і стан громадського порядку взагалі негативно впливала особиста поведінка австро-угорських солдатів. 9 липня міський отаман Одеси генерал-майор В. Муста­фін доповідав товаришу міністра внутрішніх справ М. Вороновичу, що самі угорці спекулюють бензином, відбирають у спекулянтів речі, під час обшуків і арештів виявляють грубість.

1 липня, опівночі, на розі Усинської і Рішельєвської вулиць австро-угорський патруль зупинив відомих українських громадських діячів – історика В. Стаммо і журналіста І. Веріна. Солдати їх обшукали, брутально облаяли, а Стаммо ще й вдарили по щоці. Цей випадок викликав гучний негативний резонанс в українських громадських колах Одеси 219.

Подекуди спритні австрійські вояки організували цілі спекулятивні «синдикати» із повним циклом пересування товарів від виробника до замовника.

7 жовтня начальник карно-розшукового відділення 2-ї дільниці Катеринославського повіту М. Олещенко, попереджений старостою с.При­вольного про спекуляцію борошном за ціною 30 крб. за пуд, склав протокол про огляд складів у Солонянській волості, належних Л. Чорно­бильському. Дізнанням було встановлено, що австрійські солдати звозили зерно до млинів Г. Ремпеля і А. Гінзбрехта, а після його помелу – до продовольчих складів Л. Чорнобильського, біля яких теж стояла австрійська варта. Сюди з околиць Катеринослава, Нових Кайдаків та Дієвки приїздили перекупники, які під охороною австрійців везли хліб для роздрібного продажу в місті. За допомогу спекулянтам солдати отримували винагороду натурою і продавали хліб по 20 крб. за пуд. Австрійський офіцер, який керував загальним товарообігом (від 140 до 240 пудів на день), отримував особисту платню 220.

Про спекуляцію австрійців, численні факти порушення ними митних правил 30 липня доповідав голові українського уряду при Австро-Угорському командуванні в Одесі міністр фінансів А. Рже­пецький з проханням впливу на прийняття дійових рішень 221. Але відповідних заходів з боку союзників вжито не було.

Загалом діяльність варти по боротьбі зі спекуляцією не була ефективною. Приборкати «чорний ринок» гетьманському уряду не вдалося. Восени 1918 р. прокурор Одеського окружного суду зазначав, що «в межах карно-репресивних заходів боротьба зі спекуляцією не мала відчутних результатів, коло спекулянтів поширилося за рамки професійної торгівлі і охопило значні верстви суспільства». Він повідомив також про те, що «діяльність агентів розшуку не стоїть на належній висоті, серед чинів варти, на яких були покладені ці обов’язки, трапляються особи, не натхненні обов’язками служби і здатні за пропоновані хабарі приховати сліди звинувачення в злочині і звільнити винних від законної відповідальності» 222.

Захист громадського порядку. Службова діяльність була також спрямована на догляд порядку у громадських місцях і на профілактичні засоби проти правопорушень.

Наприклад, у добовий наряд по управлінню Одеської міської варти призначалися: черговий по місту (помічник начальника варти району), його помічник (канцелярист), чергова по адресному столу і її помічниця. Черговому підлягали патрульно-постові вартові –по одному в три зміни з 9 ранку до 12 ночі, які розподілялися: ріг вул. Дерибасовської і Катеринославської, міський театр, цирк, Руський театр «Улыбка», зал Болгарової, Большой Рішельєвський театр, Український театр, Новий театр, Малий театр, Художній театр, театр Мініатюр, театр «Вронсобсаж», «Колізей», Одеський окружний суд, з’їзд мирових суддів. З 7 ранку до закриття призначалося вісім вартових на Товкучий ринок, з 6 ранку – по одному вартовому на Старий та Новий базари і Привоз. Добове чергування вартового в чотири зміни призначалося в Одеську скарбницю, контору Держбанку, до грошової скрині в міську управу, а по управлінню міського отамана – одночасно чотири піші і двоє кінних вартових. На денне чергування відбувало по одному вартовому в розпорядження начальника міської в’язниці і секретаря канцелярії міського отамана. Загалом за наказом №8, підписаним 14 травня 1918 р. начальником Одеської варти Супруненком, на чергування в місті мали заступати шість помічників начальників районів варти, 179 вартових, 20 пожежних службовців, три писарі 223.

У своїй діяльності українським правоохоронцям доводилося займатися не лише гучними справами. Підрозділи загальної, залізничної, карно-розшукової варти також розкривали дрібні крадіжки, розшукували загублених дітей, ізолювали від суспільства п'яниць, тобто виконували повсякденну чорнову роботу із захисту громадян від правопорушників і злодіїв, проявляючи при цьому високі моральні якості, зразки сумлінного ставлення до службових обов’язків. Про це залишилися окремі свідоцтва в джерелах.

29 липня на Єврейському базарі в Києві загубився хлопчик п'яти років, якого наступного дня розшукали і повернули матері службовці столичної варти 224. 3 серпня на ст. Дарниця у вигляді, що ображав людську гідність, було затримано мешканця м. Полтави Сергєєва. До повного витвереження він знаходився в приміщенні залізничної варти на станції. 27 вересня старший вартовий відділу на ст. «Одеса-головна» Т. Ветриченко затримав громадянина О. Павлова, який вкрав у потерпілої О. Рабін кошик з речами. Вдячна жінка запропонувала вартовому в нагороду 20 австрійських крон. Дозвіл на отримання винагороди запитував у директора ДДВ особисто отаман залізничного району генерал Біршерт 225.

Буденну роботу варти наочно ілюструє добове донесення начальника Київської міської варти директору ДДВ у серпні 1918 р.

Складалося воно з двох частин: нерозкриті і розкриті злочини. Серед нерозкритих злочинів пограбування м'ясної лавки, квартирна крадіжка на Володимирській вулиці, пограбування шкіряної майстерні із застосуванням зброї, крадіжка шести брезентів і двох ящиків кінських підків з інженерного складу. У графі «Розкриті злочини» значилося: 1) Затримка відомого грабіжника Антона Ільченка, який 26 липня 1917 р. втік з Лук’я­нівсь­кої в'язниці. 2) Квартирна крадіжка, затримано крадія-рецидивіста Губернського, його спільник розшукувався. 3) Крадіжка стільця у громадській їдальні, затримано М. Коновалова. 4) Крадіжка на Житньому базарі у Д. Фельд­мана діжки колісного мастила, затримано У. Романенка і австрійського солдата Шмуля Когана. 5) Крадіжка речей із скрині Ф. Шара­донової, затримано С. Сухова. 6) Крадіжка речей у двірника Є. Нікітіна, затримано А. Ільїна. За деякі дрібні крадіжки, коли речі було повернуто, правопорушників навіть не затримували, лише зазначалося, що речі у В. Гершмана вкрала його племінниця Песя Вейдман, тринадцяти років; дрібні кімнатні речі у свого коханця вкрала О. Кириченко; теплу пухову хустку у селянки вкрав її коханець Васька 226.

Взагалі службова діяльність міської варти була досить плідною. З огляду газет того часу можна дізнатися, що з вулиць зникли жебраки, зменшилася кількість хуліганських вчинків і кишенькових крадіжок.

Найрезультативнішою була діяльність залізничної варти щодо забезпечення громадського порядку на вокзалах і станціях. В обов'язки патрульно-постової служби залізничних вартових входив навіть спеціальний догляд за артіллю носіїв. За оперативними даними саме з цією категорією залізничних працівників найчастіше були пов'язані крадіжки майна і грошей пасажирів. Тому 1 вересня департамент варти надіслав отаманам залізничних районів обіжник, в якому вимагав суттєво поліпшити профілактичну роботу з носіями.

Для цього було наказано діяти за інструкцією, яка вимагала:

1) встановити ділові стосунки з начальниками залізниць і відпрацювати фіксовану норму винагороди носіям за послуги пасажирам; таксу за послуги вивісити на станціях;

2) дати вказівки підлеглим, щоб вони під час чергування звертали увагу на зовнішній вигляд, наявність службового номера, черговість виклику пасажирами носіїв, пильнували за тим, щоб носії не брали плату вище такси, не відмовляли пасажирам, чекаючи вигіднішого клієнта;

3) у випадку виявлення грошових порушень негайно подавати на звільнення носія;

4) перевірити, чи дійсно перебуває в артілі та кількість носіїв, яка обумовлена у договорі.

Особливу увагу було приділено торговельним об'єктам на залізничних вокзалах. Чергові вартові повинні були не допускати приватної торгівлі без спеціального дозволу, перевіряти буфети, торговельні лотки, вагони-ресторани, стежити, щоб у них були ціни на продукти і напої, погоджені з управлінням залізниці. Коли поїзд перебував на станції, вартовий пильнував за тим, щоб усі харчові пункти були обов'язково відкриті, і щоб там був окріп.

Крім усього іншого, на класних чинів варти разом із лікарем або фельдшером покладалася перевірка санітарного стану пунктів торгівлі харчовими продуктами Згідно з інструкцією ДДВ від 2 вересня 1918 р. перевірялися «якісність харчових продуктів, охайність готування і зберігання їжі, стан посуду, одягу кухарів і кухонних прислужників», а також наявність сторонніх речей у підсобних приміщеннях. Коли виявляли порушення правил продажу харчових продуктів, урядовці варти в присутності начальника станції або його заступника, двох понятих (а також і лікаря, якщо неякісними були продукти) складали протокол, який направлявся на адресу начальника залізниці і був підставою для адміністративного стягнення або закриття торговельної точки 227.

Загальне уявлення про характер діяльності залізничної варти і плідність виконання службовцями функціональних обов’язків дає вересневий звіт до департаменту варти отамана Лівобережного залізничного району.

За цей місяць на його території сталося 62 випадки адміністративних правопорушень і злочинів. З них було зареєстровано п’ять вбивств, п’ять поранень і каліцтв, грабіж, п’ять крадіжок товарного вантажу, 35 – речей та грошей пасажирів, три – залізничного майна, шахрайство, два порушення громадського спокою, п’ять порушень обов’язкових правил для залізничної публіки. Службовці варти викрили 39 злочинів і правопорушень. За результатами проведених за ними дізнань було надіслано п’ять справ прокурорам та їхнім товаришам, п’ять – судовим слідчим, десять – на адміністративний розгляд управляючому залізницею 228.

Отже, викриття злочинів складало майже 65%, що свідчить про досить високу ефективність роботи варти.

Таким чином, підсумовуючи огляд діяльності Державної варти, зазначимо, що за часів гетьманату П. Скоропадського професіональний рівень її співробітників у всіх галузях правоохоронної діяльності загалом забезпечував належне виконання ними службових обов’язків. Певні недоліки в роботі здебільшого пояснюються об'єктивними труднощами, складним міжнародним і внутрішнім політичним становищем, спричиненим світовою війною і російською комуністичною революцією.

Підрозділи загальної, залізничної освідомчої і карно-розшукової варти були спроможні вирішувати покладені на них завдання. Але підривна робота з боку Радянської Росії дестабілізувала ситуацію в країні, підбурювала населення до збройних виступів проти гетьманської влади й унеможливлювала усталення правопорядку. На правоохоронній діяльності варти негативно позначилися й прорахунки урядової земельної політики. Карний тиск на селянство і робітників для відновлення збитків приватних власників, відсутність виважених політичних компромісів з опозиційними силами, широке залучення до карних заходів німецько-австрійського військового контингенту підривало авторитет влади і посилювало антиурядовий рух. Разом з тим загальну систему службової діяльності варти вважати репресивною не можна. Її службовці діяли в межах нормативно-правових актів Української Держави і не перевищували повноважень, визначених на той час законом.

Книга: Охоронний апарат Української держави (квітень – грудень 1918 р.)

ЗМІСТ

1.	Охоронний апарат Української держави (квітень – грудень 1918 р.)
2.	2.1. ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ Й ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ СТВОРЕННЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО ОХОРОННОГО АПАРАТУ
3.	2.2. ПРАВООХОРОННА ПОЛІТИКА ТИМЧАСОВОГО УРЯДУ, БІЛЬШОВИЦЬКИХ РАД І ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ В УКРАЇНІ 1917 Р.
4.	2.3. ОХОРОННІ ОСЕРЕДКИ УНР І РАДЯНСЬКИХ «ПІВДЕННИХ РЕСПУБЛІК» НАПРИКІНЦІ 1917 Р. – У КВІТНІ 1918 Р.
5.	2.4. АНАРХО-КРИМІНАЛЬНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ ЯК ОДНА З ПЕРЕДУМОВ ПРИХОДУ ДО ВЛАДИ ГЕНЕРАЛА П. СКОРОПАДСЬКОГО
6.	2.5. ГЕТЬМАНСЬКА КОНЦЕПЦІЯ ПОБУДОВИ ОХОРОННОГО АПАРАТУ І ЇЇ НОРМАТИВНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
7.	3.1. ФУНКЦІОНАЛЬНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ І ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА
8.	3.2. КАДРОВА РОБОТА І СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ СЛУЖБОВЦІВ
9.	3.3. МАТЕРІАЛЬНЕ ПОСТАЧАННЯ, СПОРЯДЖЕННЯ І ОБЛАДНАННЯ ВАРТОВИХ ПІДРОЗДІЛІВ
10.	3.4. ОСНОВНІ НАПРЯМИ СЛУЖБОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
11.	4.1. ІСТОРИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ГЕТЬМАНСЬКОЇ ВІЙСЬКОВОЇ КОНЦЕПЦІЇ
12.	4.2. ЦЕНТРАЛЬНІ УСТАНОВИ ТА ТЕРИТОРІАЛЬНІ ВІЙСЬКОВО-ОХОРОННІ ПІДРОЗДІЛИ
13.	4.3. ВІЙСЬКОВІ ЧАСТИНИ ОСОБЛИВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ
14.	4.4. ВОЄНІЗОВАНА АДМІНІСТРАЦІЯ ТА СЛУЖБА БЕЗПЕКИ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ
15.	5.1. ОРГАНИ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ
16.	5.2. ЗАЛІЗНИЧНА ОХОРОНА
17.	5.3. ДЕРЖАВНА ЛІСОВА СТОРОЖА
18.	6.1. ДОБРОВОЛЬЧІ ОХОРОННІ ФОРМУВАННЯ
19.	6.2. УКРАЇНСЬКА ВІЙСЬКОВО-КОЗАЦЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ
20.	6.3. «ХЛІБОРОБСЬКІ» ЗАГОНИ САМООБОРОНИ
21.	6.4. МІСЬКІ ДОБРОВОЛЬЧІ ДРУЖИНИ
22.	7.1. ГЕТЬМАНСЬКА ЮСТИЦІЯ «ЦИВІЛЬНОГО ВІДОМСТВА»
23.	7.2. ПЕНІТЕНЦІАРНА СИСТЕМА ГЕТЬМАНАТУ
24.	7.3. НІМЕЦЬКО-АВСТРІЙСЬКА ВІЙСЬКОВА ЮСТИЦІЯ
25.	7.4. ОХОРОННИЙ АПАРАТ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ПІД ЧАС ПОВАЛЕННЯ ГЕТЬМАНАТУ П. СКОРОПАДСЬКОГО
26.	7.5. ПІДСУМКИ

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate