Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Охоронний апарат Української держави (квітень – грудень 1918 р.)

4.1. ІСТОРИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ГЕТЬМАНСЬКОЇ ВІЙСЬКОВОЇ КОНЦЕПЦІЇ

Згідно з попередніми домовленостями між Гренером і Скоропадським після встановлення гетьманського правління і до виводу союзних військ в Україні не передбачалося власних військових формувань, крім поліцейських частин. Отримавши завдяки німецькій допомозі владні повноваження, новоспечений гетьман мусив беззаперечно дотримуватися своїх обіцянок і, покладаючи захист країни на німецькі та австро-угорські багнети, здійснити розформування залишків російської царської армії та озброєних угруповань, що виникли протягом 1917–1918 рр. Але, як будь-який кадровий військовий, генерал-лейтенант П. Скоропадський плекав надію на створення власної армії, що зможе забезпечити підвалини його влади. До останніх днів життя Скоропадський вважав головною причиною свого падіння обмеженість у часі для створення боєздатного війська. На наш погляд, саме його відсутність передусім у листопаді 1918 р. штовхнула гетьмана на крутий політичний віраж, наслідком якого стало визнання вступу України до федерації небільшовицької Росії і блокування з «білим рухом». Чітко усвідомлюючи відмінність функціонального призначення поліції і армії, він розумів, що з поразкою Центральних держав у світовій війні поліцейських сил для захисту української державності буде недостатньо. Проте впровадження в життя поглядів гетьмана на розбудову власної армії спочатку унеможливлювала політична позиція німецько-австрійських союзників.

У військовій галузі маріонеткова залежність гетьманату П. Скоро­падського від Центральних держав була найбільш помітною. Наведемо з цього приводу яскравий вираз сучасника тих подій Н. Могилянсь­кого: «Загалом німці грали з Україною так, як кішка грає з мишкою: то придавить, то дасть побігати і насолодитися ілюзією волі, пильно стежачи водночас, щоб здобич не втекла від столу хижака-переможця… Дорого коштувала Україні ілюзія створення української армії. Я ніколи не поділяв відвертої і серйозної віри П.П. Ско­ропадського у можливість створення серйозної військової сили на Україні. Почати з того, що німці ніколи б не потерпіли створення якої б то не було значної військової сили на Україні, оскільки фатально і неминуче вона зробилася б загрозою їм самим. Напевне неможливо припустити, щоб німці не давали собі в цьому звіту» 1.

Разом з тим слід зазначити, що зовнішньополітичні причини стали головним мотивом, який змусив Центральні держави дозволити Україні переглянути свою воєнну доктрину. Після ліквідації за наслідками Брестського миру Східного фронту Центральні держави отримали можливість сконцентрувати значні збройні сили в Західній Європі і зосередитись на наступі до Парижа. Навесні 1918 р. фронт проходив за 70 км від столиці Франції. Нагадаємо, що саме тоді Скоропадський і Гренер домовлялися про українську армію з виключно поліцейськими функціями. Але наприкінці липня 1918 р. відбулася зміна стратегічної ініціативи на Західному фронті. Об’єднана Європейська армія Антанти під командуванням французького маршала Фоша відкинула німців за р. Марну, знищила десятки тисяч живої сили, захопила 150 тис. полонених, 2 тис. гармат, 13 тис. кулеметів. Військові союзники Німеччини почали вибувати з війни на її боці 2. Тому при розвалі Центрального блоку будь-які військові союзники могли статися Німеччині в пригоді.

13 серпня 1918 р. кайзер Вільгельм ІІ офіційно запросив гетьмана Павла особисто приїхати до Німеччини. Візит відбувся з 3 до 17 вересня. 6 вересня голова Української Держави був прийнятий кайзером у фортеці Вільгельмсгое біля Касселя. Того ж дня українську військову делегацію на чолі з гетьманом у палаці державного канцлера в Берліні прийняв фон Гертлинг. Наслідком зустрічі стало узгодження з кайзером і німецьким урядом справ про «націоналізацію» української Ради Міністрів, визначення долі Холмщини і російсько-українського кордону, а також створення української армії з попередньою чисельністю 120 тис. осіб. і з подальшою – до 400 тис. осіб. З усіх цих питань П. Скоропадський отримав обіцянки повного сприяння Німеччини 3.

У нашому дослідженні зазначені історичні факти потребують першочергового врахування у зв’язку з тим, що вони суттєво вплинули на зміну загальної ролі збройних сил в охоронній системі гетьманату.

Охоронні функції української армії в травні – серпні 1918 р. До візиту гетьмана в Німеччину Українська Держава фактично не мала власної армії, на яку б покладався захист від зовнішнього ворога. Проте Військове міністерство у складі урядового кабінету було оголошене відразу. 3-го травня гетьман призначив начальника Генерального штабу полковника О. Сливінського тимчасово виконувати обов’язки міністра військових справ і флоту, з 9 травня їх став виконувати генеральний хорунжий О. Лігнау, а з 21 травня було призначено постійного міністра – генерального бунчужного О. Рогозу 4. Військове міністерство мало продовжити курс, започаткований за часів Центральної Ради, – на демобілізацію збройних залишків старої армії, що відповідало стратегічним планам Центральних держав і позбавляло опозицію реальних шансів на антигетьманський виступ. А термінові заходи щодо роззброєння українських національних частин були вжиті німецьким командуванням ще в ході забезпечення сприятливих умов для державного перевороту.

Сформована на початку березня 1918 р. за угодою між урядом УНР і Німеччиною в таборах військовополонених Райштат, Вецлер і Зальцведель Перша українська дивізія чотириполкового складу припинила своє існування в Києві напередодні гетьманського перевороту. Військовий міністр УНР О. Жуковський під тиском німецького командування, яке усувало можливість протидії П. Скоро­падсь­кому з боку командира дивізії П. Зелінського, був вимушений віддати наказ про роззброєння «синьожупанників» (таку назву отримали за оригінальність уніформи) 5.

Тритисячний полк Українських Січових Стрільців, який започаткувала в листопаді 1917 р. формація військовополонених галичан і буковинців у Дарницькому таборі, припинив захист будинку Центральної Ради від загонів генерала П. Скоропадського 29 квітня 1918 р. Але наступного дня у відповідь на пропозицію гетьмана про перехід до нього на службу офіцерська нарада під головуванням Є. Коновальця вирішила скласти зброю і звільнити Січових Стрільців із військової служби 6.

В одному з перших травневих наказів військового міністра по армії Української Держави було оголошено, що «єдине призначення армії є тільки охорона Держави від ворогів зовнішніх і внутрішніх, з сучасного моменту армія є аполітична». Було наказано всім «Начальникам Головних управлінь, інституцій і муштрових частин відібрати підписки від усіх військовослужачих старшин і урядовців про неналежність їх ні до яких політичних партій і спілок і про те, що поки вони існують на військовій службі, наперед належати не будуть». Підписи повинні були зберігатися в канцеляріях управлінь та інституцій, а особи від IV класу і вище до 1 червня мали надіслати такі підписи особисто до канцелярії Міністерства військових справ. Військовослужбовців, котрі не бажали дати таку підписку, належало звільнити від служби негайно 7.

Втім, центральні органи Міністерства військових справ не скорочувалися. Крім Генерального і Головного штабів, що виникли за часів Центральної Ради, були утворені Гарматне, Інженерне, Інтендантське, Санітарне, Ветеринарне, Військово-квартирне та Військово-судових справ (згодом Військово-юридичне) головні управління, Геодезична і Шкільна управи і Канцелярія військового міністерства 8.

Залежність від союзників, з одного боку, і тверда впевненість у необхідності створення власних збройних сил – з іншого, відразу штовхнули гетьмана на шлях дипломатичного маневрування у військовій галузі. Якщо наявність в Українській Державі Військового міністерства виправдовувалась перед німецько-австрійським командуванням демобілізаційними і наступними (після виводу військ союзників з України) мобілізаційними завданнями, то для залишення за собою «військової спадщини» гетьману необхідно було надати цьому процесу легітимного характеру. Тобто належало надати військовим формуванням, які існували на той час на українській території або мали утворитися відповідно до домовленостей з вищим союзним командуванням, статусу поліцейських частин. Тому серед основних напрямів здійснення військових планів П. Скоро­падського були насамперед такі, що стосувалися охоронної діяльності армії, а саме: створення при штабах територіальних скадрованих об’єднань і з’єднань охоронних підрозділів, які в майбутньому мали стати розгорнутими військовими частинами; створення військових формувань спеціального призначення і особливих органів, на які б могли покладатися завдання з охорони внутрішнього спокою в державі і безпеки урядових інституцій. Передбачалося також використання органів військової розвідки для інформаційного забезпечення охоронної діяльності, а військової юстиції – для розслідування антидержавних та інших тяжких злочинів, засудження та виконання за ними покарань.

Крім того, слід вважати на те, що за часів гетьманату здійснювалася й певна воєнізація цивільного управлінського апарату. Проголошення П. Скоропадським Української Держави 29 квітня 1918 р. відбувалося з урахуванням національної державної традиції. В Україні з XVII ст. військовий гетьманат був відомий як форма державного правління, а полкова адміністративно-територіальна система – як форма державного устрою. Отже, цілком зрозуміло, що згідно з традицією гетьман і його найближче оточення, голови місцевої адміністрації в Українській Державі 1918 р. теж мали бути військовими. Цього принципу під час своїх владних повноважень П. Скоропадський дотримувався непохитно. І те, що «він залюбки носив козацько-гетьманську білої барви уніформу» 9, не було лише зовнішнім антуражем. Всі посади губернських старостів, столичного і одеського міських отаманів передбачали військові звання генеральних старшин, а посади повітових старостів і миколаївського міського отамана – полковників. Центральна гетьманська адміністрація була також побудована на військових засадах. Абсолютна більшість її особового складу мала військові звання або ранги військових урядовців і була пов’язана з охоронною діяльністю.

Таким чином, серед військових інституцій, які з самого початку утворювалися для залучення до охоронної діяльності, слід розглядати установи військової розвідки і юстиції центрального апарату Міністерства військових справ; штаби корпусів та дивізій, розташованих у губернських та деяких повітових містах, з комендантськими сотнями і військово-судовими органами при них; Сердюцьку дивізію, полк Січових Стрільців, українські з’єднання, які знаходилися під контролем німецького і австрійського командування (Запорізька і Перша козацько-стрілецька дивізії); а також військово-охоронні підрозділи та установи центральної і місцевої гетьманської адміністрації.

Роль армії в охоронній системі гетьманату у вересні – грудні 1918 р. Після візиту гетьмана до Німеччини визначилася остаточно схема управління майбутньої української армії. Військовий міністр, який входив до складу урядового кабінету, в своїй особі об’єднував діяльність усіх центральних військових установ. Йому безпосередньо підлягали три заступники, які керували головними галузями управління армією. До компетенції 1-го товариша міністра належали «справи комплектування і поповнення армії, підготовка офіцерського складу, справи побуту і виконання техніки мобілізації», 2-й товариш міністра вирішував «всі питання по всіх родах постачання армії (грошей, харчів, зброї, всіх родів майна, санітарних засобів, косарень)». Правами товариша військового міністра наділявся також начальник Генерального штабу, який визначався як «найближчий виконавець вказівок гетьмана, що стосуються навчання армії і підготовки її до війни». Влаштування Генерального штабу здійснювалося на зразок німецького, він мав у межах своєї компетенції навіть певну автономію від військового міністра, оскільки начальник Генерального штабу у військово-оперативних справах зосереджував «всю ініціативу в своїх руках» 10.

Таким чином, зазначені вище окремі структурні підрозділи Військового міністерства (головні управління та управи), які знаходилися у безпосередньому підпорядкуванні військового міністра, були також і в оперативній підлеглості начальника Генерального штабу. У процесі розвитку військових відносин між гетьманським, кайзерівським і цісарським командуванням на підставі нової воєнної доктрини Української Держави відбувалася й зміна ролі її армії в охоронній системі гетьманату. Територіальні військові установи поступово позбавлялися поліцейських функцій і все більше зосереджували свою діяльність на військово-мобілізаційній роботі. Але у час зміни політичного курсу гетьмана з німецького на російський знову стали виникати військові формування, що мали охоронні функції. А в період повстання Директорії загальне керівництво чинностями з охорони державної безпеки і внутрішнього порядку повністю перейшло до військового міністра. Мобілізацію до війська почали розглядати як основний захід щодо забезпечення його боєздатності у боротьбі з ворогами гетьманської влади.

Підвалини військового будівництва Української Держави заклали закони від 24 липня «Про загальний військовий обов’язок» і від 1 серпня «Про політично-правове становище служачих військового відомства». Але призов новобранців до українського війська, крім Сердюцької дивізії, розпочався лише восени 1918 р., після того, як у вересні Рада Міністрів ухвалила план Генерального штабу про організацію української армії.

20 жовтня гетьман затвердив урядову постанову «Про окремий корпус» і закон «Про учот і заклик пробуваючих у межах Української Держави офіцерів й поверхстрокових унтер-офіцерів бувшої Російської Армії та бувших юнкерів військових шкіл». Всім цим категоріям військовозобов’язаних віком до 35 років належало протягом тижня прибути до місцевого військового начальника і стати на облік. Уряд асигнував 8 млн крб. на створення в Українській армії зразково-інструкторських частин Окремого корпусу для зміцнення державної безпеки і громадського спокою. Система комплектування цих частин була добровільно-примусовою. Під час взяття на облік особа отримувала картку призову і, якщо виявляла бажання, відразу зараховувалася до корпусу. У випадку недобору добровольців решту вписували примусово. Офіцери і надстроковці віком понад 35 років вступали до зразково-інструкторських частин виключно за власним бажанням. Не підлягали призову чини варти, залізничники, інструктори добровольчих дружин, професорсько-викладацький і педагогічний персонал, студенти державних вищих навчальних закладів. Особи, які уникали обліку й призову, підлягали кримінальній відповідальності за законами військового часу.

Офіцери, які займали посади рядових, отримували платню хорунжого, а надстроковці – ройового. У випадку поранення або каліцтва при виконанні службових обов’язків їм видавали одночасну допомогу – 1 000 крб., з втратою працездатності – пенсію, визначену Пенсійним статутом Української армії. Командири полків і вище призначалися особисто гетьманом. Безпосередньо йому підпорядковувався і командир корпусу. Але матеріальне забезпечення частин здійснювалося Військовим міністерством. Форма одягу вояків була тотожною армії Російської імперії. Їхня службова діяльність регламентувалася царськими військовими статутами 11. Комплектування зразково-інструкторських частин мало здійснюватися у прикордонній смузі. Саме тут місцевим державним органам, на думку гетьманських урядовців, найбільш потрібна була допомога у забезпеченні громадського порядку, на який негативно вплинули австрійсько-угорська евакуація, повернення полонених, потік біженців з Росії і прикордонні сутички з озброєними комуністичними загонами. Але добровільно-примусова мобілізація молоді до Охоронного корпусу не викликала в неї патріотичного ентузіазму. Зразково-інструкторські частини комплектувалися з великими труднощами. Добровольців було небагато, а призовники шукали привід для уникнення від служби.

8 листопада було оголошено достроковий призов до Української армії 164 тис. юнаків 1899 року народження 12. Новий Статут військової повинності, що набрав чинності з того ж дня, встановив її обов’язковість для всіх чоловіків України. Військовій повинності не підлягали лише зовсім непрацездатні. Статут встановлював, що, крім них, звільняються від служби за званнями і родом занять: духовні особи – всі священики, визначених законом вір і вчень; навчальний персонал – штатні асистенти, лектори всіх мов, а також із числа екстра-ординарних професорів, приват-доцентів чи доцентів, які читають обов’язкові або рекомендовані факультетами курси. Всі інші категорії чоловічого населення, які звільнялися від дійсної військової служби, мали сплачувати військовий податок. Статут оголошував про «повну аполітичність армії». Вояки позбавлялися активного виборчого права. Пасивне право їм надавалося лише під час виборів до законодавчих установ. Заборонялася участь військових у «політичних спілках і громадах, мітингах і зборах, політичного характеру маніфестаціях і демонстраціях». Було зменшено на один рік загальний призовний вік молоді (19 років на 1 січня призовного року). Особи, які здобували середню освіту, підлягали призову в рік закінчення закладу, незалежно від віку. Термін дійсної служби було скорочено: до двох років – у піхоті та артилерії, крім кінної і фортифікаційної, і до трьох років – в інших родах військ: кавалерії, інженерних та технічних військах, флоті і кордонній охороні. Запас, як і раніше, розподілявся на два розряди. Але перший розряд тепер мав дві категорії: «обучених» (проходили службу під прапорами) і «необучених» (ті, яких не прийняли до військ пільгових, і ті, які витягли великі номери за жеребком)». Термін запасу становив 10 років після двох років дійсної служби і 13 років – після трьох років. Державне ополчення скасовувалося. Замість нього створювався народний резерв, куди зараховували всіх громадян після закінчення стану запасу. У військовий час особи віком від 36 до 45 років підлягали призову для тилової і немуштрової служби.

Статут дещо змінив умови призову на службу, залишивши загальний принцип комплектування Української армії відповідно до визначеного російським статутом 1 січня 1877 р., тобто на дійсну службу військовозобов’язані потрапляли шляхом жеребкування. Відтепер цьому правилу підлягали й особи з вищою і середньою освітою. Інститут «вольноопределяющихся» було скасовано, і освічена молодь, отримавши перші призовні номери повинна була проходити дійсну солдатську службу, хоча й терміном лише 8–10 місяців до 20 вересня після року призову. Після звільнення протягом двох років служби в запасі особа з середньою освітою мала пройти два табірні збори (з 20 травня до 1 вересня). При успішному складанні іспитів після першого збору вона отримувала офіцерське звання і другий збір проходила на офіцерській посаді. Дозволялося за бажанням замість зборів під час запасу пройти відразу всю дійсну службу протягом одного року 9 місяців 13.

Нововведення були негативно сприйняті верствами населення, яких вони стосувались, що було використано опозицією для антигетьманської агітації. 15 листопада 1918 р. біля Київського університету зібралася студентська молодь. На стихійному мітингу з’явилися червоні прапори, і опівдні, коли чисельність зібрання досягла кількох тисяч, мітингуючі зі співами «Марсельєзи» рушили до центру. На Володимирській вулиці натовп зустрів офіцерський загін, який після попереджень відкрив стрілянину. За деякими даними загинуло вісім і було поранено 12 осіб 14.

Того ж дня гетьманський уряд для запобігання подібним трагедіям прийняв спеціальну постанову про правила і порядок застосування збройних сил. Але вже було пізно. Директорія використала цей випадок для розгортання агітації за всеукраїнське повстання проти гетьмана. 18 листопада, вже у стані війни з Директорією, гетьман затвердив призовний закон, призначив новим військовим міністром Б. Шуцького і оголосив всю територію України плацдармом військових дій. З цього моменту вся цивільна влада Української Держави підпорядкувалася «головнокомандуючому всіма арміями». На цю посаду було призначено графа генерала Ф. Келлера. Наступного дня з’явився його наказ про оголошення мобілізації всіх офіцерів віком до 50 років, надстроковців і студентів вищих навчальних закладів. У своїх підрозділах із зазначених категорій залишались особи, які «вже встали до лав військових частин, добровольчих дружин або Державної варти».

Таким чином, вище керівництво справами «охорони державної безпеки і громадського спокою» перейшло від МВС до військових. При цьому призначення на посаду головнокомандуючого Української Держави відомого монархіста і палкого прихильника «єдиної і неподільної Росії» створювало досить пікантну ситуацію. Її сутність полягала в тому, що 13 листопада генерал А. Денікін видав наказ, в якому зазначив, що він приступив до командування всіма військовими силами і оголосив усіх офіцерів на території колишньої Росії мобілізованими. Наказ було відразу надруковано в газеті «Голос Києва», і український міністр закордонних справ Г. Афанасьєв надіслав проводирю «білого» руху телеграму з вимогою тлумачень з цього приводу. 17 листопада з Катеринодара було отримано таку відповідь Денікіна:

«Наказу, що з’явився в редакціях Київських газет, я не віддавав. Генералу Ломновському, представнику Добровольчої армії в Києві, наказано об’єднати управління всіма добровольчими загонами України, при чому йому поставлено до обов’язків всіляко узгоджувати свої дії з інтересами краю, спрямовуючи всі сили на боротьбу з більшовиками і не втручаючись у внутрішні справи краю. Якщо Україна встала на шлях російської державності, уявляється необхідним увійти у домовленість з питань про утворення єдиного фронту, єдиного командування для боротьби з більшовиками і єдиного російського представництва на міжнародному конгресі. В основу домовленості Добровольча армія покладає три питання: перше – єдина Росія, друге – боротьба з більшовиками до кінця, третя – вірність угодам з союзниками при повній відмові від німецької орієнтації» 15.

З оглядом на денікінські пояснення посаду графа Келлера було визначено як «головнокомандуючий всіма збройними силами, діючими на території України». 29 листопада 1918 р. газета «Армія» надрукувала його наказ №1, який повертав взаємовідносини військових з незначними поновленнями у нормативні межі російського Дисциплінарного статуту вид. 1914 р. Так, «нижчі чини» відтепер називалися, до підпрапорщика включно, «молодші чини». Їм дозволялося відвідувати ресторани і не потрібно було віддавати честь «во фрунт» офіцерським (старшим) чинам. Разом з тим наказ передбачав суворі дисциплінарні покарання за пияцтво. Офіцерські чини, помічені у п’яному вигляді, підлягали негайному розжалуванню за судом честі до рядового. Молодші чини також підлягали розжалуванню, а рядові – тілесному покаранню.

Але цілком у російському дусі в наказі було зазначено: «Можешь выпить ведро водки и быть трезвым – пей на здоровье ведро. Не можешь выпить одной рюмки и не потерять при этом человеческого достоинства, не смей пить и рюмки».

Окремо увагу звертали на те, що за вироком військово-польових судів підлягають страті військовослужбовці, які втекли з поля бою, за невиконання в бою наказу начальника, залишення свого поста, образу дією старшого за званням чи посадою або начальника, вбивство, грабіж, розбій, згвалтування.

Дотримуючись правил застосування «батога і пірника», в наказі встановлювалися нові, збільшені до зовсім незрівнянних з колишніми, оклади утримання військових.

Так, щомісячна плата головнокомандуючого становила 5 000 крб., командуючого армією – 3 500, командира корпусу – 2 500, дивізії – 1 500, бригади – 1 200, полку – 1 000, батареї – 900, батальйону – 800, роти – 700, старшого і молодших офіцерів роти відповідно 600 і 500, офіцерів без посад – 400 крб. Крім того, офіцери, які мали дітей віком до 17 років, додатково мали отримувати щомісяця – 100 крб., а класні військові урядовці – 50 крб. Всім військовим передбачалися одноразові допомоги: за шість місяців муштрової служби – 500 крб., під час звільнення за непрацездатністю – 500 крб., родині загиблого – 1 000 крб.

З виданням першого наказу і отриманням надзвичайних повноважень головнокомандуючого граф Келлер відразу почав ігнорувати самого гетьмана і підготував заклик до відновлення династії Романових. На це гетьман відповів усуненням його від посади і призначенням 26 листопада нового головнокомандуючого – князя генерал-лейтенанта В. Долгорукова, який продовжив курс попередника на збирання всіх офіцерських сил, але при цьому не сперечався з гетьманом. 29 листопада він віддав наказ збройним силам, діючим на території України, з вимогою до всіх офіцерів призовного віку терміново вступити до лав армії. Було оголошено, що ті, хто не зробить цього до 12 години 2 грудня, «будуть віддані до військово-польових судів і розстріляні» 16.До виявлення непокірних повинна була широко залучатися Державна варта.

Так, 4 грудня на шпальтах газети «Армія» з’явився наказ столичного отамана Маршалка, виданий двома днями раніше, в якому було зазначено таке: «Маючи на увазі., що величезна кількість осіб, зобов’язаних згідно з наказами Головнокомандуючого за №2, 23 і 37 з’явитися негайно до лав військ, що формуються, ухиляється від цієї явки, доручаю начальникам районів і начальнику карно-розшукового відділу з 3 грудня розпочати найретельнішу перевірку будинків, готелів, мебльованих кімнат, кав’ярень, ресторанів, питних і їм подібних місць, де забулі свій обов’язок перед батьківщиною особи можуть переховуватися. Їх заарештувати і з протоколом надсилати до належного військово-польового Суду. Вказуючи чинам варти, що при перевірці документів затриманих за підозрою в ухилі від призову слід звернути особливу увагу на те, що багато з них обзавелося у Совдепії документами, чи фальшивими, чи такими, в яких не зазначене їхнє відношення до військової повинності. Такі особи також підлягають затриманню і найретельнішій перевірці. Нагляд за неухильним виконанням цього наказу покладається на начальників відділів».

5 грудня 1918 р. гетьман затвердив останній мобілізаційний закон. У ньому вказувалось, що «з метою оборони міста Києва і його околиць підлягає призову все чоловіче населення Київського градоначальства, яке у змозі носити зброю, що народилося у період з 1 січня 1898 по 31 грудня 1898 р. включно». Не підлягали призову державні урядовці І – IV класів, залізничні і поштово-телеграфні службовці, співробітники Державної варти, службовці експедицій заготівлі державних паперів, робітники водопостачання і каналізації, трамвайники, пекарі, електрики, працівники лікувальних закладів, голови і секретарі домових комітетів, тюремні службовці, члени добровільних пожежних команд, візники, швейцари та нічні сторожі 17.

Цього ж дня гетьман підписав таємні закони про додаткове фінансування охоронних заходів: 2 млн крб. – Голові Ради Міністрів на видатки, що не належать оголошенню, і 35 млн крб. – міністру торгу і промисловості на купівлю військового спорядження. А 10, 12 і 13 грудня було підписано закони про асигнування ще 10, 25 і 35 млн крб. головнокомандуючому «на поповнення військового фонду» 18.

Накази головнокомандуючого мали впроваджувати в життя начальники військових залог, яким після оголошення військового стану безпосередньо стали підлягати губернські, повітові старости і міські отамани.

Досить показовим у цьому плані є оголошення начальника Київської залоги генерал-майора М. Волховського від 2 грудня 1918 р. Ось його зміст: «В дополнение к обязательному постановлению от 14 ноября сего года, воспрещающему сборища как на улицах, так и в закрытых помещениях, а равно манифестации и демонстрации, объявляется во всеобщее сведение, что лица, виновные в неисполнение сего обязательного постановления, подвергаются взысканию в административном порядке денежного штрафа до 3 000 руб. или аресту до трех. месяцев. По рассмотрению дел о нарушении означенного обязательного постановления уполномочиваю Киевского градоначальника» 19.

9 грудня в столиці з’явилася ще одна надзвичайна посада. Наказом головнокомандуючого статського радника Б. Арсеньєва було призначено «Головноначальствуючим м. Києва з околицями». Йому надавалися права, передбачені ст.18 і 19 «Правил про місцевості, оголошені на військовому стані» (Т.2 «Свода Законов Российской Империи»), із підпорядкуванням йому столичного отамана. Головним завданням поточного часу цієї повноважної особи було забезпечення оголошеної мобілізації столичних мешканців. Уже в перший день виконання своїх службових обов’язків Б. Арсеньєв видав обов’язкову постанову про заборону особам чоловічої статі віком від 16 до 48 років, що мешкали в місцевості, належній до столичного градоначальства, виїжджати з міста без особливих дозволів і перепусток головноначальствуючого. Порушники каралися штрафом до 3 000 крб. чи арештом до трьох місяців. Заборона не поширювалася лише на мешканців київських передмість, які завітали до столиці з фуражем і продуктами харчування 20.

Повноваження головноначальствуючого поглинули функції столичного отамана, який фактично перетворився на його помічника.

Наведемо для прикладу обов’язкову постанову, надруковану 12 грудня 1918 р. в газеті «Армія»: «Несмотря на всю трудность переживаемого ныне исключительно тревожного времени, в г. Киеве продолжаются кутежи и азартные игры в клубах, что помимо всех прочих соображений не может не оказать самого тлетворного влияния на народные массы. Вследствие этого. Подтверждая в полной мере обязательное постановление Киевского градоначальника от 5 сего декабря о воспрещении продажи спиртных напитков, я нахожу необходимым изъять из общей подсудности с обращением к рассмотрению в административном порядке все дела: 1) о допущении азартных игр в клубах и тому подобных учреждениях и 2) о появлении в публичных местах в нетрезвом виде, всяком нарушении общественной тишины и спокойствия и неисполнении законных требований Державной варты. Виновные в нарушении постановления будут подвержены, не взирая ни на какую степень их служебного и общественного положения, заключению в тюрьму сроком до трёх месяцев или денежному штрафу до 3 000 руб., а в особо серьёзных случаях и высылке в административном порядке из пределов Киевского градоначальства» 21.

Подібними постановами, оголошеннями, наказами майорять майже всі газети, що в листопаді – грудні 1918 р. виходили в Українській Державі. Але більшість з них не виконувалися. Навіть суворі погрози військових начальників про застосування смертної кари за вироком польових судів не мали суттєвого впливу. І це є ще одним свідченням того, що, незважаючи на оголошення військового стану, гетьманський уряд не вдавався до масових репресивних заходів і до останніх днів намагався діяти у межах, визначених чинним законодавством.

Таким чином, можна стверджувати, що охоронна концепція гетьмана П. Скоропадського не передбачала постійного залучення армії до наведення порядку в межах країни. В умовах налагодження громадської безпеки і тенденції до усталеності правового життя в державі, чим визначився початок осені 1918 р., відбувалося розмежування діяльності поліцейських і військових сил в охоронній галузі згідно з їхнім функціональним призначенням. Разом з тим слід зауважити, що цей процес був короткочасним. З початком виведення союзних військ із території України і антигетьманським повстанням Директорії гетьман знову був вимушений оголосити про вжиття надзвичайних заходів із застосуванням військ.

Книга: Охоронний апарат Української держави (квітень – грудень 1918 р.)

ЗМІСТ

1.	Охоронний апарат Української держави (квітень – грудень 1918 р.)
2.	2.1. ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ Й ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ СТВОРЕННЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО ОХОРОННОГО АПАРАТУ
3.	2.2. ПРАВООХОРОННА ПОЛІТИКА ТИМЧАСОВОГО УРЯДУ, БІЛЬШОВИЦЬКИХ РАД І ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ В УКРАЇНІ 1917 Р.
4.	2.3. ОХОРОННІ ОСЕРЕДКИ УНР І РАДЯНСЬКИХ «ПІВДЕННИХ РЕСПУБЛІК» НАПРИКІНЦІ 1917 Р. – У КВІТНІ 1918 Р.
5.	2.4. АНАРХО-КРИМІНАЛЬНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ ЯК ОДНА З ПЕРЕДУМОВ ПРИХОДУ ДО ВЛАДИ ГЕНЕРАЛА П. СКОРОПАДСЬКОГО
6.	2.5. ГЕТЬМАНСЬКА КОНЦЕПЦІЯ ПОБУДОВИ ОХОРОННОГО АПАРАТУ І ЇЇ НОРМАТИВНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
7.	3.1. ФУНКЦІОНАЛЬНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ І ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА
8.	3.2. КАДРОВА РОБОТА І СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ СЛУЖБОВЦІВ
9.	3.3. МАТЕРІАЛЬНЕ ПОСТАЧАННЯ, СПОРЯДЖЕННЯ І ОБЛАДНАННЯ ВАРТОВИХ ПІДРОЗДІЛІВ
10.	3.4. ОСНОВНІ НАПРЯМИ СЛУЖБОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
11.	4.1. ІСТОРИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ГЕТЬМАНСЬКОЇ ВІЙСЬКОВОЇ КОНЦЕПЦІЇ
12.	4.2. ЦЕНТРАЛЬНІ УСТАНОВИ ТА ТЕРИТОРІАЛЬНІ ВІЙСЬКОВО-ОХОРОННІ ПІДРОЗДІЛИ
13.	4.3. ВІЙСЬКОВІ ЧАСТИНИ ОСОБЛИВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ
14.	4.4. ВОЄНІЗОВАНА АДМІНІСТРАЦІЯ ТА СЛУЖБА БЕЗПЕКИ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ
15.	5.1. ОРГАНИ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ
16.	5.2. ЗАЛІЗНИЧНА ОХОРОНА
17.	5.3. ДЕРЖАВНА ЛІСОВА СТОРОЖА
18.	6.1. ДОБРОВОЛЬЧІ ОХОРОННІ ФОРМУВАННЯ
19.	6.2. УКРАЇНСЬКА ВІЙСЬКОВО-КОЗАЦЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ
20.	6.3. «ХЛІБОРОБСЬКІ» ЗАГОНИ САМООБОРОНИ
21.	6.4. МІСЬКІ ДОБРОВОЛЬЧІ ДРУЖИНИ
22.	7.1. ГЕТЬМАНСЬКА ЮСТИЦІЯ «ЦИВІЛЬНОГО ВІДОМСТВА»
23.	7.2. ПЕНІТЕНЦІАРНА СИСТЕМА ГЕТЬМАНАТУ
24.	7.3. НІМЕЦЬКО-АВСТРІЙСЬКА ВІЙСЬКОВА ЮСТИЦІЯ
25.	7.4. ОХОРОННИЙ АПАРАТ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ПІД ЧАС ПОВАЛЕННЯ ГЕТЬМАНАТУ П. СКОРОПАДСЬКОГО
26.	7.5. ПІДСУМКИ

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate