Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Охоронний апарат Української держави (квітень – грудень 1918 р.)

6.4. МІСЬКІ ДОБРОВОЛЬЧІ ДРУЖИНИ

Добровольчі формування в міській місцевості з’явилися дещо пізніше, ніж «хліборобські» загони самооборони. Це було пов’язано з тим, що в містах роль озброєної сили, яка стала гарантом відновлення приватної власності у травні – червні 1918 р., виконували австро-німецькі військові залоги і міська Державна варта. Тому гостру потребу у додаткових міських охоронних підрозділах гетьманський уряд відчув лише тоді, коли розпочався процес евакуації союзників на батьківщину. До цього часу в деяких повітових містах, переважно у прикордонній з Росією смузі, добровольчі охоронні формування утворювалися на зразок «хліборобських» загонів. Наприклад, 20 серпня чернігівський губернський староста повідомив директора ДДВ, що у «Ніжині на місцеві кошти сформований загін у кількості 80 осіб для охорони міста».

Починаючи з жовтня, у містах стали утворюватися формування, дещо відмінні від «хліборобських» загонів. Вони отримали назву міських добровольчих дружин (МДД). Апробація створення цих формувань спочатку відбувалася за усними розпорядженнями міністрів військових і внутрішніх справ місцевій військовій і цивільній владі.

Так, 6 жовтня Одеський міський отаман генерал Мустафін повідомив урядового представника в цьому місті генерала Рауха, що «для протидії виступам в Одесі мається декілька сотень людей ІІІ корпусу і менше двох тисяч варти, склад якої не є повністю надійним. У теперішній час за ініціативою фінансових і промислових кіл, банків, біржового комітету, спілки домовласників передбачається сформувати офіцерський загін із членів Одеської «Спілки допомоги офіцерам» загальною силою в дві з половиною тисячі, причому кошти будуть асигновані вказаними фінансовими колами, а гвинтівки, гармати, кулемети, панцерники, вантажівки передбачає дати 3-й корпус. Набір планується скінчити в двотижневий термін, але залишається відкритим питання, наскільки охоче офіцерство буде записуватись. Досвід охоронних сотень, які несли деяку вартову службу, характеризує відношення офіцерів до обов’язків служби негативно» 36.

Нормативні чинники. Функції та структурна організація МДД нормативно були визначені 17 жовтня 1918 р. урядовою постановою «Про організацію добровольчих дружин» та гетьманським статутом «Про організацію по всіх містах і залюднених місцевостях України добровольчих дружин». В цих чинниках було вказано на мету утворення МДД. Зазначалося, що «дружина як організація, позбавлена всякої політичної тенденції, є установою, цілком аполітичною, єдина мета котрої охорона законності і ладу, припинення спроб анархічних і більшовицьких виступів, забезпечення мирної людності» 37.

Вони мали формуватися в містах представниками державної влади на місцях (міськими отаманами, губернськими і повітовими старостами) при співучасті громадських організацій. Весь особовий склад дружини поділявся на постійний, що знаходився на повному державному утриманні і добровольців «з числа населення, котре бажає підтримувати законність і порядок в державі». Очолював дружину кожного міста окремий начальник, що дорівнював у правах дивізійному (від 10 000 до 12 000 крб. річних).

Він, як «старший начальник усіх добровольчих установ і частин в межах градоначальства або міста, що керує формуванням їх і діяльністю», призначався на посаду особисто гетьманом. При начальникові МДД створювалися управління зі штатами, які затверджувалися гетьманом для кожного міста окремо.

До їхнього складу належали начальники управлінь (8 000-10 000 крб.), старші значкові по муштровій і господарчій частині (6 000-7 200 крб.), їхні помічники (5 400-6 000 крб.). МДД поділялося на «осібні відділи», які очолювали кадрові офіцери (8 000-10 000 крб.) з правами командира полку. Їм підлягали помічники (6 000-7 000 крб.), старші (5 400-6 000 крб.) та молодші інструктори (5 100-5 400 крб.), обрані «з числа певних старшин», а також охотники (900-1 200 крб.), які набиралися «з осіб, досвідчених у військовому ділі», і писарі (900-1 200 крб.). Останні дві категорії, крім службової плати, отримували ще й «повне казенне задоволення», як військові строкової служби.

Весь цей особовий склад вважався постійним. До його обов’язків згідно з постановою належали «вибір добровольців, а рівно загальне керування і командування частинами дружини». На постійний склад МДД поширювалася чинність XXII-XXIV книг «Свода военных постановлений» (вид. 1869 р.).

Решта дружинників називалася добровольцями, які «до збору для активних виступів тільки реєструються, продовжуючи жити по своїх помешканнях і займатися своїми справами, не одержуючи від держави ніякого задоволення». Але з моменту зарахування до МДД добровольці мусили з’являтися «у намічений час для підготовчих муштр і по першому поклику з’являтися у випадкові збори дружин по тривозі». Під час таких зборів весь особовий склад дружини вважався військовим і діяв на підставі статутів залогової, внутрішньої і польової служби, а добровольці отримували повне казенне задоволення нарівні з «охотниками». Озброєння і технічне постачання МДД покладалося на військове відомство. Їхнє забезпечення мало здійснюватися «по вимогових відомостях начальників дружин, посвідчених губерніальними старостами (міськими отаманами)» 38.

Організація Київської міської дружини визначалася «Осібним статутом». Згідно з його положеннями очолював дружину командир з правами корпусного. Вся столиця була розподілена на шість «стратегічних районів», на чолі зі своїми начальниками, що дорівнювали в правах дивізійним командирам. Крім того, командиру столичної дружини підпорядковувалися й «осібні відділи», які не входили до складу «стратегічних районів». Їхні начальники мали права, відповідні військовим званням, передбаченим для командирів армійських підрозділів і частин 39.

Особливості формування контингенту добровольчих дружин. Після урядового оголошення про створення міських дружин процес їхньої комплектації відразу почав набирати оберти. Бажаючих було доволі. Одним із стимулів вступу до дружини було й те, що влада оголосила: «За всіма добровольцями зберігаються їхні посади як на державній, так і на громадській службі. А поверх того, у випадку поранення або смерті добровольця їхні родини забезпечуються допомогами з належних розпорядженню «Громади допомоги добровольцям» і «Центральної військової ради допомоги добровольчим дружинам» грошових коштів» 40.

Майже щодня робилися повідомлення про створення нових дружин.

Так в газеті «Армія» за 3 листопада 1918 р. було надруковано: «Полтава. 2/ХІ. На зібранні під головуванням губернського старости при участі представників військового відомства, міста та земства ухвалено організувати добровольчу дружину. Видатки облічено в 250 000 крб. місячно. Для покриття цих видатків клопочеться про примусове оподаткування мешканців».

За 6 листопада: «Одеса. 3/ХІ. Міський отаман оголосив в газетах, що на чолі Одеської добровольчої дружини поставлено полковника Кулінича. Міський отаман запрошує офіцерів та зверхстрокових унтер-офіцерів вступити в дружину інструкторами. Союз поляків військовослужбовців розпочав організацію польської охорони й увійшов у порозуміння з міським управлінням. У корпусного отамана Березовського нарада вияснила контингент організованої сотні, визнано, що зброї та приладдя для охорони буде доволі. «Союз взаємної допомоги офіцерів» організував півтори тисячі офіцерів для охорони, студентський відділ – триста, єврейська дружина – чотириста. Представники прибулих німецьких частин висловились, що вони цілком доброзичливо ставляться до добровольчої охорони й згодні утворити спільні частини. Вінниця. 5/ХІ. Корпусний командир оголосив призов всіх офіцерів російської армії до 45 років для підтримки ладу в місті. З тою ж метою міська земська управа за згодою корпусного командира організувала самооборону. В місті розклеєні оповіщення із закликом людності до порядку і спокою і з попередженням, що виступи темних елементів будуть припиняться зброєю».

За 9 листопада: «Кременець. 7/11. В місті повітовим старостою організується самооборона. Оголошено, що місто знаходиться на стані побільшеної охорони – влада належить місцевому коменданту. Після 8 вечора – комендантський час. Кременчук. 6/11. Міське управління формує запасну дружину 50 чол. для охорони міста. Ананіїв. 7/11. Нарада урядових і громадських представників. Вирішено зорганізувати кінну офіцерську сотню».

За 10 листопада: «Харків. 8/ХІ. Поруч з вартою стоять офіцери добровольчих дружин. Боротьба зі страйком. Бердянськ. 8/ХІ. Нарада повітового старости по охороні. Створено спеціальний комітет для прийому в дружину офіцерів».

За 12 листопада: «Миколаїв. 9/11. Міській думі у зв’язку з тривожним часом, більшою злочинністю обмірковувалася справа по збільшенню охорони. Постановлено, через те, що в місті немає грошей, звернутися до міського отамана з проханням відновити інститут нічних сторожів за кошти домовласнків, квартиро і кімнато наймачів. Охорона буде в повному розпорядженні міської управи».

За 4 грудня: «В Ніжині бандитизм, що почав було розвиватися, ліквідується спільними зусиллями варти і добровольчих дружин, в яких приймають участь учні вищих навчальних закладів».

Але найчисельнішою була Київська міська дружина. В жовтні 1918 р. її очолював полковник Святополк-Мирський 41. А після оголошення гетьманської грамоти від 14 листопада 1918 р. командиром столичної дружини став генерал Н. Кирпічов. В цей час зі створенням посади головнокомандуючого, якому були підпорядковані всі військові і цивільні влади, міські дружини стали ним розглядатися як частина «всіх збройних сил, діючих на території України», тобто російської армії. На користь такого висновку свідчить публікація газети «Армія» за 16 листопада 1918 р. під заголовком «В Киевской Добровольческой Дружине». Наведемо її зміст:

«Начальником Киевской Добровольческой Дружины отдан следующий приказ: «При объезде мною Отделов вверенной мне Дружины у меня было радостное чувство при виде нарождающейся части Великой Российской Армии. Офицеры всегда были первыми бойцами за дорогую Родину и всегда стояли на страже порядка и законности, и то сознательное и восторженное настроение, которое я видел у г.г. офицеров Дружины, лишний раз доказывает, что носители доблестного мундира всегда были и будут неизменными. Я рад отметить, что приказ о включении Дружины в состав славной Добровольческой Армии был принят с должным энтузиазмом и верю в близкое создание Великой Единой России. От лица службы приношу глубокую благодарность моим ближайшим помощникам, Начальникам Отделов и их помощникам и всему составу Дружины за блестящее впечатление, вынесенное мною при объезде. К сожалению, пришлось столкнуться с некоторыми недочетами и несоблюдением Уставов Российской Армии. В некоторых Отделах не был встречен рапортом, рапорты не везде одинаковы. Не везде у наружных дверей были дневальные. Командному составу строжайше следить за точным выполнением Устава Внутренней и Гарнизонной службы, так как в нашей дисциплинированности и порядке залог успеха при достижении великой цели».

Командир Киевской Добровольческой Дружины генерал Кирпичев в беседе с нашим сотрудником заявил следующее: «Получив сведения о назначении генерала Деникина Верховным Главнокомандующим всех вооруженных сил на территории бывшей Российской Империи против большевиков, я счел своим священным долгом подчиниться его приказу и немедленно послать ему рапорт, которым передал себя и всю вверенную мне дружину в его распоряжение. Связь Дружины с Добровольческой армией устанавливается через представительство этой армии. Задачи Дружины остаются те же, что и прежде, то есть поддержание порядка и безопасности граждан в Киеве, ибо чрезвычайно важно сохранить этот крупнейший центр от большевистского развала. Дружина по-прежнему в оперативном отношении подчинена командиру IV корпуса генералу Волховскому. Дружина растет с каждым днем. В настоящее время уже создано шесть отделов и резерв. Основные кадры Дружины состоят из офицеров и юнкеров. С сегодняшнего дня стали набираться добровольцы из низших чинов. Записываются они целыми группами. В большинстве это низшие чины, которые собирались поступить в Добровольческую или Астраханскую армии».

Звернемо увагу, що про гетьмана і Українську Державу в наказі та інтерв’ю немає жодного слова, тобто генерал Кирпічов не мав ніяких сумнівів стосовно їхньої тимчасовості. Така думка превалювала серед російського офіцерства навіть до оголошення українсько-російської небільшовицької федерації. Записуючись до міських дружин, добровольці вважали, що йдуть захищати єдину Росію.

6 листопада 1918 р. під заголовком «Довольно розни» в газеті «Армія» було надруковано: «Ничем иным, только печальным ослеплением, нельзя объяснить той необоснованной ожесточенной компании, которая ведется некоторыми органами против формирования на Украине под контролем украинского правительства добровольческих организаций, поставивших своим лозунгом охранение порядка на территории оказавшей им гостеприимство Державы».

Привід для критики гетьманського уряду українські націоналістичні кола мали вагомий. Основним контингентом, з якого комплектувалися міські дружини, були колишні військовослужбовці російської армії. Закликаючи добровольців, гетьманський уряд, не цікавився їхньою національною незалежністю. Головним мотивом для зарахування до дружини була антибільшовицька спрямованість кандидата.

Так, газета «Армія» за 10 листопада 1918 р. писала: «При виданні статуту про дружини власті взяли на увагу можливість різної орієнтації Московського та Українського офіцерства й особливо докладно зазначили те, що самий факт належності до дружини не являється для Московського офіцерства разом з тим вступом на українську військову службу, в наслідок чого озброєне й організоване для оборони мешканців і самооборони Московське офіцерство а ні трохи не силують орієнтуватись так, чи інакше».

Таке зазначення відповідало загальному гетьманському ставленню до «білого» руху, що навіть під час відвертої пронімецької орієнтації Української Держави було досить толерантним.

Наведемо з цього приводу липневу 1918 р. Інструкцію військового міністра губернським і повітовим комендантам: «1) Російським офіцерам, що вступають до Армії України, не чинити ніяких перешкод. 2) Тих, що не вступають до української Армії, не виселяти всіх до Великоросії і не зосереджувати у концентраційних таборах. Тим, котрі не чинять нам шкоди, живуть в Україні, труднощів ніяких не завдавати. Добровільному виїзду їх з України до Великоросії не повинно перешкоджати. 3) Потребує перестороги вербування до Добровольчої армії Алєксєєвим, Денікіним і Романовським, доки не з’ясується відношення Добровольчої армії до України. 4) Політично неблагонадійні офіцери, які виступають проти Австро-Угорщини, Німеччини чи правління Гетьмана, або котрі не роблять таємниці зі своєї симпатії до союзників, повинні бути заарештовані, і, якщо не підлягають подальшому покаранню, направлені до концентраційних таборів, які належить сформувати. Це ж стосується агентів генералів Алєксєєва, Денікіна і Романовського. 5) Вербуванню і заяві про вступ до армії генерала Краснова, навпаки, перепон не чинити» 42.

Інструкція мала важливе значення для діяльності української місцевої військової влади, оскільки російського офіцерства, яке втікало від «червоного терору», на території Української Держави була досить багато, а його політичні переконання – строкаті. За даними В. Сідака, восени 1918 р. в Україні перебувало: 40 тис. офіцерів у Києві, 15 тис. – у Херсоні, 10 тис. – у Сімферополі, 8 тис. – у Катеринославі, 5 тис. – у Житомирі 43. Серед них були і палкі прихильники відновлення російського абсолютизму, і прибічники конституційно-монархічної форми правління, і переконанці ідеї скликання Установчих зборів, що мали оголосити російську республіку.

Офіцерство гуртувалося біля російських монархічних і націоналістичних організацій, що діяли в Україні, як нелегально, так і відкрито.

Так, у Києві існував відділ «Союзу відродження Росії» під головуванням колишнього міністра по великоросійським справам в уряді Центральної Ради Д. Одинця і місцева організація «Всеросійського національного центру». Лідери останньої М. Федоров, Новогородцев, Волков, Салазкін керували збором інформації на користь Антанти за для «звільнення краю».

В українській столиці також влітку 1918 р. виникло об’єднання колишніх членів двох російських законодавчих палат: Державної думи всіх скликань і Державної ради. Робоче бюро об’єднання, що нараховувало більше сотні членів, очолював граф О. Бобринський. Російська монархічна ідея, хоча й з поправкою «конституційна» поєднала тут навіть таких полярних політиків, як ідеолога чорносотенців В. Пурішкевича і лідера кадетів П. Мілюкова. Спочатку окремо від цого об’єднання в Києві існували: гурток земських діячів на чолі з колишнім головою орловської земської управи С. Масловим; організація гласних міських дум, керівником якої був петроградський міський голова Ю. Глєбов; а також об’єднання промисловців, торговців і фінансистів («Протофіс»), де головував князь О. Голіцин. На початку вересня 1918 р. між всіма цими організаціями і Спілкою земельних власників було досягнуто угоди про створення «Ради державного об’єднання Росії», головою якого обрали колишнього члена російської Державної ради барона В. Меллер-Закомельського. Але реальним керівником цієї організації був О. Кривошеїн, колишній міністр землеробства царського уряду. Через свою агентуру в державному апараті гетьмана, ця організація отримувала інформацію і надсилала її до штабу Добровольчої армії.

Крім того, в Києві активно діяв монархічний гурток, що створився навколо салону баронеси Мейендорф. До нього належали такі представники російської аристократії, як колишній командир кавалергардського полку князь О. Долгоруков, син царського міністра юстиції Г. Щегловітов, колишній начальник канцелярії Міністерства двору генерал О. Масонов та інші. Підкреслюючи вірність крайнім монархічним поглядам, члени гуртка називали себе «зубрами». Через родича П. Скоропадського В. Кочубея, який був старшим осавулом гетьманського Штабу, вони знайшли підтримку влади і створили «Особливе політичне бюро на Україні». Його очолив колишній чиновник Департаменту поліції Ігнатьєв, під керівництвом якого бюро перетворилося на своєрідну монархічну контррозвідку, що ділилася відомостями з Державною вартою і німецьким командуванням.

Влітку 1918 р. в Києві за ініціативою цього бюро було скликано монархічний з’їзд, що поєднав чисельні гуртки правого забарвлення. Утворений з’їздом «Монархічний блок» відкрив свої відділи не тільки в Києві, а й в Чернігові, Житомирі, Могильові, Полтаві. Раду «Монархічного блоку» очолив відомий чорносотенний діяч присяжний повірений В. Соколов 44.

Відокремлено від правих організацій в Києві стояв гурток В. Шульгіна, який, незважаючи на це, мав значний вплив в буржуазних і військових колах. Характер його діяльності красномовно висвітлив у своїх спогадах А. Денікін.

Він писав: «В якості технічного апарату гуртка Шульгін створив конспіративний орган під назвою «Азбука». Спочатку цей орган черпав кошти для свого існування виключно із приватних джерел; в липні 18 року, порвавши з Правим центром через його німецьку орієнтацію, Шульгін увійшов у тісний зв’язок з Національним центром, і «Азбука» отримала за сприянням останнього велику допомогу із коштів, що відпускалися союзниками… «Азбука», за словами Шульгіна, ставила собі досить широкі завдання: політичну і військову розвідку у відношенні більшовиків, німців і Української республіки; вербування в антибільшовицькі армії; участь в організації збройних повстань і виступів проти більшовиків; зв’язок та інформування осіб імператорської фамілії, московських центрів і Добровольчої армії. Насправді «Азбука» надавала армії досить великій і цінній розвідувальний матеріал, переважно про політичний і військовий стан на Україні. Але, разом з тим, палка проповідь її «негайного підняття монархічного прапору» порушувала душевну рівновагу київського добровольчого офіцерства і дуже ускладнювала позицію командування» 45.

Активними членами всіх цих організацій були російські офіцери, багато з яких, формально знаходячись на службі в Українській Державі, шпигували на користь Добровольчої армії. Через її представника в Києві генерала П. Ломновського вони надсилали інформацію до «білого» штабу добровольців, який очолював генерал І. Романовський.

Офіційно гетьманська влада не підтримувала російські монархічні і націоналістичні організації, але й не завдавала їхній діяльності значних перешкод. А в деяких випадках й виказувала їм безпосередню протекцію.

Наприклад, у будинку катеринославського губернського старости генерала І. Чернікова збиралися члени «Спілки руських людей на Україні», яку очолював інженер А. Спаський. Спілка планувала створити власну збройну силу в особі офіцерської дружини. З цією метою земельні власники обкладалися особливим податком із розрахунку по карбованцю з десятини 46.

Лише коли шпигунська діяльність цих організацій ставала надто нахабною, відповідні органи Української Держави вживали окремих заходів для її припинення.

Так, в липні 1918 р. представник денікінського штабу генерал Шиловський звернувся до начальника освідомчого відділу Київського градоначальства з проханням «про звільнення студента Московського сільськогосподарського інституту І.К. Агєєва, як особу добре знайому Денікіну»47.

Збройні формування монархістів при спробі відвертого знищення їх з боку гетьманського уряду могли серйозно протидіяти йому. Вже на момент перевороту 29 квітня 1918 р. в Харкові діяла таємна офіцерська організація, що фінансувалася шахтовласниками Донбасу. До неї належав офіцерський батальйон чисельністю до 1 000 чол., арсенал якого складав 3 000 гвинтівок і 20 кулеметів. Філії цієї дружини діяли й в інших містах Харківщини і Полтавщини. В 14 великих містах України існувала мережа російських бойовиків-монархістів під проводом капітана Герця. Їхня загальна чисельність складала близько 4 000 чол. В.С. Сідак у своєму дослідженні навів свідчення радника посольства Австрії в Україні князя Є. Фірстен­берга. За даними закордонного дипломата, вплив заколотників розповсюджувався на 40 тис. російських солдатів і офіцерів, що розташовувались навколо Києва. Організація мала зв’язки з «білим» Доном і агентуру у близькому оточенні гетьмана. Планувалося у момент виведення з України австро-німецьких військ проголосити монархом брата Миколи ІІ великого князя Михайла і захопити владу 48.

Ми переконані, що гетьман був добре поінформований особливим відділом свого штабу і освідомчою вартою про загрозу з боку російських монархічних та націоналістичних організацій. Але ж за більшістю з них стояла Антанта. Тому наступ проти них він вважав не лише безглуздим, а й небезпечним. Більш важливим, на його думку, було створення єдиного антибільшовицького фронту. Як досвідчений військовий П. Скоропадський не міг не розуміти переваженості військово-господарчого потенціалу Антанти і передбачити ще під час свого пронімецького курсу необхідність його зміни в майбутньому. Одним із перших кроків у цьому напрямі й стало залучення до охоронної діяльності російського офіцерства у вигляді створення міських добровольчих дружин.

На їх утримання спрямовувалися значні кошти. В загальному розписі прибутків і видатків Української Держави на 1918 р. серед надзвичайних видатків МВС було визначено «5 млн. крб. на організацію добровольчих дружин і 37 055 213 крб. на цілі охорони громадського спокою» 49. Кошти на утримання штатних посадових осіб, визначених Статутом добровольчих дружин, і матеріальне заохочення добровольців під час зборів надходили міським отаманам, губернським і повітовим старостам, на підвладній території яких формувалися дружини. Понад це місцева влада використовувала й як додаткові джерела фінансування добровольців примусові стягнення коштів з населення та його добровільні внески на охорону 50.

Гетьманські стосунки із «закордонними» білогвардійцями. Офіційне утримання Українською Державою на своїй території МДД як формувань відверто визначеної російської державної орієнтації неминуче мало викликати процес поглинання російськими добровольчими частинами українського війська, до якого в листопаді 1918 р. перейшли від МВС вищі чинності по охороні державної безпеки і внутрішнього порядку. «Офіцери-зайди, яким не дуже подобався народ України», як влучно відзначив професор О. Миро­ненко 51, своїм верховним головкомом вважали не Скоропадського, а Денікіна. А тому й охоронну діяльність вони здійснювали переважно не на користь Української Держави, а для відновлення єдиної Росії.

Яскраво свідчать про це накази гетьманського Головкома генерал-лейтенанта В. Долгорукова від 2 грудня 1918 р.

«№47. Кроме органов по политическому розыску МВД, на Украине вообще и в Киеве в особенности организовалось большое число розыскных учреждений под названием контрразведок различных добровольческих формирований и вербовочных бюро. Не имея никакого на то права, контрразведки эти занимаются политическим розыском, производят обыски и аресты, и тем самым вторгаются в сферу деятельности МВД и отвлекают от прямых обязанностей большое число офицеров. Ввиду сего приказываю: 1) Все контрразведки, за исключением контрразведывательных отделений моего штаба и главного штаба, расформировать немедленно. 2) При канцелярии генерала, наблюдающего за всеми формированиями, сорганизовать немедленно военно-регистрационное бюро, которому заниматься исключительно наведением справок и проверок о тех лицах, которые поступают на службу в формируемые в Киеве добровольческие части.

№48. Под видом реквизиций в городе начали производиться захваты помещений и грабежи, сопровождающиеся избиением мирных жителей. Заявляю всему населению, что все реквизиции помещений должны производиться исключительно чинами вневедомственных реквизиционных комиссий, которые должны являться на реквизиции в сопровождении: 1) местных чиновников Державной варты и 2) тех чинов, для частей которых реквизиции производятся, и предоставить соответствующий на реквизицию ордер. Реквизиции всякого рода имущества, кем бы они не производились, должны осуществляться также в присутствии кого-либо из местных чинов Державной варты. Всякие лица, приходящие на реквизиции без чинов Державной варты в каких бы то ни было формах и с чьими бы ордерами они не являлись – почитаются налетчиками, действующими самовольно, и потому подлежат задержанию, арестовыванию и преданию военно-полевому суду» 52.

Добровольчі контррозвідки також взаємодіяли зі спеціальними службами Антанти і США, які таким чином використовували нагоду для отримання інформації з України, що вважалася пронімецькою державою. Зокрема для цього використовувалося перебування у Києві резидента американської спецслужби консула Д. Дженкінса, а також консульство Норвегії 53.

Нахабності російських «білих» контррозвідок сприяло й те, що крім офіційно оголошених міських дружин, гетьманська влада таємно фінансувала російські добровольчі військові частини. Спочатку до цього докладало руки й німецьке військове командування.

В серпні 1918 р. у Києві виникла спілка «Наша Родина», головою якої вважався герцог Лейхтенберзький, правнук пасинка Наполеона Євгена Богарне і родич по жіночій лінії російської династії. До того ж, він мав родинні зв’язки з головнокомандуючим німецьким Східним фронтом принцом Леопольдом Баварським. Це дозволяло діючому за спиною герцога чорносотенцю М. Акацатову завоювати авторитет серед російських монархістів і одночасно «доїти» німців. Відчуваючи німецьку фінансову допомогу, до спілки охоче увійшла низка монархічних організацій: від «Всеросійського національного клубу» до гімнастичної громади «Богатир». Їхнім координаційним органом вважалася Велика рада, при якій було створено навіть особливий відділ, що очолював полковник П. Бермонд. За німецькою підтримкою вона розпочала формування антибільшовицької Південної армії, для чого по Україні і за її межами було відкрито мережу вербувальних бюро. Вступникам до армії обіцяли 600 крб. щомісячно, добові і командировочні. У Харкові виникла «Перша дивізія Південної армії». Таку назву отримав офіцерський загін генерал-майора Семенова, що діяв як «хліборобський» на кордоні Волчанського повіту. Начальником штабу армії було призначено генерал-лейтенанта К. Литовцева (Шильбаха), пізніше генерала П. Заліського. Головкомом став генерал від артилерії М. Іванов.

В монархічних колах було добре відоме ім’я Д. Тундутова (князь Дзосан), який спромігся аудієнції у німецького кайзера і отримав дозвіл на створення Астраханської армії. 7 вересня 1918 р. між ним, як «Отаманом Астраханського війська», і Монархічним блоком була підписана угода про організацію збройних загонів для боротьби проти більшовиків. Їхнє фінансування і оснащення мало здійснюватися за рахунок Монархічного блоку, на кошти, виділені німцями київським монархістам. Командуючим Астраханською армією було призначено колишнього начальника 2-ї зведеної козачої дивізії генерал-лейтенанта Павлова. Його штаб розташовувався в станиці Великокнязівській Донської області.

12 жовтня 1918 р. за таємним наказом генерала Краснова про підпорядкування йому всіх монархічних формувань Південна і Астраханська армії увійшли в підлеглість Донського отамана. А 2 листопада між Харковом і Полтавою, на ст. Скороходово, Краснов і Скоропадський домовилися про фінансове утримання монархічних формувань Українською Державою, на що з її скарбниці планувалося виділити 76 млн. крб. 54.

Гетьман виконував обіцянки. Вже 15 листопада в затвердженій ним таємній постанові уряду було визначено: «Асигнувати в розпорядження Міністерства Фінансів з коштів Державної Скарбниці 10 млн. крб. для передачі їх урядові Всевеликого війська Донського на організацію і утримання Південної Армії».

На відміну від Краснова, котрий, як і Скоропадський, певного часу дотримувався пронімецької орієнтації, Денікіну кошти буцім-то позичались. В таємній постанові Ради Міністрів, затвердженій гетьманом 30 листопада, вказувалось: «Асигнувати в розпорядження Міністерства фінансів по сміті Кредитової Канцелярії 1918 р. 10 млн. крб. для видачі їх Головнокомандуючому Добровольчої Армії на видатки цієї армії як безвідсоткову позику» 55.

Крім того, гетьманський уряд допомагав Добровольчій армії речовим майном.

15 листопада генерал Раух надіслав до нового головноуповноваженого у справах ліквідації установ воєнного часу генерала Моллова телеграму, в якій клопотався про задоволення прохання Одеського «Комітету допомоги офіцерам» на видачу для потреб Добровольчої армії з фондів цих установ «обмундирування і теплої білизни, бажано частково за сплату, частково безкоштовно» 56.

Допомагав гетьман і північним білогвардійцям. Згідно таємної постанови українського уряду від 19 листопада було вирішено надати 3 млн. крб. «Раді захисту Північно-Західної Росії на потребу Північної Армії, що формується в м. Пскові». Ще 3 млн. крб. 10 грудня перераховували Північній Армії у позику 57.

Таким чином, з наведених матеріалів стає відомо, що всі із визначених нами трьох різновидів добровольчих формувань, які створювалися гетьманом в Україні для охорони її державної безпеки і громадського порядку, мали діяти під контролем державної влади. Їхній кістяк становили добровольці лише за покликом. Козацька старшина, командний склад «хліборобських загонів» і міських дружин мали утримання від держави і фактично знаходилися на військовій чи поліцейській службі. Решта добровольців, як з числа козаків, так і осіб некозацького походження залучалися до охоронної діяльності за надзвичайних обставин. Проте такий план організації добровольчих формувань здебільшого не було реалізовано. Мінлива політична стратегія гетьмана щодо державного визначення України відвернула від нього козацтво.

Натомість з оголошенням військового стану в Українській Державі російські добровольчі формування стали поглинати функції не лише військових, а й охоронних органів гетьманату. З огляду на існування провокаційного наказу А. Денікіна від 14 листопада 1918 р., яким «участь у офіцерських загонах, що формувалися в Києві та інших містах України, дорівнювалася службі в Добровольчій армії», російські офіцери фактично вже з цього числа служили зовсім не тій державі, уряд якої вони мали захищати. Отже, добровольчі збройні формування навіть потенційно не могли бути надійними охоронцями гетьманату.

Книга: Охоронний апарат Української держави (квітень – грудень 1918 р.)

ЗМІСТ

1.	Охоронний апарат Української держави (квітень – грудень 1918 р.)
2.	2.1. ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ Й ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ СТВОРЕННЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО ОХОРОННОГО АПАРАТУ
3.	2.2. ПРАВООХОРОННА ПОЛІТИКА ТИМЧАСОВОГО УРЯДУ, БІЛЬШОВИЦЬКИХ РАД І ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ В УКРАЇНІ 1917 Р.
4.	2.3. ОХОРОННІ ОСЕРЕДКИ УНР І РАДЯНСЬКИХ «ПІВДЕННИХ РЕСПУБЛІК» НАПРИКІНЦІ 1917 Р. – У КВІТНІ 1918 Р.
5.	2.4. АНАРХО-КРИМІНАЛЬНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ ЯК ОДНА З ПЕРЕДУМОВ ПРИХОДУ ДО ВЛАДИ ГЕНЕРАЛА П. СКОРОПАДСЬКОГО
6.	2.5. ГЕТЬМАНСЬКА КОНЦЕПЦІЯ ПОБУДОВИ ОХОРОННОГО АПАРАТУ І ЇЇ НОРМАТИВНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
7.	3.1. ФУНКЦІОНАЛЬНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ І ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА
8.	3.2. КАДРОВА РОБОТА І СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ СЛУЖБОВЦІВ
9.	3.3. МАТЕРІАЛЬНЕ ПОСТАЧАННЯ, СПОРЯДЖЕННЯ І ОБЛАДНАННЯ ВАРТОВИХ ПІДРОЗДІЛІВ
10.	3.4. ОСНОВНІ НАПРЯМИ СЛУЖБОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
11.	4.1. ІСТОРИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ГЕТЬМАНСЬКОЇ ВІЙСЬКОВОЇ КОНЦЕПЦІЇ
12.	4.2. ЦЕНТРАЛЬНІ УСТАНОВИ ТА ТЕРИТОРІАЛЬНІ ВІЙСЬКОВО-ОХОРОННІ ПІДРОЗДІЛИ
13.	4.3. ВІЙСЬКОВІ ЧАСТИНИ ОСОБЛИВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ
14.	4.4. ВОЄНІЗОВАНА АДМІНІСТРАЦІЯ ТА СЛУЖБА БЕЗПЕКИ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ
15.	5.1. ОРГАНИ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ
16.	5.2. ЗАЛІЗНИЧНА ОХОРОНА
17.	5.3. ДЕРЖАВНА ЛІСОВА СТОРОЖА
18.	6.1. ДОБРОВОЛЬЧІ ОХОРОННІ ФОРМУВАННЯ
19.	6.2. УКРАЇНСЬКА ВІЙСЬКОВО-КОЗАЦЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ
20.	6.3. «ХЛІБОРОБСЬКІ» ЗАГОНИ САМООБОРОНИ
21.	6.4. МІСЬКІ ДОБРОВОЛЬЧІ ДРУЖИНИ
22.	7.1. ГЕТЬМАНСЬКА ЮСТИЦІЯ «ЦИВІЛЬНОГО ВІДОМСТВА»
23.	7.2. ПЕНІТЕНЦІАРНА СИСТЕМА ГЕТЬМАНАТУ
24.	7.3. НІМЕЦЬКО-АВСТРІЙСЬКА ВІЙСЬКОВА ЮСТИЦІЯ
25.	7.4. ОХОРОННИЙ АПАРАТ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ПІД ЧАС ПОВАЛЕННЯ ГЕТЬМАНАТУ П. СКОРОПАДСЬКОГО
26.	7.5. ПІДСУМКИ

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate