Проблема в тому, що, не ризикуючи, ризикуєш в сто разів більше. / ЙОНГ

Додати в закладки

Переклад

Translate

Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Охоронний апарат Української держави (квітень – грудень 1918 р.)

7.1. ГЕТЬМАНСЬКА ЮСТИЦІЯ «ЦИВІЛЬНОГО ВІДОМСТВА»

У попередніх розділах було розглянуто систему державних і громадських органів, які в тій чи іншій мірі були покликані забезпечити виконання різних норм, що регулювали охорону правопорядку і державної безпеки Української Держави. Між тим, неможливо дослідити гетьманський охоронно-карний апарат, обмежуючись лише увагою до гілок виконавчої і поєднаної на той час з нею законодавчої влади. Тим більше, що в цей період і судова влада не мала конституційної незалежності. Достатньо навести витяги з законів «Про тимчасовий державний устрій», де йшлося про те, що «Порядкуючий Генеральний суддя та всі Генеральні судді призначаються гетьманом», чи з закону від 8 липня 1918 р. «Про утворення Державного Сенату», де було вказано, що «Президент Державного Сенату і Сенатори Загального Зібрання призначаються наказом Гетьмана, після попередньої ухвали кандидата Радою Міністрів». Крім того, згідно зі ст. 6 останнього з указаних Законів Президент Державного Сенату мав «робити панові Гетьману доклади разом з Міністром Юстиції, подаючи тій самій Владі справоздання за діяльність Сенату» 1. Отже, і судові органи Української Держави слід розглядати як складову частину гетьманського охоронного апарату.

Раніше вже йшлося про застосування механізму військової юстиції в охоронній системі гетьманату. Але з огляду на малочисельність української армії більш потужним і чисельним на той час залишався все ж таки апарат юстиції «цивільного відомства». Більшість кримінальних справ, що не надходили у підсудність німецько-австрійських військових судів, розглядалися в загальних українських судах. Вже через кілька днів після гетьманського перевороту майже скрізь по містах і селах України з’явилися оголошення, подібні зробленому в Маріуполі командиром німецької 215 піхотної дивізії генерал-лейтенантом фон Верніцом.

Ось його зміст: «Для відновлення порядку негайно розпочинають свою діяльність мирові судді, судові слідчі і окружний суд на колишніх підставах. Злочини і провини проти німецьких військ і порушення наказів та постанов німецьких військових властей каратимуться німецьким військово-польовим судом, згідно з постановою командира 215 дивізії від 15 травня 1918 р.» 2.

Передумови гетьманського судового реформування. На момент приходу до влади П. Скоропадський прийняв від Центральної Ради судову систему, яка хоч і базувалася на підвалинах колишньої російської, але вже мала чітко визначені риси національної державності. Так, після триденного розгляду Центральна Рада 15 грудня 1917 р. ухвалила законопроект Секретарства судових справ про утворення до скликання Установчих Зборів тимчасового Генерального Суду УНР. Згідно зі ст. 1 цього Закону Генеральний Суд складався з трьох департаментів (цивільного, карного, адміністративного) і виконував «по цілій території України всі судові функції, належні досі Правительствующему Сенатові в справах судових і справах нагляду за судовими установами і особами судового відомства». Наприкінці квітня 1918 р. Центральна Рада збиралася розглянути законопроект про надання Генеральному Судові ще й функції «Головного воєнного суду», але не встигла. Чини Генерального Суду мали звання генеральних суддів, їхні повноваження визначалися російським «Учреждением Судебных Установлений» і «Учреждением Правительствующего Сената».

30 грудня 1917 р. Центральною Радою було визнано неправомочність апеляційної ланки російської судової системи – Київської, Харківської, Одеської і Новочеркаської судових палат. Натомість того ж дня вона ухвалила закон «Про заведення апеляційних судів». Тиждень тому, 23 грудня 1917 р., було прийнято закон «Про умови обсадження і порядок обрання суддів Генерального і апеляційних судів». На початку січня 1918 р. з’явився ще один закон, що стосувався реформування судової галузі, – «Про упорядження прокурорського нагляду на Україні». Згідно з ним «Прокураторія Генерального Суду» діяла за регламентом, затвердженим Секретарством судових справ, яке також надавало одному з прокурорів звання старшого з дорученням «проводу над прокураторією». В березні 1918 р. у зв’язку з новим адміністративно-територіальним поділом УНР розпочалася робота з підготовці проекту закону «Про організацію судів Республіки по землях», що мав реформувати низову ланку судової влади 3. Але він так і залишився нездійсненим.

Таким чином, Центральна Рада не встигла з провадженням суттєвих соціалістичних експериментів у судовій галузі. Переважна кількість її законодавчих змін, за винятком відкриття доступу до входження у склад вищого і апеляційного судів особам, які навіть не мали вищої освіти, стосувалась тут лише зміни назви судових органів. Тому гетьману було досить легко повернути загальний стан судових справ «на круги свої», тобто до російської моделі. Проте певних змін від часів Російської імперії судова система в Українській Державі все ж таки зазнала.

Нормативні чинники. Вже в законах «Про тимчасовий Державний устрій України» в кількох статтях були зафіксовані принципи судової недоторканності особи, що ґрунтувалися на загальносвітових досягненнях правової думки того часу. В ст. 14-16 було визначено: «Ніхто не може підлягати переслідуванню за злочинні вчинки, тільки як в черзі, законом визначеній. Ніхто не може бути затриманий за злочинні вчинки, тільки як у випадках, законом визначених. Ніхто не може бути судимий і покараний, крім як за злочинні вчинки, передбачені існуючими в час їх здійснення законами». Для забезпечення цих та інших громадянських прав і свобод «козацтва і громадянства Української Держави» закони залишали незмінними функції Генерального Суду як «найвищого хоронителя і захисника закону, та найвищого суду України для справ будівництва та адміністративних». Поки що, за умов скасування Центральної Ради, гетьман лише перебрав на себе, як було вище вказано, право призначення всіх членів Генерального Суду 4. Але зупинятися на цьому він не збирався. 20 травня 1918 р. урядовою постановою при Міністерстві судових справ утворювалися комісії: «для перегляду Заведення Генерального та апеляційного судів», «з вироблення української правничої термінології», «для перегляду штатів установ Міністерства судових справ та Головного тюремного управління».

Через 10 діб П. Скоропадський затвердив закон «Про урочисту обітницю урядовців і суддів та присягу військових на вірність Українській Державі». Майже одночасно гетьман затвердив титул здійснення правосуддя – «іменем закону Української Держави», і скасував відповідний закон Центральної Ради від 23 листопада 1917 р. А 2 червня 1918 р. з’явився спеціальний закон, який окреслив мету подальшого реформування судової системи в Україні – утворення Державного Сенату. До його сформування Генеральний Суд продовжував тимчасово виконувати функції, відповідні «Правительствующему Сенату». Як і раніше, він складався з цивільного, адміністративного і карного департаментів і виконував, крім того, касаційні функції Головного військового суду 5.

Закон «Про утворення Державного Сенату» було затверджено гетьманом 8 липня 1918 р. Цей нормативний чинник визначав Державний Сенат як «вищу в судових і адміністративних справах Державну Інституцію», але «аж до видання особливого законодавчого акта» повністю залишив відповідно до «Учреждения Российского Правительствующего Сената», «Учреждения судебных установлений», «Устава уголовного судопроизводства» та «Устава гражданского судопроизводства» «устрій, компетенцію, розмір і обсяг прав Державного Сенату, обряди і порядок чинності в ньому, переведення і провадження справ, порядок виконання постанов Державного Сенату, порядок зносин його з іншими державними інституціями і догляд за виконанням наказів Сенату, а також права, обов’язки і відповідальність Сенаторів».

В один день з законом «Про утворення Державного Сенату» гетьман затвердив закон «Про Судові палати і Апеляційні суди», яким було скасовано відповідний закон Центральної Ради «Про Апеляційні Суди» від 17 грудня 1917 р. Цей нормативний чинник повністю відновив повноваження колишніх російських судових палат, повертаючи їм статус апеляційних судів і наглядові функції за належними до них окружними судами. Відтепер в Українській Державі існували три судові палати: Київська, Одеська і Харківська. Закон визначав дещо змінені територіальні межі їхньої юрисдикції, а також новий порядок обрання членів судових палат 6. Нижчих щаблів судоустрою гетьманське реформування, як і центральнорадівське, не торкнулося.

Таким чином, головний сенс гетьманських реформ у галузі юстиції полягав у налагодженні традиційної російської моделі судоустрою, дійова субординаційна вертикаль якої з державним самовизначенням України була порушена. Для цього, на думку П. Скоропадського та його найближчих юридичних радників, десятиріччями апробовану російську схему влаштування центрального апарату юстиції необхідно було перенести із Петербурга до Києва і поширити його керівні повноваження на ті територіальні судові осередки, що залишилися в Україні. Тому в нашому дослідженні, з огляду на досить широке висвітлення в історико-правовій науці російських судових реформ другої половини ХІХ ст., ми зосереджуємося здебільшого на новоутворених установах юстиції і тих змінах, що стосувалися органів, існуючих за царату.

Центральний апарат Міністерства юстиції. Загальне управління судовим відомством належало до компетенції Міністерства юстиції. Таку назву отримало з 15 липня 1918 р. Міністерство судових справ, утворене за часів Центральної Ради. Його склад і компетенція департаментів майже повністю відповідали російській моделі, визначеній в «Учреждениях министерств». До відання Першого департаменту українського Мінюсту, як і за царату, належали: 1) справи, що вимагали зміни, доповнення і пояснення закону; 2) листування з питань про утворення, перетворення чи скасування будь-яких установ або посад, а також про вжиття загальних заходів для кращого устрою будь-якої частини відомства Міністерства юстиції; 3) завідування статистичною частиною та видання відомостей про судимості; 4) складання звітів; 5) провадження за судовими справами, що надходять до Міністерства юстиції, і з питань застосування у приватних випадках постанов цивільного і кримінального законодавства; 6) провадження за повідомленням Власної канцелярії про прохання і милості; 7) розгляд проектів статутів приватних і громадських підприємств; 8) листування у зносинах судових установ держави з іноземними судовими установами.

До відання Другого департаменту належали: 1) листування з приводу оголошення гетьманських грамот і наказів; 2) справи, які стосуються особового складу Державного Сенату і судових установ, а також справи про їхніх службовців; 3) провадження за ревізіями судових установ і посадових осіб; 4) завідування бухгалтерською, контрольною і рахівничою частинами; 5) провадження за справами, які надходять із Державного Сенату; 6) листування про призначення пенсій і допомог та про інші грошові призначення; 7) завідування реєстратурою, екзекуторською частиною і архівом центрального управління.

Кількість посадових осіб у департаментах Міністерства юстиції була, порівняно з російським, набагато меншою. 15 липня 1918 р. гетьман затвердив закон «Про штати центральних установ Міністерства юстиції», згідно з яким встановлювалася загальна кількість центральних чиновників по міністерству – 291 особа. Їхній розподіл мав такий вигляд 7:

Назва посади

Річна

плата

кожному

Кількість посад

Плата всім

Клас посади

Категорія пенсій

Міністр

24000

і помешк.

24000

ІІ

Товариш Міністра

18000

і помешк.

36000

ІІІ

Члени Консультації Міністерства

12000

48000

Директор Департаменту

15000

30000

Віце-Директор

12000

24000

ІІІ ст. І

Управляючий відділом

10000

100000

ІІІ ст. 2

Старший діловод

7200

64800

VII

Діловод

6600

198000

VIII

Помічник діловода

5400

270000

ІХ

Урядовець І-го ряду,

ІІ-го ряду,

ІІІ-го ряду

4200

3600

3000

147000

147600

156000

ІХ

VII

Практикант

1800

19800

ХII

ІХ

Старший бухгалтер

9000

VII

Бухгалтер

7200

14000

VIII

Скарбник

6600

VIII

Старший Рахівничий

5400

16200

VIII

Рахівничий

4800

24000

ІХ

Помічник Скарбника

4800

ІХ

Начальник юрисконсульського Відділу

15000

Старший юрисконсульт

12000

72000

III ст. 1

Юрист консульт

10000

40000

III ст. 2

Екзекутор

5400

VIII

Архівар

5400

VIII

Журналіст

5400

VIII

Урядовець особливих доручень

9000

7200

6000

9000

7200

12000

VII

III ст. 1

III ст. 2

Старший архітектор

12000

III ст. 1

Архітектор

9000

III ст. 2

Кур’єри

2400

19200

–

Лікар

6000

по вільному найму

Разом

1557800

Як бачимо, перелік функцій і назви службових посад центрального апарату Міністерства юстиції доводять, що він вирішував суто бюрократичні завдання і був, фактично, допоміжною ланкою у забезпеченні діяльності органів суду, прокуратури та виконання покарань.

Але серед зазначених посадових осіб була й така, що за своїми повноваженнями мала безпосередній вплив на призначення чиновників судової гілки влади і водночас очолювала прокурорську ієрархічну піраміду та систему виконання покарань. Так, за законом «Про утворення Державного Сенату» від 8 липня 1918 р. міністру юстиції належала ініціатива у висуненні кандидатур на зайняття вільних посад сенаторів. Він також мав робити внесення до наказу гетьмана на затвердження тих сенаторів (включно президента), що обіймають посаду вперше. За законом «Про Судові палати і Апеляційні суди», який було прийнято того ж дня, міністр юстиції вносив до наказу гетьмана на затвердження обраних членів судових палат. А при незатвердження їх сам робив подання до гетьмана про призначення на вільну посаду підібраної ним особи.

За ст. 771 «Учреждения Министерств», що залишилася чинною в Українській Державі, зі званням міністра юстиції поєднувалися звання генерал-прокурора і президента Товариства піклування про тюрми. Права і обов’язки міністра юстиції як вищого керівника судового і тюремного відомств визначалися відповідними статутами: судовими і утримання під вартою. Таким чином особа міністра забезпечувала взаємозв’язок усіх ланок юстиції в державі. Разом з тим судове відомство мало й певну незалежність від міністра.

Організація судової влади. В Українській Державі судові органи повністю діяли за схемою, викладеною в ст. 1 «Учреждения Судебных Установлений», де було вказано, що «власть судебная принадлежит: Мировым Судьям, Съездам Мировых Судей, Окружным Судам, Судебным Палатам и Правительствующему Сенату как верховному кассационному суду». З них мирові судді визнавалися владою одноосібною, а решта судових органів – колегіальною. Мирові судді та їхні з’їзди складали систему так званої «мирової юстиції». Всі інші судові органи належали до системи «державної юстиції». Всі судові інституції, крім вищої, розглядали належні їм справи безпосередньо. Державний Сенат діяв як верховний касаційний суд, не вирішуючи справ за суттю у загальному порядку судочинства, і наглядав за охороною «точної сили закону і за одностайним виконанням його всіма судовими установами».

Судові органи мали свої межі територіальної юрисдикції. Стосовно Державного Сенату у відповідних йому повноваженнях вона охоплювала територію всієї України. Губернії Української Держави було розподілено за належністю до юрисдикції трьох судових палат: Київської, Одеської, Харківської. Розмежування округів судових палат залишалося таким, як і за часів Російської імперії. Гетьманський закон від 8 липня 1918 р. відмінив центральнорадівський від 17 грудня 1917 р., прилучивши знову Полтавський та Лубенський окружні суди до округу Харківської судової палати, а Кам’янець-Подільський та Вінницький – до округу Одеської судової палати 8.

Розподіл належності повітів і міст до окружних судів у гетьманській Україні теж відповідав російському, а територія судових округів була скоригована відповідно до нових земельних надбань Української Держави чи її втрат. Цікаво, що ці втрати гетьманська судова влада, як і виконавча, не визнавала. Вже 25 травня 1918 р. було видано закон «Про тимчасове розповсюдження Української державної влади», де оголошувалось, що у випадку прилучення «по стратегічним або іншим причинам нових територій на них негайно розповсюджується чинність Української Держави і всіх її законів і постанов її». Міністр судових справ отримував право тимчасово власною владою прилучати території, де не існувало судів Російської імперії, до найближчого українського окружного суду. Якщо ж до Української Держави увійшли землі зі старими російськими судами, він мав прилучати їхні округи до відповідного округу судової палати, повністю відновлюючи на всіх цих територіях діяльність прокурорської, слідчої та місцевої судової влади.

Того ж дня на підставі цього Закону влада Української Держави поширилась на Кобринський, Пружанський, Брестський та Бельський повіти Гродненської, Пинський повіт Мінської, Ковельський і Володимирський повіти Волинської губернії. 30 травня Бердянський, Маріупольський і Мелітопольський повіти були віднесені до юрисдикції Катеринославського окружного суду 9.

Гетьманський уряд намагався поширити судову владу і на територію невизнаного ним Кримського Крайового уряду.

Так, 20 липня, вже через місяць після оголошення С. Сулькевичем відокремленості Криму від України, прокурор Одеської судової палати надіслав прокурору Сімферопольського окружного суду роз’яснювального листа у відповідь на його запити від 4 липня 1918 р. про судове підпорядкування. Наведемо витяг з його змісту: «…поставляю Вас в известность, что как и до введения в действие закона 17 декабря 1917 г. («Відомості Генерального Секретаріату» 23 декабря 1917 р. №7), апелляционной инстанцией по отношению к Симферопольскому окружному суду остается Одесская Судебная палата, а кассационной, согласно определению Судебной палаты, Генеральный Суд на Украине». Подальший огляд листування цих судових інституцій свідчить, що воно припинилося лише наприкінці серпня 1918 р., коли прокурор Одеської палати доручив сімферопольському підлеглому «для виконання особистого наказу міністра юстиції терміново підготувати відомість про рух справ у слідчих дільницях округу» 10.

Пізніше, враховуючи підтримку С. Сулькевича з боку Німеччини, Українська Держава, була вимушена не оголошувати свої територіальні претензії до Криму.

На противагу південному напрямку поширення української юрисдикції в зоні невизначеного кордону з Радянською Росією не викликало заперечень з боку німецько-австрійських союзників.

20 червня було поширено діяльність українських окружних судів: Житомирського – на Мозирський повіт Мінської губернії, Чернігівського – на Гомельський, Могилівський та Речицький – Мінської, Сумського – на Путивльський і частково Рильський та Оболенський повіти Курської губернії, Острогозького – на Новооскольський Курської і Бірючанський, Богучарський, Валуйський, Острогозький, Павловський повіти Воронезької губернії. 15 серпня знову коригувалась судова юрисдикція. Оголошувалося про «розповсюдження влади Харківського Окружного Суду на повіти Валуйський і частково Острогозький тимчасово до звільнення м. Острогожська від більшовиків» 11.

Організація мирового судоустрою в Українській Державі не зазнала практично ніяких змін від часів Російської імперії. Територіальні межі юрисдикції з’їздів мирових суддів у більшості українських губерній дорівнювали повітам разом з належними до них містами. Деякі великі міста виокремлювалися в «осібні мирові округи». Майже всі з’їзди мирових суддів, що за своїми округами територіально належали до Української Держави, були визначені царським законом від 15 червня 1912 р. «Про перевлаштування місцевого суду».

Так, у межах Харківщини діяв Харківський міський і 22 повітові з’їзди (включно 11 належних раніше до Курської, Воронезької губерній та Донської області). На Катеринославщині – Катеринославський міський і вісім повітових. На Київщині – Київський міський і 12 повітових. На Херсонщині – два міські (Одеський і Миколаївський) і сім повітових (включно доданий Аккерманський). В решті губерній були лише повітові з’їзди мирових суддів. З них у межах Полтавської і Чернігівської по 15, Подільської – 13 (включно доданий Хотинський), Волинської – 12, Таврійської (без Криму) – три, в новоутвореній Поліській – три. За кількістю представлених мирових дільниць найбільшими були повітові з’їзди: Єлісаветградський – 27, Херсонський – 21, Радомисльський – 18, Кременчуцький, Бердичевський, Житомирський – по 14; міські з’їзди: Одеський – 42, Київський – 27, Харківський – 14. Серед найменших повітових з’їздів мирових суддів були Грайворонський і Суджанський – по три дільниці, Вовчанський, Городнянський – по чотири, а міських – Миколаівський, що мав сім дільниць, і Катеринославський – 12 12.

Разом з тим за гетьманату кількість мирових з’їздів і мирових дільниць у деяких з їхніх округів сталою не була. За Законом від 25 травня 1918 р. на прилучених до Української Держави територіях скасовувалися вибори мирових суддів, членів мирових з’їздів та кандидатів до них, що відбувалися на підставі постанови Тимчасового Уряду від 4 травня 1917 р. Міністр судових справ власною владою мав негайно тимчасово призначати на цих територіях мирових суддів і членів мирових з’їздів на термін до 1 січня 1922 р. з числа осіб, які відповідали умовам ст. 403–407 «Учреждения Судебных Установлений» 13. Звичайно, що такі призначення робилися відразу після оголошення судової влади Української Держави на прилучених до неї територіях.

Таким чином гетьманському уряду вдалося відбудувати порушену субординаційну вертикаль судових органів і заповнити прогалини судового безвладдя, що утворилися за часів панування в Україні Центральної Ради і більшовицьких урядів.

Державний Сенат. Закон від 8 липня 1918 р. майже повністю перейняв російську структурну будову цього вищого судового органу Української Держави. Було розподілено компетенцію Загального Зібрання і всіх Генеральних судів за належністю до відповідних департаментів російського «Правительствующего Сената». А справи, що належали компетенції російського «Главного Военного Суда» і «Главного Военно-Морского Суда», було віднесено до відання Карного Генерального суду українського Сенату. При цьому, цілком природно, штатна кількість сенаторів та інших чиновників української вищої судової інституції мала бути значно меншою, ніж російської. Це яскраво ілюструє штатний розклад Державного Сенату:

Назва

Посад

Річна

плата одному

Взагалі по

Державному

Сенату

Адміністр.

Генер. суд

Карний

Генер. суд

Цивільний

Генер. суд

Загальне

Зібрання

Клас

посади

число осіб

Всім

число осіб

Всім

число осіб

Всім

число осіб

Всім

число осіб

Всім

Президент Державного Сенату

24000

ІІ

Предсідатель Генерального Суду

20000

ІІІ

Сенатор

18000

342000

198000

270000

180000

ІІІ

Прокурор

16000

Товариш Прокурора

13200

18800

66000

92400

13200

Секретар

10000

30000

20000

10000

Помічник секретаря

7200

64800

36000

50400

7200

VII

Секретар Прокурора

6600

VIII

Скарбник

5400

VIII

Екзекутор

5400

VIII

Реєстратор

5400

VIII

Молодший реєстратор

4800

Судові возні

3600

7200

10800

3600

Канцел. урядовці

I-го ряду,

4200

92400

II-го ряду,

3600

79200

III-го ряду

3000

30000

Разом

246600

615600

383600

496400

246800

Сенатський Архів

Начальник Архіву

10000

Секретар

6600

VII

Архіваріус: старший,

молодший

5400

4800

5400

9600

VIII

Реєстратор

4800

Урядовець I-го ряду

4200

8400

Урядовець ІІ-го ряду

3600

10800

Урядовець ІІІ-го ряду

3000

12000

Разом

67600

Очолював Державний Сенат Президент, який керував Загальним Зібранням Сенату. Його кандидатуру, як і решту сенаторів, за поданням міністра юстиції мала ухвалити Рада Міністрів, і вже після цього своїм наказом затверджував гетьман. Сенат розподілявся на три Генеральні суди (Адміністраційний, Карний, Цивільний), які мали сталий штатний склад сенаторів. Кожний із Генеральних судів очолював свій «Предсідатель», порядок першого призначення якого був таким же, як і сенаторів.

Відразу вражає прагнення гетьмана підвищити освітній і досвідний рівень членів вищого судового органу держави. Відтепер до складу судових і загального зібрань Сенату могли потрапити лише особи з вищою юридичною освітою, що «перебули не менше, як 15 років на посадах не нижче судового слідчого, товариша прокурора окружного суду або в стані присяжного чи адвоката, а також з числа тих, що мають учений ценз магістра, доктора, лекторів юридичних наук у вищих школах, що виконували лекторський обов’язок через той саме час». Для призначення сенаторами Цивільного Генерального суду до необхідного п’ятнадцятирічного терміну могли зараховуватися «п’ять років перебування на посаді Секретаря Цивільного Департаменту Судової Палати». А для кандидатів у сенатори Адміністраційного Генерального суду всі п’ятнадцять років вважалися зарахованими, якщо вони до призначення цей термін перебували «в державній чи громадській службі на посадах, що дають широкий адміністративний досвід». Сенаторів Зібрання Державного Сенату могли призначати «також з числа осіб, котрі, хоча не відповідають зазначеним вище умовам, але перебували на посаді Міністрів».

Закон встановлював постійність посад для сенаторів, присутніх у Генеральних судах, забороняючи їм «одночасно перебувати на яких-небудь посадах на службі державній чи громадській». Їм дозволялося лише «обіймати професорські посади в вищих школах чи викладати в них науки, або ж приймати тимчасові доручення в державній службі. Сенатори Загального Зібрання могли призначатися на посади міністрів чи державного секретаря, але в таких випадках припинялося «видавання їм платні по Сенату». Позбавлення звання сенатора відбувалося лише на підставі «постанови Загального Зібрання Сенату, затвердженої Гетьманом, у випадках, коли заняття, пожиття та вчинки особи, яка має звання сенатора, будуть визнані за невідповідні гідності цього високого звання».

Для підкреслення особливості звання сенаторів передбачалося виробити спеціальну форму для них. А до цього було встановлено, що «сенатор у Засіданні повинен бути в чорнім сурдуті, чорній краватці і мати особливий знак, що його виробити й подати затвердженим у належнім порядкові має Міністр Юстиції» 14.

Відповідно до Закону протягом липня 1918 р. були призначені сенатори. Їхній склад укомплектували за рахунок колишніх суддів українського Генерального суду, а також біженців і спеціально запрошених з Радянської Росії колишніх царських урядовців, які за допомогою українських генеральних консулів у Москві і Петербурзі змогли виїхати до України.

Сенаторами стали судді українського Генерального суду: Ачкасов, Бутовський, Василенко, Завадський, Б. Кістяківський, І. Кістяківський, Марголін, Попов, Пухтинський, Радченко, Хруцький, Чернявський, Шелухін, Шиянов, Єщенко. З них Б. Кістяківський (з залишенням на посаді професора Київського університету), Пухтинський, Радченко і Шиянов обійняли посади в Адміністраційному суді, а Ачкасов, Бутовський, Попов, Хруцький, Чернявський і Шелухін – у Цивільному. Як державні урядовці Василенко (міністр народної освіти та мистецтва), І. Кістяківський (міністр внутрішніх справ), Завадський (державний контролер) стали сенаторами Загального Зібрання із залишенням на своїх урядових посадах. До них приєдналися Голова Ради Міністрів Лизогуб, міністр юстиції Чубинський і його товариш Романов.

До складу Адміністраційного суду також увійшли начальник Головного тюремного управління В’язлов, старший прокурор Генерального суду Маркович і прокурор Київської судової палати Чебаков. Решту посад сенаторів цього суду обійняли колишні російські урядовці: сенатори «Правительствующего Сената» з Другого департаменту – Невзоров, з Цивільного касаційного департаменту – Ілімов, Носенко, Шлейфер; товариші обер-прокурорів з Другого департаменту – Майборода, з Цивільного касаційного департаменту – Волинський і Собачевський; професор Петроградського університету доктор фінансового права урядовець російського Міністерства фінансів Вічухін; колишній член Державної Думи Умішинецький; колишній комісар Тимчасового уряду Стебницький; пристав Московської судової палати Хвостов.

Сенаторами Цивільного Генерального суду, крім вказаних українських генеральних суддів, стали голови судових палат: Київської – Бокша, Одеської – Конрацький, Харківської – Примо, а також колишні російські урядовці: «Правительствующего Сената» з Другого департаменту – Толстой, з Цивільного касаційного департаменту – Краснянський, Морозов та Назімов, товариш обер-прокурора цього ж департаменту Виноградський і голова Петроградської судової палати Д. Литовченко та голова одного з її департаментів Стіна.

Найменше українських урядовців потрапило до Карного суду Сенату. Серед них були лише члени судових палат: Одеської – Льяницький, Харківської – Мочульський. Решта сенаторів Карного суду прибула з Росії. Ними були призначені колишні сенатори «Правительствующего Сената»: з Першого департаменту – магістр карного права професор Гогель, з Карного касаційного департаменту – Маньковський, Гробарь, Раєвський, Юршевський, а також товариш обер-прокурора цього ж департаменту – М. Литовченко і голова Омського військового суду Гречко.

Росіяни складали більшість і серед призначених прокурорів Генеральних судів українського Державного Сенату. Так, ними стали два колишні товариші обер-прокурорів касаційних департаментів «Правительствующего Сената» відповідно: Затворницький – Цивільного і Тизенгаузен – Карного. А товариш прокурора Київської судової палати Лашкарьов обійняв посаду прокурора Загального Зібрання Сенату. 17 серпня було призначено й прокурора Адміністраційного суду. Ним став Голова Сімферопольського окружного суду Тулов.

Першим президентом українського Державного Сенату став професор М. Василенко, а головами Генеральних судів: Адміністраційного - Д. Носенко, Цивільного - С. Гусаківський, Карного – М. Чубинський 15.

Отже, загальна кількість посад у вищій судовій установі Української Держави розподілялася поміж колишніми урядовцями УНР і запрошеними з Росії у співвідношенні приблизно «п’ятдесят на п’ятдесят». Але рівень їхньої освіченості і практичного досвіду, порівняно з центральнорадівським Генеральним судом, не давав сумнівів у компетентності і професійності сенаторів. Керівні посади в департаментах Сенату обійняли колишні українські урядовці.

Судові палати. В гетьманському Законі від 8 липня 1918 р. було зазначено, що ці судові органи залишаються «на попередніх основах, але з деякими змінами». Як і раніше, судові палати складалися з департаментів цивільних і карних справ, кожний з котрих мав свого голову і членів. У Загальному Зібранні палати головував один із голів департаментів, який вважався старшим. Судові палати були апеляційними інстанціями для всіх справ, що розглядалися в окружних судах без присяжних засідателів. Як перші інстанції вони розглядали справи про посадові і державні злочини, не виключені із загального судочинства. До того ж судові палати здійснювали наглядові функції за справами окружних судів. У свою чергу Генеральні суди Державного Сенату були апеляційною інстанцією у справах, що вперше розглядалися в судових палатах, і здійснювали нагляд за ними.

Умови обіймання посад членів судових палат визначалися Законом від 8 липня 1918 р. На них призначалися наказом гетьмана за поданням міністра юстиції обрані на Загальному Зібранні палати кандидати «з числа осіб з вищою юридичною освітою, які перебули не менше, як 10 років: а) в Судовім Присуді на урядах не нижче від Судового Слідчого чи Товариша Прокурора Окружного Суду, або б) в стані Присяжного Адвоката, а також з числа тих, що мають учений ценз магістра або доктора, лекторів юридичних наук в вищих школах, які виконували лекторські обов’язки протягом того самого часу».

Винятком для членів цивільного департаменту палат було те, що до обов’язкового десятирічного стажу могли зараховуватися п’ять років перебування на посадах секретаря цього департаменту або секретаря цивільного відділу окружного суду. Як і сенаторам, членам судових палат не дозволялося обіймати інших посад на державній або громадській службі, крім професорсько-викладацьких.

Протягом місяця за цими умовами були призначені члени судових палат. Їхніми головами гетьман затвердив досвідчених юристів: 10 серпня Київської – Каменцова, 23 серпня Одеської – Мартиновського і Харківської – Абрамова 16.

Окружні суди. Всі справи, що перевищували юрисдикцію мирових суддів, підлягали у порядку загального судочинства окружним судам. До складу окружного суду належали їхні голови і члени. При розподілі окружного суду на відділення одне з них очолював голова окружного суду, а в інших за взаємною угодою чи за постановою Загального Зібрання суду головували товариші голови окружного суду. Судові слідчі, які належали до складу окружного суду, передбачалися для провадження слідчих дій у справах про злочини і провини по кожній з призначених для них дільниць. Кількість окружних судів та їхніх відділень, межі їхніх округів і чисельність дільниць судових слідчих встановлювалися розписом, а чисельність членів окружного суду і судових слідчих – штатним розкладом, затвердженим гетьманом за поданням міністра юстиції. Міністр юстиції також мав право самостійно, не змінюючи штатів судових установ, призначати одного або кількох слідчих окружних судів для провадження слідчих дій у найважливіших справах. Небезпечність для держави деяких злочинів визначалася в часі й урядом. Так, 24 липня його постановою в розпорядження Мінюсту було асигновано 300 000 крб. на видатки для утворення 40 нових посад судових слідчих, які мали провадити попередні слідства у справах «про порушення граничних цін та спекуляцію» 17.

Для визначення в кримінальних справах вини або невинності підсудних до складу суду залучалися виборні присяжні засідателі. Випадки їхнього залучення визначалися ст. 201, 2011 «Устава уголовного судопроизводства». Порядок складання списків обраних присяжних засідателів за гетьманату не змінився. Уявлення про нього дає звернення напередодні гетьманського перевороту, 24 квітня 1918 р., народного міністра судових справ УНР до свого колеги у внутрішніх справах.

В листі, зокрема, зазначалося: «Списки присяжних суддів для сесій Суду, згідно з постановою Тимчасового уряду од 21 сентября 1917 року (Зібр. Уз. і Розп. Прав. 14 жовтня 1917 р. №255, отд. І, ст. 1830) складаються земствами, а де їх нема – органами волосного самоврядування, під доглядом Повітового Комісара, а по городах Міліцією під доглядом Городського Голови. Позаяк ці списки не скрізь складено, то в багатьох місцях доводиться одкладати сесії, а для того, щоб цього не було, то прийшлося внести законопроект про те, щоб на 1918 рік користуватися списками 1916 року по 1 січня 1919 року. Прошу Вас не одмовити в заходах, щоб списки ці на 1919 рік, згідно з законами, було негайно складено, бо через згаяття виникають великі перешкоди для судових справ і витрати для казни» 18.

17 серпня було прийнято урядову постанову «Про тимчасовий порядок призначення присяжних засідателів для участі у судових засіданнях судових палат і Державного Сенату». Згідно з цим актом мали бути негайно складені чергові та запасні списки призначених присяжних засідателів з числа раніше обраних осіб і надіслані до карних департаментів судових палат і Державного Сенату. Прохання присяжних засідателів про перенесення їх до інших періодів судових засідань задовольнялися владою прокурорів тих судових інституцій, де їм належало засідати 19.

Крім того, при окружних судах і судових палатах знаходилися «кандидати на посади по судовому відомству». Так називалися судові службовці, які призначалися головами судових палат за узгодженням з прокурорами цих палат безпосередньо або за поданням голів окружних судів із числа осіб, які закінчили курси юридичних наук у вищих навчальних закладах або мали атестати про складання іспитів з цих наук. Вони вважалися теж на державній службі і поділялися на старших і молодших. Старші прирівнювалися в правах до помічників секретарів окружних судів, молодші – помічників секретарів при мирових з’їздах. Старші кандидати після півтора року обіймання цієї посади, під час яких вони могли тимчасово виконувати обов’язки мирових суддів, слідчих, товаришів прокурора, мали право звертатися до відповідних судів з проханням про видачу посвідчення, що вони довели свою компетентність у судовій справі. Після цього відбувалося їхнє призначення на вказані судові посади в порядку, встановленому для відповідних категорій «Учреждением судебных установлений».

Мирова юстиція. Нижчою ланкою мирової судової системи Української Держави були вибрані на три роки земськими зібраннями чи міськими думами за освітнім, віковим і майновим цензом мирові судді: дільничні, додаткові, почесні. 2 червня 1918 р. з’явився закон, згідно з яким за невідбуття виборів суддів або незабезпечення їхньої штатної кількості міністру судових справ надавалося право тимчасово їх призначати, але з дотриманям умов ст. 402–407 «Учреждения судебных установлений» 20.

Юрисдикція дільничних мирових суддів обмежувалася мировою дільницею. Для ведення свого діловодства вони обирали секретарів, яких на посаді затверджував з’їзд мирових суддів. Для розгляду справ судді мали постійне місце на своїй дільниці, але за необхідності мали виїжджати в ту місцевість, де виникла справа. Додаткові і почесні мирові судді розглядали справи в межах мирового округу. Посади дільничних і додаткових мирових суддів передбачали постійне обіймання. Почесні мирові судді могли поєднувати державну, громадську і судову діяльність. Вони розглядали справи лише в тих випадках, коли обидві сторони зверталися за їхнім посередництвом. До мирової дільниці входило, як правило, кілька волостей чи міських районів, чіткі межі яких визначалися повітовими земськими зібраннями чи міськими думами з урахуванням адміністративно-територіального розподілу і разом із висновком з’їзду мирових суддів подавалися їхніми головами міністру юстиції на затвердження.

Мирові дільниці поєднувалися в мирові округи, в межах яких збиралися з’їзди мирових суддів. Загалом в Українській Державі діяло 115 з’їздів мирових суддів. У Законі від 15 червня 1912 р., чинному в Українській Державі, зазначалося, що «зібрання почесних, дільничних і додаткових мирових суддів кожного мирового округу складає мирову інстанцію, що має назву з’їзду мирових суддів».

До штатного розпису з’їздів мирових суддів входила посада адміністраційного судді повіту, що була введена за Законом Тимчасового уряду від 30 травня 1917 р. для розгляду відповідних справ. Але 3 червня постановою Ради Міністрів адміністраційним суддям було тимчасово доручено й провадження попередніх слідств у кримінальних справах 21.

Мировий з’їзд відповідного округу здійснював безпосередній нагляд за належними до нього мировими суддями. Наглядовою інстанцією стосовно з’їзду була судова палата в межах підлеглих їй округів.

Голова з’їзду призначався гетьманом за поданням міністра юстиції із числа осіб, які могли призначатися на посади по судовому відомству не нижче члена окружного суду, або із числа дільничних мирових суддів, які обіймали свої посади не менше трьох років. З’їзди мирових суддів збиралися у час і в місцях, які визначалися при виборах мирових суддів органами місцевого самоврядування, для розгляду скарг і протестів у цивільних і кримінальних справах, належних до відання мирових суддів.

При значному накопиченні справ з’їзди могли поділятися на відділення, в одному з яких головував постійний голова з’їзду, в інших – тимчасові. При мирових з’їздах під безпосереднім наглядом їхніх голів існували особливі канцелярії, до яких належали за окремими штатами секретарі та їхні помічники. Для виконання рішень мирових суддів та їхніх з’їздів, а також для інших виконавчих дій за розпорядженням з’їздів та їхніх голів призначалися судові виконавці. Якщо судових виконавців було недостатньо, їхні обов’язки могли покладатися на чинів Державної варти, за що останні отримували грошову винагороду за рахунок Державної скарбниці. Для виконання окремих доручень з’їздів мирових суддів їхні голови призначали судових посланців.

Прокуратура. Складовою частиною судового відомства, але зі своєю особистою організацією, як і в Російській імперії, в Українській Державі була прокуратура. Її функції визначилися ще під час судової реформи XIX ст., яка встановила, що прокурорські обов’язки полягають: 1) в нагляді за єдиним і точним дотриманням законів; 2) у викритті і переслідуванні перед судом будь-якого порушення законного порядку і у вимогах розпоряджень до його відновлення; 3) в наданні суду попередніх висновків у випадках, вказаних у статутах цивільного і карного судочинства 22. Наступні закони поклали на прокуратуру низку адміністративних функцій: нагляд за тюремними закладами, участь у різних губернських «присутствіях», нагляд за карними поліцейськими відділеннями тощо.

Очолював прокурорську ієрархічну піраміду міністр юстиції. У ст. 43 Закону від 8 липня 1918 р. вказувалося, що «при кожнім Генеральнім Суді, а також Загальному Зібранні Державного Сенату пробувають прокурор і товариш прокурора під вищим доглядом міністра юстиції, як Генерального прокурора».

Обсяг прав і обов’язків прокурорів Державного Сенату та їхніх товаришів встановлювався відповідно до колишніх обер-прокурорів та їхніх товаришів російського «Правительствующего Сената». Крім цього, їм надавалося також право порушення питання про необхідність пояснення або доповнення чи зміни існуючих законів. Для цього вони мали після обов’язкової наради з усіма товаришами прокурорів належного Генерального суду робити подання до міністра юстиції. Виконання обов’язків прокурора при «Сполученій присутності» та Загальному Зібранні всіх генеральних судів, Загальному Зібранні Цивільного і Карного судів, а також у Вищій дисциплінарній присутності покладалося на прокурора при Загальному Зібранні Державного Сенату. А обов’язки прокурорів при «Сполучених присутностях» Адміністраційного та Цивільного, Адміністраційного та Карного генеральних судів покладалися на прокурора того генерального суду, до компетенції якого належала справа.

Підпорядковуючись міністру юстиції, прокурори Державного Сенату разом з тим займали певне місце в організаційно-штатній структурі вищого судового органу держави. Їхній ранг стосовно інших сенатських службовців підкреслював значно вищий клас посади і розмір щорічного утримання.

Безпосередньо міністру юстиції підпорядковувались також прокурори судових палат, які теж мали товаришів. Так стали зватися за гетьманським законом «Про Судові палати та Апеляційні суди» колишні старші прокуратори та «прокуратори» судових установ, що були введені законом Центральної Ради «Про Апеляційні Суди» від 17 грудня 1917 р. Ці посади теж входили до спільних штатних розкладів урядових осіб судових палат, затверджених окремим законом 15 липня 1918 р. 23. Цей нормативний чинник, не змінюючи штатів судових установ, з 1 квітня 1918 р. встановив для їхніх службовців нові розміри грошового утримання. В примітках до Закону були лише окремі штатні уточнення стосовно судових палат.

Зокрема зазначалося, що «кількість відділів і штатних посад у кожному Апеляційному суді визначається розпорядженням Міністра Юстиції із їх загальної кількості: старших (до VII класу включно – О.Т.) – 125, молодших – 300 осіб». Канцелярські урядовці поділялися по всіх судових інституціях міністерським розпорядженням з огляду на їхню загальну кількість – 1 555 осіб. Розміри платні службовцям їх палат встановлювалися законом.

Назва посад

Персонального

Складу

Річна плата

Кожному

Клас

посади

Старш. Предсідатель Судової Палати

Предсідатель Департаменту Судової Палати

Член Судової Палати

Прокурор Судової Палати

Товариш Прокурора

Секретар

Помічник Секретаря

Секретар Прокурора

Помічник його

Скарбник

Архівар

Судовий виконавець

Урядовці 1-го ряду

2-го ряду

3-го ряду

16.000

14.000

12.000

15.000

12.000

6.600

5.400

6.000

4.800

5.400

3.600

3.900

3.430

до 3.000

VII

VIII

Кабінети Науково-Судової Експертизи при Прокурорах Судових Палат

Завідуючий Кабінетом

Помічник Завідуючого

Лаборант

Секретар

Технік

12.000

9.600

6.000

4.500

VIII

У підлеглості прокурорів кожної із трьох діючих в Українській Державі судових палат (Київської, Харківської, Одеської) відповідно до їхньої територіальної юрисдикції були прокурори окружних судів та їхні товариші. Останні поділялися по повітових містах судового округу, де вони здійснювали нагляд за попереднім слідством і брали участь у з’їздах мирових суддів. При цьому у будь-якій цивільній чи карній справі прокурор міг замінити свого товариша, прийнявши справу під свою відповідальність.

Цікавим є те, що у штатному розкладі урядовців окружного суду посадові особи прокурорського нагляду, на відміну від Державного Сенату і судових палат, визначалися окремо:

Посада

Річна плата (в карбованцях)

Клас посади

У Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі

В інших землях

О к р у ж н і с у д и

Голова окружного суду

13200

12600

Товариш голови окружного суду

12000

11400

Суддя окружного суду

10200

9600

Судовий слідчий

9000

6400

VІ

Секретар окружного суду

6000

5400

VІІІ

Помічник секретаря

5400

4600

Скарбник окружного суду

6000 (у Києві 6500)

5100

VІІІ

Старший нотарь

10200

9600

Помічник старшого нотаря

8400

7200

VІ

Архівар суду

5400

4800

VІІІ

Судовий виконавець

4800

4200

VІІІ

Судовий посланець

3600

ХІІ

Кандидати на судові посади:

Старший

Молодший

4200

3600

3000

VІІІ

ІХ

П р о к у р а т у р и

Прокурор окружного суду

12000

11450

Товариш прокурора

9600

9000

VІ

Секретар

5400

4800

VІІІ

М и р о в і і н с т и т у ц і ї

Голова з’їзду мирових суддів

11400

10500

Адміністративний суддя

10000

9400

Дільничний і додатковий суддя

8600

8000

Секретар мирового з’їзду

5400

4800

VІІІІ

Помічник секретаря мирового з’їзду

4200

3600

Секретар адміністративного судді

3600

4200

Секретар мирового судді

3600

2400

Судовий виконавець

4800

4200

ІХ

Судовий посланець

3000

2400

ХІІ

Канцелярські урядовці всіх судових інституцій

1 ряду

4200

3600

ІХ

2 ряду

3600

3000

3 ряду

3000

2400

Введені штати і оклади утримання прокурорських співробітників та інших судових службовців були єдиними для всіх судових установ. Винятком став лише Катеринославський окружний суд, який мав найбільшу кількість належного до його юрисдикції населення. 17 липня 1918 р. гетьман затвердив урядову постанову про збільшення штатів товаришів прокурора цього суду на 5 одиниць, для чого додатково асигнувалося 14 140 крб. 24.

Після прийняття єдиних штатів судового відомства Міністерство юстиції підкреслило й обов’язковість дотримання єдиного порядку призначення на посади. Молодші члени прокуратури призначалися і звільнялися міністром юстиції, а починаючи з V класу – гетьманом за поданням міністра юстиції, як і урядовці відповідного класу інших міністерств згідно з законом від 24 липня 1918 р. «Про порядок призначення осіб на урядову службу». Старші члени здійснювали нагляд за службовою діяльністю підлеглих, для яких їхні приписи були обов’язковими. Серед таких були і приписи про порушення карного переслідування проти особи, підтримка звинувачення в суді, винесення щодо справи апеляційного протесту. При цьому прокурори та їхні товариші підтримували звинувачення лише у справах, належних до юрисдикції загальних судових установ. У кримінальних справах, що розглядалися в мирових інституціях, звинувачення перед судом здійснювали приватні особи, чини Державної варти та інших адміністративних органів у межах, що встановлювалися законом.

Матеріальне забезпечення. Крім вказаної плати, Закон від 15 липня 1918 р. передбачав для певних категорій службовців судового відомства додаткові виплати.

Всім судовим слідчим, які не мали державних приміщень для своїх камер, передбачалося «на утримання камер та на телефон у Києві, Харкові, Одесі і Катеринославі – 2 000 крб., по інших землях – 1 500 крб. щорічно». Ці гроші надавалися у відповідній пропорції «їм у довічне розпорядження щомісячно одночасно зі службовою платнею». Таким же чином прокурори отримували гроші «на роз’їзди в судових справах», а їхні товариші – «на канцелярські видатки і телефон за місцем перебування судової установи і в Києві, Харкові, Одесі і Катеринославі – по 1 600 крб. щорічно, в інших землях – по 1 200 крб.» В мирових інституціях дільничні судді додатково отримували щорічно 1 200 крб. на канцелярські видатки і на службові роз’їзди, адміністративні судді – 2 000 крб. на канцелярські видатки і утримання камер. Дільничним і додатковим мировим суддям на наїм приміщень для камер мали надавати 600 крб. щорічно повітові земські установи. Місцеві органи самоврядування зі своїх коштів могли також призначати цим суддям додаткову платню, а міністр юстиції – «дозволяти їм мешкати у вільних кімнатах судових установ безкоштовно» 25.

14 вересня 1918 р. у «Державному вістнику» було опубліковано урядову постанову від 30 серпня «Про продовження до 1 січня 1919 р. прикомандирування урядових осіб бувших російських судових інституцій, та про асигнування Міністерству Юстиції 600 000 крб. На утримання вищезгаданих осіб».

Отже, гетьман виявляв вагому турботу про своїх «служників Феміди». Про це свідчить і розпис бюджетних видатків по Міністерству юстиції. Загалом вони були визначені на суму 106 292 711 крб., з них 50 378 268 крб. – по загальній і 55 914 443 – по тюремній частинах. У статтях першої половини міністерського бюджету було визначено: «утримання Генерального Суду, Державного Сенату та існуючих при них інституцій – 1 353 877 крб., утримання центральних установ – 1 522 488 крб., утримання бувшого Міністерства Судових справ – 365 626 крб., різні видатки адміністрації – 1 010 000 крб., Судові палати та Київський апеляційний суд – 2 322 989 крб., Окружні суди – 19 003 384 крб., Мирові судові установи – 23 716 092 крб., Комерційні Суди – 158 030 крб., загальні видатки судових установ – 7 481 266 крб., спорудження та ремонт будинків – 1 043 000 крб., допомоги на різні випадки – 1 188 крб., різні видатки – 2 370 345 крб.» 26.

Службова діяльність. У своїй діяльності урядовці центральних установ Міністерства юстиції, органів суду і прокуратури керувалися колишніми російськими законами. Дещо пізніше, починаючи з червня, в гетьманських нормативних актах стали з’являтися позначки, які вносили деякі обмеження у користування російською законодавчою спадщиною. Але майже всі вони укладалися у вираз: «наскільки постанови цих законів не будуть суперечити новим законам Української Держави» 27. Найсуттєвіше поширила повноваження прокурорів хіба що постанова Ради Міністрів «Про порядок проведення деяких карних справ» від 23 серпня 1918 р. Вона встановлювала нову редакцію ст. 545 «Устава Уголовного судопроизводства». Відтепер у справах про злочини і переступи, які не передбачали позбавлення всіх прав стану, особистих або належних за станом прав і переваг, досудове слідство визнавалося необов’язковим. Прокурор, зважаючи на відомості та докази, доставлені йому, чи за самим складом справи міг визнати можливим відразу пропонувати судові акт звинувачення. За цією ж постановою вносилися зміни до ст. 2771, 2861 вказаного статуту. Судовий слідчий при отриманні дізнання від вартових про злочини, за які не позбавляють всіх прав стану, у випадку, коли дізнанням докладно з’ясовані всі обставини справи, але немає ніяких вказівок на винних у злочині, міг, завівши в себе справу, подати її без провадження попереднього слідства до окружного суду. Таким же чином судовий слідчий відтепер міг надсилати до суду справи, «за якими після проведення деяких окремих слідчих дій не буде ніяких вказівок на винних». В такому випадку за прокурором або його товаришем зберігалося право «вимагати або доповнення справи окремими слідчими діями за зробленими ними вказівками або переведення цілковитого досудового слідства» 28.

Загальний огляд судових справ, матеріалів прокурорських перевірок свідчить, що в них було значно менше посилань на нові закони, ніж на старі. Це цілком зрозуміло з огляду на зовсім незрівнянний час існування Української Держави і Російської імперії. Урядовці Мін’юсту, сенатори, судді, нотарі, прокурори і слідчі справно виконували свої обов’язки згідно з отриманими знаннями і набутим за царату практичним досвідом. Для прикладу наведемо кілька документів.

14 червня 1918 р. прокурор Одеського окружного суду надіслав листа до міського отамана про те, що під час перевірки скарг на незаконне і довгочасне утримання під вартою у відділеннях Державної варти було викрито порушення закону. Зокрема, в листі було вказано, що «подібний порядок заключення під варту не відповідає вимогам закону, викладеним в ст. 9 «Устава уголовного судопроизводства», стосовно осіб, яких затримують за розпорядженням адміністративної чи іншої влади. Ці розпорядження повинні викладатися в формі постанов, протоколів або подібних їм формальних актів, а їхні копії належить доставляти до місць замкнення, де утримуються заарештовані (ст. 431–432 «Устава уголовного судопроизводства)». «Дотримання останньої із формальних умов арешту, – писав далі прокурор, – є суттєво важливим, бо, посвідчуючи існування постанови законної влади про арешт, воно разом з тим дає можливість компетентній владі перевіряти правильність підстав затримання. А тому відсутність у місці замкнення копії з постанови про затримання як порушення однієї із гарантій особистої свободи може наслідувати за собою згідно зі ст. 10 «Устава Уголовного Судопроизводства» негайне звільнення такого заарештованого з-під варти». Разом з тим зазначимо, що прокурор, не став діяти за вказаною статтею, а лише додав у своєму листі таке: «Про викладене вважаю необхідним сповістити Вас Пане міський Отаман, на розпорядження і просити Вас не відмовити у своєму сприянні до встановлення у місцях замкнення при Одеській варті правильного порядку прийому і утримання арештантів» 29.

8 липня 1918 р. прокурором Уманського окружного суду було надіслано подання до прокурора Київської судової палати такого змісту: «З приводу переданого по телеграфу розпорядження маю честь доповісти, що дільничний товариш прокурора двічі, 25 і 26 червня, в останній раз разом із судовим слідчим по найважливішим справам виїжджав із Умані для збирання відомостей по справі про розбійницькі напади на Кашперівський завод, але був позбавлений можливості прибути на місце злочину через явну небезпеку для життя, бо райони Животовської і Тетичевської волості так само, як і інші місцевості Таращанського повіту, охоплені вогнищем повстання і є ареною дій каральних німецьких загонів. Відомості про обставини справи запрошені від місцевого начальника Державної варти і з отриманням їх терміново будуть надіслані Вам і до Міністерства» 30.

В серпні 1918 р. прокурором Вінницького окружного суду було здійснено перевірку відповідності закону постанови подільського губернського старости за №6031 від 23 липня. Цим підзаконним актом затверджувались результати дізнання, поданого ольгопільським повітовим старостою у справі селян с.Овсієвки І. Гончаренка, П. Жеребка, І. Тодоренка, М. Репи, Ф. Плахотного і О. Барабаша. В постанові було вказано, що «хоча зібрані по цій справі матеріали не дають підстав для притягнення зазначених осіб до судової відповідальності, але мають докази про шкідливу діяльність цих осіб, яка виявилась в тім, що вони ведуть агітацію до повстання проти існуючого в Українській Державі уряду, на підставі Закону від 2 серпня 1917 р. вислати цих осіб за межі України порядком, зазначеним у циркулярі МВС по Департаменту Державної варти від 3 липня 1918 р. №1013, а до цієї висилки тримати їх під вартою». За висновками перевірки ця постанова губернського старости визнавалась відповідною закону, а матеріали перевірки було надіслано до Одеської судової палати 31.

3 вересня 1918 р. прокурор Стародубського окружного суду надіслав до Київської судової палати подання з листуванням у справі повітового старости Оршаво-Орачевського. Вона була порушена за скаргою громадянина М. Поручка, якого в березні 1917 р. тиждень протримали у в’язниці без оголошення підстав для його звинувачення. Повітовим комісаром Тимчасового уряду на Стародубщині в цей час був Оршаво-Орачевський. Київська судова палата прийняла справу до провадження, але за гетьманату її розгляд не було завершено 32.

Отже, наведені документальні матеріали дають підстави для підтвердження висновку, що гетьманське реформування «цивільного відомства» юстиції в Українській Державі полягало у пристосуванні відповідного царського апарату до зменшення загальної території його юрисдикції. Воно не торкалося загальних принципів російського судоустрою і судочинства, визначених у другій половині ХІХ –на початку ХХ ст.

Книга: Охоронний апарат Української держави (квітень – грудень 1918 р.)

ЗМІСТ

1.	Охоронний апарат Української держави (квітень – грудень 1918 р.)

2.	2.1. ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ Й ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ СТВОРЕННЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО ОХОРОННОГО АПАРАТУ

3.	2.2. ПРАВООХОРОННА ПОЛІТИКА ТИМЧАСОВОГО УРЯДУ, БІЛЬШОВИЦЬКИХ РАД І ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ В УКРАЇНІ 1917 Р.

4.	2.3. ОХОРОННІ ОСЕРЕДКИ УНР І РАДЯНСЬКИХ «ПІВДЕННИХ РЕСПУБЛІК» НАПРИКІНЦІ 1917 Р. – У КВІТНІ 1918 Р.

5.	2.4. АНАРХО-КРИМІНАЛЬНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ ЯК ОДНА З ПЕРЕДУМОВ ПРИХОДУ ДО ВЛАДИ ГЕНЕРАЛА П. СКОРОПАДСЬКОГО

6.	2.5. ГЕТЬМАНСЬКА КОНЦЕПЦІЯ ПОБУДОВИ ОХОРОННОГО АПАРАТУ І ЇЇ НОРМАТИВНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

7.	3.1. ФУНКЦІОНАЛЬНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ І ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА

8.	3.2. КАДРОВА РОБОТА І СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ СЛУЖБОВЦІВ

9.	3.3. МАТЕРІАЛЬНЕ ПОСТАЧАННЯ, СПОРЯДЖЕННЯ І ОБЛАДНАННЯ ВАРТОВИХ ПІДРОЗДІЛІВ

10.	3.4. ОСНОВНІ НАПРЯМИ СЛУЖБОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

11.	4.1. ІСТОРИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ГЕТЬМАНСЬКОЇ ВІЙСЬКОВОЇ КОНЦЕПЦІЇ

12.	4.2. ЦЕНТРАЛЬНІ УСТАНОВИ ТА ТЕРИТОРІАЛЬНІ ВІЙСЬКОВО-ОХОРОННІ ПІДРОЗДІЛИ

13.	4.3. ВІЙСЬКОВІ ЧАСТИНИ ОСОБЛИВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

14.	4.4. ВОЄНІЗОВАНА АДМІНІСТРАЦІЯ ТА СЛУЖБА БЕЗПЕКИ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ

15.	5.1. ОРГАНИ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ

16.	5.2. ЗАЛІЗНИЧНА ОХОРОНА

17.	5.3. ДЕРЖАВНА ЛІСОВА СТОРОЖА

18.	6.1. ДОБРОВОЛЬЧІ ОХОРОННІ ФОРМУВАННЯ

19.	6.2. УКРАЇНСЬКА ВІЙСЬКОВО-КОЗАЦЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ

20.	6.3. «ХЛІБОРОБСЬКІ» ЗАГОНИ САМООБОРОНИ

21.	6.4. МІСЬКІ ДОБРОВОЛЬЧІ ДРУЖИНИ

22.	7.1. ГЕТЬМАНСЬКА ЮСТИЦІЯ «ЦИВІЛЬНОГО ВІДОМСТВА»

23.	7.2. ПЕНІТЕНЦІАРНА СИСТЕМА ГЕТЬМАНАТУ

24.	7.3. НІМЕЦЬКО-АВСТРІЙСЬКА ВІЙСЬКОВА ЮСТИЦІЯ

25.	7.4. ОХОРОННИЙ АПАРАТ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ПІД ЧАС ПОВАЛЕННЯ ГЕТЬМАНАТУ П. СКОРОПАДСЬКОГО

26.	7.5. ПІДСУМКИ

На попередню

Додати в закладки

Переклад

Translate

Додати в закладки

Скачати одним файлом. Книга: Охоронний апарат Української держави (квітень – грудень 1918 р.)

7.1. ГЕТЬМАНСЬКА ЮСТИЦІЯ «ЦИВІЛЬНОГО ВІДОМСТВА»

Додати в закладки

Випадковий демотиватор:

Розділи сайту

Рекомендуємо

Інше