Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Міжнародне приватне право / Дахно І. І.

6.1. ІМУНІТЕТ ДЕРЖАВИ ЗА МІЖНАРОДНИМ ПРАВОМ

Імунітет держави є принципом міжнародного права, що випливає із засад державного суверенітету. Імунітет держави виявляється у тому, що з огляду на рівність між собою всіх держав (і великих за розмірами те-риторії та чисельністю населення, і карликових) певна держава не може здійснювати владу стосовно іншої держави. Спрацьовує правило “par in parem non habet imperium” (“рівний не має влади над рівним”).

Імунітет має іноземна держава, її органи та майно, що належить дер-жаві. Майно іноземної держави не може піддаватися заходам примусо-вого характеру (накладенню арешту тощо).

У теорії та на практиці розрізняють кілька видів імунітету держави: судовий; від попереднього забезпечення позову; від примусового вико-нання рішення; майновий (власності).

Судовий імунітет полягає у непідсудності держави без її згоди судам іншої держави. Тут керуються правилом “par in parem non habet jurisdictionem” (“рівний не має юрисдикції над рівним”). Держава не може бути притягнута до суду іншої держави як відповідач, окрім ви-падків чітко висловленої такою державою згоди. При цьому не мають значення чинники, з огляду на які певна держава хотіла б притягти до свого суду іншу державу.

75

Імунітет держави від попереднього забезпечення позову полягає у тому, що майно держави не може бути предметом забезпечення позову.

Імунітет держави від примусового виконання рішення означає, що без згоди держави не можна здійснити примусового виконання судового рі-шення, винесеного проти неї судом (третейським судом) іншої держави. Не можуть виконуватися примусові заходи у порядку забезпечення позо-ву чи у порядку примусового виконання вже винесеного судового рішен-ня навіть стосовно, наприклад, державних морських суден, які перебува-ють у територіальних водах держави, яка хотіла б їх конфіскувати. Тут наявна ситуація, описана у прислів’ї: “Лікоть — близько, а не вкусиш”.

Принцип імунітету держави відображений у внутрішньому законо-давстві абсолютної більшості країн світу.

Застосування принципу імунітету держави вважається загальновиз-наним у сучасній міжнародно-правовій практиці. Проте, образно кажу-чи, з тим, щоб будувати міст через річку, згодні всі. А от як його буду-вати — уздовж річки чи впоперек — думки розділяються. Так і з імунітетом держави — немає єдності поглядів на розуміння обсягу та сфери застосування цього принципу. У доктрині та практиці різних пра-вових систем є дві основні концепції імунітету держави — абсолютно-го та функціонального (обмеженого).

Згідно з теорією абсолютного імунітету, державний імунітет ба-зується на імперативному принципі сучасного міжнародного публічного права — суверенній рівності держав. Прихильники цієї концепції ствер-джують, що держава завжди є єдиним суб’єктом, хоч вияв її право-суб’єктності може бути різний. Тому, наприклад, як суб’єкт міжнародно-го приватного права держава не втрачає властивості суверена (владної особи). Інакше кажучи, з цього погляду держава одночасно може бути у двох іпостасях — носія влади і торгівця.

З огляду на теорію абсолютного імунітету наявні широке тлумачення та застосування імунітету держави. Подання позову до іноземної держа-ви, забезпечення позову і звернення стягнення на майно держави можуть бути вчинені лише тоді, коли є згода на те з боку відповідної держави.

Принцип імунітету держави виник у середньовіччі. Держава, згідно з цим принципом, є “священною коровою”. Зазначений принцип тривалий час був панівним у міжнародно-правовій теорії та практиці. Нині коло держав, що визнають домінування цього принципу, звузилося.

Радянський правничий менталітет, який, зрозуміло, не трансформу-вався з розпадом Союзу, визнає принцип абсолютного імунітету. Право-свідомість продукує постулати — держава не перестає бути сувереном

76

в економічному обороті, вона не відмовляється від нього і не позбав-ляється його.

Першою спробою міжнародно-правового визначення обсягу держав-ного імунітету була “Брюссельська конвенція для уніфікації деяких пра-вил щодо імунітету державних суден” від 10 квітня 1926 р. (доповнена Протоколом від 24 травня 1934 р.).

У світі досить поширена теорія функціонального (обмеженого) іму-нітету. Її основний зміст полягає в тому, що держава, діючи як суверен, завжди має імунітет. Якщо держава діє як приватна особа (наприклад, здійснює зовнішньоторговельні операції) та (або) займається іншою ко-мерційною діяльністю, то імунітету вона не має.

Спираючись на зазначену теорію, було прийнято закони про імунітет держави у США (1976 р.), Великій Британії (1978 р.), Австрії (1974 р.), Канаді (1981 р.), Пакистані (1981 р.), Сінгапурі (1979 р.). Відомо, що за-кони про імунітет на таких самих засадах були прийняті також у Півден-но-Африканській Республіці (1981 р.) та Австралії (1981 р.). Як бачимо з наведених у дужках років прийняття законів, цю проблему країни світу розпочали врегульовувати не так давно.

Теорія обмеженого імунітету застосовується у судовій практиці Греції, Данії, Італії, Норвегії, Фінляндії, Франції, Швейцарії. На її заса-дах базується і Європейська (Базельська) конвенція про державний іму-нітет (European Convention on State Immunity), прийнята 16 травня 1972 р. (набула чинності з 1976 р.). Глава I цієї Конвенції має назву “Імунітет від юрисдикції” і складається з 15 статей.

У Базельській конвенції йдеться про дії не лише комерційного харак-теру. Конвенція стосується всіх дій приватно-правового характеру. У пи-танні про невизнання імунітету важлива наявність територіального зв’язку, необхідного для встановлення юрисдикції певної держави.

Конвенція розмежовує публічно-правові та приватно-правові дії. У ній зазначаються випадки, за яких держава не має імунітету, зафіксо-вано правовідносини, коли імунітет держави зберігається.

Оскільки Базельська конвенція маловідома для вітчизняного читача, наведемо текст згаданих 15 статей, що стосуються державного імунітету.

Глава І. Імунітет від юрисдикції

Стаття 1

1. Договірна держава, яка виступає як позивач чи третя особа у судовому розгляді у суді іншої Договірної держави, визнає стосовно вжитого судового розгляду юрисдикцію судів цієї держави.

77

2. Така Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у

судах іншої Договірної держави стосовно зустрічного позову:

a) у тих випадках, коли цей зустрічний позов випливає з юридичного взає-мозв’язку чи з фактів, на яких базується основний позов;

b) у тих випадках, коли ця держава, якщо проти неї не було застосовано ок-ремого судового розгляду у судах іншої держави, не змогла відповідно до поло-жень цієї Конвенції зробити посилання на імунітет.

3. Договірна держава, яка у суді іншої Договірної держави подає зустрічний

позов, визнає юрисдикцію судів цієї держави як стосовно основного позову, так

і стосовно зустрічного позову.

Стаття 2

Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо вона взяла на себе зобов’язання визнати юрис-дикцію цього суду відповідно до:

a) міжнародної угоди;

b) явно висловленим положенням, що міститься у домовленості, складеній у письмовій формі, або

c) явно висловленою згодою, даною після виникнення спору.

Стаття 3

1. Договірна держава не користується імунітетом від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо вона посилається на імунітет від юрисдикції після прийняття рішення з суті питання. Але якщо вона встановлює, що факти, на яких вона могла базувати імунітет, могли стати їй відомі лише пізніше, вона може посилатися на імунітет у тому випадку, якщо вона наведе ці факти якомога швидше.

2. Договірна держава не розглядається як така, що відмовилася від імуніте-ту у тому випадку, якщо вона виступає у суді іншої Договірної держави для того, щоб зробити посилання на цей імунітет.

Стаття 4

1. За умови дотримання положень статті Договірна держава не може поси-латися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо судо-вий розгляд пов’язаний із зобов’язанням держави, яке, з огляду на наявну уго-ду, має бути виконане на території держави, де відбувається судовий розгляд.

2. Пункт 1 не застосовується:

a) у тому випадку, коли мова йде про угоду, яка була укладена між держава-ми;

b) у тому випадку, коли сторони угоди домовилися про це;

c) у тому випадку, коли держава є стороною угоди, укладеної на її території, і зобов’язання держави регулюється її адміністративним правом.

Стаття 5

1. Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави у тому випадку, коли судовий розгляд пов’язаний

78

з трудовою угодою, укладеною між державою і фізичною особою, і робота нале-жить до виконання на території держави, де відбувається судовий розгляд.

2. Пункт 1 не застосовується:

a) у тому випадку, коли фізична особа на момент подання позову має грома-дянство держави-роботодавця;

b) у тому випадку, коли на момент укладення угоди особа не мала громадян-ства держави, де відбувається судовий розгляд, а також не мала звичайного місця перебування на території цієї держави, або

c) у тому випадку, коли сторони угоди письмово домовилися про інше, за винятком тих випадків, коли відповідно до законів держави, де відбувається су-довий розгляд, лише суди цієї держави компетентні розглядати це питання.

3. Якщо робота виконується для закладу, агентства чи іншої організації, зга-

даної у статті 7, положення підпунктів а) та b) пункту 2 цієї статті застосову-

ються лише у тому випадку, якщо особа, з якою була укладена така угода, мала

звичайне місце перебування на території держави-роботодавця на момент укла-

дення угоди.

Стаття 6

1. Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо вона бере участь з однією чи кількома фізични-ми особами у товаристві, асоціації чи юридичній особі, що мають за своє реаль-не чи офіційне місце знаходження чи свій головний заклад на території держа-ви, де відбувається судовий розгляд, і якщо судовий розгляд пов’язаний з відносинами між державою, з одного боку, і організацією чи одним з її учас-ників — з іншого боку, що випливають з такої участі.

2. Пункт 1 не застосовується, якщо письмово була досягнута домовленість про інше.

Стаття 7

1. Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо вона має на території держави, де відбувається судовий розгляд, бюро, агентство або інший заклад, через які вона здійснює та-ким же чином, як і приватна особа, промислову, комерційну або фінансову діяльність, і якщо судовий розгляд стосується такої діяльності бюро, агентства чи закладу.

2. Пункт 2 не застосовується, якщо всі сторони спору є державами і якщо сторони письмово домовились про інше.

Стаття 8

1. Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд стосується:

а) патенту на винахід, промислового зразка, промислової моделі, виробни-чого або товарного знака, фірмового найменування або іншого аналогічного права, стосовно якого у державі, де відбувається судовий розгляд, була подана

79

або зареєстрована заявка чи яке охороняється іншим чином і стосовно якого держава є заявником або власником;

b) недотримання державою у державі, де відбувається судовий розгляд, зга-даного права, яке у ній охороняється і належить третій особі;

c) недотримання державою у державі, де відбувається судовий розгляд, ав-торського права, яке у ній охороняється і належить третій особі;

d) права використовувати назву фірми у державі, де відбувається судовий розгляд.

Стаття 9

1. Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд стосується:

a) права держави на нерухомість, на володіння і на користування такою не-рухомістю державою; або

b) зобов’язання, що покладається на неї або як на володільця права на неру-хомість, або як на володільця чи користувача такої нерухомості, і якщо неру-хомість знаходиться на території держави, де відбувається судовий розгляд.

Стаття 10

Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд стосується права на майно, рухоме чи нерухоме, яке залежить від права успадкування чи дарування, або на безгосподарне майно.

Стаття 11

Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд стосується відшкодування за тілесне ушкодження чи матеріальну шкоду, викликані фактом, що мав місце на території держави, де відбувається судовий розгляд і якщо особа, яка спричини-ла шкоду, знаходилася там на той момент, коли цей факт мав місце.

Стаття 12

1. Якщо Договірна держава письмово погодилася передати до арбітражу ті

спори, що вже виникли, чи ті, що можуть виникнути з цивільних або комерцій-

них питань, вона не може посилатися на імунітет від юрисдикції у судах іншої

Договірної держави, на території або відповідно до законодавства якої має мати

місце чи мав місце арбітражний розгляд стосовно будь-яких дій, пов’язаних:

a) з юридичною дієвістю чи тлумаченням конвенції про арбітраж;

b) з процедурою арбітражу;

c) з відміною вироку, якщо конвенція про арбітраж не передбачає іншого.

2. Пункт 1 не застосовується до конвенції про арбітраж, укладеної між дер-

жавами.

Стаття 13

Пункт 1 статті 1не застосовується, якщо Договірна держава заявляє у суді іншої Договірної держави, що веде судовий розгляд, у якому вона не є сторо-

80

ною, що вона має право на майно, яке є предметом спору, тією мірою, якою вона могла б послатися на імунітет, якби розгляд націлювався б проти неї.

Стаття 14

Жодне положення цієї Конвенції не може тлумачитися як таке, що пере-шкоджає суду Договірної держави управляти майном таким, як опічне чи банк-рута, а також організовувати таке управління чи нагляд за ним лише з огляду на те, що інша Договірна держава має право на таке майно.

Стаття 15

Договірна держава користується імунітетом від юрисдикції у судах іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд не підпадає під статті від 1 до 14; суд не може провадити подібний судовий розгляд навіть у тому випадку, якщо дер-жава не з’явилася до суду.

Конвенція містить також інші важливі положення. Наприклад, ст. 23 передбачає, що на території Договірної держави не може здійснюватися примусове виконання судового рішення чи охоронні заходи стосовно майна іншої Договірної держави, за винятком тих випадків і тоді, коли відповідна держава дала на це чітко висловлену письмову згоду.

У ст. 26 зафіксовано, що суди Договірних держав не мають права роз-глядати дії держав, які вони вчинили при здійсненні своєї публічної вла-ди (acta jure imperii ).

Відповідно до ст. 28 автономні одиниці, що належать до складу феде-ративної держави, не мають імунітету. Але якщо федеративна держава хоче для своїх суб’єктів мати такий імунітет, то Конвенція передбачає механізм його надання.

Статтею 29 встановлено, що ця Конвенція не застосовується до судо-вих розглядів з питань:

a) соціального забезпечення;

b) спричинення шкоди у ядерній сфері;

c) обов’язкових платежів, штрафів, митних зборів та податків. Згідно зі ст. 30 Конвенція не застосовується до судових розглядів,

претензій у зв’язку з експлуатацією морських суден, що належать дер-жаві — учасниці Конвенції та експлуатуються нею, а також у зв’язку з перевезенням вантажів чи пасажирів цими суднами або з перевезенням комерційними суднами вантажів, що належать державі-учасниці.

У ст. 31 зафіксовано, що Конвенція визнає імунітети і привілеї Дого-вірної держави стосовно будь-якої дії або ухилення від дій з боку її збройних сил чи у зв’язку з ними, якщо ці сили розміщуються на тери-торії іншої Договірної держави. У ст. 32 враховується дипломатичний імунітет.

81

Базельська конвенція не допускає жодних застережень з боку її дер-жав-учасниць. У ст. 4 “Додаткового протоколу” до Конвенції (укладений одночасно з Конвенцією) передбачено створення Європейського суду з питань імунітету держав. Згаданий Протокол також не допускає жодних застережень.

Комісія міжнародного права ООН (UNCITRAL) у 1991 р. схвалила проект статей про юрисдикційні імунітети держав та їх власності і реко-мендувала ООН скликати міжнародну конференцію для прийняття від-повідного міжнародно-правового документа.

Поки що немає інформації про прийняття якоїсь універсальної між-народної конвенції з цього питання. Важливу роль у цій сфері і далі ві-діграє судова практика окремих держав світу.

Книга: Міжнародне приватне право / Дахно І. І.

ЗМІСТ

1.	Міжнародне приватне право / Дахно І. І.
2.	1.2. СИСТЕМА МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА
3.	2.1. ЗАГАЛЬНІ ЗАУВАЖЕННЯ
4.	2.2. КОНСТИТУЦІЙНІ НОРМИ
5.	2.3. МІЖНАРОДНІ ДОГОВОРИ УКРАЇНИ
6.	2.4. ТРАНСФОРМАЦІЯ НОРМ МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ У НОРМИ НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ
7.	2.5. ВНУТРІШНЄ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ З МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА
8.	3.1. КОЛІЗІЙНІ НОРМИ
9.	3.2. КОЛІЗІЙНІ ПРИВ'ЯЗКИ
10.	3.3. МАТЕРІАЛЬНО-ПРАВОВІ НОРМИ
11.	3.4. ІНШІ ПОНЯТТЯ МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА
12.	4.1. ДЖЕРЕЛА ПРАВА
13.	4.2. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ПРАВОЗДАТНІСТЬ І ДІЄЗДАТНІСТЬ ІНОЗЕМЦІВ В УКРАЇНІ
14.	4.3. ОБМЕЖЕННЯ ДІЄЗДАТНОСТІ ТА НЕДІЄЗДАТНІСТЬ
15.	4.4. ВИЗНАННЯ ІНОЗЕМЦЯ БЕЗВІСНО ВІДСУТНІМ ТА ОГОЛОШЕННЯ ПОМЕРЛИМ
16.	5.1. ДЖЕРЕЛА ПРАВА
17.	5.2. ПОНЯТТЯ \"ЮРИДИЧНА ОСОБА\"
18.	5.3. ЦИВІЛЬНА ПРАВОЗДАТНІСТЬ ІНОЗЕМНИХ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ В УКРАЇНІ
19.	5.4. ПРЕДСТАВНИЦТВА ІНОЗЕМНИХ СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ
20.	5.5. ТРАНСНАЦІОНАЛЬНІ КОРПОРАЦІЇ
21.	6.1. ІМУНІТЕТ ДЕРЖАВИ ЗА МІЖНАРОДНИМ ПРАВОМ
22.	6.2. ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ ПРО ДЕРЖАВНИЙ ІМУНІТЕТ
23.	7.1. ДЖЕРЕЛА ПРАВА
24.	7.2. КОНСТИТУЦІЙНІ НОРМИ
25.	7.3. ВЛАСНІСТЬ У КОНТЕКСТІ МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
26.	8.1. ДЖЕРЕЛА ПРАВА
27.	8.2. ПОНЯТТЯ \"ДЕЛІКТ\"
28.	8.3. ДЕЛІКТ У ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ
29.	9.1. ДЖЕРЕЛА ПРАВА
30.	9.2. СУБ'ЄКТИ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
31.	9.3. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИЙ ДОГОВІР
32.	9.4. ІНОЗЕМНІ ІНВЕСТИЦІЇ
33.	10.1. ДЖЕРЕЛА МІЖНАРОДНОГО ТРАНСПОРТНОГО ПРАВА
34.	10.2. ДЖЕРЕЛА ВНУТРІШНЬОГО ТРАНСПОРТНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
35.	10.3. ДОГОВІР МІЖНАРОДНОЇ ЕКСПЕДИЦІЇ
36.	10.4. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТРАНСПОРТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ
37.	10.5. МІЖНАРОДНА ПОШТА
38.	11.1. ДЖЕРЕЛА ПРАВА
39.	11.2. МІЖНАРОДНИЙ КРЕДИТНИЙ ПЕРЕКАЗ
40.	11.3. АКРЕДИТИВ
41.	11.4. ІНКАСО
42.	11.5. БАНКІВСЬКА ГАРАНТІЯ
43.	11.6. ВЕКСЕЛІ ТА ЧЕКИ
44.	11.7. МІЖНАРОДНІ НЕТОРГОВЕЛЬНІ РОЗРАХУНКИ
45.	12.1. Міжнародно-правові акти
46.	12.2. Законодавство СРСР
47.	12.3. Законодавство незалежної України
48.	12.4. Національний режим
49.	12.5. Пріоритет і його роль як іноземного юридичного факту
50.	12.6. Трансформація загальних норм міжнародних договорів у норми національного патентного законодавства України
51.	13.1. ДЖЕРЕЛА ПРАВ ТА ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА
52.	13.2. ТРАНСФОРМАЦІЯ НОРМ МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ З АВТОРСЬКОГО ПРАВА ТА СУМІЖНИХ ПРАВ У НОРМИ НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ
53.	14.1. ДЖЕРЕЛА ПРАВА
54.	14.2. ЗАГАЛЬНІ ПОНЯТТЯ
55.	14.3. ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ ІНОЗЕМЦІВ В УКРАЇНІ ТА ГРОМАДЯН УКРАЇНИ ЗА КОРДОНОМ
56.	15.1. ДЖЕРЕЛА ПРАВА
57.	15.2. ЗАГАЛЬНІ ПОНЯТТЯ
58.	16.1. Матеріальні та формальні умови укладення шлюбу
59.	16.2. Особисті і майнові права та обов’язки подружжя
60.	16.3. РОЗЛУЧЕННЯ
61.	16.4. ВСТАНОВЛЕННЯ БАТЬКІВСТВА
62.	16.5. УСИНОВЛЕННЯ ДІТЕЙ
63.	16.6. ОПІКА (ПІКЛУВАННЯ)
64.	16.7. АКТИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СТАНУ
65.	17.1. ДЖЕРЕЛА ПРАВА
66.	17.2. НОРМИ СПАДКОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ У ЗВ’ЯЗКУ З ІНОЗЕМНИМ ЕЛЕМЕНТОМ
67.	18.1. ДЖЕРЕЛА ПРАВА
68.	18.2. ЗАГАЛЬНІ ПОНЯТТЯ
69.	18.3. ЦИВІЛЬНІ ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПРАВА ІНОЗЕМЦІВ ТА ІНОЗЕМНОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ
70.	18.4. ВИЗНАННЯ ТА ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ІНОЗЕМНИХ СУДІВ
71.	18.5. НОТАРІАЛЬНІ ДІЇ
72.	19.1. ДЖЕРЕЛА ПРАВА
73.	19.2. Закон України “Про міжнародний комерційний арбітраж”
74.	19.3. Регламент Міжнародного комерційного арбітражного суду
75.	19.4. Регламент Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті України
76.	19.5. Прикінцеві зауваження
77.	19.6. ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ
78.	19.7. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate