Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Володимир Винниченко. Відродження нації. ПЕРЕДМОВА
РОЗДІЛ XIII. ОРҐАНІЗАЦІЯ МОРАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВЛАДИ
1. Обпертя зсердини.
Так, ми щиро хотіли порозуміння з неукраїнською демократією. Для творення нашої державности насамперед, треба було спокою, ладу. Крім того, державність обхоплює не тільки українську націю, а всі національности, які заселяють теріторію України. Без співучасти неукраїнських елементів було би надзвичайно важко провадити справу орґанізації держави.
Але, з другого боку, ми не могли ставити себе в залежність від того чи инчого відношення до наших завдань неукраїнських елементів. Лоґіка подій вимагала все дальших і дальших акцій, що випливали з попереднього.
Проголосивши прінціп творення основ автономії, ми, дійсно, мусіли творити їх, не зупиняючись, не виявляючи замішання перед тими величезними труднощами, які викрились перед нами, як тільки ми ближче, конкретніше приступили до здійснення своєї мети.
По перше ми повинні були зсередини міцніше орґанізуватись, твердіше упертися ногами об свій власний ґрунт, розпреділити сили й функції кожній течії відповідно її значінню й силам.
І не для вихваляння якоїсь одної партії, а в ім'я історичної об'єктивности й розуміння всього процесу нашого руху мушу зазначити, що найбільшу частину ваги як сеї героїчної праці так і всіх дальших тяжких помилок було складено на соціаль-демократичну течію. Можна цілком певно сказати, що провідничу ролю в відродженню української нації за цих часів грала українська соціальдемократія. Всі найважніші постанови Ц. Ради, всі найвідповідальніші кроки її було роблено переважно з ініціатіви соціальдемократів, під їхнім впливом і керовництвом. Всі найважніші акти державного й загально-національного характеру (як напр. Універсали, Декларації, Ноти) складались соціальдемократами. В усіх найбільш відповідальних переговорах і зносинах як з демократіями инчих націй, так і з Урядом провідну ролю грали соціальдемократи.
Це пояснюється ось чим.
До всеросійської революції на Україні істнували три політичні партії: укр. соц.-демократична робітнича Партія, Партія українських соціалістів-революціонерів і так зване Товариство Українських Поступовців - „ТУП”.
Товариство Українських Поступовців, властиво, було тою самою Демократично-Радікальною Партією, яка після революції 1905 року припинила своє істнування, як партія.8
Складався „ТУП” переважно з елементів інтеліґентських, які провадили виключно культурно-національну роботу. Ні з селянством, ні тим паче з робітництвом ніяких політичних орґанізаційних зносин не мали. Будучи здебільшого дрібно-буржуазного походження, вони псіхолоґічно й ідеолоґічно представляли саму помірковану частину національної дрібно-буржуазної демократії.
Вони потім приняли назву „Українських Соціалістів-федералістів”. Але слово „соціалісти”, на признання самих деяких членів сеї течії, було тільки данню духу часу. Маси вірили тільки соціалістам, отже, щоб не лишитися поза рухом, треба було підфарбуватися під смак мас. І „туповці” на сміх самим собі й другим зробили такий маскарад і весь час ходили з червоним плащиком, який зовсім не пасував ні до їхньої ідеолоґії, ні до темпераменту, ні до псіхолоґії ґазетних, кабінетних людей. І як не мали вони ніколи ніякого впливу на широкі політичні маси, так і з плащиком його не придбали.
Варто тут заразом уже згадати й ще про одних „соціалістів”. Це так звані „соціалісти-самостійники”. Вони виникли пізніше. З соціалізмом вони мали ще меньче спільного, ніж „федералісти”. Вони так само ні серед селянства, ні серед робітництва не мали ніякісенького впливу та, здається, й не дуже журилися тим. Це був переважно військовий „отаманський” елемент, без виразної соціальної проґрами, без усякої політичної освіти, але з виразним націоналістичним темпераментом, який служив їм і проґрамою й тактикою, й арґументами. Роля цієї групи в усьому рухові незначна, але часом досить сумна.
Партія українських соціалістів-революціонерів виникла тільки в 1912 році. Виникла тільки офіціально, а дійсний розвиток свій розпочала вже під час революції 1917 року. Ця партія й по своїй ідеолоґії, по темпераменту й по тактиці цілком відповідала революційним змаганням українського селянства. В її рядах була певна кількість талановитих, енерґічних, щиро відданих ідеї революції людей. Але вона була молода, без орґанізаційного досвіду, без певної партійної школи й традіції. Збудована на проґрамі й тактиці руських соц.-революціонерів, вона не мала часу принатурити позичену платформу до національних умов і через це все сама почувала себе на ній неупевнено, нетвердо. Маси селянства охоче, з повним довіррям ішли за нею, але вона не мала досить інтелектуальних і орґанізаційних сил, щоб на підставі тільки самої більшости голосів узяти провідництво в власні руки.
Отже єдиною, в строгому розумінню слова, політичною партією була партія соціальдемократів. Вона мала за собою поважне минуле (з 1901 року, мавши тоді назву Революційної Української Партії й змінивши її в 1904 році на Укр. Соц. Дем. Роб. Партію). Її проґрама й тактика, корінячись у проґрамі й тактиці інтернаціонального соціалізму, були вже принатурені до українських обставин. Вона мала свою історію, свої традіції, методи, свою школу. Практика підпольної революційної партійної роботи привчила членів її до певної орґанізації, дала виховання, виробила сталий світогляд, дала звичку до політичної праці. Саме ім'я партії, як і імена окремих діячів її були відомі серед широких кол українського робітництва. Будучи нечисленими, партійні орґанізації в той же час складались з вихованого, передового, найбільш активного й революційного пролетарського елементу.
Все це разом було причиною того, що ця партія зразу ж по вибуху революції заняла керуюче місце в національній революції на Україні, загравши одночасно й у загально-російській революції не малу ролю: ізмайловський і семенівський полки, які в критичний момент рішили долю революції в Петрограді, були орґанізовані петроградською орґанізацією У. С. Д. Р. П. і нею виведені з казарм до побідного бою з царськими військами.
Отже, відповідно до такого відношення сил серед політичних течій, у Центральній Раді було розпреділено й роботу серед них. І через те перший український Уряд, перший кабінет українських національних міністрів складався в більшости своїй з соціальдемократів.
Соціальдемократи:
1) Голова Ґенерального Секретаріату й Ґенеральний Секретарь внутрішніх справ — В. Винниченко.
2) Ґенеральний Секретарь земельних справ — Б. Мартос.
3) Ґенеральний Секретарь військових справ — С. Петлюра.
4) Ґенеральний Секретарь судових справ — В. Садовський.
5) Ґенеральний Секретарь освіти — І. Стешенко.
Соціалісти-революціонери:
1) Ґенеральний Писарь — П. Христюк.
2) Ґенеральний Секретарь харчових справ — М. Стасюк.9
Туповці:
1) Ґенеральний Секретарь міжнаціональних справ — С. Єфремов.
Безпартійні:
1) Ґенеральний Секретарь фінансових справ — X. Барановський.
Отже з 8 членів Ґенерального Секретаріату з рішаючим голосом (Ґенеральний Писарь такого по констітуції Ґ. Секретаріату не мав) 5 були соціальдемократи.
Це накладало на соціальдемократичну партію велику відповідальність і разом з тим вимагало від неї великого такту й колосального напруження сил. Треба було провадити своє керовництво так, щоб воно не почувалось керовництвом, а з другого боку вкласти в роботу над державностю стільки сил, щоб вони це керовництво могли піддержувати в усіх напрямах, не порушуючи загального тону, плану й характеру акції. Це ослабляло партію в чисто-партійній діяльности й викликало весь час з боку орґанізацій нарікання за те, що найбільш активні елементи забірались від партійної роботи. Але справа державности остільки являлася для всіх першорядною, що прояви партійного еґоїзму далі нарікань не йшли, бо й нарікаючі розуміли так само, що всі національні сили, де б вони ні були, повинні були бути віддані на загальну мету.
2. Мета: національність, засоб: державність.
Але в тому й була одна з великих наших труднощів, що в нас, взагалі, було мало творчих, орґанізаційних та просто інтеліґентних сил. Бо де б вони могли взятися при тих національно-політичних обставинах, в яких до революції жила українська нація?
Поміркована течія в Центральній Раді („туповці”) на цій підставі була навіть проти видання Універсалу. Вони з свого погляду цілком лоґічно доводили, що сказавши „А”. треба казати й „Б”. Оповістивши творіння державности, треба ж те, дійсно, й робити. А щоб робити, треба мати відповідні сили на те. Оголосити творіння державности легко, але ж треба серйозно вдуматись, що то значить, яка то велитенська робота, яких усиль вона вимагає, яких сил, якої кількости людей, знаття, досвіду, матеріальних засобів.
Бо що то значить наша, національно-українська державність? То значить, що всі орґани державного управління й господарства мають бути насамперед утворені на Україні, там, де їх зовсім не було до сього часу. Це не переформування старих, орґанізованих, пристосованих до життя віками апаратів, не заміщення одних людей другими. Ні, творити все з самого початку, з самих дрібничок, творити в місяць-два те, що в других землях утворювалось десятками віків. Творити ці орґани, не маючи ніякої мілітарної сили й маючи в той же час проти себе й мілітарну, й поліційну, адміністративну силу старої держави, маючи проти себе ворожість усієї неукраїнської людности.
Але нехай би ворожу силу вдалося якось перемогти. То де ж ті сили, якими робились би ті апарати, та величезна, складна машина, що зветься державностю? Адже треба тисячі досвідчених, освічених і національно-свідомих людей, щоб ними засадити всі урядові посади, всі інстітуції, починаючи з міністрів і кінчаючи писарчуками в канцеляріях. Де ж вони ті люди, де вони могли взятися, коли ми не мали своєї школи, коли не мали ніякої можливости мати свою масову інтеліґенцію, з якої можна було б вибрати тих і досвідчених, і освічених, і національно-свідомих людей. Ну, хай би ще на міністрів вистарчило, — а далі? А діректорів, діловодів, а комісарів, а десятки тисяч служащих, — де їх узяти? А чим же їх удержувати? Чим провадити всю державну роботу, не маючи ніяких фінансових засобів?
І як саме все те провадити? З чого починати? Що робити? Ми ж ніякого ні державного, ні адміністративного досвіду не мали й не могли мати. От ґрупка собі людей, складена з журналістів, політичних еміґрантів, учителів, адвокатів, то що.
Дійсно, тільки той ентузіазм і те високе піднесення духа могли надати одваги взяти на себе ту колосальну, непосильну працю, яку приняла на себе Центральна Рада.
Так, — ми бачили й передбачали, всі труднощі.
Ми розуміли всю небезпеку, на яку наражали саму ідею української державности на випадок неудачі, на випадок виявлення нашого безсилля, неуміння, недозрілости.
Але нашою метою, істотною, ґрунтовною метою була не сама державність. Наша мета була — відродження, розвинення нашої національности, пробудження в нашому народі своєї, національної гідности, почуття необхідности рідних форм свого розвитку, здобуття сих форм і забезпечення їх. Державність же є тільки засоб для сеї істотної цілі. І через це самий процес здобування сеї державности вже мав би служити пробуджуючим, наштовхуючим і усвідомляючим фактором. Чи вигралось би чи програлось, а процес був би все одно й він уже сам викупив би й покрив би всі можливі неудачі.
3. Народ творить з нічого.
О, ми й самі добре знали нашу бідність на інтеліґентські сили!
Але ми були багаті на довірря мас, на революційний запал нашого народу, на велике захоплення всіх течій його. Ми самі бачили нашу малосилість, непідготованість, недосвідченість. Але ми були сильні єдностю, вірою, свіжостю нашої енерґії, чистотою наших змагань, готовностю саможертви. Ми мали за собою працюючі, народні маси; це була найголовніща наша сила й духовна, й матеріальна, й мілітарна. Народ дасть й утворить усе. Інтеліґентні сили самі знайдуться. Зрусіфікована наша інтеліґенція прийде до нас. Ми її розбудимо, розсоромимо, розчулимо, захопимо й притягнемо до роботи.
Во-істину, ми за тих часів були богами, які бралися з нічого творити цілий новий світ.
Дійсно, з нічого. Ми не мали навіть помешкання для себе. Центральна Рада, вища влада всієї української нації, містилася в двох-трьох кімнатках Педаґоґічного Музею. Весь же будинок був занятий школою „льотчиків”, невеличкою купкою руської офицерні, яка нічогісенько в тій школі не робила, але уперто, навмисно займала під особисті помешкання всі залі, щоб не дати їх українцям. Ще й намагалася весь час вигнати навіть з тих двох кімнат Центральну Раду.
І так само Ґенеральний Секретаріат, перший Уряд української державности, весь з усіма своїми орґанами й апаратами містився в двох малесеньких закапелочках того ж самого Педаґоґічного Музею. Ці закапелочки мабуть були перероблені з... „уборних”, (мали кам'яну долівку й „раковини” в стінах для води).
І тут, у цих закапелочках Ґенеральні Секретарі приймали сотні делеґацій у день, робили, обливаючись потом од духоти, свої засідання; самі переписували на машинках свої постанови, самі навіть підлогу підмітали, бо не було ні урядовців, ні писарів, ні навіть сторожа.
Але все те робилося з такою вірою, з таким самовідданням, з такою колосальною силою енерґії, невтомности й піднесення, яких напевне ніколи не було ні в одного Уряду в пишних кабінетах і залях з сонмами директорів, урядовців і служників. Бо то творила сила, яка безпосередньо походила від творчих могутніх сил народу, — від його, через його й для його.
4. Творіння державности на вні.
І тут же, в цих славних закапелочках Ґенеральний Секретаріат, гуртуючи державно-національні сили зсередини, одночасно творив їх і на вні. Силою морального авторітету свого він помалу, але певно переймав усю владу на Україні в свої руки (поскільки взагалі була тоді влада!) й відповідно до того намічав і порядок орґанізації всього життя на українській землі.
І тут же було вироблено й принято першу Декларацію першого українського Уряду, яку й було оголошено головою Ґенерального Секретаріату на засіданню Центральної Ради 9 липня (н. ст.) 1917 року.
Я дозволю собі привести тут усю її, як історичний документ, який освітлює завдання того часу й способи та засоби здійснення тих завдань:
5. Декларація Ґенерального Секретаріату Центральної Української Ради.
„Шановні Збори!
„Центральна Рада досягла в своїй національно-політичній діяльности серйозного, відповідального моменту. З виконавчого орґану об'єднаних партійних і громадських ґруп, яким вона була в початку революції, вона стала найвищим і не тільки виконавчим, але й законодавчим орґаном усього зорґанізованого українського народу.
„Ми в своїй особі, в особі Української Центральної Ради, даємо картину формації влади, але влади цілком нової, сучасної, опертої на зовсім инші підвалини, ніж стара европейська й особливо російська дореволюційна власть. Не фізичне й економичне насильство; не темнота, затурканість і економична залежність поневолених кляс; не застрахування та ґіпнотізування реліґією; не нацьковування одної части пригноблених на другу, — не такі засоби дали нам, зібраним от-тут-о, право й силу вирішувати норми життя, обов'язкові для кожного, хто признав себе українцем.
„Се право родилось і виросло з одного дозірря, чистого, непідмішаного ніяким примусом, законним чи незаконним. І Центральна Рада, приймаючи на себе ту волю й довірря народу, стала невідділеною, орґанично злитою частиною сього великого цілого.
„Кожний день поширює й поглиблює ту сконцентровану волю. Ріжні формації української демократії підливають у спільний резервуар могутньої сили, самі в тойже час черпаючи з нього.
„І в сей момент ми стоїмо саме на найважнійшій, але в той же час на найкритичнійшій порі нашого формування. Ми вступили в ту зону, де стираються межі двох влад, — моральної й публично-правової. Ми вже не можемо сказати, в якій саме половині більше чи менше стоїмо. Розмір і сила нашої моральної влади остільки розрослися, що вона сама собою, під натиском льоґічного ходу подій, без болю й без заколоту перетворюється у справжнє народоправство.
„Народ своїм чуттям найкраще розуміє ідею справжнього народоправства, ідею демократичної влади, яка йде знизу, а не згори, яка є для народу, а не народ для неї. Українська демократія сконцентрувала свою волю в Центральній Раді, в ній поклала найкращу оборону своїх інтересів і через те тільки їй і може вірити. А звідси вже випливає зовсім льоґічний висновок: коли довірря, то довірря до кінця, в усіх сферах, як національного, так і економичного, політичного й державного життя. Тут нема ворожнечі до Петрограду, але є цілковита байдужість до його, бо українська демократія має свою власну владу, яку сама утворила й якій цілком довіряє.
„Але легче довіритись ніж справдити чиєсь довірря. А особливо, коли те довірря походить від частини в ім'я інтересів цілого, бо ми поки-що представники довірря не всього цілого, а тільки якоїсь його частини. Ми знаємо, що ця частина велика, ми знаємо, що друга частина силою природного ходу життя дійде незабаром до того самого. Але поки вона не дійшла, поки ці частини не злились в одне ціле, процес нашого формування, значить, також не скінчився. А через те не закінчився й процес перетворення моральної влади в публично-правову, повномочну, з усіма властивими їй компетенціями, функціями й апаратами.
„І от завдання Центральної Ради в сей критичний, переходовий момент є прискорення сього процесу, допомога йому.
„Ґенеральний Секретаріат яко виконавчий орґан Центральної Ради, котрому вона передає в сій сфері свою повновласть, тільки так і розуміє своє призначення.
„Головним завданням Центральної Ради до деякого часу було об'єднання української демократії на ґрунті тільки національно-політичних домагань.
„Але життя потроху розсунуло ці вузькі рямці. Самих національно-політичних домагань стало мало, час ставить вимоги ширші: народ хоче об'єднатись для задоволення й розв'язання всіх питань, які висуває йому й економична й соціальна обстановка. І через те Центральна Рада мусіла поширити свою платформу, мусіла стати національним Соймом, в якім мають освітлюватися й розв'язуватися всі ті питання, які висуває життя.
„І тому-то утворення Ґенерального Секретаріату було необхідним щаблем розвитку нашого представницького орґану. Тому то інстітут Ґенерального Секретаріату мав обхоплювати всі потреби українського народу. Згідно з сими потребами й поділено роботу між окремими секретарями: по внутрішніх справах, фінансових, судових, харчових, земельних, освітніх, міжнаціональних, праці, доріг, військових, торгу й промисловости.
„Найпершою перешкодою до планового переведення сієї роботи є недостача політично-соціальної й національної свідомости й мала зорґанізованість народніх мас. У сьому криється найбільша погроза й загальним здобуткам революції й орґанізації автономного ладу на Україні, котрий є найкращим закріпленням тих здобутків.
„Сією стороною життя нашого народу має займатися ґенеральний секретарь по внутрішнім справам. В його компетенції має бути вся справа орґанізації, аґітації, пропаґанди, В Секретаріаті внутрішніх справ мають бути сконцентровані ріжні громадсько-адміністративні апарати, утворені українською демократією до сього часу. Вони досі істнували й працювали окремо, відірвано один від другого, необ'єднані одним планом, одною сістемою. Тепер це має бути один апарат, складений з ріжних частин, але під керовництвом ґенерального секретаря внутрішніх справ.
„Орґанізація й освідомлення мас є перша, необхідна, найголовнійша підвалина дальшого будівництва. А слідуючим щаблем сього будівництва, заснованого на свідомости й зорґанізованости, є перебудова місцевої й загально-краєвої адміністративної влади; сільські, містечкові та волосні адміністративні орґани, земські управи, повітові комісарі, городські думи, ґубернські комісарі, словом, — уся орґанізація влади може стати в орґанічний зв'язок з Центральною Радою тільки тоді, коли демократія, яка утворює сі орґани, стоїть також у тіснім зв'язку з Центральною Радого.
„І се є друге завдання Секретаріату у внутрішніх справах: себто пристосовання всього адміністративного механізму до потреб зорґанізованої, усвідомленої демократії й підготовлення за допомогою сього самого апарату ще дальшого щабля — орґанізації єдиної краєвої автономної влади, в порозумінню з демократіями инших національностей на Україні.
„Маючи на увазі, що той стан, який заняла Центральна Рада, — є стан будування нового політичного життя на Україні з усіма наслідками, які випливають з сього стану, Ґенеральний Секретаріат у фінансових справах уважає необхідним розробити основи фінансової політики на Україні.
„Звісно, фінансової справи ми не можемо зразу ставити на цілком державний ґрунт, а повинні обходитись поки-що засобами, які мають у своїй основі майже виключно моральну силу. Одначе разом з сим мається на думці вести підготовчу працю так, щоб Україна в фінансових справах могла стати цілком на державний ґрунт тоді, коли їй прийдеться ці справи впорядкувати яко автономній державі.
„Завданням Секретаріату в судових справах має бути підготовка судових інстітуцій на Україні до тих форм і того стану, в якім вони мають бути в автономній Україні. Ся робота має розпадатися на підготовку справи українізації та демократізації суду й вироблення відповідних законопроектів, котрі-б намітили ті форми суду, які відповідали-б автономному ладу на Україні.
„Секретаріат у міжнаціональних справах має на меті об'єднати роботу всіх національностей Росії для боротьби за автономно-федеративний лад російської республіки та для порозуміння українців на сих основах з иншими національностями. На першім плані перед Секретаріатом міжнаціональних справ стоїть скликання з'їзду представників народів та областей Росії й підготовлення матеріалу до сього з'їзду. Поруч стоїть справа яко мога скорійшого порозуміння з демократією національних меншостей на Україні.
„В справі народньої освіти Секретаріат має на меті насамперед з'єднати в своїх руках усе керування шкільною освітою, а саме: догляд за переведенням на місцях українізації школи, орґанізації видання підручників, відшукання й приготування учителів для шкіл та поміч у згуртуванню їх у професіональні товариства.
„В справі позашкільної освіти Секретаріат має на меті запомогу культурним товариствам. Для здійснення своїх завдань у шкільній справі Секретаріат має подбати про створення Всеукраїнської Шкільної Ради, яка носитиме теріторіальний характер, а зараз має покористуватися істнуючим орґаном влади, як от шкільні округи, або громадськими інстітуціями, з якими зав'яже найтіснійші зносини. Для постійного зв'язку з місцями Секретаріат має на меті завести своїх спеціальних комісарів по народній освіті.
„Секретаріат у земельних справах у першу чергу має подбати про правильну орґанізацію волосних, повітових і ґубернських комітетів на Україні та рад селянських депутатів; має направляти діяльність сих орґанізацій на шлях громадського порядкування не тільки земельною власностю, але й сільсько-господарським інвентарем. Щоб об'єднати діяльність земельних комітетів, Секретаріат має подбати про утворення Українського Краєвого Земельного Комітету.
„Разом з тим той же Секретаріат має подбати про утворення українських кооперативних центрів.
„В цілях підготовки до Установчих Зборів Секретаріат має підготовити на підставі постанов всеукраїнського селянського з'їзду проект земельного закону, в тім числі й ту його частину, яка повинна розмежувати компетенцію Всеросійського Парламенту й Українського Сойму в земельних справах.
„В харчовій справі Секретаріат ставить своєю задачею об'єднати роботу харчових орґанів на Україні й внести в неї ту плановість, якої їй досі не доставало. Перед Секретаріатом стоїть основна задача створити Всеукраїнський Центральний Харчовий Комітет, який має забезпечити автономію України в харчовій справі та подбати про відповідне постачання українським хліборобам потрібних у їх господарствах продуктів та знаряддя.
„Завданням Секретаріату в військових справах є українізація війська, як у тилу, так по змозі й на фронті, пристосування військових округ на Україні й орґанізації їх до потреб українізації війська.
„Ведення роботи Ґенерального Секретаріату в усіх згаданих справах в означених вище межах вимагає впорядкування відповідної канцелярії й тому в склад Секретаріату введено ґенерального писаря, найблизшим завданням якого являється — завідування ділами всього Ґенерального Секретаріату, бути зв'язком між окремими ґенеральними секретарями в внутрішніх орґанізаційних справах Секретаріату, між иншим і через періодичний орґан Ґенерального Секретаріату.
„Приступаючи до великої, відповідальної роботи, сподіваючись на повне довірря й піддержку Центральної Ради, Ґенеральний Секретаріат покладе всі свої сили, щоб виконати ту роботу на користь відродженого українського народу й тих національних меншостей, що разом з ним заселяють українську землю.
„Усі наші зусилля будуть іти на те, щоб не допустити України до винищення, дезорґанізації та анархії, й хто б ту дезорґанізацію не вносив нам, чи темні сили контрреволюції, чи анархистичні елементи українства, чи помилки й ворожнеча Тимчасового Центрального Уряду, ми з усіма дезорґанізуючими силами будемо боротися неухильно й нікому не дозволимо гальмувати справу будування нового життя в нашім краю.
Підписали Ґенеральні Секретарі (підписи). У Київі, 27 червня (н. ст.) 1917 року”.
Цю першу декларацію української державности було принято оплесками й криками „Слава!” й винесено першу „формулу переходу”:
„Вислухавши декларацію Ґенерального Секретаріату, Українська Центральна Рада висловлює йому повне довірря. Уважаючи Ґенеральний Секретаріат найвищим народо-правним орґаном українського народу та його найвищою владою, маючи на увазі, що в інтересах українського трудового народу взагалі являється необхідним скликання Українських Установчих Зборів, визнаючи потрібним, щоб Ґенеральний Секретаріат у чергову сесію Центральної Ради представив доклад про Українські Установчі Збори, Центральна Рада переходить до чергових справ”.
------------------------------------------------------------------
[8] Проф. М. Грушевський у своїй брошурі про революцію на Вкраїні 1917 року називав „Товариство Українських Поступовців” єдиним політичним представником України. Це дивна помилка. Адже проф. М. Грушевський, бувши головою з'їзду „туповців”, міг бачити і міг знати, що в „Туп”-і не брали участи ні соціальдемократи, ні соц.-революціонери.
[9] Під той час до Партії У. С. Р. не належав, але вступив у неї потім.
Книга: Володимир Винниченко. Відродження нації. ПЕРЕДМОВА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
