Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Володимир Винниченко. Відродження нації. ПЕРЕДМОВА
РОЗДІЛ VIII. БОРОТЬБА ЗА „СВОЮ ЛІНІЮ”
1. Війна впливом.
Але з ким та війна розпочалася? Формально, — ніби з Росією, Великоросією, з Петроградським Совітським Урядом. Але в суті з власними народніми масами.
Це не була війна в звичайному розумінню цього слова, бо ні одна ні друга сторона не мали самого необхідного засоба в звичайній війні — правильного, слухняного війська. Вважалось, що Рада Народніх Комісарів перебрала владу й вище командування над армією. Але там уже не було командування, бо не було послуху й дісціпліни. Армія ледве-ледве держалась на фронтах у пасивному стані й не розбігалась тільки через те, що її не зачіпали й так-сяк годували.
Так само формально приймалось, що Ґенеральний Секретаріат мав вищу владу над румунським і південно західним фронтами, де стояло кільки мілліонів салдатів. Але це була ще більш проблематична влада.
Щоб посунути ту чи инчу частину на яку небудь військову акцію, не досить було вищій владі дати для того наказ. Треба було, щоб той наказ зачіпав волю самих салдатів, щоб вони самі хотіли мати такий наказ. Отже начальство повинно було вміти не накази давати, а впливати на салдатів. Це була війна впливом, а не зброєю.
І от тут помітно було таке явище. Поки українські частини були поза межами України, поки вони не стикалися безпосередньо з українською владою, совітська влада ніяк не могла посунути їх на бій з українцями. Навпаки, зачувши про ворожі відносини між руською й українською владами, українські частини зачинали хвилюватись і рватись на Україну, не зважаючи ні на які накази Ради Народніх Комісарів, ні на аґітацію большевиків.
Признання цього можна знайти у самих большевиків. Наприклад, військовий комісар Ликов 17 грудня посилає таку депешу головно-командуючому Криленкові: „Другий ґвардійський корпус є в моїм розпорядженню. Роззброюю українців, але салдати відмовляються з огляду на те, що в кожному полку є до 1000 українців. Пробував обеззброїти два ешалони гайдамаків, але це не вдалося через їхню непохитність. Один ешалон Волинців (большевиків) обеззброїли й розформували козаки. Щоб рушити проти українців, необхідно виділити українців і відіслати їх на фронт; тоді можна рушити на Київ. Инчого виходу немає. Ликов”.
Дійсно, національне почуття українських салдатів було таке сильне, що єдиним виходом, здавалось, було одправити їх усіх на фронт подалі від України. Оповіщення ж війни Центральній Раді тільки більше розворушило це чуття й посунуло всі свідомі українські частини як раз навпаки: не на фронт, а на Вкраїну. Совітська влада робила всякі перешкоди в переїзді, давала накази, не давала ваґонів, засипала аґітацією, — нічого не помагало: українці накази зустрічали сміхом, ваґони брали самі, аґітацію ж в одне ухо впускали, а в друге випускали. Вони знали свою, українську владу, яка не гірше за руську, вони тільки їй хотіли коритися, тільки за її впливом іти.
І цим пояснюється також те явище, що большевики в початках ворожої акції проти України не мали ніякого успіху. Так, наприклад, коли отой згадуваний уже другий ґвардійський корпус рушив на Київ, українські частини зупинили його на ст. Жмеринка й рішуче поставили домагання здатися. Настрій був серед українців такий непохитний, що ґвардійці не одважились вступити до бою й віддали всю зброю.
Так само було й на другому кінці України, в Харькові. Тут теж були спроби захопити владу силами руських салдатів. Так, напр., 16 грудня за допомогою салдатів 30 запасного полку большевики зробили виступ і вже були захопили телеґраф. Але українські військові частини зразу ж ліквідували цей успіх і вибили большевиків із Харькова.
Аналоґічні явища помічались як по всіх кордонах України, так і всередині її. Ні большевицька аґітація, ні їхні наступи не мали майже нігде успіху. Це надавало, розуміється, нам бадьорости, певности в собі й тої хвастовитости, з якою Ґенеральний Секретаріат розсилав свої ціркуляри, накази й відозви.
І з якою, наприклад, самовпевненостю промовляв під цей час голова Українського Уряду В. Винниченко:
„Перепущення через Україну військ тих націй, що тепер самоозначуються, ми будемо допускати. Але, стоячи на ґрунті строгої нейтральности, ми не будемо пропускати большевицьких військ для братовбивчої війни на Дону... Аґітація большевиків має на меті, щоб признавалося тільки те, що скажуть вони, москалі. А ми їм відповімо: Ні! На Україні має силу тільки українське слово! Ми не допустимо в наш край реакції й анархії. Ми твердо ведемо свою лінію й доведемо її до кінця”. (З промови на засіданню Малої Ради 15 грудня).
2. Своє слово з чужим змістом.
Це було справедливо сказано: на Україні повинно мати силу тільки українське слово. Так і наші маси, наші військові частини це розуміли, що вони й обстоювали з зброєю в руках і своїм життям.
Але яке саме українське слово? Який зміст його?
От-тут ми й не знайшли в собі сили зрозуміти момент. У наше, селянсько-робітниче, здавна „просте”, трудове слово ми вклали чужий, ворожий нам зміст; зовсім не той зміст, який вкладали наші маси.
І в цьому була причина нашої поразки. Поки ми воювали з руськими большевиками, з москалями, доти ми мали скрізь перемогу. Але як тільки вступали в конфлікт з своїми, з українськими большевиками, так загубили всю свою силу. Поки аґітували большевики, аґітація успіху не мала. Як стикнулись наші війська з нашою аґітацією, з аґітацією всього того ладу, який ми так ретельно почали „творити”, взявши всю владу в свої руки, як тільки маси наші ближче прислухались і придивились до змісту того українського слова, як запал їхній, довірря до нас і охота піддержувати нас почали помітно падати. Почала розвиватися нехіть до боротьби з большевиками, почалися заяви наших найвірніших, найсвідоміших військових частин про небажання битись з большевиками. На наших очах „розкладались” найміцніші, найзавзятіші полки, що прибували з таким ентузіазмом до Київа. Полки імени ріжних гетьманів, які так свідомо, так струнко, так рішуче вступали в столицю України для оборони й захисту її, які так веселили всі національні серця своєю національною свідомостю, щиростю, жовто-блакитними прапорами й українськими піснями, які так гучно кричали „славу” українській владі, ці полки через якусь пару тижнів дивним способом спочатку губили все своє завзяття, потім упадали в апатію, в „нейтралітет” до большевиків, а потім — повертали разом з тими большевиками свої українські баґнети проти нас.
Ми ж страшенно дивувались і обурювались. От вам, мовляв, українці, оце вам така їхня свідомість, така сила їхнього патріотизму.
І через що? Повірили большевицькій аґітації, повірили, мовляв, їхнім брехням і наклепам: ніби Центральна Рада складається з буржуїв, з панів, з контрреволюціонерів; ніби Ґенеральний Секретаріат увесь із ґенералів сформовано, ба недурно ж і „Ґенеральним” зветься. А яка ж вона „буржуазна” та Центральна Рада, коли в ній ні одного буржуя нема, коли це є ні що инче, як загально-українська рада робітничих, селянських і салдатських депутатів. Було два кадети-буржуї та й ті вийшли давно. І яка ж то буржуазна політика, коли Центральна Рада одібрала землю у поміщиків, коли завела восьмигодинний робочий день, коли строго оберігає всі політичні свободи, скасувала кару на смерть, установила перша на весь світ національно-персональну автономію.
Почалась і з нашого боку гарячкова аґітація й пропаґанда. Всі українські ґазети й видавництва були мобілізовані для сеї мети. Всі партії й громадські українські орґанізації кинулись до боротьби за вплив. Орґанізовано було спеціальну державно-громадську інстітуцію, яка мала своїм завданням аґітацію серед військових частин.
Роз'яснялась програма й діяльність Центральної Ради та Ґенерального Секретаріату. Доводилось усіми способами, що це найдемократичніща, найкраща влада, а що большевики хотять знищити її через те, що вона — українська. Приводились списки членів Центральної Ради, з біоґрафіями, з позначенням кожного, якого походження, де сидів у тюрмі за царських часів, як стояв за народні інтереси.
І дійсно, в брошурах, ґазетах і відозвах ми не брехали; дійсно, майже вся Центральна Рада складалась з селян, робітників, салдатів; дійсно більшість Ґенерального Секретаріату були сини селян, робітників, або інтеліґентних працьовників. Дійсно, це була демократична влада.
Але... апатія наших військ, їхня нехіть битись проти большевиків не зникала, а все росла й росла. Проти донців, калєдінців з охотою, а проти большевиків — ні. В чому ж річ? Бо ми аґітували не тільки своїми відозвами та брошурами, але й ділами. А діла весь час підтвержували й зміцняли те, про що аґітували большевики.
А головне, не бачив той салдат з боку своєї української влади бажання стати рішуче на бік працюючих, не бачив з її боку тенденцій щось радікальне робити в цьому напрямі, щоб як не сьогодня, то далі в майбутньому, переборовши всі труднощі, визволити свої трудящі маси з під соціального панування ворожих і нації, й працюючим кляс. Замісць того чув, як таке бажання большевиків, така їхня оборона простого, бідного люду проти всякого пана називалася в українців демаґоґією, висміювалася, лаялася, заперечувалась.
3. Червона шапка і тверда влада.
Замісць того він бачив, як його „рідна” українська влада старалася „імпонувати” йому, привабити його пошану парадами, молебнями, гучними церковними дзвонами й червоними шапками. Ґенеральний секретарь військових справ С. Петлюра, спеціаліст по части молебнів і всяких инчих декорацій та реклам, покладав особливу надію в рятуванню української державности від большевицької пропаґанди на... кольорові шапки.
Він пресерйозно запевняв, що червоні шлики на шапках роблять на „козаків” просто гіпнотізуюче вражіння. За червону шапку „козак” готов на все.
Дійсно, червона шапка причаровувала до нашої „ґенеральської” державности деякі елементи салдатів. Дійсно, вони за неї готові були піддержувати кого-хоч. Але не треба багато сушити собі голову, щоб зрозуміти, що то був найменьче цінний елемент, найменьче свідомий і найменьче вірний. Нехай противник дасть йому ще кращу шапку й він перейде за неї на його бік.
Так само намагались удержати при собі свої війська добрим харчом, теплим помешканням, великою платньою. Салдати охоче, з охотою, брали й харч, і платню, але битись проти большевиків такої ж охоти все ж таки не виявляли.
А большевики вже почали то тут то там потрошки перемагати. То в одному місці, то в другому наші військові частини переходили на їх бік і разом з ними проголошували владу рад.
Ми хапались за голову й нічогісенько не розуміли. Ні наші ґазети, ні паради, ні червоні шапки абсолютно не помагали. Очевидно, в чомусь була наша хиба, а в чому саме, ми не могли зрозуміти.
Ага, стали догадуватись: нема твердої, сильної влади; Ґенеральний Секретаріат не вміє справитись з анархією; деякі ґенеральні секретарі, особливо голова Ґенерального Секретаріату виявляють непростиме, злочинне потурання большевицькій аґітації. Треба рішучих заходів.
І кинулись до „рішучих заходів”. Не покладаючись уже на „млявий, нерішучий” Ґенеральний Секретаріат окремі громадяне української республіки взяли на себе справу „рішучої боротьби з большевизмом”. Результатом цього явилось потайне убийство проводиря київських большевиків П'ятакова. Прийшли вночи, арештували, вивезли за місто й чи пустили під лід чи так убили, — невідомо.
Цим малося на увазі перелякать большевиків. Але замісць того досяглося протилежного: большевицька аґітація стала ще більш приступніща до українських „козаків”.
4. Єдиний вихід.
Прихильників Центральної Ради серед широких мас ставало все меньче й меньче. Саме ім'я Центральної Ради почало робитись непопулярним. Коли б ми були хоч більше далекозорими, ми повинні були б зрозуміти, що ні червоними шапками, ні молебнями, ні навіть потайними убивствами сеї „стіхії” не переламаємо; що треба щось радікально в собі змінити.
Таку радікальну зміну нам пропонувалось і большевиками, й деким з посеред нас самих: перевибрати Центральну Раду. Хай усі місцеві робітничі, селянські й салдатські ради зроблять з'їзди, виберуть на них нових людей і пошлють замісць старих. Часи настали нові, утворились нові настрої, нові сітуації, отже треба в центральний орґан нових людей, а не з тих, яких вибіралося при зовсім инчих умовах.
Домагання було й розумне, й справедливе, й не шкодливе для українського національного відродження. Бо салдати наші, головна тоді сила, говорили: ми — большевики, але ми українські большевики й не треба нам московської влади. Хай стара Центральна Рада йде собі спочивати. Ми виберемо нову; яка буде, така й буде, а ми вже знатимем напевне, що там буржуїв не буде.
І це був єдиний вихід удержати владу в національно-українських руках. Ці руки, розуміється, були б уже не такі прихильні до царських ґенералів, бюрократів, поміщиків і всякого инчого панства. Але ці ж руки й національну справу вели би як не краще, то в кожному разі не гірше за стару Центральну Раду.
На жаль цей єдиний вихід було більшостю Центральної Ради одкинено. Одкинено з таких міркувань: 1. як що ми згодимось на перевибори Ц. Ради, то тим самим самі згодимось, що наша політика була неправильна; 2. перевибори дадуть більшість у новій Раді большевицьким елементам, переважно робітникам, а робітництво зрусіфіковане й через те вся влада перейде в руки руських.
Міркування цілком безпідставні. Що наша політика була невдовольняюча для широких мас, то це було ясно для всіх і без нашої згоди чи незгоди. Що маси вимагали зміни сеї політики, то це було видно й для сліпого. Що треба було хоч би в ім'я тої самої демократичности, яку ми так боронили, уступитися й дати місце тій політиці, якої вимагала більшість демократії, то за це говорила сама лоґіка.
Так само безпідставне те міркування, що влада перейшла би до руських. Більшість салдатських мас були українці й мали національну свідомість. Вони б дали значну кількість національно-свідомих депутатів. Селянство дало б їх ще в більшій мірі. Частина робітництва також дала б українців. І більшість безумовно була би за українцями, а, значить, і вся радянська, соціалістична влада на Україні була би національно-українська. І сама собою спинилась би війна з руською радянською владою, й не вступило би українство на шлях світової контрреволюції, й не була би так здіскредітована й загижена серед найактивніших елементів пролетарської демократії українська ідея.
Я знаю, вороги соціалізму, наші „червоні шапки” заперечать мені зараз же: а хіба влада була в українських руках, коли запанувала радянська, большевицька влада на Україні? Хіба большевики не показали себе такими ж самими ворогами нашого національного відродження, такими ж самими націоналістами, шовіністами й імперіалістами, як і всі инчі руські течії? Хіба ними не нищилась українська культура?
На це можна сказати ось що: коли б радянська влада на Україні явилася результатом мирної виборчої боротьби в селах, казармах і фабриках, коли б українство, як таке, як національна ідея, показало себе не ворожим до соціальних змагань мас, коли б стара Центральна Рада добровільно вступилася й зберігла за собою змогу аґітації, коли б, словом, ми своєю політикою не спровокували українську національну ідею, не виставили її, як ворожу до соціалістичної революції, — то при таких умовах уся сітуація на Україні була б цілком инча.
Так, — боротьба двох національних ідей, української й руської, була би безперечно. Але українська ідея, згармонізована з соціальними прагненнями мас, була би напевно дужчою, вона не була би так ослаблена, як то було потім, коли всякий українець уважався другими й сам себе вважав природним ворогом большевизма, се-б-то широких (нехай навіть, на думку инчих, непоміркованих, нерозсудливих) але тих соціальних змагань, які тоді панували нашими ж масами.
Ми цього тоді не розуміли. Перевибори — „провалили”. Гору взяв напрям „рішучої, непохитної своєї лінії”. Вести свою лінію до кінця! Не піддаватись! Рішучість і твердість імпонують.
5. „Своя лінія” до кінця.
Цю саму „свою лінію” ми провадили й на Всеукраїнському З'їзді рад робітничих, селянських й салдатських депутатів, скликаному на 17 грудня в Київі.
Самий цей з'їзд, його склад і напрям теж був виявом тої „своєї лінії”. Скликано його було з ініціативи київської ради робітничих депутатів. Але наші орґанізації, маючи на увазі намір сеї ради, (що була під впливом большевиків) провести на цьому з'їзді резолюцію про перевибори Центральної Ради, напружили всі сили й привели од сел на цей з'їзд своїх прихильників, при тому в такій кількости, що селяне складали на з'їзді переважаючу більшість. І таким чином з'їзд зразу ж перевернувся в цілковиту маніфестацію в честь Центральної Ради та всієї її політики. Даремно большевики намагалися піддати цю політику крітиці — селяне при найменьчому вияві ворожости з боку промовців-большевиків зчиняли такий крик, що не було можливости говорити.
Бачучи таку перевагу селянства, большевики спробували підняти питання про правосильність такого з'їзду, так нерівномірно складеного, й пропонували признати його тільки нарадою, а постанови її не обов'язуючими нікого. Але, розуміється, така пропозіція не могла мати успіху в тої самої більшости, яка мала право вирішувати всі питання. І більшість постановила, що з'їзд є правосильним, а постанови його для всіх обов'язковими.
Ну, й само собою, що й усі инчі питання було вирішено так, як хотіли ті орґанізації, що керували тою більшостю. Було винесено й відповідні резолюції, в яких підтвержувалось, ухвалювалось і вихвалялось усі позіції Центральної Ради й Ґенерального Секретаріату. Стіль і фразеолоґія, розуміється, найреволюційніші.
Наприклад, про перевибори Центральної Ради, про які між инчим перед тим голова Центральної Ради М. Грушевський заявив, що Ц. Рада ні на один день не затримає влади в своїх руках, коли „високі збори” постановлять передати ту владу й з охотою скориться постанові з'їзду, коли він вирішить зробити перевибори, було винесено таку постанову:
„Приймаючи на увагу, що Центральна Українська Рада, представництво в котрій безперестанно поновлюється, складається з всеукраїнських Рад Селянських, Робітничих і Салдатських Депутатів, вибраних на всеукраїнських з'їздах, і з представництва демократії національних меншостей, через що вона уявляє з себе тимчасовий правосильний законодатний орґан революційної демократії України, та зважаючи на те, що проголошенням третього Універсалу Ц. Рада стала на шлях широких соціальних і політичних реформ та приступила до найшвидчого скликання Українських Установчих Зборів, яким єдино може Ц. Рада передати всю повноту влади на Україні, — з'їзд Рад Селянських, Робітничих і Салдатських Депутатів України вважає перевибрання Ц. Ради невчасним і непотрібним. Підкреслюючи своє рішуче домагання, щоб Ц. Рада в своїй дальшій роботі стояла твердо на сторожі здобутків революції, поширюючи й поглиблюючи невпинно свою революційну творчість і обороняючи непохитно клясові інтереси трудової демократії, та щоб, не відкладаючи, скликала в свій час Українську Установчу Раду, яка єдино може виявити справжню волю всієї демократії України, — з'їзд Рад Селянських, Робітничих і Салдатських Депутатів України висловлює на сім шляху Ц. Раді своє цілковите довірря й обіцяє їй свою рішучу піддержку”.
В справі ультіматума Ради Народніх Комісарів теж постановлено те саме, що й Центральною Радою, се-б-то, що Рада Народніх Комісарів хоче зробити замах на Українську Республіку, що вона втручається у внутрішні справи України, порушуючи право на самоозначення, а через те боронитись усіма силами й... не допускати на Україні влади робітниче-селянських рад.
Було від цього з'їзду навіть видано відозву до народів Росії. Як історичний документ, яскраво характеризуючий усі тодішні наші позіції й навіть способи висловлення, я приведу її тут усю. От вона:
„Браття! Більше трьох років сини всіх народів, сущих у Росії, попліч билися в окопах. Довгі роки ми всі разом боролися з осоружним самодержавним ладом і спільними силами досягли перемоги революції. Першим ділом великої революції було проголошення прав усіх народів на самоозначення. Український народ використав се своє право та проголосив Українську Народню Республіку. Сій Народній Республіці Рада Народніх Комісарів оповіщає війну! З ґен. Гінденбурґом Рада Народніх Комісарів веде мирові переговори, а демократії всіх народів України вона ставить ультіматум і погрожує війною.
„На словах Рада Народніх Комісарів наче б признає право нації на самоозначення аж до відокремлення. Але се тільки на словах, а на ділі власть Комісарів намагається брутально вмішуватися в діяльність Українського Правительства, яке виконує волю законодатного орґану — Центральної Української Ради. Яке ж се право на самоозначення?! Певне Комісарі дозволяють самоозначуватися тільки своїй партії, всі-ж инші ґрупи людности та народи вони, як і царське правительство, хочуть тримати під своєю кормигою силою зброї. Але український народ не для того скинув з себе царське ярмо, щоб запрягтися в ярмо Комісарів. І не для того народи Росії прагнуть замирення на фронті, щоб у тилу розпочати ще страшнійшу братогубну міжусобну війну в рядах самої демократії.
Центральну Українську Раду Народні Комісарі проголошують буржуазною. Чи-ж се правда? Ні, се наклеп! Ц. Раду вибрали з'їзди робітників, селян і салдатів усієї України. Дев'ять місяців вона провадить боротьбу за права демократії та національних меншостей України. За сей час Ц. Рада зорґанізувала коло себе селянство та робітників, з'єднала українське революційне військо, проголосила Народню Українську Республіку в складі федеративної Росії, передала землю без викупу трудовому народові, завела восьмигодинний робочий день і догляд за виробництвом, скасувала кару на смерть, дала амністію за політичні проступки та проголосила національноперсональну автономію для меншостей України. Всього сього вона досягла не нарушенням прав инших народів, а пошаною до них, не касуванням громадянських та політичних свобід, а їх обороною, не зброєю та насильством, а відкритою зорґанізованою політичною боротьбою. От за яку працю Народні Комісарі обізвали Ц, Раду буржуазним правительством. Та саме за це вся демократія України підтримувала й буде підтримувати Ц. Раду яко найвищу в краю владу, утворену спілкою революційних селян, робітників і салдатів, до того дня, коли на місце Ради стане верховний господарь Української Землі — Українська Установча Рада.
„Брати й товариші — робітники, салдати та селяне! Хіба це ви оповістили війну революційній демократії України? Хіба вам треба душити волю на Україні? Хіба ви уважаєте нас, демократію України, страшнійшими ворогами ніж полчища Гінденбурґа?! Ні, ми сьому не повіримо! Поміркуйте! Скажіть тим, які ведуть вас, — Раді Народніх Комісарів, — що вони розпочали, злочинне діло. Скажіть їм, що ви не нарушите тої братньої згоди між Україною й усіма народами Росії, на яку роблять замах петроградські комісарі.
„Чого ми хочемо? Ми хочемо утворити всеросійську федеративну владу, яка-б опиралася на зорґанізовану волю народів і країв. Ся влада повинна бути однородно-соціалістичною від большевиків до народніх соціалістів включно. Ми домагаємося негайного загального демократичного замирення. Отсє програма нашої діяльности й наших домагань. Отже питаємо, чи за сю програму ви згодитеся приборкати нас гарматами та баґнетами? Спиніться, брати й товариші! Щоб ні одна рука селянина, робітника чи салдата не замахнулася на свого брата. Щоб ні одної краплі крови не пролилося в братогубній війні. Досить крови!”
Але ні резолюції, ні відозва справи не доправили. Большевики, що були на з'їзді, виступили з його, переїхали до Харькова, улаштували там свій з'їзд і на йому вибрали Український Радянський Уряд. Той Уряд оповістив скинення Центральної Ради та Ґенерального Секретаріату, оголосивши себе єдиним робітниче-селянським Правительством на всю Україну.
Це для Совітської Росії був зручний вихід: не вона, мовляв, уже тепер вела війну з Україною, а Харьковський Український Уряд боровся проти Київського, тепер, мовляв, це хатня справа самого українського народу. Натуральна річ, що це була тільки одна формальність, бо харьківський уряд усі діректіви одержував з Петрограду й вів військові операції силами руського уряду.
Але утворення цього Уряду дуже помогло перемозі большевизма на Україні: всі невдоволені елементи зразу знайшли собі в йому орґанізаційний центр і точку обпертя.
Книга: Володимир Винниченко. Відродження нації. ПЕРЕДМОВА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
