Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Володимир Винниченко. Відродження нації. ПЕРЕДМОВА
РОЗДІЛ X. МИР З ЦЕНТРАЛЬНИМИ ДЕРЖАВАМИ
1. Вибачення перед „союзниками”.
В цей же самий час провадилась також і друга важна справа всієї російської революції: справа миру.
Але й тут яскраво виступив характер наших прагнень.
Справа миру давала нам можливість закріпити й леґалізувати на міжнародньому терені свою державність. Це, розуміється, для національного відродження нашого народу було би великим плюсом. Та й фактично: коли нація мала сили для внутрішнього сформування себе в державність, то тим самим вона мала право й відносини з другими державами вести з власної ініціативи й на власну відповідальність.
Правда, звичайне державне право виключає право федеративних частин вести міжнародні зносини незалежно від цілого. Але це був час незвичайний, отже всі звичайні норми сили не мали. Коли руйнувались такі „священні” основи громадянства й „звичайної” держави, як право приватної власности, то яка могла бути мова про додержування таких крихких і не скрізь однакових правових норм, як федеративне право?
І річ не в тому; хоча треба зауважити, що ми все ж таки хоч зповерху, для так годиться ставились з пошаною до „верховних” прав федеративного цілого. Ми ввесь час намагалися створити всеросійський центральний федеративний Уряд, щоб він міг від усієї Росії вести справу миру. Не одержавши на свою ноту з 8 грудня ні від кого (крім донців) відповіді, Ґенеральний Секретаріат 18 грудня розіслав ще раз другу ноту з тими самими пропозіціями, (яка теж не дала ніяких позітивних наслідків).
Вся річ у тому, що ми й тут не свою, національну державність хотіли цією міжнародньою акцією скріпити, а чужу нашій нації—буржуазну. Весь тон переговорів, характер їх, усе було підігнано під „людей”.
В той час, як правительство большевиків, узявши владу в свої руки, зараз же приступило до страшної болячки — війни, — щоб за всяку ціну загоїти її, на всяких умовах заключити мир, хоч би й на ганебних („похабныхъ”, як казали тоді руські); в той час, коли вони отверто казали, що це їм необхідно для розвитку революції, для боротьби з тим самим капіталістичним ладом, з представниками якого вони заключали мілітарний (а не соціальний) мир; у той час, коли вони, заключаючи цей мілітарний мир, у той же момент навіть серед військ противника вели аґітацію й пропаганду за соціальну війну проти капіталу, (на що жалілись і обурювались німецькі ґенерали); коли, словом, большевики й тут виразно й отверто на перше місце ставили єдину свою ціль — соціальне визволення працюючих мас, ми, „соціалістичний” Уряд Української Республіки, цю ціль зовсім не брали на увагу. Першим нашим мотивом посилки своєї окремої мирової делеґації до Берестя-Литовського, де заключалось перемирря, було, як сказав голова Ґенерального Секретаріату, „для контролю над большевиками”.
Ініціатива була не наша. Ми мусіли взятись за цю справу, щоб зовсім не оскандалитись перед своїми масами, й то тільки після того, як большевики вже вступили в переговори з німецьким командуванням. Тоді тільки ми похопилися й собі взятись за цю справу й вислали свою ноту до воюючих і нейтральних держав, у якій, навівши докази свого права вести мирові переговори (3-й Універсал), попрохавши в „милих союзників” вибачення за ці переговори, пропонували почвірному союзові вступити в мирові переговори, навівши свою проґраму миру (яка знов таки була в основі майже переписана з большевицької [грудень 1918 р.]).
З цього видно як найкраще, чиєї ласки й прихильности ми шукали, перед ким вибачення прохали. Не в наших вимучених, покалічених мас його шукали, не за те, що не брались гаряче до спинення цього катування мілліонів людей, а в „союзників”, а за те, що, мовляв, мусимо припинити, бо що зробиш з большевиками, коли вони тим миром так здеморалізували салдатські маси.
„Союзники” були тоді в скрутному становищі. Російське гарматне м'ясо виприскувало їм з рук, східного фронту, значить, не було вже чим загатити. Анґлія мнялася, чухалась, усе сподіваючись чужими руками тягти каштани з вогню. Німці миром з Росією скріплювали своє становище. Отже для „союзників”, а особливо для Франції було страшенно важно, щоб хоч як небудь задержати справу миру на сході. І от через що вони так люб'язно посміхались до нас, українців, так розсипали перед нами свої французські, склизкенькі, лицемірні компліменти. Вони навіть акредітували до нас свого... „представника”. (Заява про це на Ц. Раді викликала бурхливі оплески.) Не посла, а тільки „представника”. Посла вони обіцяли потім нам дати, коли ми будемо молодцями, коли будемо тримати свій фронт, коли виявимо свою „державну зрілість”.
І вони таки потім прислали своїх офіціальних послів, з нотами, з відповідними актами, з урочистими церемоніями. Отже ніби цим офіціально визнали українську державу. Але чого варто їхнє признання, це показалося потім; чого варті всякі офіціальні й неофіціальні слова представників того громадянства, в якому насильство, обман і брехня на користь паразітів народу є необхідною умовою істнування такого ладу, — це ми на своїй шкурі знаємо тепер дуже добре.
Вони вчували нашу силу. Вони бачили, що наш народ визнає нас. І поки ця сила народнього визнання була в нас, доти й світові спекулянти торгувались з нами, дурили нас, намагались використуватн нашу силу.
А ми радісно плескали в долоні й пишалися французськими реверансами! Ага, от-то ми вже маємо справжню державність. І цілком натурально, що коли ми істнування своєї державности, „справжність” її ставили в більшу залежність од визнання союзниками, ніж своїми масами, то ми й справу миру вели так, щоб більше подобатись „союзникам”, а не масам.
2. І німецький імперіалізм ближчий.
Та не тільки перед союзниками, а й перед німцями, перед німецьким імперіалізмом ми більше уклонялись, ніж перед своїм народом. У той час, коли большевики поводились на мировій конференції з німецькими ґенералами так, ніби вони, большевики, були переможцями, (що самі ґенерали з обуренням зауважували), коли всім своїм поводженням виразно маніфестували весь час свою клясову й соціальну ворожість до них і навіть не ховали від ґенералів, що цей мир для них є тільки „передишка” для зміцнення своїх сил для війни з світовою реакцією й з тими самими ґенералами, — українська делеґація трималася зовсім инчого тону, — „приличного”, миролюбного, навіть почасти дружого. І загалом на мировій конференції в Берестю відносини української делеґації до делеґації почвірного союзу були кращі, ніж до большевицької делеґації.
Це пояснити можна ще й тим, що в цей час велася війна між українським урядом і большевицьким, що почвірний союз, а особливо Німеччина в справі нашої державности грали в наших очах важнішу ролю, ніж якась собі там самочинна „Рада Народніх Комісарів”. Але найголовніше це те, що ці держави, як і „союзники”, по суті, були нам ближчі, ніж большевики. Ми в соціальну революцію зовсім не вірили (хоч і говорили в своїх резолюціях за большевиками гучні слова), ми вірили в непохитність буржуазного ладу, вірили в міцність буржуазних держав, прагнули й собі такої ж держави „як у людей”, отже й шукали признання й піддержки таких солідних фірм, як Ґерманія, Австрія, Анґлія, Франція, а не якоїсь там дикунської, хаотичної, соціалістичної Великоросії. І через те почували представників цих солідних фірм ріднішими собі й потрібнішими.
Німці також бачили нашу відмінність від большевиків і хвалили нас за це. Насамперед, вони дуже охоче приняли українську делеґацію на мирову конференцію. Цим вони вже немов би визнавали українську державу. Правда, справжнє визнання вони обіцяли нам дати тільки після підписання мирового договору, се-б-то так само, як „союзники”: коли будете молодцями й дасте нам усе, що нам треба від вас, ми вам заплатимо своїм признанням. Бо й вони, як і „союзники”, бачили за нами силу, а, головне, бачили багацтва України, якими могли скористуватися.
І ми всім своїм поводженням і всіми мировими переговорами обіцяли їм бути „молодцями” й заслужити їхнє визнання нашої державности. І, натурально, що дружба з большевиками не могла нам послужити на користь перед німцями.
3. Мир переможця.
На Берестейській конференції було три контрагенти: почвірний союз, Правительство Совітської Росії й Уряд Української Народньої Республіки. Кожний з контрагентів мав на меті свої цілі й інтереси, які, розуміється, дуже щільно припадати до інтересів других контрагентів не могли.
Почвірному союзові, головним чином, Ґерманії, важно було, щоб Росія зняла з свого фронту війська й тим увільнила їй східну армію для операцій на західному фронті; важно було задержати як не офіціально, то сховано свою окупацію занятої теріторії бувшої Росії; і, нарешті, дуже потрібно було дістати від держав бувшої Росії підпомогу хлібом і сировими продуктами.
Маючи ці цілі, делеґація почвірного союзу й вела всі переговори так, щоб на підставі договору російська армія насамперед яко мога швидче перестала істнувати. Як і ми, німці теж не дуже вірили в успіх соціалістичної революції в Росії, совітське правительство здавалось їм просто хвилевим явищем. Але вони спішили ним скористуватись, щоб той уряд, який прийшов би по большевиках, уже не міг відновити армії.
Як і для „союзників”, так і для німецького імперіалізму формула демократичного миру „без анексій і контрібуцій” здавалась смішною, дитячою вигадкою. Та й справді: як може який небудь порядний, поважний імперіалізм, одгодований отими самими анексіями та контрібуціями, єдиною суттю істнування якого є сістематичні контрібуції, як він може приняти оту вбийчу для всеї істоти його формулу?
Але, сміючись у душі, німецькі ґенерали пресерйозно трактували виставлені большевиками формули, вдавали з себе найщиріших оборонців демократичного, справедливого миру й неухильно в той же час простували собі до тої самої анексії й контрібуції.
Большевики, само собою, дуже добре розуміли, з ким вони мали діло й до кого звертали свої формули. Вони знали, що буде й анексія й у тій чи инчій формі й контрібуція. Але мусіли згожуватись, маючи свої дальші цілі, здійснення яких могло скасувати всякі договори. Який би тяжкий і „похабний” цей мир ні був, усе ж таки, перш усього, це був мир, це було припинення безглуздого й злочинного нищення сил народніх. Далі цей мир давав „передишку”, давав змогу зібрати й зміцнити революційні сили. А скріплення й розвиток революції в Росії послужили б піддержкою й навіть товчком для соціальної революції на заході, яка, на думку большевиків, неодмінно мусіла з'явитися, яко наслідок колосального струсу війною. Соціальна ж революція в Европі скасувала б усі договори й зобов'язання щодо буржуазних імперіалістичних урядів.
Розуміється, большевики добре здавали собі справу також і з того, через що німці виступали такими прихильниками самоозначення народів у... Росії. Вони добре розуміли, через що саме вони так гаряче обстоювали національно-державні права литовців, лотишів, поляків, білорусів, не говорячи вже про українців. Почвірному союзові було дуже важно, щоб російський велетень яко мога швидче розпався на шматки й щоб ті шматки не можна було легко й швидко зліпити знов тому, хто прийшов би по большевиках і схотів виступити знову проти центральних держав. Большевики це бачили. Але, як вони й самі проголошували прінціп вільного самоозначення народів, то нічого не могли сказати проти самоозначення й Курляндії, й Литви, й Польщі, й Білоруси. Україну ж вони визнали й раніше, а на мировій конференції офіціальною заявою й згодою на самостійну участь у переговорах окремої делеґації від Української Народньої Республіки те визнання ще раз підтвердили, їм важно було, скільки можна, вдержати ці теріторії під своїм впливом, не стільки національно-державним, як соціально-політичним. Німцям же так само ходило о те, щоб удержати за собою й під своїм соціально-політичним і державним впливом.
В цій площині й велись усі переговори та торгування, кінчившись розуміється на тому, чого хотів переможець почвірний союз. В початках марта (н. ст.) було підписано мирового договора, по силі якого Росія відмовлялась від усяких претензій на Польщу, Литву, Білорусь (пункт 3), Ліфляндію, Естляндію (пункт 6), Батум, Карс, Ардачан (п. 4), Фінляндію (п. 6) і само собою Україну (п. 6). „Для названих країв не випливають з їх попередньої належности до Росії ніякі обов'язки до неї. Росія зрікається всякого вмішування у внутрішні відносини сих країв. Німеччина й Австро-Угорщина мають намір уладити будучу долю сих країв у порозумінню з їх населенням”. (Пункт 3-ій).
Що ж до України, то в п. 6-ому говорилося так:
„Росія обов'язується негайно заключити мир з Українською Народньою Республікою й признати мировий договір між сею державою та державами почвірного союзу. Українську теріторію негайно очиститься від російських військ і російської червоної ґвардії. Росія припиняє всяку аґітацію чи пропаґанду проти правительства чи публичних установ Української Народньої Республіки”.
Не зважаючи на крик, ґвалт і свист своїх політичних та соціальних противників, большевики приняли цей мир і підписали його. Вони були мудрішими політиками, ніж ті „реальні політики”, що називали їх „фантастами”, „неуками” й „злочинцями”. Історія насміялася з політично-освічених реальних крутіїв дипльоматів, перевернула до гори ногами всі їхні „реальні” комбінації й підтвердила справедливість позіції, занятої „фантастами”.
4. Німецька опіка не за-ради прекрасних очей.
Як видно з наведеного пункту мирового договору з Росією, почвірний союз узяв під особливу свою опіку українську державність, а українська „соціалістична” влада не тільки в державній своїй справі шукала захисту й оборони в імперіалістичного почвірного союзу, але й у політично-соціальній. Німецькі ґенерали ставили навіть спеціальною умовою охорону правительства й публичних установ Укр. Нар. Республіки від аґітації й пропаґанди большевиків.
Такі сімпатії центрального імперіалізму до України полягали насамперед у тому, що наша влада й наші „установи” були не соціалістичні, не ворожі до їхніх установ і не загрожували, як „анархістична” влада большевиків соціальною заразою їм самим.
Другим же й, мабуть, для того моменту ще більш важним мотивом була економична сторона справи. Ґр. Чернін у своїй промові 24 січня між инчим так говорив з приводу мирових переговорів у Берестю:
„Працюю над миром з Україною й Петроградом. Мир з Петроградом нічого не змінить у нашому дефінітивному становищу... Вивозити Петроград також нічого не може, бо там нема нічого, крім революції й анархії... Заключення миру инакше представляється з Петроградом, инакше з Україною, бо Україна має засоби поживи, які вона може вивозити, коли погодимося в торговельних справах. Справа продовольча є тепер клопотом усього світу й грає скрізь величезну ролю”.
Отже всі вищезгадані причини, а також оця економична умова поставили Україну в дуже вигідне становище на мировій Берестейській конференції.
Насамперед, нашу делеґацію було принято як делеґацію окремої держави, чим сама державність уже майже визнавалась. Потім у конфлікті з большевиками німці виразно стали на бік українців.
Спочатку делеґація Совітської Росії визнала українську делеґацію як окрему, самостійну й правосильну. Це було в початках мирових переговорів, коли війна Росії з Україною тільки починалась, коли результати сеї війни були ще неясні. Коли ж у Харькові склався Український Совітський Уряд і коли мирові переговори українців з почвірним союзом зле відбивалися на мирових умовах Росії, большевики прислали від Харьківського Народнього Секретаріату своїх представників, яко єдиних правосильних заступників інтересів України.
Німцям, розуміється, така комбінація була невигідна, бо тоді б виходив мир не з Україною й Росією, а з самою Росією. Українська делеґація запротестувала проти харьківських представників і німці цілковито стали на бік українців, визнавши тільки їх правомочним представництвом від української держави.
Розуміється, німці це робили не заради прекрасних очей України, а також не через те, що вважали це справедливим, або що, дійсно, визнавали українську делеґацію справжнім представництвом, або що бачили за українцями таку вже безсумнівну силу. їм добре були відомі й наші сили, й дійсне становище на Україні. Вони знали, що харьківський Уряд набірав усе більше та більше влади на Вкраїні й що Уряд Центральної Ради все більш і більш губив значіння. А тим не меньче німці вважали тільки його дійсним представником української держави, бо так вважати було для них корисно й потрібно.
І тільки цим можна пояснити ті великі успіхи, які мала українська держава на Берестейській конференції.
Книга: Володимир Винниченко. Відродження нації. ПЕРЕДМОВА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
