Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Володимир Винниченко. Відродження нації. ПЕРЕДМОВА
ЧАСТИНА ПЕРША: ДОБА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ. ПЕРІОД ПЕРШИЙ: РЕВОЛЮЦІЙНА ОРҐАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОСТИ Й МОРАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВЛАДИ. РОЗДІЛ І. ВІЙНА Й ВЕЛИКА РОСІЙСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ
1. Старий Деспот і Товарні Джентельмени.
На весні 1917 року закінчило своє істнування російське самодержавіє. Воно розсунулось і впало, як спорохнявіла бочка, в якій росло й напірало корінням на старі стінки, молоде, сильне дерево.
Сивий, п'яний, монархізм вже давненько вчував нетривкість своєї бочки. Це виразно вчулось уже в 1904 – 5 роках, коли в ім'я інтересів купки авантюристів цей напівазіатський імперіалізм зчинив війну з суто азіатським імперіалізмом. Уже тоді затріщали клепки й обручі старої діжки, як московське робітництво в зімі 1905 року наперло корінням на стінки. Старий деспот злякався, покинув азіатського ворога, віддав йому шматок теріторії, фортеці, десятки тисяч людського гарматного м'яса, ковтнув ганьбу й глум і кинувся на внутрішнього ворога.
Коріння люто стиснули, обшматували, приглушили, замертвили, а бочку полатали, оббили залізними обручами, весь апарат її зміцнили кулеметами, жандармерією, поліцією, провокаторами, циркулярами, всіма удосконаленими європейськими, азіатськими та американськими засобами наймодерніщої техніки клясового панування.
Старий деспот міг би ще жити якийсь десяток літ більше, коли б не нова війна.
Але це вже була війна не з маленьким азіатським хижаком, не в ім'я інтересів купки придворних шарлатанів. Тут справа стояла серйозніше: зчепились до бою велитенські европейські хижаки, й зчепились не за якусь там аферу в мілліони карбованців. Справа йшла про те, хто мав одягати сотні мілліонів африканських неґрів у хвартушки, постачати їм їхнів божків, напувати їх алкоголем і забірати в них золото, слонову кістку, шерсть; словом, хто буде паном усіх світових ринків, — африканських, азіатських, напів-азіатських, (як Росія, Балкани, Румунія). Англійські, німецькі, французські, навіть нещасні, зачучверені російські банкіри, фабриканти й купці, всі наперебій хотіли одягати неґрів у хвартушки. Для цього по всіх країнах гарячково, скажено працювали мілліони робітників; фабрики й заводи день і ніч шугали полум'ям печей; склади тріщали від навалених товарів; у банкірських конторах сотні тисяч замучених, недокровних людей робили підрахунки „неґритянських хвартушків”. Фабриканти мусіли робити яко мога більше, не зупинятись ні на одну мить, бо найкоротча зупинка якогось фабриканта загрожувала йому смертю, — юрба конкурентів немилосерно валила його з ніг, топтала, перестрибувала вперед і гнала далі. Бо такий закон капіталізму й постачання „неґритянських хвартушків”.
І всі ці юрби европейських джентельменів одна поперед одної мусіли гнати до Африки, Азії, до голих і багатих мешканців островів та напіводягнених слав'янських дикунів. Вони всі хапались одягти цих бідолах у „хвартушки”. А во ім'я цих „хвартушків” сістематично, з потаєним скреготом зубів озброювали бідних дикунів своїх власних країв; мілліони їх у вогню, в чаду кували гармати, бомби, рушниці, всі засоби убивання таких самих темних дикунів, як вони. Пащі гармат стояли роззявлені за складами товарів; усі сили людської цівілізації, вся зроблена на протязі десятків років праця мілліонів людей, зібрана в банкірських касах у золоті й паперах, усе було наготовлено до лютого бою за „неґритянські хвартушки”.
Старий російський півдикунський деспот, що навіть і „хвартушків” не вмів дати, а вмів тільки хапати й грабувати, він також мусів устряти в цю боротьбу европейських товарних джентельменів. Бо занадто вже він був зобов'язаний цим добродіям, занадто був оплутаний довгами та договорами, які підтримували його панування.
Та й собі все ж таки хотілось погріти старечі, замурзані, півкультурні руки як не в Африці, то на Балканах, як не „хвартушками”, то просто захватом.
Та й була думка одвернути трохи в инчий бік увагу здушеної в бочці, непокійної маси.
І, справді, на якийсь час це удалося. Старий напружив усі апарати, — церкву, пресу, чиновництво, поліцію, суд, жандармерію, нагаї, тюрми, брехню, обман, підкуп, підлещування; в церквах задзвонили, заспівали, закадили; купована преса заґвалтувала, забила в бубни людожерного патріотизму; заклацали, забряжчали загонисті, безпардонні офицерські остроги, шаблюки.
І прекрасну, велику силу людини, — інстінкт боротьби, — в масах темних людей сполохали, задурманили й направили на кріваве, страшне злочинство в ім'я „неґритянських хвартушків”.
В ім'я цих „хвартушків”, в ім'я зажерливости й ненажерности европейського капіталу гнали під ґранати й кулі сотні тисяч, мілліони людей Росії; одривали їм руки, голови, шматували, засипали живими в землю й мордували такими муками, яких ще ніколи не знала людськість. Усі сили землі, держави й народу викачували й гнали без перестанку туди, на побоїще, на фронти й там все це божевільно, в лютому, крівавому екстазі нищили, трощили.
А в тилу очманіла руська інтеліґенція з кріваво-налитими очима, обнявшись з жандармами, уквітчавшись шворками, на яких її ще так недавно вішано цими самими жандармами, танцювала дикий, безглуздий, п'яний танок російського патріотизму. Розхрістана, заляпана кров'ю з фронту, вона в екстазі хапала нагаї з рук жандармів і хльоскала ними бідні маси, роз'ятрювала їх, кидала в лють і гнала туди, на всесвітнє побоїще. Одкинувши всякий сором і честь, оголившись, стоячи на перехрестях, вона, ця несподівана помішниця старого роспутника, кричала, вимахувала національним прапором, пінилась, лаялась, брехала, падала на коліна перед портретами царя, цілувала руки деспота й все прощала, все не пам'ятала.
Це був момент „срібного весілля” старого деспотизму.
Але без жалю, без ощадности, без ладу викачувані, трощені й нищені сили почали слабнути. „Неґритянські хвартушки” товарних джентельменів, це таємне, страшне божество, яке жерло стільки жертв, вимагали все більш та більш напруження. В масах давно погас надмуханий попами та інтеліґентами вогонь убийства. Сама інтеліґенція почала стигнути, соромливо озиратись і потихеньку приводити себе до пристойности. Втома й знесилля, як на похмілля, впали на винищений орґанізм селянської, мирної країни.
Але европейські джентельмени не могли стомлюватись. Хтось когось мусів задушити, наступити на шию й твердо, неподільно взяти в руку прапор „неґритянського хвартушка”. Тоді тільки вони могли припинити побоїще. І вони, заціпивши зуби, в корчах ненависти топили одні одних, виморювали голодом, удушували отруйними ґазами, сліпили ультра фіолетовими проміннями, били й нищили в воді, в повітрі, на землі, в мирних кімнатах, у траншеях. Учені, напруживши всі сили людського духу, розуму, досвіду, науки, вигадували найлютіші, найстрашніші засоби вбивання людей. Цілий світ, уся земна куля була пересичена ненавистю, брехнями, стражданнями, одчаєм, обкурена димом гармат, крови, проклять і божевільного вогню братоубийства.
І певна річ, що европейські оскаженілі товарні джентельмени, убийці мілліонів своїх одноплеменників, не могли мати жалю на якихсь там російських азіатів. „Ми будемо битись до останнього руського салдата”. І шарпали, хапали за горло старого, дурного деспота й вимагали того „останнього салдата”. Старий хльоскав нагайом, грізно морщив брови, бив по мордах слуг, але російський „останній салдат” не слухався, падав од утоми, від нерозуміння, від жаху, від туги за чистим, людським, за своїм мирним, селянським життям.
Старий почував, що сили падають і ніякий нагай їх не може вже утворити.
Більше того: він почував, що бочку розхряпано ненажерним побоїщем, що апарати здушування зробились непевними.
Але не знаючи инчого способу реаґування на небажані явища, як насильство, як кулак, старий почав немилосерно, безпардонно в сліпій люті й одчаю стьобати всіх, кого попало, навіть тих, які ряденцем стелились йому під ноги. Худосочну, заморену, лизоблюдну Думу було загнано в самий темний, брудний куток. Пресу взяли на шворку й за один кивок бровима здушували так, що вона синіла й висолоплювала язика. Ліберальну буржуазію без церемонії штурхали чобітьми в товстеньке черевце, брутально брали за комір, одпихали від смашних пирогів. Навіть дворянство, цей мазунчик деспотизму, це улюблене, деґенеративне дитя царизму, навіть воно було ображене, — навіть йому більше не вірили.
2. Останній Всеросійський Самодержець — Гришка Распутін.
Шукаючи всяких рятунків, старий деспот, кинувся в містіцизм. Представником вищих сил, які мали врятувати струхнявіле панування, вибрано самородка-пророка, Гришку Распутіна. Це був достойний сімвол російського самодержавія, його природне завершення, закінчення, його натуральна, неминуча необхідність. Російський романовський монархізм почався Гришкою й мусів Гришкою скінчитися.
Гришка дав останній штрих, coup de maitre всій сістемі самовлади, насильства, глуму, експлуатації, безправвя, крадіжу, підкупу. Гришка взяв у руку царський нагай, скипетр, одяг на себе мантію і п'яний, голий став витанцьовувати по шинках, по притонах, у публічних домах отвертий, непристойний танок живота. Круг його товпились і скаженіли юрби істеричних графинь, княгинь, переляканих, змучених одчаєм цариць, царівен; він бурмотів над ними саморобні, безглузді молитви, виробляв містерії, гіпнотизував, п'янив їх козлячим еротизмом, володів ними, топтав їхню стару, випещену пристойність. Круг його мантії в захваті літали зграї спекулянтів, шахраїв, дрібних і великів хижаків. Гришка кидав їм шматками кріваве м'ясо пошматованого народу, роздавав жменями мілліони, брав за чуба міністрів і скидав їх з фотелів, а на їхнє місце садив тих, хто з ним танцював танок живота. Князів, графів, дворянчиків Гришка або хляскав лапою по черевах, або стьобав нагайом і пхав ногами.
Але й Гришка не поміг. Фронт гнувся, тріщав, рвався. Через це гнулась, тріщала, рвалась дісціпліна та вся та складна машина, за допомогою якої маленька купка людей може гнати на смерть і каліцтво сотні тисяч других людей. Відгомін Гришкиної вакханалії доходив і до траншей і там також викликав невдоволення й обурення.
І раптом одного тижня, немов цілком несподівано, стара, столітня бочка затрусилась, захиталась і впала.
3. Царський трон під штиком запасного салдата.
Але ця несподіванка була давно сподівана.
Самодержавіє мусіло одмерти з такою ж неминучостю, як одмірає все, що оджило свою необхідність. Розвиток внутрішніх економичних і соціальних відносин давно вже вимагав зміни політично-державної форми. Коріння нового ладу прагнули ширших, вільніших, відповідніших до їх фактичної, реальної суті правових норм.
Війна прискорила процес одмірання. Вона з нечуваною силою струсхнула трухлявий орґанізм монархічної влади й він розпався усіма своїми клепками й обручами.
А здійснив цей момент отой самий „останній салдат”. Останній, запасний, вишкрябаний салдат, виведений з своєї многовікової, фаталістичної апатії, обурився, приняв у себе гнів і прагнення всіх молодих сил громадянства й перший з штиком кинувся на царський трон.
За якийсь тиждень було до щенту розкидано й знищено всі апарати царизму. І з якою сласностю, з якою побожностю й ентузіазмом палили архіви та канцелярії охранок, жандармських установ, участки поліції!
І з яким ентузіазмом, з якою зворушенностю, побожностю вимахував обиватель шапкою, руками, всею оновленою душою своєю тому салдатові, який скинув, нарешті, всеросійський кошмар!
Настало свято революції. На руїнах царизму, на спалених охранках, участках, хапливо, на швидку, на перший час збивали нові рямці утворених відносин. Трудно було всій тій масі вибухлих сил, течій, прагнень дати якусь одну, всеобхоплюючу, всезатишаючу, всезадовольняючу форму. Але захват, але чуття волі, легкости, визволення перших ментів було тою формою всезадоволення. Владу переняв Комітет Державної Думи. Хай буде Комітет, хай живе Комітет. Запасний, революційний салдат, робітник, партійні й не партійні стали по всі боки Комітету на захист його, на піддержку, на боротьбу за його.
Комітет призначив Тимчасове Правительство. Воно складалось з поміркованих, мало-революційних, мало-нових елементів. Але хай буде Тимчасове Правительство, хай живе Тимчасове Правительство.
І, гойдаючись на бурхливих хвилях революції, Тимчасове Правительство неслось туди, куди неслась уся маса народніх, весняних, визволених вод. Воно гойдалось і щедро кидало на всі боки свободами, правами, обіцяннями. Воля слова, друку, зібрань, страйків, воля робити те, чого ніколи не дозволялося в Росії.
Книга: Володимир Винниченко. Відродження нації. ПЕРЕДМОВА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
