Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Володимир Винниченко. Відродження нації. ПЕРЕДМОВА

РОЗДІЛ ІІІ. НАЦІОНАЛЬНА КОНТРРЕВОЛЮЦІЯ ГЕТЬМАНЩИНИ

1. Скакання руської буржуазії по українськи.

Але ці офіціальні заяви ані трішки не заважали, як показано вище, ні соціальній, ні політичній реакції в найотвертіщих, ціничніщих і жорстокіщих формах.

Так само не заважали вони й національній контрреволюції. Але з тою тільки ріжницею, що нищення національних здобутків революції робилось помалу, не раптово, по певному, мудро наміченому планові.

Як сказано, вся фактична влада належала німцям. Отже від німецьких ґенералів залежала й національна справа на Україні. Руська буржуазія, розуміється, не могла помиритися з істнуванням української держави, з національними її формами. Та це таки, дійсно, був якийсь абсурд: увесь устрій держави - буржуазний; усі урядові й державні апарати передано буржуазії; сама буржуазія вся - руська; а держава через щось називається українською, мова в Уряді й у всіх буржуазно-урядових інстітуціях повинна бути українська. З усього кабінета міністрів один чи два міністри знали українську мову, останні ж чули її тільки в малоросійських спектаклях. Сама "верховна влада", емблема, так сказати, національно-українського характеру держави, гетьман, теж по українськи говорити не вмів. Все оточення його, "двір", складалось з руської "забубенної" офіцерні, яка істинно-руськими словами лаяла й висміювала й українську державу, й українську мову, й усе українське.

По міністерствах вищі керуючі посади було, цілком натурально, засажено людьми відповідними до нового ладу. А цими людьми були старі руські бюрократи, які здебільшого ніколи зовсім не чули української мови, бо тільки тепер опинились на Вкраїні. І вони раптом повинні були писати, говорити й робити доклади своїм міністрам, які теж не вміли по українськи, на чужій і здавна непризнаній ними мові.

Розуміється, це був абсурд.

Але "скачи, враже, як пан каже". Пан-німець наказував скакати по українськи, от-то ж треба було хоч удавати, що скакаєш.

Але, удаючи скакання по українськи, й буржуазія й бюрократія робили в той же час усі заходи, щоб переконати пана, що це - абсурд, безглуздя, що національна-українська держава така "як у людей" - абсолютно неможлива. І представляли йому наочні життєві докази: всі порядні, багаті, приличні люди - не українці, а руські, або євреї, або поляки. Всі "культурно-творчі сили краю"- не українці. Всі знавці державного, адміністративного управління - не українці. А з кого складається те товариство, в якому мають собі спочинок і розвагу німецькі офіцери по своїй тяжкій праці охорони ладу й порядку в краю? З не-українців. Чиї жінки дають змогу німецьким офіцерам легче терпіти розлуку з своїми власними жінками? Не-українців. Яка мова панує скрізь на улицях, в приличних домах, маґазінах, ресторанах? Неукраїнська.

Так хіба ж не абсурд українська державність? І хіба вона, руська буржуазія, потерпить, щоб ця ненормальність тяглася й тоді, як буде вичищено всю Росію від большевиків і влада в усій Росії перейде до неї, до буржуазії так само як на Україні? І хіба та майбутня велика Росія забуде німцям, що вони хотіли роздробити її, хотіли утворити якусь Україну? Хіба такий тверезий, такий мудрий і сильний народ, як німці, не розуміє того, що його інтереси йдуть разом з інтересами великої, єдиної, могутньої Росії? З ким же проводирі німецького народу хотять іти тут в "южній Росії"? З купкою нездатних до державної роботи людей, які ще так вороже ставляться до німецького народу, що так великодушно прийшов їм на поміч? Чи з тим темним, некультурним, большевицьким селянством, що так невдячно приймає визвольне німецьке військо в себе на селі? Бо де ж ті українські сили, з якими можна йти разом і творити буржуазну "справжню" державу?

Нема що: на німців усі ці арґументи робили відповідне вражіння, вони признавали їм рацію. Дійсно, все навкруги було неукраїнське, всі "приличні люди", з якими можна поговорити - не-українці. Навіть законні й незаконні простітутки по буржуазних салонах, по шантанах і просто на улицях, і ті говорять тільки по руськи, признають себе руськими й сміються з українського.

Але що робити: Берлін признав українську державу, Берлін робив з нею мир, Берлін хотів, щоб вона була національна й демократична, Берлін, словом, хотів доказати, що він не ламає права самоозначіння народів і не несе з собою реакції, як то говорили мілітарні вороги його.

Отже, хоч воно й самим німецьким представникам Берліну на Україні видно, що абсурд, але треба до якогось часу... удавати. що скакаєш так, як Берлін каже.

І удавали. Німецький ґенеральний штаб весь час рішуче й катеґорично заявляв, що Україна повинна, бути самостійною, незалежною й безумовно-демократичною державою.

Німецько-гетьманський Уряд бив себе в груди й присягався, що він іменно й є оттой щиро-національний і безумовно-демократичний Уряд самостійної, незалежної. суверенної, дорогої, великої української держави.

Гетьман розвісив у себе по покоях позичені з музею портрети гетьманів і, щоб ще більше показати українцям, який він щирий патріот, почав учити свого "наслідника престола" українській мові. За вчителя було взято якогось руського офіцеришку Блаватного, що вмів по українськи,¹ жулика й чорносотенця.

Всі міністри, всі, гутніки присягалися, що через три місяці вони всі заговорять по українськи й навіть на засіданнях так говоритимуть. А що до нижчих урядовців, то їм катеґорично було заявлено, щоб через три місяці всі заговорили по українськи. Хто не заговорить, той буде позбавлений посади.

І це заявлялося з такою пресерйозною міною, що бідні руські чиновнички, що позасідали на посадах, поперелякувались і кинулись учити українську мову. Книгарні, українські й неукраїнські, найкраще торгували українськими словниками та граматиками за тих чудернацьких часів скакання руської реакції по українськи.

2. Підготовча любов протофісовців.

Чиновнички, розуміється, не могли знати тайних "предположеній" своєї верховної влади-руської буржуазії; але вони почували, що діється щось безглузде, що не може того бути, щоб гутніки, лизогуби й усі инчі істино-руські лизоблюди, які засідали в правительстві, щоб вони зрадили руську справу на користь хохлам, мазепинцям. І хоч на всякий випадок вони й "зубрили" "собачу" граматику й мову (так не-офіціально називалась українська мова серед гутніків), але в глибині своїх зтрівожених маленьких душ сподівались, що це якось минеться й безглуздя зникне.

А для таких сподіванок були й деякі серйозні, реальні підстави. Хоч воно й заявлялося, що всі урядовці повинні по українськи провадити все діловодство по урядових інстітуціях, а тим часом Правительство помаленьку викидало з тих інстітуцій усіх українців, усіх тих, що могли по українськи вести діловодство.

Хоч воно й декларувалося, що державною мовою на Україні є тільки українська мова, а тим часом вища судова інстітуція, Сенат, більшостю голосів постановила, що й руська мова повинна вважатися державною мовою.

Хоч воно ніби малося українську національну армію формувати, а тим часом усі українські частини, складені з національно-свідомих полонених і инчих елементів, енерґічно розформовувались і розпускались. Замісць них складались офіцерські руські кадри.

Хоч заявлялось, що на провінції також повинна скрізь українська мова бути урядовою, а тим часом українців урядовців скрізь було викинено, або арештовано, або навіть розстріляно, а замісць них настановлено відомих істино-руськнх людей.²

І що далі, то ці ознаки істино-руської вірности Правительства ставали все виразніщими й сміліщими. З Росії вже хмарою сунула всяка чорна, сіра й жовта руська сотня; поїзди, набиті так званими "фаховцями" без перестанку звозили що гидь на Україну.

Я приведу тут виривок з одної своєї статі, поміщеної в "Робітничій Ґазеті", для виразніщої характеристики тодішнього моменту.

"З кождим днем росте до нас любов наших любих, милих братів - руських. Палка, непереможна, надзвичайна любов! Вони тисячами кидають свій край, свою батьківщину; міняють призвища; з риском попастися в руки совітських властей перебіраються через українсько-російський кордон; записуються навіть в українське підданство, підроблюють пашпорти, все те роблять тільки для того, щоб добратися до України.

Іменно, "добратися", допастися, всмоктатись, вгризтись у тіло нашої молодої Держави. Цілі потоки братів-руських, братів-малоросів, братів підроблених, сфальшованих українців пливуть на нашу землю. Гемороїдальні, випробовані, патентовані знавці поліцейсько-жандармського режиму; забраковані кандидати в царські міністри; недорозстрілені недобитки імператорського двору; зажурені, висхлі від туги з торбосхожими черевами колишні поліцмейстри, ґубернатори, сенатори; тощі публіцісти всяких рептілій; поети з моноклями, з гнилятинкою; одставні лідери ріжних воздихающих за реакцією партій; жваві спекулянти з акулячими пащами.

Як висхлі з голоду, люті, пекучі блощиці, сунуть і обсипають нас ці виборні, кваліфіковані екземпляри найчорнійшої реакції. Одні, сласно плямкаючи голодними, слинявими, синіми губами, обсіли щердо розкладені перед ними казенні пироги й уминають їх з таким радісним гарчанням, що мороз іде по всій Україні. Другі, розставивши акулячі пащі, весело вирячивши нахабні очі, смачно глитають дурну українську рибку, велику й маленьку. Треті, набравшись сил, піджививши недокровні ноги, прожогом нишпорять по всіх закутках, винюхують революцію та українську свідомість, хапають їх, таскають, гризуть. Четверті, обснувавши по теплих, людних куточках чепурненькі редакційні павутиння, тихо поважно ловлять українських мушок. А лідери партій тим часом бігають по прийомних, через задні ходи зав'язують вузлики, протягують ниточки, мотуз'я, шворки, оплутують, забивають кілки - словом, жваво, заклопотано, з веселою надією в серці роблять підготовчу роботу.

Правда, вони всі роблять підготовчу роботу. Вони всі так жагуче, так неподільно люблять Україну, що ні за що не хотять відділити її від нєдєлімої. І в відповідний час, коли інтернаціональна банда чехо-словаків протопче шлях через трупи Совітської Республіки для обережної галантно-джентельменської Антанти на Україну, вони всі, ці любі брати, всі отсі акули, лідери, поліцмейстери, журналісти, міністри, всі разом, дружно, з співом "Боже, Царя храни!" і "Бей нємцев!", ухопившись за підготовані лідерами мотузочки, потягнуть підготовану, оплутану, безсилу, безпомічну Україну в обійми антанто-монархічної, єдіної, нєдєлімої тюрми. О, як вони жагуче, як нетерпляче, приставивши до чола руку дашком, вдивляються на північ і на схід, ждучи своєї Заступниці. Вони, правда, озираються й на захід (на німців), приємно, улесливо посміхаються, шопочуть на вушко, топчуться під ногами, вимахують хвостами й роблять вигляд цілком покірних, цілком відданих звірят. Але це так, на всякий випадок та для одводу очей.

А вся надія їхня на Антанту. Ах, як міцно здушать вони тоді нас у своїх братніх обіймах! Як сласно вони гатитимуть підкованими Антантою закаблуками оплутане, пошматоване, біле тіло молодої Рабині, яка посміла вирватись на волю. Коли вони вже тепер наступають немов ненавмисне їй на груди, коли тепер показують їй і язика й кулака, коли тепер часом любовно пальчиками натискають на горло, - то що ж буде тоді? Що тоді буде, коли за їхньою спиною стоятиме самовдоволений Джон-Буль, напрактикований з Ірляндцями, Бурами, Індійцями по части "опредєленія" націй?"

3. "Бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте"

От-така була підготовча любов "культурно-творчих сил" до "дорогої всім України".

І не даремно дрібні "фаховці", зубрячи "собачу" граматику, покладали надії на свою верховну протофісовську владу.

Як же реаґував на це все український народ?

Реакція була ріжна, в залежности від кляси й течії.

Селянство відповіло повстанням і терором на поміщиків і тих куркулів, що вибірали Гетьмана. Піднімались цілі села, викопували заржавілі, принесені з фронтів рушниці й виступали проти поміщицьких і урядових сотень, палили економії, палили дворища гетьманців. Особливо повстанський рух мав значну силу на Звенигородщині, де ним керував лівий соціаліст-революціонер Шинкарь.

Але, як і можна було ждати, повстання хутко було задушено залізною рукою німецького ґенерала. Зле озброєні, недісціпліновані, розріжнені ґрупи повстанців не могли змагатися з таким ворогом, як німецьке регулярне військо. Це був вибух народнього гніву й одчаю, але, на жаль, проти його була непереможна сила. І вибух було притоптано, а в руки поміщицтву, німцям і карним чорно-офіцерським сотням було дано тим немов оправдання для їхньої дальшої люті.

Робітництво по містах заціпило зуби й сховалось у підполля, мріючи про той час, коли можна буде виступити на боротьбу з грабіжниками.

Політичні неруські демократичні партії принишкли. А руські всі (за виїмком большевиків) вступили в "Русскій Союзъ)", який мав на меті боротьбу з українством. Чорносотенці, кадети, меньшевики й есери всі, під захистом німців і лизоблюдів, дружно йшли походом на українське відродження.

Українство розбилось на дві головні течії: леґальну й нелеґальну. До леґальної належали всі ті партії, які були й у Центральній Раді: есдеки, есери, есефи, самостійники й инчі ґрупи. По розгромі Ц. Ради для переговорів з німецьким штабом було утворено тимчасовий центр цих партій під назвою "ЦУП" (центр. укр. партій). Він швидко розпався. Після того було знов приступлено до координації всіх українських сил і закладено так званий "Національно-Державний Союз", куди навіть вступили ображені одмовою в посадах хлібороби-демократи, активні співучасники німецько-буржуазного перевороту. Але їх було швидко з Союзу викинено другими партіями й у "Національному Союзі", який вийшов з "Національно-Державного" цих брудних добродіїв уже не було.

Нелеґальна течія складалась із лівих українських есдеків (незалежників) та лівих укр. есерів, що поодколювались од своїх леґальних партій. Вони гостро виступали проти тих есерів і есдеків, які вступали в переговори з німцями, з гетьманщиною, з руською буржуазією. У незалежників тоді ще не було виразно поставлено питання про зміну програми. Ґрупа українських незалежних соціальдемократів, що сформувалась зараз же по перевороті, з партії не вийшла, значить усю її програму приймала, тільки розходилась у питанню тактики.

У есерів же дійшло до цілковитого розколу на дві партії: лівих есерів і так званої центральної течії.

Але, на жаль, ці ліві течії були за слабі, щоб повести за собою українську демократію.

Головніщі провідні сили українства лишились у леґальних течіях, де, не зважаючи на ворожість і гостру крітику своїх лівих товаришів, старалися рятувати що й як тільки можна було.

Для цього й було знову створено "єдиний фронт" у формі "Національного Союзу". Національний Союз писав меморандуми до німецького народу, до німецького штабу, навіть до гетьмана, грозився, розводив дипломатію з німецьким послом Мумом, з німецьким ґенералом Ґренером, з німецько-гетьманськими міністрами.

Дійсно, він пускався на ріжні ганебні, понижуючі, тяжкі штуки, щоб вирвати з зубів руської реакції владу й урятувати українську державність і демократію від остаточної загибелі.

Дійсно, українська демократія дорого платила за бажання створити свою державу "як у людей", за німецьку поміч і за зраду своїх трудових мас. Повним келихом тепер глитала бруд, образи, пониження й глум тих, яких сама закликала, яких так любо приймала з Росії, чий лад так кріваво обстоювала на Україні проти соціалістичної революції.

"Бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте". І їли очі, й вилазили на лоба від сорому, від безсилого гніву й ненависти. Оббивали й німецькі, й гетьманські пороги, обнімались з жуліками, злодіями, посміхались гутнікам і лизогубам, хитрували з хитрими пройдисвітами, облітались вогнем сорому й трусились від огиди, а мусіли їсти.

Вже згодні були й на Гетьмана, вже й "роз'яснення" його не домагались, уже згодні були на самий поміркований Уряд, аби ж тільки він був український "національно-демократичний ".

4. Русько-німецька змова.

А в цей час руська буржуазія все зміцняла й зміцняла свої позіції. Німецькі ґенерали, всі оті Ґренери, Муми, Айхгорни, Беркенгейми й инча імперіалістична німецька банда на Україні, всі вони вже остаточно знюхались з руським "Протофісом", "переконались" у неможливости, в непотрібности й навіть у шкодливости для німецьких інтересів української державности й вели в цьому напрямі політику в Берліні.

Для цього туди послано було старого Лизоблюда, премьерміністра Української Держави. Але від старости й дубовости своєї бюрократичної псіхіки він не зумів повести цієї справи тонко й гнучко й розпатякався цілком отверто в інтервью з кореспондентом берлінської ґазети про наміри українського уряду вступити в федерацію з Росією. ("Веrliner Таgeblatt" 19 серпня).

В Берліні скривились од нетактовности старого бюрократа, в Київі од цього затрусились і невдалий лизоблюд мусів старечими побілілими устами робити спростовання, що він, мовляв, не про майбутню федерацію говорив, а про минулу (!).

Це все ж таки не завадило русько-німецькій реакції провадити далі свій аліанс і нищення української державности. Тепер вони вже сміливіше це робили, арештовуючи не тільки "анархістів" українців, не тільки маловідомих рядових українських діячів, але й більш відомих. Так, наприклад, було арештовано С. Петлюру, чим побільшено утворену йому вже большевиками популярність серед українських поміркованих і обивательських кругів. Автор сеї праці також мав нагоду познайомитись з гетьманською охранкою й гетьманськими жандармами. Але мене було випущено з під арешту на другий же день і пояснено, що це було просто непорозуміння. Мені ж особисто начальник офіцерсько-жандармської банди, що приїхала до мене на село арештовувати мене, проговорився, що "Особому Відділові" немов було відомо про державну змову, яку ніби я робив разом з другими відомими українськими діячами, й через те мене арештовано.

Діло було, розуміється, не в нашій змові, бо тоді ще не наспів час для цього, а в тому, щоб "ліквідувати" тих українців, які могли перешкажати русько-німецькій змові. А ця змова вже майже й не ховалася ними й для діскредітації українського національного відродження робились усякі заходи.

Так, наприклад, для цеї мети було уряджено судовий процес у справі вкраденого банкіра Доброго. Банкір Добрий був собі звичайним фінансовим паразітом і не було чого робити таку помпу ради його звичайнісенької персони. Але німецьким ґенералам і руській буржуазії дуже на руку було роздмухати цю справу й показати й перед Европою, й перед Берліном, і навіть перед Україною, який то був український Уряд і чи варто дбати про українську державність.

Розуміється, вчинок з тим паразітом був непотрібний і недоцільний. Але в йому нічого ні "злочинного", ні навіть жорстокого не було. Паразіта тримали в добрих умовах, у прекрасній кімнаті, на добрій їжі. Коли других людей, революціонерів і соціалістів, большевиків, хапали й розстрілювали на місці без суду, слідства й оголошення й німецькі ґенерали не знаходили в тому нічого злочинного, а, навпаки, й самі те робили, то чому ж та сама українська влада не могла так само без суду, слідства й оголошення схопити другого чоловіка, якого вважала шкодливим для себе, й тільки трошки подержати його?

Але німецькі й руські паразіти, розуміється, так не могли міркувати, коли йшло діло, про члена їхньої кляси. А крім того ця справа давала їм у руки зброю й проти всього українства. І процес бучно й галасливо провадили кільки днів.

На жаль, не всі з обвинувачених українців поводились на суді з відповідною гідностю. Бувший голова Уряду В.Голубович, теж притягнений до цього процесу, наприклад, виявив таку слабодухість, з таким пониженням прохав у німців "не правосудія, а снисхожденія", що всякий українець скорчився від сорому, а русько-німецький аліанс аж затанцював од задоволення: от, мовляв, тепер ви бачите, які люди у них!

З тою ж самою метою діскредітації всього українства розпускались ріжні брудні чутки про бувших міністрів, над деякими навіть був намір учинити знов судовий бучний процес, але через відсутність доказів і яких будь даних прийшлось одмовитись од суду.

Але що найшкодливіще було для українського відродження, то це та надзвичайно підла, мерзенна провокація, яку робили провінціальні власти, оті старости, карні офіцерські сотні й т. п. Роблячи всякі насильства й жорстокости над населенням, вони старалися усиленно підкреслювати, що це робить українська влада. Порячи різками яке небудь село, офіцерня всякими способами маніфестувала, що це робить з селянами українська влада й робить в ім'я української держави.

Селяне й самі добре відчували, що їх катовано через оту українську державу, а ці провокаційні, умисні підкреслювання ще більш розворушували їхню ненависть. Не маючи змоги розібратись у тому, що вони іменно за офіцерсько-панську українську державність мусіли так тяжко розплачуватись, селяне переносили свою ненависть взагалі на українську державність і навіть на саму ідею українсько-національного відродження. Слова "Україна", "Українська Держава" тепер асоціювались у них з словами "Німецьке військо", "Гетьман", "пани", "старости", "карні експедіції", "офіцерня", "різки" й усяке инче страхіття.

Лизогуби, гутніки, старости, офіцерня це добре розуміли й спритно користувалися цим способом для успіху своєї русько-німецької змови.

5. Неминучий наслідок підготовчої любови.

Ні меморандуми Національного Союзу, ні його пониження не помагали. Реакція набірала все більшої й більшої сили, нахабства й ціничної отвертости.

Особливо це яскраво зазначилось, коли гетьмансько-німецьким міністром внутрішніх справ став московський адвокат І. Кістяковський. Переконаний реакціонер, отвертий і ціничний ідеолоґ клясового грабіжництва, вірний наймит "Протофіса", член ріжних акційних товариств, цей самовпевнений і ціничний нахаба, маючи тонкий нюх, спочатку прикинувся страшенним українським патріотом і самостійником. Він так ловко вдавав цей патріотизм, що деякий час багато з українців вірили йому й навіть уважали за щирого оборонця національних українських здобутків. Цей "патріотизм" поміг цьому аферистові пробратись на посаду спочатку державного секретаря, а потім і міністра внутрішніх справ.

Німцям дуже було корисно мати такого чоловічка на посаді міністра внутрішніх справ. З одного боку він був ніби українцем, самостійником; значить, для українських кол немов би своїм. З другого ж боку, знаючи цього індівіда, вони були певні, що він любої хвилини продасть свій дешевий патріотизм за невеличку платню. З третього боку це був такий негидливий суб'єкт, що його можна було вжити на всяку брудну, нечисту роботу. З четвертого боку, він мав, таке колосальне нахабство й безсоромність, що їх можна було вважати при потребі за сміливість і рішучість характеру.

Гетьман, ця нікчемна, політично безграмотна фіґура, слабовольна й амбіціозна істота з славолюбними мріями про гетьманську корону, попав у цілковиту владу до цього нахабного афериста. Особливо "міністр" привабив його тим, що, по старому царсько-жандармському методу, почав утворювати ріжні тайні орґанізації й тут же немов ловити їх. Майже що дня в руки Кістяковського попадали ріжні "злочинці", які от-от мали зробити державний переворот або вбити "ясновельможного пана Гетьмана". Це зробило "Слинявого" (як офіціально називався цей руський ґенерал в українських колах) просто рабом ловкого "царедворця".

От цей аферист став виразним, головним провідником політики "Протофіса" й німецьких ґенералів. Берлін уже не мав такої потреби бути українським самостійником, уже "підготовча робота" гутніків була там зроблена й з Берліну було дано гасло: орієнтація на федерацію, се-б-то "єдіная, нєдєлімая", чорносотенно-буржуазна.

Тоді І. Кістяковський закачав рукава й почав старатись. Але, як розумніщий за кадетів, він хотів це зробити ловко й хитро, не викликаючи зайвого й непотрібного галасу. Кадети ж од нетерплячки не могли вдержатись і конче хотіли зразу розголосить оту "федерацію".

І вийшов невеличкий конфлікт: більша (кадетська) половина кабінету міністрів стояла за декларацію федерації, а друга, меньча, вважала це нетактовним, не на часі ще. Одначе більшість (10 кадетів міністрів) оголосила таки свою "записку", в якій виразно заявляла, що самостійність України є шкодлива для самої України, а через те, непереможно люблячи її, кадети гадають, що для неї найкраще злитися з Росією. "Ті, що намагаються вивести між Україною й Великоросією мур ворожнечи або, принаймні байдужжя, не розуміють, що гублять Україну".

Менчість на чолі з Кістяковським і Лизогубом запротестувала. Німцям така хапливість кадетів також не вподобалась. І пани-кадети повинні були податися в одставку. Сталася урядова кріза. Німецький штаб доручив складання нового кабінету Ф. Лизогубові.

І знов бідний Національний Союз почав робити свої надлюдські усилля, щоб скористуватись нетактовностю кадетів та крізою й вирвати хоч шматочок влади з буржуазних рук.

В цей час приходило до кінця світової війни. "Солодкоспівець Вільсон" ніс світові на страшних танках свої знамениті 14 пунктів. "Справедливість", "демократія", "право самоозначення народів" дзвеніли в світовому повітрі, як попівські дзвони. Німецька армія від танків хиталась і жадно ловила ті попівсько-вільсоновські дзвони. Віяло чимсь новим.

Національний Союз скористувався цими дзвонами, скористувався замішанням та упадком реакційної самопевности в німецьких ґенералів і встиг пропхати в кабінет міністрів аж майже половину українців. Це були цілком помірковані, смирні люди.

Але, не зважаючи на це, вони не довго вдержались на владі. Руські гутніки схаменулись, наперли на свого слинявого манекена, той навалився на українську половину кабінету й зіпхнув її з влади. Цей русько-український кабінет проістнував від 19 жовтня до 15 листопаду.³

"Нова Рада" так представляє цей епізод.

"Кабінет міністрів, що склався 19-го жовтня, хоча й мав у своїм складі майже половину українців, але курс його лишився той самий, що був і раніше. Неукраїнська більшість кабінету вела справи так, що рада міністрів не мала змоги розглянути на своїх засіданнях прінціпові питання про зміну курсу, про політичні полегкости й ин.

Нарешті цими днями виникла справа з скликанням Національного Конґресу. "Общеруська" частина кабінету не визнавала можливим дозволити скликання Конґресу, українська ж настоювала на протилежному. "У четвер до вищих сфер"⁴ явилася делеґація трьох поміркованих українських партій: соц. фед., хліборобів-демократів та хліборобів-власників. Делеґати настоювали перед сферами на негайній демократизації кабінету, домагаючись, щоб до кабінету крім українців були допущені також деякі представники демократичних меншостей.

Але переговори ці не повели ні до чого, й тоді українська частина кабінету постановила вийти в одставку.

Після цього міністри "общероси" на чолі з Ржепецьким запропонували сферам свій список, у якому українців не було й який одразу мав узяти твердий курс на єдину Росію. Цей список і був затверджений сферами".

І це, треба додати, цілком послідовно й неминуче випливало з усього попереднього.

------------------------------------------------------------------

[1] Цей "воспітатель", ад'ютант і один з гофмейстерів гетьманського "двору" в осени 1919 р. був посажений австрійською поліцією в тюрму по підозрінню в крадіжці мілліона корон у віденського банкира.

[2] Наприклад, самі призвища ґубернських і повітових старост були переважно такі: Малахов (чернигівський), Дємєнтьєв (верхнєдніпровський), Комаров (павлоградський), Ключніков (олександрівський), Кудрянов (словяносербський), Харатаєв (маріупольський), Тєрєнтьєв (херсонський), Вєрєщаґін (єлисаветський), Плєщєєв (харьківський), Ґріґорьєв (ахтирський), Ящєв (ізюмський), Іґнатьєв (сумський), Кісєльов (кам'янецький), Соловйов (летичевський) і т. д. і т. д.

[3] Склад його був такий: Голова ради міністрів - Ф. Лизогуб; Міністр фінансів - А. Ржепецький: Міністр військовий та морський - 0. Рогоза; Міністр закордонних справ - Д. Дорошенко; Міністр ісповідань - О. Лотоцький; Міністр праці - М. Славинський; Міністр народньої освіти та мистецтв - П. Стебницький; Міністр доріг - Б. Бутенко; Міністр народнього здоровля та опікування - В. Любинський; Міністр харчування - С. Горбель; Міністр внутрішніх справ - В. Рейнбот; Міністр юстіції - А. Вязлов; Міністр хліборобства - В. Леонтович; Міністр торгу й промисловости - С. Меринг.

[4] "Сфера" - се-б-то, "Слинявий". - Автор.

Додати в закладки

  
Переклад Translate