Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Володимир Винниченко. Відродження нації. ПЕРЕДМОВА
РОЗДІЛ VII. ПРИГЛУШЕННЯ РЕВОЛЮЦІЇ Й КІНЕЦЬ ДИРЕКТОРІЇ
1. Діяльність по неоголошеній програмі.
Кожний, хто прочитає цю декларацію, не будучи знайомий з тими обставинами, серед яких одбувалися події, має повне право сказати: можна про цю декларацію ріжно судити й знаходити всякі дефекти в ній, але невже іменно вона, іменно ця соціально-політична програма Директорії викликала таке невдоволення широких народніх мас, що вони не піддержали її й навіть самі повстали на неї з зброєю в руках?
Я на це можу сказати з цілковитою певностю, що не в соціально-політичній програмі Директорії була причина. Розуміється, декларація багатьох, як зліва, так і зправа не задовольняла. Розуміється, компромісовість, недоговореність, непевність позіцій були дуже помітні.
Але я дозволяю собі думати, що коли б вона точно, послідовно переводилась у життя, то того невдоволення (принаймні в таких розмірах) не було би. Життя її виправило би, викреслило, стерло б неясности й пристосувало би до себе.
Вся причина іменно в тому, що ця декларація не переводилась у життя, вона лишалась собі на папері, а діяльність влади Директорії одбувалась зовсім по инчій, неписаній і неоголошеній програмі.
Насамперед, декларація з'явилась тільки через півтора місяця після сформування Директорії та початку повстання й через два тижні по взяттю Київа. Весь цей час населення майже нічого не знало про основні завдання соціальної й політичної програми Директорії.
Але зате весь цей час аґенти влади Директорії в життю, в реальній, щоденній діяльности своїй на місцях виявляли таку програму, яка не лишала ніякого сумніву в населення. Харьківщина, Полтавщина, Херсонщина, Катеринославщина не тільки нічого не знали про майбутню "майже большевицьку" декларацію Директорії, але й не діставали (через труднощі комунікації й відрізаність бойовими операціями від центру повстання) відозв і декретів Директорії.
Зате вони бачили й знали реальну діяльність представника Директорії, вождя повстання на лівому березі-Балбачана. Розгони робітничих і селянських з'їздів, розстріли й пороння різками робітників і селян, цілування ручок княгинь і поміщиць, залишання на адміністративних посадах гетьманців, безчинства, сваволя балбачанівської офіцерні, яка здебільшого була руська, все це без усяких декларацій за ці півтора місяці до випуску декларації цілком з'аґітувало проти Директорії весь лівий беріг, робітництво й селянство, без ріжниці національности.
Коли Директорія випускала свою декларацію, на Харьківщині й Полтавщині вже орґанізовувались повстанські відділи Селянської Спілки (під проводом, головним чином, укр. лівих есерів, пізніше званих "боротьбистами"), але вже не проти розбитої гетьманщини, але проти Директорії, яка порола селян різками, цілувала панам руки й лишала гетьманщину на старих місцях. І вже "Славний отаман" і "також національний герой" Балбачан то тут то там вступав з ними в бої, посилаючи Директорії донесення, що геройськи бореться з військами російських комуністів.
Та на віщо так далеко ходити: в самому Київі, в резіденції "соціалістичної" влади на другий же день по вступі Директорії розпочалась реальна, дійсна (а не деклараційна) політика її. Я не кажу вже про те, що без потреби й без пуття було поставлено змучене гетьманщиною й місяцем усяких гетьманських "воєнних і осадних положеній" місто на "стан облоги". Не кажу про те, що зразу було введено немилосерну цензуру на пресу, заборонено збори, зібрання, що, словом, не дано було населенню навіть вільніще зітхнути й почути хоч якусь ріжницю між Гетьманщиною й Директорією. Хай це вимагалось, як казали отамани, військовою необхідностю. (Тут ще один доказ, як у клясовій державі можуть бути оті "демократичні свободи").
Але річ у тому, що отамани не тільки військові справи вирішували, а й усі політичні, соціальні й національні. Вся верховна, се-б-то реальна, дійсна влада була в руках отаманів і то в штабі Січових Стрільців, з якими С. Петлюра цілком консолідувався й серед яких усякими способами запобігав ласки. Вони вводили стан облоги, вони ставили цензуру, вони забороняли збори.
Це була ґрупа молодих, енерґїчних, до фанатизму й екстазу пронятих національним чуттям людей. Вся вага військових операцій проти гетьманщини лягла на їхні плечі й через те вони вважали себе визволителями України. Не довіряючи політичним діячам і партіям, будучи мало освіченими в політичних питаннях, маючи псіхіку й світогляд звичайних обивателів-демократів, а з другого боку гадаючи, що треба виявити "тверду, залізну владу", ці молоді люди взялися й політично "визволяти" Україну.
А найбільшим їхнім "визволенням" було - боротьба з большевизмом. З цією метою було орґанізовано ріжні відповідні інстітуції, поставлено шпіонаж і сформовано особливий полк під командою "соціальдемократа" Ковенка, завдянням якого було - карні експедіції в ті міста, де закладались ради робітничих і селянських депутатів.
Ілюстрацією сеї політики молодих офіцерів може послужити те, що на протязі двох тижнів чотирі рази було розгромлено київське Центральне Бюро професіональних союзів, де січовики кожного разу шукали большевиків. При цьому було спалено й понищено все діловодство Бюра.
На провінції, не кажучи вже про лівий беріг, також уся влада й політика була в руках військових комендантів, або самодержавних комісарів, або, ще гірше, в руках отаманів, що вели військові операції.
І через те декрети Директорії, її благі наміри, її декларації були собі хорошими словами, а в дійсности були отаманські діла з поганими наслідками.
2. Безконтрольність і контрреволюційність отаманської влади.
І от тут ще раз підтвержується життєва раціональність і необхідність у революційний момент таких орґанів, як ради.
Все лихо Директорії було в тому, що вона не мала відповідних орґанів, які проводили би в життя її програму. Основна помилка була в тому, що ми, одкинувши чисто радянську сістему революційної влади, зупинили свою революцію на півдорозі. Слідуючою помилкою було, що ми, прінціпіально ухваливши трудові ради, фактично їх одкинули також. Ми позбавили самих себе тих засобів, якими могли здійснити свої благі наміри. Ми своїми комендантами й комісарами приглушили й здушили революційну самодіяльність народніх мас, ми одсунули їх від активної участи в творінню життя, ми навіть не дали їм права й змоги контролю нашої діяльности.
Ми боялись большевизму, думали способом репресій не допустити його розвитку, але цим як раз добились того, що не тільки пхнули маси в обійми націоналістичної течії руського большевизму, але знов одіпхнули їх від української ідеї, знов ми цю ідею одягли в соціально-ворожі масам, майже реакційні, петлюрівське-балбачанівські форми.
Другим нашим лихом було те, що фізична військова сила нашої революції була в руках людей або політично-неосвічених, або навіть ворожих до широкого соціального руху мас.
І річ не в Січових Стрільцях. Січові Стрільці, навіть старшини, здебільшого діти селян, могли бути здатними до ширшої соціальної акції, їхня основна хиба була в їхній політичній неосвічености, в їхній односторонности псіхіки, що нічого не бачила й не розуміла крім національного, а те національне розуміла хибно. При инчій сістемі влади вони могли би навіть бути корисними революції своїм запалом, енерґією, самовідданостю.
Лихо було в тому, що вся сістема орґанізації військової влади була не відповідна до тих завдань революції, які висувались життям і які Директорія старалась сінтезувати й формулувати. Діло в тому, що більшість нашої старшини були не революціонери, а то й контрреволюціонери. Більше того: значна частина її складалась з бувших гетьманців, з руської офіцерні, яка валом валила в нашу армію. Ця офіцерня розкладала наші війська, провокувала їх на ексцеси, одних тягла в бандитизм, у погроми, а других одкидала в бік ворожости до Директорії. І то, як бували докази, робилось тою офіцерньою цілком свідомо, навмисно.
Отже тут треба було з самого початку вжити рішучих, революційних заходів. Я ще в Вінниці до вступу в Київ, маючи на увазі необхідність орґанізації революційної й соціалістичної армії, без якої ніякі наші гасла й декрети не могли бути здійсненими, вніс проект орґанізації старшинських шкіл, в які приймались би свідомі політично й соціально українські робітники й селяне. До випусків з цих шкіл офіцерів призначати з унтер-офіцерів. А крім усього ввести в армію інстітут політичних комісарів.
Ці внесення зустріли явну, гостру неприхильність з боку "Головного Отамана" С. Петлюри. Навіть протест, що Директорія вмішується в військові справи, хоче насадити в армії большевизм, внести розклад у неї. Запротестували й инчі неголовні, але по суті може ще й більш головні, ніж "Головний", отамани. Я все ж таки настоював на своїх внесеннях. Загрожувало конфліктом. Тоді отамани вжили инчої тактики: вони прінціпіально згодились і на школи, й на політичних комісарів, (назвавши їх, щоб не похоже було на большевиків, "інспекторами"). Але в життя, не вважаючи на всі мої настоювання як у Вінниці, так і в Київі, уперто не переводили.
Таким чином фізична сила, військо, лишалось у руках елементів, які або не розуміли революції або були явними контрреволюціонерами й навіть контрукраїнцями.
В цьому ж полягає причина й тих єврейських погромів, які, почавшись незабаром по вступі Директорії в Київ, потім такою страшною, крівавою пошестю розлились по всій Україні. Не маючи глибоких, захоплюючих салдатські маси соціально-революційних лозунґів, отамани мусіли чимсь підбадьорювати "козацький дух". І "давали хлопцям погуляти", як говорилось тоді.
Ні для кого тепер уже не секрет, що переважно сама офіцерня підбивала до цього салдат. І також не секрет, що ні одного з таких злочинців отаманською владою не було ні розстріляно, ні навіть якось покарано. А коли голова Директорії став вимагати в Головного Отамана пояснення, то Головний Отаман С. Петлюра сердито відповів: "А чого ж вони (євреї) не боролись з нами проти гетьманщини?!" І коли Головний Отаман говорив і думав, що євреї заслужили погроми, то що могли думати, говорити й робити отаманці? І що дивного, наприклад, у тому, що один із "національних героїв" отаман Ангел зупиняв поїзд, витягав з його всіх євреїв, жінок, дітей, старих людей, розкладав їх усіх вряд на пероні й поров різками?
І чи було ж покарано того Ангела, як вимагала вся Директорія від С. Петлюри? Розуміється, ні.
А чи було покарано тих руських офіцерів, які під приводом боротьби з большевиками, учиняли потім погроми в Бердичеві, Житомирі й других місцях? Чи розстріляно хоч одного з них, як було розстріляно українця Вербицького за те, що він був большевиком, або як Балбачан розстрілював відомого українського соціаліста Шинкаря, якому тільки чудом якимсь удалось утікти з місця кари з простріленою рукою? Розуміється, ні.
І не було ні кари, ні управи, ні суду, ні контролю над цими злочинцями й ворогами не тільки революції, але й національного руху. Бо вся сістема військової влади була збудована й свідомо Головним Отаманом і неголовними отаманами піддержувана так, щоб над ними не було ніякого контролю.
От ця безконтрольність, самодержавність влади цивільної й військової була основною, початковою нашою бідою. Це була й свідома, й несвідома наша контрреволюція, яка, користуючись обставинами, захоплювала всю владу, й одтирала від неї революційні елементи, не допускаючи над собою їхнього контролю ні в якій формі, а особливо в формі рад.
3. Пятаковщина служить отаманщині.
Другим злим фактором, який штовхнув нашу революцію вправо, були Антанта й російські комуністи націоналістичної їхньої течії (пятаковщина).
Але тут же треба признати, що під той час російські націоналістичні комуністи заграли більш реакційну для нашого руху ролю, ніж Антанта.
Правда, коли моє внесення про сістему чисто-радянської влади було не принято, то одним з арґументів служило посилання на загрозу з боку Антанти. Я також розумів, що нам небезпечно виявляти себе так отверто прихильниками соціалістичної революції, - це дало би привід Антанті послати па поміч Гетьманові свої війська. (Такий самий був, до речи, страх і перед німцями). Отже з тактичних мотивів, дійсно, просто необхідно було якось себе замаскувати. Сістема трудових рад була тою маскою. З одного боку вона давала вихід революційній енерґії мас, давала змогу розвиватись революції (коли б тільки було введено її в життя!), а з другого давала нам право протестувати: "ми - не большевики, ви не маєте права бить нас у спину, коли ми боремось з німецькою реакцією".
І є багато даних думати, що, коли б не вмішався другий фактор, - російські націоналісти-комуністи, - коли б ми переконались, що Антанта безсила й не може виконати своїх погроз, (як то потім виявилось), то трудові ради заграли би свою ролю в українській революції.
Але, як і перший раз, за Центральної Ради, так і тепер удруге націоналістична, безглузда політика Пятакових і К-о не тільки спішила той процес, але й штовхнула українську керуючу демократію вправо. Коли спочатку сістему трудових рад було принято більше як тактичний хід (принаймні, я так дивився тоді на це), то після відозв пятаковського уряду трудові ради стали вже прінціпіально більш приємлимими для нас, ніж чисті совіти. Я, так само зляканий і обурений зрадливостю й намірами російських націоналістів-большевиків, також почав обстоювати сістему трудових рад, бо вона нас забезпечувала від націоналізму російських большевиків, вона нам ґарантувала наші національні здобутки.
Мало того: ці аґресивні виступи й наміри спричинились до того, що вбили й так не дуже сильну волю українських партій до реалізації трудових рад. Розуміється, це була величезна помилка, іменно, треба було ввести їх як найшвидче.
А коли б не така пятаковська жадність і вузькоглядність, коли б російські большевики додержували того договору, що було заключено між мною й Мануїльським, коли б виявили толерантність до нас і показали, що вони шанують наші державно-національні права й що нам нема чого боятись їх, можна з певностю ґарантувати, що це далеко краще одбилось би на справі соціалістичної революції на Україні, ніж їхнє брутальне, вороже "помагання" тій революції.
А коли б вони, замісць того, щоб нападать на нас ззаду, коли ми були заняті боротьбою з гетьманщиною, виступили з переду на німців і гетьманців, коли б виступили нам на поміч і заявили, (як тільки тепер заявлено в одній з відозв Троцького), що вони не завойовувать ідуть Україну, а помагать бити реакцію, й коли б то доказали на ділі, чесно, щиро, - то ще з більшою певностю можна сказати, що серед української демократії така політика мала би велике революціонізуюче значіння. Наша природна соціальна ворожість до пануючих буржуазних кляс на Україні, національно чужих нам, розпалена до того страхіттями й злочинствами гетьманщини, мала б нічим не гальмований простір.
Замісць того, щоб посилати "на поміч" нашій революції червоні полки й сотні ворожих до нашої нації аґітаторів, російським кумуністам треба було з самого початку нашого повстання прислати до нас своїх представників і чесно, отверто ввійти в переговори й помогти нам зсередини, як товариші, а не ззаду, як вороги.
І хай не посилаються на петлюрівщину та балбачанівщину. З ними ми справились би, коли б не було пятаковщини. Пятаковщина ж не тільки не убила отаманщини, але ще більше підсилила її, надала їй морального й національного обґрунтовання.
Пятаковський націоналізм зміцнив контрреволюційний отаманський націоналізм. Пятаковщина затулила рота лівим українським елементам, зв'язала їм руки, знесилила супроти своєї балбачанівщини й петлюрівщини. Вона укріпила отаманщину й віддала їй у руки всю владу. Отаманщина являлась уже оборонницею національної волі, - які там к бісу трудові ради, політичні військові комісарі, офіцерські робітниче-селянські школи! "Бий большевиків, комуністів, ворогів нашої нації!" От уся програма! І комуністів було навіть оголошено, як лазутчиків і шпіонів ворожої російської армії.
І що далі, то все більше й більше вся влада переходила в руки отаманів. Директорія й Кабінет Міністрів1 грали тільки декоративну ролю ширми або громоодводів. До голови Директорії звертались усі ліві елементи з скаргами, жалями, докорами, лайками, погрозами. Розгромлені професійні спілки, пороті селяне, погромлені євреї, обурені партійні діячі, редактори затиснутих у цензуру ґазет, київські обивателі, терорізовані отаманцями, шантажистами, спекулянтами, всі вони благали, молили захисту, оборони. А голова Директорії, голова "Верховної Влади" безпомічно обурювався, обіцяв "розслідувати" і... нічого не міг зробити, бо його накази отаманами не виконувались, а своєї фізичної сили не було, щоб ті накази підперти.
Це, розуміється, ставило "Верховну Владу" в смішне, недостойне становище перед усім громадянством, принижувало її й убивало всяке серйозне відношення до її хороших слів, постанов і декларацій.
І значна доля вини за це, за приглушення революції, за захоплення влади нереволюційними й навіть контрреволюційними елементами, за дальший розвиток національно-української контрреволюції й за тяжкий ряд зайвої боротьби й страждань на Україні - падає на націоналістичну течію руських комуністів.
4. Кінець Директорії.
На цьому можна вважати добу Директорії скінченою. Ролю широких народніх мас, виразницею інтересів яких старалась бути Директорія, в національній соціалістичній українській революції було спинено. Головний чинник, що знищив гетьманщину, сільський і мійський український пролетаріат, од влади й творення державности було одіпхнуто новим чинником - національним міщанством, репрезентованим отаманщиною, цим найгіршим елементом дрібнобуржуазної демократії.
Причиною тому були внутрішні сили (дрібнобуржуазність, невиразність, хисткість української партійної демократії) і сили зовнішні (Антанта, німецьке військо й головним чином націоналістична й імперіалістична течія російських комуністів).
Декларація Директорії явилась тільки нарисом тих тенденцій, які намічались у рухові мас, це був безсилий голос задушеної на той мент української соціалістичної революції в національних формах.
І на цьому фактичне істнування Директорії, як виразниці цеї короткої доби в історії національного відродження, кінчається.
Номинально й офіціально Директорія істнувала й далі, але вона ніякого значіння вже не мала, вона служила тільки прикриттям дійсної влади й політики отаманщини.
------------------------------------------------------------------
[1] З перших днів повстання функціонувала у Вінниці Тимчасова Рада Завідуючих державними справами без виразних конституційних прав і обов'язків; це був примітивний дорадчий орґан Директорії в усіх справах державно-адміністраційного життя. З виїздом Директорії з Вінниці Тимчасова Рада Завідуючих автоматично припинила свою діяльність.
В Київі аж до приїзду Директорії та призначення першої Ради Народніх Міністрів адміністраційну власть виконував Революційний Комітет у складі чотирнадцяти Комісарів.
Перший склад Комітету був такий: М. Авдієнко, В. Чеховський, А. Пісоцький, В. Висоцький, М. Ґалаґан, Н. Загородній, М. Марченко (більшість у. с-д.-незалежники).
З моментом вступу в Київ Республіканської Армії вся повнота адміністраційної та військової влади перейшла до отамана Осадного Корпусу Коновальця.
Наказом Директорії У. Н. Р. від 26 грудня 1919 р., ч. 1 призначена була перша Рада Народніх Міністрів у такім складі:
1) Голова Ради Народніх Міністрів і Міністр Закордонних Справ - В. Чеховський (укр. с.-д.); 2) Міністр Внутрішніх Справ - О. Мицюк (укр. с.-р.); 3) Міністр Земельних Справ - М. Шаповал (укр. с.-р.); 4) Міністр Мистецтва - Д. Антонович (укр. с.-д.); 5) Міністр Морських Справ - М. Білінський (укр. с.-с.); 6) Міністр Народнього Здоровля - Б. Матюшенко (укр. с.-д.); 7) Міністр Пошт і Телеґрафів - І. Штефан (укр. с.-р.); 8) Міністр Продовольчих Справ - Б. Мартос (укр. с.-д.); 9) Міністр Торгу й Промисловости - С. Остапенко (укр. с.-р.); 10) В. о. Міністра Військових Справ - О. Осецький (укр. с.-с.); 11) В. о. Міністра Народньої Освіти - П. Холодний (укр. с.-ф.); 12) В. о. Міністра Юстиції - С. Шелухин (укр. с.-ф.); 13) В. о. Міністра Фінансів - В. Мазуренко (укр. с.-д.); 14) В. о. Міністра Праці - Л. Михайлів (укр. с.-д.); 15) Керуючий Міністерством Шляхів - П. Пилипчук (укр. с.-с.); 16) Керуючий Управлінням Культів при Міністерстві Народньої Освіти - І. Липа; 17) Державний Контрольор - Л.Симонів (укр. с.-с.); 18) Т. в. о. Державного Секретаря - І. Сніжко.
В складі цього Кабінету в короткім часі сталися легкі зміни. В. о. Міністра Народньої Освіти призначений був проф. І. Огієнко (укр. с.-ф.), В. о. Державного Секретаря М. Корчинський (укр. с.-ф.), а Міністром Єврейських Справ А. Ревуцький (євр. с.-д. партія "Поалей Ціон").
Книга: Володимир Винниченко. Відродження нації. ПЕРЕДМОВА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
