Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Володимир Винниченко. Відродження нації. ПЕРЕДМОВА
РОЗДІЛ VIII. ДРУГА ВІЙНА З СОВІТСЬКОЮ РОСІЄЮ
1. Знову війна з власним народом.
Політика отамана Балбачана на Харьківщині, Полтавщині й Катеринославщині, політика отамана Ангела на Чернигівщині, політика отаманів Коновальця й Петлюри на Київщині незабаром привели до того, що майже вся Україна піднялася знову. Особливо на лівому березі в балбачанівській сатрапії повстанський селянсько-робітничий рух набрав широких і дужих розмірів.
В Київі неукраїнське населення просто горіло ненавистю до української влади. І не через те тільки, що вона була українська. Коли вона вступала до Київа, осяяна ореолом боротьби й перемоги над реакцією, її щиро й радісно вітали не тільки українці, її ненавиділи за те, що вона сама оплювала цю радість, що не принесла ніякої ріжниці з гетьманщиною. Вся ріжниця була в тому, що неукраїнців силою, брутально примушали поважати українство.
Підходячи до всіх явищ життя з погляду своєї професії, отаманщина вносила й у нову свою діяльність (політику) мілітарний спосіб думання й мілітарні методи. Маючи обмежений обрій своєї дрібноміщанської думки й прімітивний аналіз, отамани, наприклад, пренаївно гадали, що можна мілітарним способом примусити неукраїнську буржуазію українізуватись. З цією метою, наприклад, отамани Коновалець і Петлюра видали наказ про "українізацію" вивісок. В три дні змінити всі написи на вивісках на українські! Инакше - кара. Не в три, правда, дні, а в кільки тижнів вивіски було "українізовано". І треба було подивитись на отамана С. Петлюру, як він самовдоволено їздив по улицях і тішився українськими написами над маґазинами. Для отаманської (а особливо петлюрівської) псіхіки цього було досить: аби була показна, декоративна сторона. Що там було всередині, в маґазинах, у будинках, у душах, це отаманщину не цікавило. Для неї вивіска є найголовніше.
Не знаючи инчих способів боротьби з небажаними явищами, отаманщина й у всіх сферах своєї "політичної" діяльности дбала тільки про те, щоб було змінено вивіски, її міщанській псіхіці було не по силі зрозуміти того, що капітал і буржуазія говорить і пише свої вивіски на тій мові, на якій до неї пливуть гроші, що вона охоче сама напише вивіски не тільки на українській, а на неґритянській мові, коли помітить, що це допомагає припливу грошей, що покупець хоче такої вивіски.
Не розуміла отаманщина й того, що таким прімітивизмом політики й методів вона давала в руки ворогам українства право нищити потім не тільки вивіску, а саму душу нації, (що, дійсно, й робилося).
Вона не бачила навіть того, що самі обивателі українці з усім їхнім найщиріщим бажанням мати українську владу, стогнали й корчились від цього безглуздого режиму. Єдина відповідь на все: карна військова експедіція на селян, на робітників, на большевиків, на свої українські партії, на обивателя, на ґазети, на лозунґи, на все чисто. І то все в ім'я української державности. Нещасна державність!
Тим часом повстання проти Директорії все більш і більш розгорталось на лівому березі. Провадилось воно почасти під керовництвом українських лівих есерів, а в головній мірі російського Совітського Уряду.
І тут знов, як і при Центральній Раді, всю вину ми складали на руських большевиків. Вони, мовляв, ішли на Україну з своїми військами й били нас. І знов треба щиро й отверто сказати, що коли б проти нас не було повстання нашого власного селянства й робітництва, то російський совітський Уряд не зміг би нічого зробити проти нас. І знов, як і тоді, не большевицькі аґітатори розкладали наші республіканські війська, що так геройсько бились з гетьманцями й німцями, а ми самі, наша балбачанівщина, петлюрівщина, коновальщина.
І не російський совітський Уряд виганяв нас з України, а наш власний народ, без якого й проти якого, ще раз кажу, російські совітські війська не могли би заняти ні одного повіту з нашої теріторії.
Цим, розуміється, я не хочу сказати, що російський совітський Уряд не мав ніяких намірів воювати з нами й не посилав своїх військ проти нас, як це він увесь час підкреслював. Він хотів воювати, він воював, він і війська свої для того посилав. Але цих військ було надзвичайно мало й вони не стільки билися з нашими військами, скільки орґанізовували повстанські війська й керували ними. Це давало Народнім Комісарам як не формальне, то моральне право твердити, що вони з нами не воюють, а що з нами воює наш народ, але то ми за те винні, а не вони.
2. Радіотелеґрафична полеміка.
З цього приводу між Директорією й Радою Народніх Комісарів зав'язалась радіотелеґрафична полеміка, з якої можна найкраще бачити й позіції, на яких стояли обидві сторони, й арґументи, якими вони ті позіції підтримували.
31 грудня, 3 і 4 січня міністр закордонних справ В. Чеховський послав три ноти Раді Народніх Комісарів з запитом, з яких причин російське совітське військо робить наступ на теріторію Української Народньої Республіки. І в той саме час, коли Директорія стала на ґрунт рішучої боротьби проти буржуазного ладу на Україні.
На це Рада Народніх Комісарів 5 січня устами Н. Комісара Чічеріна так відповіла:
З Москви
Радіотелеґрама №508
Київ, Чеховському, міністру закордонних справ.
принято 6 січня 1919
Ваші радіотелеґрами з 31 грудня та з 3 і 4 січня ми отримали. Перш за все ми примушені пояснити Вам, що відомости, які ви маєте в Вашому розпорядженню, не відповідають дійсности. Перечислені Вами військові частини совітської Росії на Україну не посуваються й навіть не стоять близько її кордону. Ніякого війська Російської Соціалістичної Совітської Республіки на Україні немає. Військова акція на українській теріторії в цей момент провадиться поміж військом Директорії й військами Українського Совітського Уряду, який є цілком незалежний. Поміж Україною та Совітською Росією немає тепер ніяких озброєних сутичок.
Виявлене в ваших радіотелеґрамах бажання знайти мирне полагодження може відноситись тільки до конфлікту поміж Директорією й трудовими масами України, які прагнуть до заведення совітського устрою. Це є та сама боротьба трудящого люду за своє повне визволення, що ведеться в Литві, Естляндії, Польщі й Білоруси проти влади експлуататорів і гнобителів, як власних, так і чужоземних, і проти всіх їхніх аґентів, прислужників. Рух українських робітничих і селянських мас, який мав на меті усталення совітів на українській теріторії, без сумніву й надалі виливатиметься в формі озброєної боротьби, доки Директорія вживатиме що до совітів сучасну тактику насильного придушення.
Перелічувати приклади цієї тактики влади Директорії тут є зайвим, досить буде нагадати про розгон Харьківського Совіту, про заборону зібрань і мітінґів як у Харькові так і по инших місцях, про розгон з'їздів селянських рад Харьківщини, про арест Харьківських страйкарів, а з окрема комітету залізничників, про приказ отамана Харьківської ґубернії під загрозою розстрілу видати в двадцять чотирі години проводирів страйку, про його-ж телеґраму командованню фльоти держав згоди з заявою, що Директорія поставила собі ціллю боротьбу проти большевиків, про видані в Київі прикази Директорії що до заборони всякої аґітації, яка йде врозріз з її політикою, про численні її заяви, що вона не терпітиме утворення як політичних орґанів, так і... (пропуск)... большевизму. Нам відомо й про ноту Директорії до держав згоди з закликом дати їй допомогу проти большевиків, се-б-то проти руху трудящих мас, який має на меті утворення дійсної народньої влади. Нам відомо далі, що в цих закликах совітська Росія обвинувачується в бажанню подавити самостійність українського народу, як національности.
Це обвинувачення являється брутальним наклепом, бо Директорія не може не знати, що Уряд Російської Соціалістичної Федеративної Совітської Республіки не зазіхав ані трішки на самостійність України й що ще весною цього року ним було послано найгарячіще привітання Самостійному Українському Совітському Уряду, який тоді сформувався.
Політика Директорії відносно держав згоди в нічим иншим, як повторенням політики Української Центральної Ради відносно ґерманського імперіалізму, військовими силами якого вона допомогла зневолюванню (два слова нерозбірно).
У ваших, звернених до нас радіоґрамах, є заяви, що йдуть у розріз з усією політикою Директорії, вони означають, що вона має намір у коріні змінити напрям політики, отже ми чекатимемо фактичних доказів цієї зміни. Ми мусимо перш за все переконатись, що Директорія припинила боротьбу проти працюючих мас України й вирішила обороняти її волю проти загрожуючого їй наступу анґло-французського й американського імперіалізму.
При цих умовах ми з охотою приймемо в Москві вашого представника.
Народній комісар закордонних справ: Чічерін.
Варто зупинитись на підкреслених мною місцях з цієї ноти.
Насамперед, катеґорично запевняється, що російський Совітський Уряд ніякого наступу не робить і ніяких своїх військ не посилав.
Але це тверження так само катеґорично побивається... самими ж російсько - совітськими аґентами військової влади. Коли не стало потреби ховати правду, вони самі її отверто виявили. Ось виписка з 9 лютого 1919, з "Червоного Прапора", орґана укр. незалежників, що виходив у Київі по заняттю його большевиками.
"Сьогодня співробітник УТА розмовляв з командіром першої совітської бриґади тов. Щорсом і політичним комісаром тої самої бриґади т. Шапаранським, які намалювали в загальних рисах картину наступу совітського війська на Україну взагалі й на Київ з'окрема. Ще з літа 1918 року в районі Курська почалось формування ґрупи війська Курського напрямку. В осени того самого року партизанські відділи почали робити напади по всьому українському фронту, а з першого листопада 1918 р. наступ повело реґулярно совітське військо. Совітське військо комплектується переважно з селян і робітників і тепер уявляє з себе дісціпліновану армію. По шляху наступу до реґулярної армії прилучались революційні відділи, орґанізовані робітничими й селянськими підпольними орґанізаціями. Ці відділи, єднаючись з армією, швидко звикали до дісціпліни реґулярної армії й цілком зливалися з нею. Наступ на Україну вівся по двох напрямках. Одна ґрупа наступала по напрямку Гомель- Чернигів-Київ, друга по напрямку Ворожба - Суми - Харьків. Київська ґрупа почала наступ з станції Унечі-Зорново. По дорозі до Київа совітське військо не зустрічало особливого опору. Більше чи менше великі бойові сутички відбувались у Городні, Седневі, Чернигові, Бахмачі, Ніжині, Красновці, Демирці, Богдановці й Семиполках".
Тут уже нема ніяких ширм в особі Українського Совітського Уряду.
До цього можна тільки додати, що ці аґенти російської совітської влади переборщили вже свої заслуги, - без повстанців не довелось би їм ні бути в Київі, ні давати інтерв'ю.
І з цього погляду Чічерін, розуміється, мав цілковиту рацію, коли казав, що Директорії треба насамперед помиритися з своїми трудовими масами й на ділі доказати свої хороші слова, які, дійсне, йшли в супереч з усією політикою. Так само Чічерін мав підставу показувати нам на всі вчинки Балбачана й з'окрема на його підлу, сервілістичну телеґраму до антантського командування, про яку Директорія нічого не знала. Судячи по тому, якої провокаційної, контрреволюційної тактики тримався далі Балбачан, можна думати, що він навмисне послав таку телеґраму, щоб діскредітувати Директорію в очах широких мас і зразу викликати ворожнечу з Совітською Росією.
І очевидно на підставі тільки цієї телеґрами Рада Народніх Комісарів дозволила собі кинути Директорії обвинувачення, що Директорія вела що до Антанти таку саму політику, як Ц. Рада до Німеччини. Я катеґорично й тепер заявляю, що за весь час мого перебування в Директорії в той період її ніяких політичних переговорів не велося й усякі спроби до того правих елементів українства рішуче одкидалося. На доказ цього приведу виписку з моїх записок.
"30. І. 19. Есефи страшенно заклопотані новою "авантюрою" Директорії. Перша авантюра було повстання. Тоді вони хапали нас за поли, кричали на ґвалт і вимагали від Нац. Союзу, щоб він заборонив нам усякі збройні виступи проти гетьмана. Тепер вони ґвалтують, що ми робимо виступ проти буржуазії. Ці кабінетно-ґазетні люди люблять уважати себе за мудрих, розважних політиків. Учора вони (лідер партії есефів Мацієвич) пропонували мені вступити в союз з Антантою, в наслідок чого допустити по Україні "невеличкі" антантські ґарнізони й виплатити поміщикам за землю. Мої нерви до того пошарпані людською гидотою, що я вже не міг з цими спасителями України говорити спокійно й трохи не вигнав їх із кабінету".1
Отже з цього видно, що навіть 30 січня ніяких договорів з Антантою не було. Та коли б Директорія й послухала есефів, коли б і схотіла робити якісь союзи й договори, (як це потім, по моїм виході з Директорії, стало робитися), то з цього нічого не вийшло би.
Але знов таки Чічерін мав рацію, коли казав: ваші заяви одне, а політика друге, ми ж будемо ждати фактичних доказів зміни вашої політики.
Фактичної зміни політики, розуміється, не діждались. Директорія говорила, заявляла й декларувала одно, а отамани Балбачани, Петлюри й Ангели робили друге. Але вся сіль цього траґічного становища була як раз у тому, що Директорія (за виїмком, розуміється, С. Петлюри й почасти П. Андрієвського) цілком щиро, добросердно, нелукаво робила свої заяви, цілком щиро хотіла їх здійсняти.
І через те, наприклад, у відповідь на ноту Ради Народніх Комісарів Директорія з усією щиростю відповідала так.
У відповідь на ноту Комісара по справах закордонних від 5-го січня 1919-го року Директорія Української Народньої Республіки заявляє:
"Твердження комісара закордонних справ, ніби на теріторію України російське військо не вступає, по перевіреним відомостям, єсть або умисним перекручуванням правди, або ж цілковитою непоінформованностю Комісара закордонних справ.
В районі Харькова оперує реґулярне військо російської армії. Складається воно переважно з китайців, лотишів, мадьяр та почасти руських. Звідси й друге твердження Комісара справ закордонних, ніби це військо складається з українців, явно не відповідає дійсности. Це китайсько-лотиське військо, проходячи по теріторії Української Республіки, спустошує села, грабує у селян та всього населення все їхнє майно, складає на вози, вантажить на захоплені поїзди й одправляє в Росію. Представників української народньої влади та окремих осіб української національности селян, робітників, інтеліґенції лотиші та китайці розстрілюють без усякого суду, чинячи перед тим над ними звіряче катування, й просуваються в межі Української Республіки, зазіхаючи на життя й майно робітників та селян України. З огляду на те, що вказане вище лотисько-китайське військо утримується й формується за кошт Російського Уряду, а з другого боку з огляду на те, що Комісар по справах закордонних Російської Республіки явно ухиляється від прямої відповіді на поставлене йому Урядом України запитання про мету наступання на Україну, яке провадить російське військо, Директорія Української Народньої Республіки в останнє запитує Уряд Російської Республіки: що повинно означати це наступання російського війська та його поводження на теріторії України, як на завойованій землі.
При цьому Директорія вважає необхідним додати ось що: Комісар справ закордонних, заперечуючи участь російського війська в нападі на Україну, в той же час пропонує Уряду Української Народньої Республіки розпочати мирові переговори на умовах зміни курсу внутрішньої політики Українського Уряду що-до партії комуністів та совітів робітничих депутатів.
З цього передовсім виходить те, що Російський Уряд без усякого на те права втручається у внутрішні справи українського народу, а по-друге силою китайсько-лотиських штиків бажає завести на Україні такий лад, який був би бажаним Російському Уряду.
На це Директорія заявляє, що нікому не дозволить за спиною українського трудового народу вирішати його долю. Влада на Україні належить і належатиме трудовому народові, се-б-то тим клясам його, котрі складають основу всього соціально-економичного та національного життя на Україні, а саме: трудовому селянству, що становить 85 проц. усього населення, робітникам та трудовій інтеліґенції. Конґрес Трудового Народу, що скликається з представників цих кляс у відповідній значінню кожної кляси пропорції, матиме в Українській Республіці всю повноту влади й право остаточного визначення форм влади як у центрі, так і на місцях.
Між тим Російський Уряд ставить умовою перемирря передачу влади на Україні совітам робітничих депутатів, се-б-то, инакше кажучи, весь трудовий український народ бажає піддати владі мійської робітничої кляси, й то тільки тій його частині, яка зветься "большевиками", кляси, що становить не більше 4% усього населення, при чому робітнича кляса України в значній кількости складається з російських приходьків, що переїхали сюди під час війни. Таким чином утворення таких так званих большевицьких совітів, на яких настоює російський Уряд, віддало б усе трудове українське селянство й інтеліґентний пролетаріат під диктатуру фабричного, по кількости незначного пролетаріата, а державність України під волю зайшлого елементу.
Директорія цього не допустить. Директорія ясно бачить мету Уряду Народніх Комісарів: йому необхідно за допомогою цих "большевицьких совітів" захопити багату хлібом, угіллям та иншими продуктами Україну, а також зробити її своєю колонією, якою вона була майже три століття під владою російських царів та всіх російських імперіалістів. Через те влада на Україні в руках місцевого дійсно українського народа, головним чином селянства, являється перешкодою для імперіалістичної мети Російського Совітського Уряду, й тому цей Уряд Конґреса Трудового Народу України вже заздалегідь не визнає, віддає його на глум і вважає причиною, що виправдує наступання на Україну.
Директорія Української Народньої Республіки доводить до відома всього трудового народу України й усього світа, з якою метою наймані совітські китайці й лотиші йдуть на Україну й повторює, що трудовий український народ нікому не дозволить насилувати свою волю, - найманим лотишам та китайцям він протиставитиме свою силу й до останньої краплі крови боротиметься проти насильства за право вільного порядкування своєю долею.
Одначе, повторюючи, що уряд Української Народньої Республіки бажає жити в мирних відносинах з усіма своїми сусідами, не бажаючи проливати крови навіть найманих китайців, а тим паче синів свого народу, прагнучи мирно вирішити всякі конфлікти, Директорія пропонує Уряду Російської Республіки протягом 48 годин дати відповідь на такі запитання:
1. Чи згоден Уряд Російської Республіки припинити воєнні операції проти Української Республіки та її трудового народу?
2. Коли згоден, то чи зобов'язується негайно вивести своє військо з теріторії України?
З свого боку Директорія заявляє, що при виконанню умови вивода російського війська з України Уряд Української Республіки готовий приступити до мирових переговорів і товарообміну.
При цьому Директорія заявляє: всяке ухилення від прямої відповіді або ж мовчанка на протязі запропонованих 48 годин, се-б-то до 24-ої години 11-го січня Директорія вважатиме за офіціальне оповіщення війни з боку Російського Уряду Українській Республіці. Директорія це оповіщення війни прийме з усіма наслідками, які з цього виходять як що-до Російської Совітської Республіки, так і що-до всіх її політичних та воєнних аґентів на теріторії України.
9-го січня 1919 р.
Голова Директорії В. Винниченко.
Члени Директорії: Петлюра, Андрієвський, Макаренко, Швець.
Міністр закордонних справ Чеховський.
На це Рада Народніх Комісарів відповіла такою нотою:
Чеховському, Міністру закордонних справ.
Київ, срочно.
У відповідь на вашу телеґраму від 10-го січня за № 507 Російське Совітське Правительство знов підтверджує в найкатеґоричніщій формі свою попередню заяву, що серед військ, які борються проти Директорії, нема ніяких військових частин Російської Совітської Республіки. Тому ваша ультімативна вимога припинення нами військової акції проти Директорії й виводу російських військ з України являється безпредметовою. Ваше твердження, що на вас наступають лотиші, мадьяри й китайці, завербовані на кошти Російського Совітського Правительства, являється повторенням того наклепу, який розповсюджує проти нас уже на протязі року імперіалістична й контрреволюційна преса, що бажає цим знесилити й скомпромітувати удачну революційну оборону, яку Совітська Росія веде проти всіх білоґвардійських фронтів і ви не можете не знати, що серед українського совітського війська, яке бореться проти вас, нема ані китайців, ані мадьяр, ані лотишів.
Які елементи б'ються проти Директорії, вам чудово відомо хоча б з того факту, що по большевицьки настроєні селяне Київської, Полтавської й Чернигівської ґуберній, котрі повстали ще минулого літа в період панування гетьмана й німецької окупації, билися цілими місяцями за гасла совітської влади. Горожанська війна, котра йде тепер на Україні, не є ділом якихсь аґентів Совітської влади, але є природним результатом тої внутрішньої боротьби, яка ведеться на Україні поміж робітництвом і бідним селянством з одного боку й українською буржуазією з другого.
Ваші спроби представити прихильників совітської влади складеними тільки з одного мійського пролетаріату України, при чому ви протиставляєте йому ціле селянство, яке буцім то ставиться прихильно до Директорії, є в протиріччю з загально-відомим фактом, що український повстанський рух, який боровся за совітську владу на Україні, переважно відбувався по селах, у той час, як у містах мав місце страйковий рух.
Ми з обуренням протестуємо проти ваших спроб представити мійський та промисловий пролетаріат на Україні, працею котрого утворена вся українська промисловість, як збірку приходьків, які борються не за своє політичне та економичне визволення, але являються провідниками російського імперіалізму, в якому ви обвинувачуєте й Совітську владу Росії. Тоді, як тільки совітська форма влади, яка одчиняє широко дорогу самостійности робітництву та селянству, встані забезпечити справжнє національне самовизначення трудового люду на Україні. Ваші зусилля виставити ту горожанську війну, що є зараз на Україні, як війну поміж Україною та військами Руського Правительства, розбиваються вже через самий той факт, що представники й члени вашого Уряду, рахуючись з впливом Української Комуністичної партії, який весь час збільшується, й з успіхом військ українського Совітського Уряду, не один раз виявляли бажання згоди з обома, при чому робилися заяви, що, на випадок установлення парламентарних відносин, представники Української комуністичної партії зможуть, ви гадаєте, ввійти в склад уряду. Така спроба з вашого боку є доказом того, що ви вважаєте українську комуністичну партію реальним представником українського робітництва та селянства.
Ми повинні одночасно протестувати проти вашого стремління представити Совітську владу на Україні, як диктатуру незначної кількости мійського пролетаріату, бо Совітська влада репрезентує не тільки промисловий пролетаріат, але й усе трудове селянство.
З огляду на виявлене з боку Директорії бажання полагодити всі суперечні питання шляхом офіціальних та міжпартійних переговорів, ми пропонуємо вашим делеґатам прибути в Москву, не дивлячись на те, що вашою останньою телеґрамою, замісць того щоб іти назустріч нашій пропозіції, погрожуєте нам оголошенням війни, ми лишаємось при нашій пропозіції, яка має на меті усунення сутички між Совітською Росією та Україною. Підходящим місцем для переговорів ми вважаємо Москву, звідки ваші делеґації, користуючись звичайною недоторканостю й екстеріторіальностю, матимуть змогу зноситись по прямому дроту з Директорією.
Народній Комісар закордонних справ: Чічерін.
З цих двох документів виразно видно, яку прінціпіальну (а не фактичну) позіцію займала Директорія й як на те відповідала Рада Народніх Комісарів.
І дальші події та факти цілком підтвердили побоювання Директорії, а саме, що на Україні буде диктатура незначної частини пролетаріату (руського) над другою частиною пролетаріату (українською) й над усім українським селянством; що вся Україна стане колонією Росії й що навіть буде скасовано її державність та понівечено національні здобутки. Вся політика Пятакова й Ко. на Україні як найкраще побили хороші слова Ради Народніх Комісарів про те, що ті ради, які вони заводили, будуть представлять "не тільки промисловий пролетаріат, але й усе трудове селянство". Іменно так і вийшло, як боялась Директорія: як раз того селянства й не було в радах. (Про це докладніще далі).
Словом, це були такі самі хороші наміри й заяви Ради Народніх Комісарів, що топталися реальною діяльностю пятаковщини, як були хороші заяви й декларації Директорії, що топталися діяльностю отаманщини.
3. З одного боку - пятаковщина.
Але з цих нот знов таки видно, що обидві сторони мали щирий намір прийти до якогось порозуміння й залагодити справу миром. І коли б не було тих злих сил, - з одного боку пятаковщини, а з другого отаманщини, - то дуже можливо, що дійсно скінчилось би якимсь порозумінням.
На це є такі докази.
Щиро прагнучи спинити війну з Росією, Директорія вислала на пропозіцію Ради Народніх Комісарів свою мирову "надзвичайну дипльоматичну" місію на чолі з С. Мазуренком до Москви. Уважний і щирий прийом, зроблений місії Московським Урядом, свідчив, що в його також було бажання знайти шлях мирного порозуміння.
Директорія дала С. Мазуренкові наказ обстоювати три головніщі пункти: нейтралітет України, оборона проти контрреволюції й наступу Антанти й сістема совітської влади в формі трудових рад.
Протоколи засідань показують, що С. Мазуренко ці пункти обстоював енерґічно й з великим тактом. Російському Урядові, репрезентованому в цих переговорах Д. Мануїльським, конче хотілося, щоб Україна виповіла війну Антанті. Але С. Мазуренко не уступився з своєї позіції й добився згоди на нейтралітет. Підписаний нарешті обома сторонами мировий договір признавав нейтралітет України з активною обороною проти Денікіна, Краснова, Антанти й Польщи, а так само прінціп радянської влади, не зазначаючи точно, в яких саме формах; це мало вирішитися при детальніших переговорах, при чому зарані приймалося, що це будуть трудові ради, се-б-то з відповідним представництвом трудового селянства в них.
На жаль і ця мирова конференція теж була й лишилася тільки хорошим наміром. Бо в дійсности фактично діяли й рішали пятаковщина й отаманщина.
Пятаковщина перш усього дуже гальмувала переговори, які тяглись майже місяць (від половини січня аж до 4 лютого, коли Директорія вже здала Київ). Вона виступала рішучим противником якого будь порозуміння з Директорією. Російському Совітському Урядові довелось навіть пригрозити обійтися й без неї, коли вона буде сперечатись. (І всі переговори в Москві й оця загроза чудесно доказують, хто саме воював з нами).
Руські націоналісти-комуністи настоювали на тому, що Директорія ніяких сил не мала й що через те не варто було робити ніяких уступок. А коли все ж таки згоду було підписано, Уряд Пятакова, користуючись тим, що через Київ чомусь Москва ніяк не могла передати Директорії повідомлення ні про хід переговорів ні про угоду, після виступу Директорії з Київа послав їй у Вінницю в такому зміненому вигляді цю угоду, що її, розуміється, Директорія приняти не могла. А саме: повторивши умови договору (нейтралітет, активна оборона й совітська влада) а також зазначивши, що ті й ті директорські війська попереходили на бік совітської влади, Уряд Пятакова додавав: "З свого боку... при умові признання Директорією Роб.-Селянського Уряду на Вкраїні зобов'язуємося забезпечити особисту безпеку членів Правительства Директорії, а також вільну діяльність партій, що входять у неї". Се-б-то, инчими словами, нам пропонувалась повна капітуляція з ґарантією від розстрілу. Для чого ж тоді пункти про наш нейтралітет, оборону й т. д., коли ми мали признати Пятаковський Уряд і дістати в його дозвіл на "безпечне" життя?
Ясно, що тут було щось не так. І через це Директорія, не маючи ніякої чутки від С. Мазуренка й пославши йому вже з Вінниці вимогу вернутись, одмінила свою вимогу, наказавши лишатись далі; малося на увазі вияснити це непорозуміння. Але це вже була остання спроба. Події розвивалися далі вже самі собою.
4. А з другого - отаманщина.
Такі заходи й засоби вживала пятаковщина, щоб не допустити до миру. Отаманщина з свого боку також старалася в цьому самому напрямі. Політика отаманів не тільки не припинялась, а набірала ще гостріщих, отвертіщих форм. Балбачан уже зовсім не церемонився й провадив цілком реакційний похід не тільки проти робітництва й селянства, але й проти української державности. Все частіще й частіще стали поступати з боку українських, навіть не соціалістичних діячів, донесення на цього отамана й "національного героя". Але головний отаман і головний "національний герой" боронив його всіма силами й саботував постанови Директорії про зміщення Балбачана. Розуміється, така політика не сприяла мировому настрою ні пятаковців, ні російського Совітського Уряду.
Цього мало. Побачивши, що більшість Директорії й голова Ради Міністрів рішуче беруться до миру з большевиками й навіть для цього послали спеціальну місію, балбачанівці й петлюрівці починають робити всякі заходи, щоб той мир зірвати. Для того Балбачан посилав все трівожніщі й трівожніщі звістки з свого фронту, подає неправдиві відомости,2 залякує, провокує, викликає зайву ненависть. Сам, не будучи в силі справитись навіть з недісціплінованими виділами повстанців, весь час з своєю офіцерньою падає в паніку, деморалізує своє військо, розгоняє його.
Нарешті, щоб переконати Директорію в страшній силі російського війська, без бою, навіть без наступу з боку ворога, кидає Харьків і тікає. Харьків кільки день стоїть без усякої влади, поки на заклик харьківського робітництва не приходять російські війська. В цей же час, утікши до Кременчуга й захопивши з собою кільки сот міліонів карбованців, розробляє план, як пробитись з своєю руською офіцерньою й частиною обдуреного війська на Дін до Денікіна. Одночасно посилає в Київ своїх старшин і "соціаліста" соціаль-демократа С. Тимошенка, харьківського комісара, до Директорії з вимогою негайного оповіщення війни Росії.
І от через кільки днів по висилці мирової делеґації до Москви, являються ці посланці з С. Петлюрою й С. Тимошенком до Директорії й майже з кулаками, з риданням у голосі, з побілілими тремтячими губами (С. Тимошенко) вимагають у неї оповіщення війни Російській Совітській Республіці.
Для чого?! Адже ми фактично воюємо з нею. Бийтеся, воюйте, на віщо ж оповіщати цю війну, коли ми хочемо миритись, коли послано делеґацію для того?
Ні, без оповіщення війни козаки не можуть битися. Вони не знають, чи російські большевики вороги нам чи приятелі. Це мовчання Директорії ослабляє дух наших військ, спиняє їхній запал і надає сміливости й жорстокости большевикам. Чи знає Директорія, які страхіття там робляться? Чи знає вона, що вона робить злочинство супроти нашої державности, не оповіщаючи війни? Мирова делеґація? А яка ґарантія, що большевики хотять миритись, що це не є з їхнього боку хитрість, щоб ослабити дух наших військ? Чом вони перемирря не пропонують, а тільки переговори? Крім того: ми не маємо зброї, амуніції. Антанта нам може продати. Але вона хоче мати ґарантію, що ми - не большевики, що ми тою зброєю не будемо її саму бити. Отже оповіщенням війни ми покажемо, що нам зброя потрібна проти російських імперіалістів. Коли Директорія не оповістить війни, то представники харьківського фронту заявляють, що складають з себе всяку відповідальність за той фронт і не ручаться, що через два-три тижні під Київом не будуть китайські війська.
Дійсно, про перемирря мови не було. Хто міг знати, чи не хитрість большевиків були всі ті балачки про мир. Харьківський же фронт, справді, гнувся й тріщав як лід на весні. Захиталась і Директорія. Проти оповіщення війни був тільки голова Директорії. Але не маючи не то що фактичної влади, але навіть точних відомостей про стан справи, отже не маючи змоги взяти на себе одного всю відповідальність за одкинення так жагуче й настійно поставленого головним отаманом і військовими знавцями домагання, мусів згодитись і він на офіціальне оповіщення фактично вже веденої війни. Все одно, оповіщено чи не оповіщено, а коли делеґація заключить мир, то війну буде спинено.
Але тут дивним способом одразу заглохли, зникли всякі чутки про місію С. Мазуренка. Минає тиждень, два, - ні слова від неї.
Арештували? Розстріляли?
Виявляється (це стало відомо тільки через 6-7 місяців) що й С. Мазуренко й Н. Комісар Чічерін весь час пробували говорити з Київом по радіо й через щось Київ не хотів приймати від Москви телеґрам. (Радіотелеґраф був під військовою владою).
Тоді С. Мазуренко за особливою допомогою російського Уряду посилає в Київ свого кур'єра з докладом про успішність переговорів. (Такого ж змісту й радіотелеґрами подавались.) Російський Уряд дає кур'єрові екстренні потяги, щоб швидче доставити його до України. Нарешті, він уже під Київом. Але коли хоче на окремому паровозі під білим прапором наблизитись до українського фронту, його зустрічають, скаженим вогнем гармат. Він ще кільки разів пробує під'їхати, робить яко мога помітніщим білий прапор, - у відповідь той самий ворожий вогонь. Не будучи навіть отаманом, можна зрозуміти, що окремий паровоз та ще під білим прапором не може загрожувати фронтові й його можна підпустити до себе без усякого риску й страху за військову справу. Отже, значить, його не підпускали не через це? А через що?
То знала тільки отаманська влада.
В кожному разі війну було оповіщено.
Це було зроблено 16 січня. А 1 лютого, се-б-то як раз через обіцяних отаманами два тижні, повстанські українські війська, підпоможені реґулярними російськими військами були вже під Київом. Оголошення війни не підняло духу. Отаманам важно було видерти те оповіщення війни не з військових мотивів, а з політичних. Оповіщаючи війну, вони були більш певні, що до миру не прийде, а, значить, не буде радянської, дійсно народньої влади, яка не потерпить сваволі й усіх гидот отаманів.
Таким чином ці дві сили, - пятаковщина й отаманщина, - досягли свого: одна потягла Раду Народніх Комісарів у руський націоналізм та імперіалізм, а друга потягла Директорію в контрреволюцію й у жорстокі лапи антантського імперіалізму.
------------------------------------------------------------------
[1] До речи: щоб позбавити читачів зайвих розмірковувань і догадок над тим, коли саме писались ці записки, я попрохав В. Левинського, Ю. Тищенка й С. Черкасенка перевірити мої записки й посвідчити, що їх писано в свій час, що ними по перевірці, й засвідчується.
[2] Ті "перевірені" відомости в ноті Директорії про китайців і лотишів походили з балбачанівського штабу. "Червоний Прапор" потім висміював ці відомости, на підставі чого можна зробити висновок, що українські соціалісти (які потім навіть збройне боролись з пятаковщиною), цих китайців під той час нігде не бачили).
Книга: Володимир Винниченко. Відродження нації. ПЕРЕДМОВА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
