Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Володимир Винниченко. Відродження нації. ПЕРЕДМОВА
РОЗДІЛ X. ШУКАННЯ ПОМОЧИ В АНТАНТИ
1. Таємний договір українсько-русько-французської контрреволюції.
А руку до Антанти вже, дійсно, було простягнено. І ще з Київа простягнено. Але тут ще раз скажу, що ті чутки й відомости, які розпускалися руськими большевиками з приводу переговорів Директорії з Антантою, були або аґітаційним наклепом або результатом того, що самі большевики мали не зовсім точні інформації.
Наприклад, київський комітет руських комуністів перед Трудовим Конґресом видав відозву до робітників, в якій приводив немов би текст договору Директорії з представниками Антанти в Одесі.
Ось дослівний переклад цього цікавого (і, можливо, не зовсім неправдоподібного) документу.
"1. Директорія Української Народньої Республіки входить на федеративних основах в склад єдиної й неділимої Росії, яка відроджується.
2. Директорія У. Н. Р. складає коаліційний уряд, котрому й передає всі свої права.
3. Українська Народня Республіка обов'язуеться всіма силами боротись проти большевиків, що находяться в межах Республіки.
4. У. Н. Р. віддав до роспорядимости спеціально складеного штабу всі війська для наступної акції проти большевиків Великоросії.
5. Всі озброєні відділи республіканського війська мусять бути об'єднані, й підлеглі загальній орґанізації.
6. В оперативному відношенню республіканське військо підлягає спеціальним штабам.
7. Оперативний штаб формується в слідуючому складі: 1. голови союзного командування- ґен. Д'Ансельма; 2. одного представника добровольчої армії-ґен. Гришина-Алмазова й 3. одного представника польських леґіонерів - полк. Дзеваницького.
8. До вишеозначеного штабу входить представник Українських Республіканських військ - начальник штабу ґен. Матвіїв.
9. В місцях, занятих республіканським військом, допускається безборонне формування добровольчої армії.
10. Всі "заложники" і ті, що бились в одрядах добровольчої армії офіцери, юнкери, козаки т. ин. негайно увільняються з правом безборонно переїхати, куди вони побажають.
11. Осадний корпус отамана Янієва, що блокує Одесу, негайно одсуває свої виділи до ст. Роздільна ю. з. ж. д.
12. У. Н. Р. вживає енерґійних заходів до недопущення Трудового Конґресу.
13. У. Н. Р. зобов'язується не допустити на її теріторії совітів робітничих, салдатських і селянських депутатів.
14. Союзне командування буде всіма засобами підтримувати У. Н. Р. в її боротьбі з большевиками постачанням бойових приладів.
Вище зазначений договір повинен бути контрасиґнований Директорією У. Н. Р.
Підписали: ґенерал Д'Ансельм, ґен. Боріус, кап. Ланжерон, адм. Балле, ґен. Гришин-Алмазов, контр-адм. Ненюков, полк. Антонович, полк. Дзеваницький, ґен. Греков, ґен. Матвіїв; секретарі: Серкаль, ґен. Пільц".
Розуміється, цей "договір" для всякого хоч трошки політично-грамотного чоловіка був просто смішним абсурдом. Яка б "контрреволюційна" не була би Директорія, вона не могла би заключити такого самоубийчого договору.
І Директорія, натурально, з обуренням і зневагою одкинула цей наклеп.
Але тепер, коли в більшому світлі виявляється справжня фізіономія отаманських діячів, коли уважніще придивитись до підписів, які стоять на цьому договорі з українського боку (ґен. Греків і ґен. Матвіїв), коли пригадати все непевне, підозріле поводження Грекова в Київі, його чудну, майже провокаційну отвертість на Трудовому Конґресі що-до нашого військового стану, його залякування силами большевиків, коли прослідкувати всю його дальшу контрреволюційну й єдинонеділимівську діяльність; коли далі мати на увазі, що ґенерал Матвієв був цілком виразний руський чорносотенець і виявив себе згодом явним денікінцем; коли все це взяти на увагу, то являється питання: а чи не було, справді, такого (тільки таємного навіть від українців) договору між цими представниками української влади й французсько-руськими ґенералами?
А коли пригадати собі, що в дальших переговорах з представниками союзного командування з приводу купівлі в його зброї й амуніції з боку французських ґенералів як раз деякі з цих пунктів виразно, майже в цих самих виразах виставлялися, то реальність такого договору стає вже більш і більш можливою.
І, нарешті, коли прослідити з самого початку до кінця на протязі майже одинадцяти місяців усе відношення Антанти до українського питання, то хіба цей договір в основах своїх не є тою програмою, якою керувались Антанта й особливо Франція в своєму відношенню до української державности?
Нема особливої потреби докопуватись, де саме вироблялося цю програму: чи спочатку в Парижі, а потім прислано до Одеси "на предметъ исполненія", чи одесько-букарестські майстрі й "знавці орієнтальних відносин" змадикували її й послали на "предметъ, утвержденія и одобренія" до Парижу. Важно те, що вона, іменно ця програма, в формі цього договору, систематично, настійно й послідовно переводилася в життя як в Одесі й Букаресті, так і в Парижі.
І коли цей договір було, дійсно, заключено й підписано Грековим і Матвієвим, то треба признати, що руська реакція досить ловко вміє добиватись своєї мети: всадити своїх аґентів у ворожий табор, вивідувати все до найменьчих подробиць і руками цих аґентів зсередини пхати собі в пащу, - це доказує велику майстерність у провокаційно-шпикунських справах.
Але це ж саме доказує одночасно, що такий фокус можна проробити тільки там, де нема ніякого контролю й відповідальности аґентів влади. Коли б отаманщина не була така самовласна, безконтрольна, коли б вона займалася своїм ділом, а політичні справи велися би революційним колективом, коли б з самого початку отаманщина згодилась на введення в армії інстітуту політичного контролю (комісарів), то, розуміється, ні отаман Греків, ні отаман Матвієв не могли би бути корисними руській реакції, яко її аґенти серед нас.
2. Руки вгору! Гаманець, життя і честь!
І яка послідовність, планомірність у виконанню наміченої програми.
В першому пункті стоїть відновлення "єдиної, неділимої". Це, розуміється, нам поки що не пропонувалось, це був основний постулят, конечна мета, для здійснення якої мали служити дальші пункти. Але от другим пунктом уже є: скасування Директорії, сформування коаліційного кабінету й передача йому всієї влади.
"Коаліційний" кабінет це значило одмову від усієї соціально-політичної програми Директорії, "законне", так сказати би, заведення реакції, (бо отаманщина хоч і заводила її, але хаотично, не сістематично, з несподіваними вибриками проти буржуазії).
От цей пункт "таємного договору" і був першим пунктом у тих умовах, які офіціально виставлялись Директорії союзним командуванням, ("ідеолоґом" якого був франц. полковник Фрейденберґ, начальник штаба д'Ансельма).
Слідуючими "явними" пунктами були вимоги контролю над фінансами України, управління всіми залізницями, командування українськими військами, вільне формування добровольців, ще деякі дрібні вимоги й, нарешті, визволення арештованих гетьмансько-німецьких міністрів. (Ці пункти як раз припадають до пунктів "таємних").
І це все за... декільки танків і гармат. І цього домагались ті самі "вільнолюбні, демократи, благородні" французи, які так кричали про німців, коли ті прийшли на Україну й заводили там реакцію. Це робили ті, які в вільсоновських 14 пунктах так по "лицарськи", так гаряче виступали борцями за "справедливість, демократію, за самоозначення народів, за святі ідеали всієї людськости".
А тон який? Треба признати, що брутальні німецькі ґенерали в порівнанню з цими "лицарями" були ідеалом коректности й джентельменства. І це ж ті самі французи, які так розсипались перед нами своїми улесливими компліментами за часів Ґенерального Секретаріату, які "однині були в офіціальних відносинах з Україною", які так ласкавенько, так солоденько заглядали нам в очі, благаючи тримати фронт проти німців.
Тепер французський імперіаліст почував свою силу, тепер він не потребував заглядати в очі, тепер він був переможцем. І як легко зникла вся його чисто французька улесливість, як легко вона замінилась салдафонською брутальностю, нахабством, безсоромностю.
Знаючи, що нещасна українська демократія всякими жертвами готова боронити своє національне істнування й свою державність, знаючи, що ця бідна демократія инчої державности, як визнаної імперіалістами, державности "як у людей", не розуміє; знаючи, що сій національности й державности загрожує з півночи пятаковщина; ці "лицарі", ці міжнародні бандити й експропріатори, користуючись розтерянностю, одчаєм і безсиллям української демократії, отверто й цінично хапали її за горло, й кричали: руки вгору! не рухатись! Оддавай усе, що маєш: гроші, одежу, честь, душу й життя.
І то ультимативно: в 24 години. Коли Директорія не дасть відповіді через 24 години, переговори зриваються.
3. "Вигнать, як собак!"
Крім того: Голову Директорії Б. Винниченка й Голову Ради Народніх Міністрів В. Чеховського "вигнать, як собак!" (сhаsser соmme les chiens), бо вони - большевики. С. Петлюру усунути, бо він - бандит. Це - дословні вирази полковника Фрейденберґа, які він тоном п'яного й лютого унтер-офіцера кинув у лице українській делеґації: соціальдемократу, члену Трудового Конґресу Т. Мазепі, соціалісту-революціонеру, члену Трудового Конґресу С. Бачинському, міністру військових справ Грекову, міністру торгу й промисловости С. Остапенкові.
Вони, розуміється, обурились, плюнули в лице цьому "джентельменові" й тим кінчились усі переговори?
Ні, українські "соціалісти" навіть не обізвались, не спинили, боязко й мовчки вислухали, а після перерви, обдумавши, що все ж таки якось воно ніби ніяково, що так говориться про їхню "Верховну Владу", рішили "дуже коректно" зробити увагу п. Фрейденберґові. Тоді полковник Фрейденберґ роз'яснив їм, що він не особи мав на увазі, а той ідейний напрям, який вони представляли; він хотів "вигнать, як собак" усі ті постанови й ідеї, які виносились тими самими партіями, що були представлені оцими делеґатами; він хотів образити й плюнути в лице не особам, а українській революції. От чого він хотів.
Делеґати цим роз'ясненням задовольнились і провадили далі переговори.1
Бідна хуторянка, вона від отаманщини, пятаковщини, від власної безпорадности й природного трепету перед паном загубила останню крихотку своєї гідности й "революційности".
І як безпорадно, жалюгідно зашомотілись усі "соціалістичні" партії, коли ці нахабні вимоги французських офіцерів було передано їм на обговорення. Та ще ж ультимативно: 24 години й годі. Де ділась звичайна ледача повільність, безкрайна балакучість. В один день усі партії прислали Директорії свої постанови.
Розуміється, "революційна" демократія в цих постановах прінціпіально цілком одкидала пропозіції антантських представників.
Як чудесний зразок цих постанов, я приведу виривок з резолюції (7-го лютого) партії укр. с. р-ів:
"...Центральний Комітет У. П. С. Р. центральної течії, визнаючи неможливим і недопустимим усяке втручання чужоземних сил у внутрішні справи Укр. Республіки й всілякі союзи Українського Уряду з чужоземними імперіалістами, визнаючи неможливим покликання чужоземних військ на Україну, що веде за собою окупацію України й неминучу реакцію та загрожує знищенням усіх національних і соціально-політичних здобутків української революції, постановив:
(Звичайно, з обуренням одкинути пропозіції "чужоземного імперіалізму"? Ні, инче:)
Правительство Укр. Нар. Республіки може вести переговори й вступати в згоду лише з тими представниками держав, які мають на те відповідні уповноваження від своїх урядів".
А потім уже вступати в згоду на умовах визнання укр. держави, невтручання в внутрішні справи й т. д.
Словом, майже всі партії (за виїмком самостійників) на словах, у резолюціях рішуче одкинули зроблені пропозіції. Ніхто, мовляв, не має права вмішуватись у внутрішні, наші справи, а зміни в Директорії цілком недопустимі.
4. Хоч навздогін пацнути копитом.
А треба до цього, для кращої характеристики французських "лицарів", знати ще таке. Голова Ради Міністрів В. Чеховський, уважаючи для себе неможливим бути в уряді при отаманщині й при всіх тих безчинствах і дурницях, що робилися нею, ще в Київі заявив Директорії про свою дімісію й настійно, рішуче домагався її приняття. І Директорія ще в Київі приняла цю дімісію й В. Чеховський лишався в Уряді тільки до сформування нового кабінету. Це французикам було добре відомо. Але таке вже "благородство" цих людей, що вони спішили пацнуть копитом навздогін, "вигнать", помститись над тим, хто був ворогом імперіалізму й паразітів.
Так само й що-до Голови Директорії. Бачучи, що ніякими індівідуальними усилями й жертвами не можна було змінити ходу подій і становища річей, не маючи більше сил в ім'я отаманської державности жертвувати своїми переконаннями, я твердо рішив, не зважаючи навіть на постанову Трудового Конґресу, з Уряду вийти. Про це антантські джентельмени знали. Коли Директорія посилала Грекова в Одесу купувати зброю в французів (і тільки для цього!), то я сам казав отаману Грекову: коли вони будуть боятися, що ми - большевики, то ви їм скажіть, щоб вони приїхали сюди й подивились на наш режим, вони цілком заспокоються. А коли моя персона не викликає довірря в них, то скажіть їм, що я сам давно бачу свою невідповідність до нашого фактичного режиму й давно рішив вийти з Уряду. І вийду неодмінно й як найшвидче.
Отже й це їм було відомо, значить, не було ніякої необхідности так домагатись того, що й без них мало бути, а, значить, їхнє "виганяння" було теж просто нестерпним бажанням "пацнути копитом", а крім того бажанням цією вимогою образити все українство, показати над ним свою силу. Так само, як вимога усунення Головного Отамана, члена "Верховної Влади" С. Петлюри за бандитизм.
І знов треба признатися, що такого пониження, глуму й образи за всю нашу тяжку історію боротьби за національне істнування ніким не було нанесено українству, ні руським Урядом, ні німецькими ґенералами, ні навіть гетьманщиною.
І коли Директорії цими самими її делеґатами було зроблено доклад про вимоги французів і про їхній тон, я рішив у цей момент не виходити з Уряду. Директорія рішуче одкинула всі пропозиції одеських "лицарів".
Але... большевики наступали зовні, підходили вже до Вінниці, військо розбігалось, самостійники й есефи напірали зсередини, вимагали "щось уступити", пятаковщина пропонувала капітулювати й обіцяла не "розстріляти безпощадно", сил не було, дух упав зовсім.
І "революційна, соціалістична" демократія (есдеки й есери), забувши про свої такі рішучі резолюції, покірно приняла першу умову французів: вигнать Голову Директорії й Голову Ради Народніх Міністрів Української Народньої Республіки, як собак. А щоб це не так уже самопонижуюче виглядало, то знайдено формулу: передати владу правим партіям, - есефам і самостійникам, - есдеків же й есерів з уряду одкликати. (С. Петлюра, як "теж" есдек, вийшов із партії, щоб мати змогу лишитись в Уряді. На його виступі з Уряду французи дуже не настоювали, їм важно було вигнати "большевиків", а з "бандитом" вони могли примиритися).
При такій "революційности" партій мені лишалось тільки виконати цю постанову.
А щоб представники Антанти повірили в серйозність цього рішення, а також, щоб моя особа не викликала підозріння в "союзників", мені було зроблено натяк, що для мене було би краще всього виїхати за кордон, се-б-то, инчими словами, в вигнання. Я й на це в ім'я "нашої державности" згодився, тим паче, що й сам того хотів, бо на Україні я вже не міг у тих умовах, - з одного боку пятаковщини, а з другого отаманщини, - працювати.
З цього приводу я в своїх записках тоді писав так:
"Отже, моя урядова діяльність, слава богу, кінчається. Правда, мене, як собаку, виганяють. Але мені приємна ця брутальність сучасних переможців. Я радий іменно такому кінцеві: він очищає мої невільні помилки перед соціальною правдою, зроблені в ім'я правди національної. Я гордий з того, що Капітал зробив мені честь, причисливши мене до тих, з якими він не може вжитись".
5. Цінично-нахабний "акт".
Таким робом перший пункт умов (без виконання якого французи й балакати далі не хотіли) було досягнено.
Цим було викинено, "вигнано" ідейні намагання української демократії до творення своєї суто національної, дійсно народньої, селянсько-робітничої державности.
Знову верталась державність "як у людей", з усіми "людськими" основами її. Правда, вона фактично була вже з самого вступу Директорії в Київ. Знищення буржуазної державности було тільки в декларації Директорії, та в статтях деяких партійних ґазет; в дійсности ж, у реальному життю ота хуторянсько-панська державність, за яку було вигнано народом Ц. Раду з України, й тепер так само "творилась". Тільки тепер "творилась" з тою ріжницею, що за це взялись найгірші елементи національної дрібної буржуазії, що це "творіння" набрало такого хаотичного, безглуздого й дикого характеру, що не тільки обиватель одурів, але й самі "творці" того хаосу й безглуздя. Хуторянсько-панська державність Ц. Ради загубила тепер ту відносну демократичність, яка в неї все ж таки була, й набрала мілітарно-самодержавного характеру.
І через те, власне, так легко й було одмовитись від своїх декларацій, що вони були тільки деклараціями. І постанова Директорії з 11 лютого (після мого виходу) звучить уже так:
"Директорія Української Народньої Республіки ухвалила: висловити свою згоду на приняття в прінціпі тих умов, які було висунено з обох сторін і спільно обмірковано на тих нарадах.
Для вручення Командуванню Союзних військ відповідної декларації, а також для детального й остаточного складення, написання і підпису умов взаємної згоди вирядити в Одесу відпоручників Директорії У. Н. Р. з належними уповноваженнями".
І от тут до речи згадати ще про одну подробицю, надзвичайно цікаву для характеристики й антантських джентельменів і української "революційної" влади.
Ведучи переговори з французами, виробляючи (в Одесі й Бірзулі) умови з ними, українська влада й демократія одною з своїх умов ставили, щоб союзне командування видало від себе акт, в якому було б зазначено їхнє відношення до Укр. Нар. Республіки, до її державности, й заявлено про невтручання у внутрішні справи України. З свого боку українська влада з'обов'язувалась також видати акт, в якому мала прохати Антанту "помогти" Україні фінансово, економично, мілітарно й навіть адміністративно (дати "інструкторів" у міністерства!).
Але французи згожувались видати свій акт тільки після того, як буде "вигнано" Винниченка й Чеховського й принято в прінціпі инчі пункти умов.
Отже "вигнано" й принято.
Тоді з'являється французський "акт".
От він у всьому своєму цінизмі й нахабстві:
Ставка 7 лютого 1919.
Перша ґрупа дівізії
Штаб ґенеральний
3-є бюро.
№ 6867/3
Загальний наказ № 28.
Ґенерал д'Ансельм приняв, починаючи від 15 січня 1919, командування арміями полудневої Росії, а також військовими одиницями чужоземних націй.
Франція й союзники не забули змагань, які Росія зробила на початку війни й зараз вони прийшли в Росію, щоб дати всім благонадійним елементам і патріотам можливість відновити в краю порядок, який давно вже знищено страхіттями громадянської війни.
Для підтверження:
Полковник Фрейденберґ, Начальник ґенерального Штабу (Підпис)
Ґенерал д'Ансельм, командуючий силами союзників Полудневої Росії. (Підпис)
Печать: (Східна армія, перша ґрупа дівізій. Ґенерал командуючий).
Оце весь "акт".
Більшого глуму, здається, не можна було придумати, ніж цей "акт", який, напевно, писалося в кумпанії всяких Гришиних-Алмазових, з реготом, глумом і лайками.
6. Два моменти.
Але Директорія після зачіпання цього "акту" на засіданню 11 лютого все ж таки винесла свою постанову приняти умови, послати в Одесу своїх відпоручників і з свого боку видати теж акт.
І от тут цікаво зрівняти два моменти в відношенню Директорії до антантського імперіалізму.
Перший момент був тоді, коли Директорія стояла в Фастові, коли до неї стікалися маси революційного селянства й робітництва, коли за спиною її стояв зхвильований, готовий до боротьби народ, коли всі революційні, живі, активні елементи з довіррям і ентузіазмом вітали владу революційної Директорії.
Тоді так само з Одеси й Румунії французик Еміль Ено виставляв нам такі самі домагання, як і д'Ансельм, той панок так само вимагав од нас покірности, визволення гетьмансько-німецьких діячів, так само називав нас "бандитами", так само складав свої заяви від антантських Урядів з Гришиними-Алмазовими.
І тоді Директорія в своїй ноті "до демократій усіх націй світу й до демократій держав Антанти зокрема" 27 листопада 1918 року, коротко виклавши причини революції проти гетьманщини, її характер, її сили, змагання, говорила так:
Одначе цей справедливий, неминучий рух народній натикається на опір з боку держав Антанти. Устами свого посла Еміля Ено французський Уряд катеґорично заявляє, що збройною силою буде підтримувати гетьмана Скоропадського й усю його урядову сістему необмеженої монархії.
Пан Еміль Ено обзиває всю українську демократію "бандою бунтарів" і грозиться силою французького баґнета привести український народ до слухняности злочинцеві Скоропадському.
Од імени всіх соціалістичних і демократичних партій українського народу Директорія Укр. Нар. Республіки звертається до всіх народів світу, до найкращих частин їхніх демократій з запитанням:
На підставі якого права французський Уряд втручається у внутрішнє життя Української Держави?
В ім'я чого уряди держав Антанти тепер одмовляються признати той республіканський Уряд України, який до приходу большевиків а потім німців на Україну держави Антанти признавали законним, що й зазначили тоді певними актами міжнароднього характеру?
Через що й в ім'я чого тепер уряди держав Антанти грозяться збройною силою підтримувати буржуазно-поміщицьку реакцію на Україні в особі монарха Гетьмана Скоропадського й його Уряду, заведених на Україні германським імперіалізмом?
... Виступаючи перед усім світом з протестом проти насильства, яке наміряються вчинити знов над українським народом держави Антанти, українська демократія заявляє, що буде боротись до останнього чоловіка в своїх рядах за соціальні й демократичні права трудового українського народу та за ту національно-державну форму свого істнування, яку визначив і визначить сам український народ".
Так говорила Директорія в листопаді 1917 року, так вона реаґувала на "акти" Антанти й її втручання.
І подивімось тепер, як вона говорила в лютому 1919, вигнана у Київа тими самими "революційними масами, які давали їй і власну гідність, і гордість, і силу боротись дійсно, протії всіх своїх ворогів.
У відповідь на "акт" д'Ансельма, принявши всі його умови, (що мали на меті те саме, що мав і Ено, се-б-то оборону буржуазно-поміщицької реакції й "єдіної, нєдєлімої"), Директорія видає свою ноту, яка починається так:
"Правительство Української Республіки, (слова "Народньої" чогось уже нема! - Автор.) в особі Директорії, одержавши відозву від Антанти та Сполучених Штатів Північної Америки в особі Верховного Військового командування на Україні (се-б-то отой "Загальний наказ № 28". - Автор.) щасливо тим, що може увійти в порозуміння з представниками Антанти та Сполучених Штатів Північної Америки в справі допомоги Україні усунути навалу руського большевизму й припинити большевизм на Українській теріторії, який виник під впливом російського большевизму та спільної боротьби разом з другими державами проти большевизму до перемоги". (Відповідальність за стіль і мову цього акту лежить на авторах його. - Автор.)
Далі розповідається історія національного укр. руху, але так; недостойно, так угодливо перед союзниками, з такими вибаченнями перед ними й перед Тимчасовим Російським Правительством, так до того брехливо, що, мабуть, самим д'Ансельмам і Гришиним-Алмазовим гидко було читати.
Наприклад:
"Правительство Центральної Ради намагалося всіма силами порозумітися з Тимчасовим Російським Правительством у справі затримання розкладу Держави для спільного відновлення фронту, взявши виключно на себе активну оборону бувшого Румунського та Південно Західного фронту, а також готово було одкласти вирішення своєї долі до скінчення війни".
Яка сервілістична, дурна неправда! До того, мовляв, ми були смирними, слухняними, так дорожили "спільною" неділимою Державою, що готові були самі тримати всі фронти й ждати до кінця війни вирішення своєї долі.
Але нам, мовляв, не дало підождати того "вирішення своєї долі" саме Тимчасове Правительство й особливо большевики.
"Руські большевики з перших днів своєї влади зараз же розпочали свою злочинну роботу на Україні. Український народ це спостеріг і розпочав рішучу боротьбу з навалою руського большевизму. Але боротьба була нерівна й, знесилившись, ми втратили свою столицю Київ".
А "цим моментом скористувались віроломні німці" (точний вираз "акту"!) і посадили нам Гетьмана.
Національний Союз зробив повстання, скинув Гетьмана й тепер, мовляв, "ідеалом наших національних змагань є заховання нашої незалежности" в таких то й таких межах.
Не сьогодняшньою необхідностю, основною, конкретною задачою сучасного моменту національної політики, а "ідеалом"!
Що ж до соціально-політичної програми, то вся декларація Директорії, Трудовий Конґрес, його постанови, оголошення війни буржуазним пануючим клясам на Вкраїні, все це, розуміється, було в цьому акті "вигнано як собак".
Всі закони й постанови Директорії та Ради Міністрів, приняті, ухвалені, затвержені й навіть опубліковані касувалися. Навіть касувався земельний закон, так урочисто по затверженню "Верховною Владою" проголошений Міністром М. Шаповалом і так старанно ним проваджений уже в життя. В "акті" так про це говорилося:
"Одним з найбільших наших завдань є якнайскорше скликання Парламенту України, який скликається на підставі загального виборчого права" (навіть з обережности без "п'ятихвостки"! - Автор).
Значить, з Трудовим Конґресом і декларацією Директорії покінчено.
..."а також цим Парламентом мають бути забезпечені соціально-економичні реформи, серед яких на першому місці стоїть негайне переведення аґрарної реформи й охорона труда"...
Яка ж ще аґрарна реформа, коли вже був земельний закон?!
Отто-ж, значить, покінчено було й з аґрарним законом. А які саме мали би бути ті "реформи", в якому дусі, то про це треба було б докладніще спитати Гришиних-Алмазових.
Після цих основних, проґрамових "ідеалів" "Висока Директорія" висловлювала (як то було наказано їй полковником Фрейденберґом і капітаном Ланжероном) свої "побажання" з приводу виставлених пунктів договору. А саме:
"Ми вручаємо державам Антанти та Сполученим Штатам оборону нашого законного права на всю фльоту Чорного Моря"...
Се-б-то вся фльота віддавалась у руки Гришиних-Алмазових.
Далі:
"... ми певні, що наші Високі Союзники допоможуть нам, як з боку техничного, так і в справі зміцнення нашої валюти на всесвітньому ринку".
Се-б-то, цим приймався пункт французських умов про контроль над українськими фінансами.
"Українське Правительство нині задоволено тим, що шляхетна Франція, одушевляючись ідеалами свободи, культури й права, вкупі з другими державами Антанти та Сполученими Штатами Північної Америки готова підтримати нас і спільно вступити в рішучу боротьбу з большевизмом".
Одушевляючись ідеалами свободи, культури й права!
І нарешті:
"Користуючи з нагоди, звертаємось до французького народу та инчих народів держав Антанти з закликом допомогти нам у справі остаточного визволення нашої української нації й відбудування Української державности та її економично-фінансових і політичних основ".
Цілком та сама історія, що й у Ц. Ради: заклик до "народу", тільки тепер уже французського, а тоді було до німецького.
"Свій заклик ми опіраємо на традіційну повагу французького народу до права й справедливости й непохитно дотримання ним культурно-правних прав".
Пікантно особливо те, що французи вимагали, щоб іменно так було зазначено, що вони мовляв, французи, не так, як німці, прийшли й окупували чужу теріторію, а "спіраючись на традіційну повагу фр. народу до права й справедливости".
Реалізацію цих "ідеалів" і всього договору було доручено новому кабінетові міністрів, на чолі якого було поставлено С. Остапенка, головного й ретельного оборонця цього феноменального сервілізму.2
Отже, коли прирівняти тепер цей договір. з договором, який оголошено було київськими комуністами, то не лишається вже ніякого сумніву, що, дійсно, того таємного договори було таки складено й підписано отаманами Трековим і Матвієвим. Тільки тут було трохи в инчих виразах, не так отверто, але суть була та сама.
Другий пункт, наприклад, таємного договору вимагав скасування Директорії й передачи всієї влади коаліційному кабінетові. Тепер кабінет був не тільки коаліційний, а просто правий. І цікаво, що С. Остапенко, ("соціаліст-революціонер!"), беручи на себе формування кабінета, ставив катеґоричну умову "повноти влади" раді міністрів. Инакше не хотів навіть вступати в кабінет. Чи був С. Остапенко знайомий з тим таємним договором, чи французи приватно, не вводячи його в суть того договору, піддали йому цю ідею?
В кожному разі цей панок був слухняним, податливим і згодливим на все апаратом у руках одеської кумпанії. І дійсно, мав усю повноту влади (скільки її, розуміється, лишалось від отаманів). Наприклад, у справі арештованих гетьманських міністрів. Директорія два рази рішуче постановила цих людей не випускати, не зважаючи на всі настійні домагання французів.3 Вона поясняла, що ці люди наробили злочинств уголовного характеру, за які їх буде суджено. Але С. Остапенко тихенько, без ґвалту й без усяких постанов усіх тих злочинців.4 посадив у ваґони й одвіз у Одесу.
І таким способом з одного боку отаманщина, а з другого пятаковщина потягли знову бідну хуторянку, що не вміла шануватись, в "обійми" чужинецького, брутального, ворожого й глузливого до неї імперіалізму. Кажуть, що історія не повторюється. Ні, коли повторюються причини, то повторюються й наслідки.
Останню, слабеньку, безнадійну спробу уникнути антантських обіймів, се-б-то, щоб таки помиритися з совітською Росією, було зроблено 9 лютого. В цей час як раз надійшла телеґрама Совітського Рос. Уряду про те, що мирова укр. делеґація підписала договір і що ґрунт для порозуміння знайдено. Після телеґрами Пятаковського Уряду Директорією було послано радіо в Москву С. Мазуренкові з наказом покинуть усякі переговори й вертатися на Вкраїну. Але тепер вияснялось, що пятаковщина щось не так переказала. І голові Директорії В. Винниченкові та міністру закордонних справ В. Чеховському удалось добитись згоди Директорії не одкидати цієї пропозиції Рос. Сов. Уряду, а тільки вияснити, як треба розуміти пункт мирового договору про "признання совітської влади", - чи це мають бути трудові ради чи ради типу російських.
І С. Мазуренкові послано було другу телеґраму з наказом лишатись у Москві до вияснення цього пункту.
Це було постановлено 9-го, а 10-го ми обидва вже вийшли з Уряду. С. Мазуренко ждав-ждав нових розпоряджень і не діждався, - нова влада найменьче думала про мир з Совітською Росією. А коли С. Мазуренкові, нарешті, вдалося пропхнути свого кур'єра до Директорії, то новий голова її С. Петлюра з лайкою прогнав його, не принявши навіть докладу голови місії, мандат якому був за підписом і "Головного Отамана".
От такі були два моменти в зносинах Директорії з антантським імперіалізмом. Один - тоді, як Директорія спіралась на революційні трудові маси, а другий - коли ті маси вигнали її з України.
7. Нічого, крім "Загального Наказу № 28".
Отже з українського боку було зроблено все, чого вимагали французи. І дескрідітовано себе, й ще більше підірвано довірря в революційних елементів, і обпльовано себе, й понижено.
Що ж за це все дістала українська влада?
"Загальний Наказ № 28".
І більш нічого. Навіть слова "Україна" не було згадано ні в одному публичному виступі французів. З самого ж початку було глузливо, цінично обманено.
Так само ніякої техничної допомоги дано не було.
Та й не трудно зрозуміти через що саме.
По внутрішньому договору Антанта розділила всю бувшу Росію на "зони впливу". Так, наприклад, прибалтійський край був у зоні впливу Анґлії; Кавказ, Дон так само Анґлії; Сибір - головним чином зона, Америки й Японії. Зона ж впливу Франції була Польща й Україна з включенням Донецького району.
Отже "вплив", - инчими словами, все розпорядження долею України, - було віддано в руки Франції. Франція, будучи державою переважно фінансового, лихвярського капіталу, за час франко-російського аліансу вклала в Росії декільки десятків мілліардів франків. Ці гроші, натурально, вона хотіла дістати назад і дістати з добрим процентом, бо лихвярь мусить "заробляти". Хто мав вернути їй ці гроші й проценти? Вся Росія чи сама Всликоросія? Розуміється, бувші частини всієї Росії охоче взяли б на себе свої частини боргу (що й заявлялось як Україною так і инчими новими державами). Але, само собою, для Великоросії це було би дуже невигідно, - адже на неї лягла би найбільша доля того боргу, а Великоросія сама, по собі не є така багата, щоб легко могла винести навіть свою частину виплати, бо головніша частина її державних доходів ішла як раз з "окраїн", а переважно з України.
І, натурально, Великоросія могла заявити Франції, що при поділі Росії вона не може ручатись за виплату боргу.
Це - один бік справи. Другий бік той, що Франція не мала ніякого матеріального інтересу (цього єдиного мотиву всіх "шляхетних" капіталістичних держав) в поділі Росії, в обороні самостійности України. Краще мати своїм довжником якусь одну сильну, централізовану, платежоздатну одиницю, вже відому, певну, ніж десяток дрібних, невідомих, непевних. А особливо яка рація лихвярській, імперіалістичній Франції обстоювати державність української нації, тої нації, яка не мала буржуазії, того безпосереднього контрагента, у яким треба робити "інтерес"? В ім'я "традіційної любови французів до права й справедливости"? Ну, цс байка для отаманів із Директорії.
Третій же бік був той, що велика, сильна Росія була потрібна капіталістичній Франції проти Ґерманії. Не зважаючи на перемогу... Америки над Ґерманією, на те, що німецький імперіалізм було порядно здушено, Франція не могла почувати себе цілком спокійно, маючи такого впертого, життєздатного сусіду, як німецький народ. Знаючи, що німецький імперіалізм оклиґає колись, набере сил, знаючи, що він буде кохати в собі ідею лютого, реваншу, а для цього шукатиме собі союзників, стара процентщиця Франція мусіла себе якось забезпечити з цього боку. От через що, наприклад, була така гаряча, "шляхетна" любов Франції до Польщи. Польща повинна була бути невеликим, але злим кулаком Франції над Ґерманією. З цієї ж причини Франції конче необхідно було мати велику Росію на своєму боці й проти Ґерманії. Отже й з цього погляду Франція не могла бути за поділ Росії. А особливо за самостійність України, тої України, яка заключала берестейський мир з німцями, яку німці "піддержували", яка могла навіть увійти в союз з Німеччиною й стати ворогом Франції.
От у цьому був корінь того "шляхетного" поводження французських представників з українською владою. І, розуміється, було би безглуздям з їхнього боку давати якусь поміч українській державности та її владі.
Цим і пояснюється те, що як Остапенко ні підлещувався, як ні розстилався рядюжечкою перед одеською кумпанією, нічого крім "Загального Наказу № 28" за те українці не мали.
------------------------------------------------------------------
[1] Ці вимоги було виставлено французським командуванням в Бірзулі, 6-го лютого 1919 р.
[2] Склад цього "славного" кабінету такий: 1) Голова Ради Народніх Міністрів - С. Остапенко (був. укр. с-р., вийшов із партії); 2) Міністр Військових Справ - О. Шаповал (укр. с-с.); 3) Міністр Внутрішніх Справ - Г. Чижевський (був. укр. с-р.); 4) Міністр Фінансів-Д-р. С. Федак (галицький нац-дем.); 5) Міністр Господарства - І. Фещенко-Чопівський (укр. с-ф.); 6) Міністр Земельних Справ - Є. Архипенко (укр. п-р.); 7) Міністр Закордонних Справ - К. Мацієвич (укр. с-ф.); 8) Керуючий Міністерством Юстіції - Д. Маркович (укр. с-ф.); 9) Керуючий Міністерством Шляхів - П. Пилипчук (укр. н-р.); 10) Керуючий Міністерством Освіти - І. Огієнко (укр. с-ф, ; 11) Керуючий Міністерством Культів - І. Липа (укр. с-с.); 12) Керуючий Міністерством Народн. Здоровля - О. Корчак-Чепурківський (укр. с-ф.); 13) Керуючий Міністерством Морських Справ - М. Білінський (укр. с-с.); 14) Керуючий Міністерством Єврейських Справ - А. Ревуцький (жид. с-д. партія "Поалей-Ціон"); 15) Керуючий Управлінням Преси й Інформацій - Др. О. Назарук (галиц. рад.); 16) Державний Контрольор - Д. Симонів (укр. с-с.); 17) Державний Секретарь - М. Корчинський (укр. с-ф.).
Через то, що Д-р. Ст. Федак захоплений був поляками у Львові й попав у полон, на його місце призначено Міністром Фінансів М. Кривецького (укр. с-ф.). Міністерство Праці було скасовано.
[3] Цю настійність і "свободолюбність" для ґермансько-гетьманських чорносотенців і монархістів французських "шляхетних" республіканців ставилось народньою чуткою в залежність від великої цифри мілліонів рублів, витрачених на визволення арештованих її міністрів руською буржуазією. Ця чутка має підставу в тому факті, що самою Директорією було видано жінці ґен. Матвієва п'ять мілліонів карбованців для полк. Фрейденберґа, від імени якого вона приїжжала до Київа. Ці п'ять мілліонів були хабарем цим "лицарям права й культури" за їхню згоду продати нам трохи зброї.
[4] Призвища їх такі: бувші міністри гетьманського Уряду: Рейнбот, Ржепецький, Гербель, Гаврилов. А з ними ще з півтора десятка протофісовців, що особливо одзначились катуванням, грабіжом і убийствами селян, робітників та осіб української національности.
Книга: Володимир Винниченко. Відродження нації. ПЕРЕДМОВА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
