Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Володимир Винниченко. Відродження нації. ПЕРЕДМОВА
РОЗДІЛ XVII. КІНЕЦЬ ОТАМАНЩИНИ
1. Невиконані слізні обіцяння.
З цього моменту починається остаточний занепад і аґонія отаманщини. Вся її надія була на Київ. Київ мав дати авторітет, силу, визнання й допомогу Антанти, порозуміння з Денікіним. Київ був обітованою земльою, вищим пунктом надійности, розгорненою переспективою.
Денікін зірвав пелюстки цієї чудової квітки, розтоптав її, стиснув усю переспективу знову на півтора повіти території й убив усю хуторянсько-отаманську підбадьореність і задиракуватість.
"Народ", оті дядюшки, що немов готові були зустрічати Петлюру з іконами, щось не дуже піддержали його. А ті селяне, які готові були зустріти Петлюру з дрючками й рушницями, тим паче не виявляли бажання грудьми стати за його.
Єдиною силою й опорою, як і була, так і лишилась галицька армія.
Але отаманщина не змогла й з нею дати собі ради. З самого ж початку переходу наддністрянців на теріторію Великої України відносини між ними й наддніпрянцями набрали характеру неясности, недовірря, напружености, що з часом через ріжні причини перетворилося в певну ворожнечу.
Наддніпрянські "демократи" люблять поясняти цей характер утворених відносин ріжним соціально-політичним світоглядом одної й другої сторони. Таке пояснення можна взяти під великий сумнів. Бо якого б правого напряму ні були галицькі політики, вони в режимі отаманщини не могли б побачити нічого "лівого". Здається, сам Денікін не міг би нічого додати до цього режиму.
А як люди тверезі, галицькі "патріоти", гарненько придивившись до сітуації, могли цілком заспокоїтись навіть що до есерів, - уся "революційність" кам'янецьких есерів далі гучних слів, резолюцій і вимахувань кулачком, не йшла. Навіть найлівіщі з "центральної течії" есерів не могли лякати "реальних політиків", бо й ці найлівіщі відріжнялись од найправіщих тільки бучностю своєї фразеолоґії. Галичанам було відомо, як приїхала від повстанців ґрупа цих найлівіщих центральних есерів (Одрина, Черкаський і др.) і поставила урядові вимогу приняття форми радянської влади і як цих самих "революціонерів" і "большевиків" укоськали соціаль-демократи, цей непохитний стовп "своєї контрреволюційної лінії", і як "большевики" заспокоїлись і задовольнились кількома міністерськими портфелями.
Спочатку, може, й, справді, галичан, цих кулуарних і паперових політиків, дряпала й непокоїла словесна революційність кам'янецької демократії, спочатку це могло також спричинитись до напружених відносин, але що далі, то ця причина мусіла одпасти, коли галичане побачали реальну, отаманську, дійсну політику, яка могла не подобатись "європейцям" хіба що своєю безладностю, безглуздям, а не соціально-політичним змістом.
Дійсні причини неприязних відносин полягали в инчому.
Насамперед, у дрібніщих, буденних фактах.
Коли С. Петлюра з своїми міністрами,- як сказав д-р Голубович на засіданню Нац. Ради 26 листопаду, - "розплакався" в Борщеві й випрохав у диктатора Петрушевича 4 бригади, які врятували отаманщину від большевиків, він тоді наобіцяв галичанам багато всяких приємних річей: і грошей, і зброї, і амуніції, і... навіть зміну кабінету міністрів у правому напрямі. (Тоді галицькі "патріоти" ще не знали добре природи кам'янецької влади й гадали, що революційна революційність кам'янецьких "соціалістів", дійсно, має якесь значіння в реальній політиці.)
Коли ж галицька армія перейшла зовсім на теріторію кам'янецького Правительства, то виявилось, що всі петлюрівські обіцяння лишились обіцяннями. Та й не могло инакше бути, бо де ж би могла взяти кам'янецька влада тої зброї й амуніції, якої сама так жагуче випрохувала в Антанти.
Одначе щодо грошей, то тут кам'янецький уряд міг виконати свої обіцяння. Але на його напав несподіваний ґедзь ощадности: роздаючи без усякого відчиту й контролю торбами мілліони ріжним отаманам, пройдисвітам і шарлатанам, ні разу не пославши за кордон ні одної ревізії над десятками своїх місій і комісій, які сотні мілліонів гривень розкидали й розкрадали, - кам'янецькі чудодії раптом пронялись надзвичайною строгостю щодо галицької армії, вимагаючи від неї відчитів, справоздань у грошах, затримуючи видачу тих грошей і т, д. Для контролю над ними, як поясняють самі галичане, було навіть створено в Уряді міністерство галицьких справ на чолі з С. Вітиком. Розуміється, що можна мати проти контролю, проти того, чого весь час бракувало отаманщині, що було потрібним і для нафтяних діячів? Але коли скрізь панує повна безконтрольність, хаос і безладне розкидання грошей, то контроль над кимсь одним уже є виділяння з загального "правопорядку", в цьому вже є якесь підкреслення й підкреслення неприхильне.
Особливо з цього погляду неприємний був для галичан голова Ради міністрів і міністр фінансів Б. Мартос. І це було причиною його дімісії з голови Ради міністрів і передачи цього портфелю І. Мазепі. (Офіціально ця переміна пояснялась, - як те робиться в усіх "порядних домах", - "утомою" бідного Б. Мартоса.)
2. Продаж України на два боки.
Але головна причина конфлікту полягала в міжнародній політиці отаманщини.
Галицькі національ-демократи, загубивши Галичину, палаючи ненавистю до польської шляхти й не бачучи змоги своїми силами перемогти цю нахабну злодійку, підпоможену Антантою, почали орієнтуватись на схід, там шукаючи собі піддержки.
В цей час там було дві сили: большевики й Денікін. Денікін був далеко, його підтримувала та сама Антанта, зносин з ним у Парижі пани Панейки ще не встигли нав'язати, отже лишались самі большевики. І галичане почали робити заходи до порозуміння з цією силою. Доходило вже навіть до фактичної допомоги з боку совітських військ зброєю й амуніцією. Могло би дійти й до дальших, важніщих порозумінь і не знати, як би від того повернулась уся сітуація на Вкраїні.
Але тут нагодився наляканий вимогами большевиків "ліквідувати" його С. Петлюра з своїми міністрами, які теж мали підлягти тій "ліквідації", "розплакався" й одвернув ту орієнтацію.
Тоді галичане, ще більш переконавшись на кам'янецькій теріторії в неможливости власними силами добитись перемоги над своїм ворогом, - поляками, - почали орієнтуватись на Денікіна. І для них це була єдина й цілком зрозуміла орієнтація. Одкинувши большевиків, вони не мали инчого спільника, як Денікіна. Денікін же, виступаючи в ролі "собирателя земли русской", по старій, ще царській традіції вважав Галичину "исконнімъ русскимъ краемъ". Отже, він з охотою прибрав би й цей край у лоно "єдіної-нєдєлімої". А коли б галичане показали себе прихильниками й вірними друзями Росії, їм можна було б дати якусь безпечну для "єдіной" автономійку.
Голова Галицького Уряду, Державного Секретаріату на засіданню 26 листопаду цілком отверто сказав: "Галицький Уряд з самого початку жадав переговорів з Денікіним".
Натурально, ці жадання ховалися від кам'янецького Уряду, якому ся орієнтація так само загрожувала "ліквідацією", як і большевицька. Але в тому й була траґедія цих двох нещасних урядів, що всяка орієнтація, яку б вони ні запропонували один одному, була "ліквідаційна" для одного, або другого, або й для обох разом. А ще траґічніще було те, що всяка орієнтація, яку б ні приймав той чи другий уряд, була "ліквідаційна", загубна для української державности. Була тілька одна орієнтація, яка, будучи "ліквідаційною" для цих урядів, могла бути корисною для народньої української державности - це орієнтація на Совітську Росію й Радянську Україну.
Але ні той, ні другий уряд не могли й не хотіли того признати. Вони не в силі були зрозуміти того, що вся українська державність вийшла з революції, революцією трималась і цілком од революції залежала в свойому дальшому істнуванню й розвиткові. Вони не розуміли того, що іменно ота Совітська Росія була найкращим забезпеченням можливости істнування української державности й не помічали того, що, борячись з Совітською Росією в спільці з Антантою, Денікіним, знесилюючи Совітську Росію, вони тим самим підрізували гиляку, на якій самі сиділи, що вони самі собі плели петлю, якою їх неодмінно, неминуче задушив би Денікін і та сама Антанта. Та не тільки їх, ці уряди, - це найменьча біда для українського народу, - а саму українську державність, саме оте забезпечення вільного розвитку національної душі нашого народу.
Цупко, з сліпою, чисто зоолоґічною жадностю тримаючись за владу, ці люди фатально, ніби за кару собі, самі себе тягли в загибель отими орієнтаціями. І з якою разом з тим моторошною самопевностю, хвастовитостю ці люди вихилялись і ставали в пози "єдиних спасителів України", "непохитних борців і героїв" на самому краєчку безодні, в яку самі себе отими орієнтаціями й вихиляннями штовхали.
Кам'янецький уряд почував, що галицький уряд не може бути вірним спільником його. Для галичан насамперед була Галичина, нафта, а потім усе инче. Вони могли дати свої сили на боротьбу за всю Україну тільки з тою певностю, що, здобувши велику Україну, неодмінно підуть зміцненими силами на здобування меньчої, Галичини.
А кам'янецький уряд як раз отої певности й не давав галичанам. Вся його політика підривала, убивала надію галичан на визволення свого краю. Бо кам'янецькі "діпломати", дістаючи весь час тільки недосяжний клапоть сіна від самої Антанти, не бачучи ні звідки реальної допомоги, хотіли здобути ту допомогу від... аґентів Антанти, від тої самої Польщи, яка вкрала, яка грабіжницьким способом видерла в української нації Галичину.
Кам'янецькі політики хотіли спекульнути як раз на тому самому Денікінові, на якого покладали свої надії галицькі політики. Вони хотіли налякати Польщу тим, чого так дуже хотіли галичане, се-б-то, що Денікін піде походом на Галичину й одніме її в поляків. Отже, казали вони польській шляхті, Денікін є ворог не тільки України, але й Польщи. А через те поляки повинні підтримати кам'янецький уряд, дати йому допомогу й взагалі всіма способами обстоювати самостійність української держави, бо це буде й для Польщи забезпеченням від замахів велитенської "єдіної-нєдєлімої", яка ще до того може ввійти в союз з Німеччиною. Кам'янецьким хитрунам, розуміється, було відомо, що все діло в Галичині. Не було б Галичини, полякам не було б чого так боятися Денікіна. Отже, насамперед, їм треба було сказати Польщі, як же вони самі дивляться на це питання. Адже поляки не такі дурні, щоб давати допомогу тому, в кого вони вкрали цілий край.
От тут і було закопано собаку конфлікту між кам'янчанами й галичанами.
Щоб дістати хоч крихотку допомоги, кам'янчане повинні були з самого ж початку запевнити поляків, що ту допомогу не буде повернено проти самих же поляків. А це могло бути тільки в тому разі, коли б українці відмовились од усяких претензій і намірів вернути Галичину.
І коли кам'янецькі крутії запевняють, що вони не давали полякам ніяких обіцянь не претендувати на Галичину, а в той же час мали від них деяку поміч, то з цього можна вивести одне: або що польські політики надзвичайно простодушний, дурний народ, або ж... що кам'янецькі політики, "діпломатично" висловлюючись, ухиляються від правди.
Розуміється, кам'янчане мусіли з самого ж початку відмовитись од Галичини, щоб тільки поляки схотіли з ними балакать. І це підтвержується як ріжними "негласними", неофіціальними розмовами ріжних петлюрівських посланців до Варшави (інтервью П. Пилипчука, який виразно натякав на відмову від Галичини), так і всією дальшою офіціальною політикою Петлюр, Лівицьких і всієї кам'янецької влади.
Само собою, що така політика не могла бути до души галичанам. І надто тоді, коли з Галичини доходили вісти про жорстоке, люте, нелюдське катування польською владою українців, про сістематичне, розмірковане, планомірне винищування української людности молодого віку страшним інтернованням з навмисною, свідомою метою фізичної смерти його від голоду й хвороб у таборах.
Та й сама Польща не так то вже дуже боялась Денікіна. Їй треба було тільки порозумітись з ним щодо Галичини й тоді ніяких Україн їй не треба було, а особливо сильної, великої України, яка, розуміється, найбільше мала би претензій на Галичину. З своїх власних інтересів поляки не могли дуже зміцнювати українців, їм було вигідно мати їх як загрозу для Денікіна, як засоб примусити його відмовитись од Галичини. І тільки для цього й у відповідних до цього розмірах вони могли на свій страх, навіть без згоди Антанти підпомагати кам'янецькому урядові. Але з такою допомогою, розуміється, України не здобудеш.
І галичине це розуміли. А через те, не будучи так зацікавлені в істнуванню кам'янецької влади, як була зацікавлена вона сама, вони для врятування цієї влади не могли й не хотіли віддавати Галичини польській шляхті, а навпаки, шукали проти неї помочи в Денікіна.
І обидва ці уряди орієнтувалися на ворогів українського народу, обидва хотіли рятувати свою маленьку владу й свій клапоть землі, на якій панували, з поміччю ворогів усієї України, а через те один шукав допомоги в одного ката - польській шляхті а другий у другого - Денікіна. Обидва продавали в неволю й визиск одну частину України за можність гарцювати на другій. Тільки кожний продавав ту, на якій гарцював чи хотів гарцювати другий.
І через те згоди між цими двома злочинними урядами не було й не могло бути.
3. Останні ганебні конвульсії отаманщини.
Можливість узяти Київ трохи підняла надії й наддніпрянців і наддністрянців. Але неудача остаточно убила всякі надії в галичан і вони стали вже цілком свідомо, упевнено переговорювати з Денікіним.
Головними керовниками цієї акції були - в Парижі д-р Панейко, а на Україні диктатор Петрушевич.
А ще одним керовником були... хвороби, а особливо плямистий тиф, який, почавшись уже літом, усе більш і більше розвивався серед українського війська. Осінній холод, сльота надали ще більшої сили епідемії. Босі, неодягнені, виснажені салдати не мали великої відпорної сили цій хворобі й тисячами хворіли від неї. Медичної допомоги не було ніякої, санітарні умови були просто страшні, люди гинули гірше ніж од боїв.
Даремне кам'янецький Уряд благав-молив Антанту допомогти хоч ліками для хворих, - люта лихварка була глуха. І через кільки тижнів по взяттю Київа й виступу з його української боєздатної армії було не більше 6000 чоловік, у тому числі наддніпрянців тисячи дві. Більше 20.000 чоловік лежало хворими в шпиталях і казармах.
4-XI одбулася нарада галицької старшини, яка констатувала цілковиту нездатність армії до військової акції. На цій же нараді виразно зазначилася й орієнтація на Денікіна.
В цей час із Парижу прибув посланець Панейка з інструкціями. Диктатор Петрушевич дав таємний наказ командуючому галицькою армією Тарнавському й той підписав (7 листопаду) договір між галицьким командуванням і командою добровольчої армії, по якому вся галицька армія переходила під повну владу Денікіна.
Політичним пунктом цього договору була автономія Галичини в "єдіной, нєдєлімой".
І після 7 листопаду всі галицькі війська стали переходити на бік лютих ворогів українського народу.
Денікінці, не боячись тепер уже ніякого опору з боку наддніпрянців, кинулись на них і в кільки днів розпорошили їхні невеличкі сили в ріжних напрямах.
Кам'янецький Уряд, партійні орґанізації, отаманські штаби мусіли тікати з Кам'янця в ріжні боки. Деякі міністри опинились у Румунії, деякі в Галичині. Осередок же з Головним Отаманом С. Петлюрою та частиною Правительства на чолі з І. Мазепою став одступати в напрямі Проскурова по лінії залізниці.
Але Денікінці гнались за ними неодступно й вони мусіли кинути поїзд з усією державною скарбницею, яку було розграбовано населенням та денікінцями, і на підводах простувати в напрямі Старо-Константинова, куди по наміченому планові мали стікатися всі розбиті частини військ.
Кам'янець же було віддано полякам, які, правда, й самі зазіхали на його.
Між Старо-Константиновом, де проходила лінія польського фронту й Бердичевим, занятим один час повстанцями, а потім большевиками, була "порожня" смуга теріторії, яку поляки милостиво згодились віддати кам'янецькій владі для зібрання рештки своїх сил.
І от тут на цій смузі в малесенькому містечку Любарі одбулась остання ганебна конвульсія отаманщини.
Серед частини урядових військ, вимучених неудачами, боями, тіканнями, а особливо всією політикою отаманщини, почалося ширитись невдоволення, яке й вилилось у рішучий намір зробити "переворот", арештувати "батька" Головного Отамана з його Урядом і перейти до большевиків. На чолі цієї змови стояв відомий повстанський отаман Волох.
Вибравши слушний момент, ця частина військ зробила виступ проти Уряду, почавши обстрілювати з кулеметів той будинок, де був Головний Отаман з своїм штабом. Ошелешений і переляканий штаб кинувся в ростіч, а петлюрівські ад'ютанти посадили Головного Отамана на бричку й з усіх сил почали тікати на Шепетівку, де стояли польські війська. Там С. Петлюра роз'яснив польській команді, що українські війська "збольшевичились", і сам утік далі у Варшаву, а поляки, не довго думаючи, почали обстрілювати Любар.
А в Любарі вже все заспокоїлось, бо частина війська вірного урядові була більша й хутко одбила напад Волоха, а сам Волох з невеликим загоном (душ 400) утік з Любара й перейшов до большевиків. Поляки ж своїм обстрілом били й убивали не большевиків, а тих самих нещасних "петлюрівців".
Цим ганебним, зрадницьким, але характерним для всієї петлюрівщини актом скінчилась діяльність отаманщини на Україні.
А 24 грудня 1919 року постановою спільного засідання центральних комітетів партій соціальдемократів і соціалістів-революціонерів уся повнота влади передавалась кабінетові міністрів на чолі з І. Мазепою. В цій резолюції ні слова не згадувалось ні про Директорію, ні про Головного Отамана, отже тим самим ці інстітуції касувались. Все ж командування всіма військовими силами перейшло до Омельяновича-Павленка.
Отаманщина в лиці С. Петлюри й його "ідейного" підлизи "соціальдемократа" А. Лівицького робила ще заходи в Варшаві для врятування своєї влади, оббивала ще пороги в польської імперіалістичної шляхти, канючила, випрохувала й навіть віддавала землю польським поміщикам на Поділлю й Волині (договір А. Лівицького й С. Петлюри з польським урядом1 за польську поміч, були навіть спроби С. Петлюри й А. Лівицького скласти цілком правий уряд у Варшаві (цікаво, чим би він одріжнявся від того "лівого", що був?) і за допомогою поляків здобувати загублену владу. Але це все були тільки останні конвульсії. В цей час уже загибав сам той Денікін, проти якого поляки немов хотіли піддержувати кам'янецький уряд, і пропадала реальна підстава для "дружби" в польської реакції з кам'янецькою контрреволюцією.
Отаманщина кінчилась. І цілком вірно схарактеризував її сам "Головний Отаман" С.Петлюра в своєму передсмертному "апелю" до Антанти, назвавшись її ґладіатором, рабом. В листі до французського буржуазного журналіста Пелісье він писав: "Нам лишається тепер тільки сказати Антанті: "Моrіturi tе sаlutant!" ("Поміраючі тебе здоровлять!"). Такий був колись передсмертний привіт своїм панам римських рабів-ґладіаторів, які погибали на цірковій арені для втіхи цезарів. Так перед своєю загибеллю прохрипів і український "національний герой" С. Петлюра, цей малесенький покірний слуга західної реакції, миршавий ґладіатор імперіалістичних цезарів, нещасний раб свого дрібного славолюбства й типичний продукт дрібного національного міщанства, втягненого в великі національно-соціальні катаклізми.
4. На розбурханому морі.
На Україні ж події розвивались далі з неупинною послідовностю й неминучостю.
Денікін, захопивши більшу частину України та столицю її Київ, не довго вдержався на ній. Чорна реакція, що йшла слідом за ним, як соціальні мародери, почала зразу ж свою грабіжницьку, класову, мстливу роботу.
Знову, як за Гетьманщини, тільки в без порівнання більших розмірах зачалась реакційна вакханалія "культурно-творчих сил", одзначаючись таким звірством, таким садизмом люті, якого не знав і не знатиме ні один режим. Єврейські погроми польської шляхти в Польщі й Галичині чи отаманщини на Україні в порівнанню з єврейськими погромами Денікіна блідли в своїх крівавих фарбах. Це був один жахний кошмар, добре зазначений ідеолоґом погромів В. Шульгиним у своїй погромній статті "Пытка страхомъ".
Поміщицтво кинулось на селянство, вгризлось у його жадними, зголоднілими зубами розлюченого паразіта й почало в дикій сласности шматувати тіло свого вічного раба. І це зразу ж зруйнувало військову перемогу Денікіна, бо селянські повстання ще з більшою силою, ніж проти большевиків, вибухнули по всій Україні й ще дужче роз'їли, розхитали всю денікінську силу.
Тоді, скористувавшись цим, російські совітські війська, упоравшись за цей час з контрреволюційним походом адмірала Колчака на Сибіру й ґенерала Юденіча біля Петербургу, перекинулись на Вкраїну й почали вибивати з неї Денікіна з допомогою повстанців.
За якийсь місяць-півтора всю денікінську армію на Вкраїні було розторощено й одкинено на окраїни її. Київ знову було взято комуністами російськими й українськими.
А на Поділлю в цей час з місця на місце пересувався відламок кам'янецької влади, уряд Мазепи з решткою війська, намагаючись устояти на ногах проти тих бурхливих хвиль соціально-національного розбурханого моря, що бігли й налітали на його з усіх боків. Без теріторії, без засобів, з такими старенькими, пошарпаними вітрилами, як парламентаризм, з компасом усе ж таки на Антанту, на ті загубні, перфідні скелі, об які вже розбився корабель отаманщини, - цей блукаючий уряд робив надлюдські усилля врятувати своє істнування.
Для підкріплення себе він навіть закликав до себе колись "вигнаного, як собаку", бувшого голову Директорії В. Винниченка, пишучи в листі до його, що тепер починається "нова ера". Але В. Винниченко, не бачучи нічого нового в цих конвульсіях кам'янецьких бідних недоломків, одповів їм, що може взяти участь тільки в тім уряді, який стоїть на ґрунті чистої радянської влади й рішучої соціалістичної революції. Виступивши з соціальдемократичної партії, він уже тепер не вважав для себе важними ніякі постанови й пропозіції Ц. Комітету цієї партії, а їхній "перед-парламент", який приняв цей уряд за форму влади, здався йому тільки смішним і жалюгідним стрибанням у керенщину очманілих від кошмарів, від власних помилок і злочинств людей.
------------------------------------------------------------------
[1] По цьому договору (2 грудня 1919 р.) ці два панки, насамперед, віддавали Галичину в руки польської шляхти. Пункт 1-й: "Теріторія Укр. Нар. Республіки має бути установлена з такими кордонами: починаючи від Чорного Моря по річці Дністру й від Дністра між Польщею й Україною по річці Збручу. Далі кордон У.Н.Р. на теріторії бувшої російської імперії має пройти по західньо-півничній Волині"... Що до аґрарного питання на Україні, то 3-й пункт так промовляв: ..."юридичне становище землевласників польської національности на Україні реґулюється на підставі окремого погодження між Українським і Польським Урядами".
Книга: Володимир Винниченко. Відродження нації. ПЕРЕДМОВА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
