Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Володимир Винниченко. Відродження нації. ПЕРЕДМОВА
РОЗДІЛ IV. ПЕРЕДЧУВАННЯ БОРОТЬБИ Й ГУРТУВАННЯ СИЛ
1. Пробуджена Ніжність.
Ми також сумнівались. Звідки візьме занехаяна, упосліджена наймичка уяву про образ свій, коли перед нею так давно вже не стояло дзеркало свідомости, коли вона впродовж століть не виходила з свого хліву й навіть забула про істнування того дзеркала?
Але ми сумнівались трохи инакше, ніж наш турботливий „старший брат”.2 Ми сумнівались з болем, ми хотіли претворити сумнів наш у радісну певність, ми через цей сумнів запалялись бажанням дати наймичці в руки те дзеркало, знову ввести її в всесвітню світлицю науки, культури й поступу!
А старший брат, може, як раз для того й сумнівався, щоб не дати наймичці права сісти поруч а собою, поруч з тим, хто був паном її впродовж кількох віків. Він сумнівався охоче, гаряче, він хотів довести всякими способами свій сумнів і виправдати перед собою й перед наймичкою своє право так охоче сумніватись.
І от, може, почасти й через цей самий сумнів нікому невідоме, саме собі незнане українство здрігнулось. Таємними шляхами пройшов крізь усю незміряну глибинь його один ток. Приспаний, приглушений, заляканий й замучений інстінкт затверження себе серед сущого з чудодійною, стіхійною силою вибухнув по всіх галузях, по всіх напрямах національного орґанізму. Всі до купи! Всі сили, всі до крихотки, всі без ріжниці фарб у — єдину силу!
Звідси починається героїчний, дивний, захоплюючий період пробудження нації, яка була зтерта з ґеоґрафичних мап, з підручників історії, з літератури всього світу, навіть з своєї власної свідомости.
Велика, таємна, нерозгадана людським розумом сила, що зветься на людській мові інстінктом життя, дала людині любов до самої себе, як необхідний засоб піддержування життя в собі та навкруги себе. Людина, що має живий, свіжий, здоровий інстінкт життя, мусить любити все, що дає їй це життя що, зберігає його, що відновлює, зміцняє життєві її сили. Тому людина любить найздоровшу, найсвіжішу добу свого істнування, — дитинство, юнацтво. Теплим зворушенням, сумною ніжностю віє від образів, від спогадів тої пори, коли так свіжо, так нерозтрачено буяли сили життя. І непереможна, вдячна, трохи навіть містична через свою непереможність і нерозгаданість любов живе в душі людини до всього того, серед чого відбувалась найкраща доба її істнування — до тих людей, до тої місцевости, до тих будинків, рослин, звірят, до мови тих людей, до крику тих звірят, до всіх явищ, які сприяли, які були хоча би свідками зросту її життєвої сили.
В цьому є корінь і основа національного чуття. Через це національна свідомість і любов до своєї нації не знає ні кляс, ні партій, ні віку, ні полу. І визискуваний пролетарій, й визискувач-буржуа однаково люблять себе й все те, що дає й підтримує в них владичню, могутню силу.
З цього погляду інтернаціоналізм спеціально руського видання, інтернаціоналізм, що вимагає одречення від своєї національности й розтворення себе в безфарбній, абстрактній масі людськости, є абсурд. І не тільки абсурд, а лицемірна, шкодлива, просто злочинна пропаґанда самогубства, пропаґанда убивання життя в собі. Але інтернаціоналізм, яко сполучення всіх національних сил людськости, яко кооперація народів є вищий розвиток національного чуття, є вищий щабель поступу людськости.
Дійсно, свідомих українських сил було мало. Дійсно, тих українців, які вже усвідомили свою любов до обстанови свого дитинства, які відчули шкоду, біль і образу за нищення рідних їм способів розвитку, які розумом освітили зв'язок своєї любови з любовію до корисного, „доброго”, які, одним словом, уже мали національну свідомість, таких людей було мало. Але тих, що просто любили себе, що просто, без свідомости почували ніжність до тих явищ, які дали їм життя й сприяли його розвитку, які по законам не лоґіки, а чистої, бездумної природи почували свою національну порідненість, таких були сотні тисяч і мілліони. І от-то переважно вони маніфестували в Петрограді, в Київі, в Одесі, в Ростові, на Україні й поза Україною, але скрізь з отою пробудженою, теплою ніжностю, з зворушенням, з хвилюючим, солодким і незрозумілим чуттям суму, гордощів, але тепер уже оформленими в лозунґи, вже трохи освітленими свідомостю, вже оправданими розумом, загальним признанням і пошаною. Адже раніше це зворушення й ця любов, і ця вдячність у маленького, затурканого обивателя мусіли ховатися; обиватель соромився їх, бо „хохол” то був сінонім мужика, се-б-то чоловіка темного, безграмотного, в соціальній єрархії на самому останньому щаблі посаженого, забутого й забитого. Обиватель і боявся своєї ніжности, бо за неї він міг бути позбавлений і волі, й своїх невеличких маєтків, і, може, й життя. Його ніжність, його життєва любов до того, що дало йому життя, вважалась і смішною, й некорисною, й шкодливою, й небезпечною. А тепер вона раптом набірала всі права горожанства, вона не загрожувала небезпекою, вона навіть мала гарний золо-тисто-блакитний, неба й сонця прапор, на якому його ніжність і зворушення мали законну, гарну, влучну формулу: „Хай живе вільна Україна!” Хай живе його дитинство, хай живе тa мова, на якій його мати співала йому колискових пісень, хай живуть ті гаї, ті степи, які соками й духом своїм живили його, хай живе та пісня, якої співали вечорами його товариші парубки й дівчата „на улиці”.
І цілком зрозуміло, що пробуджувалось це чуття тільки в тих, хто родився й жив серед українського оточення, серед української колискової пісні. А хто це був? Діти селян, сільських священиків, дрібних арендаторів, та тих (дуже нечислених) поміщиків, які мали селянське походження. Це були ті, яких висмоктав із села город, які асімілювались з ним, приняли його мову, заразились його вищостю над „хохлом-мужиком” і які одкинули від себе своє походження від хохла, як небезпечну й некорисну в боротьбі за істнування ознаку, але які не могли викинути з своєї натури вищих, дужчих за їхні інтереси законів життя.
І ці закони мусіли заговорити в них, коли настали инчі умови, коли їхня невикорінима ніжність до рідного більше не загрожувала їм небезпекою. Ці закони погнали їх під жовто-блакитні прапори на маніфестації, вони вдмухнули в них чуття протесту, ентузіазму, гордости, завзяття й бажання затвердити законність своєї любови, здобути признання її, пошану, очистити її від зневаги й глуму, якими до революції пануючі верстви обкидали її, й, нарешті, зробити її необхідностю життя, життєвою нормою, корисною й потрібною щоденно, щохвилинно.
Звідси лозунґ українізації всього життя на Україні, — в школі, в суді, на залізниці, в крамниці, в хаті, в родині, в уряді — цей лозунґ для таких пребуджених у своїй ніжности був цілком зрозумілий і легко приємлимий.
2. Ніжність дає силу й одностайність.
І через це зрозуміла та сила, інтенсивність та екстенсивність орґанізації українського елементу того часу, яка так дивувала всіх.
А також зрозуміло й те, що українські орґанізації й товариства, виникаючи переважно серед професійного оточення, формувались і будувались головним чином не по професійному, а по національно-політичному прінціпу. Учителі, кооператори, адвокати, лікарі, фершали, студенти закладали свої товариства, скликали збори, збірали з'їзди не так для забезпечення своїх чисто професійних інтересів, як для українізації їх, для затверження в своєму найближчому й найнеобхідніщому для них оточенню своєї пробудженої ніжности. Вони не задовольнялись одним „правом на самоозначення”, вони не могли ждати, коли те право очистить і узаконить їхню ніжність у тій обстановці, в якій одбувається їхнє щоденне, трудове життя.
А як реалізації своєї ніжности в своєму оточенню вони не могли перевести без здійснення певних загальних державно-політичних норм, то звідси походить та однодушність, одностайність усіх постанов і вимог, які виносились на всіх товариствах, орґанізаціях, з'їздах, вічах, зборах: Автономія України в федеративній Росії, українізація всіх галузів життя!
І як широко, як могуче захопила та хвиля пробудженого чуття українські маси, можна бачити по становищу преси й взагалі друкованого слова за тих часів. До війни в лапах царизму виходила одна українська щоденна ґазета, яка за найкращих часів свого істнування нараховувала не більше 5000 передплатників.
І то були самоотвержені, героїчні люди, оті передплатники, бо за один факт передплачування „Ради” вони рискували посадою, спокоєм і часто волею. Тепер же ґазети розходились у десятках тисяч примірників. Видавці, починаючи видання ґазети, здебільшого не мали ніяких коштів на це. Весь розрахунок був на „пробуджену ніжність” мас.3
І маси хапали все, стотисячні видання розхоплювались ними в пару тижнів. Маси в друкованому слові, в світлі розумової свідомости шукали вияснення, зміцнення, узаконення своїх вибухлих настроїв.
3. Вияв волі й єдности всієї нації — Українська Центральна Рада.
Але перед у сьому процесі пробудження мас вели, розуміється, ті, які самі давно пробудились, які в болях і штовханах життя перейшли всі стадії розумового освітлення, які надали моменту всеросійського пробудження, як Месії й для свого народу. Це були українські політичні партії, переважно соціалістичні.
Будучи плоттю від плоті широких мас, із них вийшовши, в них черпаючи рацію й ціль свого істнування, партії в цей період вірно одбивали стан усього українства, правильно відчули необхідність того часу: єдність усіх українських сил. Але вони вміли в точних, вичерпуючих виразах висловити це, вони силою свого досвіду, орґанізації, дісціпліни вміли бити планомірно, дружно в одну точку, силою своєї преси вміли зразу в короткий час широко направляти свої удари. Маси не могли не відчувати цеї сили, вона імпонувала їм, покоряла, викликала довірря й тим самим вела за собою.
Але, ріжнячись між собою в соціальних питаннях, вчуваючи навіть у деяких точках майбутніх противників, вони всі мали одну спільну, в усіх неодкладну мету: розчищення з соціального шляху національних перепон, які стримували широкі народні маси в прямуванню по цьому шляху. „Без національного визволення не може бути визволення соціального”. На цьому сходились усі одностайно.
І з цього пішла Українська Центральна Рада (март 1917 року). Це був вислов усієї нації. Це було не тільки координоване, сполучене співробітництво всіх українських партій і впливових орґанізацій, а виразний, необхідний прояв істнування української нації. Центральна Рада явилась найкращим доказом цього. Коли б вона не виникла в Київі, то утворилась би в Харькові, в Полтаві, Одесі. Вона мусіла бути, бо нація мусіла, як така, як уся нація, як певний орґанізм, мати єдиний вираз, єдиний орґан свого прояву.
Це був центр, до якого радіусами стікались усі хилитання пробудженої, національної енерґії; з усіх куточків, з усіх великих і малих пунктів животворіння національного орґанізму простягались до центру нерви нації. Сюди збігались усі жалі, всі кривди, всі надії, сподівання, плани, розрахунки, міркування. Тут вони перепалювалюсь, перетирались, проходили через усі знаряддя політичної майстерні й виходили до мас у точних, викреслених, то гарячих, запальних, то урочисто-суворих, немов холодних лозунґах, які по нервах, через вузли-орґанізації неслись у тіло нації й у той чи инчий спосіб посували її вперед.
В першій стадії свого істнування Центральна Рада свідомо й розраховано брала на себе вираз тільки національного обличчя українського народу.
На це було декільки причин.
Насамперед, — прагнення найбільшої, найтіснішої єдности. Що більше росло недовірря до руської демократії, що більше ця ставила опору домаганням українства, то дужче росло побоювання, то виразніше ставала необхідність мати яко мога більше сил для зламання того опору. А найбільша сила — в найбільшій єдности й орґанізації. Власне, та сама руська демократія, яка закидала українським соціалістам єднання їх з неоднородними соціальними елементами, сама штовхала їх туди, вона своїм упертим одстоюванням позіцій пануючої нації на Вкраїні сама показувала шлях до тіснішого єднання тих соціально неоднородних, але однородно-національних елементів. І особливо нам, соціальдемократам, з найбільшою силою робились ті докори. Але ми іменно можемо сказати, що ми, соціальдемократи, найбільше прикладали усиль для найбільшої єдности. Нас провокували наші руські товариші, нас наштовхували на боротьбу, на гризню всередині самої Центральної Ради. Але ми розуміли цю провокацію й не піддавались їй. Ми знали, що наших руських товаришів непокоїла ця така дружна, небезпечна для них сила нашої єдности. Ми знали, що вони хотіли б її розбити й через те ми розуміли, що лежало в коріні їхніх ортодоксальних закидів, які нечисті мотиви були їхньої чистоти.
Так само ми не піддавались і на їхні пропозіції співробітництва з ними. Це співробітництво вони нам давали за ціну нашого виступу з Центральної Ради, за ціну розбиття єдности. Ми дякували за ласку, за честь, але прапор єдности через ці всі заходи тримали ще міцніше й кликали всіх до того самого.
Ми не боялись загубити в цій єдности свою соціаль-демократичну чистоту. Не боялись уже хоча би через те, що на ту соціалістичність, яка була тоді в партії с-д., ніхто не робив замахів. Ми розуміли революцію, як буржуазно-демократичну, ми не робили самі ніяких замахів на буржуазно-демократичний лад і через те з боку не соціалістичних елементів не могли зустріти ніякого опору собі. Ми в своїй діяльности були тільки республіканцями й демократами, а не соціалістами. Але тільки республіканцями й демократами були й ті самі „соціалісти” меньшевики й есери, які так боялись за нашу соціалістичність. Але про це докладніше далі буде.
Крім того ми не могли боятись і через те, що почували в собі досить сили вистояти проти всяких впливів. Мало того, ми, соціальдемократи почували стільки сили в собі, що могли рахувати на своє впливання в Центральній Раді, що в дійсности й було. І вже через це, з інтересів хоча би тільки партійних, ми іменно не повинні були віддавати центр національного життя під вплив тих течій, які, на нашу думку, могли зашкодити інтересам працюючих кляс. А з другого боку, нам уже не було кого так дуже боятися. Ми не мали в Ц. Рад представництва від різко-ворожого нам табору — великої буржуазії. Наші пани давно продали царизмові свою націю за маєтки, чини й прівілєї, вони давно загубили „ніжність” до свого й рідність їхня була вже в инчому місці. А той елемент дрібної буржуазії, який був представлений у Ц. Раді, під той час так горів революціонізмом, так клекотів, що ні по фарбах, ні по настрою, ні по своїй готовности на все ані трішки не був небезпечний навіть для такої незайманої чистоти, як руських товаришів, що й справдилось потім, коли ці товариші самі вступили в Ц. Раду. Нічим не поступаючись з своєї соціально-політичної партійної проґрами, ні на мить не спиняючи своєї партійної роботи серед українського пролетаріату, як ми її тоді розуміли, ми в той же час у самій Ц. Раді свідомо одкладали на далі вирішення гострих соціальних питань. Бо ми боялись, що не досить зміцнена, усталена національна єдність може схитнутись і розбитись через незгоду в сфері соціального будівництва.
Якийсь час Ц. Рада мала служити переважно національним центром, вона мала завдання зібрати всі сили, які мало українство, тими силами привести маси до національної свідомости, закріпити національні досягнення, а тоді, спіраючись на це, творити соціальну перебудову в відповідних, наших, національних формах і в тому розумінню самої „перебудови”, яке допускалося нашим розумінням суті революції.
Цієї тактики, навіть цього самого розуміння суті революції вимагала наша державність і відродження її.
І треба одзначити, що знаходились елементи серед українства, які з тих чи инчих причин (правда, як виявилось потім, переважно з чисто особистих, особливо серед деяких членів нашої партії) аґітували проти участи соц.-демократів у Ц. Раді.
А зате руські демократи дуже добре розуміли все значіння такої єдности в справі національного визволення українства й... також, разом з нашими вузько-еґоїстичними елементами аґітували проти участи укр. соціалістів у Центральній Раді.
------------------------------------------------------------------
[2] ”Старший” по великости, але „меньчий” в родині слав'янства.
[3] „Робітнича Газета” почала свій вихід, маючи в касі 300 карбованців, а видання одного числа коштувало біля 3000. І розрахунок справдився, — ґазета через пару тижнів мала до 30.000 читачів і ні копійки боргу. На цьому, між инчим, стали спекулювати ріжні, великі й малі автори, випускаючи в сотнях тисяч примірників свої необроблені, необдумані, на швидку, для „грубого гроша” змадиковані книжечки.
Книга: Володимир Винниченко. Відродження нації. ПЕРЕДМОВА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
