Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Основи економічної теорії: політекономічний аспект

Розділ 31. Сутність світового господарства, його структура і суперечності розвитку

Розділ 31. Сутність світового господарства, його структура і суперечності розвитку

§ 1. Загальнолюдські соціально-економічні цінності та розвиток світових економічних зв'язків

§ 2. Ступені генезису і об'єктивні основи розвитку світового господарства

§ 3. Соціально-економічна сутність системи сучасного світового господарства. Особливості дії економічних законів

§ 4. Характеристика сучасної організаційно-економічної структури світового господарства

§ 5. Світове господарство як зростаюча суперечлива цілісність

Розділ 31 СУТНІСТЬ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА, ЙОГО СТРУКТУРА І СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗВИТКУ

§ 1. Загальнолюдські соціально-економічні цінності і розвиток світових економічних зв'язків Міжнародна економіка поєднує два поняття: по-перше, поняття світового господарства та, по-друге, поняття міжнародних економіч-них відносин. Через це сутність і функціонування міжнародної еко-номіки вимагають розкриття і аналізу зазначених понять.

У сучасному світовому господарстві знайшли свій вияв як за-гальні, так і специфічні економічні категорії. Цим визначається теоретичне і практичне значення розкриття тенденцій, супереч-ностей і перспектив розвитку його.

Оскільки глибинною основою міжнародної економіки є загаль-нолюдські соціально-економічні цінності, то передусім треба виз-начити їх.

До основних загальнолюдських соціально-економічних цінно-стей, що є здобутком цивілізаційного розвитку в усьому світі, нале-жать: сім'я та її домашнє господарство; держава та її економічна політика як чинник зростання суспільного багатства; товарно-гро-шові відносини, що поєднують в єдину суперечливу господарську систему сім'ї, держави, угрупування їх; власність, що визначає стан як окремої людини, так і держави у світі. На грунті цих цінностей відбулося становлення та подальший розвиток світового господар-ства.

Процес усуспільнення праці в контексті еволюції господарських стосунків хоч і має яскраво виражений колективно-організований характер, усе ж зберіг свій первинний імпульс - індивідуальну та сімейну трудову діяльність. Практично у всіх країнах є такі сфери господарського життя, в яких найбільш ефективною є індивідуаль-на чи сімейна активність. Можливості реалізації автономії та сво-боди особистості відбиваються в об'єктивній потребі розвитку інди-відуальної (сімейної) трудової підприємницької діяльності та відпо-відної форми приватної власності. З урахуванням чинників, що виз-начають економічну поведінку особистості (сім'ї), - соціальних, правових, політичних, демографічних, психологічних, комунікатив-них тощо - доречно зазначити, що власне сім'я, а не трудовий колектив була і залишається похідною виробничої діяльності. Не-зважаючи на загальну тенденцію до зростання мобільності інтере-сів людей, яка виявляється в тому, що люди все частіше протягом свого життя радикально змінюють тип своєї діяльності, сім'я збері-гає значення загальноцивілізаційної цінності. Така тенденція від-биває не кризу інституту сім'ї, а швидше його трансформацію, пе-рехід на якісно новий рівень, зміну соціальних норм, що його регу-люють.

Поряд із сім'єю, до загальноцивілізаційних цінностей належить держава. Зростання ролі її економічних функцій зумовлене різним рівнем усуспільнення виробництва, масштабами та складністю со-ціально-економічних завдань, необхідністю ефективного викорис-тання природних багатств, науково-технічного потенціалу, дією інших внутрішніх та зовнішніх чинників. У кожній окремо взятій країні держава забезпечує правові засади функціонування еконо-міки, визначає політику макроекономічної стабілізації, виробляє різні програми, спрямовані на соціальне справедливий розподіл ресур-сів і доходів.

Від часів зародження держави спостерігається взаємозв'язок політики і товарно-грошових механізмів. Він має загальний харак-тер і відповідає історії, традиціям та культурі тієї чи іншої країни, а на Певному етапі розвитку виходить за національні межі на рівень світових господарських зв'язків.

Товарне виробництво зумовлює наявність тісних економічних зв'язків між людьми (народами, країнами) у вигляді суспільного (міжнародного) поділу праці, економічну відокремленість виробни-ків, а його середовище - ринок - визначає ефективність виробів, ціну їх, встановлює попит, зміцнює позиції того чи іншого підпри-ємства в конкурентній боротьбі. Механізм товарного виробництва склався в ході історичного розвитку людства як дійовий засіб спо-нукання товаровиробників до зниження індивідуальних витрат по-рівняно з суспільне необхідним рівнем їх. В умовах сьогоднішнього взаємозв'язаного і цілісного світу мірою суспільно-необхідного рівня якості, витрат, ефективності виробництва взагалі може бути лише світовий рівень.

Основу будь-якої економічної системи становить власність, на-самперед на засоби виробництва. Відносини власності визначають становище людини в суспільстві, систему її соціальних і моральних цінностей, суспільний устрій виробництва. Вони є підґрунтям усієї економічної, соціальної і політичної структури суспільства. Трансфор-мація відносин власності утверджує нові методи господарювання все-редині окремо взятих країн і спонукає до пошуку нових форм між-народного співробітництва, ефективного засвоєння загальнолюд-ського досвіду ведення господарства.

Отже, сім'я, держава, товарно-грошові відносини, власність є тими загальнолюдськими цінностями, що зумовлюють єдність люд-ського роду, збереження сукупного соціально-економічного і ду-ховного досвіду та постійний діалог між різними складовими люд-ського суспільства (націями, державою, регіонами тощо), між різ-ними культурами. Еволюція світових економічних зв'язків визна-чає нетлінність цих цінностей.

§ 2. Ступені генезису і об'єктивні основи розвитку світового господарства Економічні засади розвитку світового господарства, що заклада-ються у сфері обігу, починають виявлятися вже на етапі творення місцевого ринку, пов'язаному з першим великим суспільним поді-лом праці, що збігся в часі з мідним, бронзовим та раннім періодом залізного віку.

Другий великий суспільний поділ праці зумовив появу грошової форми вартості та вихід торгового обміну за межі місцевого ринку на рівень регіонального. З появою держави на формування світо-вого господарства крім економічних впливають позаекономічні (військово-колоніальні) чинники.

Третій великий суспільний поділ праці, що полягав у відокрем-ленні торгівлі від землеробства та ремесла, сприяв подальшому залученню різноманітних господарських одиниць до товарообміну, пізніше - прискореному розвитку простого товарного виробни-цтва і, як наслідок, зумовив переростання регіональних ринків у регіонально-світові. При цьому слід зазначити зигзагоподібний роз-виток ринку (від місцевого через регіональний до регіонально-сві-тового), що віддзеркалює нерівномірність розвитку продуктивних сил і виробничих відносин у різних регіонах земної кулі.

Удосконалення засобів праці за середньовіччя, виникнення но-вих галузей економіки, поглиблення спеціалізації всередині окре-

мих галузей, великі географічні відкриття дали відчутний поштовх для розвитку товарно-грошових відносин і подальшого формуван-ня світового ринку.

Становлення міжнародних економічних зв'язків завжди грунту-валося на розвитку підприємництва, невіддільними умовами існу-вання якого є приватна власність, товарне виробництво, а також такі політичні інститути, як громадянські свободи, приватне дого-вірне право тощо, тобто юридичне вільна праця, уособлена у віль-ній людині. Необхідною умовою панування підприємництва є посі-дання капіталом домінуючих позицій у виробництві.

Перші свідчення законодавчого оформлення відносин приват-ної власності та торгово-грошових знаходимо в стародавньому світі (Єгипет, Вавилон, Греція). У Стародавньому Римі право чітко поді-лялося на публічне, що займалося "станом Римської держави", та приватне, предметом якого була "вигода окремих осіб". Воно стало класичним юридичним відображенням життєвих умов і конфліктів суспільства, в якому панує чиста приватна власність. У Римській державі так званий античний спосіб виробництва досяг своїх вер-шин. Він грунтувався на домінуванні приватної власності на відмі-ну від східного, що спирався на державну власність. Обидва спосо-би виробництва у їх різноманітних виявах, взаємовідносинах і пе-реплетеннях набули подальшого розвитку.

Проте людству довелося чекати майже два тисячоліття, поки рі-вень цивільного права в Громадянському Кодексі Наполеона (1804 р.) досяг висот Римського приватного права. Це пояснюється тим, що підприємництво змогло посісти домінуючі позиції тільки з підпо-рядкуванням йому виробництва. Початок цьому поклала промис-ловість, яка, по-перше, була менше пов'язана з традиційними сек-торами економіки, ніж, наприклад, сільське господарство з його земельними відносинами, по-друге, зосереджувалась у містах, де підприємництво мало і економічну (гроші), і соціальну (вільні міські верстви населення), і політичну (розвиток громадянських свобод) основи.

Наприклад, накопичений у Стародавньому Римі виробничий і технологічний досвід був не меншим, ніж у середньовічній Європі на початку підприємницького господарювання, але цей досвід не міг бути реалізований у підприємницьких формах, оскільки в сус-пільстві не було належних громадянських свобод для більшості на-селення, а можливості наявного рівня продуктивних сил та харак-тер їх не відповідали умовам розвитку підприємницької системи виробництва.

Широкий розвиток підприємницької форми господарювання є надійною основою масштабних міжнародних економічних зв'язків і утворення сталих міжнародних господарських систем. Перехід виробництва до підприємницької форми господарювання потребує певного рівня розвитку людської цивілізації, її матеріальної осно-ви, економічного устрою як загальної умови і таких спеціальних умов, як наявність необхідних капіталів та вкладання їх у сферу виробництва, наявність армії найманих працівників -- вільних і водночас позбавлених засобів виробництва і коштів для ведення власного господарства людей.

Елементи виробничого підприємництва почали зароджуватися ще в XIV-XV ст. у вигляді мануфактурного виробництва (на пів-ночі Італії та у Нідерландах), більшість продукції якого надходила на зовнішні ринки; потім широко охопили Англію, францію та інші країни, які з розвитком нової економічної системи зазнавали бурх-ливих соціальних і політичних революцій, що сприяли формуван-ню нового громадянського суспільства.

Наприклад, в Англії, де процес первісного нагромадження капі-талу набув історично класичних форм, наприкінці XVII ст. мали місце такі методи нагромадження багатства для перетворення його на промисловий капітал: обезземелення селянства при звільненні його від традиційної залежності від великих землевласників; коло-нізація; запровадження державних позик і податкової системи;

протекціонізм національного підприємництва. Значною мірою ці методи грунтувалися на грубому насильстві.

У Російській державі, до якої входила більша частина Украї-ни, ці процеси відбувалися значно пізніше і завершуються вже у XX ст.

Важливе значення в становленні світового ринку мав період ве-ликих географічних відкриттів (середина XV - середина XVII ст.), тоді ж формувалися великі європейські держави, колоніальні імперії. У пошуках нових територій для збуту товарів, шляхів для розвитку зовнішніх торгових відносин було не тільки розширено міжнарод-ний ринок, а й започатковано створення світового господарства через розвиток міжнародних виробничих зв'язків. При формуванні цього господарства відразу чітко визначилися невелика група еко-номічно розвинених метрополій і велика група колоніальних та залежних країн. Між цими двома групами країн спочатку перева-жали позаекономічні примусові форми зв'язків, які дуже повільно еволюціонували в економічні форми, засновані на товарно-грошо-вих відносинах.

Отже, хоч капітал і зародився у сфері обігу, проте шлях до пере-моги над традиційною (феодальною, патріархально-клановою, об-щинною тощо) земельною і дрібнотоварною власністю він почав торувати з промисловості. Формування світового господарства ілюс-трують три стадії становлення і розвитку класичного підприємни-цтва в промисловості економічно більш розвинених країн: під-

приємницька проста кооперація (від зародження підприємництва у промисловості і приблизно до середини XVI ст.), мануфактурне виробництво (XVI-XVIII ст.), велике машинне виробництво (XVIII- XX ст.). У період промислового перевороту в економічно більш ро-звинених країнах (починаючи з середини XVIII ст.) і розгортання електротехнічної революції (остання третина XIX - початок XX ст.) історично завершується формування світового господарства.

Отже, якщо перехід від одного технологічного способу вироб-ництва до іншого визначається удосконаленням засобів праці, про-гресом у використанні результатів науки і техніки, запровадженні нових технологій, то умовою становлення світового господарства є історична еволюція інституту сім'ї, держави і власності, зцементо-ваних розвитком товарно-грошових відносин, переходом їх функ-ціонування з сфери обігу в сферу виробництва. Основні етапи роз-витку світового господарства наведено на рис. 42.

Світове господарство періоду останньої третини XIX ст. - 20-х років XX ст. характеризувалося поєднанням ринкових відносин з позаекономічним примусом у взаємозв'язках між метрополіями і колоніальними та залежними країнами. Воно складалося з двох під-систем: ринкового господарства індустріально розвинених країн, які утримували монополію на кваліфіковану робочу силу, сучасні засоби виробництва, найновіші науково-технічні знання, технології тощо, і малорозвиненого ринкового та доринкового господарства Колоніальних і залежних країн. Відносно дешевий машинний про-дукт ііндустріально розвинених країн зумовив поступову руйнацію ремісницького виробництва подібних товарів у відсталих країнах і послідовне перетворення цих країн на постачальників сировини. Утвердженню системи нерівноправного міжнародного поділу праці сприяли також; розвиток міжнародного транспорту і зв'язку, фор-мування світового ринку капіталів та робочої, сили.

З 20-х і до кінця 80-х років розвиток світового господарства ха-рактеризується історичним протистоянням двох систем - Пере-важно ринкової та переважно командно-адміністративної. У пер-шій набували подальшого розвитку ринкові відносини між усіма її складовими. Після другої світової війни внаслідок загострення су-перечностей між метрополіями і колоніальними та залежними краї-нами колоніальна система розпалася.

Частина країн, що визволилися (Китай, В'єтнам, Куба, Північна Корея, Монголія, згодом до них приєдналися Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау та інші - усього понад 20 країн в Європі, Азії, Африці і Латинській Америці), увійшла до переважно командно-адміні-стративної системи світового господарства. Однак більшість країн, що визволилися, залишилися в системі переважно ринкового гос-подарства, де вони склали окрему групу країн, що розвиваються.

Усього в переважно ринковій системі світового господарства в се-редині 80-х років було понад 160 країн, у тому числі понад 30 інду-стріальне розвинених. У країнах, що розвиваються, проживало 3/4 населення, вони займали понад 4/5 території і на них припада-ло лише 18,5 відсотка сукупного валового продукту усіх країн пере-важно ринкової системи. Маючи надзвичайно багаті природні та людські ресурси, країни, що розвиваються, за рівнем виробництва на душу населення відстали від економічно розвинених країн у середньому в 12 разів, форми відносин між.колишніми метрополі-ями та колоніальними країнами зазнали змін: вони значно усклад-нилися щодо економічних методів досягнення максимального при-бутку.

Між країнами переважно командно-адміністративної системи склалися виробничі відносини, які лише формально вважалися то-варно-грошовими, оскільки останні не набули достатнього розвит-ку. При великій частці валового внутрішнього продукту в світово-му (більше ніж 10 відсотків) колишній СРСР був відокремлений від світового господарства: його частка становила 4 відсотки від за-гального обсягу світової торгівлі. Причиною недостатньо активної участі в світових господарських зв'язках як колишнього СРСР, так і інших країн централізовано керованої економіки були нерозви-нені товарні відносини і ринок у межах національного господар-ства. Це призводило до невикористання переваг міжнародного по-ділу праці, обміну результатами діяльності та співробітництва, науково-технічних досягнень і виробничого досвіду передових у промисловому відношенні країн і завдавало економіці колишнього Союзу РСР в цілому й Україні зокрема величезної економічної та соціальної шкоди.

По-різному розв'язувалися суперечності між двома світовими системами. Політична думка еволюціонувала від неможливості роз-в'язання цих суперечностей шляхом насильства і війни до ідеї, а згодом і концепції мирного співіснування, яка передбачала широке міжнародне економічне співробітництво.

Незважаючи на всілякі перепони з боку обох систем (закриття кордонів країнами централізовано керованої економіки та введен-ня законодавчих широких обмежень економічних зв'язків з боку розвинених країн ринкового господарювання), відбувався обмін досягненнями і здобутками між ними. При цьому переважно ко-мандно-адміністративна система як економіка закритого типу вия-вилася менш сприйнятливою до загальнолюдських здобутків про-тилежної системи. Остання через більшу економічну і соціальну відкритість в умовах товарного виробництва сприйняла найважли-віші досягнення централізовано керованої економіки, навіть ті, які в ній тільки намітилися.

Розвинена ринкова економіка зазнала значної трансформації у бік соціальне спрямованого господарювання. Еволюціонували форми власності, характер праці та відносини розподілу, економіка пере-йшла до поєднання ринкових важелів економічної рівноваги з ак-тивним державним регулюванням на макрорівні. Набула подаль-шого розвитку змішана економіка, для якої характерні викорис-тання переваг і нейтралізація обмежень різних форм власності та різних форм господарювання.

У країнах централізовано керованої економіки, яким належало понад 40 відсотків промислового виробництва усіх країн світу, в 70-80-х роках почалося активне поглиблення як внутрішньо-, так і зовнішньоекономічних суперечностей. Для їх розв'язання життя вимагало переходу до соціальне орієнтованого ринкового госпо-дарства, який розпочався наприкінці 80-х - на початку 90-х років.

Саме з цього часу в розвитку світового господарства особливого значення набуває геополітичний чинник, оскільки на історичну сцену виходять нові нації й народи, держави, що прагнули неза-лежності, демократії, соціальної справедливості. Визначальними рисами цього періоду в розвитку світового господарства є інтерна-ціоналізація економіки, широкий доступ до інформації, поширен-ня нових технологій. Все це сприяло формуванню світового співто-вариства, яке має бути краще пристосоване до співробітництва,

У країнах розвиненої ринкової економіки подальшого розвитку набула соціалізація суспільства, що відбилося у високому ступені задоволення матеріальних і духовних потреб населення, в тому числі за рахунок створення умов для самореалізації особистості, оскіль-ки з усіх чинників розвитку людський потенціал має практично невичерпні можливості. І хоча всередині економічних систем, ство-рених у країнах розвиненої ринкової економіки, є суперечності, які пригнічують людину, принижують її гідність, проте там успіш-но впроваджуються нові мотиваційні системи високоефективної праці, чим забезпечується не уявна, а справжня зацікавленість людини в результатах діяльності трудового колективу.

Проблема темпів руху суспільств до сучасних уявлень про роль і місце людини в цивілізації має вирішуватись на нинішньому етапі розвитку світового господарства. Головні резерви лежать у пло-щині звільнення людини, розкріпачення всіх ресурсів особистості, а не в жорстких структурах соціальної організації.

У перспективі різноманітність рівнів економічного і соціального розвитку окремих частин світового господарства має звужуватись. Людство йде до єдиної структури господарювання при збереженні всього' багатства особливостей у різних регіонах.

Економічна наука вважає, що у майбутньому світове господар-ство буде єдиним організмом, який функціонуватиме на ринковій

основі й характеризуватиметься високим рівнем інновативності, швидкими змінами у формах поєднання чинників виробництва, від-сутністю панування умов праці над безпосереднім виробником, новим трудовим стилем.

Характерними рисами сучасного світу є різноманітність і бага-товаріантність форм розвитку його складових частин, з одного боку, та зростаюча єдність, взаємозалежність цих складових - з друго-го. Якщо різноманітність світу породжує безліч інтересів, на основі яких і розгортаються суперечності, то взаємозв'язок його складо-вих частин призводить до появи загального інтересу.

Основними тенденціями розвитку сучасного світу є кардинальні соціально-економічні зміни, прискорений розвиток продуктивних сил суспільства, зростаюча взаємозалежність держав світового спів-товариства. Ці тенденції перебувають у діалектичній взаємодії. У розвинених країнах вони зумовлюють перехід від суспільних про-дуктивних сил як результату екстенсивного розвитку суспільства до загальних. Духовно розкріпачена, вільна творча індивідуальність як форма виробничих відносин набуває адекватного характеру за-гальних продуктивних сил. Починає формуватись якісно нова сис-тема цінностей, мотивацій і суперечностей сучасної цивілізації.

Науково-технічний прогрес зумовлює зростання можливостей людини. Він докорінно змінив роль засобів інформації та комуні-кації, стан ресурсів планети, інтенсифікував світові господарські зв'язки. Крім того, багато проблем, таких як економічні, продо-вольчі, енергетичнії екологічні, інформаційнії демографічні, що недавно були національними і регіональними, перетворилися на глобальні. Новітні засоби зв'язку, швидке поширення інформації, сучасний транспорт, спрощення міжнародного спілкування зумов-люють потребу всебічного міжнародного співробітництва на основі розвитку світового господарства і створення системи загальної без-пеки.

Сучасний світ прагне мирного розвитку, припинення гонки оз-броєнь, усунення зростаючої екологічної загрози, розв'язання про-блем на головних напрямах світових економічних зв'язків.

Суспільний прогрес потребує налагодження конструктивної, творчої взаємодії держав і народів у масштабах усієї планети і ство-рює для цього необхідні передумови. Забезпечення миру і соціаль-ного прогресу як загальнолюдського інтересу стає домінантою су-часної епохи. Загальнолюдські інтереси існували завжди, але в умо-вах посилення загрози ядерного взаємознищення та екологічного самознищення вони набули пріоритетного значення.

Можливість і необхідність забезпечення цих інтересів лежать у довгостроковому співіснуванні різних країн з їхніми різноманітни-ми специфіками економічних систем. Останні грунтуються на доіндустріальній, індустріальній та науково-виробничій системах про-дуктивних сил. У різних країнах ці системи співіснують у різнома-нітних поєднаннях і становлять національні продуктивні сили. У зв'язку з поглибленням міжнародної спеціалізації та кооперації виробництва, міжнародного поділу праці та з розвитком міжнарод-ного обміну на всіх стадіях суспільного відтворення (виробництво, розподіл, обмін і споживання суспільного продукту) відбувається інтернаціоналізація продуктивних сил національних господарств.

В умовах науково-технічного прогресу міжнародний поділ праці як об'єктивна основа розвитку світового ринку і найвища форма суспільного територіального поділу праці збагачується якісно но-вими рисами. Сучасні продуктивні сили потребують такого поділу праці, який робить економічно неефективним або навіть просто неможливим забезпечення виробничих та інших потреб кожної ок-ремої країни лише за рахунок її власних сил. Участь у міжнародно-му поділі праці стає передумовою нормального розвитку вироб-ництва.

Головною ланкою міжнародного поділу праці та міжнародних економічних відносин, що розвиваються на його основі, є трансна-ціональні корпорації (ТНК). Наприклад, одна з них - всесвітньові-дома "Тойота" - розмістила у 116 країнах світу 26 складальних і виробничих підприємств, має 6 збутових компаній і 116 фірм-роз-поділювачів.

Міжнародний поділ праці визначає зростання міжнародної спе-ціалізації та кооперування виробництва.

Разом із розвитком продуктивних Сил і ринкових відносин змі-нюється співвідношення між різновидами щодо рівня структури міжнародного поділу праці: загальним (між великими сферами еко-номіки різних країн - промисловістю, сільським господарством, транспортом тощо), частковим (між галузями та всередині галузей великих сфер економіки як міжфірмовим) і одиничним (в окремих підприємствах, фірмах, багатонаціонального базування як між ко-оперованими спеціалізованими підприємствами). Частковий і особ-ливо одиничний міжнародний поділ праці тісно пов'язані з проце-сом регіональної економічної інтеграції, а також з функціонуван-ням транснаціональних компаній, спільних підприємств, вільних еко-номічних зон тощо. Частковий та одиничний міжнародний поділ праці виявляються також в предметній, подетальній (повузловій) і технологічній (постадійній) спеціалізації та кооперуванні виробни-цтва, що зростають. Межі внутрішнього ринку стають тісними для великомасштабного спеціалізованого виробництва. Спеціалізація ви-робництва все більш розвивається не за кінцевою продукцією, а за напівфабрикатами, деталями, вузлами, комплектуючими виробами тощо.

Розвиток внутрішньо- і міжфірмового міжнародного поділу праці безпосередньо призводить до виникнення елементів прямої вироб-ничої кооперації між суб'єктами поділу праці, функціонуючими в різних країнах. У свою чергу, виникнення прямої виробничої коо-перації вимагає надійних економічних зв'язків. Це посилює залеж-ність масштабів і глибини спеціалізації та кооперування від стану міждержавних відносин. Це зумовлює розвиток процесу міждер-жавної економічної інтеграції.

В умовах науково-технічного прогресу сучасні продуктивні сили і ринкові відносини, що відповідають їм, потребують такого поділу праці, який робить економічно неефективним або навіть просто неможливим забезпечення виробничих і особистих потреб в кож-ній країні за рахунок її власних сил. Участь у міжнародному поділі праці стала передумовою нормального розвитку.

Отже, міжнародний поділ праці виражає галузеву і все більше внутрішньогалузеву та внутрішньофірмову спеціалізацію і коопе-рацію, взаємодію продуктивних сил в міжнародному масштабі і водночас є специфічним міждержавним суспільним відношенням в процесі світового виробництва і реалізації його результатів. Базою розвитку міжнародного поділу праці є рівень і характер суспільно-го виробництва, тобто рівень розвитку продуктивних сил і харак-тер економічних виробничих відносин в окремих країнах і в усьо-му світі. Чим вищий рівень суспільного виробництва; тим більше можливостей для участі в міжнародному поділі праці.

Зростання міжнародного поділу праці є шляхом до збільшення ефективності виробництва і на цій основі розвитку людської циві-лізації. Питання про найефективніший міжнародний поділ праці між окремими країнами був поставлений ще А. Смітом у зв'язку з початком промислового перевороту в Англії*. Викладаючи сутність своєї теорії, яка отримала в економічній літературі назву "теорія абсолютних переваг", він писав: "Якщо яка-небудь чужа країна може постачати нам будь-який товар за більш дешеву ціну, ніж ми самі у змозі виготовляти його, набагато краще купувати його у неї на певну частину продукції нашої власної, промислової праці, що за-стосовується у тій галузі, в якій ми маємо певну перевагу"".

Проте модель А. Сміта заперечувала можливість отримання еко-номічної вигоди для тих країн, які не мають абсолютних переваг у витратах виробництва. Водночас кількість таких країн з розвитком на підприємницькій основі світового ринку, а згодом і господар-ства зростала внаслідок розриву в рівнях розвитку продуктивних сил в різних його частинах. Насамперед ними були колоніальні країни, а потім країни, що розвиваються, які прийшли їм на зміну. Останнім часом до них додалися держави, які утворилися внаслі-док розпаду командно-адміністративної системи. Через це нині значно більший інтерес для міжнародних економічних відносин має модель Д. Рікардо, що будується на принципі порівняльних переваг (або порівняльних витрат).

Модель Д. Рікардо грунтується на можливості взаємовигідної торгівлі між країнами і при наявності абсолютних (за А. Смітом) переваг однієї країни над іншою у виробництві усіх товарів. Д. Рі-кардо писав: "Правило, що регулює відносну вартість товарів в од-ній країні, не регулює відносної вартості товарів, які обмінюються між двома або кількома країнами". Теорія Д. Рікардо обгрунтува-ла вигідність спеціалізації не тільки в умовах абсолютної переваги однієї країни над іншими у виробництві якогось певного товару, але навіть за тих умов, коли така перевага відсутня. При загально-му порівняно несприятливому становищі країни, коли з витратами нижче середнього міжнародного рівня не може бути виробленим ні один товар, по якомусь одному з них перебільшення цього се-реднього рівня є найменшим. На виробництві саме цього товару, відносно більш вигідному у співставленні з витратами на інші това-ри, і слід спеціалізуватися. Навіть у цьому випадку виробнича спе-ціалізація буде давати економічний ефект. Передбачено і проти-лежне. В умовах переважного становища країни у виробництві кіль-кох товарів їй належить спеціалізуватися у випуску лише одного, з якого ця перевага максимальна.

Відповідно до теорії Д. Рікардо країна має виробляти і експорту-вати ті товари, котрі обходяться їй відносно дешевше, а імпортува-ти ті товари, які відносно дешевше виробляти за кордоном, ніж у власній країні. При всіх недоліках і обмеженості теорії порівняль-них переваг саме вона була покладена в основу більшості подаль-ших економічних теорій міжнародного поділу праці й на практиці довела своє право на життя. Незважаючи на те, що Д. Рікардо на-магався відшукати природний, довічний- регулятор міжнародного поділу праці та розглядав механізм поділу праці поза усякого зв'яз-ку з економічною системою, позаісторично, його теорія дає змогу вивчати функціональні взаємозалежності в міжнародному поділі праці при побудові економіко-математичних моделей, використан-ня яких дозволяє отримати чіткі кількісні характеристики об'єк-тивних закономірностей міжнародного обміну та спеціалізації ок-

ремих країн. Усі наступні теорії, починаючи з моделей Хекшера - Оліна - Самуельсона і закінчуючи моделями неофакторного та технологічного і конкурентоспроможних переваг, залежно від мети дослідження та конкретної економічної ситуації є певною мірою тією чи іншою інтерпретацією моделі Д. Рікардо.

Участь національних господарств у міжнародному поділі праці не обмежується торгово-економічними формами. Вона виявляєть-ся також у розвитку взаємовідносин у науці, техніці та виробництві на основі кооперування та спеціалізації великих, середніх і дріб-них підприємств.

Розвиток продуктивних сил через міжнародний поділ праці веде до інтернаціоналізації виробництва. У вузькому значенні інтерна-ціоналізацію виробництва розглядають як розвиток міжнародних зв'язків у процесі функціонування продуктивних сил. У широкому значенні процес інтернаціоналізації розглядають як такий, що охоп-лює все економічне життя, продуктивні сили та організаційно-еко-номічні відносини.

Суспільний характер праці, зумовлений її спеціалізацією і коо-перацію, становить найсуттєвішу рису інтернаціоналізації госпо-дарського життя. І спеціалізація, і кооперація розгортаються в на-ціональному та інтернаціональному масштабах, охоплюючи не тільки речовий, а й особистий фактор виробництва. Розвиток міжнарод-ного обміну сприяє інтернаціоналізації продуктивних сил. Відпо-відно інтернаціональний характер сучасних продуктивних сил зу-мовлює поглиблення міжнародного обміну.

Отже, разом з інтернаціоналізацією продуктивних сил і вироб-ництва розвиваються світовий ринок, а на цій основі і світове гос-подарство та його інфраструктура.

Складовими елементами світової інфраструктури є сукупність світових засобів комунікації та мережі каналів зв'язку (інформа-ційних, транспортних тощо), які забезпечують переміщення людей і транспортування продуктів, а також передавання різних видів інформації (науково-технічної, комерційної тощо). Удосконалення світової інфраструктури зумовлене власне інтернаціоналізацією продуктивних сил, зростанням взаємозалежності національних гос-подарств. Світова інфраструктура охоплює ту частину господарст-ва, яка забезпечує загальні умови суспільного процесу відтворен-ня, ті засоби праці, які створюють загальні умови процесу вироб-ництва і не є агентами безпосереднього виробництва. Функція сві-тової інфраструктури полягає у забезпеченні життєдіяльності та розвитку світового господарства.

Пряма залежність між темпами інтернаціоналізації виробництва та його ефективністю і розвитком галузей світової інфраструктури чітко виявляється в умовах науково-технічного прогресу. Проблема інтернаціоналізації інфраструктури як складової інтернаціона-лізації продуктивних сил і виробництва набула глобального харак-теру, і розв'язати її можна лише на основі об'єднання зусиль країн світу на міждержавному, міжурядовому рівні. При не завжди до-статній комерційній економічній ефективності, прибутковості сві-това інфраструктура потребує величезних капіталовкладень. Її ос-новними групами є, по-перше, виробнича інфраструктура, що скла-дається з галузей, які безпосередньо обслуговують матеріальне ви-робництво на міжнародному рівні (транспорт, інформаційний зв'язок, водо-, енергопостачання тощо); по-друге, світова спільна інфраструктура, що охоплює галузі, опосередковано пов'язані з ви-робництвом, спрямовані на відтворення на міжнародному рівні робочої сили і розвиток людини як особистості в цілому (освіта, охорона здоров'я тощо). '

Наприклад, набули актуальності такі проекти, як трансєвропейська швидкісна залізнична лінія, загальноєвропейська програма ство-рення нової технології та техніки використання сонячної енергії тощо. Україна, зокрема, зацікавлена в розробці альтернативних варіантів енергетичного забезпечення (українсько-іранський про-ект спорудження нафтопроводу, українсько-ірансько-азербайджанський проект спорудження та експлуатації газопроводів тощо). Забруднені та отруєні повітря, вода стають негативним надбанням усього людства, оскільки для них не існує державних кордонів. Для розв'язання подібних проблем потрібні об'єднані зусилля та регу-лювання в міжнародному масштабі. Слід мати принципово новий механізм функціонування світового господарства, нову структуру міжнародного поділу праці.

Отже, економічними засадами функціонування світового госпо-дарства є міжнародний поділ праці, який визначає спеціалізацію ви-робництва країн відповідно до їхніх природно-кліматичних, історич-них та економічних умов, що, в свою чергу, на певному етапі виявля-ється як процес інтернаціоналізації виробництва і всього господар-ського життя. На цій основі розвиваються процеси економічної інтеграції, які зумовлюють тенденцію до економічної єдності світу, глобалізації економічних явищ і процесів. Необхідність спільного роз-в'язання глобальних проблем сучасності, зокрема соціально-еконо-мічних та екологічних, є одним з факторів посилення цієї тенденції. Проте економічній єдності світу властиві певні суперечності: тенденції до об'єднання в рамках усієї світової економіки не завжди узгоджу-ються з регіональною інтеграцією, яка може призвести до певної відокремленості, замкненості окремих інтеграційних утрупувань. У ці-лому ж загальносвітова інтеграція зумовлює формування взаємоза-лежного, взаємопов'язаного, суперечливого, але значною мірою ці-лісного, хоча й з поліосновною структурою, світового господарства.

Отже, сучасне світове господарство є складною системою наці-ональних господарств окремих країн та їхніх угруповань, що взає-мопов'язані МЕВ на основі міжнародного поділу праці.

§ 3. Соціально-економічна сутність системи сучасного світового господарства. Особливості дії економічних законів

Світове господарство як система складається з соціально-еконо-мічних підсистем, що підпорядковуються певним внутрішнім і зов-нішнім закономірностям.

Окремі національне організовані господарства країн розвине-ної ринкової економіки, країн ринкової економіки, що розвива-ються, та держав перехідної від централізовано керованої до рин-кової економіки у своїй суперечливій єдності становлять матеріальну основу, речовий зміст світового господарства і одночасно є його основними соціально-економічними підсистемами. Міжнародні еко-номічні відносини пов'язують ці господарства у цілісну систему. Сучасна форма існування світового господарства є наслідком бага-товікового розвитку продуктивних сил та поглиблення поділу праці.

Основні соціально-економічні підсистеми сучасного світового господарства визначають за такими критеріями, як 1) рівень і ха-рактер розвитку продуктивних сил у взаємозв'язку їх з організа-ційно-економічними відносинами, тобто зі ступенем розвитку рин-ку всередині тієї чи іншої країни; 2) специфіка багатоукладності економіки; 3) особливості державного регулювання господарсько-го життя (співвідношення позаекономічних та економічних форм і методів регулювання, роль держави в цьому процесі). Для того щоб віднести конкретну країну (або групу країн) до певної соціально-економічної підсистеми, потрібна наявність усіх трьох згаданих кри-теріїв.

Перший критерій - рівень і характер розвитку продуктивних сил у взаємозв'язку з організаційно-економічними відносинами - стосується структури виробництва, характеру чинників економіч-ного зростання і, зрештою, ступеня задоволення різноманітних потреб людей. Він визначає можливості окремих країн у міждер-жавних економічних зв'язках, у міжнародній спеціалізації. Напри-клад, відчутна різниця в рівнях розвитку продуктивних сил окре-мих країн зумовлює різні можливості їх щодо міжнародної спеціа-лізації, особливо в галузях обробної промисловості. Однак поділ праці між ними є однією з основ господарської взаємодії, встанов-лення виробничих зв'язків між підприємствами різних країн з ме-тою виробництва певної кінцевої продукції.

Наприклад, у той час, коли країни розвиненої ринкової еконо-міки запроваджують інформаційні технології в матеріальному та нематеріальному виробництві, створюють мережі банків даних, розширюють обмін інформацією тощо, решта країн відчуває дефі-цит ресурсів розвитку, не підготовлена до вирішення проблем ком-плексної модернізації. Це, безумовно, утруднює стикування еконо-мічних структур різних країн.

Головним каналом міжнародних зв'язків стають комп'ютерні системи. Так, у США лише 5 відсотків із щорічних 1,3 трлн оди-ниць документів зберігаються на папері. За такої ситуації Україна, наприклад, зі своєю паперовою архаїкою виявляється неспромож-ною нагромадити і використати необхідну інформацію. Інформа-ційно-комп'ютерна технологія є основою сучасних продуктивних сил. Внаслідок цього змінюються як характер виробничого проце-су, так і галузева структура економіки.

У різних підсистемах провідна роль належить різним галузям, що зумовлює технічну диференціацію підсистем і, як наслідок, їхню соціально-економічну диференціацію. Структурні зрушення і між-галузеве переливання робочої сили є самостійними факторами зрос-тання ефективності виробництва,' особливо в промисловості. У краї-нах з розвиненою ринковою економікою протягом останніх 10- 15 років чітко виявляється тенденція до скорочення зайнятості в традиційних галузях з високим рівнем трудоємності виробництва (харчова, текстильна, швейна тощо), а також в капіталоємних галу-зях (металургія). Однак паралельно зайнятість зростає в наукоємних галузях, які визначають сьогодні науково-технічний прогрес і темпи зростання ефективності виробництва (приладобудування, електротехніка тощо). Ця тенденція зумовлює відповідний підхід країн розвиненої ринкової економіки до міжнародної спеціалізації передусім у відносинах між собою.

У сфері організаційно-економічних відносин мають місце як прямий взаємозв'язок між країнами різних підсистем у формі обмі-ну товарами та послугами, виробничої кооперації тощо, так і не-прямий взаємовплив - демонстраційний ефект господарюван-ня. Своєрідні імпульси розвитку виходять, як правило, з країн розвиненої економіки. Між країнами різних підсистем залишає-ться суттєвий розрив у головних показниках розвитку, започат-кований диференціацією їхніх внутрішніх організаційно-еконо-мічних відносин. Цей розрив більш-менш точно віддзеркалюється в двох агрегативних показниках - валовому внутрішньому про-дукті на душу населення та особистому споживанні на душу насе-лення.

Розглянемо другий критерій визначення соціально-економічних підсистем - специфіку багатоукладності економіки.

Країнам розвиненої ринкової економіки властива технологічна і соціально-економічна багатоукладність. Проте в різноманітних формах високоорганізованого ринкового господарства на основі розвитку приватної та суспільної власності, індивідуальних свобод та правових інститутів функціонують досить налагоджені механіз-ми саморозвитку; господарство високоінтегроване. У країнах рин-кової економіки, що розвиваються, специфіка багатоукладності полягає у переважанні нетоварних форм господарювання і є ха-рактерною рисою виробничих відносин у цих країнах, причому частка нетоварних, традиційних форм господарювання в народно-му господарстві цих країн неоднакова; Досить суттєво відрізняєть-ся вона, наприклад, у країнах Центральної Африки та Південно-Східної Азії. Сучасні товарні форми також диференційовані за рів-нем свого розвитку як усередині тієї чи іншої країни, так і в різних країнах (наприклад, дрібнотоварний уклад у Бразилії та в Буркіна-Фасо).

Специфіка країн перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки полягає у започаткуванні процесу роздержав-лення і приватизації, формуванні сучасного багатоукладного гос-подарства.

Третій критерій - особливості державного регулювання госпо-дарського життя. Специфіка багатоукладності в країнах ринкової економіки, що розвиваються, та в країнах перехідної від централі-зовано керованої до ринкової економіки відбивається у слабкому ступені суспільної інтеграції. У цих країнах особистість не виділена з колективу (общинне, патріархальне господарство або суцільне одержавлення економіки), свободи особи та інститути демократії нерозвинені. Складності в розвитку цих країн полягають у тому, що за різних рівнів соціально-економічних та техніко-економічних показників механізм саморозвитку або відсутній, або є вкрай не-ефективним. Переважання позаекономічних форм і методів орга-нізації господарства, запроваджуваних державою, характерне для всіх країн з малорозвиненою системою ринкових відносин. Слід зазначити, що такий стан відтворюється, оскільки у спробах вирі-шити соціально-економічні проблеми переважають методи тоталь-ного перерозподілу національного доходу, які спричинюють потре-бу в громіздкому прошарку управлінців. Це блокує саморегулю-вання економіки (у країнах, що розвиваються) чи перехід від про-стих до більш складних, але водночас менш стійких форм ринкової організації (у країнах перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки).

Так, загальновідомо, що колишні країни командно-адміністра-тивної системи спробували пройти етап індустріалізації на "крей-серських" швидкостях. Проте ця мета частіше пов'язувалася з по літичною орієнтацією, а не з внутрішніми соціально-економічними передумовами. Скажімо, взаємозалежність між республіками ко-лишнього СРСР, на перший погляд, була логічно обгрунтованою та міцною. Проте при знятті політичного каркасу вона виявилась крих-кою, оскільки не грунтувалась на товарно-грошових відносинах, економічних інтересах.

Найбільш адекватними потребами розвитку продуктивних сил виявились закони товарного виробництва і підприємництва. Зреш-тою, вони зумовили як утворення світового господарства, так і його подальший розвиток. Відомо, що сутність підприємництва полягає в прагненні до самозростання капіталу. Будь-яку перешкоду капі-тал розцінює як обмеження, яке обов'язково має бути подолане. Вихід капіталу за національні межі невіддільний від становлення і розвитку підприємництва та світового господарства. Звідси загаль-ним у сучасних соціально-економічних підсистемах світового госпо-дарства є розвиток товарно-грошових відносин на основі багатоук-ладної економіки, конкуренції між укладами, які в найузагальненішій формі відбивають наслідки розвитку підприємництва як у націо-нальних межах, так і поза ними. При цьому саме підприємництво є одночасно і причиною, і наслідком глибинних процесів у продук-тивних силах, які в національних межах на певному етапі обмежу-ють прагнення до самозростання капіталу.

Хоча соціально-економічний розвиток у деяких країнах (напри-клад, у Скандинавських) відбувається в напрямі від ринкової еко-номіки до змішаної, а від змішаної - до економіки узгоджень, товарно-грошові відносини залишаються об'єктивною основою взає-мозв'язку і взаємозалежності безпосередніх суб'єктів світового господарства, як і спільний інтерес в економічному прогресі та у розв'язанні глобальних соціально-економічних проблем.

У спільному інтересі в економічному прогресі та у розв'язанні глобальних соціально-економічних проблем, як у фокусі, сходяться і концентруються проблеми, пов'язані з розвитком людини, забез-печенням її майбутнього. Не випадково серед критеріїв оцінки кон-курентоспроможності різних країн на фоні світового господарства якість робочої сили посідає перше місце, випереджаючи такі показ-ники, як якість продукції, ринкова орієнтація та рівень нового по-коління бізнесменів. Якість робочої сили, в свою чергу, залежить від пристосування сучасної людини до умов природного і соціаль-ного середовища, що змінюються під впливом науково-технічного прогресу, від сучасної урбанізації, від успіхів у боротьбі з епідемія-ми і найважчими захворюваннями тощо.

Оптимальне розв'язання подібних проблем загальнопланетарного масштабу потребує взаємодії як науково-технічних, так і соціаль-но-політичних факторів, координації зусиль держав, що формаль-

но належать до різних соціально-економічних підсистем, визначення для кожної держави посильного внеску та умов участі.

Особливим у різних соціально-економічних підсистемах світово-го господарства є різні рівень і характер розвитку продуктивних сил у взаємозв'язку їх з організаційно-економічними відносинами та відмінності у державному регулюванні господарського життя.

Всередині кожної з підсистем існують свої ступені відмінностей, оскільки кожна з них не є однорідною (США і Іспанія, Аргентина і Малаві тощо). Динамізм виробничих і суспільних процесів відби-ває цю неоднорідність, особливо щодо трансформації відносин влас-ності й менеджменту. Подібні перетворення мають передусім сприя-ти зміні структури виробництва і експорту відповідно до критеріїв світового ринку.

У підсистемі країн перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки за відмінностями в державному регулюванні господарським життям вирізняються принаймні чотири групи країн:

1) країни, що активно наближаються до ринкової економіки (Угор-щина, Чехія, Польща, країни Балтії тощо); 2) країни, що наближа-ються до ринку, використовуючи інститути командно-адміністра-тивної системи (Китай, В'єтнам); 3) країни, що виникли в результа-ті розпаду колишнього СРСР і ще не зовсім визначилися в підходах до розвитку ринкових відносин, тому перебувають у початковій стадії хаотичного руху до ринку; 4) країни, що намагаються розви-вати окремі елементи ринку під впливом об'єктивної реальності (Куба, Північна Корея тощо). Між наведеними групами країн немає чітких меж, окремі країни займають проміжну позицію. Напри-клад, Монголія займає місце між другою та третьою групами, од-нак ближче до другої.

Соціально-економічна сутність системи сучасного світового гос-подарства полягає в діалектичному взаємозв'язку національних гос-подарств країн, що належать до трьох соціально-економічних під-систем, здійснюваному через міжнародні економічні відносини.

Система світових ринкових відносин функціонує і розвивається за загальними економічними законами. Передусім - це закони вартості та попиту і пропозиції, дії яких властиві як загальні озна-ки, так і специфічні для світового товарного виробництва особли-вості. Діалектична єдність цих ознак та особливостей визначає якісну своєрідність світових ринкових відносин, відрізняє їх від інших форм ринкових відносин.

Загальний взаємозв'язок виробників на засадах товарно-грошо-вих відносин існує в будь-якій соціально-економічній підсистемі сучасного світового господарства. Водночас дія законів вартості та попиту і пропозиції зазнає модифікації на основі конкретних ви-робничих відносин, а також продуктивних сил, державного управ-ління тощо в кожній підсистемі. Крім того, модифікацію цих зако-нів зумовлює зміна змісту економічної системи.

Головним критерієм еквівалентності сьогодні стає обмін на ос-нові інтернаціональних вартостей, які формуються як середньосвітові величини в результаті конкурентної боротьби між різними державами та іншими суб'єктами світових ринкових відносин. Кож-ний з них в обмін на уречевлену в своїх товарах світову інтернаці-ональну працю отримує однакову кількість такої самої праці в інших товарах, які купує на світовому ринку. Економія національної праці, яка реалізується у світовому товарообміні, досягається завдяки між-народному поділу праці, що дає змогу виробити більшу кількість товарів та знизити національну вартість їх, витративши при цьому ту саму кількість національної праці.

Інтернаціональні витрати суспільне необхідної праці на вироб-ництво товарів визначають величину інтернаціональної вартості. Національні витрати суспільне необхідної праці країн, що експор-тують на світовий ринок найбільшу кількість певної продукції, фор-мують інтернаціональні витрати і, як наслідок, інтернаціональну вартість. Проте у формуванні останньої беруть участь не всі това-ри, які виробляються у різних країнах, а лише ті, які експортують-ся на світовий ринок. Звідси ступінь впливу національної вартості на інтернаціональну залежить від частки окремих країн у загаль-ному обсязі продажу окремих товарів на світовому ринку.

Країни, які беруть участь у міжнародному поділі праці та обміні, знаходяться в неоднакових умовах. Це визначається не тільки рів-нем розвитку, структурою економіки і ємкістю внутрішнього рин-ку, а й відмінностями географічного положення, складом та розмі-рами природних ресурсів. На світовому ринку країни, витрати яких на виготовлення того чи іншого продукту вищі за середній інтер-національний рівень, виявляються неконкурентоспроможними, ті ж, у яких подібні витрати нижчі, мають більш високий доход від експорту своїх товарів.

Є багато специфічних факторів, які тією чи іншою мірою пере-шкоджають формуванню інтернаціональної вартості. Вплив цих факторів (зовнішньоторгові та валютні обмеження, коливання кур-сів валют, біржові "лихоманки") позначається на світових цінах. Проте короткочасні коливання цін не відображають довгостроко-вих тенденцій, а власне в останніх і виявляється універсальна дія закону вартості як регулятора світових ринкових відносин.

Якісна еволюція, яку переживає сучасне світове господарство, полягає у подальшій трансформації світових продуктивних сил і виробничих відносин і зумовлює особливості дії інших, крім назва-них законів вартості та попиту і пропозиції економічних законів, - закону відповідності виробничих відносин рівню і характеру роз-витку продуктивних сил, закону зростання потреб, закону економії часу, закону зростання продуктивності праці тощо.

У своїй сукупності особливості дії економічних законів у світо-вому господарстві відображають удосконалені форми і культуру господарювання, які викристалізовуються в процесі суспільного добору, що відбувається одночасно з розвитком і поглибленням міжнародного поділу праці. Один процес дає суспільству можли-вість неухильно підвищувати ефективність праці, інший - більш раціонально організовувати суспільне виробництво і продуктивні-ше розпоряджатися його результатами. Доповнюючи та стимулю-ючи один одного, ці процеси зумовлюють розвиток світового гос-подарства.

§ 4. Характеристика сучасної організаційно-економічної структури світового господарства

Організаційно-економічну структуру сучасного світового госпо-дарства визначає поєднання регіональної та функціональної підструктур.

Регіональна підструктура світового господарства представлена

економічними об'єднаннями країн, що грунтуються на територіаль-ному принципі і мають на меті розв'язання широкого кола еконо-мічних проблем. До неї належать міждержавні регіональні загаль-ноекономічні об'єднання та регіональні економічні комісії Орга-нізації Об'єднаних Націй (00Н).

Функціональна підструктура представлена міждержавними еко-номічними організаціями з певних питань функціонування світо-вого господарства. Це спеціалізовані економічні об'єднання 00Н із загальнофункціональних та галузевих напрямів; міждержавні галузеві організації; міжнародні галузеві організації підприємців;

міжнародні кооперативні організації.

У регіональній підструктурі виділяють економічні інтеграційні об'єднання, які діють на основі комплексу спільних економічних інтересів. Життєздатність цих об'єднань забезпечують також геог-рафічна і культурна близькість, природний фактор, спільність на-укових інтересів різних країн району. Економічний та екологічний аспекти сучасного етапу розвитку науки і техніки розширюють сферу взаємних інтересів. Організаційно-економічні умови, міждержавна уніфікація суспільних потреб сприяють створенню перед-умов для спільних дій.

З міждержавних регіональних економічних об'єднань у Європі можна виділити: EC, EFTA, NAE. У ЄС (Європейське Співтовари-ство, з 1 січня 1994 р. - Європейський Союз), до складу якого входять Німеччина, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксем-бург, Великобританія, Данія, Ірландія, Греція, Іспанія, Португалія, Швеція, Фінляндія і Австрія, переважають доцентрові тенденції. Сьогодні цей Союз трансформується в цілісне господарсько-полі-тичне утворення: здійснюється поступовий перехід від національ-них економічних структур до цілісної євроекономіки.

Досить стійкою щодо протистояння зростанню протекціоністсь-ких тенденцій у міжнародній торгівлі зарекомендувала себе EFTA (Європейська асоціація вільної торгівлі), в якій з 1995 р. залишили-ся Норвегія, Швейцарія, Ісландія. Спільною рисою всіх членів ор-ганізації є висока частка зовнішньої торгівлі в економіці. Звідси й інтерес до ліквідації перешкод у розвитку торгівлі.

Для виконання функцій посередника в експорті в інші країни надлишку продукції скандинавських оптових товариств, а також частини продукції споживчих кооперативів (переважно сільсько-господарських) Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія утворили NАЕ (Скандинавський кооперативний експорт). Ця організація займа-ється також експортом меблів, що виготовляють на кооперативних підприємствах цих країн, у Німеччину, Японію, Великобританію і США.

Важливі організаційно-економічні зрушення відбуваються в Азії, де створені: ASEAN - Асоціація держав Південно-Східної Азії (Індо-незія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Бруней і В'єтнам);

CMAC - Спільний ринок арабських країн - економічна організа-ція групи арабських країн у структурі Ліги арабських держав (Спіль-ний ринок утворюють Єгипет, Йорданія, Ірак, Ємен, Кувейт, Лівія, Мавританія, ОАЕ, Сирія, Сомалі, Судан) з метою протистояння еко-номічному тиску з боку західних країн та їхніх економічних угру-пувань; К.СО - Регіональне співробітництво з метою розвитку (Іран, Пакистан, Туреччина), до якого приєднуються країни Центральної Азії з колишнього СРСР.

Значно більше подібних міждержавних об'єднань на Африкан-ському континенті. OAU - Організація африканської єдності, в яку входять всі незалежні держави Африки, крім ПАР. У межах цієї організації особливе місце належить Комісії з питань науки, техніки і досліджень. До її компетенції входить широке коло пи-тань економічного розвитку країн континенту. При Комісії функ-ціонує Міжафриканський дослідницький фонд, який розташова-ний у Лагосі (Нігерія).

Досить суперечливою з моменту свого заснування (1965 р.) ста-ла ОСАМ - Спільна Афро-Маврикійська організація, яка спочат-ку своїм завданням ставила сприяння економічному, політичному і соціальному співробітництву країн-учасниць. У 1974 р. вона відмо-вилась від розглядання політичних питань і зосередила увагу на розвитку економічних, технічних та культурних зв'язків. До складу організації входять: Бенін, Кот-д'ївуар, Буркіна-Фасо, Маврикій, Нігер, Руанда, Сейшельські острови, Сенегал, Того, ЦАР.

Практично такі самі завдання вирішує ОМУЗ - Організація з освоєння басейну річки Сенегал. Членами цієї міжнародної інсти-туції є Мавританія, Малі та Сенегал. Країни ОМУ5 координують дослідження і роботи, пов'язані з освоєнням природних ресурсів на своїх територіях, реалізуючи окремі проекти щодо іригації, сіль-ського господарства, тваринництва, гідроелектроенергетики, добув-ної та обробної промисловості, транспорту і зв'язку. Аналогічні функції передбачає ОМОККВ - Організація з експлуатації та роз-витку басейну річки Кагери, куди входять Бурунді, Руанда, Танза-нія, Уганда.

Постійний консультативний комітет Магрібу - МРСС - утво-рюють Алжир, Мавританія, Марокко, Туніс. Країни-учасниці про-водять консультації з економічних питань на урядовому рівні, об-мін технічною інформацією у сферах промисловості, телекомуні-кацій, транспорту, зв'язку, зайнятості та праці, розвитку судно-плавства, туризму.

Серед інших міждержавних загальноекономічних організацій в Африці слід назвати ІІЕАС - Союз держав Центральної Африки (Заїр, Чад, ЦАР); ЦОЕАС - Митний і економічний союз Централь-ної Африки (Габон, Камерун, Конго, ЦАР); ЕСО\УА5 -Економічне співтовариство держав Західної Африки (Бенін, Кот-д'ївуар, Буркі-на-Фасо, Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея-Бісау, Ліберія, Мавританія, Малі, Нігер, Нігерія, Сенегал, С'єрра-Леоне, Того, Кабо-Верде).

У зв'язку зі зростаючою взаємозалежністю держав та інтерна-ціоналізацією господарського життя різні міждержавні економічні об'єднання почали виникати також в Латинській Америці. Напри-клад, РА (Амазонський пакт), до складу якого входять Болівія, Бра-зилія, Венесуела, Гайана, Колумбія, Перу, Сурінам, Еквадор, було створено з метою спільного вивчення, освоєння, використання і охорони ресурсів Амазонії та прискорення інтеграції економічних структур країн-учасниць. СА - Андська група - об'єднує Болівію, ' Колумбію, Перу, Венесуелу. Вона реалізує програму прискореного економічного зростання шляхом інтеграції економік, узгодження економічної політики, в тому числі щодо іноземного капіталу.

Амазонський пакт, Андська група, а також Ла-Платська група (ОСР), що об'єднує Аргентину, Болівію, Бразилію, Парагвай, Уругвай, є субрегіональними угрупуваннями, які діють у межах ALADI - Латиноамериканської асоціації інтеграції, куди крім названих уже країн входять також Мексика і Чилі. Країни-учасниці Асоціації укладають між собою угоди про преференціальну торгівлю, еконо-мічне взаємодоповнення, співробітництво у сільському господарстві, науці, техніці, розвитку туризму та охороні навколишнього середо-вища. За Договором Монтевідео II (1980 р.) країни Асоціації поділе-но на три групи: більш розвинені (Аргентина, Бразилія, Мексика);

середнього рівня розвитку (Венесуела, Колумбія, Перу, Чилі, Уруг-вай) і менш розвинені (Болівія, Парагвай, Еквадор). Передбачаєть-ся надання преференцій менш розвиненим країнам з боку більш розвинених.

Договір Чагуарамас передбачає політичне та економічне співро-бітництво країн Карибського співтовариства (CARICOM), до скла-ду якого входять Антігуа і Барбуда, Барбадос, Беліз, Гайана, Грена-да, Домініка, Сент-Вінсент, Сент-Люсія, Трінідад і Тобаго, Ямайка, Монтсеррат, Сент-Кристофер і Невіс, Антілья. Надзвичайно ма-ленькі розміри територій спонукають ці країни до узгодження по-зицій з найважливіших міжнародних політичних та економічних питань, спільних виступів на міжнародній арені.

У 1975 р. створено Латиноамериканську економічну систему (SELA), до якої увійшли Аргентина, Барбадос, Болівія, Бразилія, Венесуела, Гаїті, Гайана, Гватемала, Гондурас, Гренада, Домінікан-ська Республіка, Колумбія, Коста-Ріка, Куба, Мексика, Нікарагуа, Парагвай, Перу, Сальвадор, Трінідад і Тобаго, Уругвай, Чилі, Еква-дор, Ямайка і Сурінам. Країни-учасниці відпрацьовують спільні позиції з міжнародних економічних і соціальних питань та щодо третіх країн і організацій, розв'язуючи завдання сприяння вну-трішньорегіональному співробітництву з метою прискорення со-ціально-економічного розвитку.

Торгові палати 45 країн Азії й Африки утворили Афро-азіатську організацію економічного співробітництва (AFRASEC), визначив-ши її основним завданням сприяння прискоренню процесу інду-стріалізації в країнах Азії й Африки, здійсненню обміну в комер-ційній, фінансовій і технічній галузях.

З метою координації політичної діяльності та співробітництва у сфері економіки, транспорту, культури, громадянства, віз 21 дер-жава Арабського Сходу (Афро-азіатський регіон) утворили Лігу арабських держав (LAS).

Ломейська конвенція між 66 країнами Африки, басейнів Кариб-ського моря і Тихого океану (АКТ) та державами ЄС є не тільки юридичною формою регулювання торгово-економічних відносин, а й промислового, фінансового і технічного співробітництва між країнами-учасницями.

Регіональна структура сучасного світового господарства відпові-дає передусім тенденції до об'єднання індивідуальних, монополіс-тичних і національних капіталів. Це зумовлено як логікою розвит-ку рівня продуктивних сил, так і потребами поділу праці, спеціалі-зацією й кооперацією виробництва, його концентрацією і центра-лізацією.

Регіональні економічні комісії OOН (ЕСЕ - Економічна комісія для Європи; ESCAP - Економічна і соціальна комісія для Азії і Тихого океану; ЕСА- Економічна комісія для Африки; ECWA - Економічна комісія для Західної Азії; ECLA - Економічна комісія для Латинської Америки) покликані сприяти економічному розвит-ку і співробітництву країн відповідного регіону, проводити дослі-дження, розробляти рекомендації урядам своїх країн. Маючи роз-винуті інституціональні структури, ці комісії визначають першо-чергові напрями своєї діяльності, виходячи з конкретних обставин непропорційності розвитку економічних основ двох тенденцій - доцентрової та відцентрової.

У регіональній підструктурі світового господарства слід розріз-няти загальне й особливе.

Загальне полягає в тому, що будь-які об'єднання створюються для реалізації спільного інтересу країн-учасниць. Завдяки участі в міжнародному поділі праці країна дістає доступ до засвоєних попе-редніми і сьогоднішнім поколіннями природних ресурсів у різних районах планети, до створених людством продуктивних сил, на-копичених знань і навичок. Доступ, за висловом К. Маркса, до "загальних продуктивних сил суспільного мозку" дає змогу кожній країні, її народу певною мірою, з більшими чи меншими витратами задовольняти свої матеріальні та духовні потреби. Звідси й об'єк-тивна зацікавленість держав у функціонуванні світового господар-ства. Цей спільний економічний інтерес і є цементуючою основою цілісності світового господарства.

Функціонування світового господарства означає подальше поглиблення взаємозалежності його суб'єктів. Розвиток регіональ-ної економічної інтеграції посилює координацію економічної полі-тики, передусім країн розвиненої ринкової економіки. Не завжди ці процеси проходять узгоджено, хоча в цих країнах досягнуто певної суспільної злагоди щодо моделі розвитку. Звідси особливе в регіо-нальних підсистемах виявляється, по-перше, в специфіці інтересів окремих членів підсистем, по-друге, у неоднакових можливостях різних економічних угруповань у досягненні спільного інтересу.

Отже, міжнародна економічна інтеграція грунтується на розвитку продуктивних сил, міжнародному усуспільненні виробництва че-рез його інтернаціоналізацію та відповідну еволюцію економічних відносин. Розвиток продуктивних сил виявляється в поглибленні міжнародного поділу праці, що зумовлює урізноманітнення зв'яз-ків у виробництві, технологіях, торгівлі, фінансах тощо. Результа-том міжнародного усуспільнення виробництва є інтернаціоналізація господарського життя. Усе це призводить до ускладнення еконо-мічних відносин, а також політичних і правових зв'язків між краї-нами.

Є кілька ступенів розвитку регіональної економічної інтеграції. Найпростішою формою є зона вільного товарообміну, як, напри-клад, EFTA. Для такого початкового ступеня характерне зняття обмежень товарообміну між країнами - учасницями відповідного договору щодо кількісних показників і тарифних бар'єрів. Наступ-ною сходинкою є митний союз, коли такі обмеження встановлю-ються також щодо третіх країн. Важливим ступенем розвитку регіо-нальної економічної інтеграції є створення спільного ринку. При цьому ліквідуються і немитні бар'єри та вводиться вільне перемі-щення товарів, капіталів, робочої сили, валютних ресурсів між краї-нами-учасницями. Вищим ступенем регіональної економічної інте-грації стає економічний союз, класичним прикладом якого є ЄС, де мають вироблятися і втілюватися в життя єдина економічна полі-тика, впроваджуватися валюта тощо, ЄС розвивається у напрямі до специфічного федеративного об'єднання через немалі труднощі та суперечності. Проте, щоб підійти до такого ступеня, члени ЄС пройшли тривалий шлях національного розвитку. Що ж до інте-грації, то її було започатковано в окремих галузях виробництва (у металургії, атомній і вугільній промисловості тощо) невдовзі після другої світової війни. Починаючи з Римського договору 1957 р. вона набула комплексних форм. Знаменною віхою у розвитку не тільки економічної, а й 'політичної інтеграції країн - членів ЄС стала Маастріхтська угода 1991 р. Ряд країн Європи, в тому числі Украї-на, ведуть переговори про асоціацію з ЄС.

Завдання модернізації економіки, засвоєння найновітніших до-сягнень науки і техніки в країнах ринкової економіки, що розвива-ються, можуть бути вирішені через встановлення стабільних і ши-роких контактів з країнами розвиненої ринкової економіки. Це, в свою чергу, можливе за умови виробництва порівняно конкуренто-спроможної продукції, що потребує вдосконалення ринкового ме-ханізму господарювання, створення змішаної економіки, запрова-дження інших елементів соціальне орієнтованої ринкової еконо-міки. Подібні завдання постають і перед країнами перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки. Отже, проблема створення в країнах цих двох соціально-економічних підсистем ме-ханізму економічного саморегулювання багато в чому збігається із завданням адаптації цих країн до сучасних реалій світового госпо-дарства.

Крім того, країни перехідної від централізованої керованої до ринкової економіки паралельно вирішують надзвичайно складну проблему становлення своєї державності, роблять спробу підвести під неї економічний грунт. Вирішення таких проблем уповільнює економічні перетворення, оскільки відтягує і сили, і кошти, потрібні ще й для подолання опору старих структур.

Шляхи входження України до європейського економічного про-стору можуть бути досить різноманітними, проте визначатимуть їх темпи внутрішньої трансформації системи. Ця трансформація, якщо подавати її у дещо спрощеному вигляді, характеризуватиметься акцентом на власні сили та ресурси з урахуванням об'єктивної не-обхідності закладання нових засад співробітництва України з іншими державами колишнього СРСР (зв'язки з ними набули характеру зовнішніх економічних зв'язків) та визначенням економічної стра-гетії, спрямованої на розвиток економічних відносин із Заходом.

Важливе міжнародне значення має також позиція Заходу з на-дання Україні безпосередньої термінової підтримки на шляху до цивілізованої ринкової системи та у розробці міжнародної програ-ми участі країн Заходу в реконструкції держав Східної Європи (в тому числі України). Програму мають контролювати західні краї-ни і міжнародні фінансові інститути, залишаючи, її водночас обов'яз-ково відкритою для ініціативи й участі держав Східної Європи як рівноправних партнерів.

Функціональну підструктуру сучасного світового господарства становлять об'єднання країн (та інших суб'єктів ринкової системи), які діють виходячи з конкретних економічних інтересів (торгових, валютних, галузевих тощо). Діалектичний взаємозв'язок між; регіо-нальною та функціональною підструктурами сучасного світово-го господарства полягає в тому, що вони у своїй сукупності сприя-ють розв'язанню суперечностей між соціально-економічними під-системами світового господарства, а власне функціональна підструк-тура зумовлює розв'язання суперечностей регіональної підструк-тури.

Цілісність соціально-економічних підсистем світового господар-ства сприяє розвитку його регіональної та функціональної підструк-тур. У такому взаємозв'язку криється внутрішнє джерело розвитку сучасного світового господарства.

Регіональна і функціональна підструктури ще раз підтверджу-ють, що в сучасних умовах розвиток кожної країни невіддільний від участі її в широкому обміні матеріальними, науковими, духов-ними цінностями. Економічні зв'язки функціонують як між окре-мими державами різних рівнів розвитку, так і між економічними об'єднаннями їх. Ці зв'язки набувають різноманітних форм: від тор-гового обміну до спеціалізації й кооперування виробництва.

У функціональній підструктурі сучасного світового господарст-ва слід виділити спеціалізовані економічні об'єднання 00Н:

1) ACC - Адміністративний комітет з координації, постійний ор-ган 00Н, який здійснює взаємозв'язок і координує роботу із спе-ціалізованими закладами системи 00Н і Міжнародним агентством з атомної енергії (IAEA); 2) UNPC - Комісія OOН з питань народо-населення, що займається проблемами демографії та демографіч-ної статистики в міжнародному масштабі; 3) СТС - Комісія OOН з транснаціональних корпорацій (ТHК), основні функції якої поляга-ють у всебічному і глибокому аналізі питань, пов'язаних з діяльніс-тю ТНК, з метою вивчення можливості вироблення спільної угоди між зацікавленими сторонами; 4) CDR - Комітет з планування розвитку; 5) CNR - Комітет з природних ресурсів; 6) ESCAP Statis-tical Committee - організація, покликана подавати допомогу краї-нам регіону Азії і Тихого океану в становленні та розвитку націо-нальних статистичних служб, а також розробляти рекомендації з питань статистичної методології та проведення статистичних опи-тувань; 7) ILO - Міжнародна організація праці, головними завдан-нями якої є сприяння поліпшенню умов праці, регламентація робочого часу та набору робочої сили, боротьба з безробіттям, га-рантія зарплати, що забезпечує задовільні умови життя, захист працівників від професійних захворювань та нещасних випадків тощо; 8) PCNIDS - Підготовчий комітет для нової міжнародної стра-тегії розвитку, який складав проекти Міжнародної стратегії розвитку на 1981-1990 рр. і 1991-2000 рр. з метою сприяння соціально-економічному прогресу в країнах ринкової економіки, що розвива-ються, а нині і в країнах, що переходять до ринку, забезпечення їхньої рівноправної й ефективної участі у виробленні та реалізації всіх рішень і постанов у сфері міжнародного економічного співро-бітництва; 9) - Програма розвитку ООН, що є основним каналом надання багатосторонньої технічної та доінвестиційної допомоги (направлення експертів, поставки устаткування, підготовка національних кадрів тощо) країнам ринкової економіки, що розви-ваються, та країнам, що переходять до ринку.

Крім спеціалізованих до функціональної структури належать галузеві економічні об'єднання в рамках OOН, а саме: IAEA - Між-народне агентство з атомної енергії; UNIDO - Організація 00Н з питань промислового розвитку; FAO - Продовольча і сільсько-господарська організація OOН; ICAO - Організація міжнародної цивільної авіації; UNCTAD - Конференція OOН з торгівлі і роз-витку, яка займається всією сукупністю питань сприяння розвитку міжнародної торгівлі на рівноправній і взаємовигідній основі;

IBRD - Міжнародний банк реконструкції і розвитку; IMF - Між-народний валютний фонд; WHO - Всесвітня організація охорони

здоров'я; WIPO - Всесвітня організація інтелектуальної власно-сті та ін.

Міждержавні галузеві організації також входять до функціональ-ної структури сучасного світового господарства. Серед них чільне місце посідають EURATOM - Європейське товариство з атомної енергії; ECSC - Європейське об'єднання вугілля і сталі; OPEC - Організація країн - експортерів нафти; AOAD - Арабська органі-зація сільськогосподарського розвитку; ICO - Міжнародна орга-нізація з кави; ECAC - Європейська конференція цивільної авіа-ції; IOSC "Intelsat" - Міжнародна організація супутникового зв'язку;

GATT - Генеральна угода з тарифів і торгівлі; ADB - Азіатський банк розвитку; ALAB - Арабо-Латиноамериканський банк; EBRD - Європейський банк реконструкції і розвитку.

У функціональній структурі діють також і міжнародні галузеві об'єднання підприємців: SITA - Міжнародне товариство авіацій-ного електрозв'язку; ISMA - Міжнародна асоціація виробників фосфатів; IRU - Міжнародний союз автомобільного транспорту;

IUMI - Міжнародний союз морського страхування та багато інших.

§ 5. Світове господарство як зростаюча суперечлива цілісність

Розвиток світового господарства, пристосування його до змін, пов'язаних з науково-технічним прогресом, зумовили розмаїття структур - соціально-економічної, регіональної та функціональ-ної. Єдність світового господарства досягається через розв'язання суперечностей його різноманітності.

Еволюція світового господарства є невіддільною від інтернаціо-налізації обміну і виробництва. Ці взаємопов'язані економічні про-цеси розгортаються у сфері міжнародних економічних відносин, позначаються на підвищенні ролі різних форм промислової коопе-рації, зростанні господарської та організаційно-економічної взаємо-залежності різних країн і міжнародних економічних організацій.

Інтернаціоналізація обміну і виробництва все більше набуває незворотного характеру, відбиваючи розвиток єдності як національ-них господарств, так і різноманітних структур у світовому госпо-дарстві, сприяючи розв'язанню його суперечностей. Відкритістю економіки визначається суспільний прогрес для всіх держав, а зам-кнутість згубна. У більшості країн процес відтворення практично неможливий без зовнішніх економічних зв'язків.

Перехідний стан, в якому знаходиться світове господарство, най-повніше виявляється у процесі соціалізації, що тією чи іншою мі-рою охопив усі країни. На фоні розгортання цього процесу розви-ваються суперечності світового господарства. Виваженість сучасного наукового підходу полягає у визнанні існування суперечнос-тей і поступовому розв'язуванні їх у процесі взаєморозвитку, а не через знищення однієї із сторін суперечності.

Важливою суперечністю світового господарства є суперечність між країнами розвиненої ринкової економіки та державами пере-хідної від централізовано керованої до ринкової економіки. Зазна-чена суперечність виявляється у різних формах. Наприклад, у той час, коли в розвинених країнах спостерігається новий виток НТП, пов'язаний зі зростанням концентрації капіталу, в країнах перехід-ної економіки відчувається гостра нестача коштів, зокрема на впро-вадження новітніх технологій у виробництво. За подібних умов конкуренція між двома групами країн стає більш жорсткою. Од-ним із серйозних теоретичних і практичних питань залишається подальше поглиблення європейської інтеграції та формування євро-пейського економічного простору. Ця проблема охоплює не тільки власне економічну, а й політичну сферу. Участь країн Східної Європи (в тому числі України) в інтеграційних процесах на континенті по-требує політичної відповідальності та врахування їхніх національ-них інтересів. Проте на сьогодні немає глибокого наукового аналі-зу цих проблем, а також цілісної концепції участі, скажімо Украї-ни, в цих процесах, крім того, нашаровуються складні обставини державотворення.

У світовій практиці відпрацьовується ефективний механізм за-хисту регіональних економічних інтересів при одночасній актив-ній взаємодії з третіми країнами. Це одна з нових тенденцій у розвитку міжнародного поділу праці, яка певним чином впливає на становище країн перехідної економіки в світовому господарському середовищі та вимагає від них пошуку і створення власних меха-нізмів входження у світові ринки. Створення спільних підприємств, у кращому випадку, дасть можливість лише наблизитися до світо-вого рівня, але перевершити його можна тільки завдяки запрова-дженню власних високих технологій. Отже, виникають завдання, розв'язання яких лежить у площині пошуку оптимального співвід-ношення процесів внутрішньої трансформації господарства в краї-нах перехідної економіки з новими тенденціями у зовнішньоеко-номічній діяльності їх та у світовій економіці.

За всеосяжної кризи, що охопила практично всі країни перехід-ної економіки, у сфері спільного підприємництва західні партнери відчувають практичну відсутність серйозних стимулів і реальних умов для великих капіталовкладень в економіку країн Східної Євро-пи. Проте на Заході поступово перемагає конструктивний підхід до подолання цієї форми суперечності. Він полягає у визнанні необ-хідності спільного пошуку ефективних механізмів розв'язання пе-редусім глобальних соціально-економічних проблем.

Суперечність між країнами розвиненої ринкової економіки і краї-нами ринкової економіки, що розвиваються, також є суперечністю світового господарства. Вона особливо помітно виявляється у відно-синах асиметричної, деформованої взаємозалежності транс-національного капіталу та країн ринкової економіки, що розви-ваються. Транснаціональні корпорації (ТНК), діючи в цих країнах, орієнтують і матеріально сприяють переходу їх на інтенсивний тип економічного зростання, але паралельно відтворюють відносини залежності. Кожна країна відповідно до характеру та рівня розвит-ку її економіки або сприяє діяльності іноземного капіталу (Аргенти-на, Мексика, Південна Корея, Малайзія, Сінгапур, Гонконг, Тай-вань тощо), або уникає економічних відносин з ним (Лівія, Гана, Шрі-Ланка тощо), або юридичне регулює діяльність ТНК (Індія, Бразилія, Єгипет, Нігерія тощо). Безперечно, що у всіх розглянутих випадках виникають нові суперечності. Вони, як правило, полягають у тому, що багато країн ринкової економіки, що розвиваються, во-лодіють незліченними природними багатствами, проте залишають-ся слабкорозвиненими, оскільки не зуміли вчасно визначити як свої порівняльні переваги в конкурентній боротьбі на світовому ринку, так і оптимальні способи (враховуючи залучення іноземних капіта-лів) використання власних ресурсів. У результаті інвестиції в інду-стріальний розвиток дають незначний ефект, породжують пробле-ми соціального характеру. Натомість у країнах Заходу структурна перебудова економіки і впровадження досягнень НТП зменшують залежність розширеного відтворення від країн, що розвиваються.

Усередині величезного масиву країн ринкової економіки, що роз-виваються, також є суперечності. Об'єктивно вони спричинені дією закону нерівномірності розвитку на рівні світового господарства. Внаслідок цього спостерігається процес диференціації між цими краї-нами. Однією з форм вияву процесу диференціації є різний ступінь залучення національних економік до світового поділу праці, що виз-начається за часткою експорту в національному доході (експортною квотою). Іншою формою вияву суперечностей між країнами ринко-вої економіки, що розвиваються, є різні темпи структурної перебудо-ви економіки, тобто переходу від трудоємних до капіталоємних і да-лі - до наукоємних галузей. Як правило, різні країни платять різну соціальну ціну за модернізацію своїх внутрішніх структур. У той час, як, наприклад, Тихоокеанський економічний регіон розвивається над-звичайно динамічно, країни, розташовані південніше Сахари, пере-бувають у стані найглибшої кризи через стагнацію та агонію тради-ційних господарських структур і практично неспроможні скориста-тися в масовому масштабі плодами науково-технічного прогресу.

Суперечності між країнами, що переходять до ринкових відно-син, і країнами з розвиненою ринковою системою пов'язані з тим, що ці групи країн мають неоднакові умови для ведення економіч-ної конкуренції. Такі умови склалися внаслідок ослаблення еконо-мічних позицій країн командно-адміністративної системи, що роз-палася, і посилення панівних позицій у світовому господарстві США, Японії, Німеччини, Великобританії, Франції.

Суперечності світового господарства зачіпають усі його струк-тури - соціально-економічну, регіональну, функціональну. Дія цих суперечностей переплітається як на національному, так і на суб-регіональному та глобальному рівнях. Розв'язання зазначених су-перечностей можливе за умови переростання світового господар-ства в єдиний організм, у якому розвиватимуться держави усіх соціально-економічних систем.

Характер розвитку взаємозалежностей і суперечностей, взає-мозв'язків, що утворюються у світовому господарстві, впливає на всі складові частини його. Зміни технічних характеристик і поліп-шення якості продукції, коливання світових цін на сировину і го-тові вироби, нестійкість у валютно-фінансовій сфері, загострення енергосировинної та продовольчої проблем, як і проблем нав-колишнього середовища "та-демілітаризації тощо, - все це тією чи іншою мірою залежно від значення проблеми позначається на кож-ному національному господарстві, на економіці будь-якої групи країн.

До головних закономірностей розвитку сучасного світового госпо-дарства належать: 1) діалектична єдність відокремлених господарств різних країн, які відстоюють свої інтереси, вступають у певні міжна-родні економічні відносини під впливом розвитку тенденції до інтер-націоналізації господарських зв'язків; 2) нерівномірність розвитку країн як причинно-наслідковий зв'язок між зростанням концентрації, мо-нополізації виробництва і загостренням суперечностей; 3) зумовлене новим етапом науково-технічного прогресу поглиблення міжнарод-ного поділу праці, який за речовим змістом є фактором удосконален-ня продуктивних сил, зростання продуктивності суспільної праці, а за суспільною формою - засобом формування міжнародної залежності, нерівноправності країн; 4) головними суб'єктами у системі світових господарських зв'язків є ТНК і ТНБ; 5) посилення впливу держави на світогосподарські зв'язки. За темпами поступу світові господарські зв'язки випереджають розвиток внутрішньогосподарських відносин, темпи створення валового національного продукту.

Книга: Основи економічної теорії: політекономічний аспект

ЗМІСТ

1.	Основи економічної теорії: політекономічний аспект
2.	Розділ 2. Основні методи пізнання соціально-економічних процесів
3.	Частина II. ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ Розділ 3. Процес суспільного виробництва, його фактори, зміст і результативність
4.	Розділ 4. Матеріальні основи розвитку сучасної цивілізації
5.	Розділ 5. Економічна система суспільства і власність
6.	Розділ 6. Економічні потреби та інтереси - головна рушійна сила соціально-економічного прогресу
7.	Розділ 7. Суспільний поділ праці - джерело соціально-економічного розвитку
8.	Розділ 8. Людина - основне джерело і критерій соціально-економічного
9.	Розділ 9. Багатство людського суспільства як результат і умова соціально-економічного розвитку
10.	Розділ 10. Сутність і генезис товарного виробництва. Товар і його властивості
11.	Частина III. ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ ТОВАРНОГО ВИРОБНИЦТВА І РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ Розділ 11. Гроші як економічна категорія
12.	Розділ 12. Основні рушійні сили та економічні закони товарного виробництва
13.	Розділ 13. Ринкове господарство i його основні суб'єкти
14.	Розділ 14. Сучасний ринок, його структура і функції
15.	Розділ 15. Конкуренція і монополія в ринковій системі
16.	Розділ 16. Мікроекономічний рівень господарювання і форми його організації
17.	Розділ 17. Співвідношення попиту та пропозиції і ціноутворення
18.	Розділ 18. Витрати виробництва і прибуток
19.	Розділ 19. Капітал і підприємництво
20.	Розділ 20. Підприємство в умовах ринкового господарювання
21.	Розділ 21. Теоретичні основи економіки домогосподарства
22.	Розділ 22. Відтворення і економічне зростання на макрорівні
23.	Розділ 23. Макроекономічний рівень господарювання і система національних рахунків
24.	Розділ 24. Економічна рівновага і циклічність суспільного виробництва
25.	Розділ 25. Зайнятість і безробіття. Принципи функціонування та тенденції розвитку ринку робочої сили
26.	Розділ 26. Особливості відтворення в аграрній сфері економіки
27.	Розділ 27. Фінансово-грошова система
28.	Розділ 28. Система розподілу доходів
29.	Розділ 29. Особливості економічних відносин і різноманітність форм еволюції країн, що розвиваються
30.	Розділ 30. Економічний устрій в умовах переходу від командно-адміністративної системи господарювання до ринкових відносин
31.	Розділ 31. Сутність світового господарства, його структура і суперечності розвитку
32.	Розділ 32. Традиційні та стратегічні міжнародні економічні відносини. Платіжний баланс
33.	Розділ 33. Зовнішньоекономічні відносини і проблеми інтеграції України у світове господарство
34.	Розділ 35. Економічна теорія як підґрунтя економічної політики
35.	Розділ 36. Економічна роль держави
36.	Розділ 37. Політика державного регулювання економіки
37.	Розділ 38. Податково-бюджетна політика держави
38.	Розділ 39. Кредитно-грошова політика держави
39.	Розділ 40. Інноваційна політика держави
40.	Розділ 41. Особливості сучасної економічної політики в Україні
41.	Розділ 42. Становлення та еволюція економічної теорії
42.	Розділ 43. Перша класична ситуація як розквіт політичної економії
43.	Розділ 44. Друга класична ситуація: епоха мікроекономічної
44.	Розділ 45. Кейнсіансько-неокласичний синтез - визначальна характеристика третьої класичної ситуації
45.	Розділ 46. Четверта класична ситуація: формування новітніх напрямів світової економічної теорії.

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate