Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Палагнюк Чак. Бійцівський клуб
Глава 11
У Південній Америці, у Зачарованих Землях, ми могли б переходити ріку, в якій маленькі рибки могли б запливти до Тайлерової уретри. У рибок є шипи, які вони можуть висовувати і втягувати назад, тож коли шипи встромляються в Тайлера, рибки беруться облаштовувати помешкання й готуються відкладати ікру. Суботній вечір можна провести значно гірше, ніж оце ми зараз із Тайлером.
«Дещо все-таки є, — зауважує Тайлер. — Те, що ми зробили з матір’ю Марли».
Кажу йому, припни язика.
Тайлер каже, що французький уряд міг би помістити нас до підземного комплексу неподалік Парижа, де навіть не хірурги, а недовчені техніки зрізали б нам повіки для перевірки на токсичність нового дубильного аерозолю.
«Таке трапляється, — каже Тайлер. — Почитай газети».
Найгірше те, що я точно знаю, що саме вчинив Тайлер із матір’ю Марли, але вперше з того часу, як ми познайомились, у Тайлера були круті бабки. Він заробляв реальні гроші. Дзвонили з «Nordstrom», замовили до Різдва двісті шматків Тайлерового мила із тростиновим коричневим цукром. При двадцяти баксах за шмат, рекомендованій роздрібній ціні, у нас з’являються гроші на відпочинок у суботу ввечері. Гроші на лагодження газопроводу. На танці. Якби можна було б не перейматися грошима, я, певно, полишив би роботу.
Тайлер називає себе «Миловарня Пейпер-стрит». Люди кажуть, що ліпшого мила не існує.
«Могло бути ще гірше, — каже Тайлер. — Наприклад, якби ти випадково з’їв матір Марли».
Із ротом, набитим курчам «kung рао», я бубоню Тайлерові, щоби він припнув свого паскудного язика.
Цієї суботньої ночі ми сидимо на передніх сидіннях «ітраіа» 1968 року випуску з двома спущеними шинами в передньому ряду стоянки зужитих машин.
Ми базікаємо, п’ємо банкове пиво, а переднє сидіння цієї «ішраіа» більше, ніж у декого дивани. Ця частина бульвару всуціль заставлена машинами, на жаргоні її звуть «Планета залізяк» — усі автівки тут коштують до двох сотень баксів, а цигани, котрі тримають ці стоянки, сидять неподалік у своїх фанерних офісах, курячи тонкі довгі сигари.
Ці машини — ті самі чортопхайки, що 'їх водять школярі у старших класах: «gremlin» та «pacers», «maverick» і «hornet», «pinto», пікапи «international harvester», «сатаго» та «duster» зі зниженими підвісками й «ітраіа». Машини, котрі люди любили і котрих позбулися. Тварини в притулку. Сукні дружок нареченої із комісійних крамничок «Goodwill». Із ум’ятинами на передку і крилах, ґрунтованими сірим, червоним, чорним; із грудками шпаклівки для кузова, котру вже ніхто не розрівняє. Пластикове дерево, пластикова шкіра і пластикові хромовані деталі. Цигани навіть не закривають машини на ніч.
Світло фар на бульварі висвітлює ціну, намальовану на вітровому склі «ітраіа», загнутому, мов екран панорамного кінотеатру. Ось вам і США. Ціна — дев’яносто вісім доларів. Зсередини це читається як вісімдесят дев’ять центів. Нуль, нуль, крапка, вісім, дев’ять. Америка чекає на твій дзвінок.
Більшість автомобілів тут коштують близько сотні баксів, у всіх до віконця водія прикріплена торгова угода: «ЗАБИРАТИ ЯК Є».
Ми обрали «ішраіа» — якщо нам і доведеться спати в ніч на суботу, то в ній — найбільші сидіння.
Ми їмо китайську їжу, бо не можемо піти додому. Або слід спати тут, або стирчати всю ніч у танцювальному клубі. А в клубах ми не танцюємо. Тайлер каже, що гучна музика, особливо баси, псує його біоритми. Востаннє, коли ми там були, Тайлер сказав, що від гучної музики в нього запор. До того ж там просто неможливо розмовляти: після пари келишків кожен відчуває себе пупом землі, але насправді він повністю відрізаний від світу.
Ти труп у класичному англійському детективі.
Ми спимо в машині через те, що приходила Марла і погрожувала викликати поліцію, яка заарештує мене за те, що я зварив її матір. Потім вона носилася навколо будинку з криками, що я пожирач мертвяків і канібал, згодом — копала ногами стоси «Reader’s Digest» та «National Geographic», там я її і полишив. У шкаралупі.
Після її випадкового навмисного самогубства «ксанаксом» у готелі «Regent» я не можу уявити, як Марла викликатиме поліцію, проте Тайлер вирішив, що ліпше поспати надворі. Мало чого.
Раптом Марла дощенту спалить будинок.
Раптом Марла дістане пістолет.
Раптом Марла досі в будинку.
Раптом.
Я спробував зосередитись:
Зрять блідий місяць —
Люті не знають зорі.
Бла, бла, от і все.
Машини швендяють бульваром, я стискаю в руці пиво, холодне бакелітове кермо в «ітраіа» ледь не три фути в діаметрі, тріщини у вініловому сидінні колють крізь джинси мою дупу, а Тайлер каже: «Давай ще раз. Розкажи мені, що трапилось».
Я тижнями не зважав на те, чим займався Тайлер. Якось я ходив із ним до відділення «Western Union» і бачив, як він надсилав матері Марли телеграму:
ВКРИЛАСЯ ЗМОРШКАМИ (крпк)
ПРОШУ ДОПОМОЖИ МЕНІ (окл)
Тайлер показав клеркові Марлиного бібліотечного квитка і вписав ім’я Марли в графу відправника, скрикнувши: атож, Марла може бути і чоловічим ім’ям, а клеркові незле було б повернутися до своїх справ.
Коли ми полишили «Western Union», Тайлер сказав, що коли я його люблю, мушу йому довіряти. Це не те, що тобі конче треба знати, сказав Тайлер і потягнув мене до «Garbonzo» на гум-мус[29].
По-справжньому мене налякала не телеграма, а Тайлерове запрошення поїсти. Ніколи, нізащо, у жодному разі Тайлер нічого не платив — одяг він діставав, звертаючись у відділи знахідок тренажерних зал і готелів. Принаймні це ліпше, ніж тактика Марли, котра краде джинси з сушарок автоматичних пралень і продає їх по двадцять доларів за пару кудись, де купують заношені джинси. Тайлер ніколи не їв у ресторанах, а в Марли ніколи не було зморщок.
Без будь-яких підстав Тайлер відіслав матері Марли п’ятнадцятифунтову коробку шоколадних цукерок.
Ще один спосіб провести цю ніч гірше, розповідає мені в «ітраіа» Тайлер, це брунатний павук-самітник. Коли він жалить, він впорскує тобі не отруту, а харчовий фермент, котрий розчиняє тканини навколо укусу, і рука, чи нога, чи обличчя, образно кажучи, тануть на очах. Тайлер десь ховався, коли все це трапилось. Марлу якось занесло до будинку. Навіть не грюкаючи, Марла спирається на одвірок і верещить на все горло: «Тук, тук».
Я на кухні, читаю «Reader's Digest». І я геть збентежений.
Марла верещить: «Тайлере, ти вдома? Я можу увійти?»
Я кричу, що Тайлера нема вдома.
— Не будь букою, — кричить Марла.
Я вже підходжу до вхідних дверей. Марла стоїть у фойє з бандероллю «Federal Express» і каже: «Мені треба дещо покласти тобі до морозилки».
Іду вслід за нею на кухню й кажу: «Не треба». Ні.
Ні.
Ні.
Вона ж не збирається зберігати тут свій мотлох?
— Але, гарбузику, — каже Марла, — у мене в готелі нема морозилки, ти сам казав, що я можу користатись твоєю.
Ні, я не казав. Останнє, чого мені кортить, — щоби Марла тут оселилася, річ за річчю.
Марла вже розкрила свою бандероль на кухонному столі й дістала звідтам щось біле, оточене розсипчастим пінопластом, і почала трусити цим білим переді мною. «Це не річ, — каже вона. — Це моя матір, тому відібись від мене».
Те, що Марла витягнула із бандеролі, — один з тих пакунків білої речовини, з яких Тайлер витоплює сало, щоби зробити мило.
«Усе могло бути ще гірше, — каже Тайлер, — якби ти випадково з’їв те, що було в одному з тих пакетів. Прокинувся б якось уночі, вичавив би трохи тої гидоти, додав суміші для каліфорнійського цибулевого супу і з’їв би з чіпсами. Чи броколі».
Поки ми з Марлою стояли на кухні, більше за все на світі я хотів, щоби Марла не відкривала морозилку.
Я спитав, що вона збирається робити з цією білою штукою.
— Пухкі губи, — сказала Марла. — 3 віком губи западають. А я збираю колаген для ін’єкцій у губи. У мене в твоїй морозилці майже тридцять фунтів колагену.
Я спитав, якого розміру губи вона хоче.
Вона відповіла, що сама операція її дуже лякає.
Речовина з пакунку «Federal Express», кажу я Тайлерові в «ітраіа», була тою самою речовиною, з якої ми виготовляли мило. З того часу, як визнали небезпечність силікону, колаген став користуватися неабиякою популярністю для розгладжування зморщок, збільшення губ чи увиразнювання підборіддя. Марла пояснила, що найбільше колагену можна задешево отримати з коров’ячого жиру, стерилізованого й обробленого, але надовго він у твоєму тілі не затримається. Вколють тобі, скажімо, в губи, а організм відторгає ін’єкцію і виводить її. За шість місяців у тебе знов тонкі губи.
Найліпший колаген, каже Марла, твій власний жир, відсмоктаний зі стегон, оброблений, очищений і загнаний назад у твої губи чи кудись іще. Цей колаген буде триматися.
Ця речовина в холодильнику була колагеновим фондом Марли. Коли в її матусі наростав зайвий жир, вона його відсмоктувала й пакувала. Марла каже, що цей процес зветься «підбирання». Якщо Марлиній матусі колаген непотрібний, вона відсилає його дочці. У самої Марли жиру ніколи не було, а матуся Марли вважає, що колаген від родича все одно триматиметься ліпше, ніж той дешевий яловичий.
Світло вуличних ліхтарів уздовж бульвару проходить крізь торгову угоду, і на щоці Тайлера відбивається «ЗАБИРАТИ ЯК Є».
«Павуки, — каже Тайлер, — могли відкласти тобі під шкіру яйця, а коли б вивелись личинки, то почали б прогризати в тобі ходи. Ось наскільки гіршим могло б стати твоє життя».
Тепер моє курча в теплому кремовому мигдалевому соусі смакує як щось відсмоктане зі стегон матері Марли.
Тоді, стоячи разом із Марлою на кухні, я і втямив, що зробив Тайлер.
ВКРИЛАСЯ ЗМОРШКАМИ.
І я втямив, нащо він послав цукерки Марлиній матері.
ПРОШУ, ДОПОМОЖИ.
Кажу: Марло, ти не хочеш зазирати до морозилки.
— Чого не хочу? — перепитує Марла.
«Ми ніколи не їмо червоного м'яса, — каже Тайлер мені в “impala” — і не можемо використовувати курячий жир — мило не застигатиме. Ця штука, — продовжує Тайлер, — принесла нам удачу. Цим колагеном ми оплатили оренду».
Кажу: ти мав сказати Марлі. Тепер вона гадає, що винен я.
«Омилення, — каже Тайлер, — хімічна реакція, необхідна для виробництва доброго мила. Ані курячий, ані будь-який інший жир із високим вмістом солей тут не підійде».
«Слухай, — продовжує Тайлер, — у нас велике замовлення. Зробимо ось що: пошлемо матері Марли ще шоколаду і, може, якихось фруктових кексів».
Гадаю, це більше не спрацьовуватиме.
Коротше, Марла зазирнула до морозилки. Атож, перед тим ми трохи почубилися. Я намагався її зупинити, і пакет, який вона тримала, впав і розмазався по лінолеуму, то ми обидвое послизнулися на цій липкій білій масі й нас ледь не знудило. Я обхопив Марлу за талію, притиснув руки до боків, її волосся лізло мені в обличчя, а я раз по раз казав, що то був не я. То був не я.
Я того не робив.
— Моя мама! Ти її всю розмазав!
Ми мали зробити мило, кажу я, притискаючи обличчя їй до потилиці. Ми мали випрати штани, заплатити оренду, полагодити газопровід. Це був не я.
Це був Тайлер.
Марла кричить: «Що ти верзеш?» — і викручується зі спідниці. Я ковзаю підлогою, намагаючись підвестися, в руці затиснена Марлина строката спідниця, а Марла, у трусиках, танкетках «Feels» і селюцькій блузі, тягнеться до морозилки, а там нема колагенового фонду.
Усе, що там є, — дві батарейки від ліхтарика.
— Де вона?
Я вже відповзаю геть, руки й взуття ковзають лінолеумом, дупа протирає чисту смугу на брудній підлозі — від Марли та холодильника. Прикриваю обличчя спідницею, щоби не бачити обличчя Марли, коли я скажу їй.
Правду.
Ми зробили мило. З цього. З неї. З матері Марли.
— Мило?
Мило. Вариш жир. Змішуєш з лугом. Отримуєш мило.
Коли Марла починає верещати, я кидаю спідницею їй в обличчя і біжу. Послизаюся. Біжу.
Коло за колом, першим поверхом, Марла за мною, пригальмовуючи на кутах, відштовхуючись від віконних рам для прискорення. Послизаючись.
Лишаючи масні відбитки маси й бруду на розквіткованих шпалерах. Падаючи і в’їжджаючи в стінні панелі, підіймаючись, продовжуємо бігти.
Марла кричить: «Ти зварив мою матір!»
Тайлер зварив її матір.
Марла кричить, зовсім близько позаду мене.
Тайлер зварив її матір.
— Ти зварив мою матір!
Вхідні двері досі відчинені.
Ну я й дав драла через ті двері, а Марла лишилася верещати позаду. На асфальті ноги вже не ковзали, тож я продовжував бігти. Біг, доки не знайшов Тайлера, чи то він мене знайшов, тоді я й розповів йому, що сталось.
Ми з Тайлером розляглись із пивом — він на задньому сидінні, я на передньому. Марла, напевно, досі в будинку, жбурляє часописи в стіни й верещить, який я мудак, чудовисько і двоєдушний хитродупий капіталістичний покидьок. Милі ночі межи мною й Марлою загрожують комахами, меланомами та м’ясоїдними вірусами. Там, де я зараз, не так уже й зле.
«Коли в людину влучає блискавка, — каже Тайлер, — його голова згоряє до розмірів тліючого бейсбольного м’яча, а змійка на штанях зварюється».
Я кажу, цієї ночі ми дійшли дна?
Тайлер відкидається назад і питає: «Якби Мерилін Монро була зараз жива, що б вона робила?»
Кажу на добраніч.
Зі стелі звисає пошматований постер, і Тайлер каже: «Дряпалась би об кришку труни».
Книга: Палагнюк Чак. Бійцівський клуб
ЗМІСТ
На попередню
|
|
