Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Палагнюк Чак. Бійцівський клуб
Глава 2
Великі руки Боба зімкнулися, обіймаючи мене, і я був утиснений між його спітнілих цицьок, відвислих і такого розміру, як ми уявляємо їх у Бога. Навколо нас церковний підвал, сповнений людей: це Арт, це Пол, це Боб; його широчезні плечі замінюють мені горизонт. Густе світле волосся Боба показувало, що можна отримати, коли крем для волосся зветься мусом для укладання волосся, — таке густе, світле й частково випрямлене.
Охопивши мене руками, Боб схиляє мою голову до цицьок, що виросли на його могутніх грудях.
— Усе буде гаразд, — каже Боб. — Тепер ти плач.
Від колін до підборіддя я відчуваю, як хімічні реакції всередині Боба спалюють їжу й кисень.
— Може, в тебе рання стадія, — каже Боб. — Може, це лише доброякісна пухлина. З семіномою в тебе майже стовідсотковий шанс вижити.
Плечі Боба підіймаються в глибокому вдихові, а потім спадають, спадають, спадають у конвульсивних схлипах. Підіймаються. Спадають, спадають, спадають.
Я приходжу сюди щотижня вже два роки, і щотижня Боб хапає мене в обійми, і я плачу.
— Ти плач, — каже Боб, вдихає і схлип-схлип-схлипує. — Давай, поплач.
Його велике вологе лице розташовується на моїй голові, і я гублюся всередині. Ось коли я плачу. Плакати якраз на часі, коли ти замкнений у задушливій темряві всередині когось іншого, коли ти бачиш, як усе, чого ти міг би досягти, обертається на сміття.
Усе, чим ти міг би пишатися, буде викинуте.
І я гублюся всередині.
За останній тиждень цей стан — найближчий до сну.
Ось як я зустрів Марлу Зінґер.
Боб плаче, бо шість місяців тому йому видалили яєчка. І поставили на замісну гормональну терапію. Цицьки в Боба через те, що в його організмі забагато тестостерону. Коли рівень тестостерону зависокий, тіло збільшує вироблення естрогену для збереження балансу.
Ось коли я плачу — коли життя закінчується нічим, менше ніж нічим, забуттям.
Забагато естрогену — і матимеш курвині цицьки.
Плакати легко, коли ти усвідомлюєш, що всі, кого ти любиш, полишать тебе чи помруть. На тривалому проміжку часу вірогідність виживання кожного з нас дорівнює нулю.
Боб любить мене, бо думає, що мені теж видалили яєчка.
Навколо нас у підвалі Єпископальної церкви Святої Трійці з диванами, вкритими коцами з комісійних крамниць, близько двадцяти чоловіків і одна жінка, — усі вони розбиті на пари, більшість плаче. Деякі пари нахилились один до одного, щока до щоки, — так зчеплюються бійці в реслінгу. Чоловік у парі з єдиною жінкою поклав лікті їй на плечі, по ліктю з кожного боку голови, — її голова між його рук, а його зарюмсане обличчя біля її шиї. Обличчя жінки повернене вбік, і її рука підносить до нього сигарету.
Я підглядаю з-під пахви Великого Боба.
— Усе моє життя, — плаче Боб. — Навіщо я щось роблю, сам не знаю.
Єдина жінка в групі підтримки хворих на рак яєчок «Лишаємось Чоловіками Разом» курить цигарку під тягарем чужого горя, і її погляд перетинається з моїм.
Шахрай.
Шахрай.
Шахрай.
Коротке тьмяне чорне волосся, великі очі, як у японських мультиках, худорлява, із хворобливо-жовтуватою шкірою, у сукні з малюнком темних троянд — ця жінка також була у групі підтримки хворих на туберкульоз щоп’ятниці ввечері. Була на круглому столі хворих на меланому в середу ввечері. Увечері в понеділок вона була у групі підтримки хворих на лейкемію «Увіруємо Щиро». Проділ посеред її голови сяє блискавкою білої шкіри.
Усі ці групи підтримки мають неконкретні піднесені назви. Моя група хворих на паразитів крові четвергами ввечері зветься «Вільні й Чисті».
Група для хворих на паразитів мозку зветься «Вище і По Той Бік».
І от у неділю вранці на «Лишаємось Чоловіками Разом» у підвалі Єпископальної церкви Святої Трійці ця жінка знову присутня.
Що ще гірше — я не можу плакати, коли вона дивиться. Це ж мій найулюбленіший момент — плакати в обіймах Великого Боба без жодної надії. Ми весь час тяжко працюємо. Це єдине місце, де я можу розслабитись і заспокоїтись.
Це моя відпустка.
До своєї першої групи підтримки я пішов два роки тому, після того як знову звернувся до лікаря з приводу безсоння.
Три тижні я не міг спати. Три тижні без сну — і все стає досвідом перебування в астральному тілі.
Лікар сказав, що безсоння — це лише симптом чогось більшого. Дізнайся, що насправді не так. Прислухайся до свого тіла.
Я просто хотів спати. Хотів маленькі піґулки аміталу натрію по 200 міліграм. Хотів червоно-сині капсули «туніалу», «секонал»[1] кольору яскраво-червоної губної помади.
Лікар порадив жувати корінь валеріани і побільше фізичних вправ. Кінець кінцем я засну.
Від виснаження моє обличчя стало скидатись на сухофрукт, можна було подумати, що я вже вмер.
Лікар сказав, що коли я хочу побачити справжній біль, маю зазирнути до церкви Першого Причастя у вівторок увечері. Побачити мозкових паразитів. Подивитися на хворих на дегенерацію кісткової тканини. На органічну дисфункцію мозку. Погледіти збори хворих на рак.
То я й пішов.
У першій групі, на яку я прийшов, ми знайомилися: це Еліс, це Бренда, це Довер. Усі всміхаються з невидимими пістолетами, приставленими до їхніх голів.
Я ніколи не називав своє справжнє ім’я на групах підтримки.
Маленький скелет жінки на ім’я Хлоя, її штани сумно обвисли там, де були сідниці. Хлоя каже мені, що найгірше в цих мозкових паразитах те, що ніхто не хоче займатися з нею сексом. Вона була тут, настільки близька до смерті, що за її страховим полісом виплатили сімдесят п’ять тисяч баксів, а все, чого їй баглося, — трахнутись наостанок. Ніякої романтики, тільки секс.
І що сказав би хлопець? Маю на увазі, що б ти на це сказав?
Усе це вмирання почалося з того, що Хлоя почала потроху втомлюватись, а зараз їй просто набридло лікуватись. Порнофільми, у неї вдома є порнофільми.
Під час Французької революції, розповіла мені Хлоя, жінки у в’язницях — графині, баронеси, маркізи — залізли б на будь-кого, хто зміг би до них дістатися. Хлоя дихає мені в шию. На будь-кого. Забралися б, якщо я розумію, про що вона. Трах допомагав гаяти час.
La petite mort[2], як кажуть французи.
У Хлої є порнофільми, якщо мені цікаво. Амілнітрат. Змазки.
За інших обставин у мене була б ерекція. Проте наша Хлоя схожа на скелет, вмочений у жовтий віск.
На Хлою, якою вона є зараз, я не можу реагувати. Взагалі не можу. Але її плече підштовхує моє, коли ми сідаємо в коло на грубому килимі. Ми заплющуємо очі. Зараз черга Хлої вести нас у керованій медитації, і вона веде нас до саду безжурності. Вона каже нам піднятися на пагорб до палацу з сімома дверима. У палаці сім дверей, зелені, жовті, помаранчеві, і Хлоя каже нам відчиняти їх, сині двері, червоні, білі, і довідатися, що за ними.
Очі заплющені, ми уявляємо наш біль кулею цілющого білого світла, що плаває біля наших ніг і підіймається вище, до колін, попереку, грудей. Наші чакри розкриваються. Чакра серця. Чакра голови. Хлоя каже, що ми йдемо до печер, де зустрічаємося з тваринами, що уособлюють нашу силу. Моєю виявився пінгвін.
Лід вкриває підлогу печери, і пінгвін каже мені: ковзай. Без жодних зусиль ми линемо тунелями і галереями.
Потім був час обіймів.
Відкрийте очі.
Це терапевтичний фізичний контакт, сказала Хлоя. Ми всі маємо обрати собі партнера. Хлоя кинулася мені на шию і заплакала. У неї вдома є бюстгальтери без бретельок, казала вона і плакала. Ароматичні олії і наручники, казала вона і плакала, в той час як я спостерігав за секундною стрілкою годинника: та зробила одинадцять кіл.
Так я і не плакав у своїй першій групі підтримки два роки тому. Не плакав на другій і третій групах підтримки. Не плакав серед хворих на паразитів крові, чи на рак кишківника, чи на органічні дисфункції мозку.
Ось як буває при безсонні. Усе настільки далеко, копія копії копії… Безсоння відокремлює тебе від всього, ти не можеш ні до чого торкнутись, і ніщо не торкає тебе.
Тоді був Боб. Я тоді вперше пішов до хворих на рак яєчок «Лишаємось Чоловіками Разом». Боб, величезний такий лось, кинувся до мене і почав плакати. Коли настав час обіймів, цей хлоп пройшов крізь усю кімнату, руки по боках, плечі схилені. Велике лосяче підборіддя притиснене до грудей, а в очах уже стоять сльози. Коліна разом, маленькі незграбні кроки — Боб пройшов крізь весь підвал і навис наді мною.
Боб присунувся до мене.
Великі руки Боба згребли мене в обійми.
Великий Боб сказав, що був качком. Дієта на «данаболі», потім цей стероїд для конячих перегонів, «вістрол». Його спортзала — у Великого Боба була власна спортивна зала. Він був одружений тричі. Він рекламував продукти, — хіба я не бачив його по телевізору? Вся ця програма з розширення грудної клітини була майже повністю розроблена ним.
Коли незнайомі люди поводяться так відверто, мені стає ніяково, якщо ви розумієте, про що я.
Боб не розумів. Може, одне з його «huevos» було неопущене, і він знав, що це фактор ризику. Боб розповів мені про післяопераційну гормональну терапію.
Більшість бодібілдерів, які вживають забагато тестостерону, зароблять собі те, що зветься курвиними цицьками.
Я мав спитати, що Боб мав на увазі під «huevos».
«Huevos», сказав Боб. Ґонади. Яєчка. Кулі. Тестікули. У Мексиці, де ти купуєш свої стероїди, їх називають «huevos».
Розлучення, розлучення, розлучення, казав Боб і показував мені фото в гаманці — величезний, майже голий, позує на якомусь змаганні. Дурне життя, казав Боб, але коли ти накачаний, виголений і на сцені, коли кількість жирів у тілі знижено до двох відсотків, а завдяки діуретикам ти холодний і твердий на дотик… Ти сліпнеш від прожекторів і глухнеш від оскаженілих динаміків, доки суддя не вказує: «Простягни праву руку, зігни, утримуй».
«Простягни ліву руку, напруж біцепс, утримуй».
Це ліпше, ніж справжнє життя.
Короткий шлях до раку, каже Боб. Потім він збанкрутів. У нього двоє дорослих дітей, і вони не передзвонюють.
Щоби позбавити курвиних цицьок, лікар має зробити надрізи під сосками й відкачати рідину.
Це все, що я пам’ятаю, бо потім Боб охопив мене руками, і його голова накрила мою. І тут я загубився всередині забуття, темного, тихого й повного, а коли відступив від його м’яких грудей, Бобова футболка мала вологу маску мого заплаканого обличчя.
Це було два роки тому, мого першого вечора на «Лишаємось Чоловіками Разом».
З того часу майже кожної зустрічі Боб змушував мене плакати.
Я не повернувся до лікаря. Я ніколи не жував корінь валеріани.
Це була свобода. Втрата всіх надій оберталася свободою. Якщо я нічого не казав, люди в групі підтримки припускали найгірше. Вони плакали сильніше. Я плакав сильніше. Підведи голову вгору, до зір, — і тебе нема.
Повертаючись додому з груп підтримки, я почував себе живішим, ніж будь-коли. У мене не було раку чи паразитів крові, я був маленьким теплим центром, навколо якого оберталося життя у всесвіті.
І я спав. Немовлята так не сплять.
Щовечора я вмирав і щовечора народжувався.
Воскреслим.
До сьогодні, два роки успіху до цього вечора, бо я не можу плакати, коли ця жінка на мене дивиться. Я не можу досягти дна розпуки, я не можу бути врятованим. Язик ніби обклеєний шпалерами — кусаю його з усіх сил. Я не спав чотири дні.
Коли вона дивиться, я — брехун. А вона симулянтка. Вона брехуха. Сьогодні ми знайомилися, називали себе: я Боб, я Пол, я Террі, я Девід.
Я ніколи не називаюся справжнім ім’ям.
— Це ж рак, так? — спитала вона.
Тоді сказала:
— Гаразд, привіт, я — Марла Зінґер.
Ніхто так і не сказав Марлі, який саме це рак. Ми були надто зайняті заколисуванням своєї внутрішньої дитини.
Чоловік усе ще плаче біля її шиї. Марла ще раз затягується сигаретою.
Підглядаю за нею з-за тремтячих цицьок Боба.
Для Марли симулянт — я. З того часу, як побачив її вдруге, я не міг спати. Зрештою, я перший почав ним бути, якщо, звісно, всі ці люди не прикидаються зі своїми ураженнями, кашлем і пухлинами. От Великий Боб, величезний такий лось.
Цей хлоп.
Подивіться тільки на його зачіску.
Марла затягується і закочує очі.
Саме в цю мить брехня Марли відображає мою брехню, брехнею є все, що я бачу. Усередині всіх їхніх правд. Кожен чіпляється і зважується поділитись своїм найгіршим страхом — що смерть уже наступає на п’яти і дуло притиснене до потилиці. Марла курить і закочує очі, а я… я закутаний у заплакану ковдру, і все раптове, навіть смерть і вмирання, стрімко втрачає значення, мов ті пластикові квіти на відео.
— Бобе, — кажу я, — ти мене розчавиш. Я намагаюся шепотіти, потім перестаю намагатися. — Бобе, — намагаюся стишити голос, тоді просто кричу, — Бобе, мені треба відлити.
У туалеті над раковиною висить дзеркало. Якщо все й надалі так піде, я побачу Марлу Зінґер на «Вище і По Той Бік» — у групі підтримки хворих на паразитів мозку. Марла там буде. Авжеж, Марла там буде, і щонайперше я сяду поруч з нею. А після знайомства та керованої медитації, семи дверей палацу, кулі цілющого білого світла, після відкриття наших чакр, коли настане час обіймів, я схоплю маленьку сучку.
Притисну її руки їй до боків, наближу губи до вуха і скажу: «Марло, брехухо, забирайся звідси».
«Це єдине справжнє, що є в моєму житті, а ти все псуєш».
«Ти, туристочко».
Наступного разу, коли ми зустрінемося, я скажу: «Марло, я не можу спати, доки ти тут. Мені це потрібно. Вали геть».
Книга: Палагнюк Чак. Бійцівський клуб
ЗМІСТ
На попередню
|
|
