Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Ліпич Л. Г. Формування стратегії розвитку будівельного підприємства в умовах інвестиційної конкуренції : монографія / Л. Г. Ліпич, І. В. Чорнуха, І. О. Цимбалюк. – Луцьк : Вежа-Друк, 2015. – 211 с.

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ЗАСАДИ СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВА ЗА УМОВ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ

1.1 Сутнісна характеристика конкуренції: її види та значення

У сучасних умовах ринкових перетворень вагомим фактором, що впливає на діяльність підприємства, визначає умови його функціонування, виступає спонукальним мотивом запровадження інновацій та інвестицій на підприємстві виступає конкуренція. В контексті основної мети – отримання прибутку – діяльність підприємства обумовлена використанням усіх можливостей та переваг для досягнення найкращих результатів щодо її виконання. Таким чином, боротьба за вигідні позиції на ринку є рушійною силою усіх процесів, що відбуваються на підприємстві – від моменту створення та обрання сфери діяльності до прийняття рішення про реорганізацію чи ліквідацію. Перемогою у конкурентній боротьбі є безперервне функціонування та стабільний розвиток підприємства за умов фінансової стійкості та високої ефективності його діяльності.

Досягнення максимальної результативності функціонування підприємства та розробка ефективної стратегії його розвитку робить особливо актуальним дослідження сутності конкуренції, окремих її видів і форм, що існують у сучасних умовах.

Усі дослідження розвитку підприємств в умовах нестабільного ринкового середовища, забезпечення їх стійкості та конкурентоспроможності будуть ефективними лише в тому випадку, якщо базуватимуться на законах загальної економічної теорії. Цим пояснюється увага багатьох вітчизняних і закордонних економістів до фундаментальної економічної категорії – конкуренції [111].

Термін “конкуренція” (з лат. concurrentia) означає змагання, суперництво. Однак, з розвитком економічної думки внутрішній зміст та форми прояву конкуренції змінювалися, а сама категорія – наповнювалася та розросталася. Продовження теорія конкуренції отримала у працях багатьох зарубіжних вчених. Зокрема, значний внесок зробили Д. Рікардо, Д.С. Міль, Дж. Робінсон, Дж. Кейнс, Й. Шумпетер, Ф.А. Хайек, Ф. Найт, К.Р. Макконелл, С.Л. Брю, М. Портер, Е. Чемберлен та ін.

Розвиток теоретичних поглядів щодо конкуренції та конкурентоспроможності має місце і у вітчизняній науці (науковій думці пострадянського простору). Перші результати дослідження зазначеної проблематики оприлюднили у своїх працях російські вчені Г.Л. Азоєв, А.Б. Кулєшова, Ш.Ш. Магомедов, Л.Г. Раменський, Р.А. Фатхутдінов, А.Ю. Юданов та інші, у яких науковці обґрунтовують необхідність створення міцної законодавчої бази для управління процесами конкуренції. Результати дослідження конкуренції та необхідні умови її формування викладені у працях українських науковців – В. Базилевича, С.С. Гаркавенко, О.Д. Гудзинського, АВ.І. Крамареко, В. Д. Лагутіна, Г. М. Лозової, Г.Г. Пастернак-Таранущенка, В.А. Полторака, Б.І. Холода та інших.

Аналіз наукових поглядів з питань конкуренції свідчить про їх масштабність та багатоаспектність, і в кожному випадку зміст цього поняття визначається залежно від цілей, відповідно до яких воно сформоване [91, с. 89-91]. Універсального визначення конкуренції немає, однак, дослідження різних підходів до визначення її суті дає можливість більш глибшого розуміння конкуренції та можливість на цій основі здійснювати ефективне її регулювання, відповідно до визначених цілей в тій чи іншій ситуації. Аналізуючи визначення терміну «конкуренція» можна виділити кілька принципових позицій (Додаток А).

1. По-перше, конкуренція розглядається як боротьба, що ведеться ринковими суб’єктами за найбільш повне задоволення власних інтересів.

2. По-друге, окремою групою авторів конкуренція ототожнюється з ринковою ситуацією, що характеризується кількістю суб’єктів, які здійснюють свою діяльність та взаємодіють між собою. В даному випадку конкуренція виступає певним критерієм, що визначає тип структури галузевого ринку.

3. Дотримуючись третього підходу у трактування конкуренції, первинним фактором у визначенні сутності конкуренції виступає результат її існування – створення чогось нового, обмін інформації, економічний прогрес.

4. Згідно четвертого підходу конкуренція трактується як система управління власними конкурентними превагами підприємства, результатом реалізації якої є формування стійкої конкурентоспроможності.

Еволюція підходів до визначення сутності конкуренції відбувалась шляхом переходу від використання кількісної характеристики ринку при визначення стану конкурентної боротьби на ньому (кількість покупців, кількість продавців, рівень цін, однотипність чи диференціація продукції тощо) до аналізу його якісних характеристик задля визначення ефективності конкуренції на ринку (а саме, запровадження нововведень, підвищення якості продукції, підвищення рівня задоволення потреб покупців, підвищення ефективності виробництва, через запровадження ресурсозберігаючих технологій тощо).

Якщо на початку розвитку конкуренція розглядалась як боротьба (у визначенні К. Маркса – як антагоністична боротьба) між учасниками ринкового процесу за набуття переваг щодо більш зручної ринкової позиції і, як наслідок, отримання більшого прибутку, то значне підвищення рівня взаємозалежності між суб’єктами ринку примушує їх до взаємодії та взаємного співробітництва, співпраці в діях підприємств на ринку, партнерства бізнесу і органів управління, що знайшло відображення в теорії «співконкуренції» (Рис. 1.1).

Явище конкуренції надзвичайно складне та багатогранне, і саме це є причиною відсутності серед дослідників одностайності у трактуванні цього поняття. Разом з тим, систематизуючи трактування різних вчених варто відмітити, що нині більшість авторів схиляються до виділення трьох підходів, щодо визначення конкуренції, а саме поведінкового, структурного та функціонального.

У ХІХ-ХХ століттях набув поширення структурний підхід до трактування конкуренції, прихильниками якого є Ф. Эджуорт, А. Курно, Дж. Робінсон, Е. Чемберлін та інші вчені, що заклали фундамент сучасної західної теорії чотирьох основних типів ринку: досконалої конкуренції, монополістичної конкуренції, олігополії і монополії.

Рис. 1.1. Трактування поняття «конкуренція»*

*систематизовано автором

При структурному підході конкуренція визначається структурою ринку та ринковими умовами. Обґрунтовуючи таку концепцію Ф. Найт розглядав конкуренцію як ринкову структуру, для якої характерним є функціонування багатьох незалежних між собою конкуруючих ринкових одиниць. К. Макконелла і С. Брю стверджують, що «конкуренція – це наявність на ринку великого числа незалежних покупців і продавців, можливість для покупців і продавців вільно виходити на ринок і залишати його». Визначення сутності конкуренції структурна теорія здійснює у напрямі поєднання теорії конкуренції з інституціональною теорією [110], через дослідження умов середовища діяльності підприємства.

Третій підхід до трактування конкуренції є функціональним, що є прямим продовженням поведінкової концепції. В даному випадку на перший план постає роль, яку конкуренція відіграє в економіці. До представників даної концепції можна віднести Й. Шумпетера. Вчений визначав функціональну роль конкуренції у суперництві старого з новим, стверджуючи, що конкуренція є тим механізмом, який забезпечує функціонування підприємств на ринку за умови впровадження ними нових технологій та науково-технічних розробок, що дозволяє випускати більш якісну продукції з меншими витратами.

В контексті дослідження функціонального підходу заслуговує на увагу досить відома теорія технологічного прориву М. Познера [224, р. 341]. Появу конкуренції на світових ринках та виникнення міжнародної торгівлі вчений пояснює наявністю «потоку нововведень», постійним процесом вдосконалення технологій, який відбувається в різних країнах та різних сферах виробництва.

На нашу думку, виділення трьох підходів до визначення суті конкуренції є досить дискусійним і потребує уточнення.

На початковому етапі розвитку теорії конкуренції більшість вчених трактували конкуренцію як боротьбу, змагання і вже в подальших дослідженнях більшої ваги почали надавати меті, цілям та результатам ведення конкурентної боротьби. Тому, підхід, згідно якого конкуренція немислима без ведення боротьби, змагання за кращі ринкові умови та більш повне задоволення власних інтересів, вважаємо за доцільне конкретизувати як «змагальний» і відокремити його від інших підходів, що сформувались.

Досить спірним є розмежування поведінкового та функціонального підходів, так багато науковців відмічають подібність цих підходів. Функціональний підхід, як первинний чинник конкуренції ставить реалізацію її основних функцій, при цьому ведення конкуренції передбачає не виключно боротьбу, а й більш «мирні» методи, як співпраця, партнерство, налагодження зв’язків, що конструктивно вирізняє функціональний підхід від інших. Важливе місце при цьому займає реалізація основних функції конкуренції, а саме розвиток, запровадження нововведень, обмін інформацією. На цій основі варто конкретизувати даний підхід як поведінково-функціональний.

Існування структурного підходу викликає менше сумнівів, оскільки конкуренція в даному випадку розглядається як характеристика, що залежить від кількості господарюючих суб’єктів, тобто ринкової структури, визначає тип ринку.

Розвиток теорії конкуренції не зупиняється і нині, відображаючи сучасні пріоритети та особливості функціонування ринків, умови діяльності підприємств та спрямування на досягнення нових цілей розвитку суспільства. В межах проведеного аналізу було виявлено ряд визначень сучасних науковців, що конструктивно вирізняються від усіх раніше сформульованих. Так, економічна наука все більше схиляється до визначення конкуренції як системи управління підприємством власними перевагами, тобто, значна увага приділяється внутрішньому середовищу, потенціалу, конкурентоспроможності підприємства, що за своїм змістом суттєво різниться із визначеннями в межах поведінково-функціонального підходу. На цій підставі, вважаємо за доцільне виділити новий підхід «управлінський», згідно якого конкуренція розглядається як система ефективного управління ресурсами, використання наявних внутрішніх та зовнішніх переваг підприємства задля досягнення стабільних конкурентних позицій на ринку, задоволення власних і суспільних інтересів (рис.1.2).

Рис. 1.2. Підходи до визначення конкуренції*

*систематизовано автором

На рис. 1.2. відображено основні положення кожного з підходів відповідно до етапів розвитку теорії конкуренції. До представників кожного з них були віднесені лише зарубіжні вчені, що вважаються засновниками та вітчизняні науковці – прихильники того чи іншого підходу. Таким чином, перелік вчених є далеко неповним.

В основі управлінського підходу чільне місце займають внутрішні можливості підприємства, а саме управління власними перевагами задля ефективної взаємодії з ринковими суб’єктами для досягнення поставленої мети діяльності, задоволення власних інтересів через задоволення платоспроможного попиту, що в кінцевому підсумку призведе до розвитку як підприємства та сфери його діяльності (рис.1.3).

Рис.1.3. Підходи до визначення конкуренції
залежно від суб’єкта її реалізації чи місця здійснення

* розроблено автором

Визначення, що відповідає управлінському підходу розглядає конкуренцію на мікро рівні, з позиції підприємства відображаючи її внутрішній прояв, тоді як згідно інших підходів вона трактувалась як явище макрорівня, де досліджувався лише зовнішній аспект конкуренції – дії, поведінка суб’єктів господарювання на ринку, які в кінцевому результаті формували тип ринкової ситуації, кількість суб’єктів, функції, які вона виконувала чи результат конкурентних відносин (рис.1.3).

Слід зауважити, що проведена паралель між етапами розвитку теорії конкуренції і підходами до її визначення є умовною. В той чи інший період розвитку теорії конкуренції були науковці, що схилялись до визначень згідно підходів які переважали раніше.

Вивчення наукових підходів щодо визначення сутності поняття «конкуренція» дозволило зробити висновок про актуальність та необхідність використання управлінського підходу, який знаходиться в тісному взаємозв’язку зі змагальним, структурним та поведінково-функціональними підходами.

У ринковій економіці конкуренція виконує ряд функцій, що є досить близькими до складових управління, і ще раз доводить змістову перевагу саме управлінського підходу до визначення її сутності (табл.1.1).

Таблиця 1.1

Функції конкуренції як економічної категорії

Функція	Пояснення
Регулювання	Конкуренція сприяє переливу капіталу у галузі, де існує надмірний попит
Мотивування	Конкуренція стимулює підприємства до підвищення продуктивності виробництва покращення якості продукції, зменшення виробничих витрат, що забезпечить їм стійку позицію на ринку
Розподілу	Через механізм конкуренції здійснюється розподіл доходів між підприємствами та домогосподарствами у відповідності до їх внеску у виробництво, що відповідає принципу винагороди за результатами
Контролювання	Конкуренція контролює ріст цін та обмежує ринкову владу кожного підприємства надаючи можливість покупцеві обирати серед декількох конкуруючих продавців.

Інший погляд мають М. Альберт, Ф. Хедоурі. Згідно з їхньою концепцією, процес управління складається з функцій планування, організації, мотивації, контролю, які об’єднані процесами комунікації і прийняття рішення. Виділення як самостійної функції мотивації акцентує на важливості стимулювання діяльності управляючих і керованих у процесі управління [79].

Узагальнюючи вище наведене, серед функцій конкуренції як системи управління, а саме управління на мікрорівні, можна виділити наступні (див рис. 1.4.): постановка цілей і прогнозування, планування, управління інвестиціями та фінансуванням, мотиваційна функція та контроль.

Рис. 1.4. Взаємозв’язок функцій управління та конкуренції*

*розроблено автором

Проведене дослідження розвитку теорії конкуренції та визначення функцій, які вона виконує доводить значимість управлінського підходу. Визначення конкуренції, яке відповідало б вимогам управлінського підходу, запропоновано нами на підставі визначення Р. Фатхутдінова [182, с. 30].

Конкуренція – це система ефективного управління конкурентними перевагами суб’єктів господарювання у межах певної моделі (моделей) ринку за допомогою розробки та впровадження інновацій для досягнення поставлених цілей шляхом змагання, співпраці, партнерства з конкурентами за найбільш повне та найкраще задоволення об’єктивних та суб’єктивних потреб у межах законодавства.

Пройшовши довгий шлях еволюції, категорія «конкуренція» збагатилася внутрішньо і проявилася у великій кількості різноманітних форм. Багатоаспектність конкуренції зумовила широку класифікацію її видів, з огляду на це, актуальною є систематизація підходів до класифікаційних ознак економічної конкуренції (рис. 1.5).

За галузевою ознакою виділяється внутрішньогалузева (конкуренція між окремими підприємцями всередині кожної галузі щодо одержання прибутку) та міжгалузева (специфічною формою конкуренції капіталів у боротьбі за більш прибуткове застосування капіталу; здійснюється у вигляді міграції капіталів з одних галузей в інші, в результаті переливу капіталів створюється середня норма прибутку).

За видом конкурентної поведінки існує конкуренція між продавцями та покупцями; між виробниками (обумовлена існуванням “ринку покупця” – пріоритет на ринку покупців над виробниками-продавцями); між споживачами (обумовлена існуванням “ринку продавця” – пріоритет на ринку продавців над споживачами-покупцями).

За критерієм результативності конкуренція поділяється на ефективну та неефективну. Ефективна конкуренція стимулює до отримання прибутків за рахунок переваги у витратах і якості продукту, що можливе через застосування нововведень трансформує статичну ситуацію.

За дотриманням норм законодавства – добросовісна та недобросовісна. Основними методами добросовісної конкуренції є: підвищення якості продукції, зниження ціни, розвиток післяпродажного обслуговування споживачів, використання реклами, впровадження нововведень тощо.

В процесі недобросовісної конкуренції суб’єкти господарювання схильні використовувати методи боротьби, що суперечать чинному законодавству та моральними нормам ведення діяльності [104, с. 210-216].

товарна

Рис. 1.5. Види конкуренції за визначеними класифікаційними ознаками

За методами конкурентної боротьби виділяють цінову та нецінову конкуренцію. В сучасних умовах ринкової боротьби спостерігається переважання нецінових методів конкуренції (використання реклами, розвитку каналів збуту продукції, застосування нововведень тощо), що обумовлено високим рівнем розвитку ринкових відносин. Однак, досить часто цінова і нецінова конкуренція поєднуються, приносячи додаткові вигоди підприємству, що їх використовує.

За рівнями конкурентних відносин можна виділити наступні види конкуренції (див. рис.1.6).

Конкуренція на рівні підприємства – це внутрішні сили системи, що визначаються конкурентними перевагами та ефективністю їх управління. Результатом дії конкуренції на рівні підприємства є певний рівень його конкурентоспроможності та інвестиційної привабливості.

Рис.1.6 Види конкуренції, залежно від рівня конкурентних відносин*

* розроблено автором

За територіальною ознакою можна виділити регіональну конкуренцію, що являє собою відносини між територіально близькими підприємствами.

Наявність тісних взаємозв’язків між регіонами та розвиток інтеграційних процесів зумовлює виникнення та розвиток міжрегіональної конкуренції.

На сьогодні конкуренція набуває дедалі більше міжнародного характеру внаслідок глобалізації економічних зв’язків, стрімкого розвитку міжнародної торгівлі, активізації процесів іноземного інвестування, розширення діяльності транснаціональних корпорацій тощо [214, с. 120].

Міжнародна конкуренція являє собою боротьбу між підприємствами різних країн за більш вигідні умови виробництва і збуту товарів, отримання більшого прибутку, більш вигідні сфери вкладення капіталу [88, с. 6; 15, с.34-40]. Міжнародна конкуренція сприяє ефективному переливу капіталу між різними країнами та сприяє збалансованому розвитку світового господарства.

Галузева конкуренція відбувається між підприємствами, які діють в одній галузі та ведуть боротьбу за найвигідніші умови виробництва, реалізації продукції, одержання максимального прибутку на вкладені кошти [11]. Результатом дії галузевої конкуренції є рівень концентрації виготовлення продукції в одній неконкурентній галузі. Цей вид конкуренції з різних індивідуальних вартостей товару в одній сфері виробництва встановлює однакову ринкову вартість і ринкову ціну [75, с. 35].

За умов міжгалузевої конкуренції суперництво відбувається між підприємствами різних галузей за більш вигідні сфери застосування капіталу. Вона обумовлює розподіл інвестицій між галузями, виявляє найбільш перспективні сфери економіки сприяючи їх розвитку, внаслідок чого змінюються пропорції у сферах виробництва, приводиться в рух вся структура економіки, інвестуються наукові дослідження, прогресивні технології та соціальна сфера [11, с. 105].

З точки зору конкурентної ситуації в галузі і на ринку існує досконала (чиста) та недосконала конкуренція. Основними ознаками чистої конкуренції є наявність великої кількості підприємств, що виготовляють однотипну продукцію, вільний доступ до ринку та відсутність контролю над цінами з боку окремих ринкових суб’єктів. Не відповідність ринку даним умовам призводить до виникнення різних форм недосконалої конкуренції.

Умови, в яких відбувається конкуренція характеризує структура ринку. Розрізняють чотири основні ринкові структури – досконала конкуренція, монополістична конкуренція, олігополія, чиста монополія (таблиця 1.2).

Таблиця 1.2

Порівняльна характеристика основних ринкових структур

Параметри	Види ринкових структур
	Досконала конкуренція	Монополістична конкуренція	Олігополія	Монополія
Кількість підприємств-виробників продукту	Велика кількість незалежних підприємств	Багато підприємств-виробників однотипного товару	Декілька великих підприємств-виробників товарів і послуг	Один продукт і одне підприєм-ство
Контроль над цінами	Відсутній контроль над цінами. Ціни визначаються ринком	Вплив обмежений можливістю заміни	Існує вплив «цінового лідера»	Практично повний контроль
Тип продукту	Продукція стандартизо-вана	Товари і послуги диференційовані залежно від ринку	Істотна диференціація для окремих продуктів, та мала для стандартизо-ваних	Товари унікальні, відсутні замінники
Наявність бар’єрів доступу до ринку	Відносно легкий вхід і вихід	Відносно легкий вхід і вихід	Важкий вхід, що часто вимагає великих інвестицій	Дуже важкий вхід і вихід

Дослідження особливостей різних типів ринків і конкуренції є базою для ґрунтовного аналізування конкурентного середовища, що здійснює значний вплив на діяльність підприємства, визначає основні напрямки стратегії його розвитку.

Досить часто при визначенні сутності конкуренції відбувається заміна одного поняття іншим (конкуренція, конкурентоспроможність, конкурентний потенціал, конкурентні переваги).

Трактування конкуренції вимагає чіткого визначення сутності цих понять, що є взаємопов’язаними і досить часто ототожнюються (див. рис. 1.7).

Рис. 1.7. Взаємозв’язок понять конкурентний потенціал,
 конкурентні переваги та конкурентоспроможність підприємства*

*узагальнено автором

Конкурентний потенціал підприємства – це сукупність потенційних можливостей підприємства, що при сприятливих умовах зовнішнього конкурентного середовища та ефективного управління підприємством власними ресурсами мають здатність трансформуватись у конкурентні переваги підприємства забезпечуючи йому інвестиційну привабливість та конкурентоспроможність. Головною характеристикою конкурентного потенціалу є його ефективність, яка відображає інвестиційну привабливість підприємства, тобто здатність підприємства залучати додаткові інвестицій та його конкурентоспроможність – конкурентну позицію підприємства на ринку.

Конкурентний потенціал виступає основою формування конкурентних переваг підприємства – власних та набутих матеріальних і нематеріальних активів підприємства, використання яких забезпечує можливість перемогти конкурентів (темпи будівництва, процент заданих готових об’єктів, менший обсяг витрат, більший розмір прибутку тощо) [4].

Конкурентний потенціал окремого підприємства формують з одного боку конкурентні переваги, як сукупність реалізованих окремим підприємством факторів успіху зовнішнього та внутрішнього середовища діяльності. З іншого боку, конкурентний потенціал визначається рівнем конкурентоспроможності підприємства, що є результатом ефективного управління підприємством власними конкурентними перевагами. Налагоджена система управління та здатність підприємства ефективно використати позитивні чинники зовнішнього та внутрішнього середовища здатна перетворити наявні конкурентні переваги в конкурентоспроможність підприємства (рис. 1.8).

Рис. 1.8. Вплив конкуренції на формування стратегії розвитку підприємства * розроблено автором

З наведеної схеми випливає, що основні поняття конкуренції та існування підприємства в її умовах є взаємопов’язані і визначають один одного через систему ефективного управління наявними на ринку позитивними чинниками та внутрішніми перевагами підприємства.

Врахування усього комплексу умов, чинників та сил, що формують зовнішнє та внутрішнє середовище набуває при цьому важливого значення. Під конкурентним середовищем підприємства будемо розуміти динамічну систему взаємопов’язаних елементів зовнішнього оточення та складових його внутрішньої структури, що взаємодіючи між собою впливають кінцеві результати та можливості розвитку підприємства.

Отож, наявність розбіжностей та різноманітних авторських позицій у трактуванні поняття конкуренції можуть бути поясні рядом причин:

1. Відмінність у масштабах розгляду конкуренції: з позиції підприємства чи з позиції ринку (регіонального, галузевого, національного, світового);

2. Зосередження на окремих складових конкуренції та їх характеристиці: об’єкта, суб’єкта, методів та мети ведення конкуренції;

3. Заміна одного поняття іншим (конкуренція, конкурентоспроможність, конкурентний потенціал);

4. Ототожнення конкурентоспроможності підприємства та із трактуванням конкуренції позиції підприємства.

Подальший розвиток теорії конкуренції не зупиняється і нині, відображаючи сьогочасні пріоритети та особливості функціонування сучасних ринків, умови функціонування підприємств та спрямування на досягнення нових цілей розвитку суспільства. Значна увага при цьому приділяється внутрішньому середовищу, потенціалу, конкурентоспроможності підприємства, а конкуренція розглядається як система управління підприємством власними перевагами. Таке трактування конкуренції визначає основні параметри розвитку та функціонування підприємств через систему ефективного управління наявними на ринку позитивними чинниками та внутрішніми перевагами; змушує мобілізувати всю енергію і здібності на підвищення інвестиційного потенціалу та конкурентоспроможності підприємства; акцентує увагу управлінського персоналу на внутрішньому середовищі та сприяє прийняттю вірних рішень щодо управління власними конкурентними перевагами та формування стратегії розвитку, що є ефективним інструментом конкурентної боротьби.

1.2 Теоретичні основи інвестиційної конкуренції та її вплив на розвиток будівельних підприємств

Категорія розвитку становить основу процесу стратегічного розвитку підприємства. Розвиток підприємства розглядається з двох сторін: з одного боку, як позитивні зміни, що виводять підприємство на новий, вищий рівень організації, а з другого – як складова система підприємства, яка об’єднує інноваційні та інвестиційні процеси, в наслідок чого відбуваються кількісні та якісні зміни в усіх функціональних підрозділах підприємства, а також стратегічне та тактичне управління, що запускає механізм самоорганізації та розвитку [124, с.99-103].

Основною метою діяльності підприємства є отримання та максимізація прибутку. В той же час, приріст прибутку можливий лише за зміни умов діяльності підприємства, тобто за умови забезпечення постійного та стабільного його розвитку. Розвиток, забезпечуючи приріст капіталу через збільшення показника прибутковості, в кінцевому результаті виступає вагомим чинником досягнення основної мети діяльності підприємства.

Нині вагомим чинником розвитку вітчизняних будівельних підприємств є повна модернізація та оновлення основних засобів підприємств будівельного комплексу і матеріально-технічної бази будівництва [151].

Розглядаючи специфіку ведення фінансово-господарської діяльності підприємств у сфері будівництва, слід зауважити виключну роль інвестицій у процесі їх розвитку.

Спрощену модель, що відображає роль інвестицій у процесі розвитку підприємства зображено на рис. 1.9.

Рис. 1.9. Модель розвитку будівельного підприємства за умов інвестиційної конкуренції*

* розроблено автором

Здатність будівельного комплексу країни раціонально використовувати всі можливі джерела фінансування та ефективно реалізовувати інвестиційні ресурси є основною вимогою для реалізації процесу перетворення вітчизняної будівельної сфери на високоефективний, конкурентоспроможний сектор економіки держави.

Основи здійснення процесу інвестування законодавчо закріплені, однак, нині у вітчизняному законодавстві існують деякі відмінності у визначенні інвестицій. Головним документом, що регулює інвестиційну сферу в Україні є Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р., згідно якого інвестиції – це всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, внаслідок чого створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект [146].

Дещо відмінна інтерпретація подана у Податковому кодексі, згідно якого інвестицій розглядаються як господарські операції, що передбачають придбання основних засобів, нематеріальних активів, корпоративних прав та/або цінних паперів в обмін на кошти або майно [136]. В даному контексті трактування інвестицій, як господарської операції обміну коштів та майна на різні види активів, є не достатньо коректним, так як інвестиціями є скоріше капітал, матеріальні та нематеріальні цінності та кошти (інвестиційні ресурси), які вкладаються у підприємницьку діяльність (інвестуються).

Вихідними умовами формування конкурентоспроможності будь-якого підприємства та передумовою його розвитку є наявні матеріально-фінансові ресурси, а також інвестиційний капітал, що вкладається в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності. З цієї позиції, інвестиційний капітал (ресурси) можна представити, як усі матеріальні та фінансові ресурси, інтелектуальні цінності (у вартісному виразі), що потрібно вкласти в об’єкти підприємницької та іншої діяльності з метою забезпечення подальшого розвитку [6, с. 247].

Згідно ЗУ «Про інвестиційну діяльність» інвестиційними ресурсами можуть бути [146]:

1. кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;

2. рухоме та нерухоме майно;

3. майнові права інтелектуальної власності;

4. сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих («ноу-хау»);

5. права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права;

6. інші цінності.

Підприємства можуть мати майже однакову технологію, але вони завжди по-різному забезпечені інвестиційними ресурсами, що є основою розвитку виробництва. Відмінність в наявних засобах виробництва та можливих до залучення інвестиційних ресурсах є інструментами конкуренції, стимулом для подальшого змагання. Достатність інвестицій є вагомим чинником конкурентоспроможності. Саме інвестиційний фактор є головною рушійною силою розвитку конкуренції, суттєво впливаючи на рівень розвитку кожного окремого підприємства та визначаючи сутність економічних відносин.

На основі цього, варто погодитися із ствердженням А. Юданова, що конкуренція є багатоплановою і розмаїтою та охоплює навіть окремі ділянки ринку [5, с. 43]. Такою «окремою ділянкою» є інвестиційний ринок, що являє собою сукупність економічних відносин, які складаються між продавцями та споживачами інвестиційних товарів та послуг, а також об’єктами інвестування в усіх його формах [8, с. 32].

Складовими елементами інвестиційного ринку є сукупність суб’єктів (інвесторів, підрядників, замовників, проектні і науково-дослідні організації та ін.) та об’єктів (матеріальні і нематеріальні ресурси, патенти, ліцензії, ноу-хау та ін.), що взаємодіють між собою за умов ринкової конкуренції. Інфраструктуру інвестиційного ринку формують банки, біржі, пенсійні фонди, страхові компанії, інвестиційні фонди, інженерно-консультаційні фірми, суд, арбітраж та ін. Особливістю інвестиційного ринку є наявність державного контролю за дією ринкового механізму.

Товаром на інвестиційному ринку є інвестиційні ресурси, попит на які створюють підприємства, що прагнуть реалізувати власну інвестиційну стратегію, а пропозицію – інвестори, як власники інвестиційних ресурсів. Ціною на інвестиційні ресурси є відсоткова ставка, що встановлюється на ринку під впливом попиту і пропозиції.

Головною рушійною силою будь-якого ринку є конкуренція, а відтак наявність інвестиційного ринку та усіх основних його складових доводить існування явища інвестиційної конкуренції. З’ясування сутності поняття «інвестиційна конкуренція» та визначення її впливу на діяльність підприємства дозволяє максимально оптимізувати формування стратегії розвитку економічних суб’єктів, виходячи з обмежень обсягів наявних ресурсів, можливості залучення інвестицій та ефективності їх використання.

Місце інвестиційної конкуренції в економічній теорії відображено в таблиці 1.3.

Таблиця 1.3

Місце інвестиційної конкуренції в економічній теорії*

Існуючі теорії	Інвестиційна конкуренція (запропонована)
Теорія конкуренції	- державне регулювання конкурентних відносин на інвестиційному ринку; - наявність конкуренції між споживачами інвестицій; - оцінка конкурентоспроможності підприємства; - конкурентні позиції суб’єктів господарювання визначаються ефективністю і обсягами залучених інвестицій
Теорія інвестицій	- формування конкурентного інвестиційного середовища діяльності підприємства; - виявлення, формування та розвиток інвестиційних переваг підприємства; - формування конкурентної інвестиційної стратегії розвитку підприємства; - оцінка інвестиційної привабливості підприємства

*систематизовано автором

Інвестиційна конкуренція – це боротьба за обмежені інвестиційні ресурси, яка ведеться будівельним підприємством шляхом управління власними конкурентними перевагами та формуванням довгострокової конкурентоспроможності підприємства, що в свою чергу потребує розробки ефективної стратегії його розвитку.

Зіткнення інтересів будівельних підприємств відбувається в процесі конкуренції за споживача своїх послуг, а саме за інвестора та замовника будівельних робіт, за інвестиції, що вони здійснюють. Таким чином, існування інвестиційної конкуренції особливо актуально постає для будівельних підприємств, розвиток та діяльність яких безпосередньо залежить від дій інвесторів.

Інвестиційна конкуренція становить особливий тип взаємовідносин, який вимагає від суб’єктів ринку здійснення процесів управління своїми конкурентними перевагами з метою формування власної інвестиційної привабливості для залучення необхідних обсягів інвестиційних ресурсів шляхом змагання, суперництва, співпраці, партнерства з конкурентами та інвесторами для досягнення поставлених цілей за найбільш повне та найкраще задоволення об’єктивних та суб’єктивних потреб у межах законодавства.

Об’єктом інвестиційної конкуренції є інвестиційні ресурси, тобто все, з приводу чого виникають конкурентні відносини – майно, основні засоби, оборотні кошти, нематеріальні активи, цінні папери, цільові внески, а також інші об’єкти власності та майнові права.

Учасники процесу ринкових відносин, що прагнуть задовольнити свої економічні інтереси в суперництві з іншими виступають в ролі суб’єктів конкуренції. Суб’єктами інвестиційних конкурентних відносин у сфері будівництва можуть бути інвестори, держава а також різноманітні функціональні учасники інвестиційного процесу, які відповідно до законодавства мають право здійснювати залучення коштів для будівництва. Звичайно, конкурувати за інвестиції вони будуть тільки на етапі акумулювання коштів, які в подальшому, згідно цільового спрямування залучатимуться у будівництво (рис. 1.10).

Інвестори – власники інвестиційних ресурсів, що приймають рішення про доцільність інвестування у той чи інший інвестиційний проект. Вони визначають мету, напрями й об’єми інвестицій і можуть залучати до їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності.

За своїм статусом інвестори можуть бути корпоративними, інституційними та індивідуальними.

Індивідуальні інвестори – це фізичні особи, як резиденти, так і нерезиденти, які використовують свої вільні грошові кошти для інвестування. Метою інвестування для таких інвесторів є забезпечення фінансової стабільності або отримання доходу при досягненні пенсійного віку.

Рис. 1.10. Суб’єкти інвестиційних конкурентних відносин*

*систематизовано автором

Корпоративні інвестори – це, підприємства (переважно, акціонерні товариства), що інвестують вільні грошові кошти з метою отримання додаткового прибутку на вкладений капітал.

У ролі інституційних інвесторів виступають фінансові установи, що здійснюють управління фінансовими активами в інтересах третіх осіб з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Інституційні інвестори на підставі прогнозів у довготерміновому та середньостроковому періодах формують інвестиційний портфель. Такими інвесторами є банки, інвестиційні фонди, інститути спільного інвестування, страхові компанії, недержавні пенсійні фонди та інші фінансові установи.

Загалом інституційних інвесторів розділяють на три групи:

1) Інституційні інвестори, які здійснюють прямі інвестиції в обмежене коло підприємств – холдинги, фінансові групи та фінансові компанії. При інвестуванні вони дуже рідко використовують фінансових посередників таких як фондову біржу чи позабіржовий ринок.

2) Інвестиційні компанії – інституційні інвестори, які формують широкий і відносно стабільний портфель інвестицій, не встановлюючи обмеженого набору об’єктів інвестування. До цієї групи належать страхові фонди, інвестиційні компанії, пенсійні фонди та інші інвестори, що формують свій капітал із внесків дрібних і середніх інвесторів (приватних осіб), вкладаючи його у різноманітні цінні папери за для отримання доходу на капітал.

3) Інвестиційні дилери – інституційні інвестори, які не мають стабільного портфеля цінних паперів. Вони прагнуть отримати прибуток від спекулятивної гри на біржі (інвестиційні банки, торгові компанії, фондові доми і т. д.).

Функціональні учасники інвестиційного процесу – це суб’єкти інвестиційних конкурентних відносин, діяльність яких носить комерційний характер і пов’язана з організацією інвестиційного процесу та підвищенням ефективності інвестування [137]. Функціональними учасниками інвестиційного процесу можуть виступати: девелопери, що виступають фінансовими посередниками на ринку нерухомості, акумулюють кошти з метою фінансування проекту реалізації інвестованого капіталу для отримання прибутку; ріелтери; інжиніринго-консалтингові фірми, що займаються розробкою документації, накопичують інформацію щодо умов та об’єктів будівництва, надають консультації стосовно різних питань виробничої діяльності, прогнозування ринків товарів і послуг; будівельні підприємства; аудиторські фірми; еккаунтингові фірми надають бізнес-довідки про ринки, платоспроможність підприємства, кредитоспроможність клієнта, фінансовий стан партнерів по бізнесу, перспективи розвитку конкурентів тощо; біржі та аукціони; спеціалізовані засоби масової інформації (Додаток Б).

Держава також може виступати у ролі суб’єкта інвестиційних конкурентних відносин, залучаючи державні кошти у суспільно значущі інвестиційні проекти та здійснюючи регулюючий вплив на діяльність інвестиційного ринку через прийняття законодавчої основи його функціонування.

Основи ефективної, «чесної», вільної інвестиційної конкуренції закладені в законі «Про інвестиційну діяльність». Зокрема у ст. 7 закону вказано, що «всі суб’єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності та господарювання мають рівні права щодо здійснення інвестиційної діяльності, якщо інше не передбачено законодавчими актами України» та «інвестор самостійно визначає цілі, напрями, види й обсяги інвестицій, залучає для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів і торгів».

На законодавчому рівні також регулюється дотримання правил чесної конкурентної боротьби суб’єктами інвестиційної діяльності, які зобов’язані:

- додержувати державних норм і стандартів, порядок встановлення яких визначається законодавством України;

- виконувати вимоги державних органів і посадових осіб, що пред’являються в межах їх компетенції;

- подавати в установленому порядку бухгалтерську і статистичну звітність;

- не допускати недобросовісної конкуренції і виконувати вимоги законодавства про захист економічної конкуренції.

Ст. 9. Закону визначає, що основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб’єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода).

Укладення договорів, вибір партнерів, визначення зобов’язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб’єктів інвестиційної діяльності (ст. 9, абз. 2) [146]. Слід відмітити, що не допускається створення адміністративних бар’єрів розвитку інвестиційної конкуренції (ст. 9, абз. 4), оскільки втручання державних органів та посадових осіб у реалізацію договірних відносин між суб’єктами інвестиційної діяльності понад своєї компетенції не допускається.

За умов інвестиційної конкуренції вартість продукції, робіт і послуг у процесі інвестиційної діяльності визначається вільними цінами, що встановлюються на інвестиційному ринку в наслідок збалансування інвестиційного попиту і пропозиції. Збалансування попиту і пропозиції може реалізовуватись через механізм проведення конкурсів (торгів), а у випадках, передбачених законодавчими актами, за державними фіксованими та регульованими цінами і тарифами.

Так, однією із об’єктивних умов функціонування будівельних підприємств в регламентованому українським законодавством інвестиційному середовищі є отримання державних замовлень через тендерні торги.

Становлення ринкових відносин у будівництві ставить у залежність отримання контрактів на будівництво об’єктів від конкурентоспроможності будівельного підприємства, що бере участь у підрядних торгах за державне замовлення. Таким чином, високий рівень конкурентоспроможності, який визначає сукупність переваг підприємства у порівнянні із його конкурентами, дає можливість отримати контракти на будівництво об’єктів [132, с. 204].

Вартість будівництва визначається з використанням державних кошторисних норм, які є обов’язковими при здійсненні будівництва об’єктів із залученням коштів Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів, а також коштів державних підприємств, установ та організацій.

Таким чином, державний механізм регулювання інвестиційної конкуренції включає ряд інструментів за допомогою яких здійснюється вплив на її ефективність та розвиток і реалізується через:

- проведення державної експертизи інвестиційних програм та проектів будівництва;

- встановлення цін та визначення засад політики ціноутворення;

- законодавче визначення прав інвесторів;

- гарантування інвестицій;

- подання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв;

- державних норм та стандартів;

- заходів щодо розвитку та захисту економічної конкуренції;

- роздержавлення і приватизації власності;

- визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами.

Ринковий механізм регулювання інвестиційної конкуренції передбачає узгодження інтересів сторін через ринкові інструменти попиту, пропозиції та конкуренції, регулювання яких можливе шляхом конкурсного методу отримання замовлення. Водночас, на ринку будівельних робіт у приватному секторі тендери, зазвичай, не проводяться, а контракти на будівництво об’єктів заключаються між замовником та підрядником безпосередньо. Тому, конкуренція між підприємствами на ринку будівельних робіт у приватному секторі носить прихований характер [133, с. 204].

Сфера будівництва потребує значних інвестиційних ресурсів, пошуку можливих джерел та ефективних механізмів їх залучення (рис. 1.11).

Рис. 1.11. Джерела інвестування будівельних підприємств

* систематизовано автором

За часів незалежної України структура інвестицій кардинально змінилась – частка державних капітальних вкладень в загальному обсязі будівництва є незначною, тоді як основними джерелом на сьогодні є кошти населення, підприємств та організацій.

Загалом, в залежності від джерела інвестицій та способу їх залучення на сьогодні можна виділити три механізми фінансування будівництва:

- ринковий механізм, що передбачає акумулювання в інвестиційних цілях фінансових ресурсів підприємств, організацій та фінансових установ та грошових коштів населення;

- держаний механізм – основу якого складають способи залучення у будівництво бюджетних позабюджетних коштів;

- змішаний механізм, що має досить практичне застосування. Будівництво за таких умов фінансується за рахунок державних коштів тільки частково (див. рис. 1.12).

Рис. 1.12. Механізми фінансування будівництва

* складено автором

Розглядаючи можливі схеми залучення інвестиційних ресурсів доцільно зауважити структуру будівництва загалом. Так, у будівельній сфері можна виділити дві основні складові, що мають свою специфіку фінансування та законодавчого регулювання пов’язаної з цим діяльності будівельних підприємств – це промислове будівництво, що включає побудову приміщень промислово-побутового, нежитлового характеру, та житлове будівництво, що має велику соціальну значущість і попадає під більш жорсткий контроль з боку держави.

Законодавство у сфері будівництва житла встановлює чіткі вимоги до інвесторів та забудовників, встановлює загальні принципи житлового будівництва, правові та організаційні засади залучення банками та іншими фінансовими установами грошових коштів фізичних та юридичних осіб в управління з метою фінансування будівництва житла [177]. Донедавна фінансування нового будівництва було можливим за трьома способами: через інвестиційний договір із забудовником, цільові житлові облігації та участь у фонді фінансування будівництва (ФФБ), серед яких останній варіант інвестування був найбільш безпечним інвестора, проте найменш популярним серед забудовників.

Із прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення державного регулювання у сфері будівництва житла» від 29.06.2010, згідно якого було внесено ряд поправок до Закону України «Про інвестиційну діяльність» та «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» та ряду інших законодавчих актів у сфері інвестування житлового будівництва за кошти залучені від фізичних та юридичних осіб відбулись суттєві зміни. Зокрема, було чітко визначено способи інвестування та фінансування будівництва об’єктів житлового будівництва з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб. Таким чином, нині інвестування будівництва житла може здійснюватися виключно через [142]:

1. фонди фінансування будівництва,

2. фонди операцій з нерухомістю,

3. інститути спільного інвестування,

4. шляхом випуску цільових облігацій, виконання зобов’язань за якими забезпечується одиницею такої нерухомості, відповідно до законодавства.

Промислове будівництво для виробничих потреб фінансується за рахунок власних заощаджень та залучених кредитів банків. Механізм фінансування при цьому визначається рішеннями підприємств щодо ефективності та доцільності використання тих чи інших джерел інвестиційних ресурсів, рівнем ризиковості реалізації проектів. Державні кошти можуть бути залучені лише на будівництво стратегічно важливих об’єктів чи на реалізацію конкретних програм соціально-економічного розвитку.

Останніми роками значного поширення набула практика будівництва житла на основі прямих договорів із забудовником. Цей вид будівництва спрямований на заможного споживача і передбачає будівництво приватного житла, елітних будинків. Фінансується в основному за рахунок власних коштів замовника чи шляхом отримання банківських кредитів. Негативним при цьому є значна вартість такого будівництва та неможливість задовольнити зростаючий попит населення на доступне житло.

В умовах процесу урбанізації, який є характерним для нашої країни, вирішити проблему надмірного попиту можна шляхом посилення будівництва багатоквартирних будинків. Як показує практика, фінансування в такому випадку ведеться на основі залучення коштів інвесторів яким після завершення будівництва надавались квартири, відповідно до розміру їх внесків. Фінансування будівництва при цьому, згідно з чинним законодавством може здійснюватись через два види фондів – Фонд фінансування будівництва (ФФБ), метою якого є отримання довірителями у власність житла та фонд операцій з нерухомістю (ФОН), метою якого є отримання доходу власниками сертифікатів фонду. Ключовою фігурою в схемі ФФБ є засновник (банки чи небанківська фінансова установа, що має спеціальну ліцензію Держфінпослуг), оскільки через нього проходять усі грошові потоки [36, с.151].

Фонд не є юридичною особою, а тільки сукупністю активів грошових коштів чи іншого майна залежно від його виду. Фонд операцій з нерухомістю формують кошти, отримані управителем ФОН в управління, а також нерухомість і інше майно, майнові права та доходи, набуті від управління цими коштами, в тому числі майнові права та права вимоги, набуті за договорами про участь у фонді фінансування будівництва. При створенні ФФБ учасники фонду формують активи фонду тільки грошовими коштами, і мають на меті отримання у власність житло.

Фонд фінансування будівництва – це кошти, що передані управителю ФФБ в управління, які використані чи будуть використані управителем у майбутньому на умовах Правил фонду та договорів про участь у ФФБ [147]. Метою діяльності ФОН є не тільки будівництво житла, але також і подальше його використання шляхом продажу, передачі в користування чи здійснення інших операцій з метою отримання прибутку. На відміну від ФФБ, активами ФОН можуть бути не тільки грошові кошти, а й нерухомість, майно та майнові права, набуті від управління цими коштами.

Засновником фонду є управитель – банк чи інша фінансова установа, а учасниками (установниками) фонду – є довірителі у ФФБ і власники сертифікатів у ФОН, що являються безпосередніми інвесторами коштів чи майна і можуть бути як юридичними так і фізичними особами [27, с.96].

Перевагами цього механізму є на сам перед законодавче закріплення в законі «Про фінансово-кредитні механізмі і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» [147]. Це є самий простий механізм залучення коштів для дрібного інвестора, оскільки на основі договору про участь та правил ФФБ досить легко зрозуміти куди вкладаються кошти, які з цього вигоди він отримає та оцінити ризики вкладу. Для забудовника ФФБ дає можливість простого та швидкого фінансування в разі отримання договору від управителя на будівництво. Додаткові гарантії дають обов’язкове страхування та контроль цільового використання коштів ФФБ.

Серед недоліків необхідно виділити незбалансованість законодавчої та нормативної бази та непристосованість механізму ФФБ до оптимізації оподаткування. Не зовсім зрозумілим є механізм захисту фінансовою установою прав довірителів в разі не виконання забудовниками умов договору [186].

Запровадження механізмів контролю за інвестиційними процесами за допомогою ФФБ призвело до подальшого зростання цін на нерухомість за рахунок додаткових витрат та виникнення проблеми у формуванні обігових коштів будівельних організацій, а також створило передумови для витіснення більшості забудовників з ринку нерухомості та монополізації галузі фінансово-інвестиційними холдингами [83, с. 187].

Ще одним способом фінансування житлового будівництва є створення інститутів спільного інвестування діяльність яких регулюється законом «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.2001 № 2299-III. Акумулюючи кошти приватних інвесторів ІСІ здійснюють їх вклад у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість для подальшого отримання прибутку. Будучи досить популярним у світі фінансовим інструментом ІСІ не набули значного поширення станом в Україні, так на 2010 рік було зареєстровано лише 1226 таких фондів [82, с.140].

Загалом законодавством передбачено два види ІСІ:

- корпоративний інвестиційний фонд – який створюється у формі відкритого акціонерного товариства і провадить виключно діяльність із спільного інвестування.

- пайовий інвестиційний фонд не є юридичною особою та створюється компанією з управління активами інвесторів, що придбавають випущені нею інвестиційні сертифікати.

Перевагами ІСІ є те, що такі фонди дають можливість акумуляції навіть незначних коштів населення та спрямування їх у реальний сектор, сприяють пожвавленню фондового ринку та відповідно стимулюють економічний розвиток країни, хоча і не беруть при цьому участі у виробничому процесі. Для інвесторів це є одним із найбільш дешевих і простих способів здійснення портфельних інвестицій.

Проблеми розвитку інститутів спільного інвестування в Україні пов’язані перш за все з невисокими прибутками населення, нестачею надійних інструментів на внутрішньому фінансовому ринку, що може бути причиною збитковості ІСІ та низьким рівнем організованості фондового ринку. Значною проблемою є відсутність підтримки з боку держави та обмежена можливість контролю за діяльністю фінансового інституту в інтересах інвестора [82, с.142]. Ризиковий характер діяльності зі спільного інвестування та обмежені знання інвесторів специфіки функціонування ринку цінних паперів дає підстави стверджувати про необхідність посилення уваги до категорії ризику при розробці та прийнятті правових актів, що регламентують діяльність інституційних фондів [163, с.158].

Досить популярним способом інвестування в будівництво житла в Україні є випуск цільових облігацій підприємством-забудовником, тобто підприємством, що здійснює фінансування та будівництво житла, як власними силами, так і з залученням підрядників.

Процедури випуску і реєстрації облігацій регулюються Законом України «Про цінні папери і фондову біржу» від18.06.91 р. № 1201-XII та рішенням ДКЦПФР «Порядок випуску облігацій підприємств» від 17.07.2003 р. №322.

Суть цього механізму фінансування в тому, що забудовник випускаючи цільові облігації та реалізуючи їх акумулює достатні кошти для здійснення будівництва. Цільовими облігаціями є цінні папери, виконання зобов’язань за якими здійснюється постачанням товарів або послуг. Між забудовником та інвестором укладається договір щодо об’єкта будівництва, далі через посередництво торговця інвестор придбаває пакет облігацій, які у встановлений строк зможе обміняти на вказаний у договорі об’єкт нерухомості (квартиру, нежитлове приміщення). Загальна схема взаємозв’язків між основними суб’єктами інвестиційного процесу, що передбачає випуск цільових облігацій зображено на рис. 1.13.

Рис. 1.13. Схема інвестування через купівлю цільових облігацій

Перевагами цього методу фінансування є простота залучення фінансових ресурсів та можливість швидкого акумулювання значних сум грошових коштів. Серед негативів для інвестора слід виділити можливість банкрутства забудовника. Не до кінця узгодженим є момент отримання житла в разі закінчення терміну погашення цільових облігацій за умови не виконання термінів будівництва. Відповідно до норм законодавства в такому випадку інвестор ризикує не отримати житла, оскільки емітент фактично може сплатити інвестору номінальну вартість випущених цінних паперів [66].

Для подальшого розвитку механізмів фінансування будівництва важливим є дослідження зарубіжного досвіду та запровадження його у вітчизняну практику з врахування особливостей сучасних умов економіки України [198, с. 178-183].

Існуючі на сьогодні способи фінансування будівництва не здатні побороти усі труднощі, з якими зіткнулася галузь [83]. Головними проблемами будівельної сфери які потребують нагального вирішення є: недостатні обсяги житлового будівництва в регіонах України; низькі темпи створення соціального житла; висока вартість житла, яка перевищує реальні доходи населення; необхідність відновлення та реконструкція існуючого житлового фонду.

В контексті поставленої проблеми аналіз існуючих способів фінансування житлового будівництва в Україні та пошук нових методів залучення інвестицій у будівництво житла є досить актуальними [210].

Загалом, розрізняють два основних способи фінансування будівельної галузі: централізований, за якого джерелом надходжень є кошти з державного бюджету, централізованих позабюджетних інвестиційних фондів; та децентралізований – коли в основному залучаються кошти підприємств та індивідуальних забудовників (рис. 1.14).

Доводиться визнати, що на даному етапі перспективи використання державних інвестицій незначні, так як у структурі капітальних вкладень в економіку України останніми роками частка засобів державного бюджету постійно скорочувалася.

 

Рис. 1.14. Джерела інвестицій у житлове будівництво*

*систематизовано автором

В Україні кошти з державного бюджету направляються в основному на реалізацію цільових програм відтворення житла і зменшуються з кожним роком. Фінансові кошти місцевих бюджетів являються лімітованими і призначені в цілому для оплати завершеного будівництва житла незаможних верств населення.

Слабо розвинуте і кредитування забудовників, що зумовлено високими відсотками на банківські кредити. Відсотки по кредитам значно збільшують вартість житла, що досить часто є причиною краху будівельних комерційних проектів. Ріст процентів за кредит становить близько 10% в рік, за таких умов через пряме кредитування до будівельної сфери можна залучити коштів на суму не більше 15% від потреб забудовників [208, с. 164].

Серед основних проблем розвитку прямого кредитування забудовників житла можна назвати незабезпеченість кредитів, високий рівень ризиковості кредитування будівництва, брак фінансових ресурсів у банках, тривалі терміни підготовки документації до реалізації проектів забудови. Активність кредитування забудовників стримується ризиками, пов’язаними з відсутністю прав власності на земельну ділянку. Інвестування у житлове будівництво, характеризується досить високим ступенем ризику, що зазвичай пов’язаний із недосконалістю чинного законодавства [107].

Низький рівень прозорості фінансово-господарської діяльності будівельних компаній часто не дозволяє проконтролювати цільове використання коштів будівельними компаніями.

Потребує також вдосконалення дозвільно-погоджувальний процес відкриття будівництва, що на сьогодні дозволяє безкоштовно формувати активи сторонніх комерційних суб’єктів господарювання за рахунок споживачів будівельної продукції і є найбільш корумпованою ланкою будівельного виробництва [83, с. 182.-188].

Таким чином, для реалізації потенційних можливостей банків необхідно створювати умови підвищення надійності і привабливості кредитування забудовників, налагодження діалогу між будівельними підприємствами та банківським установами. Активізація інвестицій у будівельну сферу можлива шляхом реінвестування банків, що займаються будівництвом та зниження ставки будівельних кредитів до рівня поточної облікової ставки НБУ [138]. Вирішення цього питання можливе лише за сприяння органів державної влади.

Окрім кредитування є ще й інші можливі шляхи залучення коштів. Зокрема значні фінансові ресурси будівельних підприємств, можуть бути мобілізовані на фінансовому ринку за допомогою продажу власний акцій, облігацій та інших видів цінних паперів; дивідендів і процентів по цінних паперах інших емітентів; доходів від фінансових операцій [36, с.147-151].

На сьогодні, основними джерелами фінансування житлового будівництва в Україні залишаються кошти населення, які є дешевшими відносно банківських кредитів. Разом з тим реальні доходи населення не відповідають вартості житлового будівництва, тому більшість українців не мають в своєму розпорядженні достатніх коштів. За таких умов важливим напрямом має стати максимальне підвищенні доступності житла для широких верств населення шляхом надання субсидій окремим групам населення, сприяння зростанню їх доходів, здешевлення іпотечного кредитування і кредитів системи житлових будівельних заощаджень для населення.

Відновлення доступного іпотечного кредитування є важливим напрямом у підвищенні попиту, адже близько 70-80% квартир у докризовий період купувалось за кредитні кошти [138].

У більшості країн світу придбання житла в кредит є не тільки основною формою вирішення житлової проблеми, але і базовою сферою економічної діяльності. Масштаби іпотечного кредитування будівництва або придбання житла визначаються співвідношення вартості житла до річних доходів позичальника; сумою кредиту; терміном його погашення; процентною ставкою тощо [90, с. 284-288]. Тому, удосконалення системи іпотечного кредитування потрібно здійснювати у паралельно із заходами щодо зниження вартості житла, уникнення передчасного підвищеного платоспроможного попиту, а також цінового і тимчасового дисбалансу на ринку житла.

Іпотечне кредитування може здійснюватись через систему житлових будівельних заощаджень, яка базується на нагромадження індивідуальних заощаджень, для отримання позики з метою покращення житлових умов. Головне призначення система житлових будівельних заощаджень – надання учасникам житлових кредитів на пільгових умовах. Вона призначена для категорії громадян, що не мають достатніх засобів для внесення первинних внесків під час отримання іпотечних кредитів у банках, але мають достатньо стабільний дохід [79, с. 300-305].

На етапі розвитку системи житлових будівельних заощаджень важлива роль відводиться державному сприянню. Необхідним є створення законодавчих і нормативних актів, що приймаються на місцевому рівні та регулюють діяльність житлово-будівельних споживчих товариств, здійснення державного контролю за додержанням прав та інтересів пайовиків, сприяння будівництву та реконструкції житла, наданні земельних ділянок для реалізації власних проектів.

Вирішенням проблеми фінансування будівництва може стати запровадження системи цільових субсидій у безготівковій формі громадянам на придбання житла. Суми за такими кредитами слід віднести на внутрішній борг, погашення якого здійснювати за рахунок частини доходів НБУ [138].

Таким чином, кризовий стан будівельної галузі доводить, що в сучасних економічних умовах в Україні, фінансування житлового будівництва є вкрай недостатнім. Надзвичайно вагомим залишається питання інвестування з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних осіб в той час як питома вага інших джерел фінансування будівництва житла продовжує залишатися незадовільною.

Важливого значення для розвитку фінансування житлового будівництва в Україні набуває проблема підвищення ефективності системи іпотечного кредитування, її соціальної спрямованості, особливо в післякризовий період, вирішення якої потребує активізації державної політики підтримки будівельної сфери шляхом [201, с. 166-170]:

- вдосконалення дозвільно-погоджувального процесу відкриття будівництва;

- рефінансування банків, що кредитують будівництво житла;

- надання цільових субсидій окремим групам населення;

- підтримки житлової ощадної системи, шляхом виплати громадянам-вкладникам премії за внесками на ці заощадження;

- визначення способів рефінансування кредитів будівельних підприємств та житлово-будівельних споживчих товариств;

- запровадженні податкових пільг.

Аналізування наявного стану фінансування будівництва показав, що в сучасних економічних умовах в Україні, надзвичайно важливим залишатися питання пошуку ефективних механізмів залучення коштів приватних інвесторів (в той час як питома вага інших джерел фінансування будівництва житла продовжує залишатися незадовільною).

На сьогоднішній день найбільш оптимальними з таких механізмів є фонди фінансування будівництва та випуск безпроцентних (цільових) облігацій. Інші ж механізми з ряду причин не набули достатнього розвитку.

Важливого значення для розвитку фінансування житлового будівництва в Україні набуває адаптація досвіду світової практики до вітчизняних умов, аналіз різних схем проектного фінансування, що використовуються у розвинених країнах та визначення можливості їх застосування в Україні. При цьому рекомендується переходити від тактичних цілей фінансування житлового будівництва до реалізації стратегічних цілей житлово-будівельної політики, обумовлених соціально-економічними перетвореннями у суспільстві.

Таким чином, ситуація у будівельній сфері обумовлена впливом світової фінансової кризи, яка спричинила загострення існуючих проблем у будівельному секторі України.

Припинення іпотечного кредитування фізичних осіб зумовило різке зменшення попиту та падіння цін на первинному ринку нерухомості, а відтак і відтік спекулятивного капіталу. Втрата дешевих кредитних ресурсів забудовниками практично залишила будівельні організації без обігових коштів. В результаті спостерігається загострення боротьби між будівельними підприємствами за обмежені інвестиційні ресурси, що набуває форми інвестиційної конкуренції.

У широкому розумінні інвестиційна конкуренція – це боротьба між ринковими суб’єктами за інвестиційні ресурси. У вузькому – це управління наявними ресурсами підприємства та його конкурентними перевагами з ціллю забезпечення стабільного розвитку та зміцнення конкурентних позицій на ринку. Інструментом конкурентної боротьби в такому випадку виступає розробка конкурентної стратегії розвитку підприємства та ефективна її реалізація, що досягається за умов врахування максимальної кількості факторів зовнішнього та внутрішнього конкурентного середовища діяльності підприємства задля реалізації інвестиційних проектів у визначені терміни і отримання прибутку.

В умовах кризового стану будівельного сектору та загострення інвестиційної конкуренції подальший розвиток будівельних організацій потребує нових підходів до функціонування підприємств галузі, підвищення ефективності їх управління, розробки системи інвестування будівництва в цілому і інвестування житлового будівництва зокрема, вдосконалення законодавчої бази здійснення будівельної діяльності і забудови територій. Все це можливе лише за умови розроблення і реалізації ефективної стратегії розвитку підприємства основними складовими якої мають стати конкурентна та інвестиційна стратегії.

1.3 Стратегія розвитку підприємства в умовах інвестиційної конкуренції

Управління підприємствами у ринкових умовах неможливе без планування господарської діяльності на усіх її рівнях, починаючи від оперативного і закінчуючи тактичним і відповідно стратегічним. Стратегічне управління – це складний процес, без реалізації якого неможливий розвиток підприємств, адже воно включає постійний аналіз, моніторинг середовища організації як зовнішнього, так і внутрішнього, і з урахуванням цього розробку відповідної програми дій підприємства. Проте, успішне стратегічне управління повинно ґрунтуватись на виробленому концептуальному підході з урахуванням стратегічних змін [122, с.244].

Стратегічне управління пов’язане з досягненням стратегічних результатів: нових ринків, нових товарів, нових технологій тоді як стратегічне планування сфокусоване на прийнятті оптимальних стратегічних рішень щодо підвищення конкурентоспроможності підприємства та рівня його інвестиційної привабливості, визначення основних напрямів розвитку підприємства та засобів його досягнення [207].

Стратегічний розвиток підприємства реалізується на основі відповідної стратегії розвитку, що дозволяє отримати уявлення про те, як підприємство може забезпечити досягнення накреслених стратегічних цілей. Стратегія розвитку підприємства у етимологічному аспекті, об’єднує в собі поняття стратегії та розвитку підприємства і є похідною від понять стратегічний розвиток підприємства, стратегічне управління, управління розвитком підприємства (рис. 1.15).

Узагальнюючи поняття «стратегія» і «розвиток підприємства», можна сформулювати визначення, що базується на розумінні розвитку як процесу якісних змін та перетворень у діяльності підприємства у зв’язку з необхідністю розв’язання існуючих протиріч, а стратегії як способу та напрямку розвитку [160, с. 41-42].

Рис. 1.15. Декомпозиція категорії «стратегія розвитку підприємства»*

*складено автором

Базовим у теорії стратегічного управління є поняття стратегії, оскільки саме вона є об’єднуючим механізмом цілей можливостей (потенціалу) та умов (зовнішнього середовища). Для забезпечення ефективного функціонування підприємств виникає необхідність наукового обґрунтування стратегій їх розвитку [84, с.267]. Тому, розробка практичних рекомендацій щодо організації управління розвитком та формування відповідної стратегії розвитку підприємства окреслює подальший напрям дослідження.

Існують різні підходи у трактуванні сутності стратегії, однак спільним для них є розуміння стратегії як сукупності норм і правил, щодо прийняття стратегічних рішень, наслідком яких є зміна майбутнього стану підприємства.

Досить часто під стратегією підприємства розуміють спосіб досягнення перспективних цілей щодо зміцнення конкурентних позицій та успіху діяльності, загальний напрям дій, що визначає довгостроковий розвиток підприємства [4]. Стратегія визначає пріоритетні цілі та вказує шляхи їх досягнення визначаючи єдиний напрям руху до розвитку підприємства [95; 100].

Перші визначення основних положень стратегічного планування були розроблені в 60-ті роки І. Ансоффом, К. Ендрюсом. та А. Чандлером.

Запровадження терміну «стратегія» в економічній науці та практиці управління було зумовлене посиленням конкурентної боротьби, що змусила підприємства шукати нові шляхи досягнення довгострокових переваги над конкурентами. Глобалізація економічних процесів та зростання конкуренції між виробниками обумовили широке визнання стратегічного мислення в управлінні підприємством, зробило стратегію невід’ємною частиною управління бізнесом практично у всіх країнах з ринковою економікою [84, с.267].

Розгляд існуючих концепцій стратегії дозволяє виділити декілька підходів до визначення сутності стратегії.

Класичним підходом стратегія визначається як план або модель дій та ототожнюється із засобом досягнення цілей підприємства. Як зазначав А. Чандлер, “...стратегія – це визначення основних довгострокових цілей та завдань підприємства, прийняття курсу дій і розподілу ресурсів, необхідних для виконання поставлених цілей” [191, с. 207]. Вчений виділив три  основні положення, що характеризують процес стратегічного планування, а саме – встановлення довгострокових цілей, на які спрямовується розробка стратегії та визначення відповідних завдань; визначення основних етапів реалізації стратегії; вирішення питань щодо розподілу ресурсів між напрямами реалізації стратегії. На основі цього обґрунтовувалась доцільність використана стратегії як інтенсивного засобу конкурентної боротьби.

В подальшому стратегія все частіше трактувалася як план досягнення перемоги над конкурентами за допомогою комплексу різноманітних дій та правильно визначених напрямів діяльності на ринку. При цьому основним у виборі та розробці стратегії було раціональне планування [6].

Такої ж концепції дотримуються інші спеціалісти, розглядаючи стратегію як узагальнюючу модель дій, необхідних для досягнення поставленої мети шляхом координації та розподілу ресурсів компанії [69, с. 26]; комплекс дій для досягнення певних цілей та виконань завдань, що спрямовані на довготривалу перспективу [63].

Отже, можна зробити висновок, що за цим підходом стратегія охоплює процес цілеутворення і є засобом координації цілей і ресурсів. Цілеспрямованість в даному випадку є основною взаємопов’язуючою складовою процесу розробки стратегії, стратегічного планування та стратегічного управління в цілому.

Другим – концептуальним підходом є розуміння стратегії як набору правил прийняття рішень. Він пов’язаний з подальшими дослідженнями у цій області таких вчених як: І. Ансофф, М. Мескон, М. Портер, М. Хедоурі та ін.

Учені М. Мескон і М. Хедоурі дійшли висновку, що “стратегія – це комплексний план, сформований для здійснення місії організації та досягнення її цілей” [103, с. 421]. М. Мескон розглядає стратегію як детальний всебічний комплексний план, призначений для того, щоб забезпечити здійснення місії організації та досягнення її мети.

І. Ансофф стверджує, що стратегія являє собою перелік правил для прийняття рішень, якими організація керується у своїй діяльності [6] Використовуючи концепцію стратегічного менеджменту вчений зазначав, що стратегія являє собою набір правил для прийняття рішень, якими організація керується у своїй діяльності. Вчений виділив дві групи правил для прийняття рішень з метою забезпечення стійкого зростання і розвитку підприємства: правила взаємовідносин підприємства з зовнішнім середовищем (стратегія бізнесу) і правила встановлення рівноваги між власними внутрішніми змінними (організаційна концепція).

Також, як план управління підприємством, тлумачили стратегію у своїх працях американські учені А.А. Томпсон і А.Дж. Стрікленда, виділяючи при цьому її спрямування на зміцнення ринкових позицій та задоволення споживачів [174, с. 11].

Сутність стратегії згідно М. Портера полягає у позиціонуванні організації щодо галузевого середовища. При цьому, використовуючи ідею ланцюжка цінностей, вчений пропонував стратегію розглядати як аналіз внутрішніх процесів та взаємодій між різними складовими організації для того щоб визначити, як і де додається цінність [140].

Цієї ж концепції притримується і Р.А. Фатхутдінов, запропонувавши власне бачення стратегії як програми, плану, генерального курсу суб’єкта управління для досягнення ним стратегічних цілей у будь-якій галузі діяльності [178, с. 3].

Отже, особливість підходу до розуміння стратегії як набору правил прийняття рішень полягає в тому, що у визначенні стратегії робиться наголос на її всеосяжному характері, оскільки означені правила передбачають розв’язання проблем розвитку підприємства, забезпечення збалансованості його діяльності як у зовнішньому, так і у внутрішньому середовищі.

Можна також виділити і комплексний підхід, згідно з яким стратегія – це не тільки засіб досягнення цілей і здійснення місії, це – програма функціонування підприємства в зовнішньому середовищі, взаємодії з конкурентами, задоволення клієнтів, реалізації інтересів акціонерів, зміцнення конкурентних позицій підприємства.

Згідно даного підходу стратегія являє собою установлену на досить тривалий період сукупність норм, орієнтирів, напрямків, сфер, способів і правил діяльності, в також як напрям і масштаб дій у довгостроковому плані. Реалізація стратегії спрямована на забезпечення зростання і високу конкурентоспроможність підприємства, на зміцнення його позиції на ринку та підвищення здатності до виживання в умовах конкуренції. Досягнути таких результатів можна шляхом приведення ресурсів підприємства у відповідність до мінливого середовища його функціонування [84].

Таким чином, за цим підходом стратегія підприємства має більшу багатофункціональну спрямованість.

Шершньова З. Є. та Оборська С.В. виділяють дві основні концепції стратегії: філософську та організаційно-управлінську [207].

Філософська – акцентує увагу на визначенні напрямку розвитку організації, який дає відповідь на питання: в якому бізнесі діє організація і в якому бізнесі вона повинна бути? При цьому стратегія бізнесу розробляється для того, щоб зв’язати внутрішні можливості (потенціал) організації з її зовнішнім середовищем. Стратегія розглядається як філософія, якою має керуватися організація в своїй стратегічній діяльності. З цієї точки зору вони дають таке визначення стратегії:

- позиція, спосіб життя, що не дає зупинитися на досягнутому, а орієнтує на постійний розвиток;

- інтегральна частина менеджменту, що дозволяє усвідомити майбутнє; процес мислення, інтелектуальні вправи, які потребують спеціальної підготовки, навичок і процедур;

- відтворювана цінність, що дає змогу досягти найкращих результатів, активізувати діяльність всього персоналу;

- шаблон логічної, послідовної поведінки, яка складається на підприємстві свідомо чи стихійно [9].

Відповідно до іншої – організаційно-управлінської концепції – стратегії пов’язана з конкурентними діями, заходами та методами здійснення стратегічної діяльності організації. При цьому вона містить відповідь на питання, як організація діє на вибраних нею ринках. Така стратегія в літературі називається „конкурентною стратегією” і розглядається як довгострокові ідеї діяльності організації, спосіб досягнення цілей, який вона визначає для себе, керуючись власними міркуваннями в межах умов, що надає зовнішнє середовище. Наприклад, П. Друкер стверджує, що кожна організація має свою теорію бізнесу – допущення, на основі яких організація створюється та управляється. Для цього треба мати чотири складові:

- допущення про середовище, в якому діє бізнес, місія і ключові компетенції повинні відповідати реальності;

- допущення у всіх трьох указаних областях повинні відповідати одна одній;

- теорія бізнесу повинна бути відомою співробітникам самої організації;

- теорія бізнесу повинна регулярно піддаватися тестуванню [2].

Розглядаючи сутність стратегії виділяють такі її характерні особливості, як орієнтація на довгостроковий період, можливість адаптації до змін умов зовнішнього конкурентного середовища та спрямованість на забезпечення міцної конкурентної позиції підприємства.

Загалом існуючі визначення стратегії досить різняться між собою. Підтримуючи концепцію п’яти «П» Г.Мінцберга, варто зазначити, що в комплексі стратегія являє собою план дій, принципи функціонування підприємства, позицію підприємства на ринку, перспективи його діяльності та прийом конкурентної боротьби. Усе це обумовлює особливу роль стратегії у системі управління підприємства.

Стратегія як довгострокова програма діяльності підприємства повинна постійно підлягати контролю, оцінюватися та відповідним чином коригуватися в процесі її реалізації з урахуванням моніторингу і аналізу зовнішнього і внутрішнього середовищ [122, с.247].

Стратегія розвитку – це перспективний спосіб та напрямок розвитку підприємства, який спрямований на досягнення довгострокових цілей шляхом якісних змін і перетворень у діяльності підприємства з урахуванням ринкових можливостей та наявних ресурсів. Таким чином, акцент у визначенні робиться на процес переходу з одного стану в інший, більш досконалий, перехід від старого якісного стану, від простого до складного, від нижчого до вищого [160, с. 42].

Складність формування стратегії розвитку полягає у тому, що при різних теоретико-методологічних підходах вона розглядається з конкретної позиції, а тому повинна мати конкретне призначення, суть та зміст, які залежать від можливостей та умов діяльності кожної конкретної організації.

Формування стратегії розвитку підприємства є складовим елементом стратегічного управління, весь процес якого охоплює такі складові:

1-й блок: стратегічний аналіз: оцінка інтенсивності інвестиційної конкуренції та обумовлених її впливом інвестиційних перспектив і конкурентних позицій підприємства;

2-й блок: прогнозування та безпосередній вибір стратегії. Проводиться порівняльна оцінка альтернатив і вибираються найбільш вагомі стратегії;

3-й блок: стратегічне планування та організація: формулювання цільових завдань на короткотермінову і довготермінову перспективу;

4-й блок: контроль за реалізацією стратегії розвитку та її коригування.

Наведені складові загального процесу стратегічного управління розвитком підприємства у свою чергу здійснюються у кілька взаємопов’язаних етапів, що формують собою безперервний процес розробки реалізації та коригування стратегії розвитку підприємства.

В межах проведення стратегічного аналізу, як вихідної складової здійснення стратегічного управління, можна виділити два основних етапи:

Етап 1. – формулювання місії підприємства.

На першому етапі визначають місію і мету діяльності підприємства. Місією є основний мотив створення та функціонування підприємства з точки зору його власників. Основною метою діяльності підприємства є зазвичай отримання прибутку.

На цьому ж етапі розробляється система стратегічних цілей розвитку підприємства, процес формування яких складається з двох взаємопов’язаних етапів роботи:

- якісної характеристики цілей (наприклад, завоювання ринку, досягнення і утримання стійких конкурентних позицій, забезпечення стійкого зростання прибутку, залучення достатній обсягів інвестицій  та ін.);

- кількісне визначення поставлених цілей через встановлення системи показників господарської діяльності, яких прагне досягти підприємство.

Стратегічний аналіз полягає у співставленні мети та цілей діяльності підприємства з результатами аналізу інвестиційного конкурентного середовища.

Етап 2. Аналіз середовища діяльності підприємства. На цьому етапі здійснюють аналіз середовища, прогнозують його майбутній розвиток, виявляють можливості і загрози, сильні і слабкі сторони, оцінюють конкурентоспроможність і інвестиційну привабливість підприємства, прогнозують їх зміни. Важливим при цьому є ґрунтовне вивчення стану зовнішнього середовища та ступеня впливу чинників його дії на підприємство, в межах чого проводиться оцінка сильних та слабких сторін діяльності підприємства, аналізування ефективності господарської діяльності, оцінювання конкурентоспроможності підприємства та визначення його конкурентних позицій на ринку.

Другою узагальненою складовою процесу стратегічного управління розвитком підприємства є прогнозування та вибір стратегії.

Етап 3. На етапі прогнозування майбутніх змін конкурентного інвестиційного середовища моделюються можливі сценарії розвитку подій (оптимістичний, песимістичний та найбільш вірогідний).

Етап 4. Здійснюється відбір і формування набору стратегій відповідно до прогнозованих майбутніх змін; розробка стратегічних альтернатив розвитку підприємства та їх оцінювання (відбір).

Етап 5. Оцінка стратегічних альтернатив та вибір найбільш доцільної для реалізації. Оцінюється конкурентоспроможність та інвестиційна привабливість підприємства у разі реалізації тієї чи іншої стратегії за певним сценарієм і здійснюється вибір найбільш прийнятної стратегії з альтернативних. На цьому етапі підприємство аналізує загальні стратегії, що підходять до використання у даних умовах і обирає ту стратегію, яка найбільше відповідає стратегічним цілям і плановим показникам, встановленим на підприємстві.

Оцінка розроблених стратегічних альтернатив та вибір найбільш доцільної для реалізації проводиться за наступними основними параметрами:

- відповідність стратегії умовам зовнішнього конкурентного середовища;

- узгодженість стратегії із внутрішнім середовищем підприємства, достатність наявних на підприємстві ресурсів для реалізації обраної стратегії;

- оптимальний рівень ризиків, пов’язаних із здійсненням стратегії;

- ефективність та результативність реалізації стратегії.

Вибір конкретної стратегії означає, що з множини шляхів розвитку і способів дій, які відкриваються перед підприємством, приймається рішення вибрати один, у якому воно буде розвиватися [3].

Наступною складовою є стратегічне планування та організація, що передбачає безпосередню реалізацію обраної серед альтернатив стратегії та охоплює такі етапи:

Етап 6. Розробка остаточного варіанту стратегічного плану підприємства, відповідно до якого розробляються тактичні середньострокові плани. Визначається послідовності дій у межах обраної стратегії. На даному етапі необхідно розробити всі заходи щодо реалізації стратегічного планування на підприємстві.

Здійснюються заходи, що спрямовані на реалізацію розробленої стратегії розвитку підприємства:

- розробка системи забезпечуючих (функціональних) стратегій;

- формування політики підприємства за окремими найважливішими напрямками діяльності;

- розробка системи тактичних планів ведення господарсько-фінансової діяльності.

Етап 7. Реалізація стратегій, тобто процес стратегічного управління передбачає організацію реалізації стратегії. Відбувається чіткий розподіл дій з доведенням їх до окремих підрозділів та виконавців, а також забезпечення кожного виду робіт у межах стратегічного планування необхідними ресурсами.

Не від’ємною складовою процесу управління підприємством є контроль за реалізацією стратегії розвитку. Четверта складова процесу стратегічного управління розвитком підприємства містить:

Етап 8. Контроль і коригування стратегій [71, с. 148-154]. Здійснюється практична оцінка, облік і контроль виконання запланованих дій, моніторинг ходу реалізації стратегії та оцінка необхідності її коригування. Виконується перевірка досягнення всіх цілей і показників стратегічного планування, що були заплановані до виконання на початковому етапі.

Етап 9. Аналізування виконання запланованих дій у результаті чого підводяться підсумки про ступінь реалізації завдань стратегічного планування за звітний період. Даний етап надає можливість у наступному періоді стратегічного планування запобігти помилок, що були допущені у звітному періоді.

Етап 10. Зворотний зв’язок. Якщо виявляються помилки, недоробки у формуванні стратегічного плану на будь-якому із етапів зворотний зв’язок передбачає часткові зміни місії і цілей, якщо вони виявилися до певної міри нереальними. Процес формування стратегії підприємства повинен бути гнучким, адаптивним та безперервним процесом. На будь-якому з етапів необхідно передбачити можливість коригування вихідних параметрів стратегії у відповідності до непередбачуваних змін зовнішнього інвестиційного конкурентного середовища.

Модель стратегічного управління розвитком підприємства запропонована автором на рис. 1.16.

Під стратегією розвитку розуміють економічно ефективне досягнення цілей економічними методами та прийомами. Стратегія розвитку підприємства – набір засобів, які підприємство використовує для найбільш повного задоволення потреб у досягненні перспективних цілей з мінімальним рівнем ризику при найбільш ефективному використанні ресурсів у відповідних умовах зовнішнього та внутрішнього конкурентного середовища [45].

Рис. 1.16. Модель стратегічного управління розвитком підприємства *

*складено автором

Результати реалізації керівництвом підприємства стратегічних рішень в тій чи іншій галузі обумовлено, з одного боку, впливом цих сфер на характер рішень, що приймаються, з іншого – впливом самих стратегічних рішень на процеси, що протікають у внутрішньому та зовнішньому середовищах [37]. Отже, стратегія розвитку – це сукупність взаємопов’язаних та взаємообумовлених складових елементів, що поєднані генеральною метою – створення і підтримання високого рівня конкурентної переваги підприємства та інвестиційної привабливості задля залучення достатніх для сталого розвитку підприємства інвестиційних ресурсів. Вона являє собою систему забезпечення конкурентних переваг та інвестиційної привабливості підприємства.

Формування ефективної стратегії розвитку підприємства не можливе без як найповнішого врахування усіх чинників та сил внутрішнього середовища яке визначається можливостями підприємства, рівнем його організації та управління, так і без проведення оцінки та визначення інтенсивності і напрямку дії факторів зовнішнього інвестиційного конкурентного середовища. На практиці підприємствам вдається запровадити не більше як 10% запланованої стратегії [11], через те, що на компанію діють зовнішні чинники вплив яких передбачити та врахувати на етапі розробки стратегії не можливо.

Важливість вказаних чинників та сила їх впливу обумовлюється галуззю економіки до якої належить підприємство та його діяльності. Для підприємств будівельних підприємств у даній ієрархії першість належить можливості залучення інвестицій та рівень галузевої конкуренції, що є визначальними показниками інтенсивності інвестиційної конкуренції у будівельній сфері.

Загалом сукупність чинників впливу на діяльність підприємства, а від так і на реалізацію стратегії його розвитку, формують собою конкурентне середовище.

Згідно М. Портеру, конкурентне середовище – це сукупність якісних і кількісних показників, що характеризують стан розвитку конкуренції [11, с. 257].

Відповідно до наведеного визначення інвестиційне конкурентне середовище являє собою сукупність якісних характеристик зовнішнього середовища та кількісних показників, що відображають рівень інтенсивності дії інвестиційної конкуренції.

Чинники інвестиційного конкурентного середовища обумовлюють конкурентний потенціал підприємства, який в свою чергу визначається спроможністю створити ефективну систему управління наявними конкурентними перевагами внутрішнього та зовнішнього середовища діяльності підприємства.

До зовнішнього середовища належить:

- макросередовище, що визначається політичною та економічною ситуацією в країні, галузі;

- мезосередовище визначається впливом наявних конкурентів, потенційних конкурентів, конкурентів, що пропонують товари-замінники, покупців та постачальників, що діють в межах визначеної галузі та окреслюють коло безпосередніх конкурентів підприємства на ринку.

Чинниками внутрішнього середовища є трудові ресурси, оборотні кошти, технологія будівництва, матеріально-технічна база, інформація та ін. Вектор їх впливу на інвестиційну привабливість підприємства та рівень його конкурентоспроможності в умовах інвестиційної конкуренції можна визначити через розрахунок основних фінансово-економічних показників діяльності підприємства (коефіцієнти ліквідності, платоспроможності, фінансової стійкості, абсолютні та відносні показники ефективності діяльності підприємства).

Ефективність проведення інноваційно-інвестиційних процесів на макрорівні залежить від інвестиційно-інноваційного клімату країни.

Трактування інвестиційного клімату має багато варіантів, однак більшість з них зводиться до того, що це сукупність суб’єктивних і об’єктивних умов, які беруть в розрахунок інвестори при прийнятті рішення щодо доцільності залучення інвестицій в економіку країни. Загалом, інвестиційний клімат відображає стан економіки країни, об’єднуючи такі її характеристики як соціально-економічну стабільність, рівень розвитку законодавчої бази, рівень розвитку продуктивних сил, стан фінансово-кредитної системи та інвестиційного ринку, інвестиційну активність вітчизняних та іноземних інвесторів тощо.

По відношенню до територіальних економічних систем, якими є країни чи окремі регіони, поняття «інвестиційний клімат» застосовується поряд з категорією «інвестиційна привабливість». Ці поняття подібні, оскільки вони враховують максимальну кількість факторів, що впливають на процес прийняття інвестиційних рішень та подальшу реалізацію інвестиційних проектів [16, с.253].

До мезосередовища відносять ту частину зовнішнього середовища, з якою підприємство взаємодіє безпосередньо.

Найбільш визнаною, класичною моделлю діагностики основних чинників конкуренції, що впливають на ринок та визначення характеру конкурентної боротьби є модель, запропонована М.Портером (1980 р.) згідно якої конкурентне середовище формується під впливом таких п’яти конкурентних сил, як:

- суперництво між існуючими конкурентами в межах однієї галузі;

- конкуренція, яку створюють товари-замінники, що виробляються підприємствами інших галузей;

- потенційна загроза появи в галузі нових підприємств-конкурентів;

- економічні та торгівельні можливості постачальників;

- економічні та купівельні можливості покупців продукції підприємства.

Наявність п’яти конкурентних чинників пояснюють той факт, що конкуренція в галузі не обмежується лише суперництвом та взаємодією між підприємствами, що існують на ринку на даний момент [140, с.22].

Значення і сила впливу кожного з факторів інвестиційної конкуренції змінюється і визначає ціни, витрати, розміри капіталовкладень у виробництво, збут продукції і прибутковість діяльності підприємства. Будівельні підприємства, намагаючись використати сприятливу для них ринкову ситуацію, знижують свій прибуток для підтримки конкурентних переваг, збільшуючи при цьому витрати на нововведення, рекламу, збут продукції, зниження ціни на неї тощо.

Державна політика у сфері регулювання інвестиційної конкуренції. Крім перерахованих у моделі М. Портера виділяють також шостий чинник – вплив держави на формування конкурентних переваг та забезпечення конкурентоспроможності підприємства, який здійснюється через реалізацію державної політики регулювання конкуренції.

Зважаючи на особливості функціонування будівельної сфери пропонуємо власне бачення сил інвестиційного конкурентного середовища будівельних підприємств, що відіграють різну роль залежно від обставин (рис. 1.17).

Рис.1.17. Модель безпосереднього інвестиційного конкурентного середовища будівельних підприємств

* сформовано автором на основі моделі М.Портера

Відповідний вплив держава здійснює і у сфері інвестиційної конкуренції, визначаючи на законодавчій основі правила поведінки інвесторів та інших учасників інвестиційного ринку, умови ведення підрядних торгів та реалізацію державних замовлень на будівництво об’єктів.

Державна політика регулювання конкуренції спрямована на забезпечення дотримання умов чесної конкуренції на внутрішніх і міжнародних ринках.

Для стимулювання інвестиційного попиту товаровиробників і розвитку інвестиційної конкуренції між ними держава застосовує систему заходів антимонопольного регулювання.

Основи ефективної, «чесної», вільної інвестиційної конкуренції закладені в законі «Про інвестиційну діяльність». Зокрема, у ст. 7 закону вказано, що «всі суб’єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності та господарювання мають рівні права щодо здійснення інвестиційної діяльності, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.» та «інвестор самостійно визначає цілі, напрями, види й обсяги інвестицій, залучає для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів і торгів».

Суб’єкти інвестиційної діяльності зобов’язані:

- додержувати державних норм і стандартів, порядок встановлення яких визначається законодавством України;

- виконувати вимоги державних органів і посадових осіб, що пред’являються в межах їх компетенції;

- подавати в установленому порядку бухгалтерську і статистичну звітність;

- не допускати недобросовісної конкуренції і виконувати вимоги законодавства про захист економічної конкуренції.

Внутрішнє інвестиційне середовище об’єднує велику кількість взаємозв’язаних змінних, серед яких найважливішими будуть: ресурси і організація корпорації; питома вага на ринку і збуту; фінансування; виробництво, рівень інноваційності та технології; розвиток персоналу. Компоненти, кожної групи наведені на рис. 1.18.

На формування стратегії розвитку визначний вплив має зовнішнє середовище, однак на її реалізацію більше впливає внутрішнє середовище самого підприємства.

Отже, стратегія складається з багатьох конкурентоспроможних дій та підходів, від яких залежить успішне управління підприємством. Стратегічні зміни як результат впливу інвестиційної конкуренції на розвиток підприємства можуть передбачати зміну організаційної структури управління, запровадження нових технологій, формування системи стимулювання працівників, вдосконалення методів і стилю управління, розвиток у працівників стратегічного мислення [3, с. 144], коригування існуючої стратегії в напрямку скорочення або згортання виробництва або навпаки з орієнтацією на нові ринки збуту.

Рис. 1.18. Чинники внутрішнього інвестиційного середовища підприємства*

*систематизовано автором

Продумана стратегія розвитку підприємства слугує орієнтиром для керівництва у прийнятті об’єктивних рішень задля досягнення намічених цілей, дозволяє утримувати сильні конкурентні позиції на ринку, адаптуючись до впливу чинників внутрішнього та зовнішнього середовища.

Таким чином, у сучасних умовах ринкових перетворень вагомим фактором, що впливає на діяльність підприємства, визначає умови його функціонування, виступає спонукальним мотивом запровадження інновацій та інвестицій на підприємстві виступає конкуренція.

Аналіз поглядів науковців на сутність конкуренції дозволив встановити еволюцію підходів до її визначення що були уточнені як «змагальний», «структурний» і «функціонально-поведінковий» та доповнені четвертим підходом «управлінським».

Конкуренція є досить широким економічним поняттям, що  зумовлює наявність великої кількості її визначень. Залежно від суб’єкта її реалізації чи місця здійснення явище конкуренції може трактуватись:

– з позиції вигоди для держави – як механізм, що витісняє з ринку підприємства, які використовують застарілі технології, забезпечуючи панування нових, більш ефективних, випускаючих продукцію кращої якості в результаті використання новітніх науково-технічних розробок;

– з позиції суб’єкта господарювання – як особливий тип взаємовідносин, який вимагає від суб’єктів ринку здійснення процесів управління своїми конкурентними перевагами у межах певної моделі ринку за допомогою розробки та впровадження інновацій для досягнення поставлених цілей шляхом змагання, суперництва, співпраці, партнерства, співпідприємництва з конкурентами за найбільш повне та найкраще задоволення об’єктивних та суб’єктивних потреб у межах законодавства;

– з позиції ринку – як боротьба підприємств за обмежений обсяг платоспроможного попиту населення, боротьба за гроші покупця шляхом задоволення його потреб. А також як наявність на ринку великого числа незалежних покупців і продавців, можливість для покупців і продавців вільно виходити на ринок і залишати його.

За результатами роботи було визначено, що на сучасному етапі теорія конкуренції розвивається згідно управлінського підходу, що вимагає від підприємства розробки дієвої стратегії його розвитку в умовах нестабільного зовнішнього середовища через усвідомлення, формування та ефективне використання конкурентних переваг.

Визначення, що відповідає управлінському підходу розглядає конкуренцію з позиції підприємства, тоді як згідно поведінкового, функціонального та структурного підходу конкуренція – це система ефективного управління конкурентними перевагами суб’єктів господарювання у межах певної моделі (моделей) ринку за допомогою розробки та впровадження інновацій, залучення та ефективної реалізації інвестицій для досягнення поставлених цілей шляхом змагання чи співпраці з конкурентами за найбільш повне та найкраще задоволення об’єктивних (інтересів ринку) та суб’єктивних (інтересів підприємства) потреб.

Відповідно до управлінського підходу конкуренцію розглядають з позиції підприємства, тоді як змагальний, структурний та функціонально-поведінковий визначають що вона знаходиться в компетенції держави.

Проведене дослідження сутності поняття «інвестиційна конкуренція», яку запропоновано розглядати як особливий тип взаємовідносин, що вимагає від суб’єктів ринку здійснення процесів управління своїми конкурентними перевагами з метою формування власної інвестиційної привабливості для залучення необхідних обсягів інвестиційних ресурсів шляхом змагання, суперництва, співпраці, партнерства з конкурентами та інвесторами для досягнення поставлених цілей за повне та якісне задоволення потреб. На відміну від існуючих запропоноване визначення базується на управлінському підході, у рамках якого конкуренція розглядається, як система ефективного управління ресурсами підприємства, використання внутрішніх та зовнішніх переваг задля досягнення стабільних позицій на ринку і задоволення власних та суспільних інтересів.

Обґрунтовано, що діяльність будівельних підприємств здійснюється за умов конкуренції за інвестиційні ресурси, її роль посилюється в умовах нестабільності національної економіки. Доведено необхідність доповнення видів конкуренції інвестиційною, яку визначено як змагання за обмежені інвестиційні ресурси, що ведеться будівельним підприємством шляхом посилення власних конкурентних переваг та формуванням конкурентоспроможності у довготривалому періоді.

На основі дослідження сформульовано власне визначення інвестиційної конкуренції, як боротьби за обмежені інвестиційні ресурси, що ведеться будівельним підприємством шляхом управління власними конкурентними перевагами та формуванням довгострокової конкурентоспроможності підприємства. Розглянуті основи ведення чесної інвестиційної конкуренції, закладені у вітчизняному законодавстві.

Розвиток підприємства потребує залучення додаткових інвестицій, важливим моментом при цьому є визначення джерел, напрямків та форм фінансування. В залежності від джерела інвестицій та способу їх залучення визначено три основних механізми фінансування будівництва: ринковий, державний та змішаний. Визначені особливості та проаналізовані переваги і недоліки законодавчо закріплених способів залучення інвестицій у сферу житлового будівництва, яка є більш контрольованою з боку держави.

Найбільш оптимальним механізмом фінансування будівництва на сьогоднішній день є фонди фінансування будівництва та випуск безпроцентних (цільових) облігацій підприємствами-забудовниками. З ряду причин інші способи інвестування в будівництво житла не набули значного поширення.

Тенденції сучасного розвитку економічної ситуації в Україні обумовлюють необхідність наукового пошуку нових механізмів і методів стратегічного управління, основою якого є стратегія розвитку підприємства.

В процесі дослідження визначений вплив інвестиційної конкуренції на формування стратегії розвитку підприємства та особливості здійснення стратегічного планування, які вона зумовлює. На основі цього, обґрунтована необхідність аналізу зовнішнього середовища діяльності підприємства на предмет інтенсивності інвестиційної конкуренції у процесі стратегічного планування та формування стратегії розвитку будівельного підприємства.

Книга: Ліпич Л. Г. Формування стратегії розвитку будівельного підприємства в умовах інвестиційної конкуренції : монографія / Л. Г. Ліпич, І. В. Чорнуха, І. О. Цимбалюк. – Луцьк : Вежа-Друк, 2015. – 211 с.

ЗМІСТ

1.	Ліпич Л. Г. Формування стратегії розвитку будівельного підприємства в умовах інвестиційної конкуренції : монографія / Л. Г. Ліпич, І. В. Чорнуха, І. О. Цимбалюк. – Луцьк : Вежа-Друк, 2015. – 211 с.
2.	РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ЗАСАДИ СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВА ЗА УМОВ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ
3.	РОЗДІЛ ІІ. ДОСЛІДЖЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ ПІДПРИЄМСТВ БУДІВЕЛЬНОЇ ГАЛУЗІ
4.	РОЗДІЛ ІІІ. УДОСКОНАЛЕННЯ ФОРМУВАННЯ СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ БУДІВЕЛЬНОГО ПІДПРИЄМСТВА В УМОВАХ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ
5.	ВИСНОВКИ
6.
7.	СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
8.	ДОДАТКИТаблиця А.1

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate