Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАНІВ СИН
Інший, той, що вчув запах лева і людей, сидів тим часом на гілляці, дивлячись, як лев готується до стрибка. Унизу під його деревом ховалося величезне сіре тіло слона. Той, що сидів на дереві, неголосно загарчав і скочив слонові на спину. Він щось прошепотів Танторові на величезне вухо, й слон підняв хобота, намагаючись упіймати в повітрі запах, про який йому щойно сказали. Йому прошепотіли ще якесь слово - можливо, то був наказ, і величезний звір, незграбно, але зовсім нечутно рушив у напрямку Нуми й чужих Тармангані, яких вчув його вершник.
Щокрок запахи лева і його жертв виразнішали. Нума втрачав терпець. Чи довго йому ще доведеться чекати на здобич? Хвіст сердито молотив його боки. Він гнівно гарчав, і гадки не мавши про небезпеку; чоловік і дівчина мирно розмовляли на невеликій галявинці.
Їхні коні йшли біч-о-біч. Бейнс узяв Меріем за руку й, міцно стискаючи її, шепотів на вухо дівчині полум’яні слова кохання.
- Поїдемо зі мною до Лондона, - наполягав пан Морісон. - Я можу найняти “сафарі”, і вони за день проведуть нас до моря, перше ніж тут здогадаються, що ми втекли.
- Чому ми повинні тікати? - спитала дівчина. - Бвана й Моя Люба не заперечуватимуть, щоб ми одружилися.
- Я не можу одружитися з тобою зараз, - пояснив пан Морісон, - мені потрібно спершу виконати певні формальності... Я не можу пояснити, та й ти однаково не зрозумієш. Усе буде гаразд. Нам треба поїхати в Лондон. Я не можу чекати. Якщо ти кохаєш мене, то повинна поїхати зі мною. Бо ж як, наприклад, ті мавпи, серед яких ти жила? Чи вони теж переймаються справами одруження? Вони просто кохають так само, як і ми. Якби ти залишилася серед них, то теж мала б когось за чоловіка. Закон природи над усе - ніякий людський закон не може протистояти Божим законам. Що тут такого, якщо ми просто любитимемося. Що нам до інших людей і того, що вони подумають? Я ладен віддати тобі своє життя - а ти мені нічого?
- Ви любите мене? - спитала вона. - Ви одружитесь зі мною, коли ми приїдемо в Лондон?
- Присягаюсь! - вигукнув він.
- Я поїду з вами, - прошепотіла вона, - хоча я не розумію, навіщо це потрібно.
Вона схилилася до нього, він обійняв її і поцілував.
Саме в ту мить край галявини між деревами з’явилася величезна голова слона. Пан Морісон і Меріем не чули й не бачили нікого, крім себе, але їх бачив і чув Нума. Людина, верхи на Танторі побачила дівчину в обіймах чоловіка. Та людина був Корак. Але він не впізнав у стрункій дівчині, вбраній так гарно, свою Меріем. Він побачив лише Тармангані та його самицю. В ту мить Нума стрибнув.
Страхітливо ревучи, - ще й з остраху, щоб Тантор не злякав його здобич, - великий звір вихопився із своєї засідки. Земля задрижала від звуку його могутнього голосу. Налякані коні стали мов укопані. Пан Морісон Бейнс зблід і похолов. Лев мчав на них із Меріем у яскравому сяйві повного місяця. Тіло пана Морісона більше не слухалося його, воно цілком улягло іншій, могутнішій силі - силі першого закону природи, закону самозбереження. Він добре приострожив коня, пригнувся й помчав наосліп геть із лісу, на безпечну рівнину.
Переляканий кінь дівчини погнав услід за першим конем. Лев наздогнав їх. Тільки дівчина залишалася спокійною - дівчина й напівголий дикун, який лежав на карку величезного слона і з усмішкою спостерігав за цікавою виставою, що розігралася йому на втіху. Для Корака це було лише полювання голодного Нуми на двоих чужих Тармангані. Він знав, що Нума має право на здобич. Але тут була самиця. Корак відчув несвідоме бажаний захистити її. Чому саме, він пояснити не міг. Усі Тармангані були йому ворогами. Він надто довго жив серед звірів, щоб людські почуття брали в ньому гору, але оце вперше вони озвалися, - коли він побачив дівчину.
Він наказав Танторові йти вперед. Потім підняв важкого списа і пустив його в лева, який уже летів на здобич. Кінь дівчини вже був по тім боці галявини. Тут він міг би легко стати здобиччю швидкого в ловах звіра, але Нума, розлючений, захотів напасти на дівчину, що їхала верхи. Саме на неї він і летів.
Корак аж скрикнув з подиву, коли в той час, як Нума опинився на спині коня, дівчина легко стрибнула просто з сідла на долішні гілки дерева.
Кораків спис поцілив Нуму в плече, збивши його з панічно наляканого коня. Звільнений від ваги дівчини й лева, кінь, рятуючись, помчав учвал. Нума качався по землі, намагаючись звільнитися від списа, але марно. Тоді він знов погнався за конем.
Корак скерував Тантора в гущавину. Він не хотів, щоб його побачили.
Коли Гансон уже дістався на узлісся, він почув страшне рикання лева й зрозумів, що той нападає. Миттю пізніше повз нього, мов навіжений, промчав на коні, рятуючись від звіра, пан Морісон. Він буквально лежав на коневі, обхопивши його шию руками й немилосердно приострожуючи. Наступної миті з’явився другий кінь - без вершника.
Гансон застогнав, здогадуючись, що трапилось у джунгл’ях. З вигуком прокляття він помчав уперед, сподіваючись відігнати лева від жертви, - гвинтівку він тримав напоготові. Перед його очима нараз постав лев, що гнався за конем дівчини. Цього Гансон зрозуміти не міг. Він знав, що якби Нумі пощастило схопити дівчину, то він би ні за ким більше вже не гнався. Гансон повернув коня, швидко прицілився і вистрілив. Лев зупинився, на мить повернувся в його бік і впав мертвий. Гансон поскакав далі в ліс, гукаючи дівчину.
- Я тут, - враз долинула звідкись із верховіть відповідь. - Ви в нього поцілили?
- Так, - відповів Гансон. - Де ви? Ви щасливо відбулися! Може, це вас навчить не вештатись поночі джунглями.
Вони разом вернулися на рівнину, а невдовзі до ьих дуже повільно під’їхав пан Морісон. Він пояснив, що його кінь схарапудився і він ніяк не міг його спинити. Гансон усміхнувся, бо пригадав, як несамовито колов Бейнс гострими острогами свого коня, але нічого не сказав. Він посадив Меріем собі за спину, і всі троє мовчки поїхали до бунгало.
19
Трохи згодом Корак повернувся й витяг свого списа з тіла Нуми. Він усміхався. Розвага була чудова. Одне лише непокоїло його - як це самиця спромоглася стрибнути з коня на дерево над нею. Вона повелася зовсім як Мангані - зовсім як його згуба-Меріем. Він зітхнув. Його втрачена Меріем, його маленька Меріем померла! Йому дуже захотілося знову її побачити. Він придивлявся услід трьом постатям, що від’їжджали далі рівниною, і міркував, куди б це вони могли їхати. Йому спало на думку піти слідом, проте він і далі стояв, дивлячись, як вони зникають удалині. Вигляд цивілізованої дівчини та англійця в хакі пробудив у пам’яті Корака якісь невиразні спогади.
Колись він мріяв повернутися в їхній світ, але зі смертю Меріем в серці його померли і бажання, і надія. Він волів відтепер жити в самотині, якомога далі від людей. Він зітхнув і повільно пішов назад у джунглі.
Тантор, нервовий на вдачу, не мав ніякого бажання наближатися до трьох білих чужинців, а після того, як озвалася рушниця Гансона, обернувся і почвалав геть. Коли Корак повернувся, слона ніде не було видно. А втім, мавполюд не дуже журився відсутністю свого друга. Тантор мав здатність несподівано зникати. Вони могли Цілий місяць не бачити одне одного, бо Корак рідко коли вдавався до пошуків сірого велетня і зараз не став його шукати. Він швидко знайшов зручне сідало на великому Дереві й невдовзі заснув.
Бвана вже зустрічав шукачів пригод на веранді бунгало. Крізь сон він почув постріл рушниці Гансона десь далеко на рівнині й подумав над тим, що б воно означало. Спочатку він був припустив, що людина, яку він так гостинно прийняв, ускочила в халепу, вертаючись до табору, тому встав і пішов до свого управителя, який повідомив, що Гансон справді був тут увечері, але кілька годин тому поїхав. Вертаючись від управителя, Бвана помітив, що двері стайні відчинені навстіж, і, коли зайшов туди, виявив, що немає ані коня Меріем, ані Бейнсового. Тоді Бвана подумав, що це стріляв пан Морісон, знову вернувся до управителя й почав готуватися в дорогу, щоб перевірити рівнину, - і саме тоді побачив, як троє відсутніх повертаються.
Розповідь англійця господар вислухав дуже холодно. Меріем мовчала. Вона бачила, що Бвана сердитий на неї. Це було вперше, і її серце затріпотіло.
- Іди до своєї кімнати, Меріем! - сказав він. - А ви, Бейнсе, зайдіть до мене в кабінет на кілька слів.
Обоє послухалися, і тоді він підійшов до Гансона. Навіть у найлагідніших словах Бвани було щось таке, що змушувало людей мовчки скорятися його волі.
- Як це ви опинилися з ними, Гансоне? - спитав він.
- Я сидів у саду, - відповів мандрівник, - після того, як погостював у вашого управителя Джербіса. Така в мене звичка. Ваша пані знає. Цієї ночі я випадково задрімав під кущем і прокинувся від того, що почув розмову. Я не чув, про що саме ці двоє говорили, аж бачу - Бейнс приводить двох коней і вони кудись ідуть. Я, звісно, втручатися не хотів, не моя це справа, але подумав, що для поїздки верхи ніч не найліпший час, особливо для молодої дівчини, - це і непристойно, і небезпечно. Тому я подався за ними. І добре зробив, позаяк Бейнс чкурнув від лева так швидко, як тільки міг, кинувши дівчину напризволяще, а я, на щастя, з першого пострілу поцілив звірові просто під лопатку.
Гансон замовк. Обидва якийсь час мовчали. Врешті мандрівник закашлявся так, начебто хотів сказати щось не дуже приємне і йому самому.
- В чому справа, Гансоне? - спитав Бвана. - Ви хочете щось сказати, чи не так?
- Бачите-но, - промурмотів Гансон. - Я тут часто увечері гуляю і весь час бачу їх удвох. Я дуже перепрошую, шановний пане, але мені здається, що пан Бейнс дівчину до добра не доведе. Я чомусь глибоко переконаний, що він хоче втекти з нею разом.
Керуючись корисливими намірами, Гансон, сам того не підозрюючи, говорив чистісіньку правду. Він боявся, що Бейнс може перешкодити його намірам, і хотів спочатку використати його, а потім позбутися молодого англійця.
- І ось що я думаю, - вів далі маидрівник. - Днями я від’їжджаю, і ви могли б запропонувати панові Бейнсу, щоб він склав мені товариство. Якщо захочете, то я візьму його з собою до великого караванного шляху на півночі.
Бвана на хвилину глибоко замислився. Врешті він озвався.
- Бачите-но, Гансоне, пан Бейнс мій гість, - сказав він, і щось майнуло в його очах, - я справді не можу виганяти його з дому лише на підставі ваших здогадок про Меріем, і було б дуже нечемно з мого боку попросити його виїхати. Але якщо мені не зраджує пам’ять, то він сам говорив нещодавно про повернення додому, і я переконаний, ніщо не завадить йому поїхати на північ разом з вами. Здається, ви вирушаєте завтра? Гадаю, пан Бейнс поїде з вами. Прошу зайти до мене вранці, а зараз. добраніч і спасибі за турботу про Меріем.
Гансон повернувся, приховуючи зловтішну усмішку. Бвана пішов з веранди до кабінету, де його вже чекав, нервово походжаючи туди-сюди, пан Морісон.
- Бейнсе, - сказав Бвана без довгих передмов. - Гансон завтра їде на північ. Ви йому дуже сподобалися, і він попросив мене переказати, що з приємністю візьме вас із собою. Добраніч, Бейнсе.
За розпорядженням Бвани, Меріем не виходила з кімнати, доки пан Морісон готувався до від’їзду. Гансон прийшов за ним зрання. Власне, він нікуди й не від’їжджав, бо ночував тут-таки, в управителя Джервіса.
Прощання пана Морісона і його господаря було досить сухим, і коли врешті гість від’їхав, Бвана полегшено зітхнув. Це був неприємний обов’язок, але врешті все скінчилося, хоч особливої радості він не відчував. Звісно, він бачив, як Бейнс упадає за Меріем, і чудово знав, що пиха цього молодика ніколи не дозволить віддати своє шляхетне ім’я простій арабській дівчині, бо ж, хоч Меріем і мала білий колір шкіри, Бвана був переконаний, що вона чистокровна арабка. Він не говорив про це з Меріем і припустився великої помилки, позаяк дівчина, попри глибоку вдячність до Бвани й Моєї Любої, була горда й чутлива, і те, що Бвана відіслав пана Бейнса без жодних пояснень, глибоко її образило. Завдяки цьому Бейнс тепер був у її очах жертвою, і відповідне почуття симпатії до нього посилилося. Якщо вона раніше дуже мало знала про любов, то тепер помилялася цілковито. Бвані і Моїй Любій годилося більше розповісти дівчині про соціальний бар’єр, який, вони добре це знали, існував між Бейнсом та Меріем, але воліли не вражати її. Краще було б менше жаліти, зате врятувати дитину від лиха з недосвідченості.
Коли Гансон і Бейнс виїхали до табору, англієць затято мовчав. Гансон спробував завести таку розмову, яка природним чином перевела б тему в потрібне йому русло. Він їхав поруч і трошки позаду свого супутника, тішачись з кислого виразу його аристократичного обличчя.
- Не дуже чемно з вами обійшлися, правда? - врешті почав він, киваючи в бік бунгало, коли Бейнс озирнувся на його голос. - Дуже він дбає про дівчину, - вів далі Гансон, - не хоче, щоб хтось із нею одружився й забрав із собою. Але скидається на те, що для дівчини більше шкоди, ніж добра, в тім, що він витурив вас звідси. Колись вона однаково одружиться, а такого славного молодого панича, як ви, ще пошукати.
Бейнс, який спершу хотів різко відповісти супутникові, щоб той не пхався не в свої справи, взяв останні слова Гансона дуже близько до серця і подумав, що той не такий уже й нечема.
- Та він просто невихований мугир, - пробурмотів пан Морісон, - але я його ще провчу! Він може бути велике цабе в Центральній Африці, але я не менший за нього в Лондоні, і коли він повернеться додому, то відчує це на власній шкурі.
- А я, бувши вами, - сказав Гансон, - нікому не дозволив би потурити мене від моєї дівчини. Між нами кажучи, я теж не дуже його люблю, і якщо потрібна допомога, то я до ваших послуг.
- Дуже люб’язно з вашого боку, Гансоне, - відповів Бейнс, трохи оживши, - але що людина може зробити в цій забутій Богом дикій глушині?
- Я б ось що зробив, - сказав Гансон. - Я забрав би дівчину з собою. Якщо вона вас любить, то піде за вами без вагань.
- Це неможливо, - сказав Бейнс. - Він контролює місцевість на багато кілометрів довкола. Піймає нас без жодних клопотів.
- Не піймає, якщо я за це візьмуся, - сказав Гансон. - Я вже років з десять тут торгую і полюю, тож знаю ці краї так само, як він. Як хочете забрати дівчину, я вам гарантую, що ви дістанетеся до узбережжя ціленькими. Ви їй напишіть записку, а мій провідник віднесе. Попрохайте прийти до останнього прощання - відмови не буде. Тим часом ми пересунемо табір трохи далі на північ, і ви зможете домовитися з нею на одну з найближчих ночей. Скажіть, що я зустріну її і відвезу до табору на зустріч з вами. Так буде ліпше, бо я знаю місцевість краще і їхатиму швидше, ніж ви. Ви можете скористатися з моїх “сафарі” і поволі рухатися на північ, а ми з дівчиною вас наздоженемо.
- А якщо вона не прийде? - спитав Бейнс.
- То призначте інший день для прощання, - сказав Гансон, - але пошліть мене замість себе, і я в кожному випадку її заберу. Вона прийде, і коли все буде позаду, то вона не пошкодує, - особливо післятого, як поживе з вами місяців зо два, доки ми дістанемося до моря.
Бейнс мав був гнівно заперечити, обуритися, але стримався, бо, по суті, він і сам намірявся втнути щось подібне. Просто в устах невихованого купця це звучало доволі брутально, але молодий англієць усвідомив, що без Гансонової допомоги, без його знання африканських умов шанси на перемогу мізерні, а з таким спільником він напевне виграє. Тому він просто кивнув головою на знак згоди.
Решту шляху на північ до Гансонового табору вони проїхали мовчки, кожен думаючи про своє. Кожен думав про іншого вельми несхвально. Коли вони поїхали лісом, звук їхньої безпечної мандрівки долинув до вух ще одного подорожнього в джунглях.
Убивця вирішив прийти на те місце, де біла дівчина так спритно вихопилася на верховіття, - щось у його спогадах було таке, що неухильно вабило до неї. Він хотів бачити її при світлі дня, бачити риси обличчя, колір очей і кіс. Йому здавалися, що вона повинна бути схожа на його втрачену Меріем, хоч водночас він розумів, що це неможливо. В ту мить, коли вона майнула перед ним у місячному світлі, стрибнувши зі спини коня на дерево, йому здалося, що вона така сама на зріст, як Меріем, хіба що жіночніша станом.
Гострий Кораків слух розпізнав вершників тоді, як він неквапом посувався в напрямку галявини. Тихо перебираючись з гілки на гілку, він врешті помітив їх. Молодший був той-таки, що обіймав дівчину в світлі місяця перед нападом Нуми. Старшого Корак не знав, але щось у його постаті було невловно знайоме.
Мавполюд вирішив, що коли він ітиме назирці за англійцем, то неодмінно знайде дівчину, й пішов за ними до Гансонового табору.
Там пан Морісон написав коротку записку, Гансон передав її одному з слуг, і той відразу помчав з нею на
Вдень Корак не відходив від табору, пильнуючи англійця. Він сподівався, що двоє вершників приїдуть саме до дівчини, й був розчарований, що її тут нема.
Бейнс нервово ходив туди-сюди, замість спочивати перед майбутньою дорогою. Гансон лежав у гамаку й курив. Розмовляли дуже мало. Корак лежав на товстій гілляці над ними, ховаючись у густому листі. Було вже по обіді. Корак відчував спрагу й голод. Він зрозумів, що ніхто з них не вийде з табору до самого ранку, тому вирушив на південь, бо подумав, що в цьому напрямку дівчину ймовірніше зустріти.
Меріем гуляла в саду поблизу бунгало під яскравим місячним промінням. Вона була глибоко ображена несправедливим ставленням Бвани до пана Морісона Бейнса. Ні Бвана, ні Моя Люба нічого їй не пояснили, бо шкодували її й приховували від неї справжній сенс пропозиції, зробленої Бейнсом.
Меріем любила їх обох і була вдячна їм за все, що вони для неї зробили, але в глибині її маленького серця й далі жила первісна любов до волі, виплекана роками незалежного життя в джунглях, яка стала істотною часткою її єства. Тепер, уперше за весь час, Меріем почулася бранкою в.домі Бвани й Моєї Любої.
Дівчина ходила вздовж загорожі, як тигриця в клітці. Раптом вона зупинилася й схилила голову набік, дослухаючись. Що ж це вона почула? Кроки босих людських ніг по той бік саду. Вона знов прислухалася. Звуки не повторилися. Тоді вона знову почала ходити вздовж загорожі. Вона доходила до кінця саду, поверталася й крокувала в протилежний бік. Біля кущів вона помітила конверт, що білів у місячному світлі. Щойно перед тим, коли вона йшла цією стежкою, тут нічого не було.
Меріем знову завмерла, прислухалася й принюхалася. Цієї миті вона більше ніж будь-коли була схожа на тигрицю, причаєну й насторожену. По той бік кущів, дивлячись на неї, завмер чорношкірий гонець. Він побачив, як вона підняла конверта, тоді швидко підвівся й, ховаючись у густій тіні кущів, зник.
Тонкий слух Меріем вловив кожен його порух. Вона й не намагалася з’ясувати докладно, хто то був. І так була переконана, що це посланець від пана Морісона. Вона розкрила конверт і в яскравому світлі місяця без труднощів прочитала записку. Безперечно, писав Бейнс. “Я не можу поїхати, не побачивши вас знов, - прочитала вона. - Приходьте завтра якомога раніше на галявину й попрощайтеся зі мною. Приходьте сама”.
Там було ще кілька слів - слів, які змусили щасливо забитися її серце й зашарітися.
20
Було ще зовсім темно, коли пан Морісон Бейнс виїхав до місця побачення. Він зажадав, щоб йому дали провідника, кажучи, що він, мовляв, не переконаний, що самотужки знайде шлях на маленьку галявину. Насправді йому було просто страшно їхати самому в досвітній темряві, й він хотів мати товариство. Чорношкірий побіг попереду. За ними позаду йшов Корак, якого розбудив гомін у таборі. Ще не було дев’ятої, Меріем ще не з’являлась. Чорношкірий ліг спочити. Бейнс зручніше вмостився в сідлі. Корак теж зручно вмостився на товстій гілляці над ними, звідки добре бачив обох, залишаючись непоміченим.
Минула година.
Бейнс почав нервуватися. Корак здогадався, що молодий англієць прибув на побйчення, й не сумнівався, що знає; з ким саме. Убивця дуже тішився, що невдовзі побачить струнку дівочу постать, яка так нагадувала йому Меріем.
Раптом до його слуху долинув тупіт копит. Це їхала вона. Бейнс помітив її лише тоді, коли вона з’явилася на протилежному краю галявини, приострожив коня й помчав назустріч. Корак дивився згори, намагаючись уявити риси її обличчя, сховані під широкими крисами капелюха. Тепер під ними сховалося й обличчя англійця - Корак побачив, як чоловік обійняв її й пригорнув до грудей. Він уявив, як зустрілися їхні губи, й солодкий біль спогадів проник у кожну клітину його єства, хоч і як він намагався відігнати тривожний спомин, заплющивши очі.
Коли він знову їх розплющив, то побачив, що ці двоє вже не цілуються, а про щось жваво розмовляють. Корак бачив, що чоловік на чомусь наполягає. Очевидно було. Що дівчина вагається. Її жести, манера тримати голову, характерно відводити підборіддя вгору-вправо надзвичайно нагадували Меріем. Розмова закінчилася, чоловік обіймав дівчину, прощаючись. Вона повернулася й поїхала туди, звідки приїхала. Вершник дивився їй услід, На узліссі вона озирнулася й прощально помахала рукою.
- Сьогодні вночі! - вигукнула вона, закинувши голову назад, як це робила і розмовляючи зблизька, і зараз уперше Вбивця з дерева побачив її обличчя.
Корак почував себе так, наче в нього поцілила стріла. Він затремтів, як осінній листок. Заплющив очі, потер їх долонями, і коли знов розплющив і подивився, то дівчина вже поїхала. Лише гілля гойдалося на тому місці, де вона щойно була. Неможливо! Цього не може бути! Але він на власні очі бачив Меріем - значно старшу, з дорослішою постаттю, але в усьому іншому незмінну, гарнішу, ніж будь-коли, його маленьку Меріем. Так, він був свідком воскресіння з мертвих, він бачив свою Меріем, живу Меріем. Вона жива! Вона не вмерла! Він бачив її, - він бачив свою Меріем, - в обіймах іншого чоловіка! І той був тепер під ним, такий легкодосяжний. Корак ухопився за важкого списа. Погрався трав’яним арканом. Торкнувся мисливського ножа на поясі, а чоловік під ним гукнув свого провідника, поправив вудила й поїхав на північ. Убивця Корак нерухомо сидів на дереві. Руки його опустилися. І зброя, й пов’язані з, нею лихі наміри враз забулися. Корак думав. Він помітив зміни, які сталися з Меріем. Востаннє він бачив маленьку напівголу Мангані, дику, хижу й незграбну. Тоді вона не здавалася йому незграбною, але тепер, після змін, які в ній відбулися, він зрозумів, що було саме так; вона вже не була невдатні-шою, ніж він, а він так і залишився дикуном.
Вона дуже змінилася. В ній Корак побачив тепер солодку й запашну квітку відродження й цивілізації. І здригнувся, коли пригадав, якої долі бажав їй - долі самиці мавполюда в диких джунглях. Він тоді не бачив у цьому нічого лихого, бо любив її і волів їй такого майбутнього, яке було природним для джунглів, що стали для них обох їхньою домівкою. Але тепер, коли він побачив Меріем у цивілізованому вигляді, то зрозумів усю потворність своїх попередніх намірів і подякував своєму богові, що доля й чорношкірі Ковуду ошукали його.
Корак і далі кохав Меріем, і ревнощі палили його душу, коли він пригадував її в руках цього чванькуватого англійського молодика. Як він до неї ставився? Чи справді любив? А чи ж її можна не любити? І вона теж любила його, Корак не сумнівався. Хіба можна цілуватися з людиною, яку не любиш? Його Меріем кохала іншого! Довго він думав над цим і відтак змінив план дій.
Понад усе йому хотілося наздогнати того чоловіка і вбити його. Але в свідомості Корака неухильно жевріло: вона кохає його! Чи він, Корак, може вбити істоту, яку Меріем кохає? Він сумно похитав головою. Ні, він не може. Він вирішив наздогнати Меріем і поговорити з нею. Вже був рушив, але позирнув на себе й засоромився. Він, син англійського лорда, довів себе до такого стану, що зараз йому сором з’явитися на очі коханої й освідчитися їй. Він соромився піти до маленької арабки, яка була його товаришкою в джунглях, бо що він може запропонувати їй? Упродовж кількох років йому не щастило повернутись до батьків, а згодом він уже й сам, з гордощів, облишив думку про повернення. Дух хлоп’ячих пригод привів його в джунглі разом з мавпою. Вбивство злодія на узбережжі нагнало на дитину такий жах перед законом, який погнав його глибоко в непролазні джунглі. Жорстокістю постійно зустрічали його люди, білі й чорні. І це ще дужче відмежувало його від суспільства й побратало із звірами.
Він повірив, що всі люди проти нього, а в Меріем знайшов єдиного спільника! Коли вона зникла, то він так журився, що навіть думка про можливе спілкування з іншими людьми викликала в нього огиду. Смерть все увінчує, думав він. З власної волі зробився звіром, жив звіром і звіром помре.
Тепер було запізно шкодувати. Тепер Меріем виявилася живою. Але між ним і нею постала така прірва, якої не могла б створити й сама смерть. Меріем стала культурною, цивілізованою дівчиною. В своєму новому житті вона любила чоловіка свого кола.
Корак знав, що так і треба. Вона була не для нього, голої дикої мавпи. Ні, не для нього. Але він і далі лишався їй вірним. Якщо Меріем не може ощасливити його, то принаймні він зробить усе можливе, щоб ощасливити її. Він піде за молодим англійцем і спершу пересвідчиться, що той не заподіє Меріем ніякої шкоди, а потім, притлумивши ревнощі, допомагатиме тому, кого Меріем кохає, заради її щастя. Але боронь Боже тому чоловікові задумати проти Меріем щось лихе!
Він поволі підвівся. Випростався й потягся всім своїм могутнім тілом. М’язи заходили під пружною шкірою. Якийсь рух унизу привернув його увагу. На галявину вибігла сарна. Корак пригадав, що він голодний - в ньому знову прокинувся звір. Лише на хвилину любов піднесла його душу, зроджуючи шляхетні почуття. Сарна переходила галявину. Корак спустився на землю з протилежного боку дерева так легко, що чутливий нюх сарни цього не завважив. Дістав аркан, сплетений із міцних трав, - нове доповнення до його зброї, яким він також оволодів досконало. Він часто мандрував, не маючи нічого, окрім ножа й мотузки - дуже легкої й зручної. Спис і лук із стрілами були порівняно громіздкі, і він за звичай ховав їх десь у потаємних сховках.
Зашморг він тримав у правій руці, а решту мотузки в лівій. Сарна була за кілька кроків. Корак нечутно вислизнув із засідки й накинув аркан на жертву. Сарна метнулася тікати, але зашморг умить затягся довкола її шиї. Швидкий рух Коракового зап’ястя - і було по всьому. Він обмотав вільний кінець аркана довкола пояса й перекинув здобич на спину. Потім так, як це роблять ковбої у степах американського Заходу, підтягнув її до себе, перебираючи мотузку руками. І вже ладен був стрибнути на неї, як пантера Шіта, вгризаючись у горлянку, але замість цього вдарив її у серце мисливським ножем. Тоді знов змотав мотузку, відрізав від здобичі кілька ласих шматків і знову повернувся на дерево, де спокійно попоїв. Потім подався до ближнього водопою й згодом заснув.
Звісно, він не забув про наступну зустріч Меріем із молодим англійцем, бо ж дівчина гукнула: “Сьогодні вночі!”
Він не пішов за Меріем тому, що знав: у тому напрямку, звідки вона прийшла і куди повернулася, там, на рівнині, її притулок, і Корак не хотів, щоб дівчина його завчасно помітила. Ліпше простежити за молодим чоловіком і достеменно пересвідчитись у його намірах.
Вистежити пана Морісона в джунглях було б нелегкою справою для мене чи для вас, але не для Корака. Він подумав, що білий повернеться до свого табору. Простувати за вершником, попереду якого”пішки йшов інший, не було проблемою. Слід, який вони лишали по собі, Корак міг би легко відчитати й через кілька днів, а минуло ч всього кілька годин.
Через кілька хвилин після того, як пан Морісон приїхав до табору й зустрівся з Гансоном, Корак нечутно прослизнув на ближче дерево. Там він лежав, аж доки почало смеркати і доки він зрозумів, що молодий англієць з табору їхати не збирається. Отже, Меріем приїде сюди. Трохи пізніше Гансон і один з його чорношкірих слуг виїхали з табору, Корак не надав цьому значення. Його в цьому таборі не цікавив ніхто, крім молодого англійця. Зсутеніло, а молодик і далі залишався в таборі. Він повечеряв і викурив одну по одній незліченну кількість цигарок. Потім почав ходити вздовж намету. Наказав служникові підкинути дров у багаття. Рикнув лев, молодик пішов до намету й вийшов із скорострільною гвинтівкою. Знов гукнув служника, щоб той підкинув дрів у багаття. Корак побачив, що він знервований і переляканий, і презирливо усміхнувся.
Оце той, хто зайняв його місце в серці Меріем? Людина, яка тремтить від рикання Нуми? Як такий зможе захистити Меріем від численних небезпек у джунглях? Втім, він не матиме й потреби в цьому. Вони житимуть безпечно серед європейської цивілізації, де їх захищатимуть призначені для цього люди в одностроях. Хіба європейцеві потрібна відвага, щоб захищати свою приятельку? Корак знову презирливо усміхнувся.
Гансон і його служник виїхали на галявину. Вже зовсім стемніло. Гансон залишив хлопця і виїхав на узлісся, ведучи за собою коня, на якому приїхав чорношкірий. Став чекати. Перед дев’ятою він помітив самотнього вершника, який мчав від бунгало. Через кілька хвилин дівчина зупинила коня біля нього. Вона була схвильована, обличчя палало. Помітивши Гансона, вона сахнулася.
- Кінь пана Бейнса впав, і він пошкодив коліно, - квапливо пояснив Гансон. - Він не міг добре їхати верхи, тому послав мене зустріти вас і привезти до табору.
В темряві дівчина не могла завважити переможного, зловтішного виразу його обличчя.
- Нам краще поквапитися, - провадив Гансон, - нам треба досить швидко мчати, якщо не хочемо, щоб нас перехопили.
- З ним щось кепське? - спитала Меріем.
- Незначне рбзтягнення сухожилля, - відповів Гансон. - Загалом, він може їхати верхи, але ми обоє подумали, що йому цієї ночі краще відлежатися, спочити, бо наступні кілька тижнів їхати верхи буде не з медом.
- Справді так, - згодилася дівчина.
Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАНІВ СИН
ЗМІСТ
На попередню
|
|
