Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАНІВ СИН
Гансон повернув коня, і Меріем поїхала за ним. Вони їхали на північ узліссям приблизно півтора кілометра, а потім круто повернули на захід. Меріем, їдучи слідом за шведом, не надавала значення зміні напрямку. Вона не знала напевне, де саме Гансонів табір, та їй і на думку не могло спасти, що Гансон везе її в інше місце. Цілу ніч вони їхали на захід. На світанку Гансон зупинився трохи перекусити, - харчами він запасся ще в таборі. Потім вони знову рушили, і, коли наступного разу Гансон зупинився й запропонував дівчині зійти з коня, було вже пополудні.
- Ми трохи поспимо, а коні тим часом нехай попасуться.
- Я й гадки не мала, що ваш табір так далеко, - сказала Меріем.
- Я наказав, щоб вони вдосвіта вирушили в дорогу, - пояснив її супутник, - тому нам доводиться їхати так далеко. Навантажених “сафарі” , нам наздогнати буде неважко. Я гадаю, це буде не пізніше, аніж завтра вранці.
Але вони скакали півночі й увесь наступний день, а жодних “сафарі” й сліду не було. Меріем, яка добре знала джунглі, бачила, що цими стежками ніхто не ходив уже багато днів. Час від часу вона помічала сліди багатьох людей, але дуже-дуже давні. Переважно вони рухалися саме цим шляхом, де видно було сліди слонів, і зовсім вузькою смугою підліску. Для швидкої подорожі шлях був ідеальний.
Меріем врешті почала сумніватися. Поступово й поведінка її супутника почала змінюватися. Він часто дивував її жадібним поглядом. До неї знову повернулася підозра, що вона колись його вже бачила. Десь-якось вона його вже зустрічала. Упродовж кількох днів він не мав нагоди поголитися. Русява зарость укрила його щоки й підборіддя, і відчуття знайомості ще дужче посилилося.
Наступного дня Меріем не витримала. Вона зупинила коня і сказала все, що думає, вголос. Гансон запевнив її, що табір за кілька кілометрів попереду.
- Завтра ми напевно будемо на місці. Вони, певно, посувалися швидше, ніж я міг припустити.
- Вони взагалі тут не йшли, - сказала Меріем. - Останньому слідові на цій дорозі кілька тижнів.
- То он воно що! - вигукнув він. - Чому ж ви не сказали раніше? Я б усе пояснив. Ми просто йдемо іншою дорогою; але власне сьогодні виходимо на їхню, якщо не переймемо раніше.
Аж тепер Меріем зрозуміла, що він бреше. Який же він дурень, коли думає, що хтось повірить такому тупому поясненню! Хто буде такий дурний, щоб повірити, ніби вони сподіваються перейняти іншу групу, коли він щойно її запевняв, що табір уже розбито за кілька кілометрів попереду?
Меріем не виказала своїх думок, плануючи при першій нагоді втекти від свого викрадача, як вона тепер його означила. Вона й далі крадькома приглядалася до його обличчя. Риси були прикро знайомі. Де вона їх бачила? За яких обставин могла зустрічатися, перш ніж потрапила у дім Бвани? Вона швидко перебрала в пам’яті всіх нечисленних білих, котрих будь-коли бачила. Дехто бував у дуарі її батька. Але був ще хтось. О, вона вже знає! Бачила його там! Але це тривало лише мить, а потім пам’ять знову зрадила її.
Було по обіді, коли джунглі несподівано скінчилися, і подорожні опинилися на березі широкої, спокійної річки. На тому боці Меріем побачила табір, оточений високим живоплотом з колючих кущів “бома”.
- Нарешті, - сказав Гансон.
Він дістав револьвер і вистрілив у повітря. В таборі негайно вдарили на сполох. Чорношкірі побігли до берега. Гансон гукнув їх, але пана Морісона Бейнса ніде не було видно.
На господарів наказ чорношкірі сіли в каное і переправилися на той бік. Гансон з Меріем сіли в маленький човник, - двоє чорношкірих лишилися доглянути коней, - і каное швидко помчало назад до табору.
У таборі Меріем зразу спитала про Бейнса. Її страхи на хвилину вляглися, щойно вона побачила табір, який уже почала була вважати вигадкою. Гансон вказав на намет, який стояв посередині, оточений загорожею.
- Він там, - сказав і повів її туди.
Біля входу підняв край намету і пропустив дівчину вперед. Меріем увійшла й озирнулася довкола. Намет був порожній. Вона повернулася до Гансона. На його обличчі сяяла широка усмішка.
- Де пан Бейнс? - спитала дівчина.
- Його тут немає, - відповів Гансон. - Принаймні я його тут не бачу, а ви? Але я тут, і, до біса, набагато ліпший від того нікчеми. Він вам більше непотрібен! Ви ж маєте мене! - і з гучним реготом схопив її за руку.
Меріем пручалася, намагаючись звільнитися. Гансон стиснув її в залізних обіймах і повільно поніс до купи ковдр у далекому кутку намету. Його обличчя було зовсім близько. Очі звузилися й палали жагою. Меріем дивилася йому просто в обличчя, відбиваючись, - і враз пригадала схожу сцену, в якій були ті самі дійові особи. Ось хто її ґвалтівник! Швед Мельбін, який нападав на неї раніше, який застрелив свого товариша, що хотів її врятувати, і від якого її врятував Бвана... Ввело в оману поголене обличчя, але нова зарость і подібні обставини безпомилково повернули спогад.
Тільки сьогодні Бвана вже не прийде їй на допомогу.
21
Чорношкірий хлопець, якого Мальбін залишив чекати на галявині, доки він не повернеться, просидів біля дерева з годину, коли раптово почув у себе за спиною пирхання лева. Переляканий у смерть, хлопець швидко виліз на дерево, а за хвилину на галявину вийшов король звірів і підійшов до тіла сарни, яке хлопець щойно завважив.
Звір їв, аж поки зійшло сонце, а чорношкірий, боячись заснути, тремтів на дереві й гадав, що б то могло трапитися з його господарем та двома кіньми. Він служив у Мальбіна близько року і добре знав жорстокий характер білого. Попередній досвід підказував, що його просто кинуто напризволяще. Як і решта Мальбінових слуг, хлопець ненавидів свого господаря. Лише страх змушував його далі служити білому. Певність, що його просто кинули, міцніла і.дедалі дужче розпалювала ненависть до пана.
Коли зійшло сонце, лев пішов у джунглі. Чорношкірий зліз із дерева й почав пробиратися назад до табору. В його затурканій свідомості народжувались тисячі способів помсти, які він ніколи не мав відваги здійснити, якби випала нагода і він опинився віч-на-віч з представником вищої раси.
Кілометра через півтора він натрапив на сліди двох коней, які зліва направо перетинали його шлях. В очах чорношкірого блиснув лукавий вираз. Він засміявся й ляснув себе долонею по стегнах.
Негри - невтомні пліткарі, що, зрештою, свідчить ні про що інше, як про приналежність до людського роду. Мальбінові люди не були винятком з правила, а що за десять років бували з ним у різних ситуаціях, то не було чогось такого в африканському житті Мальбіна, чого б вони не знали безпосередньо або з розповідей інших.
Отже, знаючи свого пана з багатьох минулих справ і знаючи також дещо про змову Мальбіна та Бейнса, знаючи, що частина Мальбінової залоги стоїть табором на березі великої річки ген на заході, хлопцеві неважко було скласти два та два й отримати відповідь - чотири, себто що їхній пан піддурив іншого білого і повіз його жінку в західний табір, лишаючи першого на поталу Великому Бвані, якого всі боялися. Хлопець знову весело вишкірився й зареготав. Потім подався на північ; а згодом побіг підтюпцем, що значно скорочувало дорогу.
Пан Морісон провів у таборі шведа безсонну ніч, повну сумнівів і страхів. Він заснув лише перед ранком, украй знеможений. Незабаром його розбудив провідник і сказав, що вони невдовзі повинні вирушити на північ. Бейнс утягнув голову в плечі. Він хотів чекати “Гансона” і Меріем. Провідник переконував, що чекати дуже небезпечно. Чолов’яга знав плани свого господаря і розумів, що той чимось насолив Великому Бвані, а в такому разі, якщо вони якнайшвидше не опиняться за межами володінь Великого Бвани, усім доведеться непереливки. Бейнс сполошився.
А що, коли Великий Бвана, як його називає провідник, схопив Гансона? Що, коли він вивідав правду і вже йде сюди, щоб наздогнати й покарати його? Бейнс багато чув про те, які засоби покарання вживає його колишній господар супроти злочинців усіх гатунків, порушників закону чи звичаю цієї маленької країни, що перебуває поза межами цивілізації. В цих диких теренах не було закону, законом тут був Великий Бвана, що вершив суд і був правосуддям для всіх. Казали, що він карав на горло білих, котрі зазіхали на тубільних дівчат.
Бейнс здригнувся, пригадуючи все це і уявляючи, що може зробити господар з людиною, яка мала лихі наміри стосовно його юної білої приймачки. Він уявив і зірвався на ноги.
- Так! - вигукнув він нервово. - Ми повинні негайно забратися звідси. Ви знаєте шлях на північ?
Провідник знав, і “сафарі” негайно вирушили в дорогу.
Опівдні втомлений, лискучий від поту, бігун наздогнав маленький загін. Друзі зустріли його радісними вигуками, і він розповів, що трапилось, і висловив припущення стосовно поведінки і дій їхнього господаря. Таким чином “сафарі” дізналися про все перші, а Бейнс, що йшов на чолі колони, довідався про обставини справи й припущення чорношкірого хлопця, якого Мальбін кинув минулої ночі на галявині, останній.
Коли пан Морісон вислухав усе це, збагнув, що крамар просто використав його, щоб забрати Меріем, кров закипіла в його жилах, і він почав непокоїтися за безпеку дівчини.
Йому не спадало на думку, що з нею вчинили саме те, що, власне збирався вчинити він... Його лють була значно більша, ніж просто від програшу і викрадення його законної здобичі.
- Ти знаєш, де дівся твій пан? - спитав він чорношкірого.
- Так! - відповів хлопець. - Він пішов до іншого табору біля “афі”, Великої Річки, яка тече на захід сонця.
- Можеш мене відпровадити туди? - спитав Бейнс.
Хлопець охоче згодився. У такий спосіб він сподівався помститися своєму ненависному бвані й водночас уникнути гніву Великого Бвани, який насамперед поженеться за північними “сафарі”.
- Ми удвох можемо дістатись того табору? - спитав пан Морісон.
- Так, бвано! - ствердив чорношкірий.
Бейнс під’їхав до ватажка загону. Тепер він зрозумів план Гансона. Зрозумів, чому Гансон поставив північний табір якомога далі, біля самої межі володінь Великого Бвани: доки той гнатиметься за ними, то західний загін устигне дістатися західного узбережжя. Гаразд, він використає тепер його план на власну руч і подбає також, щоб, не втрапити до рук колишнього господаря.
- Ведіть людей на північ якомога швидше! - сказав він провідникові. - Я повернусь і спробую відволікти Великого Бвану в західному напрямку.
Негр погодився без особливого захоплення. Він не мав бажання коритися білому чужинцеві, який так боягузливо поводився вночі. Але ще менше він хотів потрапити до рук воїнів Великого Бвани, з якими його плем’я ворогувало не на життя, а на смерть. Тому він був більше ніж радий із законної підстави кинути свого шведського господаря, якого так ненавидів. Він знав шлях на північ, незнайомий білим, - навпростець через пустельне плато, де були джерела, про існування яких мисливці й мандрівники навіть не здогадувались, минаючи їх. Там Великий Бвана ніколи не знайде його. Із цими думками він зібрав решту Мальбінових “сафарі” й повів на північ, а пан Морісон Бейнс і чорношкірий хлопець пішли в джунглі на південний захід.
Корак якийсь час стежив за паном Морісоном у таборі, доки “сафарі” не вирушили на північ. Потім, переконавшись, що молодий англієць їде в зовсім іншому напрямку від місця, де мала бути Меріем, облишив його і неквапом повернувся туди, де, собі на лихо, бачив дівчину в обіймах іншого.
Він був такий щасливий побачити Меріем живу, що попервах навіть не ревнував її. Ревнощі прийшли згодом - темні, хижі думки, в яких він розривав плоть пана Морісона. І коли б пан Морісон знав, яке дике, кровожерне створіння причаїлося на гіллі велетенського дерева просто над ним, чекаючи “Гансона” і дівчину, то вмер би від страху.
Минули години, упродовж яких він вигадував неймовірні тортури для молодого англійського панича, а потім схаменувся. Хто хто він такий, щоб ставити її поруч себе? Що він міг запропонувати їй, порівняно із осяйним майбутнім, яке їй обіцяє інший? Як може Він, голий і дикий, підступитися до тієї прекрасної особи, що колись була його товаришкою в джунглях, і пропонувати те, що вперше зродилося в ньому з любов’ю? Він здригнувся, коли подумав, яка непоправна помилка сталася б, якби він полюбив цю невинну дівчину, якби не випадок, що вчасно забрав її від нього. Звісно, вона знала, що відбувається в його душі. Певна річ, вона ненавиділа його так, як він ненавидів і кляв себе зараз сам, коли дозволив собі замислитися над цим. Він утратив її вже тоді, коли подумав, що вона мертва, а тепер побачив її живу й оновлену, воскресну, звеличену.
Він любив її, а тепер обожнював. Знав, що ніколи вже не поверне її, але, може, принаймні побачить Хоча б здалеку. Бо він хотів служити їй; але вона ніколи не повинна була здогадатися, що він знайшов її, що він живий.
Він замислювався над тим, чи згадувала Меріем про нього, чи згадувала вона щасливі дні, проведені разом. Це здавалося малоймовірним, як здавалось неймовірним те, що маленьке напівголе дівча, яке спритно стрибало по деревах і бавилося з ним у ті блаженні, щасливі дні, стало такою чарівною дівчиною. Не може бути, щоб її пам’ять зберегла щось із минулого в нових обставинах.
Так думав сумний Корак, чекаючи на Меріем недалеко від узлісся - на Меріем, що так і не прийшла.
Натомість прийшли інші - високий широкоплечий чоловік у хакі на чолі загону ебонітово-чорних воїнів. Обличчя чоловікове було суворе й сумне. Це читалося у виразі його вуст і очей, і смуток був такий глибокий, що його не міг затлумити навіть вираз люті. Корак побачив, як чоловік пройшов під високим деревом, на якому він причаївся, й зупинився край галявини. Там він непорушно завмер. Причаївся над ним і Корак. Чоловік уважно оглянув землю, і те, що він побачив, його цілком задовольнило. Він подав знак своїм людям, щоб ті рушили далі на північ, а Корак лежав далі нерухомо, як цвинтарна статуя, і серце його краялося від горя. Аж за годину він повільно подався геть, на захід, у джунглі. Він ішов, не дивлячись по боках, похиливши голову й понуривши плечі, мов той дід, пригнічений великою бідою.
Бейнс їхав за своїм чорношкірим провідником крізь зарості, а коли гілки нависали надто низько, він злізав з коня. Чорношкірий вів його найкоротшим шляхом, який був не для вершників, і за кілька днів молодому англійцеві довелося позбутися коня і йти далі пішки.
Що довше пан Морісон розмірковував про те, що може статися з Меріем у руках шведа, то дужче лютував. Але врешті усвідомив, що його власні плани сприяли трагізму ситуації і що коли їй пощастить утекти від Гансона, то її ставлення до нього навряд чи буде кращим. Аж тепер він зрозумів, що Меріем важила для нього більше, ніж він собі уявляв. Спершу він порівнював її до інших жінок свого кола, відомих прізвищами й становищем, і, на власний подив, усвідомив, що молода арабська дівчина нічим перед ними не поступається. Тоді від ненависті до “Гансона” він перекинувся на ненависть до самого себе, - тому що побачив усю безчесність та огидність своєї поведінки.
Тепер, коли він гинув із сорому, усвідомлюючи правду, його пристрасть переросла у справжню любов. І поруч з тією новонародженою любов’ю зростала інша велика пристрасть - ненависть і жадоба помсти.
Звикши до розкоші й легкого життя, він уперше відчув по-справжньому, що таке страждання й приниження, вперше його тіло було таке подряпане і так кривавилось. Але він наказував чорношкірому рухатися ще швидше, хоча той що десять кроків падав від утоми.
Морісрна гнало бажання помсти і відчуття провини перед дівчиною, яку він кохав, - надія врятувати її від долі, яка їй випала з його ласки. “Запізно! Запізно!” - весь час крутилося у нього в голові. “Запізно! Для порятунку, але не для помсти!” Це гнало його вперед.
Він дозволив собі зупинитися, аж як зовсім стемніло, Десятки разів перед тим, він погрожував смертю чорношкірому хлопцеві, якщо той зупиниться. Хлопець був переляканий. Він не міг утямити, що за зміна сталася з білим, який нещодавно й темряви боявся. Він був би втік від цього пана при нагоді, але Бейнс щось запідозрив і не відходив від хлопця ні на крок ні вдень ні вночі, крізь сон навпомацки перевіряючи, чи негр ще по цей бік колючої загорожі, сплетеної ними від хижаків.
Те, що пан Морісон міг спати посеред диких джунглів, свідчило, що за останні двадцять чотири години з ним відбулися неабиякі зміни, а те, що він лежав поруч справжнісінького чорношкірого, промовляло, що зміни були такі демократичні, які досі ніколи йому й не снилися.
Уранці він прокинувся втомлений, змучений, змерзлий, але так само сповнений рішучості в бажанні наздогнати й помститися, тільки-но дістанеться до “Гансона”. Йому пощастило вполювати оленя біля невеличкого струмка невдовзі по тому, як вони згорнули табір, не поснідавши. Лише після численних благань чорношкірого Бейнс згодився зупинитись, щоб приготувати і з’їсти здобич, а тоді вже продиратися далі крізь хащі дерев, ліан та кущів.
Тим часом Корак повільно чвалав на захід разом із своїм слоном Тантором, якого зустрів далеко в джунглях. Самотній і засмучений мавполюд був щасливий із товариства свого великого друга. Слон ніжно обійняв його хоботом, посадив на могутню спину, де Корак, бувало, дрімав, погойдуючись, пополудні.
22
Далеко на півночі Великий Бвана і його чорношкірі воїни гналися за втікачами-“сафарі”, чимраз більше віддаляючись від дівчини, яку хотіли врятувати. А тим часом у бунгало смутна жінка, що любила Меріем, як рідну доньку, чекала на повернення рятівників і дівчини, споді-ваючись, що її чоловік і володар привезе Меріем додому.
Коли Мальбін своїми дужими руками стиснув Меріемтак, що вона втратила можливість опиратися, її надія на звільнення вмерла. Дівчина не скрикнула жодного разу, бо допомоги чекати було нізвідки, а дитинство в джунглях навчило її не кричати марно.
Але несподівано під час боротьби її рука торкнулась Мальбінового револьвера, що стирчав у шведа з-за пояса. Поки він тягнув дівчину до купи ковдр, пальці її нечутно витягли револьвер з-за його пояса.
Щойно Мальбін зупинився біля безладної купи ковдр, Меріем раптово штовхнула його. Він спіткнувся і впав. Мимохіть його руки розчепилися, бо він хотів утримати рівновагу. Тієї миті Меріем навела револьвер і натиснула на спусковий гачок. Але саме в цьому місці барабана кулі не було. Курок вдарив у порожнечу, а Мальбін враз підхопився на ноги, намагаючись знову вчепитись у дівчину. Меріем, не озираючись, кинулася навтіки, але якраз біля виходу важка рука схопила її за плече і розвернула. Наче розлючена левиця, Меріем за цівку піднесла великий револьвер над головою і щосили вдарила напасника в обличчя.
Лайнувшись від болю й люті, чоловік похитнувся, пустив дівчину і впав додолу непритомний. Меріем прожогом вибігла у двір. Кілька чорношкірих помітили її й спробували перейняти, але вигляд зброї, дарма що неналадованої, спинив їх. Вона вибігла за загорожу й зникла в джунглях.
Скоряючись інстинктові маленької Мангані, дівчина відразу вилізла на дерево, скидаючи з себе черевики, спідницю й панчохи, бо знала, що все те їй більш не знадобиться. Вона лишилася в самих бриджах і жакеті, - то був добрий захист від холоду й колючок, до того ж вони менш сковували рухи.
Вона почала зважувати свої шанси на порятунок і зрозуміла, що без зброї їй доведеться скрутно. Чого було їй не прихопити Мальбінів патронташ, перед тим як вибігти з намету! З набитим револьвером вона б могла трохи побавитись, захистити себе від усіх ворогів, що заважали б їй повернутися до своїх улюблених Бвани й Моєї Любої.
Меріем вирішила повернутися і забрати набої. Звичайно, небезпека їй загрожувала велика, але без зброї вона не виживе. З цією думкою Меріем рушила до табору, з якого щойно втекла.
Вона гадала, що Мальбін мертвий, бо вдарила його з усієї сили, тому сподівалася поночі прокрастися в табір і знайти в його наметі пояс із патронташем. Але щойно вона вмостилася на великому дереві біля самої загорожі, звідки було безпечно стежити за табором, як побачила, що швед виходить із намету, витираючи з обличчя кров, розсипаючи прокльони і розпитуючи про неї своїх підлеглих.
Невдовзі після, того, як увесь табір кинувся на її пошуки, Меріем злізла із свого прихистку й швидко побігла галявиною до Мальбінового намету. На перший її швидкий погляд, патронташа в наметі не було. Але в одному кутку стояла скринька з особистими речами шведа, які він наготував, щоб переслати з провідником у західний табір.
Меріем схопила скриньку, сподіваючись, що коробка з патронами може бути всередині. Швидко зірвала мотузку й тканину, в яку була вгорнута скринька, і підняла віко. Всередині виявився всілякий мотлох: листки, папери, вирізки з старих газет, і поміж цим фотографія маленької дівчинки, на звороті якої була приклеєна вирізка з паризької газети. Пожовклий ї вицвілий від часу текст вона не змогла прочитати, але щось в обличчі дитини привернуло її увагу. Де вона могла бачити це фото раніше? І враз збагнула, Що то вона сама, багато років тому.
Звідки взялася ця фотокартка, як потрапила до цього чоловіка, чому була надрукована в газеті? Про що йшла мова на цьому клаптику газети? Меріем була спантеличена наслідками пошуків патронташа. Вона стояла, вдивляючись у фотографію, аж врешті пригадала, що прийшла по набої. Вона знов заходилася порпатися в скриньці й врешті в куточку знайшла невеличкий пакунок набоїв. Вона всміхнулася і пересипала набої в кишеню бриджів, а потім знову почала роздивлятися власне обличчя на фотографії.
Доки вона так стояла, намагаючись розгадати таємницю, почулися голоси. Вона враз насторожилася. Голоси ближчали. Наступної миті вона впізнала брутальну лайку шведа. Її мучитель Мальбін повертався! Меріем швидко підбігла до виходу з намету й визирнула. Запізно! Її оточили! Білий і троє його слуг ішли навпростець до намету. Що ж робити? Вона сховала фотографію на грудях і набила револьвер. Потім позадкувала в кінець намету, тримаючи револьвер напоготові. Люди спинилися перед наметом, і Меріем чула, як Мальбін, лаючись, віддає накази. Він довго не заходив, і дівчина встигла продумати план утечі. Вона нахилилася, підняла долішній кінець намету, просунула голову й роздивилася. З цього боку нікого не було. Вона проповзла під краєм намету саме в ту мить, коли Мальбін після останнього наказу ввійшов усередину. Меріем почула, як він ступає, підвелася і нечутно помчала до тубільної хатини неподалік. Забігла туди і роззирнулася. Тут нікого не було. Її ніхто не бачив. Вона чула прокльони з Мальбінового намету. Швед виявив, що хтось порпався в його речах. Він гукнув своїх людей, ті відгукнулися, а тоді Меріем вибігла з хатини й помчала до найдальшого кутка загорожі. Над колючим плотом нависало велике дерево, надто грубе, щоб ледачі чорношкірі захотіли зрубати його. Тому вони й поставили загорожу так близько. Вдячна збігові обставин, Меріем негайно скористалася з цього для втечі.
З криївки на дереві вона побачила, як Мальбін знову вирушив у джунглі, цього разу на чолі трьох чорношкірих таборовиків. Вони пішли на південь і коли зникли з очей, Меріем перелізла за загорожу й пішла до річки. Тут лежали каное, на яких загін переправився з того берега. Для однієї дівчини зрушити з місця такий човен було нелегко, але іншої можливості переправитися на той бік вона не бачила.
Місце, де лежали човни, добре проглядалося з табору. Переправлятися зараз означало спійматися. Єдина надія на темряву, коли обставини будуть сприятливіші. Близько години вона лежала, стежачи за таборовою сторожею. Один з охоронців якраз особливо уважно дивився туди, де лежали човни.
Мальбін, спітнілий і задиханий, повернувся з джунглів. Передовсім він підбіг до човнів і перелічив їх. Було очевидно, що він розгадав намір дівчини дістатися протилежного берега. На його обличчі з’явився вираз полегшення, коли він пересвідчився, що жоден з човнів не пропав. Потім повернувся й квапливо заговорив з провідником загону, який з рештою чорношкірих ішов за ним. За наказом Мальбіна усі човни, окрім одного, були спущені на воду, Мальбін гукнув таборову сторожу, і наступної хвилини всі посідали в човни і попливли вгору проти течії.
Меріем дивилася, аж доки вони зникли за вигином річки. Вони покинули табір. Дівчина лишилася сама, і вони зоставили човен з веслом. Вона подумки подякувала долі за подарунок. Вагатись далі було не можна. Вона прожогом стрибнула із засідки на землю. Від неї до човна було якихось десять кроків.
За вигином річки Мальбін наказав усім каное пристати до берега. Він з провідником зійшов на берег і почав шукати місце, звідки найкраще було б стежити за покинутим човном. Він задоволено усміхався, передчуваючи успіх - рано чи пізно дівчина повернеться й захоче переправитись на той бік. Можливо, вона не зразу втямить його задум. Мабуть, доведеться чекати день або два. Але що вона неодмінно прийде, коли тільки її раніше не перехоплять розвідники в, джунглях, Мальбін не сумнівався. Однак він не міг припустити, що все станеться так швидко, тож коли він вибрав місце й позирнув на річку, з його вуст вихопився гнівний крик - його жертва була вже майже посеред річки.
Він швидко побіг назад до човнів, провідник - за ним. Гукнув веслярам гнати чимдуж. Каное вилетіли на бистрину й помчали за течією, навперейми жертві. Вона вже майже переправилася, коли побачила преслідувачів. Їхні погляди зустрілись, і вона подвоїла зусилля. Якби ж то їй пощастило дістатися берега хоч на дві хвилини раніше! Тоді враз - на дерева, і там її вже не наздогнати. Дівчина сподівалася, що цього разу її навряд чи спіймають - берег уже близько.
Мальбін підганяв своїх людей лайкою й прокльонами, але бачив, що дівчина знову вислизає з пастки. Переднє каное, на носі якого він стояв, було десь за сотню метрів від Меріем, коли вона ступила на берег, порослий лісом. Мальбін закричав, щоб вона зупинилася. Далі, не тямлячи себе з люті й усвідомлення втрати, приклав рушницю до плеча, прицілився в гнучку постать, що зникала між дерев, і вистрілив.
Мальбін був чудовим стрільцем. З такої відстані промахнутися було практично неможливо. Він би не промахнувся й цього разу, якби не випадок, що хибно скерував його руку, - випадок, якому Меріем була зобов’язана життям: притоплений стовбур дерева, об який ударився ніс човна, саме коли Мальбін натискав на спусковий гачок. Човен хитнувся, палець шведа сіпнувся, і куля пішла над самісінькою головою Меріем в лісові зарості. Усмішка з’явилася на устах Меріем, коли вона натрапила на невеличку галявину, де колись стояло селище чорношкірих. Тут і там бовваніли рештки зруйнованих хатин. На колись добре доглянуті городи зусібіч наступали джунглі. На головній вулиці вже повиростали невеличкі дерева, тут було безлюдно й тихо. Для Меріем це було лише місце без великих дерев, котре вона повинна була чимдуж пробігти, доки Мальбін не наздогнав її.
Вона раділа, що хатини закинуті, і не помічала уважних очей, які стежили за нею зусібіч: з-зa перекошених одвірків, з напіврозвалених халабуд. Не відчуваючи небезпеки, вона вибігла на селищну вулицю, бо то був найкоротшии шлях у джунглі.
Близько кілометра звідти, по слідах, що залишив Мальбін, везучи Меріем до себе в табір, сунувся втомлений понурий чоловік у подертому хакі. Коли пролунав постріл Мальбінової рушниці, він зупинився. Чорношкірий, що йшов попереду, й собі став.
- Ми майже прийшли, Бвано. - сказав він.
У його голосі відчувалися Шанобливі нотки.
Білий ствердно кивнув головою і наказав рушати далі. То був пан Морісон Бейнс, донедавна вишуканий і манірний панич. Обличчя й руки його були подряпані й укриті засохлою кров’ю, одяг пошматований. Але в лахах, крові й бруді постав новий Бейнс - і цей Бейнс був набагато кращий за колишнього чванька.
В розумі й серці кожної людини живе почуття честі й справедливості. Бейнс учинив бридко, але шляхетність, що дозволяла розрізняти добро й зло, збудила в ньому каяття, і він тепер був куди мужніший і вищий духом, аніж раніше.
Ці двоє пішли саме туди, звідки долинув звук пострілу. Чорношкірий не мав зброї. Бейнс, не довіряючи йому, ніс рушницю сам, хоча це й обтяжувало його в мандрівці. Але тепер, коли він досяг мети і знав, що в серці чорношкірого також палає ненависть до Мальбіна, Бейнс віддав йому гвинтівку, бо знав, що буде бій. Він мріяв про це, бо ж ішов помститися. Для себе залишив револьвер, з якого чудово стріляв.
Раптом недалеко, від них пролунали постріли. Кулі пролетіли над їхніми головами. За пострілами пролунали дикі вигуки, а потім запала тиша. Бейнс квапився щосили, джунглі здавалися в тисячу разів непролазнішими, ніж досі. Він спотикався й падав десятки разів. Двічі чорношкірий збивався з сліду, й вони мусили повертатися, та врешті опинилися на узліссі, де за невеликою лукою протікада велика річка - “афі”. На галявині колись стояло тубільне селище, вже від давніх часів зруйноване й полишене.
Серед молодої лісової парості на колишній селищній вулиці лежало ще тепле тіло чорношкірого з кулею в серці. Бейнс і його супутник роззирнулися довкола, але не побачили ані душі. Зупинилися й почали прислухатися.
Але, що це? Голоси й сплески весел з боку річки? Бейнс побіг крізь джунглі мертвим селищем до берега. Чорношкірий - з ним. Вони разом пробивалися крізь зарості, аж доки побачили воду, а на ній Мальбінові човни, що приставали до табору на березі. Чорношкірий сразу впізнав своїх товаришів.
- Як нам дістатися на той бік? - спитав Бейнс.
Чорношкірий похитав головою. Човна не було, спроба переплисти - через крокодилів - була рівноцінна самогубству. Раптом чорношкірий побачив каное, на якому втекла Меріем. Він сіпнув Бейнса за руку і вказав на човен. Пан Морісон ледве втримався від радісного вигуку. Під захистом гілля вони швидко дісталися до човна.. Наступної хвилини каное вже було на воді, прямуючи до протилежного берега - до табору шведа. Бейнс сидів на носі, пильно вдивляючись у людей на інших каное, які вже витягали човни на берег. Він бачив Мальбіна, що вийшов з переднього човна і тепер здивовано вказував своїм людям на каное, що наближалося.
Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАНІВ СИН
ЗМІСТ
На попередню
|
|
