Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАНІВ СИН
Мальбін не рушав з місця, бо в човні було лише двоє - супроти його загону просто ніщо. Але хто вони? Хто цей білий? Човен був ще посередині річки, й риси облич людей у ньому важко було розрізнити. Аж ось один із Мальбінових слуг упізнав у товаришеві Бейнса свого приятеля. Враз Мальбін зрозумів, хто цей білий, хоча й не йняв сам собі віри. Здавалося неможливим, щоб пан Морісон Бейнс міг піти за ним у джунглі лише з одним провідником, - але то була правда. Він ледве впізнав його, брудного й обідраного, і зрозумів, що змусило ледаря й негідника Бейнса кинутися слідом за ним крізь джунглі.
- Він прийшов звести порахунки. Це здавалося неможливим, але іншого пояснення не . було. Мальбін знизав плечима. За своє життя він не раз опинявся в такому становищі. Він взяв у руки гвинтівку й став чекати.
Каное вже було на відстані людського поклику від берега.
- Чого вам треба? - крикнув Мальбін, погрозливо піднімаючи зброю.
Пан Морісон Бейнс підвівся.
- Тебе, чорт забирай! - вигукнув він, вихопив револьвер і вистрілив майже водночас із шведом.
Гримнуло два постріли. Мальбін випустив гвинтівку, схопився за груди й упав спершу на коліна, а потім долілиць. Бейнс здригнувся, його голова сіпнулася назад. Мить він ще стояв, а потім дуже повільно зсунувся на дно човна.
Чорношкірий весляр не знав, що робити. Якщо Мальбін справді вбитий, то він, весляр, може сміливо пристати до своїх, але якщо шведа лише поранено, то ліпше триматися далі від нього. Він вагався, утримуючи каное посеред річки. Він поважав свого нового господаря і був зворушений його смертю. Коли ж він приглянувся до тіла уважніше, то побачив, що Бейнс ворушиться і намагається повернутися на другий бік. Він був живий. Чорношкірий переліз на ніс човна й допоміг йому сісти. Він стояв перед господарем, тримаючи в одній руці весло й намагаючись розпитати, куди Бейнса поранено; і в цей час новий постріл кинув його з простреленою головою в річку, весло залишилося в скарлючених мертвих пальцях чорношкірого.
Бейнс швидко обернувся в бік дерева й побачив Мальбіна, що стояв навколішки, наводячи, на нього гвинтівку. Англієць кинувся на дно човна, і куля пролетіла над головою в нього. Тяжко поранений Мальбін стріляв тепер не так влучно, як раніше. Але і його ціль не була дуже спритна. Бейнс важко повернувся на живіт і, тримаючи револьвера в правій руці, визирнув з-за борту.
Мальбін помітив його і негайно вистрілив, але Бейнс і не намагався сховатися. Тамуючи біль, він старанно цілився, хоч течія зносила човен. Палець знову ліг на спусковий гачок - гримнув постріл, і у велетенське тіло шведа вп’ялася ще одна куля.
Але він ще не був убитий. Він знову прицілився й вистрілив. Куля розбила борт човна зовсім близько від Бейнсового обличчя. Бейнс знову вистрілив з дрейфуючого каное, а Мальбін відповів йому з берега, лежачи в калюжі крові. Так двдє поранених чоловіків провадили незвичайну дуель, доки в’юнка африканська річка не сховала пана Морісона Бейнса за вигином.
23
Коли Меріем пробігла половину селищної вулиці, з темних хатин вискочили вбрані в біле чорношкірі й погналися за нею. Вона сподівалася втекти, але дужі руки схопили її, і коли вона озирнулася, просячи відпустити, то їй відняло мову. Перед нею стояв високий похмурий старий у білому бурнусі, хижо зиркаючи з-під накриття.
Вона здригнулася від подиву й страху. То був шейх!
Враз усі її колишні страшні спомини з дитинства знов постали в пам’яті. Вона стояла, тремтячи перед цим страшиш старим чоловіком, наче вбивця перед суддею, готуючись почути смертний вирок. Вона розуміла, що шейх упізнав її. Час і умови життя не змінили її настільки, щоб той, хто знав її малою, не міг упізнати.
- Отже, ти повернулася до своїх, чи не так? - насмішкувато сказав шейх. - Хочеш, щоб ми тебе нагодували й захистили, га?
- Відпусти мене! - закричала дівчина. - Мені нічого від тебе не треба, відпусти мене, до Великого Бвани..
- До Великого Бвани? - і собі скрикнув шейх.
А далі ринула злива брудної арабської лайки на адресу білого, якого ненавиділи й боялися всі злочинці джунглів.
- Ти хочеш повернутися до Великого Бвани, чи не так? Виходить, ось де ти ховалася, відколи втекла від мене, правда? І хто ж тепер женеться за тобою через річку? Великий Бвана?
- Швед, якого ти колись прогнав із своїх теренів, коли він і Мбіда намірялися викрасти мене, - відповіла Меріем.
Очі шейха звузилися, він гукнув своїх, щоб влаштувати засідку в кущах на березі й знищити Мальбіна та його людей. Але Мальбін уже висадився і прокрався лісом сюди саме в ту мить, коли розігралася ця дивовижна сцена. Він дивився на селищну вулицю й не вірив своїм очам. Шейха він пізнав умить. Лише двох людей у світі Мальбін боявся, як нечистої сили: Великого Бвани й шейха. Одного погляду на високу знайому постать було достатньо, щоб він повернувся й разом із своїми чкурнув назад до човнів. Тому, коли шейх дістався берега, загін Мальбіна вже відплив досить далеко, і після рушничного залпу з берега й кількох пострілів у відповідь араб відкликав своїх і, тримаючи полонянку під пильною охороною, вирушив на південь.
Одна з Мальбінових куль убила чорношкірого, якого довелося залишити в селищі разом з кількома іншими воїнами, що пильнували Меріем. Ті, не довго думаючи, забрали собі одяг, речі й зброю вбитого, а тіло кинули напризволяще. Його й помітив Бейнс, коли натрапив на селище.
Шейх і його загін перед тим їхали на південь понад річкою, тримаючись ближче до води. Один з воїнів під’їхав до річки напитися і побачив Меріем, що гарячково веслувала з протилежного берега. Він гукнув шейха подивитися на диво: самотня біла жінка в центральній Африці, - і старий шейх наказав причаїтися в покинутому селищі й схопити дівчину, щойно вона з’явиться. Думка про викуп ніколи не полишала його. Легко зароблене золото уже не раз текло йому крізь пальці. Та легкого заробітку поменшало, відколи Великий Бвана обмежив його колишні володіння, і красти слонову кістку в чорношкірих він уже не міг ближче ніж за кількасот кілометрів від дуару Великого Бвани. Тому, коли жінка врешті потрапила в засідку і він упізнав маленьку дівчинку, з якої знущався не один рік, відчув велику втіху. Тепер він не витрачатиме багато часу, щоб установити попередні стосунки між батьком і донькою, як колись. Для початку він чимдуж ударив її по обличчю. Він змусив її весь час іти пішки, хоча міг посадити на сідло позад себе або дати їй коня одного з своїх воїнів. Він був винахідливий у нових тортурах і знущаннях, і жоден з його людей не виказав ані крихти жалю, хоча, можливо, в душі й співчував їй, та боявся це виявити. Два дні подорожі привели Меріем до місця її дитинства, і перша, кого вона побачила,щойно увійшла в селище, була її стара беззуба наглядачка Мабуну. Роки, проведені поза селищем шейха, здалися їй сном. Лише новий одяг та зміцніле дівоче тіло свідчили, що це не так. Тут усе лишилось, як і колись, - тільки молоді обличчя постарішали, а старі спотворилися. За час її відсутності в селищі з’явилося кілька молодих арабів. Усе було, як і колись, - бракувало лише Джіки, і Меріем зараз переживала втрату ляльки з слоноврї кістки, наче втрату близької людини. Вона загубила свою маленьку приятельку, неживим вухам якої звіряла свої численні жаяі й випадкові радощі - Джіці з ручками-патичками та тулубом з пацючої шкіри - її вірній Джіці.
Мешканці селища начебто зраділи появі чужої білої дівчини, і дехто впізнав у ній колишню маленьку дівчинку. Мабуну удавала найбільшу радість з приводу її повернення, вишкірюючи беззубі ясна в потворних гримасах, які мали б означати щирі усмішки. Але Меріем не могла без і тремтіння згадати, як стара відьма колись знущалася з неї.
Поміж арабів; що з’явилися в селищі за час її відсутності, був високий симпатичний молодик років двадцяти, який дивився на неї з неприхованим захопленням, аж поки шейх наказав йому забиратися геть і той пішов, люто лаючись.
Врешті, коли загальний подив угамувався, Меріем дали спокій. Як і колись, їй дозволили вільно ходити селищем, бо загорожа була висока й міцна, а єдиних воріт пильнували удень і вночі. Але, як і раніше, вона уникала товариства жорстоких арабів і звироднілих чорношкірих, з яких складалося шейхове оточення, і, як і за сумних часів свого дитинства, забиралась у віддалений затишний куточок біля загорожі, де колись бавилася з своєю улюбленою Джікою в затінку великих гілок над загорожею. Але тепер дерево зрубали, і Меріем здогадалася чому. Саме з нього стрибнув свого часу Корак і одним ударові звалив шейха, вирятовуючи її з жалюгідного життя, такого тривалого, що іншого вона не могла пригадати.
Біля загорожі ріс невеличкий чагарник, і в його затінку Меріем любила помріяти. Маленький промінчик щастя зігрівав її серце, коли вона згадувала першу зустріч із Кораком і подальші роки, впродовж яких він захищав її і дбав про неї з увагою старшого брата. Давно вже Корак так не полонив її думок, як тепер. Він поставав ближчим і ріднішим, ніж будь-коли. І серце її тріпотіло від подиву й сорому, що вона так довго не згадувала його. Але потім в її уяві виникав образ пана Морісона, і Меріем знічувалася. Чи справді вона любила елегантного молодого англійця? Вона думала про принади Лондона, які Бейнс змальовував так барвисто. Вона намагалася уявити себе шанованою і визнаною у вищому колі великої столиці. Вона уявляла лише те, що змальовував їй пан Морісон. Це були чудові образи, але всі їх заступала напівгола атлетична постать велетня-Адоніса джунглів.
Меріем притиснула руку до грудей, коли відчула, як забилося серце, н намацала тверді краї фотографії, схованої, відколи вона забрала її з Мальбінового намету. Тепер вона дістала її й почала вивчати уважніше, ніж доти. Певна річ, що обличчя дитини - її власне. Вона досліджувала кожну подробицю. З-під великого мережаного коміра сукенки збігав золотий ланцюжок з медальйоном. Меріем насупила брови. Якісь болюче невловні спогади прокинулися в її свідомості. Чи може ця квітка цивілізації бути маленькою арабкою Меріем, донькою шейха? Ні, це неможливо! Та ще й медальйон! Вона не могла не вірити свідоцтву пам’яті. Вона бачила медальйон раніше. То був її медальйон. Яку таємницю ховає минуле? Сидячи так і роздивляючись фото, Меріем нараз відчула, що вона не сама, - хтось нечутно підкрався ззаду. Вона вмить сховала фотографію на грудях. Важка рука лягла їй на плече. Вона була переконана, що це шейх, і зі страхом очікувала удару, як завжди.
Але удару не було, вона глянула через плече і зустрілася з поглядом молодого араба на ймення Абдул Камак.
- Я бачив, - сказав він, - фотографію, яку ти щойно сховала. Це ти дитиною - але дуже маленька. Можна, я ще раз подивлюся?
Меріем сахнулася.
- Я віддам її тобі, - сказав він. - Я чув про тебе й знаю, що ти не любиш свого батька - шейха. Я також. Я тебе не викажу. Покажи картку.
Самотня серед жорстоких ворогів, Меріем ухопилася за соломинку допомоги, яку простяг їй Абдул Камак. Можливо, в ньому вона знайде друга, котрого так потребує. Так чи сяк, фото він уже побачив, і, за його словами, шейха недолюблює. Якщо ж він недруг, то однаково розповість усе шейхові, й фотографію заберуть. Тому вона вирішила покластися На його шляхетність, сподіваючись, що щира мова - вияв щирих намірів. Вона дістала фотографію зі схованки й подала йому.
Абдул Камак уважно розглядав фото, порівнював її з зображенням на картці, час від часу кидаючи погляди на обличчя дівчини, що сиділа поруч на землі. Він повільно похитав головою.
- Так, - сказав він. - Це - ти, але де ти взяла це? Як могло трапитися, що дочка шейха була одягнута в такий одяг?
- Я не знаю, - відповіла Меріем. - Я ніколи раніше не бачила цієї фотокартки, доки днів зо два тому не знайшла її в наметі шведа Мальбіна.
Абдул Камак здивовано звів брови. Він повернув фотографію, і очі юнакові розширилися, коли погляд його впав на стару вирізку з газети. Він міг читати по-французькому, щоправда, спотикаючись, але міг це прочитати. Він був у Парижі. Його послали туди, і він провів там шість місяців у товаристві своїх одноплемінців на виставці, використовуючи той час для вивчення звичаїв, трохи мови і найбільших вад своїх завойовників. Тепер він дістав нагоду використати свої знання. Повільно, слово по слову, він читав газетну вирізку. З очей його зник здивований вираз. Несподівано вони лукаво звузилися. Коли він прочитав усе, то подивився на дівчину.
- Ти читала це? - спитав він.
- Це - французькою, - відповіла вона. - Я по-французькому не вмію.
Абдул Камак довго мовчки дивився на дівчину. Вона була дуже гарна. Вона хвилювала його, як і багатьох чоловіків, котрі бачили її. Потім він став перед нею на коліна. Абдулові Камаку на думку спало ось що. Те, що дівчина не знала змісту старої газети, було щасливой обставиною. Треба, щоб вона нічого не дізналася про зміст вирізки.
- Меріем! - прошепотів він. - Коли я побачив тебе вперше, то серце підказало, що я назавжди залишуся твоїм слугою. Ти мене не знаєш, але прошу, повір мені” я допоможу тобі. Ти ненавидиш шейха - я також. Втечімо від нього. Поїдемо звідси у велику пустелю, де мій батько - також шейх, ще славніший, ніж цей. Гаразд?
Меріем сиділа мовчки. Вона не хотіла завдавати прикрощів єдиній людині, яка пропонувала їй дружбу й захист. Але любові Абдула Камака вона не потребувала. Підбадьорений мовчанкою, молодик підсунувся ближче і спробував її пригорнути. Меріем запручалася.
- Я не люблю тебе! - вигукнула вона. - Будь ласка, не змушуй мене зненавидіти тебе! Ти єдиний, хто поставився до мене по-дружньому, і я хочу приятелювати з тобою, але не кохати!
Абдул Камак підвівся на повен зріст.
- Ти навчишся любити мене, - сказав він, - однаково, хочеш ти цього чи ні. Шейха ти ненавидиш і нічого йому не скажеш, а якщо скажеш, то він дізнається від мене про фотографію. Я ненавиджу шейха, і...
- Ти ненавидиш шейха? - прогримів раптом грізний голос позад нього.
Обоє озирнулися. Шейх стояв за кілька кроків від них. Абдул і далі тримав у руці фотографію. Потім швидко сховав її під бурнус.
- Так! - сказав він. - Я ненавиджу шейха!
І після цих слів кинувся на старого, могутнім ударом звалив його додолу, а потім помчав селищем туди, де стояв його кінь, осідланий із вирядом, бо Абдул Камак саме збирався на полювання, коли помітив під кущами чужинку.
Абдул Камак вихопився на коня й помчав до воріт. Шейх швидко опритомнів від удару, зірвався на ноги і голосно загукав, щоб утікача спинили. Десяток чорношкірих кинулися навперейми вершникові, але попадали під ударами приклада арабського мушкета, яким Абдул Камак вимахував навсібіч, пробиваючись до воріт. Але тут його неодмінно мали б спинити. Двоє вартових квапливо зачиняли браму. Втікач звів курок, пустив коня учвал і двічі вистрілив. Обидва вартових попадали в пилюку. З переможним криком, вимахуючи мушкетом над головою, Абдул Камак проскакав у відчинені ворота, сміючись, озирнувся і зник у джунглях.
Запінений від люті, шейх наказав вирядити погоню, потім швидкими кроками підійшов до Меріем, яка й далі сиділа біля тих самих кущів,
- Фотографія! - закричав він. - Про яку фотографію казав цей пес? Де вона? Негайно давай сюди!
- Він забрав її, - сумно відповіла Меріем.
- Що там було? - знову спитав шейх, брутально хапаючи дівчину за коси, й поставив на ноги, дико шарпаючи. - Що було на тій фотографії?
- Я, - сказала Меріем, - ще зовсім маленька. Я вкрала її у шведа Мальбіна. А на звороті картки була вирізка із старої газети.
Шейх поблід від люті.
- Що там було написано? - спитав він таким здушеним від гніву голосом, що важко було розрізнити слова.
- Я не знаю. Це було по-французькому, а я по-французькому не читаю.
Шейх начебто трохи заспокоївся. Він навітьчусміхнувся й не бив Меріем перед тим, як вона повернулася і пішла від нього, діставши суворий наказ ніколи більше нікому про це не казати, крім нього й Мабуну.
А тим часом Абдул Камак мчав караванним шляхом на північ.
Коли каное пана Морісона відпливло й пораненого шведа не стало видно, англієць втомлено розпластався на дні човна і пролежав так не одну годину майже непритомний.
Отямився він аж уночі. Довго лежав, дивлячись на зірки, намагаючись пригадати, де він і чому твердь під ним так дивно хитається, а розташування зірок міняється з дивовижною швидкістю. Перше, що спало йому на думку, - це сон. Але коли він спробував пбворухнутися, щоб прогнати сон, гострий біль враз нагадав йому, що сталося напередодні. Тепер він збагнув, що пливе в тубільному човні великою африканською річкою - поранений, самотній, заблуканий.
Перемагаючи біль, він підвівся й сів. Завважив, що рана болить менше, ніж можна було сподіватися. Обережно помацав - кров наче вже не йшла. Мабуть, його лише зачепило, нічого серйозного. А що, як рана заживатиме кілька днів? Це видима смерть, бо брак сил і біль не дозволять йому полювати, щоб прохарчуватися. З власних клопотів його думки перейшли до Меріем. Він знав, що вона була в руках у шведа, коли він наближався до табору. Але що. з нею тепер? Якщо навіть Гансон помер від його куль, то чи полегшить це долю Меріем? Адже вона в руках негідника - одного з брутальних створінь нижчого гатунку. Бейнс затулив обличчя руками й захитався, уявляючи жахливі картини її майбутнього. Він приготував для неї таку долю! Його потворне бажання вихопило чисту й невинну дівчину з-під захисту люблячої людини й кинуло в обійми литого шведа та його бридких спільників! Але ніколи не пізно спокутувати злочин. Ніколи не пізно, особливо якщо тебе веде щось дужче, ніж бажання, ніж пристрасть, - новонароджена любов, яка палила його груди, любов до дівчини, яку він занапастив.
Пан Морісон Бейнс не усвідомлював цілком тих змін, які в ньому сталися. Чи міг він колись припустити, що почуття шляхетності й честі будуть аж так вести його вперед? Він знав, що чинив кепсько, намовляючи Меріем поїхати з ним до Лондона, але пояснював це силою пристрасті, яка тимчасово притлумила його моральні вимоги. Однак, попри все, тепер народився новий Бейнс. Ця людина більше ніколи не буде вчиняти безчесно, улягаючи лише пристрасті. Його чесноти зміцніли, бо змінилася свідомість, сум і каяття’очистили розум і душу.
Він думав лише про те, як знайти Меріем і в разі потреби захистити її навіть ціною власного життя. Він зміряв поглядом каное в пошуках весла, рішення додало йому сил, і він забув про-рану. Але весла не було. Він поглянув на берег. У темряві непроглядної ночі вгадувалися обриси джунглів, але він не відчував більше такого страху перед ними, як раніше. Він навіть не здивувався, що більше не боїться, бо думни були цілком захоплені безпекою Меріем.
Бейнс підвівся на коліна, перехилився через борт каное і спробував веслувати долонею. Біль ослаблював його з кожною хвилиною. Але потроху човен наближався до берега. Пан Морісон чув рик лева просто перед собою, ще й так близько, наче звір був при самій воді. Він поклав гвинтівку поруч, але не переставав гребти рукою. Втомленому чоловікові здавалося, що минуїа діла вічність, поки ніс човна торкнувся прибережних кущів. Наступної миті він схопився за одну з гілок, спробував її на міцність, потім закинув гвинтівку на плече й повільно, долаючи нестерпний біль, почав підтягатися на руках. Порожнє каное нечутно попливло вниз за течією, назавжди зникаючи в низів’ї.
Зворотного шляху не було. Або вилізти вище, або, впасти в річку; третього не існувало. Він спробував перекинути одну ногу через гілку, але сили в нього було: надто мало, і ці намагання пішли намарне. Висячи, він відчував, що слабне ще більше, і усвідомлював, що коли не видереться на гілку зараз, то потім буде надто пізно.
Оглушливо рикнув лев, Бейнс озирнувся й побачив дві полум’яні цятки очей зовсім поруч. Лев дивився на нього, стоячи на березі, й чекав. “Ну що ж, - подумав пан Морісон, - нехай зачекає. Леви не вміють лазити по деревах, і якщо я вилізу нагору, то він мене не дістане”.
Ноги молодого англійця майже торкалися води, - до неї було ближче, ніж він собі уявляв через непроглядну темряву. Раптом він почув хлюпотіння в річці просто під ногами, - і враз пролунав звук, щодо походження якого він ані на мить не засумнівався, - клацання величезних щелеп.
- Святий Георгію! - скрикнув Бейнс. - Ця погань унизу хапає мене... - І знов напружив усі сили, щоб зіп’ястися нагору, в безпечне місце.
Але все було намарне. Надія полишила його. Втомлені, затерплі пальці ось-ось розчепляться - і він упаде в річку, в пащеку страшної смерті, що чигає на нього у воді.
Раптом він почув, як над головою зашурхотіло листя, наче там хтось рухався. Гілка, за яку він тримався, зігнулася під подвійною вагою, але Бейнс відчайдушно тримався - він не хотів добровільно віддаватися ані смерті внизу, ані нагорі.
Потім він відчув, як щось м’яке і тепле схопило його за руку і витягнуло нагору з долішньої темряви.
24
Часом, лежачи на широкій спині Тантора, часом наодинці блукаючи джунглями, Корак повільно посувався на південний захід. Він проходив кілька кілометрів за день, бо мав досить часу і не вигадував якихось особливих планів. Можливо, він би рухався набагато швидше, якби його не стримувала думка, що з кожним кілометром він віддаляється від Меріем - уже не його Меріем, але так само любої, як і колись.
Він натрапив на слід шейхової зграї саме тоді, коли шейх, рухаючись униз річкою, віз до себе в селище полонену Меріем. Корак чудово знав, кого він зустрів, тому що знав геть усіх у великих джунглях, а ці віддавна вже не заходили так далеко на північ. Йому не було ніякого діла до старого шейха, і він не став переслідувати його. Що далі від людей, то краще, він ладен був більше ніколи в житті не бачити людського обличчя. Люди завжди завдавали йому лише страждань і приносили скорботу.
Річка кишіла рибою, і він рибалив на березі цілий день, поїдаючи здобич сирою. Коли настала ніч, він заліз на високе дерево над водою, з якого власне ловив рибу, і швидко заснув. Розбудив його своїм риком Нума. Корак збирався гнівно насваритися на свого галасливого сусіда, коли щось привернуло його увагу. Він прислухався. Що це там на дереві під ним? Так, він почув шелест листя, наче хтось трусив гілку. Потім з води долинуло клацання крокодилячих щелеп, а потім тихо, але виразно:
- Святий Георгію! Ця погань унизу хапає мене!
Голос був знайомий. Корак придивився до того, хто говорив. На тлі мерехтливої води він побачив постать чоловіка, що тримався за найнижчу гілку. Тихо й спритно мавполюд ковзнув униз. Намацав п’ятою пальці потерпілого, нахилився, перехопив його рукою і витяг нагору.; Врятований мляво пручався, але Корак звертав на це не більше уваги, аніж Тантор на мураху. Він посадив чоловіка на зручнішу й безпечнішу гілку, прихиляючи спиною до стовбура. Одурений Нума люто рикав унизу. Корак весело глузував з нього, обзиваючи його мовою великих мавп “зеленооким поглиначем падла”, “братом гієни Динго” та іншими дошкульними прізвиськами, образливими для гордого лева.
Прислухаючись до цього, пан Морісон Бейнс зробив висновок, що потрапив до лап горили. Він схопився за револьвер і щойно почав по можливості нечутно діставати його з кобури, як почув щирою англійською мовою:
- Хто ви такий?
Бейнс ледь не впав із гілляки.
- Господи! - вигукнув він. - То ви людина?
- А ви думали - хто? - спитав Корак..
- Горила, - щиро відповів Бейнс.
Корак засміявся.
- То хто ж ви? - повторив він.
- Англієць, звати Бейнс, але хто ви, в біса, такий? - спитав пан Морісон.
- Мене називають Убивця, - відповів Корак, перекладаючи англійською ім’я, дане йому Акутом.
Запала довга мовчанка, під час якої пан Морісон намагався розгледіти в темряві обличчя незвичайної людини, до рук якої він потрапив. Корак вів далі:
- Ви той самий, що цілувався з дівчиною край великої східної рівнини, коли на вас напав лев?
- Так, - відповів Бейнс.
- Що ви тут робите?
- Дівчину вкрали - я намагаюся врятувати її.
- Вкрали! - слово вилетіло, моя куля з рушниці. - Хто її вкрав?
- Гансон, шведський крамар, - відповів Бейнс.
- Де він?
Бейнс розповів Коракові все, що він міг дізнатися в таборі Гансона. Почало світати. Корак зручніше вмостив англійця на дереві, приніс йому фруктів та наповнив баклажку річковою водою й попрощався.
- Я йду в табір шведа, - сказав він. - І поверну вам дівчину, приведу просто сюди.
- Я піду з вами, - рішуче сказав Бейнс. - Це моє право і обов’язок, тому що вона невдовзі стане моєю дружиною.
Корак насупився.
- Ви поранені, ви не витримаєте подорожі, - сказав він. - Сам я рухатимусь набагато швидше.
- Гаразд, - згодився Бейнс. - Але я піду за вами. Це моє право і обов’язок.
- Як хочете, - відповів Корак, знизуючи плечима.
Якщо він хоче скінчити, самогубством, то це його справа. Корак сам би його Із задоволенням убив, але задля щастя Меріем не міг. Якщо вона любить його, то він мусить зробити все, щоб захистити обранця Меріем, але .він не може йому заборонити рухатися слідом, хіба що спробувати вмовити. Але це минуло без особливих успіхів.
Корак помчав на північ, а за ним повільно плентався поранений, втомлений і знесилений Бейнс. Коли Корак дістався річки, на протилежному березі якої стояв Мальбінів табір, Бейнс пройшов лише близько двох кілометрів. День хилився до вечора, а Бейнс далі сунувся лісом, коли його несподівано спинив звук кінських копит. Він мимоволі сховався за кущами, і в наступну мить повз нього промчав араб у білому вбранні. Бейнс не гукнув вершника. Він чув про жорстокість арабів, які дісталися на південь континенту, і те, що він чув, свідчило, що змія чи пантера набагато чуйніші, аніж люті мешканці північних теренів Африки.
Коли Абдул Камак зник за деревами на півночі, Бейнс рушив далі у свою важку мандрівку. За півгодини він знову з подивом почув кінський тупіт, але цього разу коней було багато.
Він знову надумав сховатися, але цього разу опинився якраз на галявині, і сховатись було нікуди. Він побіг - так швидко, як дозволяли рани, - але не встиг дістатися рятівних дерев на тім боці, бо на галявину вже вилетів гурт одягнених у біле вершників.
Вони щось гукнули до нього арабською, якої він, звісно, не знав, а потім оточили його, щось гнівно питаючи. Він нічого не зрозумів, та й вони не тямили по-англійському Врешті терпець провідника урвався, і він наказав двом воїнам схопити чужинця, що ті з радістю виконали. Англійця обеззброїли, посадили на коня і під вартою двох вершників повезли на південь, а решта помчала за Абдулом Камаком.
Коли Корак. підійшов до річки, за якою виднів табір Мальбіна, то не знав, на що зважитись. Він бачив, що якісь люди ходять поміж хатинами, обгородженими колючою “боною”, - отже, Гансон ще в таборі. Корак і гадки не мав про те, що насправді сталося з викрадачем Меріем.
Як же дістатися на той бік? Перепливати річку, повну вокяних потвор, - видима смерть. Хвилину він розмірковував, потім повернувся й побіг у джунглі, видаючи пронизливий закличний свист. Прислухався й повторював гасло знов і знов, заглиблюючись у джунглі. Врешті долинула очікувана відповідь - сурмив великий слон, і за кілька хвилин Корак побачив Тантора. Слон ішов, високо піднявши хобота і клапаючи великими вухами.
- Швидше, Танторе! - вигукнув мавполюд, і слон посадив його собі на голову. - Поквапся! - І величезна товстошкіра тварина посунула джунглями, а вершник на голові підганяв її ударами босих п’ят.
Корак поганяв слона на північний захід, і Тантор привів його до слонячого броду десь за кілометр від табору шведа. Корак, не зупиняючись, скерував тварину в річку, Тантор з високо піднятим хоботом повільно перейшов на другий бік. Якийсь невдаха крокодил спробував був напасти, але могутній хобот виловив його з-під води, підняв і жбурнув метрів за сто вниз за течією. Таким чином Корак безпечно перейшов річку, навіть не замочивши ніг.
Тантор ішов на південь швидкою нечутною ходою, і для нього не існувало жодних перешкод, окрім величезних дерев пралісу. Іноді Коракові доводилося залишати широку плескату голову і пересуватись по деревах, бо гілля нависало над самісінькою спиною слона. Врешті вони дісталися краю галявини, на якій розбив табір ненависний швед, але не зупинилися. Ворота були із східного боку й виходили на річку. Тантор і Корак надходили з півночі, де воріт не було. Але навіщо Танторові ворота?
За наказом мавполюда Тантор підняв хобота догори, щоб не подряпати його ніжної шкіри об кущі “бома”, і пройшов так, наче там нічого не було. Десяток чорношкірих сиділи навпочіпки біля своїх хатин, коли почули шерех і побачили, хто наближається. З переляканим вереском вбий підхопились і чкурнули до воріт. Тантор погнався за ними. Він ненавидів людей і думав, що Корак прийшов на полювання. Але мавполюд завернув його до великого полотняного намету, що стояв посеред галявини, - там мали бути дівчина і викрадач.
Мальбін лежав біля входу в намет у гамаці під невеликою запоною. Він втратив багато крові, рани боліли, і він дуже ослаб. Він здивовано прислухався до криків своїх людей, визирнув і побачив, як вони тікають до воріт. В цей час з-за рогу намету висунулася величезна голова Тантора, а потім з’явився увесь слон. Слуга Мальбіна, який ніколи не був надто прив’язаний до свого пана, чкурнув геть, щойно побачив страшного звіра, і безпомічний Мальбін залишився сам. Слон зупинився за кілька кроків від гамака, в якому лежав поранений. Мальбін застогнав. Він був надто кволий, щоб тікати. Міг лише лежати й дивитися широко розплющеними очима в маленькі очиці розлюченого звіра, від погляду якого холола кров, і очікувати смерті.
І раптом, на його превеликий подив, зі спини слона зістрибнула людина. Мальбін відразу впізнав у цьому дивовижному створінні того, хто згромадив довкола себе великих мавп та бабуїнів, - білого воїна джунглів, що звільнив короля бабуїнів і нацькував розлючену зграю волохатих чортів на нього і Єнсена. Мальбін скоцюрбився від страху.
- Де дівчина? - спитав Корак англійською.
- Яка дівчина? - спитав Мальбін. - Тут нема ніяких дівчат, лише дружини моїх слуг. Хочеш якусь із них?
Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАНІВ СИН
ЗМІСТ
На попередню
|
|
