Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАНІВ СИН
- Біла дівчина, - відповів Корак. - Не здумай мені брехати - ти її викрав від друзів. Вона в тебе. Де вона?
- Це не я! - закричав Мальбін. - То все англієць, він намовив викрасти її. Він хотів поїхати з нею до Лондона. Вона й сама хотіла їхати. Його звуть Бейнс. От у нього й спитай, якщо ти хочеш знати, де дівчина.
- Я саме від нього! - сказав Корак. - Він мене й послав сюди. Дівчини з ним немає. А тепер годі брехати, кажи правду. Де вона? - Корак погрозливо ступив до шведа.
Мальбін побачив на його обличчі вираз рішучості й люті і здригнувся.
- Я скажу! - закричав він! - Не чіпай мене. Я розповім усе, що знаю. Дівчина була тут, але це Бейнс намовив її лишити своїх друзів, обіцяючи одружитися. Він не знав, хто вона, а я знаю, тому що за її повернення обіцяно велику винагороду. Мені потрібні були тільки гроші. Але вона втекла через річку на моєму каное. Я гнався за нею, але з’явився Бог зна звідки шейх, схопив її, напав на мене й прогнав. А потім прийшов Бейнс, розлючений, що втратив дівчину, і ледь не застрелив мене. Хочеш, то йди до шейха і спитай - він виховував її змалку, як свою доньку.
- То вона не донька шейхова? - спитав Корак.
- Ні! - відповів Мальбін.
- А хто ж вона? - спитав Корак.
Мальбін побачив можливість вигоди для себе. Єдина користь із того, що він знав, тепер полягала в можливості обміняти знання на життя. Він не сумнівався, що цей здичавілий мавполюд уб’є його, не вагаючись.
- Я скажу все, коли ти знайдеш її, - сказав він, - якщо ти пообіцяєш, що не вб’єш мене, і віддаси половину винагороди. Якщо вб’єш мене, то ніколи не дізнаєшся всього про дівчину, бо, крім мене, про це знає тільки шейх, а він нізащо, не скаже. Дівчина нічого не знає про своє походження.
- Якщо ти кажеш правду, я не вб’ю тебе, - сказав Корак. - Зараз я піду в селище до шейха, і якщо дівчини там немає, то повернуся і знищу тебе. А. щодо решти пліток, то якщо дівчина якось захоче дізнатися про своє минуле, ми прийдемо разом і знайдемо спосіб розквитатися з тобою за розповідь.
При слові “розквитатися” в Коракових очах з’явився такий вираз, що Мальбін радий був провалитися крізь землю. Вочевидь утекти немає можливості, цей чорт забере і його таємницю і життя, перше ніж він устигне щось зробити. Швидше б він забирався геть із своїм лютооким приятелем. Слон нависав над Мальбіном горою і лютим поглядом стежив за найменшим порухом шведа.
Корак увійшов до Мальбінового намету, щоб остаточно пересвідчитися, що Меріем тут немає. Коли він зник з очей Тантора, слон підійшов до Мальбіна впритул. Погляд тварини не віщував нічого доброго. Величезний хобот піднявся над ним, звиваючись змією, так що швед перелякано втиснувся глибше в гамак.
Тантор обнюхав і обмацав тіло переляканого Мальбіна і грізно засурмив. Його очиці заблищали. Нарешті він знайшов створіння, яке багато років тому вбило його подругу. Слон Тантор ніколи нічого не забував і не вибачав. Мальбін розгадав пекельні наміри звіра і закричав до Корака:
- Рятуйте! Рятуйте! Цей диявол уб’є мене!
Корак вибіг з намету саме в ту мить, коли слон уже схопив хоботом свою жертву, і все разом - гамак, запона й чоловік - злетіли над головою Тантора. Корак став перед твариною, вимагаючи, щоб той дав жертві спокій, але з таким самим успіхом він міг би наказати річці текти в зворотному напрямку.
Тантор гасав довкола, мов кіт, що вполював мишу, потім скинув Мальбіна додолу і вмить мало що не з котячою спритністю уклякнув біля нього і почав колотити розпростерте тіло величезними іклами, голосно сурмлячи в божевільному гніві. Та врешті, переконавшись, що в потовченій скривавленій людській постаті вже не лишилося життя, підняв те, що недавно було Свеном Мальбіном, вкупі з гамаком та накриттям, і жбурнув через колючу загорожу в джунглі.
Корак із жалем спостерігав трагедію, якої волів би не бачити. Він не любив шведа, навіть більше - ненавидів, але швед володів якоюсь важливою таємницею. Тепер вона пропала назавжди. Хіба що шейх міг її виказати. Але на це Корак сподівався дуже мало.
Мавполюд безстрашно підійшов до могутнього Тантора, ніби й не був щойно свідком убивства людини, подав знак, . щоб слон підійшов ближче, і підняв його на спину. Тантор скорився, враз зробившись лагідний, мов кошеня, і обережно посадив Корака нагору.
Ховаючись у джунглях, Мальбінові слуги дивилися, як загинув їхній господар, і тепер, сповнені страху, проводжали поглядами дивовижного білого воїна верхи на розлюченому звірі, що пірнув у джунглі тим-таки шляхом, яким прибув сюди.
25
Шейх грізно поглянув на бранця, якого двоє воїнів привели з півночі. Він вислав загін за Абдулом Камаком і сердився, що натомість йому прислали зраненого нікчемного англійця. Чому вони не порішили його там, де знайшли? Це, напевно, якийсь бідолаха крамар, що заблудився в джунглях. Користі з нього ніякої.
Шейх грізно накинувся на бранця.
- Ти хто такий? - спитав він французькою.
- Я пан Морісон Бейнс із Лондона, - відповів той.
Ім’я лунало промовисто, і старий розбійник подумав про можливий викуп. Його наміри щодо полоненого змінилися. Наміри, але не ставлення, - допит тривав.
- Що ти хотів украсти в моїй країні? - ревнув шейх.
- Я не знав, що Африка належить тобі, - відповів пан Морісон. - Я шукаю дівчину, яку вкрали з дому мого друга. Викрадач поранив мене, і мій човен понесло вниз за течією - коли твої люди схопили мене, я просто повертався назад до його табору.
- Дівчину? - спитав шейх. - Оцю? - І він кивнув ліворуч на кущі біля загорожі.
Бейнс поглянув у вказаному напрямку і вирячив очі з подиву: там, спиною до нього, підібгавши ноги, сиділа Меріем.
- Меріем! - вигукнув він і кинувся вперед, але один із його сторожів перехопив пана Морісона за руку і шарпнув назад.
Дівчина, почувши своє ім’я, підхопилася на ноги й озирнулася.
- Морісон! - скрикнула вона.
- Сиди там і не пхайся не в свою справу! - гарикнув на неї шейх і повернувся до Бейнса. - Отже, це ти, християнський пес, вкрав у мене доньку?
- Доньку? - вигукнув Бейнс. - Вона твоя донька?
- Так, моя донька, - рикав араб, - і жодному невірному я її не віддам. Ти заслужив смерть, англійцю, але якщо ти заплатиш, то врятуєшся. Я подарую тобі життя.
Бейнс уже не зводив здивованого погляду з Меріем, яка, на його думку, зараз була бранкою Гансона, а опинилася в арабському селищі. Що трапилося? Як вона втекла від шведа? Араб забрав її силоміць чи вона втекла за власним бажанням, попрохала захисту людини, яка називає її своєю донькою? Багато б він віддав, аби порозмовляти з нею. Якщо вона тут у безпеці, то розмова лише зашкодить їй, араб може здогадатися, що він прагне забрати її звідси, до своїх друзів-англійців. Панові Морісону вже не спадало на думку вирушити з дівчиною до Лондона.
- Ну? - спитав шейх.
- О! - вигукнув Бейнс. - Я перепрошую, це не вона! Я мав на увазі зовсім іншу. Втім, я згоден заплатити. Скільки ти хочеш?
Шейх назвав суму, як на пана Морісона, не таку вже й велику. Морісон ствердно кивнув. З такою самою легкістю він би згодився, якби сума значно перевищувала його можливості, бо зовсім не збирався нічого платити. Згоджуючись на пропозицію шейха, він хотів лише виграти час і звільнити Меріем, якщо виявиться, що вона цього хоче. Твердження араба, що він її батько, ставило під сумнів переконання пана Морісона щодо намірів дівчини. Водночас нерозумно було б думати, що гарна молода жінка згодиться залишитися в брудному дуарі у старого лихого араба і не захоче повернутися в гостинний дім-бунгало, звідки Морісон знадив її. Англієць поринув у понурі роздуми про огидність свого вчинку- роздуми, обірвані шейхом, який наказав панові Морісону написати листа британському консулові в Алжирі, диктуючи дуже точно (що свідчило про неодноразові вимагання грошей у багатих полонених англійців). Побачивши, що листа адресовано консулові в Алжирі, Бейнс почав заперечувати: мовляв, таким шляхом гроші дійдуть не раніше, як через рік. Але шейх навіть слухати не хотів, щоб послати когось у ближнє містечко на узбережжі і звідти телеграфом вимагати переказу грошей. Шейх дуже стерігся. Його власний спосіб був уже перевірений. У всіх інших - надто багато неперевірених деталей. Він не квапився дістати гроші - міг чекати рік або два, якщо потрібно, але чекати доведеться не більше шести місяців. Він повернувся до одного, з арабів і дав указівки, як поводитися з полоненим. Бейнс не розумів ані слова арабською, але, спостерігаючи жестикуляцію, збагнув, що йдеться про нього. Араб уклонився господареві й наказав Бейнсові йти за собою.
Днглієць запитально поглянув на шейха. Той ствердно кивнув, пан Морісон підвівся і пішов за охоронцем до тубільного куреня, зшитого з козинячих шкур. Всередині було темно й вогко. Охоронець тукнув двох чорношкірих, які сиділи надворі. За наказом араба вони зв’язали Бейнсові руки й ноги. Англієць протестував, але ні чорношкірі, ні араб не втямили й слова з його прохань. Вони зв’язали Бейнса і пішли собі. Якийсь час пан Морісон лежав, розмірковуючи про похмуре майбутнє, яке чекало на нього в наступні довгі місяці, аж доки друзі стримають звістку й пришлють гроші. Тепер він ладен був уже справді заплатити - аби тільки вибратися з цього кубла. Насамперед він хотів телеграфувати своїм розпорядникам, щоб грошей не пересилали, а натомість повідомили британську владу Західної Африки, щоб вислали рятувальну експедицію.
Його шляхетний ніс страждав від важкого смороду, що виповнював хатину. Гнила солома, на якій він лежав, тхнула людськими виділеннями, потом та гнилизною. Але то було не найгірше. Він лежав у незручній позі, так, як його залишили кілька хвилин тому; терпли руки, ноги й голова. Хоч як він примощувався, біль не минав, бо руки були зв’язані за спиною.
Він рвав свої пута, доки геть знемігся, але не без успіху, бо вдалося послабити вузол, і він сподівався звільнити руку. Настала ніч. Ні їжі, ні питва йому не приносили. Вони що, думають, що він зможе прожити рік за Божим духом? Комахи тепер жалили його не так боляче, хоча й не менш часто. В цьому пан Морісон побачив хоч якусь надію: можливо, він звикне й перестане аж так мордуватись. Він не кидав розплутувати вузли мотузки, коли з’явилися щури. Комахи були дуже бридкі, а щури - просто жахливі. Вони бігали по його тілу, пищали й гризлися між собою. Врешті один спробував на смак Морісонове вухо. Пан Морісон з прокльонами спробував сісти. Пацюки розбіглися. Він підтяг ноги до грудей і став на коліна, потім нелюдським зусиллям підвівся. Стояв, хитаючись, вкритий холодним потом.
- Боже! - прошепотів він. - За що мені таке...
І замовк.
Що він зробив? Він згадав дівчину, яка перебувала десь в одному з шатрів цього триклятого селища. Він стиснув зуби й вирішив не нарікати. В цю хвилину з сусіднього шатра долинули гнівні голоси. Один з них належав жінці. Меріем? Розмовляли начебто арабською - він не розумів ані слова, але інтонації були її.
Бейнс сушив голову над тим, у який спосіб подати їй знак, що він тут. Якби він зумів розв’язатися, то тоді вони втечуть, - якщо вона захоче втекти. Ця думка не давала, йому спокою. Він не знав, на якому становищі дівчина перебуває тут, у селищі. Якщо вода улюблене дитя могутнього шейха, то нема потреби з нею тікати. Він мусив дізнатися.
В бунгало він часто чув, як Меріем співала англійський гімн “Боже, бережи короля”, а Моя Люба акомпанувала їй на піаніно. Він голосно почав його наспівувати. Меріем відразу озвалася. Вона говорила дуже швидко.
- Прощайте, Морісоне! - кричала вона. - Якщо буде Божа ласка, то я завтра вранці загину, тому що роковане мені життя гірше за будь-яку смерть!
Потім Бейнс почув гнівний вигук чоловіка і гомін боротьби. Бейнс зблід від страху. Він рвонувся чимдуж, і пута піддалися. За мить він відчув, що одна рука вільна. Потім звільнив другу, нахилився, розв’язав ноги і вийшов з хатини на звук голосу Меріем.
Дорогу йому перегородив велетень-чорношкірий.
Коли йшлося про швидкість, Корак покладався лише на власні сили. Тантор зсадив його на березі річки біля селища шейха. Мавполюд залишив свого товариша-велетня і по деревах погнався на південь, туди, де, як сказав йому швед, була Меріем. Коли він дістався до загорожі селища, було вже темно. З того часу, як він переносив через неї Меріем, рятуючи її від злиденного життя і жорстоких одноплемінців, загорожа стала вища й міцніша. Величезного дерева, що схиляло гілля на той бік, уже не було, але Корак легко міг пролізти там, де звичайна людина відступила б. Він закинув аркан на загострену палю. Довкола не було ані душі, і Корак легко переліз на той бік загорожі.
Там він почав крадькома обстежувати селище. Спершу обнюхав і обслухав арабські намети, шукаючи хоч якогось сліду Меріем. Навіть гострий слух арабів не почув його ходи - ніби то тінь рухалася серед тіней. Тютюновий дим підказав, що араби курять перед своїми наметами. Ось почувся регіт, а потім з того боку селища долинула знайома мелодія гімну “Боже, врятуй короля”. Корак спантеличено зупинився. Співав чоловічий голос. Хто б це міг бути? Корак пізнав молодого англійця, якого залишив на березі річки і який зник перед його поверненням. За мить йому відповів жіночий голос - Меріем, і Вбивця прожогом кинувся на голоси.
Після вечері Меріем лягла в жіночій частині шейхового намету. Маленький куточок був відгороджений розкішними перськими килимами. Там уміщалися лише вона й Мабуну, бо шейх дружин не мав. За роки її відсутності тут нічого не змінилося.
Раптом шейх розсунув килими і увійшов. Постать у білому чітко вимальовувалася в напівтемряві шатра.
- Меріем! - гукнув він. - Ходи сюди!
Дівчина встала й вийшла в передню частину шатра Вогнище освітлювало середину. Вона побачила Алі бен Кадіна, старшого шейхового брата, що сидів навпочіпки й курив. Шейх стояв, У них був спільний батько, але мати Алі бен Кадіна була чорна рабиня, з західного узбережжя. Алі бен Кадін був старий, потворний і чорний, як чобіт. Ніс і частина щоки зогнили. Він усміхнувся, коли побачив Меріем. Шейх тицьнув пальцем в Алі бен Кадіна, звертаючись до Меріем.
- Я стаю старий, - сказав він. - Жити лишилося не так багато. Тому віддаю тебе Алі бен Кадінові, моєму братові.
Це було все. Алі бен Кадін підвівся й підійшов до неї. Меріем злякано позадкувала. Чоловік схопив її за руку.
- Ходімо! - наказав він і потяг її з шейхового шатра до свого.
Коли вони пішли, шейх захихотів.
- Як я через кілька місяців відішлю її на північ, - прошепотів старий шейх, - вони зрозуміють, що їм дорого коштувало вбивство сина сестри Амора бен Хатура.
Меріем у наметі Алі бен Кадіна марно благала милосердя. Спочатку чорна стара руїна белькотіла їй ніжні слова, але Меріем дивилася на нього з такою огидою й переляком, що старий урешті просто кинувся й схопив її. Двічі їй пощастило вирватися. І в якусь мить вона почула голос Бейнса, що наспівував знайому мелодію. Вона відповіла, та Алі бен Кадін знову схопив її. Цього разу він поволік її в далекий кінець шатра, де троє негритянок байдуже спостерігали трагедію, що розгорталася перед ними.
Коли пан Морісон побачив, що шлях до волі йому перетинає велетень-чорношкірий, він кинувся на нього, мов шалений дикий звір, - тієї миті Бейнс, власне, й був звіром, а не людиною. З лютим криком він накинувся на чорношкірого чолов’ягу й звалив його додолу. Почалася боротьба. Чорношкірий уперто намагався витягти з-за пояса ніж.
Бейнсові пальці затискали йому рота, щоб той не гукнув на допомогу; але врешті негрові пощастило-таки витягти ножа, і Бейнс відчув у плечі гостру крицю. Ніж колов його знову й знову. Білий тримав однією рукою чорношкірого за горло, а другою мацав по землі в пошуках якогось знаряддя боротьби і врешті намацав камінь. З усієї сили пан Морісон вдарив супротивника по голові. Негр враз ослаб. Він знепритомнів. Бейнс ударив його ще двічі. Потім підвівся і побіг до шатра з козинячої шкіри, звідки долинав голос Меріем.
Але його випередили. В затінку шатра Алі бен Кадіна причаївся вбраний у шкуру леопарда Корак. Коли мулат потяг Меріем в кінець шатра, Кораків ніж прорізав діру в крамній стіні, і високий крем’язень постав перед очима здивованих мешканців шатра.
Меріем відразу впізнала його. Серце тьохнуло від щастя й гордості, коли вона побачила шляхетну постать людини, за якою так скучила.
- Корак! - вигукнула вона.
- Меріем!
Не вимовивши більше ані слова, він кинувся на спантеличеного Алі бен Кадіна. Троє негритянок підхопилися на своїх постелях і заверещали. Меріем спробувала затримати їх, але вони чкурнули крізь прорізаний отвір і, лементуючи, побігли селищем.
Пальці Корака зчепилися на горлі бридкого Алі. Один удар - і Алі бен Кадін мертвий звалився на долівку. Корак повернувся до Меріем; тієї миті до шатра ввірвався закривавлений і обдертий чоловік.
- Морісон! - вигукнула дівчина.
Корак озирнувся. Він хотів був обійняти Меріем, забуваючи про все, що сталося, відколи він востаннє бачив її. Але враз пригадав сцену на галявині, й хвиля жалю затопила його душу.
Переполох, здійнятий трьома негритянками1 в селищі, наростав. До шатра Алі бен Кадіна бігли люди. Не можна було гаяти часу.’
- Швидше! - закричав Корак, повертаючись до Бейнса, що не міг з’ясувати, хто перед ним - друг чи ворог. - Веди її до загорожі, йди поза шатрами, там побачиш мою мотузку, скористайтеся нею й перелізьте через стіну.
- Кораку, а ти? - скрикнула Меріем.
- Я лишаюсь, - відповів мавполюд. - Маю справу до шейха.
Меріем спобувала заперечити, але він схопив її на оберемок і крізь проріз у стінці шатра виштовхнув у темряву.
- А тепер - біжіть! - прошепотів він і повернувся, щоб зустріти ворогів на вході до шатра.
Мавполюд боровся, як ніколи, але сили були занадто нерівні, і шансів tfa перемогу не було, - він хотів лише забарити їх для втечі Меріем і англійця. За кілька хвилин пізніше його здолали, зв’язали і під вартою занесли до шейхового шатра.
Старий довго мовчки дивився ча нього, намагаючись - . вигадати тортури, які задовольнили б його страшенний гнів і були гідні створіння, що двічі зазіхнуло на його, шейхову, власність - Меріем. Убивство Алі бен Кадіна не надто розлютило старого - він ніколи не любив бридкого сина батькової рабині. Шейх пригадав удар, якого білий воїн завдав йому колись, і розлютився ще більше. Нічого достатньо страшного.не спадало йому на гадку.
Доки він так сидів, дивлячись на Корака, почувся звук, що викликав посмішку на Коракових устах: засурмив слон. Корак повернув голову на звук, і з його вуст злетів басовитий дикий поклик. Один із чорношкірих вартових ударив його в обличчя тупим кінцем списа, але ніхто не знав, що той крик означає.
У джунглях Тантор нашорошив вуха, коли почув голос Корака. Він наблизився до загорожі, підняв хобот і почав принюхуватися, потім уперся головою в колоди і натиснув, але загорожа була міцна й не піддавалася.
Шейх нарешті підвівся і, вказуючи на зв’язаного бранця, звернувся до своїх підлеглих.
- Спалити його! - наказав він. - Негайно! На вогнищі!
Сторожа потягла Корака на середину селища, де було вкопано високий стовп. Він не призначався для спалень, до нього прив’язували рабів для покарання нагаями, яке часто закінчувалося смертю.
Корака прив’язали до цьрго стовпа. Потім зівсібіч обклали гіллям. З’явився шейх, щоб подивитися на муки своєї жертви. Але Корак був цілком спокійний, навіть коли полум’я від головешки побігло по сухому гіллі.
Він знову гукнув так само, як у шейховому наметі, й відразу за огорожею озвався слон.
Старий Тантор марно намагався розбити загорожу. Корак кликав його, запах його ворогів-людей, неможливість подолати перешкоду - усе це сповнювало слона люттю. Він відійшов на кілька кроків, підняв хобот, гнівно засурмив, нахилив голову і, як велетенський живий таран, кинувся на перешкоду.
Загорожа тріснула й розсипалася, у прогалину влетів величезний розлючений звір. Корак чуй звуки, незбагненні для інших, і розумів їхнє значення. Полум’я вже підкрадалося до нього, коли один з чорношкірих почув шелест, озирнувся й побачив перед собою величезного Тантора. Чоловік скрикнув і кинувся навтіки, а слон миттю розкидав навсібіч негрів та арабів і опинився біля вогнища, на якому стояв його улюблений приятель.
Шейх, віддаючи накази, побіг до свого намету по гвинтівку. Тантор обвив Корака хоботом і разом із стовпом, до якого той був прив’язаний, відірвав від землі. Полум’я обпалило хобот - найчутливіше місце на його тілі. Він ненавидів вогонь, але що важили опіки, порівняно з життям найкращого друга!
Величезний звір підняв обпечений хобот над головою, повернувся й побіг до прогалини в загорожі. Шейх із гвинтівкою в руці вибіг на дорогу перед оскаженілим звіром, підвів гвинтівку і вистрілив. Куля пролетіла повз ціль, а Тантор тим часом уже опинився над ним, топчучи шейха велетенською ногою так, як ми випадково давимо мураху на стежці.
Потім, високо здіймаючи коштовну ношу, слон Тантор поринув у темряву лісу.
26
Меріем, вражена несподіваною зустріччю з Кораком, якого давно вважала мертвим, дозволила Бейнсові вести себе. Вони прокралися поза шатрами до загорожі, а там, як і наказав Корак, англієць закинув аркан на одну з гострих паль. Насилу зіп’явся вгору і простягнув руку Меріем.
- Ходімо! - прошепотів він. - Ми повинні поспішати!
Лише після цих слів Меріем прийшла до тями, наче прокинулася від глибокого сну. Позаду самотній Корак бився з її ворогами - її Корак. Вона мусила бути поруч, воюючи з ним пліч-о-пліч. Вона позирнула на Бейнса.
- Ідіть! - сказала вона. - Вертайтеся до Бвани і приведіть підмогу. Моє місце тут. Якщо щ залишитеся, то однаково нічим не допоможете. Тікайте, доки є нагода, і повертайтеся з Великим Бваною.
Пан Морісон Бейнс мовчки опустився до неї на землю.
- Я лише задля вас лишив його так! - сказав він, киваючи головою на шатра, які вони щойно минули. - Я знаю, що він затримуватиме їх, доки зможе, і робитиме це ліпше, ніж я, даючи нам можливість утекти. Я цього не міг би зробити. Але тепер очевидно, кому слід залишитися. Я чув, як ви називали його - Корак, і тепер знаю, хто це. Ваш друг. Я занапастив вас. Ні, не перебивайте. Зараз я прийшов сказати вам правду, тож дізнайтеся, якою я був тварюкою. Ви знаєте, я намірявся взяти вас до Лондона, але зовсім не збирався одружуватися. Так, зневажайте мене, я на це заслужив. Заслужив ваше презирство і зневагу, але я не знав, що таке любов. Коли я це спізнав, я спізнав і багато чого іншого, - який я був негідник і боягуз. Усе життя я дивився зверху на тих, кого, вважав нижчими за походженням. Я думав, що ви, з нижчої верстви, не можете носити моє прізвище. Відколи Гансон обдурив мене і забрав вас до себе, я живу наче в пеклі, але я став людиною, хоч і надто пізно. Тепер я складаю вам до ніг щиру любов і буду невимовно щасливий, якщо ви згодитеся носити моє прізвище.
На мить Меріем замовкла, глибоко замислившись, її перше питання, здавалося, було зовсім не до речі.
- Як ви потрапили в це селище? - спитала вона.
Він розповів їй усе, що трапилось, відколи чорношкірий виказав йому подвійну гру Гансона.
- Ви кажете - “боягуз”, - сказала вона, - а хіба боягуз здатен був би на це все, щоб урятувати мене? Потрібна відвага, щоб розповісти мені те, що ви розповіли, потрібна особлива відвага як душі, так і тіла. Я не могла б любити боягуза.
- Ви сказали, що любите мене? - здивовано спитав він і зробив крок уперед, наче збирався обняти її.
Але вона простягла руку і лагідно зупинила його, наче бажала сказати: “Ще ні”. Що вона хотіла сказати, дівчина й сама До ладу не знала. Вона гадала, що любить його, певна річ, але їй не спадало на думку, що любов до англійця - то несправедливість щодо Корака, бо їй здавалося, що Корака вона любила, як брата. Доки вони так розмовляли, лемент у селищі подужчав.
- Вони вбили його? - прошепотіла Меріем.
Ці слова нагадали Бейнсові, задля чого вони залишаються в селищі.
- Побудьте тут! - сказав він. - Я піду подивлюся. Якщо він мертвий, ми вже нічим йому не допоможемо. Якщо, він живий, то я зроблю все можливе, щоб звільнити його.
- Ми підемо разом! - відказала Меріем. - Ходімо!
І вона повела його назад до намету, де востаннє бачила Корака. Їм часто доводилося припадати до землі, ховатися в тінях шатер і хатин, бо довкола гасали люди й усе селище збудилося. До намету Алі бен Кадіна повертатись довелося значно довше, ніж було бігти від нього до загорожі. Вони обережно підкралися до діри, прорізаної ножем Корака в задній стінці. Меріем зазирнула всередину - в задній, відгородженій частині нікого не було. Вона пролізла в шатро, Бейнс - за нею, потім вони тихо розсу: нули запону, що поділяла на дві частини шатро. Меріем зазирнула й туди - також порожньо. Підійшла до входу в шатро, зазирнула. Зляканий вигук зірвався з її вуст. Бейнс визирнув з-за неї і також скрикнув, але від гніву. За сотню метрів від них до стовпа був прив’язаний Корак - вогнище вже палало під йим. Англієць відштовхнув Меріем і кинувся до страдника. Він не замислювався, чи дасть собі раду з такою кількістю чорношкірих . і арабів. Саме в ту мить Тантор розвалив загорожу й пішов у наступ. Юрба так чкурнула від розлюченого звіра, що навіть захопила з собою Бейнса. За хвилину все скінчилося, слон зник із своєю здобиччю, але гармидер у селищі тривав. Чоловіки, жінки й діти, не тямлячи себе, шукали, де б сховатися. Гавкотом заходилися собаки, іржали коні, ревли верблюди і осли, налякані голосом слона, і рвалися з припон. Понад десяток тварин порвали пута і шалено гасали селищем. Бейнсові раптово спало на думку, як урятуватися. Він озирнувся в пошуках Меріем, але та вже була поруч.
- Коні! - вигукнув він. - Треба двох спіймати!
Меріем, захоплена цією ідеєю, повела його в далекий кінець селища, до конов’язі.
- Відв’яжіть двох, - сказала вона, - проведіть за хатини, де темніше. Я знаю, де зберігаються сідла. Я принесу їх та зброю.
І перш ніж він устиг зупинити її, дгвчина зникла.
Бейнс швидко відв’язав двійко схарапуджених коней і повів їх туди, куди радила Меріем. Хвилини чекання здавались годинами. Нарешті дівчина принесла двоє сідел. Вони швидко осідлали коней. При світлі лиховісного вогнища було видно, що араби й чорношкірі потроху вертаються до тями. Чоловіки ловили коней, і двоє чи троє вже вели спійманих туди, де Меріем і Бейнс саме поквапливо сідлали своїх.
Дівчина перша скочила в сідло.
- Швидше! - прошепотіла вона. - Треба тікати. Ну бо туди, де Тантор проламав загорожу. - І коли побачила, що Бейнс уже сідає в сідло, відпустила вуздечку.
Збуджена тварина рвонулася вперед. Меріем обрала найкоротший шлях - навпростець через селище. Бейнс на повній швидкості мчав назирці. Їхня втеча була така раптова й несподівана, що вони вже промчали половину відстані, доки ошелешені мешканці селища втямили, що відбувається. Араби врешті впізнали їх, зчинили галас і схопилися за гвинтівки. Потім пролунав залп, але під тріскотіння мушкетів Меріем з Бейнсом пролетіли верхи крізь пролом у загорожі й погнали добре втоптаною дорогою на північ.
А що ж Корак?
Тантор заніс його глибоко в джунглі і ніс, аж доки далеко позаду завмерли звуки, що долинали з селища. Аж тоді він поставив свою коштовну ношу на землю: Корак спробував розв’язатися, але навіть його сили.бракувало, щоб розірвати численні міцні мотузки. Так він лежав, спочиваючи, знову й знову намагаючись звільнитись, а тим часом слон вартував його, і жоден лісовий звір не наважувався наблизитись, щоб не наразитися на неминучу смерть.
Світало, а Корак залишався зв’язаний. Він починав думати, що доведеться тут померти від голоду й спраги, бо Тантор, звичайно, розв’язати його не зможе.
Тим часом Бейнс і Меріем цілу ніч мчали на північ понад річкою. Дівчина запевняла Бейнса, що Корак буде з Тантором в цілковитій безпеці. Їй і на думку не спало, що мавполюд не зможе розірвати пута. Бейнс дістав кульове поранення від арабів, і дівчина наполягала, щоб вони їхали до будинку Бвани, де ним належно заопікуються.
- А потім, - сказала вона, - я з Бваною вирушу на пошуки Корака, він знайдеться і житиме з нами.
Вони гналися всю ніч і на світанку зустріли загін, який швидко посувався на південь. То був Бвана і його чорношкірі воїни. Уздрівши Бейнса, англієць грізно насупився, але терпляче вислухав розповідь Меріем, тамуючи гнів у грудях. Коли вона скінчила мову, він, здавалося, забув про Бейнса. Його думки захопило щось зовсім інше.
- Ти кажеш, що знайшла Корака? - спитав він. - І ти його бачила?
- Так, - відповіла Меріем, - так само виразно, як тебе. І прошу тебе, Бвано, допоможи мені знову його знайти.
- А ви його бачили? - повернувся він до пана Морісона.
- Так, пане, - відповів Бейнс, - дуже добре.
- Який він на вигляд! - допитувався Бвана. - Скільки йому приблизно років, на вашу думку?
- Схожий на англійця, приблизно мого віку, - відповів Бейнс, - може, трохи старший. Він досконало збудований і дуже засмаглий.
- Чи ви завважили, якого кольору у нього очі й чуб? - збуджено і швидко запитав Бвана.
Відповіла на його запитання Меріем.
- У Корака чуб чорний, а очі сірі, - сказала вона.
Бвана повернувся до провідника.
- Заберіть панну Меріем та пана Бейнса додому, - сказав він. - Я іду в джунглі.
- Дозволь мені піти з тобою, Бвано, - заплакала Меріем. - Ти ж ідеш шукати Корака. Візьми й мене!
Бвана сумно, але твердо сказав, обертаючись до дівчини:
- Твоє місце поруч з чоловіком, якого ти любиш.
На цьому він доручив провідникові свого огиря і наказав повертатися цодому. Меріем повільно сіла на стомленого арабського коня, на якому їхала від шейхового селища. У Бейнса почалася гарячка, і він знепритомнів. Його поклали на ноші, й маленький загін повільно рушив уздовж річки.
Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАНІВ СИН
ЗМІСТ
На попередню
|
|
