Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАНІВ СИН
Джек не знав, скільки збігло часу. Нарешті його привів до тями гомін з долішнього поверху. Він швидко схопився на ноги й загасив лампу, а тоді тихенько перейшов кімнату і замкнув двері на ключ. Після цього рішуче повернувся до мавпи, готовий діяти.
Учора ввечері він вирішив при першій нагоді повернутися додому і попросити у батьків пробачення за свою божевільну пригоду. Тепер він знав, що ніколи до них не повернеться. На його руках була людська кров - у нестямі він перекладав убивство Кондона на себе. Несвітський переляк збільшував відчуття провини. Якби в нього були гроші, можна б підкупити суддів, але він не мав ні цента, - а що тут робити чужинцям без грошей?
Але де. ж ділися ці прокляті гроші? Він спробував пригадати, коли востаннє їх бачив. Але пригадати не щастило, та й як би він пригадав, коли малий., згорток вислизнув йому з кишені і впав у море тої миті, коли він пересідав з корабля в човен. Відтак обернувся до Акута.
- Ходімо! - сказав він мовою великих мавп.
В самій лише легенькій піжамці, він визирнув у відхилене вікно. Пильно прислухався. За кілька метрів росло величезне дерево. Хлопець спритно, мов кицька, стрибнув і вчепився за гілляку. За хвилину він уже був унизу. Велика мавпа зробила те саме. За кількасот метрів від самотнього містечка починалися зарості джунглів. Саме туди й вирушив хлопець. Ніхто його не помітив, і за хвилину джунглі поглинули його, - Джек Клейтон, майбутній лорд Грейсток, зник з людських очей і для всіх пропав.
Наступного дня, коли сонце давно вже зійшло, тубільний доглядач будинку постукав у двері кімнати, записаної за пані Біллінгс та її онуком. Не дочекавшись відповіді, він спробував відімкнути двері своїм ключем, та пересвідчився, що вони замкнені зсередини. Він доповів про це панові Скопфу, власникові, той відразу піднявся на другий поверх і загамселив у двері. Не діставши відповіді, пан Скопф спробував нахилитися й зазирнути до кімнати крізь замкову шпарку, але, бувши вельми огрядним, утратив рівновагу і, щоб не впасти, уперся долонею в підлогу. Під пальцями він відчув щось густе й липке. Він підніс долоню до очей, почав.роздивлятися її в тьмяному світлі коридора і раптом здригнувся, бо розгледів у напівтемряві на своїй долоні криваві плями. Чоловік підвівся і наліг плечем на двері. Пан Скопф важив чимало, або принаймні так було колись, - я вже кілька років не бачив його. Під його вагою двері подалися, і пан Скопф улетів до кімнати.
Тут він побачив найбільшу загадку свого життя. Біля його ніг на підлозі лежав труп чужинця. В’язи були скручені, а горлянку прокусили ікла якогось звіра. Тіло було зовсім голе, одяг розкиданий поряд. Бабуся з онуком зникли. Вікно було відчинене. Вони, певне, вилізли вікном, бо двері було замкнено зсередини.
Але як міг хлопець знести недужу бабусю з вікна другого поверху на землю? Хазяїнові годі було це збагнути. Пан Скопф знову обстежив маленьку кімнатку. Він завважив, що ліжко відсунуте від стіни - але чому? Він знов, утрете чи вчетверте, зазирнув під ліжко. Двоє людей зникли, але здоровий глузд казав панові Скопфу, що стара пані не могла без допомоги носіїв дістатися додолу, оскільки нагору заносили її саме вони.
Подальші пошуки ще поглибили таємницю. Одяг обох пожильців був у кімнаті, - якщо вони вилізли вікном, то вилізли або голі, або у сврєму нічному вбранні. Пан Скопф похитав головою, а потім обхопив її обома руками. Він розгубився. Він ніколи не чув про Шерлока Холмса, та й цей славетний звідун навряд чи зміг би розкрити таємницю, у якій і так було надто багато незбагненного. Стара жінка-інвалід, яку з корабля до кімнати в готелі несли носії, і хлопчик-мазунчик, її онук, напередодні дісталися до кімнати. Вони вечеряли у себе в кімнаті -; перед вечерею їх бачили востаннє. Наступного ранку о дев’ятій мертвий чужинець лишився єдиним мешканцем цієї кімнати. За весь той час жоден човен не відходив від пристані, - на сотні кілометрів довкола не було залізниці, - і жодного селища білих не було поблизу, - було двоє білошкірих, та до них - іти кілька днів непролазними джунглями в супроводі добре споряджених провідників-“сафарі”. Онук з бабусею просто розтанули в повітрі, бо тубільці, яких послали обстежити землю під вікном, повернувшись, повідомили, що не знайдено жодних відбитків ніг, - то що ж це воно за істоти, які стрибнули з такої височини на м’який грунт і не залишили слідів? Пан Скопф здригнувся. Так, то була велика таємниця, у всьому цьому крилося щось незбагненне, він не хотів про все це думати й боявся наближення ночі.
Це була - і, безперечно, є й досі, - велика загадка для пана Скопфа.
5
Капітан Арман Жако з Іноземного легіону сидів на кавалерійській попоні, розстеленій під великою пальмою. Його широкі плечі стрижена голова блаженно спочива сперті на товкли стовбур пальми. Довгі ноги простяглися геть поза роззстелену попону, остроги встромилися в сипкий пісок маленької пустельної оази. Капітан спочивав після цілоденної їзди верхи піщаними просторами пустелі.
Вій ліниво покурював цигарку і придивлявся, як ординарець готує вечерю. Капітан Арман Жако був вельми задоволений iз себе й своїх справ. Неподалік, праворуч від нього гомоніли й галасували обпалені сонцем ветерани його загону; на якийсь час вільні від важких кайданів дисципліни, вояки давали попуск утомленим м’язам, сміялися, жартували, курили перед їжею, якої не мали останні дванадцять годин. Поміж ними тихо й понуро сиділи п’ятеро арабів у білих шатах, зв’язані і під пильною вартою.
Дивлячись на них, капітан Арман Жако відчував неабияку втіху, бо усвідомлював, що добре виконав свій обов’язок. Упродовж нескінченного, спекотного, голодного місяця він і його невеликий загін обнишпорювали всі закутки безплідної пустелі в пошуках зграї розбійників, щоб розквитатися з ними за набридлі крадіжки верблюдів, коней і кіз; а кожен їхній грабунок супроводжувався ще й неодмінними вбивствами, - за все це ганебну зграю можна було послати на гільйотину кілька разів поспіль.
Тиждень тому капітан наздогнав їх. У шаленій сутичці він втратив двох своїх вояків, але грабіжників було належним чином покарано. Щоправда, з півдесятка втекло; але решта, за винятком п’яти полонених, дістала відпущення гріхів під зливою нікельованих куль, випущених його легіонерами. І, що найважливіше, у числі полонених був ватажок розбійників Ахмет бен Худін.
Облишивши думки про полонених, капітан Жако подумки перенісся над розлогими піщаними обширами до маленького гарнізонного будиночка, де не пізніше як завтра його, очікуваного, радісно зустрінуть дружина й маленька донька. Від згадки про них погляд капітанів потеплішав, злагіднів, як завжди. Він виразно уявив собі красу матері, віддзеркалену в маленькому обличчі Жанни, і те, як обидва ці обличчя всміхатимуться йому завтра увечері, коли він закінчить нарешті свою нелегку мандрівку. Він так само виразно уявив собі дотик ніжної щоки до свого обличчя - дотик оксамиту до видубленої стихіями грубої шкіри.
Його мрії урвав голос вартового, який гукав вільного від роботи офіцера. Капітан Жако розплющив очі. Сонце ще не сіло, але тіні кількох дерев довкола джерела, його солдатів та їхніх коней простяглися далеко на схід по визолоченому сонцем піску. В цьому напрямку вказував і вартовий, туди ж таки вдивлявся, мружачись, капрал. Капітан Жако підвівся. Він любив бачити все на власні очі, а не довіряти чужому зорові. Часто він помічав, у чім справа, перш ніж інші взагалі усвідомлювали, що треба кудись поглянути, - вміння, за яке його нагородили прізвиськом Яструб. Тепер, за межею довгих тіней, він розрізнив понад десяток цяток, що гойдалися в пісках. Вони з’являлися і зникали, але помітно зростали в розмірах. Жако відразу збагнув, що то. Були то вершники - вершники пустелі. До нього підбіг сержант. Тепер уже весь табір вдивлявся у далечінь. Жако віддав кілька коротких наказів сержантові, той відсалютував, ловернувся через ліве плече й побіг до своїх людей. Він зібрав дванадцятьох, вони осідлали коней, скочили на них і помчали назустріч забродам. Ті, що залишилися, були напоготові. Може, вершники, які чимдуж скачуть до табору, - приятелі полонених, і хочуть звільнити своїх спільників раптовим нападом. Жако трохи сумнівався в цьому, бо вершники вочевидь не пробували приховати своє наближення Вони учвал летіли просто до табору на очах у всіх. Це могло бути навмисною бравадою, але кожен, хто знав Яструба, був переконаний, що на такий гачок він не спіймається.
Сержант із своїм загоном зустрів арабів за кількасот метрів від табору. Жако бачив, як він розмовляє з високим, вбраним у все біле чоловіком, - певне, ватажком. Потім сержант і араб поїхали біч-о-біч до табору. Жако чекав на них. Ті двоє під’їхали до нього й злізли з коней.
- Шейх Амор бен Хатур, - доповів сержант.
Капітан Жако дивився на новоприбулого. Він знав кожного арабського вождя в засязі кількасот кілометрів довкола. Цього чоловіка він досі ніколи не бачив. Той був високий, добре збудований, на вигляд мав років шістдесят, погляд примружений і ворожий. Капітанові його поява була не до вподоби.
- Ну? - виклично спитав він.
Араб зразу перейшов до справи.
- Ахмет бен Худін - син моєї сестри, - сказав він. - Якщо ти віддаси його мені, то я подбаю, щоб він більше не порушував французьких законів.
Жако похитав головою.
- Це неможливо, - відповів він. - Я повинен забрати його з собою. Його чесно і справедливо судитиме цивільний суд. Якщо його визнають безневинним, то виправдають.
- А якщо винним? - спитав араб.
- Він винен у численних убивствах. Якщо буде доведено, його провину бодай в одному з них, то його стратять.
Арабова лівиця була схована під білим бурнусом. Тепер він видобув з-під одягу велику торбину з цапиної шкіри, добре натоптану монетами. Розв’язавши торбину, він правою рукою дістав і показав на долоні вміст
- Щире золото французького карбу.
За розмірами та формою торбини капітан Жако мігприпустити, що вона містить чималий скарб. Шейх Амор бен Хатур одну по одній пересипав блискучі монети знов у торбу. Затягнув зашморг на горловині. Увесь цей час він мовчав. Жако уважно дивився на нього. Вони були самі. Сержант, відколи привів гостя, трохи відійшов і тепер стояв спиною до. них. І шейх, пересипавши всі золоті монети знов у торбу, простяг її, туго напхану золотом, капітанові Жако.
- Ахмет бен Худін, син моєї сестри, може втекти сьогодні вночі, - сказав він. - Еге ж?
Капітан Арман Жако почервонів до корінців свого коротко підстриженого чуба. Потім він зблід і ступив півкроку до араба. Його кулаки стиснулися. Але ту ж мить він опанував себе.
- Сержанте! - гукнув капітан.
Сержант підбіг, клацнув підборами і козирнув.
- Відведи цього чорного пса геть, до своїх, - наказав він. - Доглянь, щоб вони негайно забралися звідси. Стріляйте в першого-ліпшого, хто підійде до табору сьогодні вночі.
Шейх Амор бен Хатур випростався на повен зріст. Його погляд палав люттю. Він підніс торбу з золотом до очей французького офіцера.
- Ти заплатиш набагато дорожче за життя Ахмета бен Худіна, сина моєї сестри, - сказав він. - І ще стільки - за слово, яким обізвав мене, заплатиш бідою і горем.
- Забирайся геть, - рикнув капітан Арман Жако, - поки я не вигнав тебе звідси копняками!
Усе це сталося за три роки до початку нашої історії. Справа Ахмета бен Худіна і її наслідки є в судових протоколах - ви можете самі пересвідчитись. Він справедливо був засуджений до смерті, яку зустрів з гідністю, притаманною арабам.
Через місяць опісля цього маленька Жанна Жако, семирічна донька капітана Армана Жако, загадково зникла. Ані багатство її батьків, ані могутність великої республіки не змогли вирвати таємниці місця її перебування з хижих лап пустелі, що поглинула її разом з викрадачем.
Обіцяна велика винагорода спонукала до пошуків чимало охочих. Та те завдання було зовсім не для сучасних детективів, - декотрі з яких розпочали своє розслідування, - їхні кістки, певно, ще й досі біліють під африканським сонцем серед мовчазних пісків Сахари.
Двоє шведів, Карл Єнсен та Свен Мальбін, після невдалих трирічних пошуків нарешті припинили цю марну роботу на півдні Сахари, щоб удатися до прибутковішого бізнесу - добування слонової кістки. Вони стали відомі на чималих обширах Африки завдяки своїй жорстокості та зажерливості у всьому, що стосувалося слонової кістки. Тубільці ненавиділи й боялися їх. Європейські уряди, на територіях чиїх колоній вони діяли, не один раз намагалися спіймати їх; але, поволі просуваючись на північ, ці двоє навчилися на безлюдді південної Сахари виживати і зникати шляхами, незнаними для їхніх переслідувачів, їхні наїзди були несподіваними й швидкими. Вони викрадали слонову кістку і верталися у непролазні хащі на півночі, перш ніж дозорці встигали зауважили їхню появу. Вони вибивали слонів так само нещадно, як і крали слонову кістку в тубільців. З ними завжди була сотня чи більше арабів або негрів-рабів - безжальна зграя зарізяк. Запам’ятайте ці імена - Карл Єнсен та Свен Мальбін, світлобороді шведські здоровані, - бо ми ще здибаємося з ними згодом.
У самому серці джунглів, сховане на березі маленької недослідженої притоки великої річки, яка впадає в Атлантику неподалік від екватора, розташувалося невеличке, міцно обгороджене селище. Двадцять хатин під пальмовим листям, схожі на вулики, в яких мешкало чорношкіре населення, стоять довкруж півдесятка наметів з козинячих шкур - житла арабів, що таборують тут, торгуючи й мандруючи з товарами, збираючи крам для своїх кораблів пустелі, якими двічі на рік вирушають на північ, у Тімбукту, на базар.
Перед одним з наметів бавилася десятирічна Меріем - темноволоса, чорноока маленька дівчинка, з горіхово-коричневою шкірою і зграбною постаттю, що відразу виказувала в ній доньку пустелі. Її пальчики заклопотано плели сорочку з трави для поламаної ляльки, яку зробив їй один з рабів-доброзичливців рік чи два тому. Голова ляльчина була грубо вирізьблена з слонової кістки, а тулуб змайстровано з пацючої шкіри, напханої травою. Руки й ноги ляльчині були з паличок, продірявлених із одного кінця й відтак лричеплених до тулуба з пацючої шкіри. Лялька була напрочуд потворна, а крім того, брудна, але Меріем думала, що це найпрекрасніша і найкоштовніша річ на свиті, і в тім не було великого дива, бо ж лялька була таки єдиною річчю в світі, якій дитина дарувала свою любов.
Всі, з ким Меріем зустрічалася, були як один або байдужі до неї, або жорстокі, як-от стара чорна потороча, яка. наглядала за нею, Мабуну, - беззуба, брудна й лихої вдачі. Вона не минала жодної нагоди вщипнути дівчинку чи навіть трохи познущатися, - приміром, двічі садовила її на гарячі жарини. А ще був сам шейх, її батько. Вона боялася його навіть дужче, ніж Мабуну. Він завжди чіплявся до неї через усякі дрібниці і завжди завершував свої довгі гнівні промови жорстоким лупцюванням, після чого її маленьке тільце ставало чорним і синім. Але на самоті вона була щаслива, бавилася з лялькою Джікою, прикрашаючи її волосся дикими квітами, або плела мотузки з трави. Вона завжди була чимось заклопотана і завжди співала - якщо її не зачіпали. Нічия жорстокість не могла позбавити щастя й насолоди її маленьке чуйне серце. Вона нишкла й хмурніла тільки тоді, коли поблизу був шейх. Його дівчинка боялася панічно. Вона також боялася і джунглів - жорстоких джунглів, які оточували маленьке селище, в яких удень верещали мавпи і кричали птахи, а вночі гарчали і завивали хижаки. Так, вона боялася джунглів; але страх перед шейхом був настільки дужчим, що в її дитячій голівці не раз з’являлася думка про втечу, - геть у жахливі джунглі, - краще туди, аніж постійно наражатися на батьків гнів.
І ось коли вона сиділа перед батьківським наметом з козинячої шкіри, приміряючи Джіці сорочку з трави, несподівано з’явився шейх. Щасливий вираз вмить зник із дитячого обличчя. Вона кинулася вбік, сподіваючись не потрапити під ноги похмурому старому арабові, але не встигла. Шейх жорстоко копнув її в обличчя, і вона впала долілиць, тремтячи, але мовчки. Кленучи її, він увійшов до намету. Стара чорна потороча зайшлася гидким сміхом, показуючи своє єдине вціліле жовте ікло.
Коли дівчинка переконалася, що шейх пішов, вона прокралася в затінок намету і принишкла, тулячи Джіку до грудей. Тіло її здригалося від нечутного ридання. Вона не насмілювалася плакати вголос, щоб знову не привернути увагу шейха. Страждання в її маленькому серці не йуло лише наслідком фізичного болю; воно було стражданням набагато глибшим, - спричиняв його ще й брак любові, якої ніколи не зазнала дитина.
Маленька Меріем майже не пам’ятала іншого життя, аніж те, в якому панувала уперта жорстокість шейха і Мабуну. У глибині дитячої свідомості, мов крізь туман, ледь-ледь проступали спогади про її любу, ніжну маму, але Меріем інколи здавалося, що то не спогад про справжнє життя, а сон, в якому втілилась її власна потреба ніжності й ласки, що їх вона щедро віддавала своїй любій Джіці. Важко уявити більш розпещену дитину, аніж Джіка. Її маленька мама аж ніяк не наслідувала прикладу батька й няньки, виховуючи Джіку з винятковою поблажливістю до дитини. Джіку вона цілувала тисячу разів на день. Подеколи, бавлячись, Джіка поводилась не найкраще, але маленька мама ніколи не карала її. Навпаки, вона пестила й пригортала дитину; бо ж їй самій так відчайдушно бракувало любові.
Зараз, коли вона щільно тулила Джіку до себе, її ридання поступово затихло, аж поки врешті вона змогла опанувати себе і вилити своє горе у смагляве вухо єдиної істоти, якій довіряла.
- Джіка любить Меріем, - шепотіла вона. - Але чому шейх, мій батько, не любить мене також? Хіба я поводжуся погано? Я намагаюсь бути доброю і не знаю, за що ж він б’є мене, і тому не знаю, що ж робити, аби не дратувати його. Ось і зараз він ударив мене дуже боляче, Джіко, але ж я нічого поганого не вчинила, сиділа собі перед наметом і шила тобі спідницю. Мабуть, це недобре, що я шила, бо ж він побив мене за це. Але чому це недобре, Джіко? О, моя люба! Я не знаю, я не знаю! Мені хочеться померти, Джіко! Учора мисливці принесли впольованого лева Ель-Адреа. Ель-Адреа був мертвий. Ніколи більше його велика кошлата голова і його могутні плечі не жахатимуть травоїдних тварин, коли ті вночі йтимуть на водопій. Ніколи більше його громове рикання не стрясатиме землю. Ель-Адреа мертвий. Мисливці лупцювали його тіло з усієї сили, коли принесли в селище, але йому було байдуже. Він не відчував цих ударів, бо був мертвий. Коли я помру, Джіко, я не відчуватиму штовханів Мабуну чи копняків шейха, мого батька. Тоді я буду щаслива! Ой, Джіко, як я хочу померти!
Якщо Джіка й хотіла якось утішити Меріем, то це їй не вдалося, бо раптом від селищних воріт почулися роздратовані крики. Меріем прислухалась. Як і кожній дитині в таких випадках, їй стало цікаво й закортіло побігти туди й подивитися, що ж діється. Селищні мешканці вже бігли в той бік, звідки чувся гамір. Але Меріем не насмілювалась і собі податися туди. Шейх, напевне, якщо помітить її там, знов матиме привід вибити. Отож Меріем лежала тихо й прислухалася.
Нарешті вона почула, що натовп посувається до намету шейха. Обережненько вона висунула голову з намету й озирнулась. Їй так хотілося довідатись, що сталося. Вона не могла стримати бажання дізнатися, що діється, бо селищне життя текло одноманітно, і Меріем прагнула хоч якоїсь розваги. Вона побачила двох незнайомців - двох білих людей. Їх було лише двоє, але коли вони наблизились, Меріем з їхньої розповіді мешканцям селища, які оточили їх, зрозуміла, що їх приїхав великий гурт і став табором неподалік звідси. Вони прийшли перебалакати з шейхом.
Старий араб зустрів їх біля входу до намету. Його очі недобре звузились, коли він вийшов до прибулих. Вони зупинились біля нього з привітанням. Білі прибульці сказали, що хотіли б купити слонової кістки. Шейх насупився. У нього немає слонової кістки.
Меріем здивувалась. Вона знала, що хатина поруч вщерть набита слоновою кісткою, аж до стелі. Меріем вистромила свою маленьку голівку трохи далі з намету, намагаючись роздивитись незнайомців краще. Яка ж біла була у них шкіра! Які світлі були їхні пишні бороди!
Раптом один із прибульців позирнув у її бік. Вона хотіла сховатись від його очей, але страх скував її, бо дівчинка боялась усіх чоловіків, отож він її побачив. Меріем помітила вираз надзвичайного здивування, який з’явився раптом на обличчі в білого. Шейх помітив це також і запитав, у чім справа.
- Я не маю слонової кістки, - повторив він. - Я не хочу торгувати. Забирайтесь звідси геть. Одразу ж.
Він ступив крок уперед із свого намету і майже підштовхнув незнайомців у напрямку селищних воріт. Прибульці завагались, і тоді шейх почав їм погрожувати. Для них було б самогубством опиратися, отож двоє білих повернулися і залишили селище, прямуючи до свого табору.
Шейх повернувся до свого намету, але не ввійшов до нього. Натомість він подався туди, де вкрай перелякана маленька Меріем лежала впритул до стіни з козинячої шкіри. Шейх зупинився і схопив її за руку. Роздратовано він підняв її на ноги, поволік до входу в намет і люто штовхнув усередину. Вступивши за нею, він вчепився за неї знову й почав немилосердно лупцювати.
- Сиди в наметі! - гарикнув він. - Ніколи не дозволяй, аби чужинець побачив твоє обличчя. Наступного разу, якщо ти виставиш своє обличчя перед чужинцем, то я тебе вб’ю!
Останнім лютим копняком він відкинув дитину в глибину намету, де вона лежала плачучи, а він походжав туди-сюди, шепочучи щось добі під носа. Біля входу до намету сиділа Мабуну, мурмочучи і посміхаючись.
У таборі чужинців один швидко казав другому:
- Це певнісінько, Мальбіне!
- Певнісінько, але я не можу зрозуміти, чому старий негідник не зажадав викупу.
- Є діло, дорожче серцю араба, ніж гроші, Єнсене, - вів далі перший. - Це помста.
- Можливо, - сказав Єнсен. - А все-таки треба почати з грошей.
Мальбін заперечливо похитав головою.
- Не з шейхом, - відповів він. - Ми могли б спробувати це з одним із його людей, але заради золота. Шейх ніколи не розлучиться з думкою про помсту. Запропонувати це йому зараз означає лише підтвердити підозру, яку ми розбудили в ньому, коли розмовляли біля його намету. Щастя наше, якщо відтак ми вбережемо своє життя.
- Гаразд, спробуймо тоді з іншим, - погодився Єнсен.
Але підкупити нікого так і не пощастило. Об’єкт, який вони обрали, стоячи кілька днів табором біля селища, був високий старий вождь тубільного шейхооого війська. Він спокусився блискучим металом, бо жив колись на узбережжі океану і знав силу золота. Вождь пообіцяв принести їм те, чого вони жадали, пізно вночі.
Щойно стемніло, двоє білих людей віддали наказ згортати табір. До півночі все було готове. Носії лежали біля своїх поклаж, готові скинути вантаж на плечі тої ж хвилини, коли їм накажуть. Озброєні аскери ховались у кущах між табором і арабським селищем, готові прикривати відступ, коли старий вождь принесе те, на що так чекали білі.
Аж ось на стежці, що вела від табору до селища, почулася хода. Аскери й білі враз насторожились. Наближалась не одна людина. Єнсен ступив уперед і приглушено прошепотів до тих, хто підходив:
- Хто йде?
- Мбіда, - пролунала відповідь.
То було ім’я вождя-зрадника. Єнсен був задоволений, хоч і дивувався, чому Мбіда привів ще когось із собою. Врешті він зрозумів. Те, що принесли ці люди, лежало на довгих ношах. Єнсен вилаявся крізь зуби. Невже цей дурень приніс її мертве тіло? Йому ж бо заплатили за живе!
Носії зупинились перед білим чоловіком.
- Це ціна вашого золота, - сказав один з них.
Вони поклали ноші на землю, повернулись і рушили в напрямку селища. Незабаром вони щезли в темряві. Мальбін зиркнув на Єнсена, крива посмішка спотворила йому губи. Те, що лежало на ношах, було прикрите клаптем тканини.
- Ну то що? - спитав Єнсен. - Підіймай тканину і дивись, що ти придбав. Чимало грошей ми викинули за мертве тіло - особливо якщо врахувати, що ми маємо його тягати шість місяців під палючим сонцем.
- Цей дурень мав знати, що ми жадаємо дівчинку живою, - пробурчав Мальбін.
Він схопився за край тканини і зісмикнув покривало з того, що лежало на ношах.
Побачивши те, що опинилось перед ними, обидва чоловіки відсахнулись, і прокляття несамохіть зірвалися з вуст кожного, бо перед ними лежало мертве тіло Мбіди, невірного вождя.
П’ять хвилин згодом караван Єнсена і Мальбіна швидко гнав у західному напрямку разом із знервованими аскерами, готовими захищатися від нападу, якого чекали кожної хвилини.
6
Першу свою ніч у джунглях Тарзанів син запам’ятав назавжди. Дикі,звірі не намагалися пожерти його. Ніде не з’явилось і сліду кровожерних дикунів. Певна річ, якщо вони й були неподалік, то біда, тягар якої впав на, душу хлопчака, не дозволяла йому бачити нічого. Джека опосі-ли думки про те, як переймається зараз усім його мати. Осмислення власної провини сповнювало хлопця глибоким стражданням. Убивство американця майже не будило в ньому жалю за сподіяним. Цей чоловік заслужив такої долі. Джек шкодував лише про те, що Кондонова смерть звела нанівець усі його плани. Тепер він не може вернутися просто додому, до своїх батьків, як планував. Страх перед примітивним законом дикого краю, про який він читав стільки барвистих, фантастичних оповідок, кинув його у джунглі, зробивши з нього втікача. Та не тільки через себе він боявся вернутися на океанське узбережжя. Він турбувався й про те, як уберегти свого батька й матір від ще більшого болю і хвилювань у тому випадку, коли їхнє добре ім’я виявиться втягнутим у принизливий судовий процес, пов’язаний з убивством.
З початком нового дня дух хлопчика піднісся. Схід сонця народжував у ньому нову надію. Він повернеться до цивілізації іншим шляхом. Ніхто не замислиться над тим, що він міг бути причетний до вбивства іноземця в маленькому готелі на далекому дикому узбережжі.
Горнучись до великої мавпи серед гілок дерева, хлопець ледве чи й склепив повіки впродовж ночі. Його легенька піжама була чисто символічним захистом від вологої прохолоди нічних джунглів, і лише з того боку, яким він тулився до теплого тіла свого волохатого товариша, йому було більш-менш зручно. Хлопчик зрадів сходові сонця, як сподіванці на прийдешнє тепло і світло - сонце завжди лікує від усіх розумових і фізичних негараздів.
Джек поторсав Акута, будячи його.
- Ходімо! - сказав він. - Я змерз і хочу їсти. Ми шукатимемо їжу там, де вже з’явилось сонце, - показав на відкриту галявину, порослу присадкуватими деревами й засипану уламками скелі.
З цими словами хлопчик скочив на землю, але мавпа обережно озирнулась довкола і понюхала повітря. Врешті, переконавшись, що поблизу немає ніякої небезпеки, Акут повільно спустився на землю до хлопця.
- Нума і Сабор, його подруга, поїдають тих, хто спершу спускається, а потім озирається довкола, тим часом ті, хто спершу озирається, а потім спускається на землю, їдять їх самі.
У такий спосіб стара мавпа дала Тарзановому синові перший урок виживання в нетрях джунглів. Спершу вони сиділи біч-о-біч на відкритій галявині, тому що головним бажанням хлопця було нагрітися. Мавпа показала йому кращі місця, де можна було викопувати черву і хробаків. Але хлопець тільки здригнувся від думки про те, щоб споживати таку гидоту. Вони знайшли кілька яєць, і їх він з’їв сирі, з’їв він і кілька їстівних коренів та бульб. Перетнувши галявину, а потім розлогі луки, вони дісталися до води - солонуватого, затхлого ставка, довкола якого усе було витоптане, позначене слідами численних звірів. Табун зебр помчав навтіки, коли хлопець із мавпою наблизились до води.
Хлопця змагала така спрага, що годі було вередувати біля цієї нібито питної води, - він так і кинувся пити, а тим часом Акут стояв, підвівши голову, й сторожко прислухався до кожного шелесту. Коли ж зібрався пити сам, то поставив на сторожі хлопця, але, п’ючи, час в|д часу підводив голову і швидко зиркав на кущі по той бік ставу. Напившись, він підвівся і спитав хлопця своєю звичайною мовою, тобто по-мавпячому:
- Чи все гаразд?
- Так, - відповів хлопець, - поки ти пив, ніщо ніде не ворухнулось.
- Тут, якщо хочеш бути живий, звіряйся не лише на свої очі, а й на свої вуха, й на свій ніс, - на ніс передусім. Коли ми йшли до води, я побачив, як зебри нюхали повітря, і зрозумів, що по цей бік ставка для нас немає ніякої загрози, - зебри відчули б її і втекли ще до нашого приходу. А по той бік якраз і могла критися небезпека, і ми б її не відчули, - адже вітер дме не звідти, і всі запахи нечутні нам. Тим-то я спрямовую за вітром свої очі й вуха, оскільки мій ніс не може дістатися аж на той бік.
- І ти не виявив там нічого? - запитав сміючись хлопець.
- Я виявив, що там причаївся Нума, - за кущами у високій траві. - Акут показав, де саме.
- Лев? - вигукнув хлопець. - Як ти знаєш? Я нічого там не бачу.
- Однак Нума саме там, - відповіла велика мавпа. - Спершу я почув, як він зітхає. Ти тепер іще не відрізняєш деяких тихих звуків від тих, які творить вітер між трав і дерев. Але згодом ти навчишся вирізняти зітхання Нуми. А далі я побачив, як трава гойднулася не за, а проти вітру. Поглянь - вона лягає навсебіч, отам - зовсім інакше, ніж під вітром.
Хлопець напружив очі - куди кращі, ніж у будь-якого хлопчака, - успадковані від батьків, і врешті легенько скрикнув - щось помітив.
- Так, - сказав він. - Я бачу. Він лежить там, - і показав де. - Головою до нас. Чи він на нас дивиться?
- Нума стежить за нами, - відповів Акут, - але ми в безпеці, поки не надто близько до нього, бо він лежить на своїй здобичі. Живіт його майже повний ущерть, а то до нас долинав би хряскіт кісток. Він стежить за нами просто з цікавості. Зараз він або доїдатиме здобич, або ж підведеться й піде до ставка пити. А що він не боїться нас і не хоче з’їсти, то не ховатиметься. Але тепер саме чудова нагода для тебе дізнатися дещо про Нуму. А тобі слід добре знати його звички, бо ти довго житимеш у джунглях. Коли нас, великих мавп, багато, Нума дає нам спокій. Наші ікла великі й міцні, і ми вміємо боротися. Але коли ми з’являємося перед ним де-небудь поодинці й він голодний, нам із ним не впоратися. Ходімо обминемо його ззаду й почуємо його запах. Що швидше ти вивчиш запах Нуми, то краще для тебе. Але тримайся ближче до дерев, бо Нума подеколи може утнути таке, чого від нього аж ніяк не сподіваєшся. Та тримай вуха, очі й ніс відкритими! Пам’ятай, що ворог завжди може ховатися за кожним, кущем, за будь-якими заростями, на кожному дереві або в густій траві джунглів. Коли обминаєш Нуму, не квапся попастися в зуби до Сабор, його подруги. Ходи за мною! - І Акут пішов кружка, обходячи ставок і причаєного біля нього лева.
Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАНІВ СИН
ЗМІСТ
На попередню
|
|
