Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАНІВ СИН
Хлопець стулав слід у слід за мавпою, усі його чуття були напружені, нерви натягнуті вкрай від’великого захоплення. Оце життя! Він ураз забув про свій намір чимскоріше дістатися до берега і повернутися до Лондона. Він думав тепер тільки про зваби дикого життя, про боротьбу з могутніми мешканцями джунглів, що причаїлися в лісах і пустелях великої Дикої Землі. Він не відчув страху. Його батько не міг передати йому в спадок таких почуттів, але хлопець знав, що таке честь і совість, і уявляв собі, що таке боротьба в душі між вимогами совісті і вродженою любов’ю до волі.
Вони пройшли ще трохи, коли Джек уловив неприємний запах хижака. Обличчя хлопцеве осяяла усмішка. Щось підказувало йому, що відтепер він завжди розрізнятиме цей запах серед безлічі інших, навіть якщо Акут не казатиме йому, що лев десь поблизу. Щось дивно знайоме було в цьому- глибоко знайоме, аж чуб у нього наїжачувався, нижня щелепа випиналася так, що з горлянки несамохіть вихоплювалось гарчання і оголювались його ікла. Він відчув, як напружилася шкіра за вухами, неначе він налагоджувався стати проти всього світу. Вуха несамохіть прилягали до голови, коли він готувався до страшного бою. Поза шкірою в нього поповзли мурашки. Його охоплювало дивовижне любе відчуття, якого він ніколи ще не зазнав. За одну мить він став немовби цглком іншою істотою - обережною, спритною, готовою до всього. Отак запах лева Нуми обернув хлопця на звіра.
Джек доти ніколи не бачив лева, - його мати доклала всіх зусиль, аби перешкодити цьому. Але він захоплювався численними малюнками, де лев був зображений, і ось тепер передчував насолоду побачити короля звірів на власні очіГ Ступаючи за Акутом, він пильнував за левом - раз у раз поглядав через плече назад; чи не підвівся, бува, Нума від своєї здобичі? Через це він дещо відстав від Акута і наступної миті почув пронизливий вигук великої мавпи, що урвав його захоплене очікування. Швидко позирнувши в той бік, хлопець затремтів від захвату: напівсхована чагарями стояла перед ним красуня левиця, яка, певне, давно була в цих кущах. Її жовто-зелені очі дивились на нього прямо і невідступно. Менш ніж десять кроків розділяли їх. Кроків за двадцять позаду левиці стояла велика мавпа, даючи хлопцеві знати, як діяти, і водночас дико ревучи до левиці, щоб відвернути її увагу від хлопчика, поки він знайде собі якусь схованку на найближчому дереві.
Але Сабор важко було обдурити. Вона невідступно дивилась на хлопчика. Він стояв поміж нею і її левом, поміж нею і їхньою здобиччю. Це насторожувало її. Вочевидь, він щось намислив проти її володаря й пана чи стосовно їхньої здобичі. Левиці нетерплячі. Акутове ревіння дратувало Сабор. Вона коротко рикнула і ступнула в бік хлопця.
- Дерево! - вигукнув Акут.
Джек повернувся і кинувся тікати! Дерево було за кілька кроків від нього. Найнижча гілка стриміла за десять футів від землі. Хлопець миттю стрибнув до неї. Саме тоді стрибнула й левиця, щоб його схопити. Він, як мавпа, підтягнувся догори й скочив на гілку. Велика лев’яча лапа лише ковзнула по ньому ззаду. Один кривий пазур зачепив за шлейку його піжамні штани і здер їх. Штани лишилися в лапах у левиці, а Джек, напівголий, видерся нагору і тепер був у безпеці. Проте левиця повернулася і підстрибнула за ним.
Акут, сидячи на дереві поруч, кричав і завивав, обзиваючи левицю усіма найприкрішими прізвиськами. Хлопець, за прикладом Акута, й собі викидав на голову напасниці увесь відомий йому набір лайок, доки не збагнув, що слова - далеко не найкраща зброя в цьому випадку, й заходився шукати щось вагоміше для помсти. Та нічого придатного не було на дереві, окрім сухих галузок і сучків, отож він зібрав усе, що міг, і жбурнув у вищирену до нього пащу Сабор, достеменно так, як його батько двадцять років тому, боронячись від великих кішок джунглів.
Левиця покрутилася деякий час під деревом, але врешті, чи то збагнувши марність свого чатувадня, чи то згадавши про готовуздобич, велично подалася геть і щезла в тих кущах, де заліг її пан, який так і не визирнув із них під час цієї сутички.
Спекавшись переслідувачки, Акут із хлопцем спустились додолу, щоб рушати в далеку подорож. Стара мавпа дорікнула Джекові за його необережність.
- Якби тобі не закортіло будь-що побачити лева, що був у тебе за спиною, ти, певне, куди швидше вгледів би левицю, - сказав Акут.
- Та ти ж і сам пройшов повз неї, не помітивши, - відповів хлопець.
Акут насупився.
- Саме так, - сказав він, - і гинуть у джунглях їхні мешканці. Цілий вік остерігаємося, а тоді на мить забудемо про осторогу, і... - Акут вищирив зуби, показуючи, що чекає необережних. - Це тобі наука, - підсумував він. - Ти переконався, що не можна наставляти очі, вуха й ніс надовго в один бік.
Тієї ночі Тарзанів син змерз дужче, ніж будь-коли за все своє життя. Піжамні штани були, звісно, благенькі, а все-таки хоч щось він мав на тілі... Наступного дня Джека знову пекло сонце, бо шлях їхній знову пролягав через широкі й безлісі рівнини.
На думці в хлопця й досі була подорож на південь, аби, зробивши півколо, знову повернутися на узбережжя в пошуках іншого оплоту цивілізації. Він нічого не розповів Акутові про ці плани, бо розумів, що старій мавпі навряд чи до смаку припаде будь-яка пропозиція, пов’язана з розлукою.
Вони мандрували так протягом місяця, і впродовж цього часу хлопець швидко осягав закони джунглів. Його тіло пристосовувалося до нового життя, яке йому приготувала доля. М’язи батька дістав у спадщину й син - потрібне було лише тренування, щоб загартувати їх. Хлопець сприймав як цілком природну власну спроможність пересуватися по деревах над землею. Навіть на найвищих верховіттях його не брав ніякий страх чи непевність, і врешті він так навчився стрибати з дерева на дерево, що перелітав з гілки на гілку куди спритніше за важкого Акута.
Під сонцем і вітром його тонка, біла шкіра погрубішала, пожорсткішала і стала коричневою. Одного дня він скинув свою піжамну сорочку, збираючись викупатися в невеличкому струмкові, що був замалий, аби в ньому водились крокодили. Поки ж вони з Акутом брьохалися в прохолодній воді, маленька мавпочка скочила з дерева, схопила Джекову сорочку й щезла з нею у гущавині дерев.
На мить Джек розсердився, але, пробувши без сорочки якийсь час, він вирішив, що напіводягненому жити гірше, аніж просто голому. Невзабарі він уже не жалкував за втратою останньої одежини і відтоді розкошував вільною волею, яку відчувало його нічим не прикрите тіло. Бувало, усмішка торкала його уста, коли він уявляв собі, як здивувались би його шкільні товариші, побачивши оце його. Вони б позаздрили йому. Авжеж позаздрили б! В такі хвилини Джекові було їх шкода, але знову ж таки, коли він думав про те, як вони живуть у своїх англійських домівках серед розкошів і вигод, щасливі, з своїми батьками й матерями, важкий клубок підступав йому до горла, і крізь туман раптових сліз, що підступали до очей, Джек бачив свою матір. Тоді він квапив Акута, бо тепер вони посувалися вже на захід, у напрямку узбережжя. Старій мавпі здавалося, що вони шукають її рідне плем’я, і хлопець не поспішав розчаровувати Акута. Можна буде сказати йому все аж тоді, коли вони дістануться якоїсь бази цивілізації.
Одного дня, поволі рухаючись понад берегом річки, двоє подорожніх несподівано натрапили на селище тубільців. Якісь діти гралися коло води. Серце хлопчикове забилося дужче - адже він упродовж місяця не бачив жодної людської істоти. Дарма, що це голі дикуни! Дарма, що шкіра в них чорна! Хіба ж Бог не створив їх так само, як і його! Вони його брати і сестри! Джек кинувся до них. Акут застережливо загарчав і, схопивши хлопця за руку, потяг назад... Але Джек випручався і з радісним криком побіг до темношкірих Дітей, що бавилися на березі річки.
Звук його голосу насторожив дітлахів. Якусь мить вони розширеними очима дивились на нього, а потім з криками жаху підхопились і дременули навтіки до селища. За ними побігли і їхні матері, а з воріт селищної огорожі у відповідь на крики тривоги вибігло з десяток чорних вояків, озброєних списами і зі щитами на руках.
Збагнувши, що перелякав чорношкірих, Джек зупинився. Радісна усмішка зникла з його обличчя, коли чорношкірі воїни з дикими криками й загрозливими жестами побігли до нього. Акут гукав ззаду, щоб він обернувся й чимскоріш тікав, бо чорні воїни заб’ють його. Якусь мить Джек стояв, дивлячись, як вони наближаються, а тоді, піднісши руки догори, долонями вперед, подав їм сигнал зупинитися, закричав, що прийшов, як друг, що хотів лише погратися з їхніми дітьми. Звичайно, вони не зрозуміли й слова з того, що він їм горлав. І відповіддю йому було те, чого мало б боятися кожне голе створіння, яке вибігло звідкись із джунглів до їхніх жінок і дітей, - злива списів. Усі списи пролетіли дуже близько, але жоден не зачепив хлопця. Знов по спині в нього поповзли мурашки, його короткий чубчик настовбурчився. Його очі звузились. Раптова ненависть запалала в них, - замість радісної приязні, що осяювала їх хвилиною раніше. З глухим риком, схожим на рик дикого звіра, переслідуваного мисливцями, він повернувся і побіг назад у джунглі. Акут чекав його там на дереві. Мавпа вблагала хлопця тікати якомога швидше, бо старий мудрий антропоїд знав, що вони двоє, голі і беззбройні, не могли б упоратися з розлюченими чорношкірими вояками, які, безперечно, переслідуватимуть їх у джунглях.
Але щось нове заполонило Тарзанового сина. Він прийшов з відкритим серцем, по-хлоп’ячому радий запропонувати цим людям свою дружбу, - адже вони такі самі людські істоти, як і він. Але його зустріли з підозрою і списами. Вони навіть не спробували вислухати його. Злість і ненависть затопили душу. Хоч Акут наполягав на тому, що треба тікати звідси, Джек уперше прагнув повернутися назад. Йому хотілося битися з тими, хоч розум доводив, що це все безглуздя, що то буде просто пожертва власного життя, якщо він виступить проти цих озброєних чоловіків голіруч, озброєний лише зубами, - бо хлопець уже думав про свої зуби як про бойові ікла, виразно уявляючи можливий бій.
Повільно посуваючись із дерева на дерево, він раз у раз озирався, хоч тепер уже не виключав можливості небезпечного нападу будь-звідки, - спереду чи збоку, - його досвід з левицею не потребував повторення, аби хлопець переконався, що цю науку він засвоїв добре. Позаду, він чув, бігли дикуни з вереском і криками. Він вернувся трішки назад - побачити своїх переслідувачів. Вони не помічали його, бо не вдивлялися у гілля дерев над собою, не думаючи саме там шукати людську істоту. Тим часом хлопець був майже у них перед очима. Ще близько милі вони все шукали, а тоді вернулися до селища. Тут з’явилась та можливість для хлопця, якої він очікував, бо жадоба помсти пульсувала в його крові, аж доки він не зауважив своїх переслідувачів крізь рожевий туман свого гніву.
Коли тубільці рушили до селища, хлопець подався за ними. Акута поблизу не було. Гадаючи, що хлопець не відстає від нього, він посувався далі. Джек більше не мав бажання випробовувати долю, наражаючись на смертоносні списи. Нечутно ковзаючи з гілки на гілку, хлопець невідступно посувався за вояками, що поверталися додому.
Але ось один із тубільців відстав на вузенькій стежці, якою чорношкірі один за одним простували до селища. Хижа посмішка освітила обличчя хлопця. Він тихенько поспішив уперед, аж доки не опинився якраз над вояком, що від утоми майже втратив свідомість, - Джек пантрував над ним, як патрувала за своєю здобиччю пантера Шіта, - бо хлопець вже не раз упродовж свого життя в джунглях бачив Шіту під час полювання.
Раптово і мовчки стрибнув він униз на широкі плечі своєї здобичі. Під вагою хлопцевого тіла чорношкірий важно впав на землю. Якийсь час він несамовито пручався, намагаючись вивільнитися від свого супротивника. Але чимдалі він більше знемагав і врешті затих... А потім мовчазна істота, яка так підступно вчепилася в нього, повільно потягла його в кущі по той бік стежки.
Нарешті хлопець зрозумів, що вояк мертвий. Тоді дивне почуття охопило Джека. Все тіло його тремтіло. Він несамохіть підвівся і поставив ногу на тіло своєї жертви. Груди його здималися. Він підвів голову до неба, розтулив рота й видав дивний, мовчазний крик, - бо насправді жодного звуку не злетіло з його вуст, він лише стояв отак цілу хвилину з обличчям, звернутим до неба, схожий наживе втілення помсти.
7
Помітивши, що хлопця немає поруч, Акут повернувся назад, шукаючи його. Йому не довелося довго блукати, бо невзабарі він раптово зупинився, здивований виглядом дивної постаті, що посувалася до нього крізь кущі. То був Джек, але чи був то він? У руці він тримав великого списа, за спиною в нього висів довгий щит, такий, як у чорношкірих вояків, що напали на них. На руках і на ногах у хлопця були залізні й міцні браслети, а стегна його спереду прикривала пов’язка, теж як у чорношкірих. (Ножа він викинув у кущі).
Побачивши мавпу, хлопець поспішив уперед, щоб показати їй свої трофеї. Він гордовито демонстрував їй кожну здобуту річ, вихваляючись, розповідав подробиці своєї пригоди.
- Я міг би заприятелювати з ними, - сказав він, - але вони визнали за краще стати моїми ворогами. А тепер, коли я маю списа, я зможу показати навіть Нумі, що означає стати моїм ворогом. Тільки білі люди, Акуте, і великі мавпи - наші друзі. Їх ми шукатимемо, а всіх інших або уникатимемо, або вбиватимемо. Цього я навчився у джунглях.
Вони обминули селище чорношкірих і рушили далі, до узбережжя. Хлопець дуже пишався своїми новими надбаннями - зброєю і прикрасами. Упродовж їхньої небезпечної мандрівки він безупинно вправлявся в метанні списа, годинами кидаючи його в якусь ціль поперед себе, аж доки не досяг у володінні зброєю досконалості, якої лише юні м’язи можуть набути так швидко. Акут же увесь час невтомно навчав його життю в джунглях. Джунглі тепер, не були для Джека однією непролазною хащею, а стали розгорнутою книгою перед очима хлопця. Те, чого нізащо не помітила б цивілізована людина, те, що лише частково вловлював її родич-дикун, набувало для допитливого хлопця знайомого і зрозумілого сенсу. Він умів розрізняти запахи численних хижаків, травоїдних, умів визначити, чи тварина наближається, чи віддаляється від нього, - з того, як гойдається трава від її кроків. Йому не потрібно було тепер неодмінно бачити на власні очі, двоє левів крадуться неподалік чи четверо, за сто метрів вони від нього чи за півмилі, коли звірі йшли за вітром. Багато чого з цього навчив його Акут, але куди важливішим було інстинктивне знання - крихти чудесної інтуїції, успадкованої від батька. Він полюбив життя джунглів. Постійна війна м’язів і чуттів супроти численних смертельних ворогів, яка тривала вдень і вночі на шляху, сповненому пригод і небезпек, будила в ньому дух пригод, що живе в плоті і крові кожного Адамового нащадка. Втім, хоча Джек любив джунглі, він не давав. своїм егоїстичним настроям узяти гору над почуттям обов’язку, яке постійно нагадувало йому про те, що він учинив негаразд, здійснивши карколомну втечу до Африки. Любов до батька та матері й далі міцно гніздилася в глибині його душі і була надто сильна, щоб дозволити йому безтурботно втішатися життям, коли вони журилися. Тож він твердо вирішив дістатися до якогось порту на узбережжі, де він міг би встановити зв’язок з ними й отримати від них гроші на повернення до Лондона. Джек був певен, що батьки дозволять йому проводити більшу частину свого часу в африканському маєткові, який, - він зробив цей висновок з кількох випадкових зауважень ще вдома, - посідав його батько. Оце була б краса, не те що життя за приписами цивілізації.
Тепер він радів частіше, бо кожен крок наближав його до узбережжя, хоча так само щиро він тішився й волею, і всіма принадами свого дикого існування. Але він знав, що робить усе можливе для повернення додому, до батьків. Він чимраз частіше вдивлявся вперед, сподіваючись знову зустріти білих людей, - істот однієї з ним породи, - бо було чимало обставин, за яких він волів би бути радше в їхньому товаристві, аніж у компанії старої мавпи. Пригода з чорношкірими глибоко вразила його. Він прийшов до них з наївною доброзичливістю та дитячою переконаністю в тому, що вони радо зустрінуть його, а тим часом ця зустріч дощенту зруйнувала його хлоп’ячі ідеали. Він більше не вважав чорношкірих своїми братами - скоріше залічив їх до тих незчисленних ворогів, якими роїлися кровожерні джунглі, хижаків, тільки не четверо-, а двоногих.
Але нехай чорношкірі були його ворогами, та на світі мають бути й інші, ті, хто завжди зустрічав би його з розпростертими обіймами, хто приймав би його як друга і брата і від кого він міг би чекати захисту супроти будь-якого ворога. Очевидно, що це мусили бути білі люди. Десь далеко на узбережжі або в глибинах джунглів були білі. Для них він мав би бути жаданим гостем. Вони зустрінуть його приязно. І були ще великі мавпи - друзі його батька і Акута. Як вони зрадіють, побачивши Тарзанового сина з великих мавп! Він сподівався, що зустріне їх, перш ніж дістанеться купецького осідку на узбережжі. Він хотів би сказати батькові, що знайомий із його давніми друзями з джунглів, що полював разом із ними, товаришив їм у їхньому дикому житті і лютих, первісних обрядах - дивних обрядах, про які йому щось намагався розповісти Акут. Це надихало хлопця на пошуки, які мали б спричинитися до цієї щасливої зустрічі. Він часто повторював довгу промову, заздалегідь приготовану для мавп, у якій змальовував життя їхнього колишнього короля відтоді як той залишив їх.
Іншими днями Джек бавився в зустріч з білими людьми. Він весело сміявся, уявляючи собі, які вони будуть спантеличені, уздрівши перед собою вбраного в шати чорношкірого воїна напівголого білого хлопця, який мандрує джунглями лише в товаристві великої мавпи.
Минали дні. Мандрівка, полювання і спинання на дерева так розвинули й зміцнили м’язи ,хлопця, що навіть незворушний Акут захоплювався успіхами свого учня. І хлопець, певний своєї сили й спритності, став необачним. Він ходив джунглями, високо задерши голову, не зважаючи на небезпеку. Якщо Акут опинявся на дереві, щойно вчувши запах Нуми, то хлопець реготав просто в обличчя королеві звірів, відважно проходячи близенько від нього. Довгий час йому просто таланило. Чи то леви, які йому траплялися, були не голодні, чи, можливо, зухвала поведінка цього дивного створіння так вражала їх, що вони не те що не нападали, а наче кам’яніли, - остовпіло дивилися, як він підходить до них і простує собі далі. Хай там як, а хлопець кілька разів проходив повз величезних левів, які щонайбільше загрозливо рикали на нього.
Але немає на світі навіть.двох левів з однаковою вдачею. Вони різняться між собою так само, як і особистості людського роду. Якщо десятеро левів за певних умов поводились однаково, то це ще не означає, що так само поведеться одинадцятий. Лев - істота з дуже чутливими нервами. Маючи мозок і нервову систему, він водночас має вдачу, яка бурхливо змінюється під впливом різних обставин. Одного чудового дня хлопець стрів такого одинадцятого лева, простуючи малою галявиною, облямованою невеличкими кущами. Акут був за кілька метрів від Джека, що перший помітив присутність Нуми.
- Тікай, Акуте! - зареготав Джек. - Нума лежить у кущах праворуч від мене. Хутчій на дерево, Акуте! Я, син Тарзана, захищу тебе!
І хлопець, сміючись, попрямував далі повз самісінькі кущі, в яких лежав причаєний Нума.
Мавпа закричала Джекові, щоб.відійшов убік, але хлопчисько лише махнув списом і закружляв в імпровізованому військовому танку, щоб показати королеві звірів свою перевагу. Крок за кроком він підходив усе ближче до страшного хижака, аж доки лев з раптовим лютим риканням підвівся за якихось десять кроків від хлопця.
Він був величезний, цей володар джунглів і пустелі. Густа скуйовджена грива вкривала його шию. Великі щелепи були озброєні смертоносними іклами. Жовто-зелені очі дивились виклично й ненависно.
Хлопець, із своїм жалюгідним списом напоготові, швидко збагнув, що цей лев зовсім не такий, як ті, що зустрічалися йому раніше, але він уже надто близько підійшов, щоб відступати. Найближча деревина росла за кілька десятків метрів ліворуч - лев наздожене його, перше ніж він пробіжить половину цієї відстані, і тоді... У хлопця не було ніяких сумнівів щодо намірів звіра, який оце дивився на нього. Позад лева росло шпилькове дерево - лише за кілька кроків позаду. То був найреальніший порятунок, але поміж ним і Джеком стояв Нума.
Довгий спис, який він далі стискав у руці, і дерево позаду лева навели хлопця на думку, безглузду, безнадійну і відчайдушну водночас, але не було коли розмірковувати - був лише один простий шанс, який звався шпильковим деревом. Якщо лев стрибне, буде вже надто пізно - хлопець повинен стрибнути перший. І на превеликий подив Акутові і не менший - Нумі, хлопець швидко помчар назустріч звірові. На мить лев закляк від подиву, і саме в цю мить Джек Клейтон утнув одну із своїх шкільних штук.
Він біг назустріч дикому звірові, тримаючи спис перед собою, але впоперек тіла. Акут заверещав від страху і здивування. Лев стояв, хижо округливши очі, готовий відбити напад. Лапи його напружилися для стрибка, - ось-ось він стрибне і завдасть напасникові страшного удару, що проламав би череп і бикові.
Просто перед носом у лева хлопець угородив вістря списа в землю, творячи з нього потужну пружину, і перше ніж вражений хижак зміг добрати, що сталося, Джек перелетів через його голову просто в колючі обійми шпилькового дерева - обдертий, але живий.
Акут ніколи доти не бачив спортивного стрибка з жердиною. Тепер він гасав угору-вниз по гіллі дерева, де почувався безпечно, осипаючи лева прокльонами і радісно глузуючи з поганьбленого Нуми. Тим часом хлопець, весь поколотий і закривавлений, намагався примоститися на дереві якось так, щоб менш боліло. Він урятував своє життя, але коштом нестерпних мук. Йому здавалося, що лев уже ніколи не піде собі геть. Минула принаймні година, перше ніж розлючений звір покинув чатувати і величною ходою подався з галявини. Коли він відійшов уже далеко, хлопець почав злазити з дерева, завдаючи пекучого болю своєму зраненому тілові. Фізичні наслідки здобутого в цій сутичці ще довго давалися взнаки, але гіркий досвід запам’ятався Джекові навіки. Він більше ніколи не кидав виклику долі намарне.
В його подальшому житті траплялося чимало небезпечних випадків, та лише тоді виконував він свій стрибок з опорою на палицю, коли всі інші можливості були вичерпані.
Кілька днів хлопцеві й мавпі довелося вилежати, доки не загоїлися рани від гострих колючок шпилькового дерева. Великий мавпич зализував рани свого товариша з людського роду. Ото й було все лікування, а проте рани гоїлися швидко, бо хлопець був молодий і міцний. .
Коли Джек видужав, вони рушили далі в бік морського узбережжя, і знову юнацьке серце надихало передчуття близької радості.
Нарешті омріяна мить настала. Наші подорожні продиралися густими заростями тропічного лісу, коли пильні очі хлопця помітили крізь долішні гілки давній, але добре відбитий слід, що змусив затріпотіти його серце. То був слід людини, білої людини, який неможливо було сплутати з слідами ніг дикунів, бо лише європейці носили взуття. Сліди вели на північ, відхиляючись трохи праворуч’від напрямку, яким простували хлопець з мавпою, і свідчили, що тут пройшов чималий гурт людей.
Певна річ, ці білі люди знали, де розташоване найближче селище на узбережжі. Можливо, вони саме туди і йшли. В кожному разі, їх годилося перейняти, хоч би заради приємності зустріти одноплемінців. Хлопець був дуже збуджений: він тремтів від бажання негайно кинутися навздогін. Акут вагався. Він від людей нічого не хотів. Для нього хлопець був дружньою мавпою, як і він сам, а ще сином короля мавп. Він намагався збити хлопця з його наміру, доводячи, що невдовзі вони стрінуть своє кревне плем’я, і в майбутньому, коли він підросте, то . стане в них царем, як колись його батько. Але Джек не поступався. Він знов і знов твердив, що хоче побачити білих людей. Він хотів послати звістку своїм батькам. Акут слухав, і непомильне чуття звіра підказувало йому, Що хлопець намірявся вернутися до своїх.
Цей здогад засмутив старого мавпича. Він любив хлопця, як і його батька, свого пана, якому служив вірою і правдою. У своїй мавпячій голові і в серці він пригрів надію, що ніколи не розлучиться з хлопцем. Він бачив, як гинуть усі його найлюбіші сподівання, проте лишався вірлий хлопцеві й покірний його волі. Хоч і з важким серцем, він згодився разом із Джеком наздоганяти “сафарі” білих людей, бо передчував, що це їхня остання спільна мандрівка.
Сліди були кількаденної давності. А це означало, що неквапний караван перебуває в кількох годинах руху від них, дужих і тренованих перелітанням із гілки на гілку над рясно зарослим долом, який, власне, і сповільнював просування вперед обтяжених вантажем носіїв білих людей.
Хлопець вів перед, підганяло його радісне збудження, тимчасом як Акутові ця мандрівка віщувала лише смуток, і тому хлопець перший помітив ар’єргард каравану білих людей, яких він так прагнув перейняти.
Спотикаючись і плутаючись у заростях на своєму шляху, попереду простував понад десяток чорношкірих, навантажених понад усяку міру. Вони раз по раз падали від утоми й виснаження, але чорні вояки, що йшли позаду, копняками їх підводили і гнали далі. Обабіч ішли білі велетні. Світлий заріст на обличчях цілком ховав їхні риси. Хлопцеві губи ось-ось мали вигукнути вітальний поклик, коли його погляд зупинився на білих. Вітання вмить завмерло на його вустах, і замість радості душу затопив гнів - Джек побачив, як двоє білих шмагають важкими батогами по голих спинах бідолашних чорних мучеників, на яких було нав’ючено стільки вантажу, що годі піднести дужій людині після цілої ночі спочинку.
Обидва білі і чорна сторожа позаду щохвилини роззиралися довкола, немовби повсякчас остерігалися якоїсь небезпеки. Хлопець на мить причаївся в гущавині, а потім повільно пішов назирці, спостерігаючи брудне й брутальне дійство. Акут ішов поруч. Тварині не так страшно було на все те дивитися, як хлопцеві, але навіть мавпич трохи не гарчав, бачачи, як безглуздо б’ють безпорадних людей. Він зиркав на хлопця. Ось, мовляв, ти й зустрівся із одноплемінцями, чому ж не кидаєшся їм назустріч і не вітаєшся з ними? Він спитав про це свого друга.
- То дияволи! - промурмотів хлопець. - Я не можу мандрувати з такими, як вони, бо повбивав би їх, тільки-но спробували б ще підняти руку на своїх людей.
- Проте, - додав він трохи згодом, - я можу розпитати їх, як дістатися до найближчого порту, а потім, Акуте, ми собі підемо далі.
Мавпа промовчала, і хлопець, зістрибнувши додолу, швидко рушив назустріч “сафарі”. Він подолав якусь сотню метрів, коли один з білих, помітивши його, подав сигнал тривоги, а відразу, потому навів рушницю на хлопця й стрілив. Куля вдарила в землю якраз перед Джеком, здійнявши догори шматочки торфу та опалого листя, що обсипали хлопцеві ноги. За мить другий білий, а слідом і чорношкірі вояки сторожі й собі відкрили по Джекові безладний вогонь.
Джек, неушкоджений, сховався за деревом. Напевне дні панічної гонитви джунглями геть розхитали нерви Карлу Єнсенові та Свенові Мальбіну, як і їхнім тубільним спільникам, бо вони повсякчас чогось боялися. Кожен несподіваний звук, що долинав до їхнього наляканого слуху, означав, як їм здавалось, наближення шейха з його кровожерним почтом. Вони жили в постійному напруженні, і вигляд голого білого воїна, що мовчки вийшов із заростів, які вони щойно проминули, не на жарт їх перелякав. Крик і постріл Мальбіна, що першим завважив Джека, викликав рясну й безглузду стрілянину інших.
Коли нервова напруга в каравані спала й почали з’ясовувати, проти кого вони, власне, б’ються, виявилось, що навіть Мальбін нічого до ладу не міг сказати. Кілька чорношкірих твердили, що дуже добре роздивилися непрохану появу, але їхні словесні описи так відрізнялися один від одного, що Єнсен, котрий сам нічого не помітив, вислухав їх вельми недовірливо. Хтось із чорношкірих казав, що проява була на зріст понад десять метрів і мала людський тулуб і слонячу голову. Інший бачив трьох дивних арабів з довгими чорними бородами. Та коли переполох минувся, сторожа пішла на розвідку в той бік, де нібито вони бачили ворога, і нікого там не знайшли, бо хлопець з Акутом були вже поза межами досяжності їхніх рушниць.
Джек був зневірений і сумний. Він ще не встиг забути, яку гостинну зустріч влаштували йому чорношкірі, а тут тобі отаке вітання від людей одного з ним кольору шкіри.
- Менші звірі тікають від мене, - промурмотів він собі під ніс, - а більші ладні негайно розірвати мене на шматки. Чорні люди хотіли вбити мене своїми списами і стрілами. А тепер білі люди, люди мого ж таки роду, стріляють у мене, женучи геть. Невже всі створіння в світі мої вороги? Невже Тарзанів син не має друзів, окрім Акута?
Старий мавпич підступив до хлопця.
- У світі є великі мавпи, - сказав він. - Тільки вони будуть вірними друзями того, хто є другом Акута. Тільки великі мавпи радо стрінуть Тарзанового сина. Ти сам бачив, людям до тебе немає діла. Рушаймо знов на пошуки великих мавп - наших родичів.
Мова великих мавп складається з коротких горлових звуків-слів, що супроводжуються жестами та знаками. Її неможливо літературно перекласти людською мовою, але приблизно таким був зміст Акутового звернення до хлопця. .
Обоє деякий час ішли мовчки, перше ніж Акут вимовив наболіле. Хлопець поринув у роздуми - гіркі роздуми, перейняті ненавистю й жадобою помсти. Врешті він сказав:
- Гаразд, Акуте! Ми шукатимемо наших друзів - великих мавп!
Акут був на сьомому небі від щастя, але нічим не виказав своєї радості. Він лише басовито крекнув у відповідь, а в наступну мить легко спіймав нещасливого пацюка, який, здивовано дивлячись на них, висунувся із своєї нори.
Минув рік відтоді, як двоє шведів, гнані страхом, утекли з дикої країни, де владарював шейх. Маленька Меріем далі бавилася Джікою, віддаючи усю свою дитячу любов непотрібній речі, яка й за кращих часів свого існування не могла сприйняти навіть дрібки цієї любові. Але для Меріем Джіка була втіленням ніжності й краси. Вона звіряла її глухим вухам із слонової кості всі свої жалі, сподівання й прагнення, бо перед лицем безнадії, у лещатах безмірного самодурства, від якого не було рятунку, маленька Меріем далі жила надією і мріяла. Щоправда, її мрії були дуже невиразні, здебільшого в основі їх було бажання утекти разом із Джікою в якесь віддалене невідоме місце, де не буде шейха, ні Мабуну, куди навіть “ель адреа”, лев, не знайде, як утрапити, і де вона зможе цілоденно бавитися, оточена квітами, пташками і нешкідливими малими мавпочками, які розважатимуться на верхівках дерев.
Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАНІВ СИН
ЗМІСТ
На попередню
|
|
