Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАНІВ СИН
Тривалий час шейх був відсутній, бо провадив далеко на північ караван із слоновою кісткою, шкірою та каучуком. Цей недовгий перепочинок для Меріем був справжнім святом. Щоправда, Мабуну й далі наглядала за нею, щипаючи та б’ючи малу, щойно дівчинка опинялася під владою старої злюки. Але ж Мабуну була тепер одна. Коли шейх сидів на місці повсякчас, то їх ставало вже двоє, та й шейх був дужчий і брутальніший за Мабуну. Маленька Меріем часто намагалася зрозуміти, чому цей старий похмурий чоловік так її ненавидить. Звісно, він був жорстокий і несправедливо ставився до всіх, з ким спілкувався, йле для Меріем він, здавалося, приберіг найгірші знущання, найтяжчі образи.
Цього дня Меріем сиділа навпочіпки біля підніжжя великого дерева, яке росло на внутрішньому боці загорожі на околиці селища. Вона робила для Джіки курінь із листя. Перед куренем лежало кілька дерев’яних патичків, маленьких листочків та камінців. То було домашнє начиння. Джіка готувала обід. Дівчинка, бавлячись, завжди гомоніла зі своєю товаришкою, підперши її двома прутиками, щоб лялька могла сидіти. Вона була така поглинута хатніми клопотами Джіки, що не помічала тихого гойдання гілок дерева над головою, на які щойно дісталась, викравшись із джунглів, якась істота.
Дівчинка бавилася далі, ні про що, на щастя, не здогадуючись, а двійко пильних очей стежили за нею згори, не кліпаючи і не відриваючись.
Крім маленької дівчинки, у цій частині селища нікого не було, та й усе воно здавалось безлюдним, відколи шейх із своїм караваном вирушив у мандрівку на північ.
Але саме тепер шейх вів уже караван додому, він був у джунглях, на відстані годинного переходу від селища.
8
Минув рік відтоді, як білі люди стріляли в хлопця і загнали його назад у джунглі, на пошуки єдиних істот, з якими він міг би товаришувати, - великих мавп. Упродовж місяця наші подорожні мандрували на схід, дедалі заглиблюючись у хащі. Цей рік дав хлопцеві дуже багато - зробив його м’язи крицевими, його вміння лазити па деревах стало справді фантастичним, загострилися його інстинкти, й він навчився бездоганно володіти зброєю, як природною, так і зробленою руками людей.
Він перетворився на істоту, досконалу фізично й розумово. А все ж таки й далі залишився хлопцем, хоч і таким дужим, що могутній людиноподібний мавпич, з яким він, Джек, часто борюкався, не міг його подолати. Акут навчив хлопця хитрощів мавпячої боротьби, прищепив уміння виживати в диких джунглях. У цьому Акут був найкращим вчителем, а Джек - найкращим учнем.
Коли обидва блукали джунглями в пошуках Акутової мавпячої зграї, то живилися всім тим, що могли дати їм джунглі. Антилопи й зебри потрапляли під спис хлопця або ставали жертвами нападу двох хижаків, які падали на них із верховіття чи вихоплювалися з кущів біля їхньої стежки, водопою, броду.
Тіло хлопця вкривала шкура леопарда, але потреба її носити виникала зовсім не з його сором’язливості. Рушничні постріли білих розбудили в ньому звірячі інстинкти, які причаєно живуть майже в кожному з нас, але в цьому хлопцеві вони були особливо сильні, бо ж його батько був вихованцем хижака. Він носив шкуру леопарда передовсім як трофей, свідчення своєї міці, бо вбив цього звіра власноруч у двобої. Він почував, що хутро дуже гарне, і це відповідало його первісним уявленням про прикраси,, коли ж воно пересохло й порепалось, - бо він не знав, як вичинювати шкури, - хлопець був дуже засмучений з того, що мусить його викинути. Пізніше, коли він мандрував на самоті, йому трапився чорношкірий воїн із схожою шкурою на плечах - м’якою, пухнастою, добре вичиненою. Хлопець, не довго думаючи, скочив згори на чорношкірого, який не сподівався нападу, й заволодів жаданою здобиччю. Переможно усміхаючись, хлопець зняв прикрасу з жертви і подався своєю дорогою з Акутом, далі шукаючи великих мавп, що мають зустріти їх з розкритими обіймами.
І врешті двоє мандрівників знайшли їх. Глибоко в джунглях, вдалині від людських очей, вони натрапили на місцину, схожу на маленьку природну арену, де звичайно відбуваються оті церемонії Дум-Дум, в яких брав участь батько хлопця багато років тому.
Спочатку вони почули звіддалік гуркіт барабанів великих мавп. Обидва безпечно спали собі на великому дереві, коли до їхнього слуху долинув громохкий звук. Вони відразу підхопилися: Акут перший розпізнав, що то було.
- Великі мавпи! - прогарчав він. - Вони танцюють Дум-Дум. Ходімо, Кораку, Тарзанів сину, ходімо до нашого народу!
За місяць перед тим Акут дав хлопцеві ім’я, яке вибрав сам, бо ніяк не міг вимовити людського імені Джек. Корак - це щось таке, що звучить приблизно як і “Джек” у мові людей. Тепер Корак підвівся на гілках великого дерева, де щойно спав, притулившись до стовбура. Він потягся, розминаючи дужі молоді м’язи, і місячне сяйво, що пробивалося крізь листя, ледь освітило його коричневу шкіру.
Мавпа й собі підвелася навкарачки, як водиться в її роду. Глухе гарчання вихопилося з глибини її грудей - схвильоване, довгоочікуване гарчання. Хлопець загарчав так само, як мавпа. Потім мавпа м’яко плигнула на землю. Зовсім близько від них, у напрямку бухкання барабанів, була галявина, яку їм доводилося перетнути. Місяць заливав її сріблястим світлом. Напіввипростана велика мавпа вийшла на відкриту місцину. А поруч неї стояв хлопець, ставний і зграбний, разючий контраст до свого незграбного товариша, і темне волохате хутро одного торкалося гладенької гарної шкіри іншого. Хлопець муркотів собі під ніс мелодію, що нагадувала йому про однокласників його славної школи з Англії, які ніколи його більше не бачили від тих шкільних часів. Він був щасливий і очікував. Мить, на яку він чекав так довго, була вже ось-ось. Він опиниться в своєму середовищі. Він дістався додому. За ті місяці, поки він блукав у джунглях, хлопець, коли йому було особливо тяжко звикати до постійних пригод і напруження, часто згадував свою далеку домівку, хоч щодалі в минуле відпливали спогади, усе тьмяніло, ставало менш виразним і чітким. Колишнє життя дедалі більше скидалось на сон, а не на реальність, і прагнення дістатися узбережжя, повернутися до Лондона, врешті обернулося на щось неначе любу, але безнадійну мрію.
Зараз спогади про Лондон і цивілізацію так глибоко потонули в глиб його свідомості, ніби їх не існувало зовсім. Фізично й розумово розвинений дуже добре, він, проте, був таким самим мавпичем, як і велике, люте створіння, що подорожувало з ним.
Сповнений радісними почуттями, він замашненько ляснув свого приятеля по потилиці. Напівсердито-напівжартома антропоїд повернувся до нього, ікла його вишкірилися і заблищали. Довгі, волохаті руки вхопили хлопця, як хапали вже тисячі разів досі, і, зчепившись у вдаваному герці, обидва покотились по землі, рикаючи, кусаючись, дряпаючись і сміючись, але ніколи не стискаючи по-справжньому своїх зубів на “супротивникові”. То була чудова практика для них обох. Хлопець привносив у цю гру навички боротьби, здобуті в школі; багато з них перейняв тепер Акут і при нагоді успішно використовував. А Джек учився в мавпи того, що перейшло їй від якогось прадавнього, спільного для них обох предка, який блукав квітучою землею за тих часів, коли папороті були деревами, а крокодили - птахами.
Проте хлопець володів одним мистецтвом, якого Акут не спромігся опанувати досконало, хоча дещо з нього таки засвоїв. Це було мистецтво боксу. Як хлопець умів одним раптовим влучним ударом спинити його бичачий натиск, майже цілком знесилити, - це глибоко вражало Акута. Але й лютило його, ще й дуже, і в такі хвилини його могутні щелепи майже по-справжньому стискались на тілі товариша, бо Акут був таки велика мавпа й годі, з буйним мавпячим темпераментом і дикими інстинктами. Але йому ніяк не щастило підім’яти свого приятеля, що чинив над ним таку наругу, аж поки лють мавпина не миналася. Бо тільки-но він, втративши самовладання, сторчголов кидався на хлопця, як зустрічав зливу влучних потужних ударів, які й зупиняли його - ефективно й досить болісно. Тоді Акут відступав і забирався геть, сердито огризаючись, вишкіряючи зуби, ображений щонайменше на годину.
Цього вечора вони не боксували. Лише кілька хвилин поборюкалися, граючись, поки запах пантери Шіти не підвів обох на ноги, сторожких і напружених. Велика кицька пробиралася крізь джунглі якраз перед ними. На мить вона зупинилась, прислухаючись. Хлопець і мавпа в один голос погрозливо загарчали, і хижак утік.
-Тоді обидва подалися в той бік, звідки чулася звуки Дум-Дума. Барабан лунав дедалі голосніше. Аж ось мандрівники почули гарчання мавп і побачили їхні танці, а до ніздрів обох долинув міцний запах тих, хто належав до одного з ними племені. Хлопець тремтів від великого збудження. Шерсть на Акутовій сіїині стала сторч - бо ж вияви і радості і страху частенько бувають схожі. Наші подорожні пробиралися крізь джунглі мовчки, аж поки дісталися туди, де звичайно збирались великі мавпи. Вони зараз були тут, серед дерев, повільно і безбоязно посуваючись уперед, оскільки знали, що довкола має бути сторожа. Раптом серед густолисту перед жадібними очима хлопця постала незвичайна сцена. Незвичайна для Корака, а не для Акута. Джекові нерви напружилися вкрай, коли він побачив дику розвагу. Великі самці танцювали під місячним світлом, творячи неправильні кола довкруж низеньких земляних барабанів, при яких сиділи три старі самиці, гамселячи в них палицями, вигладженими до блиску від багаторічного вживання.
Знаючи вдачу і звичаї свого племені, Акут знав, що їм із Кораком не треба виявляти зараз свою присутність, доки запал танцю не загасне. Тільки коли барабани замовкнуть і шлунки будуть наповнені, він зможе потурбувати великих мавп. Потім відбудеться нарада, після якої Корака буде прийнято до членів племені всім товариством. Може, котрийсь заперечуватиме, але такого можна буде приборкати брутальною перевагою сили, якої хлопець має досить, аби не вагатися ні перед ким. Кілька тижнів, а то й місяців, їхня присутність може ще збільшувати підозру в інших членів племені, але врешті-решт вони стануть так само близькими для цих дивних великих мавп, як і їхні рідні брати. Акут сподівався, що вони з Кораком потрапили до тих, хто знав Тарзана, бо це було б найкращою рекомендацією для хлопця і запорукою здійснення найзаповітнішої мрії Акута - щоб Корак став королем великих мавп. Досить важко було, однак, Акутові втримати хлопця від пориву кинутися вперед, просто до волохатих танцівників - від вчинку, наслідком якого була б тільки негайна смерть мандрівників, бо той істеричний екстаз, до якого великі мавпи доводять себе під час виконання їхніх дивних ритуалів, має таку напругу, що навіть найлютіший хижак у такі хвилини дремене від них
Коли місяць повільно доплив до невиразного, напівприкритого листям виднокола амфітеатру, звуки барабанів почали вщухати, напруження танцівників також помалу спадало, і врешті могутні мавпи кинулися до їжі, що її собі наготували з нагоди цієї святкової оргії.
На підставі почутого й побаченого Акут пояснив Коракові, що це - ритуал, присвячений виборам нового короля. І показав хлопцеві на могутню постать волохатого монарха, який здобув трон, безперечно, в той же таки спосіб, що й багато людських правителів, тобто вбивши свого попередника
Коли мавпи наїлися і чимало з них уже шукали собі зручних сідал на деревах, аби вкладатися спати, Акут потягнув Корака за руку.
- Ходімо, - прошепотів він. - Спускайся вниз повільно. Йди за мною. Роби все так, як робить Акут.
Потім мавпич повільно просунувся вперед крізь зарості дерев, аж доки нагледів добрячу гілку, що звисала над краєм амфітеатру. Тут він хвилинку постояв мовчки, а тоді глухо завив. Миттю з десяток мавп зірвалися на ноги. Їхні дикі маленькі очиці враз оббігли все довкола Король був перший, хто помітив дві постаті на гілці. Він недобре, зловісно завив. Потім, похитуючись, зробив цільна кроків у бік прибульців. Шерсть на ньому наїжилася, ноги ствердли, і він, заточуючись, незграбно, перевальцем рушив до своєї мети. Позад нього зібрався натовп мавпичів.
Він зупинився, - трохи не під самою гіллякою з двома прибульцями, - на безпечній для себе відстані. Отакий спритник! Він стояв, оголюючи ікла в загрозливих гримасах і весь час похитуючись на своїх куцих ногах. Похитувався мавпячий король дедалі дужче - у такт із дедалі голоснішим завиванням, що нарешті перейшло в ревіння. Акут знав, що король збирається напасти на них із Джеком. Старий мавпич не хотів бійки. Він прибув сюди з хлопцем, аби розділити свою долю з долею всього племені великих мавп.
- Я - Акут! - сказав він. - Це Корак, він - син Тарзана, який був королем великих мавп. Я теж був королем великих мавп, що жили в краю Великої Води. Ми прийшли, щоб разом з вами полювати і воювати разом з вами. Ми - великі мисливці. Ми - великі воїни. Дозвольте нам прийти до вас із миром.
Король уже не розхитувався. Він дивився на них з-під навислих, як жуки, брів. Його налиті кров’ю очі палали дикою злістю. Він зовсім недавно посів трон і ревниво беріг своє становище. Він боявся цих двох дивних мавп, як можливих суперників. Гладеньке, безволосе, коричневе тіло хлопця називалося “людина”, а людей він ненавидів і боявся.
- Забирайтесь геть! - заревів він. - Забирайтесь геть, бо я вас повбиваю!
Хлопець стояв позаду величезного Акута, весь напружений в очікуванні радісної хвилини. Йому хотілося стрибнути вниз до цих волохатих потвор і показати їм, що він їхній друг, що він - один з них, їхній. Він сподівався, що великі мавпи зустрінуть його з розкритими обіймами, і тепер слова короля сповнили його обуренням і гіркотою. Чорношкірі виступили проти нього і прогнали його геть. Тоді він повернувся до білих людей-таких, як був він сам, - замість слів приязні та доброзичливості, дістав від них зливу куль. Великі мавпи лишались його останньою надією. У них він сподівався знайти прихильність, у якій відмовили йому люди. Раптова лють охопила його.
Мавпячий король стояв тепер якраз під гілкою, на якій сиділи хлопець з Акутом. Інші мавпи стояли кружка трохи позаду свого короля. Вони з цікавістю спостерігали перебіг подій. Акут не встиг як слід оговтатися, коли Джек стрибнув на землю, опинившись просто перед королем, що вже знову нестримно розхитувався в нападі дикої люті.
- Корак, - закричав хлопець. - Я - Вбивця. Я прийшов до вас, щоб жити з вами, як ваш друг. Ви хочете мене прогнати? Добре, я піду собі, але спочатку покажу вам, що Тарзанів син - ваш владар, як колись був його батько, і що він не боїться вашого короля.
Якусь мить мавпячий король стояв, остовпівши з дива. Він аж ніяк не сподівався від прибульців такого зухвальства. Акут і сам був не менше здивований. Він негайно гукнув Коракові, щоб той миттю вибрався назад на дерево, бо знав, що на священній галяві великих мавп інші самці мають стати до помочі своєму королеві супроти чужинця, хоч навряд чи сам король потребуватиме їхньої допомоги. Якби могутні королівські щелепи замкнулися на м’якій шиї хлопця, кінець йому настав би відразу. Стрибнути вниз, на допомогу хлопцеві, означало видиму смерть для Акута, але великий хоробрий мавпич не вагався. З гарчанням і виттям він стрибнув додолу, на галявинку, саме тоді, коли король мав кинутись на хлопця.
Ось він і стрибнув, простягнувши вперед свої довгі руки, щоб схопити хлопця. Могутні щелепи широко розтулилися, жовті ікла вже націлилися на смагляве тіло. Корак також подався вперед - зустріти напад, але несподівано пригнувся, прослизнувши попід витягненими руками короля, а тоді раптом випростався і, перенісши вагу тіла на одну ногу, завдав великому самцеві могутнього удару кулаком у живіт. Мавпячий король з диким вереском гримнувся на землю, несамовито силкуючись учепитись за метке голе створіння, що так спритно вивернулося від нього.
Мавпи, що стовпилися позаду свого поваленого короля, шалено загарчали від люті й досади. Жадоба помсти сповнила їхні малі дикі серця, і вони кинулися на Акута з Кораком. Але старий мавпич був занадто мудрий, аби ставати до бою з такою силою ворогів. Спонукати хлопця до відступу було тепер намарне, і Акут це знав. Загаятись хоч на мить у бійці означало приректи на смерть і себе й Джека. Лишався єдиний порятунок, і Акут осягнув його. Обхопивши хлопця за поперек, Акут підняв його нйді землею і прудко метнувся до іншого ближнього дерева, гілки якого звисали низько над галявиною. Слідком за ними з виттям кинулась мавпяча зграя, але Акут, хоч і доволі вже старий, та ще з Кораком на руках, який пручався, силкуючись вирватися, - був, однак, прудкіший за своїх напасників.
Він умить скочив на нижню гілку і прудко, неначе вертке мавпеня, витягнув хлопця нагору, в безпечніше місце. Та не зупинився й там, а кинувся далі, вперед, у морок джунглів, тягнучи свою ношу до цілком безпечного місця. Мавпи ще якийсь час гналися за ними, але невзабарі, що дальшав утікач, то більше слабкіших відставало, аж поки, врешті, розкидані серед ночі, полишили цю гонитву й найзавзятіші. Усі вони тепер спинилися й з гарчанням та виттям стояли, доки джунглі ще доносили хоч щось до їхніх напружених ніздрів. Потім повернулись і подалися назад до своєї галявини.
Коли Акут нарешті переконався, що їхні переслідувачі покинули намір наздогнати їх, він зупинився і випустив Корака з своїх обіймів. Хлопець лютував.
- Чого ти потяг мене звідти?! - кричав він. - Я мав провчити їх усіх. Тепер вони гадатимуть, що я злякався їх.
- Те, що вони гадатимуть, не зможе завдати тобі лиха, - сказав Акут. - Ти живий. Якби я не потяг тебе геть звідти, ти був би зараз мертвий, і я також. Хіба ти не знаєш, що навіть Нума уникає зустрічі з великими мавпами, коли їх так багато, як оце було, й коли вони розлючені?
9
Другого дня після нелагідної зустрічі, яку приготували йому великі мавпи, Корак без діла блукав джунглями, і на душі у нього було тяжко. Досада гризла йому серце. Жадоба помсти кипіла у нього в грудях. У цю хвилину він ненавидів усіх мешканців світу джунглів і щирив свої бойові ікла та гарчав на кожного, хто наближався до нього на відстань, приступну його загостреним чуттям. Життя, яке провадив його батько дуже молодим хлопцем, тепер озвалось і в ньому, - а він же ще лиш кілька місяців перебував із звірами, від яких по-хлоп’ячому легко перейняв численні звички мешканців дикого світу.
Він шкірив свої уявні ікла природно і саме в такий спосіб, як, він бачив, їх шкірила пантера Шіта. Він гарчав саме так загрозливо, як мавпич Акут. Натрапляючи зненацька на іншого звіра, він швидко вигинав спину, як ото розлючений кіт, що настовбурчується проти ворога. Корак, Убивця, шукав собі клопотів. На самому дні свого серця він плекав сподіванку зустріти мавпячого короля, що вигнав його з того природного амфітеатру, де збиралися великі мавпи. Саме з цієї причини Корак наполягав на тому, щоб лишатися поблизу незабутньої галявини, але необхідність постійного пошуку їжі відвела його і Акута за кілька миль від неї протягом другого ж таки дня.
Вони йшли джунглями повільно і обережно, небезпека з боку будь-якого звіра могла їм загрожувати тільки попереду, бо всі запахи відносило від них легеньким попутним вітром. Раптом вони обоє водночас спинились. Обидві голови схилились в один бік. Непорушно, ніби витесані зі скелі, стояли вони, прислухаючись. Жоден м’яз ні в кого з обох не здригнувся. Вони стояли так кілька секунд, а потім Корак кинувся на кілька кроків уперед і нечутно вихопився на найближче дерево. Акут посувався за ним крок у крок. Жоден з них ані шелеснув, принаймні їх не почуло б людське вухо навіть з відстані десяти кроків від мавпича з хлопцем.
Вони пересувалися по деревах, часто зупиняючись і прислухаючись. З їхнього запитального перезирання було видно, що обидва чимось здивовані. Нарешті хлопець помітив метрів за тридцять від себе дерев’яну загорожу, а за нею - верхівки наметів з козинячої шкіри і хатини під солом’яними стріхами. Губи його скривилися від хижого гарчання. Чорношкірі! А він їх так ненавидів! Він гукнув до Акута - нехай той почекає, доки він розвідає, що до чого, - і кинувся вперед.
Лихо тому безталанному мешканцеві селища, який упаде в око Вбивці. Стрибаючи долішніми гілками, перелітаючи, якщо відстань була не надто велика, з одного велетенського дерева на інше, чіпляючись то одною, то другою рукою, Корак нечутно наближався до селища. Почувши голоси за огорожею, він рушив туди. Там, звідки чувся голос, росло велике дерево. Корак стрибнув на нього. Списа він тримав напоготові. Слух підказував йому, що зовсім близько людина. Очі шукали бодай натяку на те, де може бути його ціль. А потім уже майне, мов блискавка, спис і влучить у неї. Піднявши списа, Корак пробирався гіллям, пильно вдивляючись униз, шукаючи того, чий голос він почув.
Врешті він угледів людську спину. Приготувався кинути списа так, щоб смертоносне залізо ввігналося просто в тіло жертви, яка не сподівалась жодного лиха. І раптом Убивця зупинився. Він трішки посунувся вперед, щоб краще роздивитись ціль. А може, щоб краще прицілитися. А чи то зграбні обриси малого дитячого тільця дещо вгасили жадобу вбивства, яка клекотіла в його жилах?
Він тихо опустив списа, щоб не зачепити ані листочка. Потім спокійно ліг на товстій гілці і широко розплющеними з подиву очима дивився на створіння, яке він щойно збирався вбити, - дивився вниз на маленьку дівчинку зі шкірою горіхового кольору. Гарчання більше не вихоплювалося з його вуст. На обличчі була написана лише напружена цікавість - він намагався втямити, що мала робить. Раптом його обличчя осяяла широка усмішка, бо дівчинка повернулася, і він побачив Джіку з головою із слонової кістки й тулубом із пацючої шкіри - Джіку з ручками-ніжками з патичків і загалом потворну. Дівчинка ніжно дивилася на неї, тулячи ляльку до грудей, і, розхитуючись, наспівувала сумну арабську колискову. Погляд Убивці посвітлішав і полагіднів. Година за годиною пролітала для нього непомітно, Корак лежав на гілці і стежив за дитиною, що бавилась. Він жодного разу не побачив усього її обличчя. Щонайбільше він вирізнив густі, хвилясті чорні коси, мале засмагле плече, коли її простеньке вбрання зсувалось набік і дівчинка натягала його рукою, та зграбне колінце, що визирало з-під спіднички, бо вона сиділа просто на землі, підібгавши ноги. Дівчинка похитувала головою, звіряючи своє горе Джіці, і згори можна було помітити кругленьку щічку чи гарненьке підборіддячко. Зараз вона кивала Джіці маленьким пальчиком, сварячи її, а потім знову тулила до грудей те єдине, перед чим вона могла вилити неподілені дитячі біди.
Корак, який умить забув про свій кривавий намір, дав попуск пальцям, якими тримав списа. Спис вислизнув і мало не полетів донизу; це повернуло Вбивцю до тями. Він пригадав, що прийшов сюди вбити людину, голос якої почув у джунглях. Він подивився на списа, на його міцне руків’я і гостре вістря. Потім він перевів погляд на тендітну постать унизу. Він уявив собі, як важка зброя шугає вниз, як вона розриває ніжне тіло. Він уявив, як потворна лялька випадає з рук її володарки і драматично лягає поруч з її тілом, що корчиться в передсмертних муках. Убивця здригнувся, люто позирнув на бездушні дерева й на залізо свого списа, наче то були живі істоти, здатні до хижих намірів.
Корак намагався уявити, що робитиме дівчатко, якщо він несподівано спуститься до нього з дерева. Найпевніше, заплаче і втече. Потім збіжаться селяни із списами й рушницями. Вони чи вб’ють його, чи проженуть. Щось наче стиснуло йому горлянку. Хлопець і сам не знав, як потребує він товариша, якусь рідну душу. Йому закортіло спуститися додолу і погомоніти з дівчинкою, хоч він знав, що вона розмовляє незнайомою, чужою мовою. Але, можливо, вони зможуть хоч трохи поспілкуватись, і це буде краще, аніж нічого. Крім того, він був би щасливий побачити її обличчя. Все, що хлопець роздивився, підказувало йому, що дівчинка гарненька; але найбільше його приваблювало її ніжне, материнське ставлення до потворної ляльки.
Врешті Корак вирішив, що робити. Він приверне увагу дівчинки і підбадьорить її привітною усмішкою здаля. Хлопець нечутно поповз до стовбура дерева. Він намірявся звернути увагу дівчинки на себе тоді, коли буде по той бік загорожі, щоб вона чулася безпечно за цією рукотворною перепоною. Корак уже майже зліз із дерева, коли його увагу привернув гучний гамір, що долинав з протилежного боку селища. Хлопець визирнув із своєї схованки й побачив на протилежному кінці головної вулиці великі ворота. До воріт юрбою збігалися чоловіки, жінки й діти. Ворота розчинилися, пропускаючи провідників каравану, що складався з чорних рабів і смаглявих арабів, мешканців північних теренів; погоничів, що з прокльонами гнали навантажених верблюдів; віслюків, що ледве йшли під важкою ношею і на стусани погоничів лише злегка пряли вухами; кіз, овець і коней. Попереду всіх їхав високий суворий старий, який, не відповідаючи на вітання, рушив просто до великого намету з козинячої шкіри, що стояв посеред селища. Там він почав розмовляти із старою злюкою.
Корак із свого прихистку бачив усе. Він бачив, як чоловік про щось розпитував чорношкіру стару, а потім хлопець побачив, що вона вказує на віддалений куточок селища, захований від головної селищної дороги наметами арабів та хатинками тубільців, де під деревом бавилася маленька дівчинка. “Це, вочевидь, її батько, - подумав Корак. - Певне, десь далеко подорожував, і перша його думка після повернення була про доньку. Як вона зрадіє, коли побачить батька! Як побіжить і кинеться в його обійми, щоб припасти до рідних грудей, а він обсипле її поцілунками”. Корак зітхнув. Він згадав про своїх батьків у далекому Лондоні.
Хлопець повернувся на своє місце на гілці просто над дівчинкою. Сам він був нещасливий, але попри це хотів радіти щастю інших. Можливо, йому вдасться запізнатись із старим і тоді йому дозволять відвідувати селище, як другові. Варто було спробувати. Він чекатиме, доки старий араб привітається з своєю донькою, а потім дасть знати про свої миролюбні наміри.
Араб нечутно підкрадався до дівчинки. За мить він опиниться просто за нею, і як вона тоді сполохається і зрадіє! Коракові очі заблищали від нетерпіння - старий уже став позаду дівчинки. Його обличчя й далі було незворушне. Дівчинка все ще не помічала його присутності. Вона безтурботно бавилася із своєю безмовною Джікою. Потім старий кахикнув. Дівчинка здригнулася і озирнулась. Нарешті Корак виразно побачив її обличчя. Воно промінилося невинною красою дитинства, риси були лагідні й милі. Корак міг бачити її глибокі, темні очі. Він спрдівався, що це личко осяє світло любові; але де там! Жах, несподіваний і паралізуючий, відбився в її погляді, у і виразі вуст, напруженій поставі усього тіла. Похмура усмішка скривила тонкі, жорстокі арабові губи. Дівчинка пробувала відповзти геть; але не встигла вона ворухнутись, як старий брутально вдарив її ногою, і вона впала навзнак на траву: А він усе стусав і шарпав її, як заманеться.
А над ними на дереві причаївся звір, який ще хвилину тому був хлопцем, звір, ніздрі якого роздималися, зуби хижо шкірилися - звір, що тремтів від люті.
Шейх стояв, схилений над дівчинкою, коли Вбивця зістрибнув на землю перед ним. Він і далі тримав списа в лівій руці, але забув про нього. Правицю він стиснув у кулак, і коли шейх, здивований несподіваною появою голої людини просто з неба, відступив крок назад, важкий кулак щосили вдарив його просто в обличчя. Сила удару була майже нелюдською.
Закривавлений шейх без тями впав на землю. Корак повернувся до дитини. Вона звелася на ноги і широко розплющеними очима подивилася спочатку на хлопця, а потім, із жахом, - на розпластане долі тіло шейха. Джек обійняв її за плечі і стояв, чекаючи, доки араб опритомніє.
Якусь хвилину вони стояли так мовчки, потім дівчинка заговорила.
- Коли він опритомніє, то вб’є мене, - мовила дівчинка по-арабському.
Корак не зрозумів її. Він похитав головою і заговорив до неї спочатку англійською, а потім говіркою великих мавп; але вона не зрозуміла ні тієї, ні тієї мови. Потім вона нахилилась і торкнулася руків’я кинджала, який стирчав з-за пояса в араба. Дівчинка піднесла складені руки над головою і вдарила уявним лезом себе в груди, просто в серце. Корак зрозумів. Старий уб’є її. Дівчинка знову, тремтячи, підійшла до нього. Вона не боялася його. Навіщо їй боятися того, хто захистив її від жорстоких щейхових ударів? Ніхто ніколи не зробив для неї нічого доброго. Вона поглянула хлопцеві в обличчя. Це було юне, гарне обличчя, таке саме смагляве, як і в неї. Їй подобалася шкура леопарда, що вкривала його гнучке тіло від плечей до колін. Металеві браслети на ліктях та зап’ястках збудили її заздрість. Їй завжди подобалися такі речі, але шейх ніколи не дозволяв їй носити нічого, крім простого бавовняного платтячка, яке заледве вкривало її тільце. Ніколи маленька Меріем не мала ані хутра, ані шовків, ані прикрас.
Корак дивився на дівчинку. Він з дитинства ставився до дівчисьок з презирством. На його думку, хлопці, які водилися з дівчатами, були слиньками і мазунчиками. Він міркував, що йому робити. Чи може він залишити її тут на поталу, а найпевніше - на смерть від рук старого араба? Ні!
Але, з іншого боку, чи може він узяти її з собою в джунглі? Що він там робитиме з кволою і переляканою дівчинкою? Вона плакатиме від того, що злякається власної тіні, коли над джунглями зійде місяць і вийдуть на лови хижі звірі, рикаючи і завиваючи в нічному мороці?
Кілька хвилин він стояв, поринувши в роздуми. Дівчинка дивилася йому в обличчя, намагаючись збагнути, про що він розмірковує. Вона думала й про те, що буде потім. Мала боялася залишатися тут і чекати шейхової помсти. В цілому світі не було нікого, до кого вона могла б звернутися, крім цього напівголого чужинця, який дивним дивом спустився просто з-за хмар, щоб урятувати її від шейхового биття. Чи цей новий друг тепер покине її? Вона уважно подивилася в його напружене й замислене обличчя. Потім підійшла ближче і взяла його за руку своєю тендітною смаглявою долонькою. Той дотик вивів незнайомця з задуми. Він позирнув на неї, і його рука знов обняла дівчинку за плечі, коли він побачив сльози на її віях.
- Ходімо, - сказав він. - У джунглях краще, ніж серед людей. Ти житимеш у джунглях, і Корак з Акутом захистять тебе.
Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАНІВ СИН
ЗМІСТ
На попередню
|
|
