Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАНІВ СИН
Вона не зрозуміла його слів, але зрозуміла рух його руки, який лагідно вів її геть від простертого долі араба. Маленькою ручкою вона обняла його стан, і так вони обоє рушили до загорожі.
Біля великого дерева, на якому Корак чатував, перш ніж побачив дівчинку з лялькою, він узяв її на руки, легко яосадив собі на плечі й вихопився з нею на нижні гілки. Вона обіймала його за шию. В одній руці в неї метлялася Джіка.
Так Меріем пішла в джунглі з Кораком, у своїй дитячій наївності довірившись чужинцеві, який захистив її і через це викликав у неї довіру, хоч дівчинку вела за ним і та дивна внутрішня сила, якою наділені жінки. Меріем не думала про те, що спіткає її в майбутньому. Вона не знала, ба навіть гадки не мала про те, як живе в джунглях її захисник.
Тим часом вони вже трохи відійшли від її селища. Вона уявляла собі неподалік інше селище, подібне до того, в якому жив шейх із своїми людьми, тільки населене білими, такими, як цей чужинець. Вона не сподівалася, що її чекає дике життя первісної людини чи хижака з джунглів. Якби вона здогадувалася про це, її маленьке серце тремтіло б із ляку. Меріем не раз хотіла втекти від наруги шейха й Мабуну, але її зупиняв страх перед небезпекою, яка, певне, чигала на неї в джунглях.
Вони вже далеченько відійшли від селища, коли дівчинка раптом помітила величезну постать Акута. Здушений крик вихопився з її грудей, і вона міцніше притулилася до Корака, злякано вказуючи на мавпича.
Акут, гадаючи, що Вбивця повертається з бранцем, ішов їм назустріч з грізним риканням - маленька дівчинка викликала в ньому не більше симпатії, ніж викликав би дорослий мавпич. Вона була чужа і мала бути вбита. Коли ті двоє наблизились, Акут вишкірив свої жовті ікла, але, на його подив, Корак і собі вишкірився й загарчав на мавпича, ще й дуже грізно.
“Еге, - подумав Акут. - Убивця здобув собі дружину”.
І, скоряючись звичаям свого племені, лишив їх на самоті й незабаром заходився коло якоїсь гусениці, на вигляд вельми смачної. Ловлячи гусінь, він краєчком ока стежив за Кораком. Хлопець посадив свою полонянку на велику гілку, за яку вона міцно вчепилась, щоб, бува, не впасти.
- Вона житиме разом з нами, - сказав Корак Акутові, вказуючи пальцем на дівчинку. - Не займай її. Ми її захищатимемо.
Акут знизав плечима. Глядіти оце пискля йому аж ніяк не хотілося, а з її відчайдушного переляку, з того, як вона вчепилася за гілку і як нажахано дивилася на нього, він зрозумів, що вона вкрай безпорадна. Всі правила Акутового племені і його досвід твердив, що немічних треба знищувати; але якщо Вбивця за неї, то нема іншої ради, як змиритися.
Акутові дівча зовсім не подобалося - в цьому він був цілкЬм певен. Її шкіра була надто вже гладенька й безволоса, геть як у змії, а її обличчя анітрохи не привабливе. Хіба ж така була його обраниця! Її він зауважив поміж іншими на місці постійних сходин його племені. О, вона справді була втіленням жіночої краси! Великий шляхетний рот; милі жовті ікла й ніжні, м’якенькі вуса, як у киці. Акут зітхнув. Потім випростався на повен зріст, випнув свої могутні груди й заходився стрибати туди-сюди на своїй гілці, бо навіть така нікчема, як ця, Коракова, мала належно поцінувати його гарне хутро й чудову статуру.
Але бідолашна мала Меріем лише дужче притулилася до Корака. В цю мить вона ладна була краще вернутися назад до шейхового селища, в те пекло, де, проте, було все більш чи менш знайоме, були люди. Величезна мавпа злякала її. Вона здавалася малій такою лютою! І як загрозливо випинає груди, й витягається, і скаче по гілляці! Звідки могла дівчинка знати, що то мавпич так красується? Не могла вона збагнути й того, чому велетенський звір із джунглів так приятелює з цим богоподібним юнаком, що врятував її від шейха.
Меріем трусилася від страху весь вечір і цілу ніч. Корак з Акутом вели її кудись своїми карколомними стежками в пошуках поживи. Одного разу вони сховали її в гіллі дерева, а самі покралися до оленя, що виринув із хащів. Її повсякденний страх перед самотністю в лихих джунглях чггав справжнім жахом, коли вона побачила, як людина і звір водночас кинулися на свою жертву й звалили її додолу; як миле обличчя її рятівника перекривилось від звірячого гарчання і як потім його міцні білі зуби вп’ялися в забиту тварину.
Коли Корак вернувся до неї, то його обличчя, руки й груди були в крові, і він простяг їй великий кусень сирого, ще теплого м’яса. Він був вочевидь дуже стурбований її відмовою, а за хвилину зник у лісі й повернувся з фруктами для неї. Тоді вона знов відчула вдячність до свого рятівника. На цей раз вона не відсахнулась, а віддячила йому привітною усмішкою. Дівча й гадки не мало, що то була найкраща дяка спраглому на людську ласку хлопцеві.
Корака дуже турбували проблеми ночівлі. Він знав, що дівчинка не зможе безпечно спати на дереві, як вони з Акутом, а долі на неї чигали б хижаки. Отож він вирішив, що дівча спатиме у нього на руках цілу ніч. Так, він і зробив. Акут примостився по один бік від малої, Корак пригорнув її з другого боку, так що тіла обох зігрівали її.
Дівчинка майже півночі не могла заснути; але врешті втома поборола її страх перед чорною безоднею внизу і волохатим диким звіром поруч, і вона поринула в глибокий сон. Коли вона розплющила очі, сонце стояло вже високо. Спершу дівчинці не вірилося, що все це діється з нею насправді. Потім вона завважила, що її голова зсунулася з Коракового плеча, і волохата спина мавпи була просто перед її очима. Вона сахнулася. Аж раптом відчула, що хтось її тримає, повернула голову й побачила усміхнені очі юнака, який захистив її. Коли він усміхався, її страхи всі зникали, й тепер вона пригорнулася до нього, інстинктивно відхиляючись якомога далі від волохатого звіра.
Корак заговорив до неї мовою мавп; але вона похитала головою й відповіла йому арабською, так само незрозумілою для нього, як для неї мавпяча. Акут, підвівшись, дивився на них. Він розумів усе, що казав Корак, а дівчинка лише видавала якісь дурнуваті, на його, Акутів, погляд, звуки, кумедні й позбавлені сенсу. Акут ніяк не міг добрати, що Корак знайшов у ній такого вже захоплюючого. Він довго й пильно дивився на дівчинку, прискіпливо її вивчаючи, потім почухав голову, встав і обтрусився.
Його порух трохи сполохав Меріем - вона була на мить забула про Акутову присутність, - і тепер знову сахнулася від нього. Звір побачив, що вона його боїться, і вирішив по-своєму пожартувати з нею. Пригнувшися на гілляці, він простягнув свою важку лапу до дівчинки, неначе збираючись її схопити. Вона сахнулася ще далі. Очі Акутові блищали, - ось я, мовляв, який дотепний, - він не спостеріг люто примружених Коракових очей навпроти себе, не помітив, як той загрозливо втягнув голову в плечі, готуючись до нападу. Коли мавпичеві пальці вже ледь не торкались дівчаткової руки, хлопець схопився і здушено загарчав. Кулак майнув перед очима Меріем і врізався здивованому Акутові просто в писок. Мавпич відчайдушно заревів, схитнувся й полетів з дерева додолу. Корак провів його поглядом і раптом почув у кущах поблизу якийсь шелест, дівчинка й собі подивилася вниз, але вона не побачила нічого, окрім сердитої мавпи, що зводилася на ноги. А потім, де не взялася, наче стріла, випущена з лука, купа плямисто-жовтого хутра, стрибнула на спину Акутові. Це була пантера Шіта.
10
Коли пантера скочила на великого мавпича, Меріем зойкнула від страху - не тому, що так злякалася за його долю, а через юнака, який щойно жорстоко побив свого дивного спільника. Тільки-но помітивши пантеру, хлопець вихопив ножа й завис над нею. І саме в ту мить, коли Шіта вже мала вп’ястись, пазурами й іклами в спину приреченого Акута, Корак упав просто на спину розлютованої пантери.
Отож вона не встигла й волосини висмикнути з кошлатого хутра. Із страхітливим гарчанням пантера почала кружляти, намагаючись перекинутися на спину, кігтями й зубами дістати й скинути ворога, що вчепився їй у загривок і раз по раз бив ножем у бік.
Коли Акут почув несподіваний шелест у себе за спиною, то інстинктивно, одним скоком вихопився на дерево, - напрочуд швидко для такого незграбного звіра, - і опинився поруч з дівчинкою. Але побачивши, що діється внизу, негайно стрибонув додолу. Перед лицем небезпеки особисті кривди враз забулися, і він так само ладен був покласти життя заради свого друга, як і Корак задля нього.
Внаслідок усього цього Шіта опинилася віч-на-віч з двома розлюченими створіннями, які шматували її. З гарчанням, завиванням і вереском вони утрьох качалися по кущах, під переляканим поглядом самотньої глядачки, що тремтіла на дереві над ними, судомно тулячи до грудей Джіку.
Кораків ніж поклав край сутичці, і коли люта самиця впала на траву в останніх смертних корчах, хлопець і мавпа підвелись, і їхні погляди спинились на нерухомому тілі пантери.
Корак кивнув на дерево, де сиділа дівчинка.
- Не займай її, - сказав він. - Вона моя.
Акут мовчав, усе дивлячись на нього налитими кров’ю очицями. Потім повернувся в бік Шіти, випростався, надувся, підвів догори писок і щось оглушливо крикнув, так, що дівчинка знову сахнулася і затремтіла. То був крик мавпича-переможця над своєю переможеною жертвою. Хлопець лише мовчки поглянув на нього; потім видерся на дерево і поспішив до дівчинки. Акут невдовзі приєднався до них. Кілька хвилин він ще зализував рани, а тоді вирушив на пошуки сніданку.
Упродовж багатьох місяців дивне життя цієї трійці минало без особливих пригод. Зрештою, нічого вартого великої уваги не траплялося в нинішньому житті мавпи та хлопця, але для дівчинки то було безнастанне нічне марення, що тривало дні й тижні, аж поки вона не призвичаїлась спокійно дивитися в порожні очниці смерті. Поступово Меріем трохи навчилася мови - мови великих мавп. Куди швидше засвоїла вона умови життя в джунглях; і врешті-решт настав час, коли дівчинка стала посідати важливе місце в їхніх ловах, вартуючи, коли двоє інших спали, або допомагаючи їм віднайти слід здобичі, яку вони вистежували. Акут спілкувався з нею лише в разі крайньої потреби, коли необхідно було перебалакати, а здебільшого він уникав її. Хлопець завжди був з нею ввічливий, і було чимало випадків, коли присутність Меріем обтяжувала його, та він нічим цього не виказував. Коли Корак зауважив, що вона не дуже добре зносить нічний холод і вогкість, він зробив для неї невеличкий зграбний курінь високо на розлогих гілках велетенського дерева. Тут Меріем спала у відносному теплі й безпеці, самі ж Корак і мавпич ночували на голих гілках поблизу входу в надземну домівку дівчинки, де найзручніше було пильнувати її власницю від нападу можливих ворогів. Вони перебували надто високо, де не боялися пантер. Але була ще змія Хіста, - сама думка про неї викликала страх, - і великі бабуїни, що жили неподалік, - ці хоч ніколи не нападали, та завжди шкірилися й випускали-кігті, побачивши нашу трійцю.
Після спорудження прихистку для Меріем їхня життєдіяльність дістала певний осередок. Вони тепер уже не вирушали надто далеко, бо завжди треба було повернутися до свого дерева, перше ніж смеркне. Поряд протікала річка. Дичини і фруктів було вдосталь, не бракувало й риби. Їхнє життя спливало в повсякденних клопотах первісних істот - пошуках їжі й спанні з повним шлунком. Вони ніколи не зазирали далі сьогодення. Якщо юнак ще згадував своє минуле й тих, із ким він колись спілкувався в далекій столиці, то якось так відсторонено, немовби те, інакше життя було не його власне, а чиєсь зовсім чуже. Він більше не мріяв повернутись до цивілізації, бо неодноразові і завжди невдалг спроби заприязнитися з тими, від кого він сподівався дружнього ставлення, загнали його так далеко в глиб континенту, що він чувся тепер цілковито загубленим у хащах джунглів.
Крім того, коли з’явилася Меріем, він віднайшов те, що був утратив за час свого дикого життя в джунглях, - людське товариство.
Корак любив її не як, він чув, люблять наречену, а просто як найближчого товариша. Вони були друзями, приятелями - і все. Вони були наче два хлопці, - хіба що Корак ніби мимоволі виявляв до неї більшу увагу і готовність захищати дівчину й опікуватись нею.
Дівчина обожнювала його, як улюбленого, відданого їй брата. Про кохання вони обоє ще не знали. Та час минав, юнак дорослішав, і передчуття любові з’явилося десь на самім дні його серця. Коли Меріем опанувала мову їхнього спілкування, вони потоваришували ще більше, бо відтепер могли перемовлятися і користуючись небагатим словником мавпячої мови, - коли з необхідності, а коли просто заради приємності. Меріем часто товаришила Коракові в полюванні, бо навчилась чудового мистецтва мовчанки, коли треба було помовчати. Вона навчилася пересуватись по гіллі великих дерев так само спритно й нечутно, як і сам Корак. Висота більше не лякала її. Меріем, гойдаючись, перелітала з гілки на гілку або, відважна, гнучка й певна себе, щодуху ганяла по верховітті. Корак дуже пишався нею, і навіть старий Акут пом’якшав до дівчинки, хоча раніше він лише презирливо гарчав на її адресу.
Поближнє селище, де жили чорношкірі, хоч-не-хоч, дало їй хутряну запону, гарні пташині пера, мідні прикраси й зброю, бо Корак не дозволив їй ходити беззахисною. Згодом він міг пересвідчитися, що дівчинка дуже добре володіє зброєю, яку він для неї роздобув. На шкіряному паскові через плече у Меріем завжди теліпалася Джіка, яка й далі вислуховувала й зберігала найбільші таємниці своєї господині. Легкий спис і довгий ніж допомагали їй і в нападі, і в захисті. Її тіло вже красила округлість раннього дозрівання, - воно нагадувало тіло давньогрецької богині, але подібність на цьому не кінчалася, - обличчя дівчини також було прекрасне.
Коли вона більше звиклась із джунглями та особливостями свого дикого життя, страх покинув її. Якщо траплялася нагода; Меріем ходила на полювання сама, бо Корак з Акутом блукали десь далеко, адже не раз бувало, що їм не відразу таланило на ловах. Тоді здобиччю ставали дрібні тварини, часто це була саме її здобич. Іноді вона впольовувала оленя, а одного разу їй пощастило на кабана Горту, полюючи на якого, навіть Шіта мусила двічі подумати, перш ніж нападати.
У своїй околиці джунглів наша трійця мала чимало знайомих. Маленькі мавпочки добре їх знали, часто підходили близько, щоб згодом поцокотіти і попліткувати про них. Коли поблизу був Акут, малеча трималася на відстані, але коли Корак був менш уважний, а часом вони десь блукали обидва, і Меріем лишалася сама, тоді мавпочки підбиралися зовсім близько, обговорюючи її прикраси чи те, як вона бавиться з Джікою, яка була для них невичерпним джерелом подиву. Дівчинка бавилася з ними й підгодовувала їх, вони допомагали їй перебувати довгі години чекання на Корака.
Вони не раз ставали їй у пригоді. На полюванні допомагали вистежити здобич. Часто прибігали до неї по деревах, щоб повідомити: поблизу є антилопа чи жирафа, або злякано застерегти, що десь тут неподалік Шіта або Пума. Її маленькі спритні друзі приносили чудові, виплекані сонцем плоди, які росли ген далеко від стежки, на недосяжних для неї тонких гілках у верховіттях джунглів. Іноді вони, бувало, утнуть їй якусь каверзу; але вона завжди була чемна й доброзичлива до них, та й вони, на свій дикий, напівлюдський манір, дуже симпатизували їй і були чемні. Їхня мова була подібною до тієї, якою спілкувалися великі мавпи, і Меріем могла порозумітися з малими, хоч їхній словник і не був дуже багатий. Для знайомих речей вони мали назви, так само як і для відчуття болю чи насолоди, радощів, суму або люті. Ці слова були одного походження з тими, що вживалися поміж великими мавпами, якщо припустити, що мова Ману була їм рідною мовою. Сни, надії, мрії, минуле, майбутнє не мали відповідників у мові Ману - мавпочок. Все було в теперішньому часі - особливо відчуття шлунку та шукання їжі.
Така вбога духовна пожива навряд чи здатна була задовольнити духовну спрагу дівчинки. Отож, маючи Ману лише за чудових, але тимчасових товаришів своїх забав або за свійських тваринок, Меріем і далі звіряла свої великі таємниці мертвим вухам Джіки, видовбаним у слоновій кістці. З Джікою вона розмовляла арабською, пам’ятаючи, що хоча Джіка лише лялька і не може розуміти мови Корака й Акута, проте мова Корака й Акута, будучи мовою мавпичів, і не становить нічого цікавого для арабської ляльки.
Джіка дуже змінилася, відколи її маленька господиня покинула селище шейха. Її вбрання у зменшеному вигляді повторювало те, що носила Меріем. Маленький клаптик леопардового хутра вкривав її тулуб з пацючої шкіри від плечей до колін. Кілька переплетених травинок притримували на її чолі пишні пір’їни, трав’яні кільця на ручках і ніжках правили їй за браслети. Джіка була чудовою маленькою дикункою; але душа її лишалася незмінною, і вона вислуховувала все-все так само уважно, як і колись. Чудовою рисою Джіки було те, що вона ніколи не встрявала в розмову, намагаючись розповісти щось про себе. Сьогоднішній день не був винятком. Вона цілу годину уважно слухала Меріем, прихилена до стовбура дерева; тимчасом як її невеличка зграбна господиня, наче кішка, простяглася на товстій гілці перед нею.
- Маленька Джіко, - казала Меріем, - сьогодні наш Корак пішов надовго. Нам сумно без нього, моя маленька Джіко, чи не так? Сумно і самотньо у великих джунглях без нашого Корака. Що ж він принесе нам цього разу, га? Ще один сяючий металевий браслет на мою ногу? Або м’який замшевий пояс, знятий з якоїсь чорношкірої? Він казав мені, що забрати щось у жінок важче, ніж у чоловіків, бо він не вбиває їх, так як чоловіків, а вони шалено пручаються, коли він нападає на них, щоб відняти їхні браслети, і верещать. Тоді прибігають їхні чоловіки із списами та луками, і Корак лізе на дерева. Іноді він прихоплює з собою й чорношкірих жінок, щоб уже там, серед гілля, врешті забрати з них прикраси і принести додому для Меріем. Він каже, що чорношкірі тепер бояться його, і за найменшої ознаки його появи жінки й діти з вереском розбігаються по своїх хатинах; але він наздоганяє їх і там, і рідко коли повертається без стріл для себе і подарунка для Меріем. Корак наймогутніший з-поміж лісових людей - наш Корак, Джіко, - ні, мій Корак!
Слова Меріем несподівано урвала маленька мавпочка, яка стрибнула їй на плече з сусіднього дерева.
- Вставай! - заверещала вона. - Вставай! Мангані йдуть!
Меріем ліниво позирнула через плече .на ту, що так несподівано порушила її блаженний спокій.
- Сама вставай, маленька Ману, - сказала вона. - Єдині Мангані в цих джунглях - Корак і Акут. Ти просто бачила, як вони повертаються з полювання, маленька Ману, коли-небудь ти побачиш власну тінь і перелякаєшся в смерть.
Але мавпочка не вгаваючи, застережливо верещала, тільки наприкінці вигукнула свою пересторогу ще пронизливіше і спритно полізла на горішнє гілля в пошуках безпечнішого місця, куди великі мавпи Мангані не змогли б дістатися. Тепер Меріем почула, як хтось лізе до неї по гілках дерев. Вона прислухалась уважніше. На слух, їх було двоє, великі мавпи - звісно, Корак з Акутом. Для неї Корак був Мавпою - Мангані, як вони всі троє називали себе. Людина була ворогом, тож вони з Кораком не думали і не вважали, що належать до людського роду, Тармангані, великих білих мавп, як вони по-своєму називали білих. Гомангані - великі чорні мавпи, чи негри, - теж до них не належали, тож вони звали себе просто Мангані.
Меріем вирішила, що вона вдасть, ніби спить, і пожартує з Кораком. Вона випросталася, лягла на спину й заплющила очі. Дівчинка чула, як ті двоє підлазять дедалі ближче. Вони вже були на одному з нею дереві, зупинились, напевне, помітили її. Чому така тиша? Чому Корак не вітається з нею, як завжди? Тиша почала здаватися підозрілою. Меріем почула звук, який насторожив її, - один з тих двох почав підкрадатися до неї. Чи то Корак вирішив пожартувати з нею? Гаразд, вона піддурить його. Обережно розплющила примружені повіки - і тоді серце в неї завмерло. До неї поволі підкрадався великий мавпич, якого вона досі ніколи не бачила. З ним був ще один, такий самий.
Спритно, мов та білка, Меріем схопилася на ноги, і в ту ж таки мить мавпа кинулася на неї. Перескакуючи з гілки на гілку, дівчинка летіла крізь джунглі, а за нею слідком гналися дві великі мавпи. Вгорі над ними мчала вересклива й цокотюча зграя малих мавпочок, жбурляючи прокльони й лайку на голови Мангані й підбадьорюючи дівчинку.
Меріем стрибала з дерева на дерево, намагаючисі триматися тонших гілок, на яких не тримались би її переслідувачі. Великі мавпичі були щораз ближче. Вже кілька разів пазури переднього мало не діставали її, але їй щастило вирватись, - знов шалені гони і карколомні стрибки понад запаморочливими прірвами.
Вона поступово пробиралася до верховіть - до свого порятунку; ось вона раптом стрибнула з усього розгону - і гілка, за яку вона схопилась, тріснула. Меріем полетіла крізь листя, намагаючись за щось зачепитись. Через якийсь десяток метрів їй це вдалося. Вона й раніше не раз падала, тому страху падіння не було. Куди більше смутило те, що їй навряд чи вдасться тепер дістатися безпечного місця. І в цю мить поруч опинилась величезна мавпа, - дуже волохата лапа обхопила дівчинку за поперек.
Майже водночас наспіла й друга мавпа. Вона простягнула до Меріем лапу, але перша, та, що полонила її, перекинула бранку на інший бік, вишкірилась і погрозливо загарчала. Меріем борсалася, намагаючись звільнитися. Вона вгородила свої міцні білі зуби у кошлату лапу. Мавпа люто вдарила дівчинку по обличчю, а потім її увагу знов привернув спільник, що, вочевидь, намагався відібрати її законну здобич.
Мавпичу-викрадачеві незручно було битися на гнучкій гілці, обтяженій жертвою, яка пручалась і звивалася, тому він поспішив скочити на землю. Друга мавпа кинулася за ним, і вони зчепилися в пекельному двобої за дівчинку, яка прагнула скористатися з будь-якої слушної нагоди і втекти, але щоразу той чи той ловив її й тримав, водночас намагаючись роздерти на шматочки супротивника.
Не раз дівчинці перепадали стусани, призначені не їй, і врешті вона знепритомніла і впала, а мавпи, звільнені від перешкоди, зчепилися в жорстокому поєдинку.
Над ними, стрибаючи туди-сюди і шаленіючи від захвату, верещали маленькі мавпочки. Над полем битви туди й сюди літали хмари строкатих птахів; вони пронизливо й сердито кричали. Неподалік розлігся рик лева.
Більший мавпич нещадно гамселив супротивника. Частуючи один одного товчениками, вони качалися по землі. Зводячись на рівні, наче ті борці, вони тягли й шарпали один одного, а величезні ікла завжди знаходили, куди вгородитися, аж поки обидва забіяки, закривавлені, ледве зводили подих.
Упродовж усього поєдинку Меріем лежала непритомна.
Врешті один з мавпичів таки почав перемагати супротивника. Ще кілька хвилин вони лежали на землі, зчепившись востаннє. З землі підвівся більший мавпич. Він обтрусився. З волохатих грудей вихопилось глибоке гарчання. Він пройшовся між тілами дівчини й подоланого супротивника. Потім зупинився біля останнього і видав дикий, гучний, переможний клич. Почувши цей жахливий звук, маленькі мавпочки з вереском порснули навсібіч. Строкате птаство залопотіло крилами, розлітаючись хто куди. Знов рикнув лев, цього разу десь далі.
Потім велика мавпа повернулася в бік дівчинки. Тварина перевернула свою бранку на спину, нахилилась і старанно обнюхала її обличчя й груди. Вона була жива. Мавпочки тепер поверталися. Вони прибігали зграйками і сипали згори прокльони переможцеві.
Мавпа тільки сердито вишкірилася на них і загарчала. Потім нахилилася, підняла дівчинку, перекинула через плече й понесла в джунглі. Сердита юрба мавпочок рушила назирці за ними.
11
Вертаючи з полювання, Корак почув лемент і вигуки мавпочок. Він знав, що сталося щось неабияке. Напевне, змія Гіста затисла в своїх холодних слизьких кільцях якусь горопашну Ману.
Юнак заквапивсь. Мавпочки приятелювали з Меріем. Принагідно він міг би їм допомогти. Він швидко перелітав середнім ярусом гілок. На дереві, де був прихисток Меріем, він склав свою мисливську здобич і гукнув дівчинку. Відповіді не було. Він швидко спустився на нижній ярус, - може, вона сховалася від нього.
На великій гілці, де Меріем любила знічев’я погойдатися, він побачив Джіку, прихилену до стовбура. Що б це могло означати? Меріем ніколи не лишала Джіку саму. Корак підняв ляльку і заткнув за пояс. Він покликав ще раз, голосніше; але Меріем не відгукувалася. Вдалині завмирало верещання сполоханих Ману.
Чи їхній переляк якимось чином пов’язаний із зникненням Меріем? Самої думки про це було Коракові достатньо. Не чекаючи на Акута, який неквапно дибав десь позаду, Корак прудко помчав по гілках туди, звідки чув мавпячий лемент. Через кілька хвилин він наздогнав їх. Побачивши його, вони залементували дужче, вказуючи вниз і перед собою, а за мить Корак опинився віч-на-віч з причиною їхньої люті.
Юнакове серце зайшлося від страху, коли він побачив гнучке тіло дівчинки, яке звисало з волохатих плечей великого мавпича. У душі Кораковій пробудилося досі незнане почуття, яке він не міг визначити, бо й сам не знав, що з ним коїться; але вперше увесь світ вмістився для нього в цьому ніжному, зграбному тілі, яке так жалюгідно й безпорадно звисає з могутніх плечей звіра,
Він зрозумів, що маленька Меріем була його світом - його сонцем, його місяцем, його зірками - і що разом з нею від нього пішло все світло, все тепло і щастя. З його грудей вихопилося гарчання, а потім розляглося рикання, найхижіше звіряче рикання, і Корак стрілою кинувся на того, хто скоїв такий жахливий злочин.
Почувши загрозливий поклик, мавпич озирнувся, і коли Корак побачив його очі в очі, то ще дужче розлютився, бо пізнав у ньому мавпячого короля, що не прийняв його до племені людиноподібних мавп, у яких він сподівався знайти дружбу і притулок.
Мавпич скинув тіло дівчини додолу і приготувався до нового поєдинку за свою неоціненну здобич; але цього разу він гадав, що легко переможе. Він також пізнав Корака. Чи ж він не вирядив його з амфітеатру, не торкнувши навіть зубом чи лапою? Він утяг голову в плечі й кинувся на це створіння з гладенькою шкірою, яке насмілилося оскаржувати його право на законну здобич.
Вони буцнулися лоб у лоб, неначе два розлючені бики, і впали, дряпаючи й б’ючи один одного. Корак забув про ніж. Його шалена лють була безмежна, бо він, хоч і не усвідомлював цього, змагався не з самої тільки жадоби помститися чи люті - він був дорослим самцем, який бився з іншим самцем за самицю.
Атака мавпича була така навальна, що Корак схопив його, перше ніж той устиг захиститися.
Саме тоді Меріем опритомніла і розплющила очі. Побачивши, що діється, вона схопилася на ноги.
- Кораку! - закричала вона. - Кораку! Мій Кораку! Я знала, що ти прийдеш. Скарай його, Кораку! Скарай!
І дівчинка з вогнем в очах, задихана від хвилювання, кинулася на допомогу Коракові. Поблизу лежав його спис, якого хлопець метнув, коли кинувся на мавпу. Дівчина схопила зброю. На її обличчі вже не знати було й сліду непритомності. З нею не сталося істерики після пережитого нервового струсу. Вона була збуджена, але тепер не відчувала страху. Її Корак бився з іншим Мангані, який хотів її вкрасти; але вона не втекла десь на високе дерево, щоб звідти, з безпечної відстані, спостерігати за битвою, як зробила б самиця Мангані. Вона наставила Кораків спис на мавпу і’ вгородила вістря в груди хижого напасника. Корак не потребував її допомоги, тому що величезний мавпич на той час уже був мертвий, але хлопець усміхнувся й подякував Меріем.
Яка ж вона була струнка і гарна! Невже дівчина так змінилася за ті кілька годин, що його не було? Чи, може, це поєдинок з мавпою змінив його бачення? Він по-новому почав дивитися на Меріем, його очам відкрилося багато нових і чудових несподіванок. Скільки часу збігло відтоді, як він побачив у селищі маленьку арабську дівчинку, він не знав, - адже поняття часу в джунглях не важливе, і днів, які минули від першої зустрічі, він не лічив. Але дивлячись на неї зараз, він усвідомлював, що перед ним уже не та маленька дівчинка, яку він уперше побачив, коли вона бавилася з Джікою під великим деревом, що росло біля загорожі. Зміна мала відбуватись дуже поступово, якщо він досі її не помічав. Але чому ж тепер так несподівано помітив? Його погляд перебіг із дівчини на забитого мавпича. І Корак раптом збагнув справжню причину викрадення дівчини. Очі його широко розплющились, а потім хижо звузились від люті, коли він поглянув на брудного хижака, що лежав біля його ніг. Зате коли хлопець перевів погляд на Меріем, його обличчя повільно залив рум’янець. Так, відтепер він дивився на неї новими очима - то був погляд чоловіка, який дивиться на жінку. Акут наспій саме тоді, коли Меріем прохромила списом Коракового супротивника. Захопленню старого мавпича не було меж. Він набундючивсь, випростався й заходився глузувати з подоланого ворога. Він гарчав і кривив свої довгі рухливі губи. Хутро йому стало сторч. На Меріем і Корака він не звертав уваги. У глибоких закамарках його маленького мозку щось ворухнулося - щось. Запах самця і вигляд його великого волохатого тіла розбудили в Акутовім серці тугу за подібними до себе.
А Меріем? Вона була жінкою. Любити - священне право жінки. Вона завжди любила Корака. Він був її великим братом. З них трьох лише Меріем не змінилася. Вона й далі чулася щасливою в товаристві її Корака. Вона й далі любила його - так, як сестра любить свого поблажливого брата, - і вона дуже, дуже ним пишалася. В усіх джунглях не було нікого дужчого, гарнішого, відважнішого. Корак підійшов до неї впритул. Коли вона подивилася на нього, то побачила в його очах якийсь новий вогник; але вона не зрозуміла його значення. Вона не усвідомлювала близькості їхнього повноліття і не розуміла, які зміни в їхньому житті віщує вогник в очах Корака.
- Меріем, - прошепотів він, і його голос захрип, коли він поклав засмаглу руку на її оголене плече, - Меріем!
Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАНІВ СИН
ЗМІСТ
На попередню
|
|
