Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАНІВ СИН
Раптом він притиснув її до себе. Вона сміючись подивилася йому в обличчя, а потім він нахилився і поцілував її просто в губи. Вона не пам’ятала, щоб її хтось так цілував раніше. Це було дуже гарно. Вона подумала, що в такий спосіб Корак виказує радість від того, що великій мавпі не вдалося її вкрасти і втекти разом з нею. Вона також була щаслива і тому обняла Корака за шию і також поцілувала його, ще і ще. Потім, коли зауважила у нього за поясом ляльку, то схопила її і поцілувала так само, як Корака.
Корак хотів щось сказати. Хотів сказати, як він любить її; але почуття любові бентежило його, а словник Мангені був такий обмежений.
І тут усе зненацька урвалося. То був Акут - він раптом глухо загарчав, не голосніше, як тоді, над мертвим мавпичем, ні, майже вполовину тихіше; але притаманне Коракові чуття дикого мешканця джунглів зразу підказало: Акут застерігає. Корак швидко урвав хвилююче споглядання гарного обличчя, що було так близько. Пробудилися інші його відчуття. Вуха нашорошилися, ніздрі почали принюхуватися. Так, щось наближалось!
Корак повернувся до Акута. Меріем стояла позад нього. Всі троє застигли, наче вкопані, вдивляючись у гущавину джунглів. Шелест, який привернув їхню увагу, наростав, і врешті за кілька кроків од них кущі розсунулися, і з’явилася велика мавпа. Звір побачив їх і зупинився. Він озирнувся, застережливо загарчав, і через мить із кущів вийшов ще один самець. За ним з’явилися інші - самці, самиці, малеча, а тим часом двоє волохатих велетнів стояли й дивилися на нашу трійцю. То було плем’я мертвого короля мавп. Акут заговорив перший. Він вказав на мертвого самця.
- Корак, великий воїн, убив вашого короля, - прогарчав він, - у джунглях немає славетнішого за Корака, Тарзанового сина. Тепер Корак буде королем. Чи є тут мавпич, дужчий за Корака?
То був виклик кожному самцеві, який хотів би оскаржити Коракове право на королівство. Мавпи зажебоніли, забелькотіли й загарчали, перемовляючись між собою Врешті наперед повільно виступив молодий самець, дибаючи на коротких міцних ногах, з настовбурченою шерстю, з гарчанням. Він був страшний.
Надзвичайно великий, у розквіті сил, він ще й належав до того рідкісного виду мавп, яких, за розповідями тубільців, білі люди давно шукають у найнедосяжніших куточках джунглів. Навіть самі тубільці рідко зустрічали цю велику волохату первісну людину.
Корак ступив назустріч велетневі. Він також гарчав. Подумки він уже склав план дій. Зійтися впритул з цим здоровенним нестомленим звіром після недавнього тяжкого двобою з таким самим здоровилом означало неминучу поразку. Він повинен знайти легший шлях до перемоги. Він пригнувся, готуючись зустріти напасника, який, хлопець знав, не забариться. Однак чекати довелося довго. Його супротивник спершу став залякувати Корака - перелічив усі свої попередні звитяги, й розхвалив хоробрість, і змалював, що він зараз зробить з цим нікчемним Тармангані. Аж тоді пішов в атаку.
З розчепіреними пазурами, вишкіривши ікла, він помчав на Корака зі швидкістю експресу. Корак не рухався доти, поки мавпич не розставив лапи, щоб його схопити, і раптом пірнув під лапу ворога й збоку завдав звірові замашного удару в щелепу правицею, так що мавпа з силою гримнулася на землю.
Корак уже стояв, чекаючи на слушну мить, і, коли волохатий писок знову опинився насупроти, наступний удар знову звалив мавпича додолу.
Знову й знову звір намагався підвестися, але щоразу спритний Тармангані був напоготові, і зусилля його супротивника дедалі слабшали. Мавпяча юрма, яка спершу підохочувала його диким ревищем, тепер кляла свого короля, - симпатії перейшли на бік Тармангані.
- Ка-года? - запитав Корак після того, як ще раз звалив мавпича додолу.
Впертий самець знову спробував підвестися. Знову Корак з усієї сили вдарив його. І знову запитав своє “ка-года”: чи тобі ще не досить?
- Ото вставай і йди до своїх, - сказав Корак. - Я не бажаю бути королем народу, який колись вигнав мене. Ідіть своєю дорогою, а ми підемо своєю. Колись, може, зустрінемося і станемо друзями, але жити разом ми не зможемо.
Старий мавпич поволі підійшов до Корака.
- Ти переміг нашого короля, - сказав він. - Ти подолав того, хто хотів королювати. Ти міг убити його, якби захотів. Що ж нам тепер робити, хто буде нам за короля?
Корак обернувся до Акута.
- Ось ваш король, - сказав він.
Але Акут не хотів розлучатися з Кораком, хоч як його тягло до своїх. Та й Корака хотілося повернути мавпячому племені. Він заходився умовляти друга.
Хлопець думав про Меріем - як повестись, щоб їй було краще й безпечніше. Якщо Акут піде з мавпами, то він, Корак, залишиться,єдиним її і захисником і охоронцем. Якщо ж вони вступлять до племені, то він ніколи не буде спокійним за Меріем, залишаючи її на час своїх ловів, бо мавпяче шаленство меж не знає. Якась самиця могла люто зненавидіти тендітну білу дівчину і вбити її, доки Корака немає.
- Ми будемо жити неподалік, - сказав він. - Якщо ви зміните місце полювання, то ми, Меріем і я, також змінимо, лишаючись поруч, але не між вами.
Акут не погоджувався з таким планом. Він не хотів бути окремо від Корака. Спочатку заради дружби з людиною він ладен був кинути своїх одноплемінців, але, побачивши, як його рід зник у джунглях, а надто вгледівши тендітну постать самички мертвого короля, яка грайливо мружилась на того, хто здолав її володаря, Акут скорився голосові крові. Він прощально поглянув на Корака, повернувся і почвалав слідом за мавпою у лісову гущавину.
Коли Корак після останньої своєї крадіжки покинув селище чорношкірих, вереск його жертви, підхоплений іншими жінками й дітьми, змусив воїнів повернутися з лісу й річки. Як же вони здивувались і розлютились, довідавшись, що білий диявол знову вдерся до них, налякав жінок та покрав стріли, прикраси і їжу.
Лють витіснила їхній надприродний страх перед химерною істотою, що полювала вкупі з величезним мавпичем. Жадоба помсти, прагнення врешті покласти край порядкуванню в джунглях цього чужака цілком опанувала їх.
Тож двадцятеро найспритніших і найхоробріших воїнів племені кинулися навздогін за Кораком та Акутом уже за кілька хвилин після того, як ці двоє вирушили геть з місця численних Коракових злочинів.
Хлопець і мавпа мандрували неквапно, і гадки не маючи про добре вряджену погоню. Дхня байдужість до чорношкірих не була чимсь особливим. Стільки таких наскоків минало безкарно, що наші мандрівці звикли дивитися на негрів із презирством.
Зворотна мандрівка була проти вітру. Тому вони не могли вчути запаху переслідувачів і посувалися далі, навіть гадки не мавши, що невтомні слідці, майже так само дужі й спритні, як вони, йдуть навздогін за ними з настирливістю хижаків.
Цей невеликий загін воїнів очолював вождь Кобуду, середнього віку дикун, страшенно хитрий і хоробрий. Саме йому пощастило натрапити на слід зловмисників, після годинного винюхування, дослухування й приглядання.
Кобуду і його люди вийшли на Корака, Акута й Меріем після загибелі мавпячого короля. Гомін двобою вивів їх просто на жадану здобич. Вигляд стрункої білої дівчини так вразив ватажка дикунів, що він замість віддати наказ воїнам кинутися на здобич, стояв і дивився на всю трійцю. Це сталося якраз тієї миті, коли на галявину вийшли великі мавпи, тому чорношкірим довелося принишкнути. Так вони стали мимовільними свідками битви Корака з молодим мавпичем.
Але тепер мавпи пішли, білий хлопець і біла дівчина залишилися в джунглях самі.
Один з людей Ковуду нахилився до вуха вождя.
- Дивись! - прошепотів він, вказуючи на щось при боці дівчини. - Коли ми з братом були рабами в селищі шейха, брат зробив це для шейхової малої доньки - вона завжди бавилася ним, називаючи, як і мого брата, Джікою. Перед нашою втечею хтось зайшлий побив шейха й викрав його доньку. Якщо це справді шейхова, то шейх повинен чимало заплатити за її повернення.
Корак знову обняв Меріем за плечі. Кров у його жилах закипала від любовної жаги. Цивілізація була вже чимсь напівзабутим - Лондон мрів тепер йому десь так, як Стародавній Рим. На цілому світі залишилося тільки двоє - Корак-Переможець і Меріем, його половина. Він ще раз пригорнув її, вкриваючи вуста палкими поцілунками. Тієї миті пролунали оглушливі войовничі вигуки, і двадцятеро несамовитих з люті чорношкірих кинулися на них.
Корак приготувався до відсічі. Меріем із своїм легким ратищем стала поруч. Ринула злива списів. Один поцілив Корака в плече, другий у ногу, і хлопець упав.
Меріем не зачепило, бо чорношкірі намагалися не поранити її. Тепер вони метнулися добити Корака і полонити дівчину, але тільки-но рушили, як із протилежного боку раптом вихопився велетень Акут, а за ним сипнули здоровенні мавпичі, піддані його нового королівства.
З гарчанням і ревінням вони кинулись на чорношкірих воїнів, становище стало безвихідним. Кобуду миттю збагнув, яку жахливу небезпеку становить для його загону напад велетенських людиноподібних мавп, ухопив Меріем і наказав своїм відступати. Якийсь час мавпи гналися за ними, і перше ніж чорношкірим пощастило втекти, один із них загинув, а кількох було скалічено. Вони не відбулись би такими незначними втратами, якби Акут не клопотався долею пораненого Корака дужче, аніж становищем дівчини, яка завжди здавалась йому зайвою морокою.
Коли Акут підійшов до Корака, той лежав скривавлений і непритомний. Кремезний мавпич витяг списи з його тіла, зализав рани, а потім відніс свого товариша нагору, до прихистку, що його Корак зладнав для Меріем. Більше звір нічого зробити не міг. За решту мала подбати природа, інакше Коракові доведеться померти.
Проте він не помер. Кілька днів тривав стан непритомності й гарячки, а тим часом Акут з мавпами полював неподалік, щоб принагідно охороняти прихисток від нападу хижих птахів або звірів. Час від часу Акут приносив недужому соковиті плоди, які тамували спрагу і зменшували гарячку. Поволі могутній Джеків організм поборював наслідки списових поранень. Рани гоїлись, колишня міць верталась. У хвилини притомності, лежачи на м’якому ложі в гніздечку Меріем, він страждав, уболіваючи за неї куди дужче, ніж від ран. Він мусив жити для неї, мусив поновити сили, щоб вирушити на її пошуки. Що чорношкірі зробили з нею? Чи вона ще жива, чи вже десь замордували? Корак здригався від жаху, думаючи про те, що може чекати дівчину, бо добре знав звички племені Ковуду.
Минали дні. Аж ось він почувся на силі, щоб вилізти з халабуди й дістатись на землю. Тепер завдяки Акутовій спритності і щедрості він харчувався майже самим сирим м’ясом. Через це сили верталися до нього значно.швидше, і врешті він відчув, що може вирушати до селища чорношкірих.
12
Двоє високих русявих бороданів обережно просувались джунглями, йдучи зі свого табору на березі широкої річки. То були Карл Єнсен і Свен Мальбін, що не дуже змінилися відтоді, як з усім своїм “сафарі” в смерть перелякалися Корака й Акута, тимчасом як Тарзанів син сподівався знайти у них притулок.
Щороку вони вирушали в джунглі - торгувати з тубільцями або грабувати їх; полювати і ставити пастки; проводити білих подорожніх лише їм двом знайомими стежками. Маючи вже гіркий досвід стосунків із шейхом, вони тримались на безпечній відстані від його теренів.
Тепер вони були недалечко від його селища, а втім, у безпеці, бо люди Ковуду залишили ці місця з остраху перед шейхом, який колись нападав на них і ледь не винищив ціле плем’я.
Цього року вони вирушили на лови звірини для одного з європейських зоопарків і зараз ішли до пастки, яку ставили на великих бабуїнів, що тут водилися. Коли вони вже підходили до пастки, то з галасу, який долинав звідти, зразу пересвідчилися, що їхні зусилля не пропали марно. Лемент і гавкотіння сотень бабуїнів означали, що принаймні один їхній родич утрапив за грати.
Двоє компаньйонів уже мали досвід спілкування з цими розумними собакоподібними істотами, тому були вельми обережні. Не один мисливець наклав життям з ласки розлючених бабуїнів; які деколи відчайдушно кидаються в бій, а буває, сипонуть урозтіч від єдиного рушничного пострілу.
Тим-то шведи завжди пильнувалися поблизу пастки, бо зазвичай у ній опинялись найдужчі самці, які через свою пиху не давали слабшим заходити по ласий шматок до клітки першими, і коли хтось із них виявлявся найдужчим і попадався у пастку - примітивну клітку, з переплетених гілок, - то був певен, що з допомогою своїх вільних друзів вони розламають ворожу в’язницю і втечуть. Але цього разу мисливці поставили міцну сталеву клітку, що витримала б хоч який натиск розлючених бабуїнів. Аби тільки тебе не помітила зграя їхніх родичів довкола в’язниці і ти спокійно дочекався слуг, що мали ось-ось надійти.
Підійшовши вже так близько, що могли роздивитися клітку, обидва переконалися, що їхні сподівання виправдались. Великий самець щосили торгав грати сталевої клітки. Кількасот бабуїнів, оглушливо лементуючи довкола неї, намагалися якось зарадити невільникові.
Та ні шведи, ані бабуїни не помічали напівголого юнака в кроні поближнього дерева. Він прибув на місце події майже водночас із Єнсеном та Мальбіном і тепер дуже тішився, спостерігаючи клопоти бабуїнів.
Коракові стосунки з бабуїнами ніколи не були дуже вже приятельськими. Їхні випадкові зустрічі відбувалися, так би мовити, в атмосфері збройного нейтралітету. Бабуїни собі й Акут собі зводились на задні і гарчали, поки не вишкірювався Корак. Тому його не вельми турбувала зараз доля їхнього короля. Він зловтішався до тієї миті, поки його гострий зір не вирізнив у кущах неподалік незнайомий крій убрання шведів. Відтепер він весь був сама увага. Хто ці зайди? Що вони роблять у джунглях Мангані? Корак нечутно обійшов їх іззаду, щоб добре все бачити, і він не знати що ладен був зробити, коли впізнав тих самих, що стріляли в нього кілька років тому. Зіниці Коракові звузилися. Волосся на голові стало сторчма. Він приглядався до них, наче пантера, що готується стрибнути на здобич. Вони підвелися і, стріляючи вгору, пішли до клітки, сподіваючись налякати бабуїнів. Потім один із двох прицілився і вистрілив просто в спантеличений і розлючений гурт. Коракові на мить здалося, що бабуїни нападатимуть, але ще два постріли білих загнали їх на дерева. Після цього двоє європейців підступили до клітки. Корак подумав, що вони збираються забити короля бабуїнів: Він не почував до короля гарячої симпатії, але ще менше симпатизував двом білим. Король ніколи не мав на думці вбити його - білі ж мали. Король був у себе вдома - білі були зайди. Тому Корак віддавав перевагу бабуїнові перед людьми. Він знав мову бабуїнів, подібну до мови великих мавп. На протилежному боці галявини жебоніла, роззираючись, мавпяча зграя.
Він голосно гукнув їх. Білі озирнулися на несподіваний звук позад себе. Вони подумали, що бабуїни їх оточують, але хоч скільки вдивлялись у верховіття, нічого не помічали серед листя, не завважуючи там і досі мовчазної постаті. Корак знову загукав.
- Я - Вбивця! - закричав він бабуїнам. - Ці люди - мої і ваші вороги. Я хочу допомогти вам звільнити вашого короля. Кидаймося всі разом, за моїм гаслом, на чужинців, гуртом ми проженемо їх і звільнимо короля!
- Ми зробимо, як ти кажеш, Кораку! - відгукнулися бабуїни.
Корак злетів із дерева й кинувся на двох шведів; і водночас на них кинулися триста бабуїнів. Побачивши напівголого білого воїна, що мчав на них із піднятим списом у руці, Єнсен із Мальбіном схопили гвинтівки й відкрили по Коракові вогонь. Але від несподіванки обоє схибили. А наступної миті на них накинулися бабуїни. Тепер єдиним порятунком була втеча, і шведи, вихиляючись навсібіч, відбиваючися від великих звірів, що на них напосідали, дременули в джунглі. І вони неодмінно загинули б, якби не наспіли їхні люди, яких вони стріли за кількасот метрів від клітки.
Коли Корак побачив, що білі стрімголов тікають, то перестав звертати на них увагу і повернувся до ув’язненого бабуїна. Відсунути засувки на дверях бабуїнам було годі, але вони миттю піддались людському розумові Корака, а ще за мить король бабуїнів був на волі. Визволений бранець і не думав дякувати, та юнак на те й не сподівався. Він знав, що ніхто з бабуїнів не забуде його вчинку, як і він би не забув такої послуги. Він зробив це, щоб помститися двом білим. Бабуїни ніколи не зможуть стати йому в пригоді. Зараз вони мчали туди, де все ще тривала боротьба їхніх одноплемінців з людьми шведів, і коли гомін бою почав даленіти, Корак повернувся і рушив до селища Ковуду.
Дорогою йому трапився табун слонів на великій лісовій галявині.
Дерева тут стояли надто далеко одне від одного, щоб Тарзанів син міг мандрувати по їхніх гілках, - спосіб; якому він віддавав перевагу не лише тому, що це унезалежнювало від долішніх заростів і давало можливість чудово роззирнутися довкола, а тому, що можна було виявити свою виняткову спритність. Як прекрасно перелітати з дерева на дерево, граючи м’язами, пожинати чудові плоди легко здобутої вправності. Корак був щасливий, коли мчав верховіттями великого лісу, глузуючи з дебелих звірів, які завжди мусили нидіти в темряві й тісняві затхлих боліт. Але тут, на відкритій місцині, де розгойдувався всім тілом і клапав вухами Тантор, мавпич мусив ступати по землі - пігмей між велетів. Побачивши, що надходить непроханий гість, величезний слон підійняв хобот і тихо просурмив застережний сигнал. Його слабенькі очі бігали туди-сюди, але досконалий нюх і чудовий слух першими повідомили, що то надходить мавполюд. Табун неспокійно затупцював, лаштуючись до бою, бо старійшина вчув запах людини.
- Мир тобі, Танторе! - вигукнув Корак. - Це я, Корак Тармангані.
При цих словах старий слон опустив хобот, і табун провадив далі свої медитації[1]. Корак пройшов зовсім близько від ватажка, простягнутий хобот хитнувся в його бік і обережно торкнувся смаглявої шкіри. У відповідь Корак поплескав слона по величезній нозі. Роками він приятелював з Тантором та йото одноплемінцями. З-поміж усього населення джунглів він найдужче любив цих славних товстошкірих велетнів, наймиролюбніших і водночас найстрашніших мешканців тутешніх тропічних лісів. Зграбним сарнам нічого було боятися Тантора, але володар джунглів Нума обминав його десятою дорогою. Корак пробирався поміж слонами, слонихами й слоненятами. Тут і там опускалися хоботи, щоб привітно торкнути його, а одне слоненя так обхопило ему ноги хоботом, аж він упав.
Корак дістався селища Ковуду аж геть по обіді. Тубільці поодинці й купками спочивали в затінку гостроверхих хатин або кількох дерев, що росли просто в селищі. Воїни чатували поруч. Час не найкращий для самотнього виві дувача, що провадить у селищі розшуки Корак вирішив зачекати, аж доки посутеніє. Він би дав собі раду з воїнами, але подолати ціле плем’я і лишитись неушкодженим не міг - навіть заради своєї коханої Меріем. Із своєї засідки в кроні дерева, що росло неподалік, він двічі пильно оглянув селище, принюхуючись до кожного най-слабшого запаху З-поміж різних запахів тубільного селища Корак вирізнив один, легкий і приємний, який засвідчив: Меріем таки тут, в якійсь хатині. Але в котрій саме? Це він знатиме тоді, як смеркне.
Аж ось і стемніло. Довкола вогнищ лисніли оголені тіла негрів, що лежали й сиділи навпочіпки Корак легко й нечутно сплигнув з дерева на землю селища.
Скрадаючись попід хатинами, він ретельно принюхував ся, придивлявся, прислухався - чи немає де якогось знаку Меріем. Він мусив посуватися так обережно, щоб навіть пильні собаки чорношкірих не вчули його присутності. Кілька псів уже без угаву завивали.
Врешті біля однієї хатини Корак відчув легкий запах Меріем. Вона тут. Він обнюхував солом’яну стіну, наче мисливський пес, підкрадаючись до входу. Але зазирнувши за ріг, побачив у світлі вогнищ з головної вулиці, де готували їжу, що біля дверей, спиною до нього, сидить навпочіпки, вартуючи в’язницю Меріем, огрядний негр із довгим списом.
Вартовий був тут сам. Найближчий одноплемінець - метрів за шістдесят - сімдесят. Коракові доводилося чи змусити негра замовкнути, чи примудритися якось прослизнути непоміченим. Бо коли вартовий здійме тривогу, то надбіжать не лише воїни, а збуриться все селище.
Прослизнути непоміченим було, власне, неможливо.
Для вас і для мене, але не для Корака.
Якихось тридцять сантиметрів відділяло спину негра від одвірка. Чи то ж Корак прослизне і не зачепить вартового? Відблиск вогнища падав і на спину чорношкірого, і на засмагле Коракове тіло. Аби хтось з тубільців зиркнув сюди - і висока світлошкіра постать враз упала б йому в очі. Але Корак сподівався, що вони занадто поглинуті балачкою і що в нерівних спалахах багаття його не так просто побачити на протилежному боці вулиці.
Якомога щільніш тулячись до стіни, він, проте, ступав зовсім нечутно і крок за кроком наближався до вартового. Ось він уже за спиною в негра, посувається, звиваючись вужем, і коліньми відчуває тепло від чужого тіла. Йому чутно, як негр дихає. Аж дивно, чому цей бовдур досі не відчув його, Коракової, присутності й не здійняв тривоги. Але той сидить собі, не відчуваючи стороннього, так, наче того й немає поруч.
За кожним рухом Корак просувався вперед лише на кілька сантиметрів і знов завмирав. Саме коли він опинився між вартовим і стіною, чорношкірий випростався, смачно позіхнув і потягся, заводячи руки за голову. Корак закам’янів. З наступним кроком він був би вже в хатині. Чорношкірий опустив руки і розслабився. Одвірок був зразу за ним. Раніш негр не раз прихилявся до нього головою, куняючи, і зараз непереборно захотів прихилитися знову, всупереч забороні.
Але замість дерев’яного одвірка, його голова й спина відчули тепло пари людських ніг. З його вуст вихопився короткий здивований вигук, але ту ж мить сталеві пальці блискавично стисли йому горло. Змагаючись з істотою, що схопила його, чорношкірий силкувався підвестися, вирватися, та все марно. Він уже не міг кричати, не міг навіть ворухнутися, наче в залізних лещатах. Ще раз сіпнувся, востаннє... Корак прихилив мерця до одвірка, - в темряві він міг здатися живим, - потім пірнув у чорний морок хатини.
- Меріем! - прошепотів він.
- Кораку! Мій Кораку! - пролунав приглушений, але щасливий вигук.
Хлопець уже розплутував і різав пута, що стягали руки й ноги дівчини. За мить вона вже підвелася, і Корак за руку повів її до виходу. Надворі мрець ніс свою страшну варту. Біля ніг небіжчика крутилась і повискувала одна з селищних собак. Побачивши пару, що вийшла з хатини, вона спочатку загарчала, а тоді вчула запах білого чужинця і зайшлася гавкотом. Воїни біля ближнього вогнища озирнулися в той бік. Не помітити білих втікачів було неможливо.
Корак прожогом гулькнув у тінь хатини, тягнучи за собою Меріем, але запізно. Десь із десяток чорношкірих кинулися з’ясувати, в чому річ. Хлопець спробував був поцілити собаку своїм довгим списом, але той, навчений ухилятися від постійних стусанів, скрутнув убік.
Біганина та вигуки воїнів стурбували інших тубільців, і тепер ціле селище кинулося їм на допомогу. Ось вони знайшли мертвого вартового, а потім хтось хоробріший увійшов до хатини і не знайшов там полонянки. Обидві несподіванки збудили в чорношкірих страх і заразом лють. А що призвідці одразу не знайдено, то лють узяла гору над страхом. Передні, під’юджувані іншими, побігли за хатину - на собачий гавкіт - і вгледіли там білого воїна, що тікав разом із бранкою. Вони миттю впізнали в ньому винуватця численних наскоків на селище і крадіжок, а коли збагнули, що його загнано в глухий кут, стрімголов кинулися в бій.
Корак збагнув, що його з дівчиною викрито, підхопив Меріем на плечі й побіг до дерева, щоб вихопитися на нього й утекти з селища. Вага тіла Меріем заважала бігти прудко, а сама дівчина бігти не могла - ще не минулося здерев’яніння від грубих мотузок, що так довго обплутували їй ноги.
Якби не це, їм двом утекти було б за іграшки, бо спритність Меріем майже дорівнювала Кораковій, - адже й вона жила на деревах. З дівчиною на плечах Корак не міг і відбиватися. Тому на півдорозі до дерева, збуджені криками й вигуками господарів його наздогнали і почали хапати за ноги селищні собаки, аж поки, врешті, звалили. Коли він упав, гієноподібні сірки чорношкірих кинулися на нього, а доки він підвівся, надбігли чорношкірі. Двоє схопили Мерією, що дряпалася й пручалася, і враз її вгамували - кулаком по голові. З Кораком усе обернулося складніше. Йому знов пощастило вибратися з-під купи собак і воїнів, що навалилися на нього. Він лупцював чорношкірих супротивників праворуч і ліворуч, - на собак не дуже-то й зважав, хіба що найзавзятіша іноді відлітала вбік із скрученими одним порухом його зап’ястя в’язами.
В ебонітово-чорного Геркулеса він відібрав замашну палицю і зразу обернув її проти напасника. А далі супротивники дізналися від білого велетня, чиї опуклі м’язи випиналися під смаглявим оксамитом шкіри, по чім ківш лиха. Він ринувся на них із силою та люттю оскаженілого слона. Корак кидався навсібіч і знай гамселив нечисленних сміливців, що наважувались на двобій. Ставало очевидно, що хіба влучний удар списом спинить погром селища й поверне викрадену полонянку. Але старий Ковуду не міг дозволити, щоб у нього так легко вкрали дорогу здобич - дівчину. Досі вони провадили двобої з білим воїном, тепер же старий відкликав кількох одноплеміндів, які оточили бранку і двох учасників герцю щільним кільцем і лише відбивали наскоки чужинця.
Корак знов і знов кидався на той мур з людських тіл, наїжачений списами. Його напади знов і знов відбивалися, і все нові рани змушували бути дедалі обережнішим. Поступово знесилюючись, він нарешті зрозумів, що самотужки йому Меріем не врятувати.
Зненацька в голові його зринула рятівна думка. Він гукнув дівчину. Меріем уже опритомніла і відгукнулася.
- Корак іде, - крикнув він, - але він повернеться і визволить тебе від Гомагані. До побачення, Меріем. Корак ще прийде по тебе.
- До побачення! - гукнула дівчина. - Меріем виглядатиме Корака.
Не давши супротивникам отямитися, Корак блискавично помчав селищем, одним скоком вихопився на велике дерево і зник між його листям. Навздогін полетіла злива списів, та тільки зловтішний регіт долинув у відповідь із темряви джунглів.
13
Меріем знову зв’язали й під посиленою вартою залишили в хатині самого Ковуду, де вона цілу ніч і ще день крадькома виглядала, чи не йде вже Корак. Дівчина знала, что він знову прийде і таки визволить її. Для неї Корак був майже всемогутнім, він був усім найкращим, найдужчим у її дикому оточенні, взірцем хоробрості й лагідної чуйності. Ніхто досі не віддавав їй щодень стільки любові й уваги. Спогади раннього дитинства Меріем забулися в цій безугавній боротьби за виживання серед грізних джунглів. Коракові частіше доводилося бути диким і нещадним, ніж лагідним і чутливим. Його дикі друзі також не були сентиментальні. Це єднало в битвах і на полюванні. Якщо він вишкірювався і люто гарчав на них, боронячи своє беззаперечне право на впольовану здобич, вони не мали на нього зла в серці, вони поважали його за це, - адже він умів не лише здобувати, а й оберегти здобич.
Та з Меріем він виказував лише людський бік своєї вдачі. До її ніг складалися плоди його зусиль. Здебільшого заради Меріем гарчав він на кожного, хто підходив надто близько до свіжини. Коли він мерз у дощову негоду чи відчував спрагу в посушливі дні, то все ж таки думав насамперед не про себе, а про Меріем; сам зігрівався після того, як ставало тепло їй, вгамовував спрагу тільки після неї, - взагалі, спершу дбав про неї, а вже потім вирушав залагоджувати свої власні справи.
Найкращі хутра прикрашали гарні плечі його Меріем, розкішні хутра вистилали її неповторне ложе. Запашні трави плелися довкола домівки.
Не диво, що Меріем любила свого Корака. Любила, як менша сестра старшого брата, дуже уважного і доброго. Про жіночу любов до чоловіка вона не знала.
І тепер, лежачи в негритянській хатині, вона очікувала Корака. Вона мріяла, порівнювала його з шейхом, своїм батьком, здригаючись на саму думку про старого, похмурого, сивого араба. Навіть чорношкірі дикуни не поводилися з нею так жорстоко. Вона не знала їхньої мови і тому не розуміла, чому її полонили. Вона знала, що, буває, люди їдять людей, і гадала, що її з’їдять, хоч досі від негрів їй не було ані найменшої кривди. Якби ж то знати, що сюди, в це віддалене селище, вирушив посланець із пропозицією до шейха про викуп.
Вона та й сам Ковуду не могли знати, що посланця перехопили “сафарі” Єнсена й Мельбіна. Той із звичною для тубільців балакучістю розповів усе про своє доручення чорношкірим слугам двох шведів. Вони ж, не довго думаючи, переказали все своїм панам. Щойно посланець залишив табір, як озвалася гвинтівка, і він покотився в кущі з кулею в спині.
Через кілька хвилин Мальбін повернувся до табору і сказав, що полював на доброго кабана і схибив. Шведи знали, що слуги ненавидять їх і при першій нагоді донесуть Ковуду про змову проти вождя. Шведи не настільки покладалися на силу зброї і відданість спільників, щоб наражатись на сварку з бридким старим вождем.
Невдовзі після цього трапилася пригода з бабуїнами та дивним білим дикуном, що уклав спілку з тваринами проти людей. Лише завдяки карколомній спритності та міці своїх гвинтівок шведам пощастило вислизнути від розлючених мавп, і ще кілька годин по тому оскаженілі пекельні створіння з несамовитим ревінням ущент нищили їхній табір.
Шведи з гвинтівками в руках відбивали незліченні страхітливі атаки різних супротивників, яким бракувало для звитяги лише вмілого проводиря. Час від часу двоє чоловіків помічали в лісі серед бабуїнів безволосу постать дикуна, і сама думка про те, що він може очолити напасників, наганяла на шведів жах. Вони б залюбки розквиталися з ним кулею за нацьковування бабуїнів та смерть помічників.
- Схоже, що це той самий, якого ми обстріляли кілька років тому, - сказав Мальбін. - Того разу він був з горилою. Ти його добре роздивився, Карле?
Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАНІВ СИН
ЗМІСТ
На попередню
|
|
