Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАНІВ СИН
- Так, - відповідає Єнсен. - Я стріляв у нього з відстані десь так п’яти кроків. Схожий на європейця, зовсім молодий. Нічого потворного чи звироднілого, як буває в тих випадках, коли який-небудь навіжений оселиться в лісі, вештається брудний і голий, і сусіднє селище називає його дикуном. Ні, цей’хлопець іншого гатунку - і саме тому його слід остерігатися. Щойно я зібрався вистрелити, як він зник. Якщо він ще раз очолить атаку на нас, то наше життя буде під загрозою, коли не вдасться покласти його з першого пострілу.
Але білий велетень більше не керував нападом бабуїнів, і врешті розлючені звірі дали спокій переляканим “сафарі” - пішли в джунглі. Наступного дня шведи підходили до селища вождя Ковуду, де, як вони знали через бідолаху-посланця, перебувала полонянка, Вони не знали, як дійти кінця своїй мандрівці. Сил не було. В минулі роки вони долали значні відстані, силоміць забираючи данину, хоча чемністю та хитрощами можна було здобути значно більше; але тепер їм було непереливки - настільки, що коли загін прибув до відлюдного селища, то чисельність його зменшилася, а полохливість зросла.
А Ковуду, хоча й мешкав оддалік від заселеніших північних теренів, але зв’язок і контроль над низкою селищ лучив його з тубільними вождями на півночі. Посваритися з одним із них означало для шведів неминучу смерть. Північний напрямок просування до цивілізованого світу виключався. На західному - шлях перепиняло шейхове селище. На схід вони дороги не знали, а на південь її взагалі не було. Тому двоє шведів увійшли в селище Ковуду із словами миру на вустах та глибоко затаєною хитрістю в серці.
План було добре продумано. Ані слова про білу полонянку - начебто вони й гадки не мали, що вона в Ковуду. Подарунки старому вождеві, торгування за кожну дрібничку під час обміну товарами, - так неначе це єдина і найголовніша мета їхнього візиту. Адже несподівана щедрість, як правило, викликає підозру.
Під час переговорів вони розповіли Ковуду про новини в тих селищах, які вони минули, - сподіваючись довідатись тутешні. Переговори тривали довго й нудно, як усі тубільні церемонії з європейцями. Ковуду ані слівцем не обмовився про полонянку, і, попри численні подарунки та вияви уваги, було відчутно, що він хоче спекатися гостей чимшвидше. І тоді Мальбін, уже наприкінці розмови, пригадав ще одну новину: помер шейх. Ковуду помітно зацікавився і здивувався.
- А ви не знали? - спитав Мальбін. - Дивно. Десь місяць тому. Кінь потрапив ногою в нору, шейх упав з коня, а кінь на нього. Допомога наспіла запізно.
Ковуду спантеличено почухав голову. Плакав тепер його викуп за білу дівчину! Тепер вона ні до чого, хіба з’їсти чи одружитися. І раптом його осяяло. Він роздавив жука в пилюці перед собою і уважно подивився на Мальбіна. Дивні ці білі. Мандрують так далеко від своїх домівок без жінок. Втім, жінок вони люблять. Цікаво, чи дуже?
- Я знаю, де дістати білу дівчину, - несподівано сказав він. - Якби ви хотіли купити, продам недорого.
Мальбін похитав головою.
- Ми й так маємо досить клопотів, Ковуду, - сказав він, - щоб побільшувати їх старою бабою, та ще й платити... - І насмішкувато клацнув пальцями.
- Вона молода, - сказав Ковуду, - і гарна.
Шведи засміялися.
- В джунглях не буває гарних білих молодих жінок, Ковуду, - сказав Єнсен. - Гріх дурити давніх друзів.
Ковуду схопився на ноги.
- Ходімо, - сказав він. - Я вам доведу.
Мальбін з Єнсеном і собі підвелися. Їхні погляди зустрілися, і Мальбін підморгнув приятелеві. Усі пішли до хатини Ковуду. Всередині було темно, але вони змогли роздивитися, що на долівці на спальних циновках лежить якась жінка.
Мальбін ледь зиркнув на неї і вийшов.
- Їй, певне, вже тисяча років, Ковуду, - сказав він уже в дверях.
- Вона молода! - заверещав дикун. - Тут просто темно, і ти не роздивився. Чекай, я накажу вивести її на світло. - І він гукнув двом воїнам, щоб перерізали мотузки на ногах дівчини і вивели її на оглядини.
Мальбін і Єнсен не виказували ніякого, зацікавлення, хоча обом дуже на цьому залежало, - але не подивитися, а дістати у власність. Навіть якби в неї була пика макаки і статура баняка, як у Ковуду. Все, що вони хотіли знати, це: чи справді бранка негрів - та сама дівчина, яку кілька років тому вкрали в шейха. Вони гадали, що впізнають її: остання розповідь гінця, якого Ковуду вислав до шейха, містила опис її зовнішності.
Коли Меріем вивели з темної хатини на світло, двоє білих так наче знічев’я озирнулися на неї. Мальбін якимось дивом стримався від вигуку захоплення. Від дівочої краси йому перехопило подих, але він швидко оговтався і повернувся до Ковуду.
- Ну то що? - мовив він до старого вождя.
- Чи ж вона не молода й не гарна? - спитав Ковуду.
- Вона не стара, - відповів Мальбін, - але однаково нам з нею морока. Ми прийшли сюди з півночі не по жінок - їх тут для нас більш ніж досить.
Меріем спокійно дивилася на білих. Нічого доброго вона від них не сподівалася - такі самі вороги, як і чорношкірі. Вона їх всіх ненавиділа і боялася.
Мальбін Заговорив до неї арабською:
- Ми друзі, - сказав він. - Хочеш, ми заберемо тебе звідси?
Поволі, наче здалеку, доходили до її розуміння звуки колись знайомої мови.
- Я хочу бути вільною, - сказала вона, - і повернутися до Корака.
- Хочеш піти з нами? - перепитав Мальбін.
- Ні, - відповіла дівчина.
Мальбін повернувся до Ковуду.
- Вона не хоче йти з нами, - сказав він.
- Ви чоловіки чи хто? - спитав вождь. - Що, не можете її силоміць забрати?
- Зайвий клопіт, - відказав швед. - Ні, Ковуду, не потрібна вона нам. Хіба що заради нашої дружби з тобою можемо забрати.
Ковуду зрозумів, що почалася торгівля. Дівчина їм потрібна. Торгівля тривала довго. Нарешті вони зійшлися на шести метрах американського сукна, трьох стріляних гільзах і новому, блискучому складаному ножикові з Нью-Джерсі. І всі були раді, окрім Меріем.
Ковуду поставив умовою, що шведи разом з дівчиною виїдуть із його селища наступного ранку, і після закінчення торгу не мав охоти пояснювати причину своєї вимоги. Сказав тільки, що остерігається нападу чоловіка дикунки: якщо, мовляв, вони хочуть її зберегти, то нехай ближчим часом вивезуть за межі країни.
Меріем знову зв’язали і взяли під варту, цього разу . в наметі шведів. Мальбін намагався розбалакатися з нею, умовляти, щоб далі вона пішла разом з ними з власної волі. Він сказав дівчині, що вони відведуть її до її рідного селища, до шейха, але з’ясувалося, що вона радше ладна вмерти, і тоді почалися запевнення, що її туди не відведуть, бо й на думці в них такого не було. Розмовляючи з дівчиною, швед водночас не зводив погляду з її чудового обличчя та зграбного тіла. Відтоді, як він востаннє бачив її в селищі шейха, вона виросла й подорослішала. Досі в нього був суто практичний намір - продати її чимдорожче. Багато хто з французів чимало заплатив би за цю дівчину, це втілення краси й принадності. Але тепер, коли вона живою звабою стояла перед ним, усе інше забулося. Він підійшов ближче і поклав руку їй на плече. Дівчина випручалася. Тоді він схопив її в обійми, але щойно намірився поцілувати, як дістав дужий удар в обличчя. Тієї миті до намету зайшов Єнсен.
- Мальбіне! - вигукнув він. - Ти здурів!
Свен Мальбін пустив дівчину і повернувся до спільника. Обличчя було червоне від приниження.
- Що ти в біса тут робиш? - рикнув Єнсен. - Тобі вже не треба ніякого викупу? Якщо ми позбиткуємося з неї, то жодного су не отримаємо, бо вони нас запроторять до в’язниці. Я думав, Мальбіне, в тебе більше здорового глузду.
- Я ж не з дерева зроблений, - пробурчав той.
- Ліпше б ти був із дерева, - усміхнувся Єнсен, - принаймні доти, доки ми її не повернемо і не заберемо, що нам належить.
- Чорт забирай! - закричав Мальбін. - Вони будуть щасливі знов побачити її, а вона зрозуміє, що помовчати - в її інтересах. Чому б і ні?
- Бо я сказав - ні, - гаркнув Єнсен. - Я завжди давав тобі волю, Свене, але зараз саме той випадок, коли я кажу, як має бути, - бо я маю рацію, а ти ні, і ми обоє це знаємо.
- Ти якось несподівано став з біса порядним, - огризнувся Мальбін. - Напевне, ти думаєш, що я забув про доньку шинкаря, і маленьку Селеллу, і ту негритянку в...
- Заткнися! - гукнув Єнсен. - Справа тут зовсім не в раптовій порядності, і ти так само це знаєш, як і я. Не хочу сваритися з тобою, Свене, але Господь свідок, якщо ти надумаєш щось проти дівчини, я тебе порішу. Я поневірявся, страждав, разів сорок уже міг бути вбитий за останні дев’ять чи десять років, - і це на те, щоб, коли щастя врешті усміхнулось нам, знехтувати його дарунком лише тому, що ти більше схожий на тварину, аніж на людину?! Ще раз поіґереджаю тебе, Свене... - і він поклав руку на револьвер у кобурі, що висів на поясі.
Мальбін злісно зиркнув на приятеля, знизав плечима й вийшов з намету. Єнсен повернувся до Меріем.
- Якщо він знову лізтиме, гукни мене, - сказав дівчині він. - Я весь час буду десь поруч.
Меріем не розуміла, про що мова, бо обидва чоловіки розмовляли шведською, але врешті здогадалася.
Вирази облич, жести, Єнсенова погроза револьвером, після якої Мальбін вийшов з намету, свідчили, що ці двоє посварилися не на жарт. Тепер, коли Єнсен повівся з нею начебто дружньо, вона з дитячою наївністю попросила відпустити її на волю, в джунглі, до Корака. Єнсен лише зареготав на це і сказав, що за спробу втекти її буде покарано тим, від чого врятовано.
Всю ніч вона дослухалася, чи не йде Корак. Довкола вирувало нічне життя джунглів. Її чутливий слух розрізняв звуки, невловні для слуху таборовиків, - але жоден не свідчив про наближення Корака. Однак вона знала, що він прийде. Лише смерть могла зупинити її Корака. Що ж стало йому на заваді? Навіть коли надійшов ранок, а Корак не з’явився, віра і відданість Меріем не похитнулись. Їй і на думку не спало, що з ним могло щось трапитися. Корак прожив у джунглях стільки років, щедрих на щоденні смертельні небезпеки. Але вранці після сніданку табір згорнули, і ниці “сафарі” шведів посунули на північ, а жодних ознак того, що хтось збирається рятувати дівчину, не було.
Вони йшли цілий день, потім ще один і ще, а Корак не подавав про себе знаку маленькій полонянці, що терпляче його чекала в оточенні пильної сторожі.
Мальбін був похмурий і мовчазний. На дружні звертання Єнсена відповідав уривчасто і неохоче. З Меріем не розмовляв, але кілька разів вона крізь примружені повіки мимохіть ловила його жадібні погляди. Вона щільніш пригортала до грудей Джіку і шкодувала, що Ковуду забрав у неї ножа.
На четвертий день надія Меріем почала танути. З Кораком щось трапилося. Тепер вона знала. Ніколи він уже не прийде, і ці люди заберуть Ц далеко-далеко. Може, й уб’ють. І Корака вона ніколи більше не побачить. Того дня шведи спочивали, бо перехід був важкий, і люди потомилися. Мальбін і Єнсен пішли на полювання, кожен в інший бік. Десь так за годину після того до намету Меріем увійшов Мальбін. Не Мальбін, а хижий звір.
14
Дівчина дивилась, як наближається чоловік, широко . розплющеними очима, наче тварина під гіпнотичним поглядом великої змії. Руки в неї були вільні, бо шведи посадили її на рабський ланцюг із залізним нашийником, - другий кінець ланцюга глибоко вкопали в землю.
Меріем повільно задкувала до протилежної стінки намету. Мальбін ішов за нею. Він був задиханий, руки розчепірені, пальці скарлючені - ладні ось-ось схопити її.
Дівчина пригадала Єнсенову пораду гукнути його, якщо Мальбін знов чіплятиметься. Але Єнсен полював десь у джунглях. Мальбін добре розрахував час. Втім, вона закричала, голосно й пронизливо, потім удруге і втретє, аж поки Мальбін не підскочив до неї і не затиснув рота своїми брудними пальцями. Вона почала боронитися, - як бороняться в джунглях - нігтями й зубами. Він зрозумів, що здобич легкою не буде. У цьому зграбному юному тілі, під гладенькою ніжною шкірою ховалися м’язи молодої левиці. Але й Мальбін був не з слабких. Брутальної вдачі й зовнішності, величезний і дужий, він повільно звалив дівчину додолу, б’ючи по обличчю, коли вона особливо дошкульно дряпала або кусала його. Меріем боронилася, але через його пальці на горлі - дедалі слабше.
Єнсен уполював двох оленів. Він був не дуже далеко від табору, бо не мав наміру особливо заглиблюватися в джунглі. Мальбінові не було віри. Те, що приятель відмовився піти на полювання разом, а обрав протилежний напрямок, за інших обставин було б звичайною річчю. Але Єнсен надто добре знав Мальбіна і, здобувши здобич, зразу вирушив назад, доручивши помічникам тягти свіжину в табір.
Вже з половини відстані до табору Єнсен почув крик. Він прислухався. Крик пролунав ще двічі. Потім запала тиша. Проклинаючи все на світі, Єнсен побіг. Він боявся, що буде запізно. Але ж і дурень Мальбін, коли так легковажить дарунком долі!
Крики Меріем почула ще одна людина, крім Єнсена, тільки, з протилежного боку від табору. То був чужинець, який і гадки не мав, що тут може бути хтось із білих, окрім нього, - мисливець, який полював у супроводі чорношкірих. Він також на мить прислухався. Так, це кричала жінка, що потрапила в небезпеку. І він кинувся на крик. Але чужинець був набагато далі, ніж Єнсен. Той першим добіг до намету. В зашкарублому серці шведа не виникло й тіні співчуття до дівчини, лише лють на свого приятеля-негідника. Меріем уперто боронилася, Мальбін - засипав її стусанами. Кленучи на всі заставки колишнього спільника, Єнсен увірвався до намету. Мальбін кинув,свою жертву й, повернувшись до нього, вихопив з кобури револьвер. Єнсен блискавично зреагував у той-таки спосіб, і вони вистрелили водночас. Перед тим Єнсен навально йшов на Мальбіна, але коли гримнув постріл, він спинився. Револьвер випав з ослаблених пальців. Якусь мить він стояв, хитаючись. Мальбін вистрелив ще двічі, впритул. Меріем, яка з жахом дивилася на них, була вражена Єнсеновою живучістю. Його очі заплющились, голова похилилася, руки трохи простяглися вперед. Але він далі стояв на ногах, хоч і страшно хрипів. Він гримнув долілиць лише після третьої кулі. Тоді Мальбін з лайкою підійшов і люто копнув ногою мертве тіло. Потім знов повернувся до Меріем і схопив її. Саме тоді запона намету нечутно відхилилася і досередини вступив високий білий чоловік. Ні Меріем, ні Мальбін його не зауважили, бо швед спиною заступав його від очей дівчини. Прибулий швидко перейшов намет, переступивши через мертвого Єнсена. Коли Мальбін несподівано відчув важку долоню на своєму плечі, першою його думкою було, що то недоби-тий супротивник. Він озирнувся й побачив чужинця - високого сіроокого брюнета в хакі й корковому шоломі. Мальбін знову схопився за револьвер, але зайда виявився спритнішим: вибитий у шведа з руки револьвер вилетів з намету й впав десь надворі, недосяжний.
- Що тут діється? - звернувся чужинець до Меріем мовою, якої вона не розуміла.
Вона похитала головою і заговорила арабською. Незнайомець відразу повторив запитання по-арабському.
- Вони забрали мене від Корака, - пояснила дівчина. - Оцей хотів на мене напасти. Другий намагався його зупинити, і цей його вбив. Вони обидва були погані, але цей найгірший. Якби мій Корак був тут, то забив би його. Ти, певне, такий, як і вони, тому й не вбиваєш його.
- Він заслуговує, щоб його вбили? - усміхнувся чужинець. - Звісно. Колись я це й зроблю, але не зараз. Я подбаю, щоб він більше ніколи тебе не скривдив.
Він схопив Мальбіна так, що здоровенний швед не міг навіть ворухнутися, хоч і силкувався, і тримав його невимушено, як малу дитину, - а Мальбін же був кремезненький чолов’яга. Швед лютував і лаявся. Він намагався повернутися до супротивника обличчям, силкувався бодай дістати його рукою. Потім почав гукати слуг, щоб ті прийшли і застрелили чужинця. Натомість до намету увійшло понад десяток чужих чорношкірих. Дужі ставні чоловіки зовсім не були схожі на бридку банду, яка товаришила шведам.
- Годі вже дурниць, - сказав чужинець Мальбінові, - ти заслуговуєш на смерть, але я не уповноважений законом убивати тебе. Я знаю, хто ти. Чув уже про тебе. Ти і твій приятель мали щонайгіршу славу. Ми не хочемо, щоб ти лишався в нашій країні. Цього разу я тебе відпущу, але якщо ти коли-небудь повернешся, я власноручно здійсню правосуддя. Втямив?
Мальбін борсався й пручався, взиваючи свого супротивника останніми словами. За це той стусонув його так, що в шведа аж зуби клацнули. Бувалі люди кажуть, що для дорослого чоловіка це найдошкульніша кара з усіх тих що не завдають безпосередньої шкоди здоров’ю, - давній добрий прочухан. Саме він Мальбінові й перепав.
- Тепер забирайся геть, - сказав чужинець, - як ще коли мене побачиш, пригадай, хто я такий. - І він прошепотів шведові на вухо своє ім’я - ім’я, котре справило на негідника куди більше враження, ніж ціла злива стусанів, а потім дав йому такого копняка, що чолов’яга вилетів з намету і впав на траву оддалік.
- Ну, - сказав чужинець, повертаючись до Меріем, - у кого з них ключ від цієї штуки, що в тебе на шиї?
Дівчина вказала на Єнсена.
- Завжди був у нього, - сказала вона.
Чужинець обшукав на вбитому одяг і знайшов ключа.
За мить Меріем була вільна.
- Ти відпустиш мене до мого Корака? - спитала вона.
- Я хотів би, щоб ти, повернулася до своїх, - відповів він. -Де твої співплемінці і де саме їхнє селище?
Він здивовано оглядав дивне варварське вбрання дівчини. З її вимови, вона начебто була арабка, але він ніколи досі не бачив, щоб арабські дівчата так одягалися.
- Якого ти роду-племені? Хто такий Корак? - спитав він знову.
- Корак! Ну, Корак - це мавпа. А більше в мене нікого нема, Корак і я живемо в джунглях самі, відколи А-хт став королем мавп. - Вона завжди вимовляла Акутове ім’я в такий спосіб, бо саме так уперше почула його, коли Корак прийшов до неї з великим мавпичем. - Корак сам міг бути королем, але він не захотів.
Здивований вираз з’явився в очах чужинця. Він уважніше приглянувся до дівчини.
- Отже, Корак - це мавпа? - сказав він. - А хто ж, скажи на милість Божу, ти?
- Я Меріем. І я також мавпа.
- Гм-м-м...
То був єдиний звук, на який спромігся чужинець після такої дивної заяви; але в його погляді можна було помітити іскорки співчуття й жалю. Він підійшов до дівчини і спробував торкнутися долонею її чола. Вона сахнулася і застережливо загарчала. Він усміхнувся.
- Тобі не слід мене боятися, - сказав він. - Я тебе не скривджу. Я лише хотів пересвідчитися, чи в тебе нема гарячки - чи здорова ти. Якщо все гаразд, то вирушимо на пошуки Корака.
Меріем пильно подивилася в його добрі сірі очі. Певне, вона побачила там безсумнівне підтвердження добрих намірів, тож дозволила йому покласти долоню на чоло і послухати пульс. Вочевидь, гарячки в неї не було.
- Чи давно вже ти мавпа? - спитав чоловік.
- Відмалечку. Вже багато-багато років, як Корак прийшов і забрав мене від батька. Батько бив мене. Відтоді я жила на деревах з Кораком і А-хтом.
- Де саме в джунглях живе Корак? - спитав чужинець.
Меріем окреслила рукою широке півколо, так що воно загалом вказувало на половину Африканського континенту.
- Ти можеш знайти шлях до нього?
- Я не знаю, - відповіла вона, - але він сам мене знайде.
- Тоді ось що я пропоную, - сказав чужинець. - Я живу за кілька переходів звідси. Ходімо до мене додому, там моя дружина заопікується тобою і догляне, поки ми знайдемо Корака або Корак нас. Якщо він знайде тебе тут, то зможе знайти і в моєму селищі. Так-бо?
Меріем і сама так думала, але їй не подобалося, що вони не вирушають шукати Корака негайно. З іншого боку, чоловік не збирався дозволяти малій, несповна розуму дитині піти в небезпечні джунглі. Він не знав, звідки вона прийшла і куда йде, але, що Корак та їхнє життя поміж мавп наслідок хворобливої гри уяви, - він не сумнівався. Він добре знав джунглі й вірив, що чоловік сам і без одягу здатен жити поміж диких звірів роками, але ж не мале і тендітне дівча! Ні, це неможливо.
Вони вийшли з намету. Мальбінові слуги похапцем згортали табір. Чорношкірі воїни чужинця про щось гомоніли з тубільцями. Мальбін стояв оддалік, червоний від гніву. Чужинець покликав одного із своїх.
- З’ясуй, звідки в них ця дівчина, - наказав він.
Негр запитав одного з Мальбінових слуг і повернувся до свого пана з відповіддю.
- Вони взяли її у старого Ковуду, - повідомив він. - Це все, що він мені сказав. Він присягається, що нічого більш не знає, і я думаю, що так воно і є. Ці двоє білих були вельми недобрі. Вони робили багато чого такого, що їхні слуги і втямити не могли навіщо. Було б дуже добре, бвано, вбити і того другого.
- Я гадаю, що ти маєш рацію; але в ці джунглі прийшов новий Закон. Все вже не так, як було колись, - відказав господар.
Чужинець постряв, поки Мальбін і його “сафарі” зникли в джунглях у північному напрямку. Меріем довірливо стояла поруч, тримаючи в засмаглій зграбній руці Джіку. Розмовляючи, чоловік нишком дивувався з потворності арабської говірки Меріем, але пояснив це собі душевною хворобою дівчини. Якби він знав, скільки років минуло, відколи вона не говорила цією мовою, то не дивувався б, що вона її напівзабула. Була й ще одна причина, через яку шейхова мова давалася дівчині так нелегко, але про цю причину ані вона сама, ані тим більше чужинець аж ніяк не могли знати.
Незнайомець спробував умовити її вернутися разом до свого селища, чи, як він називав його арабською, “дуару”, але вона наполягала, щоб негайно йти шукати Корака. Врешті-решт він вирішив забрати її силоміць, щоб не віддавати юне життя на поталу божевільній маячні, але, бувши людиною розумною, вирішив спершу заспокоїти, а потім переконати її, щоб пішла з ним. Тому вони вирушили на південь, хоча мета їхньої подорожі була на сході.
Градус за градусом чужинець відхилявся на схід, радісно зауважуючи, що дівчина змін маршруту не помічає. Вона щораз більше довіряла йому. Спершу лише на підставі інтуїтивного відчуття, що цей великий Тармангані не скривдить її; але збігали дні, і вона бачила, що його увага й доброта не меншають, і, дуже цим пишаючись, почала порівнювати його з Кораком, але її відданість Коракові завжди була на першому місці.
На п’ятий день вони несподівано вийшли на велику рівнину, і з узлісся дівчина побачила віддалік численні будівлі й добре доглянуті поля. Вона здивовано сахнулася.
- Де це ми? - спитала вона.
- Ми не знайшли Корака, - відповів чоловік, - і, оскільки наш шлях лежав повз мій дуар, я привів тебе сюди. Щоб перечекати й спочити в товаристві дружини, доки шукатимуть твою мавпу або вона знайде тебе. Це найліпше, моя маленька. Ти будеш з нами в безпеці й щасті.
- Я боюся, бвано, - сказала дівчина. - В моєму дуарі мене всі били, як і мій батько, шейх. Дозволь мені повернутися в джунглі. Корак там знайде мене. Йому ніколи не спаде на думку шукати мене в дуарі білих людей.
- Ніхто тебе не битиме, дитино, - відповів чоловік. - Я ж не бив, правда? Ну, а тут усе належить мені. Всі поводитимуться з тобою добре. Тут ніколи нікого не били Моя дружина буде дуже добра до тебе, а з часом прийде Корак, бо я пошлю людей на його пошуки.
Дівчина заперечливо захитала головою.
- Вони не зможуть його привести, він їх уб’є, бо всі люди намагалися його вбити. Я боюся. Відпусти мене, бвано.
- Ти не знаєш зворотного шляху у свої терени. Ти заблудишся. Станеш здобиччю леопарда чиуіева в першу ж ніч, а як і ні, то однаково не знайдеш свого Корака. Краще лишайся з нами. Хіба я не врятував тебе від поганих людей? Хіба ти трохи не в боргу переді мною за це? Отож лишися на кілька тижнів, поки не вирішимо, як для тебе краще. Ти ж тільки маленька дівчинка - було б злочинно дозволити тобі самій піти в джунглі.
Меріем засміялася.
- Джунглі, - сказала вона, - це мої батько й мати. Вони набагато добріші до мене, ніж люди. Джунглів я не боюся. І леопарда з левом не боюся. Коли настане мій час, я помру. Можливо, мене вб’є леопард або лев, а може, комашина, не більше за кінчик мого мізинця. Коли на мене стрибне лев або коли вжалить мала комаха, я злякаюся, - о, звісно, я дуже злякаюся; але життя стане жалюгідним, якщо я марнуватиму його, боячись того, що ще не сталося. Якщо це буде лев, то я боятимусь дуже недовго, але якщо мала комашина, я страждатиму кілька днів, перш ніж помру. Отже лева я боюся менш за все. Він великий і робить багато галасу. Я почую його, або побачу, або вчую запах і матиму час утекти; але мала комашка може опинитись на руці або нозі щохвилини, і я ніколи не дізнаюся про це, аж доки не відчую смертельного укусу. Ні, я не боюся джунглів. Я люблю їх. Я швидше помру, аніж залишу їх назавжди, але твій дуар зовсім поруч. Ти був добрий зі мною. Я зроблю, як ти кажеш, і залишуся, доки не прийде мій Корак.
- Добре! - сказав чоловік, і вони пішли в долину до заквітчаного бунгало, за яким виднілись повітки та клуні добре доглянутого африканського господарства.
Коли підійшли ближче, до них, гавкаючи, кинулося понад.десятеро собак, - вівчарки, великий датський дог, прудконога коллі й кілька дзявкітливих вертких фокстер’єрів, - з величезною люттю й ворожістю до прибулих; але коли впізнали чорношкірих воїнів та білого, що йшов попереду, то враз наче не ті стали. Коллі й фокстер’єри нетямилися від захвату, а вівчарки й датський дог, хоч були не менше раді поверненню свого пана, виявляли радість стриманіше. Кожен пес, своєю чергою, обнюхав Меріем, яка не виказала ані найменших ознак страху.
Вівчарки наїжачилися і загарчали, вчувши звірячий дух її вбрання; але коли вона поклала руки їм на голови і щось півголосом промурмотіла, очі собак напівзаплющилися, пащеки щасливо вишкірилися. Чоловік, дивлячись на них, і собі усміхнувся, - адже ці хижі створіння дуже рідко виказували приязнь до чужих. У якийсь дивовижний спосіб дівчина донесла до диких сердець собак звістку, що вона - теж їхня.
Тримаючи обабіч себе маленькими пальчиками вовчурів за гривки, Меріем підійшла до бунгало, де з ґанку привітно махала рукою жінка в білому, стрічаючи свого господаря. Тепер в очах дівчини з’явилося набагато більше страху, аніж у присутності чужинця чи хижаків. Вона завагалася -і запитально озирнулася на чоловіка.
- Це моя дружина, - сказав він. - Вона буде щаслива привітати тебе в моєму домі.
Жінка зійшла з ґанку на стежку й пішла їм назустріч. Чоловік поцілував її і, повертаючись до Меріем, щоб вона зрозуміла, сказав по-арабському:
- Це Меріем, моя люба. - І він розповів, як знав, історію безпритульниці з джунглів.
Меріем побачила, що жінка дуже гарна. Лагідний і приязний вираз не сходив з її обличчя. Вона більше не боялася, а коли закінчилася коротка розповідь і жінка підійшла, обійняла, поцілувала і назвала її “моє бідне нещасне дитя”, щось відкрилося в маленькому серденьку Меріем. Вона сховала обличчя на грудях нової приятельки. Голосу, сповненого материнських інтонацій, Меріем не чула так давно, що забула про саму можливість існування такого голосу. Вона ховала обличчя на прекрасних грудях і плакала так, як досі ніколи в житті, - сльозами полегшення і радості, які годі було спинити.
Отак Меріем, маленька дика Мангані, потрапила зі своїх улюблених джунглів просто в людський дім, осереддя культури та цивілізації. “Бвана” і “Моя Люба”, - як вона їх називала, бо вперше почула саме такі звертання, - були наче рідні батько й мати. Минулися дикі страхи, і вона впала в інші крайнощі - безмежної довіри і любові. Тепер вона згодна була чекати тут, доки не знайдуть Корака, або Корак не знайде її. Вона ніколи не полишала цієї думки - Корак, її Корак завжди був на першому місці.
15
А далеко звідси в джунглях, зранений і вкритий засохлою кров’ю Корак, роз’ярений гнівом і смутком, вертався назад по сліду великих бабуїнів. Він не знайшов їх на тому місці, де бачив востаннє, і взагалі на теренах, де вони звичайно мешкали, але, позаяк ці мавпи лишили по собі виразний свіжий слід, то врешті він їх наздогнав. Коли вперше зауважив їх, вони мандрували на південь, повільно, але невпинно, здійснюючи одне з тих періодичних переселень, сенс яких був незрозумілий бабуїнам і самим. Вартовий побачив білого воїна, який наближався до них з завітряного боку і попередив плем’я криком перестороги. Плем’я загарчало, забелькотіло; частина самців утворила коло. Матері нервовим вереском скликали дітей і разом з ними ховалися за спини своїх господарів і панів.
Корак гукнув короля, що, зачувши знайомий голос, повільно видибав наперед з поважним виглядом. Він старанно принюхувався, бо не дуже довіряв тому, що бачив. Корак стояв нерухомо. Він знав, що найменший порух може спричинити або негайну атаку, або, скоріш, панічну втечу. Дикі створіння найчастіш дуже нервові. Їх неважко довести до своєрідного істеричного стану, який легко переходить або в бажання вбивства, або в напад надзвичайної полохливості, - хоча це ще питання, чи дика тварина взагалі може бути боягузом.
Король бабуїнів наблизився до Корака. Потім обійшов його кругом - з гарчанням, мурмотінням і принюхуван-ням. Корак озвався до нього.
- Я - Корак, - сказав він. - Я відчинив клітку, в якій тебе було ув’язнено. Я врятував тебе від Тармангані. Я Вбивця Корак. Я твій друг.
- Хух, - промурмотів король. - Так, ти Корак. Мої вуха кажуть, що ти Корак. Мої очі кажуть, що ти Корак. Мій ніс каже, що ти Корак. А ніс мій ніколи не помиляється. Я твій друг. Ходімо полюватимемо разом.
- Корак не може зараз полювати, - відповів той. - Гомангані вкрали Меріем. Вони переховують її в своєму селищі. Вони не дають їй піти. Корак самотужки не може її звільнити. Корак звільнив тебе. Чи можеш тепер ти зі своїм народом звільнити Коракову Меріем?
- У Гомангані багато гострих палиць, якими вони кидаються. Вони пробивають тіла співплемінців. Вони вбивають нас. Гомангані погані. Вони вб’ють нас, коли ми прийдемо в їхнє селище.
- У Тармангані є палиці, які зчиняють великий гуркіт і вбивають з далекої відстані, - відповів Корак. - Вони були у них, коли Корак звільняв тебе з їхньої пастки. Якби Корак тоді втік, ти зараз був би бранцем Тармангані.
Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАНІВ СИН
ЗМІСТ
На попередню
|
|
