Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАНІВ СИН
Бабуїн почухав голову. Самці його племені з’юрмилися довкола на шанобливій відстані. Вони мружили малі очиці, штовхалися, щоб краще бачити, або грабалися в довколишній підгнилій рослинності, щоб принагідно знайти якогось хробака, або сиділи, уважно приглядаючись до свого короля і дивного Мангані, який називав себе так, хоча набагато більше скидався на ненависного Тармангані. Король поглянув на старійшин свого племенг, наче питаючи поради.
- Нас надто мало, - промурмотів один.
- На гірських теренах є бабуїни, - озвався інший. - їх там стільки, як листя на деревах. Вони також ненавидять Гомангані. Вони люблять битися. Вони дуже дикі. Попросімо їх піти з нами. Спільно ми винищимо всіх Гомангані у джунглях.
Він підвівся, наїжився і грізно загарчав.
- Оце інша справа, - закричав Корак, - але нам не потрібно бабуїнів з гір. Нас самих цілком достатньо. На те, щоб покликати їх, піде надто багато часу. Меріем можуть убити й з’їсти, перш ніж ми її звільнимо. Ходімо всі разом до селища Гомангані. Якщо ми мандруватимемо швидко, це не забере багато часу. А потім з гарчанням і гавкотінням нападемо на селище. Гомангані дуже злякаються і втечуть. Коли вони підуть, ми схопимо Меріем і заберемо її звідти. Ми не будемо вбивати, і не будемо вбитими - все, що Корак хоче, то це забрати свою Меріем.
- Нас дуже мало, - знову прохрипів старий мавпич.
- Так, нас надто мало, - луною озвалися інші.
Корак не міг їх переконати. Вони могли допомогти йому, і радо, але в свій мавпячий спосіб: їхній король у супроводі десятка охоронців має негайно вирушити до гір на переговори з гірськими бабуїнами. Коракові довелося погодитись. Усе, що він міг зробити, - це домогтися, щоб вони поквапилися. З тим король бабуїнів та десяток його охоронців і Корак вирушили до гір, покинувши напризволяще усю зграю.
Бабуїни, передчуваючи цікаву пригоду, помітно пожвавилися. Делегація вирушила негайно. Мандрували швидко, але для Корака це зовсім не було важко. Вони мчали по деревах з таким лементом, що якби попереду були вороги, то вони неодмінно подумали б: суне величезна мавпяча орда. Бо коли бабуїни мандрували зграями, то в джунглях ніхто не наважувався їм протистояти. Коли природа довкола почала змінюватися, а відстань між деревами стала значною, темп мандрівки спав, і вони принишкли, знаючи, що лева чи леопарда галасом не піддуриш, а на рівному місці жменьку бабуїнів вони враз помітять.
Два дні загін ішов дикими землями, з непролазних джунглів через відкриту рівнину до лісистих гір. Корак тут ніколи не бував. Для нього це була цілком нова країна, і здавалося, час лише радіти таким змінам, що заступили одноманітність джунглів. Але цим разом він не мав бажання насолоджуватися красою природи. Меріем, його Меріем була в небезпеці. Доки вона не звільниться і не повернеться до нього, він ні про що інше й думати не міг.
Коли бабуїни досягли лісу, що вкривав гірські схили, вони пішли ще повільніше. Час від часу тварини видавали жалісливі і закличні звуки. Потім замовкали і прислухо-вувались. Нарешті здалеку долинула відповідь.
Бабуїни все рухалися вперед на голоси співплемінців, які можна було розчути прислухавшись. Так, подаючи гасла і слухаючи, вони дісталися зовсім близько до своїх, що їх сила-силенна, як помітив Корак, вийшла назустріч. Коли нарешті він побачив бабуїнів гірської країни, то не повірив своїм очам.
Просто від землі перед ним зводився щільний мур цих мавп, що суцільними гронами звисали з кожної гілляки, - скільки лиш дозволяла вага. Мур повільно сунувся, видаючи пронизливі жалісні звуки, що означали гасло наближення, а за ним, зразу за спинами передніх, геть у Далечині, куди ледве сягало Коракове око, виростали нові суцільні мури їхніх товаришів. Їх були тисячі. Корак не міг навіть уявити, що сталося б з їхньою маленькою делегацією, якби щось несподівано викликало гнів або страх бодай одного з цих тисяч.
Але нічого такого не сталося. Двоє королів взаємно і згідно зі звичаєм ретельно обнюхали один одного. Обоє лишилися задоволені тим, що вчули, і кожен почухав іншому спину. Почалася розмова. Кораків приятель пояснив причину їхнього прибуття, і вперше Корак став перед очі цілого загалу. Досі він ховався в кущах. Подиву бабуїнів не було меж. Якусь мить Корак гадав, що його розірвуть на шматочки; але більше він боявся за Меріем. Якщо він помре, то ніхто не зможе їй допомогти.
Тим часом двоє королів угамували збудження своїх, і Коракові було дозволено наблизитись. Бабуїни повільно обступили його, обнюхуючи зусібіч. Коли він заговорив їхньою мовою, вони були надзвичайно і приємно здивовані і уважно все вислухали. Корак розповів про Меріем і їхнє життя в джунглях, приятелювання з усією мавпячою спільнотою - від маленьких Ману до великих мавп Мангані.
- Гомангані, які забрали від мене Меріем, ваші недруги, - казав він. - Вони вбивають вас. Бабуїни з долу надто нечисленні, щоб повстати на них. Долішні розповідали, що вас дуже багато і ви дуже хоробрі, що вас - як травинок у степу або листочків у лісі, і що навіть слон Тантор боїться вас, такі ви хоробрі. Казали, що ви будете щасливі піти разом з нами на селище Гомангані і покарати тих поганців, а я, Вбивця Корак, заберу назад свою Меріем.
Король мавп надувся і напівпідвівся, - досі він сидів навпочіпки. Його підлеглі й собі попідводилися. Вони були задоволені і під’юджені словами цього дивного Тармангані, який називав себе Мангані і розмовляв мовою волохатих пращурів людини.
- Так, - сказав один з них, - ми, горяни, славні бійці. Тантор боїться нас. Нума боїться нас. Шіта боїться нас. Гірські Гомангані щасливі, коли ми проходимо повз них і їх не зачіпаємо. Я власною персоною готовий іти з тобою в селище Гомангані, які живуть унизу. Я - старший син короля. Я сам повбиваю всіх Гомангані з долішніх земель. - І він напнув груди, гордовито походжаючи туди-сюди, щоб привернути до себе увагу всіх, хто там був.
- Мене звуть Губ, - закричав інший. - У мене довгі бойові ікла, гострі й міцні. Я вгороджував їх у м’яку плоть багатьох Гомангані. Я сам-один убив сестру Шіти. Губ також піде з тобою в долішню країну і вб’є стількох мангані, що годі буде перелічити. - І він також надувся а запишався, ловлячи на собі захоплені погляди самиць і дитинчат.
Корак запитально позирнув на короля.
- Твої бійці дуже хоробрі, - сказав він, - але король з-поміж них найхоробріший.
Волохатий мавпич, зачувши це, відповів громохким ревінням. Ліс помножив його поклик. Малі бабуїни злякано поховалися за волохаті спини своїх матерів. Розохочені мавпичі почали високо підстрибувати й собі заклично ревти слідом за королем. Видовище було страхітливе.
Корак підійшов до короля впритул і гукнув йому на вухо: “Ходімо!” І рушив просто з гір, через ліс і рівнину, на селище Гомангані Ковуду. Король з ревінням і вереском посунув услід за ним. Дорогою до них пристали бабуїни з долішніх земель і тисячі - з гірських кланів - диких, жорстоких, собакоподібних створінь, які прагнули крові.
Наприкінці другого дня вони дісталися селища Ковуду. Було по обіді. Селище розімліло під пекучим промінням тропічного сонця. Величезна орда мавп рухалась тепер зовсім нечутно. Тисячі лап ступали лісом не чутніше за вітрець, що час від часу гойдав листя на деревах.
Корак і двоє королів ішли попереду. Перед селищем вони зупинилися і зачекали, доки надійде решта. Запанувала цілковита тиша. Корак обережно зіп’явся на дерево, що нависало над загорожею, і придивився. Уся зграя вже була напоготові. Настав час діяти. Упродовж усього переходу Корак утовкмачував бабуїнам, що в жодному випадку не можна зачіпати білої самиці, ув’язненої в селищі. А всі інші - то їхня законна здобич. Він підвів обличчя до неба і пронизливо загарчав. Це був сигнал.
Три тисячі кошлатих бійців із завиванням і гавканням вдерлися в селище чорношкірих. Переляканих воїнів вихоплювали з кожної хатини. Матері хапали дітей на руки й бігли до воріт, бо несамовита орда вже мчала селищною вулицею. Ковуду об’єднав тих воїнів, яких пощастило зібрати, і, підбадьорюючи їх бойовими криками та вимахуючи списом, кинувся на зграю, що їх атакувала.
Корак очолював похід і тепер вів напасників. Панічний жах пойняв чорношкірих, коли вони побачили білого хлопця на чолі зграї страшних бабуїнів. Їм не довелося довго опиратися, вони встигли лише метнути списи в мавпячий натовп, що сунув на них, але перш ніж спромоглися, покласти стріли на тятиви луків, хвиля атакуючих затопила їх і закружляла в страшному вирі. Зусібіч їх рвали гострими кігтями, ікла впивалися в горлянки, і найперший серед кровожерних напасників, найжахливіший з них був Убивця Корак.
Чорношкірі панічно кинулися навтіки до воріт. Тож Корак облишив переслідування на волю своїм спільникам, а сам повернувся до хатини, в якій, як він пам’ятав була ув’язнена Меріем. Хатина виявилася порожньою. Він обстежив одну за одною всі будівлі, але наслідок буз так само невтішний - Меріем ніде не було. Чорношкірі н могли забрати її з селища під час бою, тому що Корак весь час пильно стежив, чи не майне вона поміж утікачів.
Як на мавполюда, обізнаного із звичаями дикунів, лишалося тільки одне, найпростіше: Меріем убили й з’їли. На саму думку, що Меріем могла тут загинути, кров ринула Коракові в голову, і хвиля люті погнала його туди де, як він гадав, перебували її вбивці. До нього долинало гарчання бабуїнів і крики їхніх жертв, і він метнувся в той бік. Коли Корак дістався туди, бабуїни вже трохи притомилися від бою, а чорношкірі в цій новій позиції невеличким гуртом успішно відбивали бойовими палицями напад кількох самців, які вперто кидалися на них.
Корак стрибнув з дерева просто всередину - невпинний, нещадний, жахливий. Він сам зчепився з чорношкі рими воїнами Ковуду. Сліпа лють затопила його. Крім цього, його захищав забобонний страх дикунів. Він скидався на поранену левицю, майже водночас опиняючись в різних місцях, завдаючи смертельних ударів могутніми кулаками з точністю і вправністю тренованого бійця. Знов і знов його зуби рвали ворогів. Він кидався на всі боки і скрізь безжально нищив супротивників. Наслідки битви були такі страшні ще й тому, що страх сковував примітивну свідомість дикунів. Для чорношкірих білий воїн, спільник великих мавп і лютих бабуїнів, що гарчав і рикав, неначе звір, був нелюдом. Він був лісовим духом - страшним божеством зла, якому вони поклонялися і який прийшов з глибини джунглів карати за непослух. І завдяки цій вірі навіть ті, хто ще міг хоч трохи опиратися, були неспроможні до опору, відчуваючи, що мають справу з богоподібним носієм смертельної сили.
Ті, хто ще міг тікати, щоб уникнути смерті, яка витала зовсім поруч, скористалися з цієї можливості. Корак, весь закривавлений, зупинився, роззираючись довкола у пошуках нових жертв. Бабуїни зібралися біля нього. Спочиваючи, вони полягали на землю.
А далеко звідси Ковуду збирав решту розпорошених івплемінців, підраховуючи втрати і, збитки. Люди були перелякані в смерть. Ніхто не хотів лишатися довше в цій країні, ба навіть вернутися в селище по своє майно. Вони прагнули лише, щоб між ними і духом, який так несподі-вано напав на них, пролягала якомога більша відстань. Таким чином Корак вигнав із своїх домівок єдине плем’я, шо могло допомогти в пошуках Меріем, і обірвав єдину можливість зв’язку між собою та посланцями доброго бвани, який дав притулок його маленькому лісовому коханню.
Наступного ранку, похмурий і лютий, Корак прощався з своїми друзями бабуїнами. Вони запрошували його піти разом з ними, але мавполюд не мав жодного бажання спілкуватися будь з ким. Життя джунглів виробило в ньому почуття самотності. Смуток закорінився в Коракові так глибоко, що його не могло розвіяти навіть несамовите товариство шалених бабуїнів.
Зневірений і похмурий, він прямував сам-один у серці джунглів.. Він ішов по землі, коли знав, що недалеко звідси бродить голодний Нума. Він спинався саме на ті дерева, де звичайно чатувала пантера Шіта. Корак шукав зустрічі зі смертю у найрізноманітніших варіантах і у всіх її проявах. В пам’яті юнака без упину спливали спогади про Меріем і спільні роки їхнього щасливого буття. Лише зараз він до кінця усвідомив, чим саме вона була для нього. Прегарне обличчя, струнке зграбне тіло, сліпуча усмішка, що завжди зустрічала його після повернення з полювання...
Бездіяльність доводила його до нестями. Він мусив щось робити. Треба було заповнити дні якоюсь працею, щоб хоч трохи забути своє горе - тоді ніч давала б йому благословенний спочинок, забуття денної гіркоти і жалю аж до самого ранку.
Він ніби вже геть зневірився, навіть на думку йому не спадало, що Меріем досі жива.
А проте, десь у глибині його душі таки жила навіжена надія, що Меріем жива і врешті знайдеться. Корак й далі П шукав день у день, але це лише зміцнювало ймовірність того, що вона мертва.
Роками він жив самітником. Якось випадково зустрівся з Акутом та його плем’ям, полювали разом день чи два. Заходив до гірських бабуїнів, де його приймали з належною гостинністю. Але найчастіше він бував із слоном Тантором - великим сірим панцерником джунглів, су-перкрейсером його дикого світу.
Миролюбність велетнів-слонів, заклопотані погляди слоних, підліткова грайливість слоненят дивувала, ціка&и-ла й захоплювала Корака. Життя цих величезних тварин полонило його настільки, що дозволяло на якийсь час забути про свої власні жалі. Корак полюбив слонів так, як не любив навіть великих мавп. Серед інших там був один величезний слон, поведінка якого особливо бавила Корака. То був вождь племені, що оберігав його, чужинця, від будь-яких несподіванок чи нападів. Але з Кораком це грізне втілення руйнувань було таким лагідним і приязним, як хатній песик.
Цей слон завжди приходив на поклик Корака, обвивав його хоботом, підіймав і садовив собі на спину, а відтак Корак, поганяючи його п’ятами й лоскочучи чутливі вуха тварини листком щойно зламаної гілки, їхав верхи на Танторі, куди заманеться.
І весь цей час Меріем перебувала десь за сотню кілометрів звідти.
16
Для Меріем у її новій домівці дні збігали швидко. Спершу вона повсякчас поривалася в джунглі шукати Корака. Бвана, як вона й досі називала свого благодійника, стримав її тим, що послав на чолі з довіреною людиною невеличкий загін чорношкірих до селища Кову-ду й наказав їм розпитати у старого дикуна, і то з усіма подробицями, яким чином дісталася йому біла дівчина. Окремо Бвана наказав провідникові розпитати Ковуду про дивну істоту, яку дівчина називає “Корак”, і чи вони нічого не чули про мавполюда, якщо такий взагалі існує. Бвана був більш ніж цілком переконаний, що Корак - виплід хворобливої дівочої уяви. Він вважав, що тортури й злигодні, яких дівчина зазнала в чорношкірих, і страхітливі переживання полонянки двох шведів затьмарили її свідомість, але з плином часу і в культурних умовах спокійного життя в його африканському домі він мусив відзначити, що дівчина цілком нормальна, бо, крім її химерної розповіді, жодних інших ознак її психічної хвороби не було.
Дружина білого чоловіка, яку Меріем охрестила “Моя Люба”, бо вперше почула таке звертання до неї від Бвани, не лише була надзвичайно уважною до маленької безпритульниці джунглів, самотньої і загубленої, але полюбила її усім серцем за її палку відданість і щирість. Меріем, так само глибоко зворушена приязним ставленням цієї ввічливої і культурної жінки, відповідала їй щирим захопленням і повагою.
Минали дні, а Меріем чекала, доки повернеться посланець із своїм загоном від Ковуду. Дні збігали швидко, бо були заповнені численними уроками, які давала самотня жінка неписьменній дитині. Спершу вона почала вчити дівчинку англійської мови, не ставлячи жодних завдань. Вона маскувала під уроки мови уроки життя та добрих манер, аж поки одного разу Меріем здогадалася, що це не гра. Навчання проходило легко, бо дівча виявилося здібним.
Таким чином вона навчилася робити чудовий одяг із звичайного хутра леопарда і в цьому виявляла таку саму старанність і захоплення, як,, певне, кожна цивілізована дівчинка її віку.
Посланець вернувся через місяць - за той місяць маленька напівгола дика Тармангані перетворилася на зграбну, чемну, виховану дівчину. Меріем дуже швидко вчилася англійської, бо Бвана і Моя Люба категорично відмовилися з початком навчання розмовляти з нею арабською вже через день-другий після появи Меріем у їхньому домі.
Звіт посланця на якийсь час дуже засмутив Меріем, бо селище Ковуду вони застали покинутим і, хоч скільки обстежували околиці, не знайшли жодного тубільця. Якийсь час вони таборували біля селища, щоденно виходячи на пошуки слідів Корака, про якого розповідала Меріем, але й тут успіхів не було жодних. Вони не бачили ані мавполюда, ані мавп. Меріем спершу знову сама ладна була-кинутися на пошуки Корака, але Бвана переконав її зачекати. Він запевнив, що найближчим часом піде на пошуки сам, щойно випаде нагода, і Церієм знову здалася на його умовлення. Але минули дні, місяці, перш ніж вона перестала безупинно тужити за своїм Кораком.
Моя Люба сумувала разом з дівчиною і намагалася хоч якось полегшити її страждання. Вона казала, що коли Корак живий, то він неодмінно знайде її. Однак подумкн вона також вважала, що Корак існує лише в дитячих мріях Меріем. Моя Люба намагалась якось відвернути увагу дівчини від причини її смутку і розпочала цілеспрямовано й наполегливо пояснювати дитині усі принади й переваги цивілізованого життя. Це було неважко, хоча, здавалося, їй уже запізно вчитися, і попередній дикий життєвий досвід дівчини міг би стати важкою перепоною на шляху до її нового життя, - але почуття смаку і звички вона дуже добре засвоювала від своєї вчительки.
Моя Люба була в захваті. Дітей вона не мала і полюбила маленьку чужинку материнською любов’ю, як власну дитину. Внаслідок усього цього, коли минув рік, ніхто б не міг сказати, що Меріем будь-коли була позбавлена вигод цивілізації і культури.
Тепер їй було шістнадцять, але вона виглядала на всі дев’ятнадцять, з гарним чорним волоссям, смаглявою шкірою, вона дихала свіжістю і чистотою, здоров’ям і цнотливістю. Вона старанно ховала свій причаєний смуток, але більше ніколи не говорила про це з Моєю Любою. Та не минало для неї самої й години без спогадів про Корака і бажання побачити його знову.
Меріем уже добре розмовляла англійською і непогано навчилася читати й писати. Одного дня Моя Люба жартома озвалася до неї французькою і, на її подив, Меріем відповіла тією самою мовою, щоправда, повільно й затинаючись, а проте, доброю французькою, хоч такою, якою звичайно говорять малі діти. Після цього випадку, вони потроху розмовляли французькою щодня, і Моя Люба часто дивувалася, з якою легкістю дівчина вчить мову, подеколи дуже нелегку. Спочатку Меріем супила гарненькі брівки, наче намагаючись щось пригадати, коли вивчала нові слова, а потім, на подив самій собі, а тим більше вчительці, вживала інші французькі слова, аніж ті, яких навчилася, - вживала правильно і з вимовою кращою, ніж у самої англійки. Втім, читала і писала Меріем значно гірше, і оскільки Моя Люба вирішила, що досконале знання англійської важливіше, то вдосконалення французької відклалося на потім.
- Напевне, ти чула, як іноді хтось розмовляв французькою в дуарі твого батька, - робила припущення Моя Люба, бо інакше вірогідних пояснень наче не було.
Меріем заперечливо похитала головою.
- Можливо, - сказала вона, - але я не пригадую, щоб колись бачила французів у батьковому товаристві. Він ненавидів їх і не хотів мати з ними нічого спільного, і я цілком переконана, що ніколи не чула всіх цих слів раніше, хоч водночас відчуваю, що ніби їх знаю. Я не можу цього зрозуміти.
- Я також, - сказала Моя Люба.
Невдовзі після цієї розмови прибув посланець з листом, зміст якого дуже схвилював Меріем. Гості їдуть! Кілька англійських пань і панів відгукнулися на запрошення Моєї Любої прибути на місяць полювати і досліджувати джунглі. Меріем пойняло нетерпіння. Які ж ці гості? Чи будуть вони з нею так само люб’язні, як Бвана і Моя Люба, а чи будуть, як інші досі знайомі їй білі, - жорстокими й безжальними? Моя Люба запевняла її, що вони дуже виховані і сподобаються їй своєю делікатністю та шляхетністю.
На превеликий подив Моїй Любій, Меріем не виказала ніякої сором’язливості, чекаючи на гостей, так що навіть не вірилось у її дике минуле.
Вона дивилася, як вони наближаються, з цікавістю та водночас і з деякою нехіттю, аж доки переконалася, що ніхто її не вкусить. По суті, вона зараз нічим не відрізнялася від гарненької цивілізованої молодої дівчини, яка очікувала візиту товариства.
Корак і далі був у її думках, але тепер його відсутність спричиняла менше відчуття важкої втрати. Меріем і далі сумувала, згадуючи його; але прикрий біль згуби .вже не доводив її до безнадії. Вона й далі була душею вірна йому. Сподівалась, що одного чудового дня Корак знайде її, бо ні на мить не сумнівалася, що він не припиняє пошуків, - коли, звичайно, ще живий. Оця остання думка найбільше непокоїла її. Корак може бути мертвий. Здавалося мало ймовірним, що він, такий молодий і звичний перемагати усі небезпеки джунглів, може піти з життя. Коли вона востаннє бачила його, оточеного юрбою озброєних воїнів, то зрозуміла, що якби він повернувся по неї в селище, його можуть убити. Навіть її Корак не міг голіруч дати собі ради з цілим племенем.
Нарешті приїхали гості. Троє чоловіків і дві їхні дружини. Наймолодшого звали пан Морісон Бейнс. Квітучий молодик, що встиг спізнати всі можливі втіхи європейських столиць, він тепер був радий пошукати пригод і переживань на іншому континенті.
На все неєвропейське він дивився, як на поспіль нe варте уваги, але, втім, був не від того, щоб насолодитися новизною незнайомих місць і витягти з нових незнайомих людей якнайбільше, як це він, незважаючи ні на що, чинив у себе вдома. Його манери вирізнялись чемністю й люб’язністю до всіх без винятку, - хіба що відчувалася легенька зверхність щодо тих, кого він вважав нижчими за себе. Проте слід зауважити, що як з рівнею він поводився з дуже небагатьма.
Природа не обділила його ні вродою, ані здоровим глуздом. Він добре розумів, що, зверхньо ставлячись до інших, можна сподіватись і зверхності щодо себе. Тому він легко здобував репутацію простого і симпатичного хлопця, - власне, таким і бувши. Звісно, його розумний егоїзм був помітний - але ніколи не ставав прикрим для оточення. Ось таким, коротко кажучи, був пан Морісон Бейнс, представник європейської цивілізації. Яким би був пан Морісон Бейнс, живучи у Центральній Африці, здогадатись було важко.
Меріем спершу нітилася при сторонніх. Її благодійники визнали за краще нікому не розповідати про дивне минуле дівчини, і всі мали її за вихованку лорда й леді Грейстоків, нічого не розпитуючи. Гості вподобали її веселу, дружню вдачу й дивувалися тому, як вона любить джунглі і як чудово знає їх закони.
За останній рік, що вона мешкала у Бвани й Моєї Любої, Меріем багато їздила верхи. Дівчина знала, де саме в очеретяних заростях біля річки любили ховатися буйволи, знала десятки лев’ячих лігвищ, кожне джерело, придатне для водопою на півсотні кілометрів довкола. Вона могла непомильно вистежити і найбільшого, і найменшого звіра, хай би там де він ховався. Але особливо дивувало гостей її вміння відчути присутність хижака тоді, коли інші не почували навіть натяку на нього.
Пан Морісон Бейнс оцінив товариство Меріем дуже високо. Він із самого початку був нею захоплений, очевидно, ще й тому, що не сподівався знайти таке приємне товариство в африканському маєтку своїх лондонських друзів. Їм доводилось часто бувати разом, оскільки це була єдина неодружена пара в невеличкому гурті тутешніх білих. Меріем, не звична до залицянь таких молодиків, як Бейнс, була від нього в захваті. Його розповіді про великі осяйні міста, які він дуже добре знав, зачаровували й дивували дівчину. Оскільки Морісон завжди виставляв себе в цих розповідях головною дійовою особою, то Меріем, природно, вважала його героєм.
У товаристві молодого англійця образ Корака помалу став тьмяніти. Якщо раніше він був для неї живою дійсністю, то тепер вона відчула, що Корак - лише спогад. Вона й далі була вірна цьому спогадові, але що важить спогад супроти реальної дійсності?
Меріем ніколи не супроводжувала новоприбулих чоловіків на полюванні. Вона не могла ставитися до вбивства, як до спорту. Висліджувати звірів дівчина любила, але вбивати заради самого вбивства було їй огидно - і тоді, коли вона була маленькою дикункою, і тепер. Коли Бвана йшов на полювання, щоб роздобути свіжини, вона завжди з радістю йому допомагала, але лондонські гості обернули полювання на звичайнісіньке вбивство. Убивство задля забави - злочин, так само й з полюванням заради хутра чи голів? а не для поживи. Тому Меріем лишалася вдома і збавляла час з Моєю Любою на тінявій веранді чи їздила верхи на своєму улюбленому поні по довколишній рівнині або по узліссі. Там вона залишала його й вихоплювалась на дерева, на якийсь час повертаючись до вільного, дикого, щасливого способу життя свого дитинства.
В ці хвилини перед нею знов поставав образ Корака, й тоді, втомлена від стрибків і перелітання з гілки на гілку, вона зручно прив’язувалась до якоїсь гілки й спала. Тоді, як ось і сьогодні, образ Корака поволі танув, і його заступав інший. Могутній напівголий Тармангані перетворювався на англійця, убраного в хакі, верхи на мисливському поні.
Одного разу, коли вона так дрімала, десь далеко перелякано замекало козенятко. Меріем ураз прокинулася. Якби ми з вами навіть почули цей жалібний поклик з такої значної відстані, то навряд чи зрозуміли б, що він означає. Але Меріем умить збагнула, що жертва, відчувши хижака, не може від нього втекти.
Для Корака улюбленою спортивною забавою було викрадати здобич з-під самісінького носа в Нуми, і Меріем також не раз доводилося задля розваги цупити найласіші шматки здобичі мало не з пащі царя звірів. Тепер, почувши те жалібне мекання, дівчина вирішила повторити колишню забаву. Їй раптом захотілося знову пограти в хованку зі смертю.
Меріем швидко скинула з себе спідницю і відкинула її набік - то був не найкращий одяг для успішної мандрівки по деревах. Те саме спіткало черевички і панчохи, бо людська п’ята не посковзнеться в разі чого на слизькому так, як тверда, вичинена шкіра черевика. Вона хотіла була скинути й панталони, але пригадала материнські повчання Моєї Любої про те, що не дуже добре ходити зовсім голою.
На поясі в дівчини висів мисливський ніж. Карабін лишився в кобурі при сідлі поні. Револьвер вона залишила вдома.
Козеня все мекало, і Меріем швидко помчала в напрямку голосу, який линув від джерела, куда звичайно приходили пити леви. “Ніхто давно вже не бачив тут хижаків, але Меріем знала, що козеня налякав лев або пантера.
Хто саме - вона скоро довідається, бо дуже швидко наближається до бідолашної тварини. Дівчина не переставала дивуватися тому, чого це звук чути все з того самого місця. Чого це козенятко не може втекти? Трохи згодом вона все зрозуміла. Козеня було міцно прив’язане до кілка біля джерела.
Меріем причаїлася поміж гіллям ближнього дерева і уважно обстежила галявину довкола. Де ж мисливець? Бвана і його люди тут ніколи не полюють. Хто прив’язав це мале бідолашне створіння, як принаду для Нуми? Бвана ніколи не робив такого і всім забороняв так робити, а його слово було в цім краю законом на багато кілометрів довкола.
“Мабуть, це якісь зайшлі дикуни”, - подумала Меріем. Але де ж вони? Навіть її пильний погляд нічого не помічав. А де ж Нума? Чомузін не плигає на бідолашну беззахисну тварину? Жалібний крик козеняти свідчив, що він десь близенько. Ага! Нарешті вона помітила його. Він нерухомо причаївся в кущах за кілька метрів праворуч від неї. Вітер віяв з його боку й з боку дівчини, відносячи запах хижака просто до жертви, тому й чути його Меріем не могла.
Треба було перебратися на протилежний бік галявини, де гілля дерев звисало якраз над козеням. Стрибнути вниз і перетнути ножем прив’язь - справа якоїсь хвилини. Звичайно, в цю хвилину Нума може стрибнути й вона навряд чи матиме час урятуватись на деревах, але вона мусила визволити козеня від смерті. Раніше їй не раз щастило вислизати неушкодженою ще й не з таких пригод.
Вона барилась не тому, що злякалася Нуми, а через те, що боялася невидимих мисливців. Якщо це чужі чорношкірі, то їхні списи, приготовані для Нуми, простісінько поцілять того, хто надумав зіпсувати їм полювання. Козеня знову сіпнулося на прив’язі. Знов його жалісливе мекання торкнуло струни чутливого серця дівчини. Забувши про всі перестороги, вона почала скрадатися деревами на інший бік галявини, якомога тихіше, так, щоб Нума не помітив її присутності. Аж ось вона вже на протилежнім боці. На мить завмерла й позирнула на велетня-лева. Саме тоді грізний хижак повільно підвівся на повен зріст. Глухо заревів - зараз стрибне.
Меріем вихопила ножа, плигнула з дерева і прудко підбігла до козеняти. Нума помітив її. Він замолотив хвостом по своїх рудо-бурих боках. Пролунало страхітливе ревіння, проте лев стояв на місці - здивований і спантеличений кумедною проявою, що так несподівано, вигулькнула з джунглів.
Ще одна пара очей стежила за Меріем, і в них було не менше подиву, аніж у жовто-зелених зіницях хижака. Білий чоловік, що ховався в заплетеній з колючих кущів криївці, мимоволі підвівся трохи, коли молода дівчина з’явилась на галявині й кинулася до козеняти. Він побачив вагання Нуми, підвів гвинтівку і прицілився звірові в груди. Дівчина схилилася над козенятком. Блиснув ніж, і маленький бранець опинився на волі. З радісним меканням він чкурнув у джунглі. Потім дівчина повернулась була, щоб знову вихопитися на дерево, з якого скочила . так несподівано й раптово, на загальний подив лева, козеняти й чоловіка в засідці.
Коли вона обернулась, мисливець побачив обличчя дівчини. Подив чоловіка не мав меж. Він навіть легенько скрикнув, але всю його увагу вже привернув лев - розлючений звір нападав. Дуло гвинтівки було націлене йому в груди. Чоловік міг вистрілити - і напасникові край. Однак тепер, побачивши обличчя дівчини, він на мить завагався. Чи не хотів їй допомогти? Чи, може, волів лишатися непоміченим? Напевне, це останнє і втримувало його палець на спусковому гачку від легенького натиску й давало хижакові додатковий шанс.
Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАНІВ СИН
ЗМІСТ
На попередню
|
|
