Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАНІВ СИН
Мов хижий орел, стежив чоловік, як дівчина стрімголов біжить до дерева, рятуючи своє життя. Він дивився так секунду чи дві, до тієї миті, коли лев кинувся вперед. Дуло гвинтівки дивилося просто в широкі лев’ячі груди, посуваючися водночас ліворуч, за порухом звіра. В останню мить, коли втеча дівчини здавалася неможливою, палець мисливця легенько натиснув на спусковий гачок. Але дівчина таки зуміла підскочити і вхопитися за звислу гілку. Лев стрибнув за нею, однак не доскочив, - усього на кілька сантиметрів, - щоб схопити Меріем.
Чоловік полегшено зітхнув і відклав гвинтівку. Дівчина згори передражнювала сердитого людожера, що громохко рикав знизу, а тоді з голосним сміхом швидко зникла в лісовій гущавині. Майже годину лев чатував біля джерела. Мисливець міг уже безліч разів поцілити свою здобич. Чому він не вистрілив? Боявся, що постріл приверне увагу дівчини й вона повернеться?
Врешті Нума, люто рикаючи, велично пішов у джунглі. Мисливець вибрався з своєї засідки і за півтори години вже був у невеличкому таборі, добре замаскованому серед лісу. Кілька чорношкірих слуг досить байдуже зустріли його появу. Цей кремезний, високий, русявобородий велетень увійшов до свого намету. Через півтори години він вийшов чисто поголений.
Чорношкірі дивилися на нього з подивом.
- Пізнаєте мене? - спитав він.
- Навіть гієна, що тебе породила, і та б не впізнала тебе, бвано, - відповів один служник.
Чоловік хотів був зацідити чорношкірому в обличчя кулаком, але той, звичний до таких ударів, легко ухилився.
17
Меріем повільно поверталася до дерева, на якому залишила спідницю, черевички і панчохи. Вона щось весело мугикала, та її пісенька раптово урвалася, коли вона побачила на дереві кількох бабуїнів, що забрали її вбрання і, бавлячись, міряли його на себе. Вони зовсім не злякалися, коли побачили її. Навпаки, вишкірилися і загарчали. Чи ж їм боятися звичайнісінької самиці Тармангані?
За лісом мисливці відкритою місциною саме поверталися зі своїх денних виправ. Вони їхали нарізно, сподіваючись вистежити на рівнині лева, що забрів сюди. Пан Морісон Бейнс тримався ближче до лісу. Пильно вдивляючись у рослинність, він помітив на узліссі рух якоїсь живої істоти.
Він скерував коня в той бік. Здаля не розпізнати, що там воно. Але коли він під’їхав ближче, то побачив звичайнісіньку конячку і повернув уже був назад, коли раптом упізнав сідло. Авжеж, конячинка була осідлана. Пан Морісон під’їхав ближче і відчув приємне хвилювання, бо впізнав улюбленого поні Меріем. Він поскакав туди учвал. Меріем напевне в лісі. Він здригнувся на думку, що молода беззахисна дівчина може бути сама в джунглях, які для нього самого були втіленням жаху і притулком нечутної смерті. Він зіскочив із сідла й прив’язав коня поруч з поні Меріем. Потім ступив у джунглі. Був переконаний, що дівчина десь тут, близенько, й сподівався справити враження своєю несподіваною появою.
Він пройшов лише кілька кроків, коли почув на дереві поблизу голосне белькотіння. ПанМорісон підійшов ближче і побачив зграю бабуїнів, які за щось гризлися між собою. Придивившись уважніше, він побачив, що один бабуїн тримав у лапах жіночу спідницю, а другий - черевички і панчохи. Серце Морісонове завмерло, коли він уявив, що передувало цій сцені. Бабуїни вбили Меріем і зірвали з неї одяг! Він здригнувся.
Він вирішив гукнути на допомогу, сподіваючись, що, може-таки, дівчина ще жива, аж раптом побачив її на дереві, сусідньому з тим, на якому сиділи бабуїни, і завважив, що вони гарчать і белькочуть власне до неї. На його подив, Меріем спритно, по-мавпячому скочила на їхнє дерево й сіла на гілці за якихось кілька метрів від одного з бабуїнів. Морісон прицілився, збираючись послати з карабіна кулю в це жахливе створіння, яке начебто хотіло стрибнути на дівчину, коли раптом почув її голос. Він ледь не випустив із рук зброю від подиву, коли почув з вуст Меріем чудернацьке белькотіння - таке саме, яке видавали мавпи.
Бабуїни тепер не гарчали - вони слухали. Було очевидно, що мавпи здивовані не менше ніж пан Морісон Бейнс. Повільно, один за одним, вони перебралися до Дівчини. Вона не виказувала ані найменших ознак страху. Тепер бабуїни оточили її зусібіч, так що Бейнс не міг стріляти, не ставлячи під загрозу життя дівчини. Але він більше й не збирався стріляти. Цікавість пойняла його. Кілька хвилин дівчина, поза будь-яким сумнівом, розмовляла з бабуїнами, після чого вони чемно віддали їй її одяг. Бабуїни й далі юрмилися навколо неї, доки вона вдягалася, і весело базікали. Пан Морісон Бейнс, сидів унизу під деревом, витріщивши очі з дива. Потім підвівся і подався назад до свого коня.
Коли Меріем за кілька хвилин вийшла з лісу, вона помітила його, а він дивиася на неї широко розплющеними від подиву очима, в яких, окрім усього, був навіть легкий страх.
- Я побачив тут вашого коня, - сказав він, - і вирішив почекати вас, щоб провести додому, - ви не заперечуєте?
- Звісно, що ні, - відповіла вона. - З великою радістю.
Якийсь час вони їхали біч-о-біч, і пан Морісон задивлявся на гарний дівочий профіль і думав, чи справді він бачив, як це миле дівча пліткувало у верховітті з бридкими бабуїнами, чи це йому приверзлося. Ніби й не могло так бути; але ж він бачив усе на власні очі!
Він знов позирнув на дівчину і подумав: а що, власне, він про неї знає? Що вона незвичайна? То чи не була щойно побачена сцена саме виявом такої незвичайності? Жінка, що лазить по деревах і спілкується з лісовими бабуїнами! Жахливо!
Пан Морісон насупився. Меріем зиркнула на нього.
- Ви перегрілися, - сказала вона. - Це дивно, бо сонце сідає, і вже доволі прохолодно. Де ви так розігрілися?
Він спершу не хотів нічого казати про побачене, але несподівано для себе самого бовкнув:
- Від хвилювання. Я завважив вашого поні і пішов у джунглі. Хотів здивувати вас несподіваною появою, але сталося навпаки. Я бачив вас на дереві з бабуїнами.
- Справді? - спитала вона без особливих емоцій, так наче для молодої дівчини було цілком природно спілкуватися з дикими лісовими створіннями.
- Це було жахливо! - вигукнув пан Морісон.
- Жахливо? - здивовано звела брівки Меріем. - Що ж тут жахливого? Це мої друзі. Хіба жахливо розмовляти із своїми друзями?
- Ви що, справді з ними розмовляли? - скрикнув пан Морісон. - Ви розуміли їх, а вони вас?
- Певна річ.
- Але вони дикі істоти - звироднілі тварини нижчого рівня. Як ви можете розмовляти їхньою мовою?
- Вони не дикі й не звироднілі, - відповіла Меріем. - Друзі такі не бувають. Я жила поміж них роками, доки Бвана не знайшов мене і не забрав з собою. Я знаю мови всіх Мангані. Чому я повинна забувати її - лише тому, що тимчасово живу серед людей?
- Тимчасово? - підхопив пан Морісон. - Ви хочете сказати, що збираєтеся до них повернутись? Гей, що за дурниці ми тут верземо! Ви мене просто дурите, панно Меріем. .Ви зробили цим бабуїнам щось добре, і вони вас запам’ятали, тому й не чіпали, але те, що ви колись жили поміж них, - просто неможливо.
- Але це правда, - наполягала дівчина, помічаючи в інтонаціях його голосу і поведінці невдаваний страх і тішачись з його розгубленості. - Так, я жила поміж великих і малих мавп майже зовсім гола. Я спочивала на гілках дерев. Я полювала на менших звірів і їла їхнє м’ясо сирим. Спільно з Кораком і Акутом я полювала на сарн і кабанів і передражнювала лева Нуму з верховіть, кидаючи на нього паліччям, аж доки від його рику не здригалася земля. Корак зробив мені курінь у гіллі величезного дерева, приносив мені овочі й м’ясо. Він захищав мене і був дуже уважний, - доки я не потрапила до Бвани і Моєї Любої. Ніхто так гарно не ставився до мене, як Корак.
Голос дівчини затремтів, вона вже цілком забула, що збиралася подражнити пана Морісона. Вона думала про Корака. Це був перший спогад про нього за довгий проміжок часу.
Якийсь час вони їхали мовчки, кожен думаючи про своє. Дівчина мрійливо згадувала богоподібну статуру свого обранця, леопардову шкуру на засмаглому плечі. Уявляла, як він, стрибаючи по деревах, повертається з успішного полювання і складає перед нею здобич. А позаду Корака вимальовується дебела постать величезної - людиноподібної мавпи. Сама ж вона, Меріем, сміється і радіє їхньому поверненню, гойдаючись на гілці біля свого лісового житла. Картина спогадів була чудова. Та ось Меріем згадала й інше - холодні довгі ночі, тяжкі вогкі ночі джунглів, особливо прикрі в дощову пору, дике ревіння хижаків у чорній пекельній пітьмі, постійне чатування пантери Шіти і змії Гісси, дошкульних комах, бридких хробаків. Та все те цілком заступала воля сонячних днів і, звичайно, товариство Корака.
Думки чоловіка були плутаніші. Він раптом усвідомив, Що майже закохався в дівчину, про яку досі знав лише те, Що вона сама йому розповіла. Чим довше він розмірковував, тим очевидніше ставало, що він ладен запропонувати їй будь-що у відповідь на взаємність, - навіть своє шляхетне прізвище. Так, він закохався. Але для пана Морісона Бейнса та подібних до нього людей існували певні світські правила. Дівчина була значно нижчого роду. Одружитися з нею означало те саме, що взяти шлюб з якоюсь її приятелькою-мавпою. Вистачить з неї цілком і самої любові, а його прізвище дістанеться комусь з відповідного кола.
Дівчина, котра, за її власними словами, жила напівголою серед мавп, не могла мати виразних уявлень про людські чесноти. Його любов і так буде для неї великим подарунком. ,
Пан Морісон Бейнс поволі доходив висновку, що чинить дуже шляхетно й милосердно. Європейцям легше зрозуміти його точку зору, аніж бідолашним провінціалам з Америки, які приказку “король ніколи не схибить” розуміють надто буквально. Певна річ, вона буде з радістю користатися розкішшю лондонського помешкання, де вони любитимуться, і його рахунком у банку, що для особи такого низького походження буде великим щастям. Лишалося ще одне питання, яке він волів делікатно з’ясувати, перш ніж почне втілювати свої мрії в життя.
- Хто такі Корак з Акутом? - спитав він.
- Акут - це Мангані, - відповіла Меріем, - а Корак - Тармангані.
- А що ж воно, на милість Божу, таке - Мангані й Тармангані?
Дівчина засміялася.
- Ви - Тармангані, - відказала вона. - Мангані волохаті - ви називаєте їх мавпами.
- То, виходить, Корак - білий? - спитав він.
- Так.
- А він що, ваш... як би це сказати, ваш... - він затнувся, зустрівши погляд ясних дівочих очей.
- Мій - хто? - наївно спитала Меріем, дуже далека від того, куди правив пан Морісон.
- Ваш, м-м... ваш брат? - видушив він.
- Ні, Корак мені не брат, - відповіла вона.
- То, може, чоловік? - врешті спромігся він.
Не маючи навіть гадки про те, що питання може бути образливим, Меріем дзвінко засміялася.
- Чоловік! - вигукнула вона. - Скільки ж, на вашу думку, мені років? Я надто молода, щоб мати чоловіка. Я про таке ніколи й не думала. Корак мені... гм... - І вона раптом збагнула, що ніколи досі не замислювалася над тим, хто, власне, для неї Корак. - Ну, Корак - це просто Корак, - і вона знову засміялася винятковій точності свого визначення.
Він дивився і слухав, але ніяк не міг збагнути сутність її вдачі, хоча вона говорила дуже щиро, і він волів, щоб думка про її цнотливість виявилася помилковою, інакше доведеться облишити свій план. Пан Морісон до певної міри совість мав.
Кілька наступних днів зусилля пана Морісона розвинути стосунки з дівчиною, як він передбачав, пішли намарне. Іноді він зовсім зневірювався і знову починав думати, що пропозиція вдаваного одруження не лучиться з тим, що він дужче й дужче закохувався в Меріем. А бачити її щодень і не закохатись було неможливо. Існувала ще одна обставина, яка надзвичайно ускладнювала панові Морісонові його плани: чистота і незайманість були най-сильнішим захистом дівчини - нездоланною перешкодою, яку можуть знехтувати лише виродки. Себе пан Морісон виродком ніколи не вважав.
Одного вечора вони лишилися удвох на веранді, коли всі вже пішли. Перед тим вони грали в теніс - партію виграв Морісон, який взагалі був добрим спортсменом. Він розповідав Меріем про Лондон і Париж, бали й бенкети, розкішних пань та їхні знамениті вбрання, розваги й забави багатих. Пан Морісон був великий майстер забивати баки. Втім, ніколи не був ані надокучливим, ані обтяжливим - плебейських звичок пан Морісон старанно уникав, бо враження слухач складав не лише про нього, а про весь славний рід Бейнсів.
Меріем була зачудована. Дівчинці з джунглів його розповіді здавалися чарівними казками. Пан Морісон був у її очах чудовою і дивовижною людиною. Він захоплював її, і, коли після короткої мовчанки наблизився й узяв за руку, вона здригнулася - але не від страху, а від захоплення. Він нахилився до її вушка.
- Меріем! - прошепотів він. - Моя маленька Меріем! Чи можу я просити дозволу називати вас “моя маленька Меріем”?
Дівчина подивилася на нього широко розплющеними очима. Але він був у затінку. Вона тремтіла, але не забирала руки. Чоловік обійняв її і пригорнув.
- Я люблю вас! - прошепотів він.
Вона не відповідала. Вона не знала, що казати. Вона нічогісінько не знала про любов. Навіть уявлення не мала, але знала, що дуже добре, коли тебе люблять, хоч би що Це означало. Гарно, коли люди добре ставляться одне до одного. Вона в житті бачила дуже мало добра й уваги.
- Скажіть, - наполягав він, - що ви мене теж любите.
Їхні вуста наблизилися одні до одних і майже діткнулися, коли перед її внутрішнім зором несподівано з’явився Корак. Вона побачила Коракове обличчя зовсім близько, відчула палкість його вуст і вперше в житті збагнула, що таке любов, бона м’яко вислизнула з Морісонових рук.
- Я не певна, - сказала вона, - що люблю вас. Давайте зачекаємо. Часу у нас достатньо. Я ще надто молода, щоб одружуватись, і не певна, що буду щаслива в Лондоні чи Парижі, - радше вони мене злякають.
Як легко і природно вона пов’язала любовні стосунки зі шлюбом! Пан Морісон був переконаний, що не заводитиме мови про шлюб. А тут вона каже, що не певна, чи любить його! Це його збило з пантелику. Неймовірно, щоб маленька дикунка сумнівалася в своїх почуттях до шляхетного Морісона Бейнса.
Спала перша хвиля пристрасті, й до пана Морісона Бейнса знову повернулася здатність логічно мислити. Початок виявився нікудишній. Треба було перечекати і підготувати її для прийняття такого рішення, яке б дозволило оволодіти нею. Квапитись непотрібно. Він задивився на профіль дівчини в сяйві великого тропічного місяця. Пан Морісон Бейнс подумав, що “не квапитись” буде не так і легко. Дуже вона звабна.
Меріем підвелася. Кораків образ переслідував її.
- Добраніч, - сказала дівчина. - Шкода було б залишати цю прекрасну країну. - І вона всеосяжним жестом окреслила зоряне небо, широку рівнину, висріблену сяйвом великого місяця, темряву неподалік, у якій вгадувалися джунглі. - О, як я люблю її!
- Лондон ви полюбили б ще більше, - переконано сказав він. - А Лондон - вас. Ви були б окрасою будь-якої європейської столиці. Світ був би біля ваших ніг, Меріем.
- Добраніч, - повторила вона і пішла.
Пан Морісон дістав з портсигара цигарку, пустив тоненьку синю цівку диму до місяця і усміхнувся.
18
Меріем і Бвана саме сиділи на веранді, коли побачили вдалині вершника, що мчав до них. Бвана, приставивши долоню до чола, здивовано вдивлявся в нього. В Центральній Африці чужих буває дуже мало. Бвана знав усіх чорношкірих на сотні кілометрів довкола. Якби в цих краях з’явився білий, його, Бвану, зразу повідомили б. І то про кожен крок прибульця, і що, і скільки вполював, і в який спосіб, - Бвана не дозволяв полювати з допомогою ціаністої отрути чи стрихніну, - а також про те, як він поводиться з слугами. За наказом англійця кількох європейців було відправлено назад на берег за жорстоке поводження з їхніми чорношкірими, а одному, особливо славному в Європі мисливцеві, Бвана наказав ніколи більше не повертатися, - коли дізнався, що мисливський трофей - чотирнадцять левів - той завдячує отруєній принаді.
Тому всі справжні мисливці і всі тубільці любили й поважали його. Слово Бвани було законом там, де досі не було жодного закону. Від одного узбережжя до іншого кожен міг би і допомогти мисливцям - друзям Бвани, і легко завернути небажаного зайду.
Але про цього гостя ніхто не попереджував. Бвана поняття не мав, звідки вершник узявся. Проте, як ведеться у всьому світі, чемно вийшов назустріч, вітаючи, перш ніж високий, добре збудований і чисто поголений блондин років тридцяти зійде з коня. Обличчя здалося Бвані дуже знайомим, лише ім’я ніяк не пригадувалось. Новоприбулий, судячи з вимови й зовнішності, був шведського походження. Поводився трохи брутально, але відверто, чим справив на англійця добре враження, бо той був радий усякому гостеві в цій дикій стороні і приймав кожного, не задаючи жодних запитань, аби лише гості не зловживали його дружбою і гостинністю.
- Дуже дивно, що ви дісталися сюди без попередження, - сказав він, проводячи гостя до конов’язі. - Мої друзі-тубільці завжди інформують про свій приїзд.
- Це, напевне, тому, що я прибув із півдня, - відповів гість. - Упродовж багатьох днів шляху мені не трапилося жодного селища.
- Так, на південь від нас ніхто не живе, - сказав Бвана. - Відколи Ковуду залишив наші терени, на сотні кілометрів там не знайдеш жодного тубільця.
Бвана був здивований, що білий спромігся сам-один з півдня пройти неприємними і непролазними джунглями. Наче читаючи думки співрозмовника, гість озвався.
- Я поїхав туди з півночі трохи пополювати, - сказав він, - і збився з дороги. Мій провідник, єдиний із усіх “сафарі”, хто раніше там бував, несподівано захворів і вмер. Ми не могли знайти тубільців, які нас провели б, і тому просто верталися, тримаючи напрямок на північ. Місяць харчувалися лише тим, що вдавалося вполювати або зібрати. Ми й гадки не мали, що десь тут поблизу може жити білий, і вчора ввечері розбили табір .біля джерела на узліссі. Вранці я пішов на полювання і побачив дим з вашого комина, після чого послав свого зброєносця назад у табір з доброю звісткою, а сам поїхав сюди. Звісно, я чував про вас - хто в Центральній Африці вас не знає! - і був би дуже радий, якби ви дозволили : мені тижнів зо два спочити і пополювати в околицях.
- Прошу дуже, - відповів Бвана. - Перенесіть табір до річки, де стоять мої люди, і чуйтеся, як удома.
Коли вони повернулися на веранду, Бвана познайомив чужинця з Меріем і Моєю Любою, яка щойно вийшла надвір.
- Це пан Гансон, - сказав він, бо саме так назвався новоприбулий. - Мандрівник, збився з дороги в джунглях на півдні.
Меріем і Моя Люба й собі привіталися з гостем. Чоловік, побачивши їх, наче трохи знітився. Господар пояснив це собі тим, що гість довго не був у товаристві культурних жінок, і поквапився врятувати його з незручного становища, запрошуючи на бренді з содовою, на що пан Гансон згодився з великою полегкістю.
Коли вони пішли, Меріем повернулася до Моєї Любої.
- Це, звичайно, дуже дивно, - сказала вона, - але в мене таке відчуття, що я пана Гансона вже десь бачила. Дивно, але зовсім неможливо. - І більше вже не поверталися до цієї теми.
Гансон не переніс свого табору ближче до бунгало, як радив Бвана. Він сказав, що його слуги досить задерикуваті, і краще хай вони будуть чимдалі від їхніх; а сам він всіляко уникав товариства пань, чим викликав немало насмішок. Проте з чоловіками він кілька разів бував на полюванні, де показав себе вправним і досвідченим мисливцем. Вечори він проводив переважно з білим, що керував господарством Бвани, і вочевидь товариство цього грубуватого чолов’яги було йому милішим, аніж гості господаря з їхньою вишуканістю. Увечері він довгенько гуляв околицями садиби. Траплялося, заходив до саду, де росли чудові квіти, предмет гордості й захоплення Моєї Любої та Меріем. Коли його там заставали, він знічено пояснював, що прийшов лише помилуватися квітами Північної Європи, які Моя Люба так успішно плекала на африканській землі.
Невідомо, втім, чи його більше приваблював запах мальв та флоксів, чи можливість стріти прекраснішу квітку, найчарівнішу з-поміж усіх у місячному сяйві - чорноволосу смагляву Меріем?
Гансон був тут уже три тижні. Увесь цей час він казав, що його люди спочивають і набираються сил після жахливої мандрівки непролазними південними джунглями. Але насправді було зовсім не так. Він поділив загін на два менші, ставлячи на чолі відданих людей, яким міг довіряти. Їм він звірив свої плани і пообіцяв велику винагороду, якщо все вдасться і вони як слід виконають його накази. Одній групі було звелено дуже повільно рухатися на північ шляхом, який сполучається з великими караванними шляхами Південної Сахари. Іншим він наказав іти на захід і там стати табором біля великої річки, що утворювала природний кордон володінь Великого Бвани.
Там за чаркою він розповів господареві, як його “сафарі” йшли на північ, але нічого не сказав про загін, що пішов на захід. Потім одного дня він завважив, що половина його людей утекла. Він сказав це тому, що кілька мисливців з бунгало вирушили в його табір на півночі, і він остерігався, що вони можуть помітити, як виразно поменшала кількість його людей.
Однієї спекотної ночі Меріем, яка не могла заснути, встала і вийшла пройтися садом. Пан Морісон перед цим знову наговорив їй багато ніжних слів, і це так схвилювало дівчину, що вона не могла заснути.
Величезне небо над нею, здавалося, обіцяло ще більшу свободу від сумнівів та питань. Бейнс вимагав, щоб вона сказала, що любить його. Десятки разів вона думала, що слід було відповісти йому взаємністю. Корак був лише спогадом. Вона починала вірити, що він мертвий, бо живий він би цілком полонив її думки. Вона не знала, що він так само вважав її мертвою і так само сумнівався і тому не робив більше спроб розшукати її після того, як було розгромлено селище Ковуду.
Меріем повільно підходила до квітучого куща, за яким причаївся Гансон. Уже багато ночей він приходив сюди, причаювався в засідці, вичікуючи слушної нагоди. На що чи на кого він чекав? Він почув наближення дівчини и напівпідвівся на ліктях. Далеко внизу в стайні заіржав його кінь.
Меріем ішла, повільно простуючи до куща, за яким чекала на неї засідка. Гансон вийняв з кишені велику червону хустку і підвівся на коліна. Кінь у стайні знову заіржав. Далеко внизу, на рівнині, рикнув лев. Гансон обережно сів навпочіпки, готовий враз випростатись.
Кінь знову заіржав - на цей раз ближче. Чутно було, як шелестять кущі, торкаючись тіла тварини. Гансон здивовано розмірковував, звідки тут міг узятися кінь, адже він щойно іржав у стайні. Він повернув голову туди, де мала бути тварина. Те, що він побачив, знову кинуло його додолу, притиснувши до землі, - наближався якийсь чоловік і вів двох осідланих коней.
Меріем також почула це й спинилась, прислухаючись. За мить до неї підійшов пан Морісон Бейнс, ведучи двох осідланих коней.
Меріем здивовано подивилася на нього. Пан Морісон сором’язливо усміхнувся.
- Я не міг заснути, - сказав він, - і вирішив трохи поїздити верхи, але коли зібрався, то побачив вас, і вирішив, що’ ви не відмовите скласти мені товариство. Нічна прогулянка верхи, запевняю вас, дуже добра розвага. Ходімо!
Меріем засміялася. Ця витівка припала їй до смаку.
- Гаразд, - сказала вона.
Гансон тихо вилаявся крізь зуби. Ті двоє повели коней до виходу з саду. Щойно вони вийшли з воріт, як завважили коня Гансона.
- Це, певне, кінь того мандрівника, - сказав Бейнс. - Він, мабуть, приїхав побалакати з нашим управителем, - сказала Меріем.
- Пізненько приїхав, правда? - зауважив пан Морісон. - Я б не зважився поночі вертатися джунглями в його табір.
Наче на підтвердження його слів, десь далеко рикнув лев. Пан Морісон здригнувся й позирнув на дівчину, сподіваючись побачити враження, яке справив на неї цей лиховісний звук. Здавалося, що вона його навіть не чула.
Наступної хвилини двоє верхівців уже їхали по залитій місячним світлом рівнині. Дівчина скерувала коня в бік джунглів, саме туди, звідки долинуло рикання голодного лева.
- Може, нам краще триматися трохи далі від того хлопця? - запропонував пан Морісон. - Здається, ви не чули, як він рикає.
- Чому, чула, - засміялася Меріем. - Поїхали туди, подражнимо його.
Пан Морісон вимушено засміявся. Йому зовсім не хотілося виглядати боягузом перед дівчиною, але ще більше не хотілося їхати поночі в гості до голодного лева. Він помацав карабін в кобурі біля сідла, але місяць сяяв так, що цілитися було б дуже незручно, та він ніколи лева віч-на-віч не бачив - навіть удень. Думка про можливу зустріч глибоко занепокоїла його. Звір перестав тепер . рикати. Його більше не було чутно, й помалу Морісон опанував себе. Вони їхали просто в джунглі, за вітром. Лев причаївся праворуч від них у невеличкій западині. Це був старий звір. Уже дві ночі він нічого не їв, тому що не міг більше полювати так вдало, як замолоду, в славні дні юності, коли він наганяв страх на своїх підданих. Дві ночі й два дні його шлунок був порожній, і багато вже часу він живився лише стервом. Він був старий, але й далі лишався грізним смертоносним звіром.
На узліссі пан Морісон спинився. Їхати далі він не мав ні найменшого бажання. Нума, м’яко ступаючи, простував слідом. Вітер тепер віяв на нього й сподівану жертву збоку. Він дуже довго шукав людей, тому що замолоду скуштував людського м’яса, й хоч це було ніщо супроти зебр чи оленя, зате куди легше здобувалося. Для Нуми людина була кволе повільне створіння, якому завжди товаришив, дражнячи чутливі ніздрі царя звірів, запах спаленого пороху й рушничних пострілів.
Цієї ночі він чув знайомий небезпечний запах, але був голодний до нестями. Нехай там хоч двадцятеро з гвинтівками, але він мусив чимось заповнити шлунок. Нума довго кружляв лісом, щоб урешті залягти проти вітру і водночас мати можливість непомічено спостерігати за обраними жертвами. Нума був зморений голодом, але досвідчений і хитрий. Вітер доніс запах Нуми й людей глибоко в джунглі до ніздрів іншого. Той підвів голову й принюхався. Потім схилив голову набік і почав прислухатися.
- Швидше, - сказала Меріем, - поїхали! Ліс уночі просто чудовий. Він тут негустий, проїхати можна.
Пан Морісон завагався. Він не хотів виказувати страху в присутності дівчини. Такий хоробрий чоловік, яким він себе уявляв, мусить мати відвагу не наражати дівчину на непотрібний ризик. Про себе він не дуже дбав, але егоїзм пана Морісона нагадував йому, що насамперед він повинен подбати про себе. Пан Морісон думав, як би умовити Меріем, бо хотів лише проїхати з дівчиною чимдалі від бунгало. Він збирався поговорити з нею віч-на-віч і, врешті-решт так, щоб вона не змогла опертись його пропозиції. Також хотілося йому й виправдати себе в її очах, перш ніж вони повернуться додому. Він трохи сумнівався в тому, що з усім цим йому поталанить, але сумніви теж були враховані в його плані.
- Лева можна не боятися, - сказала Меріем, помітивши вагання свого супутника. - Левів-людожерів тут не було вже два роки, каже Бвана, і ми добре побавимося, бо тутешнім левам людське м’ясо нелотрібне. Вони тут так добре полюють, що люди їх зовсім не цікавлять.
- О, ні, я левів не боюся, - відповів пан Морісон. - Я лише думаю, що їздити верхи лісом страшенно незручно. Тут і кущі, й гілки, й усе інше, як ви знаєте, що не сприяє приємній прогулянці верхи.
- Тоді підемо пішки, - вирішила Меріем і налагодилася зістрибнути з коня.
- О, ні! - скрикнув пан Морісон, наляканий її рішучістю. - Краще вже справді верхи.
І він скерував коня просто в лісову темряву. Меріем їхала поруч, а попереду, чекаючи слушної нагоди, причаївся Нума.
На галявині з’явився самотній вершник, який тихо лайнувся, побачивши, що двоє передніх зникли з очей. То був Гансон. Він стежив за ними від самого бунгало. Вони їхали простісінько до його табору, тому він був готовий принагідно пояснити, куди їде, якщо його помітять, але вони навіть не озиралися.
Тепер він рушив за обома ними в гущавину джунглів. Він більше не дбав про те, помітять його чи ні. Для такої байдужості було дві підстави. По-перше, у діях Бейнса він виразно побачив суперництво. Певним чином він хотів спробувати повернути ситуацію на свою користь. Гансон бажав переконатися на власні очі, що Бейнс нічого не вчинить із дівчиною. Друга причина була та, що чорношкірі великого Бвани могли помітити зміни в його таборі, погомоніти з його підлеглими, і тоді з’ясувалось би, що він бреше. Адже всі у бунгало з його слів знали, що половина його людей утекла. Тому слід було будь-що побувати у своєму таборі, перш ніж туди доберуться люди Бвани. Була ще одна причина, через яку він так поспішав за дівчиною і її супутником після того, як обоє зникли в джунглях. Одного разу, коли його люди сиділи біля вогнища, з-за високих колючих кущів на них раптово стрибнув величезний лев і схопив одного чорношкірого. Лише завдяки сміливості й винахідливості товаришів, той не наклав життям. Знавіснілого від голоду звіра воїни прогнали списами, палаючими головешками та пострілами з рушниць.
Тому Гансон знав, що в околиці з’явився лев-людожер або ж один із тих численних левів, що поночі виходять на рівнину і в гори полювати, чомусь вирішив спробувати людського м’яса. Лише півгодини тому швед чув рикання голодного лева і не мав ніяких сумнівів, що людожер вистежує Меріем та Бейнса. Він нишком назвав англійця дурнем і вчвал помчав за ними.
Меріем з Бейнсом виїхали на маленьку галявинку. Нума сховався за п’ятдесят кроків від них у кущах. Його жовто-зелені очі напружено стежили за здобиччю, кінчик рудого хвоста спазматично посіпувався. Він промірював очима відстань між собою й ними, міркуючи, стрибати йому вже чи зачекати, поки вони під’їдуть ближче, просто йому в лапи. Він був дуже голодний, але також доволі обережний. Він не хотів утратити здобич через нерозважливий чи надто квапливий стрибок. Якби минулої ночі він був дочекався, доки чорношкірі заснуть, то не довелося б голодувати двадцять чотири години.
Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАНІВ СИН
ЗМІСТ
На попередню
|
|
