Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Данієль Дефо. Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо
Другого дня, вернувшись з ним до свого житла, я почав думати, куди б мені примістити його. Нарешті, щоб йому було краще і щоб спокійніше почувати себе, я зробив йому маленький намет між двома стінами моєї фортеці - внутрішньою і зовнішньою. Сюди виходив надвірний хід з мого льоху; отож я зробив у ньому двері з товстих дощок і міцних палок і припасував їх так, що вони відчинялись усередину, а на ніч замикались [168] на засув; драбини я теж забирав до себе. Таким чином, П'ятниця ніяк не міг пройти до мене у внутрішню огорожу, а коли б і надумав увійти, то неодмінно наробив би такого шуму, що збудив би мене. Вся моя фортеця у внутрішній огорожі, де стояв мій намет, являла собою критий двір. Дах був зроблений з довгих дрючків, що одним кінцем спирались на гору. Ці дрючки я вкрив поперечними жердинами, а замість тесу товсто перешив їх рисовою соломою, твердою, як очерет. До місця, що я залишав собі для входу й виходу за допомогою драбини, я припасував щось ніби спускні двері, які падали з великим гуркотом, як тільки їх трохи натиснути ззовні. Всю зброю я забирав до себе. Але всі ці заходи були цілком зайві. Ніхто ще, мабуть, не мав такого ласкавого, такого вірного й відданого слуги, як мій П'ятниця. Ні гнівливості, ні впертості, ні свавілля, завжди добрий і послужливий, він прихилився до мене, як до рідного батька. Я певен, що, коли б треба було, він віддав би за мене своє життя. Це він довів не раз, цим самим допомігши мені позбутись сумнівів і переконатись, що я зовсім не потребував перестороги.
Іноді це давало мені нагоду спостерігати собі на диво, що, хоч з божої волі багато створінь позбавлені можливості дати належний напрям своїм душевним здатностям, а проте вони обдаровані ними в такій же самій мірі, як і ми. Як і в нас, у них є розум, почуття прихильності, доброта, визнання своїх обов'язків, вдячність, вірність у дружбі, здатність обурюватись несправедливістю - взагалі, все потрібне, щоб робити й сприймати добро. А коли богові буває вгодно дати їм змогу застосувати, як належить, ці здатності, вони користуються ними так само охоче, як і ми. І мені завдавала великого суму думка, що, як доводять це деякі випадки, ми дуже мало застосовуємо всі ці здатності навіть тоді, коли вони освітлені великим світлом божественного розуму і знанням божого слова, поєднаним з нашим розумінням. І чому богові вгодно було сховати це спасенне знання від стількох мільйонів душ, що, як цей бідний дикун, застосували б їх до життя куди краще, ніж це робимо ми? Ось чому я заходив іноді дуже далеко, насмілюючись звинувачувати провидіння в несправедливості такого довільного розподілу благ, коли світло істини ховають від одних, щоб віддати його іншим, і все-таки вимагають виконання обов'язків однаково від усіх. Нарешті я затримав свої думки таким [169] висновком: по-перше, ми не знаємо, яка істина і який закон засуджують частину людства; бог, з необхідності й природи світу, є пресвятий і всесправедливий, s тому він засудить не тих, хто не пізнав його, а тих, хто провинив проти законів своєї совісті, як каже святе письмо, хоч вони й не спізнали вищої істини; по-друге; всі ми лише глина в руках гончаря, і ніякий посуд не може сказати йому: «Чому ти зробив мене таким?» Та вернімось до мого нового товариша. Він мені дуже сподобався, і я взяв собі за обов'язок навчити його всього, що могло бути для нього корисним, а головне - говорити й розуміти мої слова. Він виявив себе дуже здатним учнем, завжди веселим і завжди ретельним. Він так радів, коли розумів мене або коли йому щастило пояснити мені свою думку, що для мене була справжня втіха вчити його. Відколи він оселився зі мною, мені жилось так легко й приємно, що коли б я міг почувати себе в безпеці від дикунів, то, напевне, без жалю погодився б лишитись на острові довіку.
Днів через два чи три по тому, як я привів П'ятницю до свого замку, мені спало на думку, що треба дати йому покуштувати іншого м'яса, коли я хочу відзвичаїти його від жахливої звички їсти людське м'ясо. Отже, одного ранку, йдучи до лісу, я взяв його з собою. Я гадав зарізати козеня з моєї отари, принести його додому й зварити, але дорогою я побачив під деревом дику козу з двома козенятами. «Стій тихо!» - сказав я П'ятниці, схопивши його за руку. Подавши йому знак не рухатись, я націлився, вистрелив і вбив одно з козенят. Бідний дикун, що бачив уже, як я вбив здалека його ворога, був страшенно вражений. Він затремтів, похитнувся і трохи не знепритомнів. Він не дивився на козеня, в яке я націлився, а підняв трохи полу своєї куртки й почав мацати себе, щоб переконатись, чи він не поранений. Бідолашний гадав, мабуть, що я хотів убити його, бо впав передо мною навколішки, почав обнімати мої ноги й дуже довго говорив щось своєю мовою. Я, певна річ, не зрозумів його, але було ясно, що він просить не вбивати його.
Мені скоро пощастило переконати П'ятницю, що я зовсім не збираюсь чинити йому шкоди. Я взяв його за руку, засміявся і, показуючи на вбите козеня, наказав збігати по нього, що він і виконав. Поки він порався коло козеняти і виявляв своє здивування, не розуміючи, яким способом його було вбито, я знову зарядив [170] рушницю. Трохи згодом я побачив на дереві, на відстані пострілу від мене, великого птаха, схожого на яструба. Бажаючи дати П'ятниці наочну науку, я покликав його до себе, показав пальцем спершу на птаха - це насправді була папуга, хоч я прийняв її спочатку за яструба,- потім на рушницю, далі на землю під тим деревом, де сидів птах, закликаючи його подивитись, як він упаде. Нарешті я вистрелив, і він справді побачив, що папуга впала. П'ятниця й цього разу перелякався, незважаючи на мої пояснення. Здивування його було тим більшим, що він не бачив, як я заряджав рушницю, і гадав, мабуть, що в ній сидить якась чарівна руїнницька сила, що на всякій відстані несе смерть людині, звірові, птиці і взагалі всякій живій істоті. Довго ще не міг він отямитись від подиву, якого наганяв на нього кожний мій постріл; здається, коли б я дозволив йому, він почав би обожнювати мене й мою рушницю. Спочатку він не зважувався доторкнутись до рушниці і розмовляв з нею, як з живою істотою, коли був близько від неї. Він признавався мені потім, що просив тоді рушницю не вбивати його.
Коли його переляк трохи вгамувався, я наказав йому принести мені забиту птицю. Він відразу пішов, але забарився, шукаючи, бо виявилось, що папугу я не вбив, а лише поранив, і вона відлетіла досить далеко від того місця, де вона впала. Нарешті П'ятниця все-таки знайшов і приніс її. Бачивши, що він досі не зрозумів, як працює рушниця, я скористався його відсутністю і знову зарядив рушницю на випадок, коли б ми знову спіткали яку-небудь дичину; але нам більше нічого не трапилось. Я приніс козеня додому і того ж вечорі оббілував його якомога краще. Потім я відрізав чималий кусок свіжої козлятини, зварив його в череп'яному горщику, і в мене вийшов чудовий бульйон. Я поїв спершу сам, а тоді почастував П'ятницю. Бульйон дуже йому сподобався, тільки він дивувався, чому я їм бульйон та м'ясо з сіллю. Він почав жестами показувати мені. Що так несмачно. Взявши в рот трошки солі, він почав відпльовуватись і вдавати, ніби його нудить від неї, а після пополоскав рот водою. Тоді я теж узяв у рот шматочок м'яса без солі й почав плювати, показуючи, що мені бридко їсти без солі. Але це не справило на П'ятницю ніякого враження, і я так і не міг привчити його солити м'ясо або суп. Не скоро після цього почав він класти сіль у їжу, та й то дуже мало. [171]
Отак нагодувавши його вареним м'ясом та супом, я вирішив почастувати його другого ж дня смаженою козлятиною. Я засмажив її, повісивши над вогнищем, як це мені траплялось часто бачити в Англії. З обох боків вогнища я встромив у землю дві жердини, між ними закріпив поперечну третю, повісив на неї кусок козлятини й перевертав її, поки вона не засмажилась. П'ятниця не тямився від моєї витівки, а коли він покуштував мою страву, то його задоволення не мало межі. Найкрасномовнішими жестами дав вій мені зрозуміти, як подобається йому ця страва, і нарешті сказав, що ніколи вже більше не їстиме людського м'яса. Певна річ, це мене дуже втішило.
Другого дня я посадив його за роботу, наказавши молотити та віяти зерно. Спочатку я показав йому, як я робив це сам. Він швидко зрозумів і почав працювати дуже ретельно, особливо коли довідався, що це робиться для того, щоб виробляти з зерна хліб. При ньому я замісив тісто і спік хліб. Незабаром П'ятниця став справлятись з усією моєю роботою так само, як і я. Тепер я почав відчувати, що, замість одного рота, маю два і що мені треба збільшити своє поле та сіяти більше зерна, щоб нагодувати їх. Я вибрав більшу ділянку землі і почав обгороджувати її так само, як і попереду. П'ятниця дуже ретельно й дуже охоче допомагав мені в цій роботі. Я пояснив йому, навіщо вона, сказавши, що це буде нове поле, бо нас тепер двоє, і хліба треба вдвоє більше. Його дуже зворушило, що я так дбаю про нього. Він, як умів, старався пояснити, що розуміє, наскільки тепер, коли він зі мною, побільшало в мене роботи. Він пояснив, що буде щиро працювати, коли я дам йому роботу і покажу, як її виконувати. Це був найщасливіший рік мого життя на острові. П'ятниця почав дуже добре говорити. Він знав назви майже всіх речей, про які я міг його запитати, і всіх місць, куди я міг його послати. Він дуже любив розмовляти зі мною. Отак я знову почав потроху користуватись своїм язиком, бо досі мав для цього дуже мало нагод -я маю на увазі розмову. Крім утіхи, якої завдавала мені розмова з ним, сама присутність цього хлопця була для мене радістю, так припав він мені до серця. Щодня більше чарувала мене його чесність та щирість. Потроху я всією душею прихилився до нього, та й він полюбив мене так, як, гадаю я, зроду не любив нікого. [172]
Якось мені захотілось дізнатись, чи не тужить він за батьківщиною і чи не хоче вернутись туди. Тоді він уже досить вільно володів англійською мовою і міг відповідати майже на всі мої запитання. Коли я спитав його, чи перемагав коли-небудь його народ, П'ятниця посміхнувся й відповів: «Так, так. Ми завжди битись краще».- Він хотів сказати: «завжди б'ємось краще, ніж інші». І ми почали таку розмову:
Господар. Ти кажеш, що ви завжди б'єтесь краще,- сказав я.- А як же трапилось, що тебе взяли в полон, П'ятнице?
П'ятниця. Мій народ усе-таки багато побив.
Господар. Як же побив? Коли твій народ побив їх, то як же сталося, що тебе забрали?
П'ятниця. їх більше, ніж мій народ, у тому місці, де я був. Вони забрали один, два, три та мене. Ми побили в іншому місці, там, де мене не було. Там наші забрали один, два, три, велику тисячу.
Господар. Тоді чому ж ваші не визволили вас від ворогів?
П'ятниця. Ті повели один, два, три та мене й посадили в човен, а наш народ човна не було.
Господар. Гаразд. А скажи мені, П'ятнице, що робить ваш народ з своїми полоненими? Теж відвозить на човнах і з'їдає, як ті?
П'ятниця. Так, мій народ теж їсть людей; всі їдять.
Господар. А куди вони їх відвозять?
П'ятниця. Різні місця - куди схочуть.
Господар. А сюди привозять?
П'ятниця. Так, так, і сюди привозять. Різні місця.
Господар. А ти бував тут з ними?
П'ятниця. Так, я бував. Там бував (показав пальцем на північно-західний край острова, що був, видно, їхнім берегом).
Як я зрозумів, мій слуга П'ятниця справді бував уже тут з дикунами, що відвідували береги дальшої частини острова, і брав участь у канібальських бенкетах на зразок того, на якому згодом і сам він опинився як жертва. Коли через якийсь час я набрався духу повести його на згаданий берег, П'ятниця зараз же впізнав місцевість і розповів мені, що одного разу, коли він приїздив на острів з своїми, вони на цьому самому місці вбили й з'їли двадцять чоловік, двох жінок і одну дитину. Він не знав, як сказати англійською мовою «двадцять», [173] і, щоб пояснити мені, скільки людей вони тоді з'їли, поклав двадцять камінців один коло одного і попросив мене перелічити їх.
Я розповідаю про ці розмови з П'ятницею, бо вони правлять за вступ до дальшого. Після описаної розмови я запитав його, чи далеко до суходолу від мого острова та чи часто гинуть їхні човни, перепливаючи цю відстань. Він відповів, що путь цілком безпечна і що жоден із їхніх човнів не загинув, бо там течія і вітер ранками завжди в один бік, а вечорами - в протилежний. Спочатку я гадав, що течія, про яку говорив П'ятниця, залежить від припливу та відпливу, але згодом дізнався, що це вплив великої річки Оріноко, бо саме проти її гирла лежить мій острів. А смуга землі на захід та північний захід від мого острова, яку я вважав за суходіл,- це був великий острів Трінідад, на північ від гирла тієї ж самої річки. Я ставив П'ятниці тисячу запитань про цю землю та ЇЇ мешканців, бо мені хотілось знати, які там береги, яке море, які племена живуть поблизу. Він дуже охоче розказував усе, що знав сам. Розпитував я його й про те, як звуться різні племена, що мешкають у тих місцях, але дізнався небагато. Він правив одно «Каріб». З цього легко було дізнатись, що він говорить про карибів, які, як це показано на наших картах, живуть саме в цій частині Америки по всьому побережжю від гирла Оріноко до Гвіани і далі до Сен-Мартена. Він розказав мені також, що далеко «за місяцем», тобто в тій країні, де сідає місяць, або, говорячи інакше, на захід від його батьківщини, живуть такі, як і я, білі, бородаті люди,- він показував на мої довгі бакенбарди, вже згадувані мною. Він казав, що ці білі люди вбили багато народу. Як я зрозумів, він говорив про іспанців, що вславились на цілий світ своїми жорстокостямв в Америці, де в усіх племенах пам'ять про них переходить від батька до сина.
На моє запитання, чи не знає він способу переправитись з нашого острова до тих білих людей, П'ятниця відповів:
- Так, так, треба пливти двома човнами.
Я довго не розумів, що хотів він сказати своїми «двома човнами», але нарешті, хоч і з великими труднощами, догадався, що він має на увазі велике судно, як два човни завбільшки. Ця розмова дуже втішила мене. Від того дня в мене народилася надія, що рано чи [174] пізно я вирвуся з свого ув'язнення і що допоможе мені б цьому мій бідний дикун.
Протягом довгого спільного життя з П'ятницею, коли він навчився говорити зі мною і розуміти мене, я завжди старався закласти в його душу основи релігії. Якось я спитав його: «Хто тебе зробив?» Бідолашний не зрозумів мене. Він думав, що я запитую, хто був його батько. Тоді я заходився коло нього з другого краю і спитав, хто зробив море та землю, де ми ходимо, хто зробив гори та ліси. І він відповів мені: «Старий Бенамукі, що живе понад усім». Він не міг нічого розповісти мені про цю поважну особу, крім того, що Бенамукі - дуже старий, багато старіший, ніж море та земля, старіший, ніж місяць та зорі. А коли я запитав його, чому все суще не поклоняється цьому старому, якщо він утворив усе, П'ятниця став дуже серйозним і з цілком невинним виглядом відповів:
- Усі на світі кажуть до нього: «О!»
Потім я запитав, чи йдуть кудись люди його племені після смерті, і він сказав на це:
- Всі вони йдуть до Бенамукі.
- І ті, кого вони з'їдають,- спитав я,- теж ідуть до Бенамукі?
- Так,- відповів він.
Так почав я вчити його пізнавати бога. Я сказав, що великий творець усього сущого живе високо (я показав рукою на небо) і керує світом з допомогою тієї ж влади і того ж провидіння, якими він утворив його. Я сказав, що він - всемогутній, може зробити з нами все, що захоче, все дати і все відібрати. Так поступово відкривав я йому очі. Він слухав з великою увагою. З радісним зворушенням поставився він до мого оповідання про Ісуса Христа, посланого на землю спокутувати наші гріхи, про наші молитви богові, що завжди чує нас, хоч він і далеко від нас на небесах. Одного разу він сказав мені:
- Коли ваш бог живе вище за сонце і все ж таки чує вас, то, виходить, він більший від Бенамукі, бо Бенамукі не так далеко, а чує нас лише на високих горах, Де він живе, коли ми ходимо туди розмовляти з ним.
- А ти ходив коли-небудь на ті гори, щоб розмовляти з ним? - спитав я.
- Ні,- відповів він,- молодь ніколи не ходить, а ходять лише старі, яких ми звемо «увокекі». Вони ходять туди й говорять там: «О!» (так називав він моління). [175]
Увокекі потім приходять додому й кажуть усім, що говорив їм Бенамукі.
Скільки я міг зрозуміти з його пояснень, їхнє плем'я зве «увокекі» своїх священиків чи жерців.
З усього цього я зробив висновок, що священики є навіть у найнеосвіченіших язичників, а повивати релігію таємницею, щоб забезпечити повагу народу до священиків, властиво не тільки католицькій, а, мабуть, усім релігіям на світі.
Я всіма способами намагався пояснити П'ятниці це шахрайство і сказав йому, що запевнення їх дідів, ніби вони ходять на гори говорити «О!» богові Бєнамукі і ніби він оповіщає їм там свою волю,- найчистіша брехня, а якщо вони з ким-небудь і розмовляють на горі, то хіба що з злим духом. Тут я докладно розказав про диявола, про його повстання проти бога, про його ненависть до людей та про її причини. Розповів, як він удає з себе бога серед богів, не просвічених словом божим, і примушує їх поклонятись йому замість бога; на які хитрощі він піднімається, щоб занапастити людський рід, як він потай пролазить у нашу душу, потураючи нашим пристрастям, як він уміє наставляти нам пастки, пристосовуючись до наших нахилів і таким чином примушує людину спокушати саму себе та йти на загибель. Я переконався, що дати йому правдиве уявлення про диявола було не так легко, як про існування бога. Природа допомагала всім моїм аргументам, якими я доводив необхідність існування великої первопричини, існування керівної сили, таємничого провидіння та справедливість віддавання почестей тому, хто створив нас, і таке інше. Та це не допомагало створити уявлення про злого духа, про його походження, його природу і, особливо, про його нахил творити зло самому та примушувати нас робити зло. Одного разу бідолашне створіння так збентежило мене своїм цілком природним і невинним запитанням, що я просто не знав, що йому сказати. Перед тим я дуже багато говорив йому про могутність бога, про його велику огиду до гріха і про те, як він карає вогнем тих, хто чинить беззаконня. Я говорив, що, створивши всіх нас, він може знищити нас і цілий світ за одну мить. Дикун весь час слухав мене дуже серйозно. Після цього я розповів йому, як диявол змагається з богом в серцях людей і вживає всіх хитрощів та підступів, щоб розладити добрі наміри провидіння і зруйнувати царство Христа на світі. [176]
- Гаразд,- сказав П'ятниця,- але ти кажеш, що бог дуже сильний та великий; хіба ж він не такий сильний, як диявол?
- Так, так, П'ятнице,- відповів я,- бог сильніший за диявола, і тому ми благаємо бога, щоб він повалив його під наші ноги, щоб він дав нам змогу опиратись його спокусам і погасити його вогненні стріли.
- Але,- сказав він знову,- якщо бог сильніший, могутніший за диявола, то чому бог не вб'є його, щоб той не робив більше зла?
Я був дуже вражений цим запитанням, бо, хоч і був тоді вже старою людиною, але богослов з мене був ще молодий, а казуїст досить поганий. Спочатку я не знав, що сказати. Я удав, ніби не розслухав його, і спитав, що він сказав. Та він був надто зацікавлений моєю відповіддю, щоб забути своє запитання, і повторив його достотно тими ж самими словами, що я навів вище. На той час я вже трохи опам'ятався і сказав:
- Наприкінці бог суворо покарає його, бог береже його для суду, щоб вкинути потім у бездонну яму, де він горітиме у вічному вогні.
Ця відповідь не задовольнила П'ятницю, і він повторив мої слова:
- Береже! Не розумію, чому не вбити диявола тепер, не вбити його давно?
- Ти можеш також запитати мене,- сказав я,- чому бог не вбиває тебе й мене, коли ми чинимо тут зло та ображаємо його. Нас зберігають для каяття і для того, щоб згодом простити.
Він трохи замислився.
- Гаразд, виходить,- сказав він надзвичайно палко,- це добре, так, виходить, ви, я, диявол і все зле, все зберігається для каяття, і бог простить усім.
Тут він знову остаточно побив мене, і це показало мені, які прості й природні здогади ведуть розумне створіння до пізнання бога та служіння йому і як властиво це нашій природі. Адже ніщо, крім божественного одкровення, не може дати нам пізнати Ісуса Христа, посланого ради нашої спокути, посередника Нового завіту й нашого оборонця коло підніжжя престолу божого. Я сказав, що ніщо, крім божественного одкровення, не може утворити цього в нашій душі, і тому євангеліє господа нашого й спасителя Ісуса Христа, а саме слово боже та дух святий, обіцяні як керівники та просвітителі його людності, є конче потрібні навчителі душ людських [177] у спасенному пізнанні бога, а разом і спосіб урятуватися.
Ухилившись від продовження цієї розмови з моїм слугою, я швидко підвівся, ніби мені треба було вийти. Виславши його з якогось приводу, я почав гаряче просити бога дати мені спроможність навчити це бідне створіння з допомогою його духа, сприйняти серцем світло пізнання бога в Христі, помиривши його з самим собою. Я просив навчити мене говорити йому про боже слово так, щоб переконати його сумління, відкрити його очі і спасти його душу.
Коли він знову прийшов до мене, я почав з ним довгу розмову про спасіння людей визволителем всього світу і про євангельську істину, що провіщається з неба, тобто про каяття перед богом та про віру в нашого все» благого господа Ісуса.
Далі, як вмів, я пояснив йому, чому всеблагий наш визволитель прибрав подоби не ангела, а нащадка Авраамового, і що через це впалі ангели не зможуть спастись, бо він прийшов тільки для загиблих овець із дому Ізраїля, і таке інше.
Просвічуючи це бідне створіння, я оперував більше щирістю, ніж знанням, і мушу признатись, що, пояснюючи йому основи релігії, навчився й сам багато такого, чого раніше не знав зовсім або не обмірковував як слід. Все це, природно, спадало мені на думку, коли я шукав у своїй голові аргументів, потрібних для освічення цього бідного дикуна. Я почав запитувати сам себе частіше, ніж це бувало раніш. Чи був цей нещасний дикун корисним для мене, чи ні, все-таки я мав підставу бути вдячним небу за те, що він прийшов до мене. Мій сум був тепер легшим для мене, моє житло стало для мене без міри приємнішим, та я думав, що протягом усього приділеного мені самітницького життя я ні разу не підвів голови, щоб подивитись на небо та пошукати там руку, що занесла мене сюди; тепер, під керівництвом провидіння, я став знаряддям спасіння життя й душі бідного дикуна і дав йому справжнє знання релігії та християнських істин, щоб він міг пізнати Ісуса Христа і здобути вічне життя. Коли я думав про все це, таємна радість обнімала всі куточки моєї душі, і я щиро радів, що мене занесло сюди, хоч раніше часто вважав це найжахливішим з усіх лих, що будь-коли траплялись зі мною.
Весь свій вільний час я присвятив таким розмовам [178] з П'ятницею, і вони зробили три роки нашого спільного життя приємними і цілком щасливими, коли на цьому світі можливе цілковите щастя.
Мій дикун став тепер добрим християнином, багато кращим за мене, хоч я сподіваюсь - і дякую за це творцеві,- що обидва ми були втішені й поновлені каяттям. Ми могли читати слово боже і, слухаючи його, були не далі від бога, ніж якби ми жили в Англії.
Я завжди намагався, читаючи святе письмо, пояснити йому значення прочитаного, і він своїми серйозними запитаннями допомагав мені, як я казав уже, краще вивчити святе письмо, ніж вивчив би я, читаючи його на самоті. Не можу не згадати тут і про те, що спостеріг я за свого самітницького життя, а саме: яке то безкрає й невимовне благодійство, що пізнання бога та навчання про визволення нас Ісусом Христом викладене в слові божому так повно й легко для засвоєння й зрозуміння. Саме вже читання святого письма дало мені змогу зрозуміти мій обов'язок, щоб просто перейти до великої справи покутування своїх гріхів, щоб, скориставшись словом спасителя, перейти до повного перетворення на ділі та до виконання всіх наказів божих, без жодного людського навчителя або керівника; одного такого наказу досить, щоб просвітити дике створіння та зробити його таким християнином, рівних якому я мало знав у моєму житті.
Щодо дискусій, суперечок, сварок та змагань, що точились у світі навколо релігії, щодо тонкощів її науки, щодо проектів церковного управління, то нам вони були зовсім не потрібні, так само, як, на мою теперішню думку, не потрібні вони були й для решти світу. У нас був надійний провідник до неба - слово боже, і ми мали, дяка богові, надію, що дух божий навчить і напутить нас обох слухняними й покірними його слову. Я не бачу найменшої користі від найглибшого знання тих пунктів релігійних суперечок, що наробили стільки колотнечі в світі,- якби навіть я й набув цього знання. Але я мушу продовжити розповідну частину моєї повісті і привести всі її частини до ладу.
Коли ми з П'ятницею познайомились ближче і він уже міг не тільки розуміти майже все, що я йому говорив, а й сам почав досить швидко розмовляти ламаною англійською мовою, я розповів йому історію моїх пригод, особливо те, як я потрапив на цей острів, скільки [179] років прожив на ньому і як я провів ці роки. Я відкрив йому таємницю пороху та куль (бо для нього Це справді була таємниця) і навчив стріляти. Я подарував йому ніж, що дуже захопило його, і зробив йому портупею, подібну до наших англійських портупей для тесаків; але, замість тесака, я дав йому сокиру, бо вона була не тільки доброю-зброєю в деяких випадках, а й дуже корисною річчю при всякій нагоді.
Я розповів П'ятниці про європейські країни, зокрема про Англію, пояснивши, що я звідти родом. Я описав, як ми живемо, як правимо службу божу, як поводимось один з одним, як торгуємо по всіх частинах світу, переправляючись на кораблях. Я розповів йому про рештки корабля, на яких я був, і показав місце, де лежали колись ті рештки, тепер уже зниклі. Я показав йому й рештки шлюпки, на якій ми рятувались і яку згодом, як я вже казав, викинуло на острів. Ця шлюпка, яку я не мав сили зрушити з місця, тепер цілком розвалилась. Побачивши її, П'ятниця замислився і довго мовчав. Я спитав його, про що він думає, і він відповів:
- Мій бачив шлюпка, як ця, плавав те місце, де мій народ.
Я довго не міг зрозуміти, що він хоче сказати, але нарешті, після довгих розпитувань, виявилось, що таку ж саму шлюпку прибило до тієї землі, де живе його плем'я. Я зараз же подумав, що якийсь європейський корабель розбився коло тих берегів і ту шлюпку зірвало з нього хвилями. Але чомусь мені не спало на думку, що в шлюпці могли бути люди і, розпитуючи далі, я цікавився лише шлюпкою.
П'ятниця описав мені її дуже докладно, але лише тоді, коли він додав жваво: «Білі люди не потонули, ми їх врятували»,-я зрозумів його краще і запитав, чи були в шлюпці білі люди.
- Так,- відповів він,- повна шлюпка білих людей.
- Скільки ж їх було?
Він на пальцях нарахував сімнадцять.
- Де ж вони? Що з ними сталося?
- Вони живі, живуть у наших,- відповів він.
Це наштовхнуло мене на нову думку: чи не з того корабля, що розбився перед моїм островом, були ті сімнадцять чоловік. Мабуть, перекачавшись, що корабель наскочив на скелю і що йому загрожує неминуча загибель, всі вони покинули його й пересіли в шлюпку, а 180
потім їх прибило до землі дикунів, де вони й залишились. Я почав допитуватись у П'ятниці, чи напевне він знає, що білі люди живі. Він жваво відповів: «Напевне, напевне» - і додав, що скоро вже чотири роки, як вони, живуть у його земляків, і що ті не тільки не кривдять їх, а навіть годують. На моє запитання, як могло статі ся, що дикуни не вбили їх і не з'їли, він відповів: - Білі люди стали нам брати,- тобто, скільки я зрозумів його, вони замирилися з ними, і додав: - Наші їдять людей, коли війна,- тобто тільки полонених із ворожих племен.
Минув немалий час після цієї розмови. Якось ясного дня, зійшовши на вершину горба в східній частині острова, звідки, як відомо читачеві, я багато років тому побачив американський континент, П'ятниця довго вдивлявся в далечину в тому напрямі і раптом почав скакати, танцювати й кликати мене до себе, бо я був досить далеко від нього. Я підійшов і спитав, у чому справа. - О, радість! О, щастя!-вигукнув він.- Он там, дивіться... звідси видно... моя земля, мій народ!
Я помітив, як на його обличчі з'явився вираз незвичайної радості: очі іскрились, здавалось, ще хвилина - і він полине через море, до рідного краю. Це спостереження навіяло мені багато думок, і я почав ставитись до свого слуги з меншим довір'ям. Я був певен, що при першій нагоді П'ятниця вернеться на батьківщину і забуде там не тільки свою нову віру, але й усе, чим він мені зобов'язаний; може, навіть зрадить мене ради своїх одноплеменців, приведе їх сотню чи дві на мій острів, вони уб'ють мене і з'їдять, і він бенкетуватиме з ними так само весело, як вони звичайно бенкетують, пожираючи взятих в полон ворогів. Але, гадаючи так, я був дуже несправедливий до бідного чесного дикуна і згодом пошкодував, що так поставився до нього. А проте моя підозра щодня зростала. Так минуло кілька тижнів. Я став трохи обачнішим і не таким ласкавим до нього, як попереду. Але це справді було дуже несправедливо: чесне, вдячне створіння про це навіть не думало і додержувалось, як виявилось на моє велике задоволення згодом, найкращих правил християнської моралі.
Ставлячись до П'ятниці з підозрою, я, як ви, мабуть, здогадуєтесь, щодня розпитував його, гадаючи, що він викриє який-небудь свій план, спрямований проти мене, але він говорив так щиро й простодушно, що мені нічим [181] було підкріпити своєї підозри. Я, нарешті, заспокоївся і він знову заволодів моїм довір'ям, навіть не помітивши моєї тривоги, і згодом я не міг уже підозрівати його в обмані.
Одного разу, коли ми з П'ятницею знову піднялися на той горбок (тільки цього разу над морем стояв туман і континенту не було видно), я спитав його:
- Ну, П'ятнице, хотів би ти вернутись на батьківщину, до свого народу?
- Так,- відповів він,- я був би дуже радий бути серед свого народу.
- Що ж ти робив би там? - вів я далі.- Знову зробився б дикуном і почав би, як раніше, їсти людське м'ясо?
Його обличчя набрало зосередженого виразу, він похитав головою і відповів:
Книга: Данієль Дефо. Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо
ЗМІСТ
На попередню
|
|
