Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Данієль Дефо. Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо
- Ні, ні. П'ятниця сказав би там їм усім: живіть хороше, моліться богу, їжте хліб, козлятину, молоко, не їжте людського м'яса.
- А якщо ти їм це скажеш, вони не вб'ють тебе? Він глянув на мене так само спокійно і відповів:
- Ні, не вб'ють. Вони любитимуть учитись добра,- бони будуть раді навчитись добра, хотів він сказати - і додав:- Вони багато чого навчились від бородатих людей, що приїхали човном.
Тоді я знову спитав, чи хотів би він вернутись до них. П'ятниця посміхнувся й відповів, що не зміг би пропливти так багато.
Я сказав, що зроблю йому човен; він відповів, що охоче поїде, якщо я поїду з ним.
- Як це я поїду? - спитав я.- Вони ж з'їдять мене.
- Ні, ні, не з'їдять,-промовив він палко,-я зроблю так, не з'їдять, я зроблю так, вони тебе дуже любити.
Мій чесний П'ятниця хотів сказати цим, що розкаже своїм землякам, як я побив його ворогів та врятував йому життя, і що за це вони полюблять мене. Після цього він своєю ламаною мовою розповів, як ласкаво поставились вони до сімнадцяти білих бородатих людей, занесених туди лихою пригодою.
З того часу, признаюсь, мені вроїлась у голову думка спробувати переправитись на суходіл і розшукати там бородатих людей, про яких говорив П'ятниця. Безперечно, це були іспанці або португальці, і, думав я, коли мені пощастить приєднатись до них, ми вкупі, бувши на суходолі, знайдемо спосіб вирватись звідти швидше, ніж це робив би я сам на острові, за сорок миль від суходолу, не маючи допомоги. Отже, через кілька днів я знову почав з П'ятницею ту ж саму розмову. Я сказав, що дам йому човен, щоб він міг повернутись на батьківщину, і повів його на протилежний кінець острова, де стояв мій фрегат. Вичерпавши з нього воду (щоб краще його зберегти, я затопив його), я підвів П'ятницю до берега, показав йому фрегат, і ми сіли в нього.
Виявилось, що П'ятниця чудовий гребець; човен ішов нього, мабуть, так само легко і швидко, як і в мене. Коли ми відійшли від берега, я сказав йому:
- Ну що ж, П'ятнице, поїдемо до твоїх земляків?
Він здивовано глянув на мене: очевидно, човен здавався йому надто малим для такої далекої подорожі. Тоді я сказав йому, що в мене є трохи більший човен, і другого дня повів його на те місце, де стояв мій перший човен, якого я не міг спустити на воду. П'ятниці він здався досить великим. Але від часу збудування цього човна минуло двадцять два чи двадцять три роки; весь цей час човен стояв під відкритим небом, його пекло сонце й мочили дощі, тому він весь розсохся й прогнив. П'ятниця сказав, що такий човен буде цілком годящий, і на нього можна буде навантажити досить харчів, хліба та питва.
Таким чином, моє рішення поїхати разом з ним на суходіл настільки зміцнилось, що я запропонував йому збудувати такий самий човен і поїхати ним додому. Він не відповів ні слова, але став дуже похмурим та сумним. Коли я спитав, що з ним, він сказав:
- За що ти сердитий на П'ятницю? Що мій зробив?
- З чого ти взяв, що я сердитий на тебе? - спитав я,- я зовсім не сердитий.
- Не сердитий! Не сердитий! - пробурчав він кілька разів,- а навіщо випроваджувати П'ятницю додому?
- Та ти ж сам казав, що тобі хочеться додому,- відказав я.
- Так, хочеться,- відповів він,- але тільки, щоб обидва. П'ятниця не хоче туди, господаря там немає.
Одно слово, він і слухати не хотів, щоб покинути мене.
- Ну, я поїду,- сказав я.- Але що я там робитиму?
Він жваво обернувся до мене: [183]
- Ти багато робити, добре робити; навчати дикі ; люди бути добрі, приручені, смирні і говорити їм пізнати бога, молитись богові, жити нове життя.
- Ого, мій друже! - зітхнув я на це.- Ти сам не знаєш, що говориш. Я ж сам тільки темна людина.
- Так, так!-скрикнув він - Мене навчав добра, їх будеш навчати.
- Ні, ні, П'ятнице,- сказав я,- їдь без мене, а я залишусь тут і буду жити, як жир. сам.
Він знову насупився, потім раптом підбіг до сокири, яку він звичайно носив, схопив її і простяг мені. - Що мені з нею робити? - спитав я.
- Ти взяти й убити П'ятницю,- відповів він.
- Для чого ж мені тебе вбивати?
- А чому женеш геть П'ятницю? - відказав він дуже швидко.- Убий П'ятницю, не жени його геть.
Він справді був дуже засмучений; я помітив на його очах сльози. Його прихильність до мене була така очевидна, що я тоді ж сказав йому і потім часто повторював, що, поки він сам хоче жити зі мною, я ніколи не прожену його.
Отже, все це остаточно переконало мене, що П'ятниця відданий мені навіки, що єдина причина його бажання вернутись на батьківщину - гаряча любов до своїх одноплеменців і надія, що я навчу їх добра. Але, не бувши надто зарозумілим, я не мав наміру братись до такої відповідальної справи, як освіта дикунів. Проте моє бажання визволитись анітрохи не поменшало від цього. Моє нетерпіння особливо збільшилось після тієї розмови, з якої я дізнався, що сімнадцять бородатих людей живуть так близько від мене. Не відкладаючи справи надалі, я почав шукати разом з П'ятницею відповідне товсте дерево, з якого можна було б зробити велику пірогу або човен, щоб пуститись на ньому в путь. На острові росло стільки будівельного лісу, що з нього можна було б збудувати цілий флот - не те що пірог або човнів, а й добрих великих суден. Та, щоб уникнути помилки, зробленої під час будування першого човна, я вважав за найпотрібніше знайти дерево якомога ближче до берега. Тоді нам не дуже важко буде спустити човен на воду.
Нарешті П'ятниця натрапив на цілком годяще для нас дерево. Він краще за мене знав, якого сорту ліс потрібний для цього. Я не можу сказати, якої породи було дерево, яке ми зрубали: кольором та запахом воно [184] було як фустикове дерево або щось середнє між ним та нікарагуанським. П'ятниця настоював, щоб колоду випалити зсередини, як це роблять дикуни, будуючи свої піроги, але я сказав, "що легше буде видовбати ЇЇ теслярським інструментом, і коли я показав йому, як це робиться, він погодився, що так буде зручніше. Ми зараз же стали до роботи, і за місяць важкої праці човен був готовий. Ми обтесали його зовні сокирами (я навчив П'ятницю й цієї роботи) і надали йому правильної форми човна. Але потрібно було що кілька тижнів, щоб спустити наш човен на воду, "бо ми посували його на дерев'яних котках дюйм по дюйму.
Коли човен був уже на воді, я здивувався, як спритно, незважаючи на розміри судна, П'ятниця орудував ним, як швидко він повертав його і як добре гріб. Я спитав його, чи можемо ми рушити в море в такому човні.
- О так,- відповів П'ятниця,- він пливтиме дуже добре, хоч і великий вітер.
Та в мене був ще один план, невідомий П'ятниці,- зробити щоглу, парус і якір. Дістати щоглу було легко: я вибрав молоденьке дерево, що росло поблизу, наказав П'ятниці зрубати його і розповів, як відрубати гілля та обтесати стовбур. Але з парусом мені довелось поратись самому. У мене залишились іще старі паруси або, краще сказати, шмаття від них, бо вони лежали марно більше ніж двадцять шість років; я не дуже дбав про їх збереження, бо не думав, що вони можуть коли-небудь придатись, і був певен, що всі вони погнили. Так воно справді й було, але все ж таки я знайшов два трохи міцніші клапті і взявся зшивати їх. Це коштувало мені багато праці, бо в мене не було навіть голок. Нарешті я змайстрував щось подібне до поганенького великого трикутного паруса, що зветься в Англії «баранячою лопаткою», та ще маленький парус, так званий «шпринтов». Такими парусами я вмів добре керувати, бо вони були в мене на баркасі, на якому я тікав із Берберії, про що я розповів уже раніше.
Майже два місяці порався я, влаштовуючи щоглу та паруси, бо хотів мати все до ладу; змайстрував ще третій, передній парус, що мусив допомогти повертати човен при зміні галсу. Але, головне, я приробив стерно, і це мусило значно полегшити керування човном. Бувши поганим корабельним майстром, я розумів, проте, користь і навіть необхідність такого приладу, як стерно, [185] і не пожалкував праці, щоб зробити його. Якщо взяти до уваги всі мої невдалі спроби, він забрав у мене стільки ж часу, як і будування цілого човна.
Зробивши все це, я почав учити П'ятницю керувати човном, бо, хоч гребець з нього був дуже добрий, але на стерні та парусах він зовсім не знався. Він дуже здивувався, побачивши, як я орудую стерном і як надимається парус то з одного, то з другого боку, залежно від зміни напряму. Але він дуже швидко зрозумів усю цю науку і став вправним моряком. Тільки одного він не міг навчитись - користуватись компасом. Але в тих широтах рідко буває хмарна погода, а туманів майже зовсім не буває, тому компас для нашої подорожі був тепер зовсім не потрібний. Удень ми могли держати на берег, що маячів у далечині, а вночі керуватись зорями. А дощової пори однаково не можна було вирушати з дому ні морем, ні суходолом.
Настав двадцять сьомий рік мого полону. Останніх трьох років, правда, можна було б не рахувати, бо, коли з'явився П'ятниця, життя моє зовсім змінилось. Двадцять шості роковини я відсвяткував подячною молитвою, як і минулі роки. Я дякував творцеві за великі милості, які він послав мені в моїй самотності. Якщо я мав за що дякувати йому раніше, то тепер тим більше. Мені було дано нові докази того, як дбає про мене провидіння, і великі надії на близьке визволення. Я був непохитно переконаний, що не проживу на острові й року. Та, незважаючи на таку впевненість, я не занедбував свого господарства, а, як і попереду, копав землю, засівав, обгороджував нові ниви, ходив за своєю Отарою, збирав та сушив виноград. Одно слово, робив усе, що було потрібно.
Тим часом наближалась дощова пора, коли я звичайно більшу частину дня сидів дома. Отже, я сховав наш новий човен, завівши його в бухточку, де, як уже сказано, я причалював колись з своїми плотами. Під час припливу я витяг його на берег і наказав П'ятниці викопати невеликий док завбільшки та завглибшки, щоб човен міг плавати в ньому. Коли відплив скінчився, ми міцно загатили док, щоб не пустити в нього воду, і таким чином човен стояв на сухому навіть під час припливу. Від дощів ми накрили його товстим шаром гілок, як дахом. Тепер ми могли спокійно чекати листопада або грудня, коли я вирішив рушити в подорож.
Як тільки почало розгодинюватись, мої думки про [186] подорож вернулись, і я почав готуватись до далекого плавання. Я заздалегідь розраховував, який запас харчів буде нам потрібний, і заготував усе, що треба. Тижнів через два я гадав відкрити док і спустити човен на воду. Якось уранці, за своїм звичаєм готуючись до подорожі, я послав П'ятницю на берег по черепаху: яєць та м'яса однієї такої тварини нам звичайно вистачало на тиждень. Не встиг П'ятниця відійти, як зараз же прибіг назад. Мов божевільний, не чуючи під собою землі, він перелетів до мене через огорожу і, перше ніж я встиг його запитати, закричав:
- Господарю! Господарю! О лихо! О нещастя!
- Що таке, П'ятнице? - спитав я в тривозі.
- Там, коло берега, одна, дві, три... Одна, дві, три піроги!
Знаючи його манеру рахувати, я, подумав, що всіх човнів було шість, але, як потім виявилось, їх було лише три.
- Ну, що ж із того, П'ятнице? Чого ти перелякався?- сказав я, стараючись підбадьорити його. Бідолашний не тямився з переляку. Він, мабуть, подумав, що дикуни приїхали по нього, знайдуть його, поріжуть на шматки й з'їдять. Він так дрижав, що я не знав, що з ним робити. Я заспокоював його, як умів: говорив, що, в кожному разі, я й сам підпадаю такій же самій небезпеці, як і він, що коли вони з'їдять його, то з'їдять і мене разом з ним.
- Але, П'ятнице,-сказав я,- ми будемо битися з ними. Чи зможеш ти битись, П'ятнице?
- Я стріляти,- відповів він,- але їх багато, дуже багато!
- Дарма! - сказав я.- Одних ми вб'ємо, а решта перелякається пострілів.
Я спитав його, чи буде він боронити мене, як я його, і, головне, чи буде він робити все, що я накажу йому,
- Мій умре, якщо ти накажеш, господарю! - відповів він.
Тоді я приніс із льоху рому і дав йому випити (я так ощадно витрачав свій ром, що в мене залишався ще чималий запас). Потім ми зібрали всю нашу вогнепальну зброю, впорядкували її й зарядили. Дві мисливські рушниці, які ми завжди брали з собою, виходячи з дому, я зарядив великим дробом, у чотири мушкети поклав по п'ять маленьких куль і по два шматочки свинцю, а пістолі зарядив двома кулями кожен. Крім [187] того, я озброївся, як завжди, тесаком без піхов, а П'ятниці дав сокиру.
Приготувавшись таким чином, я взяв підзорну трубу і вийшов на гору для розвідки. Навівши трубу на берег, я скоро побачив дикунів: їх було двадцять один чоловік, троє полонених і три човни. Ясно було, що вся ця ватага з'явилась на острів лише для того, щоб варварським бенкетом відсвяткувати перемогу над ворогом,. Жахливий бенкет! Але для цих недолюдків такі бенкети не були дивом.
Я спостеріг, що цього разу вони висіли не там, де висідали три роки тому, коли втік П'ятниця, а значно ближче до моєї бухточки. Берег тут був низький, майже до самого моря спускався густий ліс. Мене розлютувало, що дикуни отаборились так близько від мого житла, хоч, певна річ, головною причиною мого гніву було обурення кривавою справою, для якої вони з'явились на острів. Підійшовши до П'ятниці, я сказав, що вирішив напасти на цих звірів і перебити їх усіх до одного, і ще раз запитав його, чи буде він допомагати мені в цьому. Він зовсім отямився вже від переляку, в чому, мабуть, йому допоміг ром, і бадьоро повторив, що помре, якщо я накажу йому.
В стані такого обурення я розподілив між нами наготовлену зброю, і ми рушили в путь. П'ятниці я дав один із пістолів за пояс і три рушниці на плечі, а один пістоль і три рушниці взяв сам. Так озброївшись, ми вийшли з дому. Я взяв невелику пляшку рому, а П'ятниці дав нести великий мішок з порохом та кулями. Я наказав йому йти за мною, не відстаючи ні на крок, і суворо заборвнив розмовляти та стріляти, поки я не накажу. Нам довелось зробити величезний круг, щоб обійти бухточку й підійти до берега з боку лісу, бо тільки звідти, як я бачив у підзорну трубу, можна було непомітно підкрастись до ворога на постріл.
Дорогою до мене вернулись старі думки, і моя рішучість почала слабнути. Не численність дикунів лякала мене, бо в боротьбі з цими голими, майже беззбройними людьми всі шанси були на моєму боці, навіть якби я був один. Ні, мене мучило інше. З якого права, а тим більше - з якої потреби, запитував я себе, збираюсь я заплямувати свої руки кров'ю людей, що не зробили й не хотіли зробити мені ніякого зла? Чим, справді, завинили вони передо мною? їхні варварські звичаї мене не обходять; це - нещасна спадщина, якою їх покарав бог. [188] Але якщо бог їх покинув, якщо він у своїй мудрості визнав за найкраще зробити їх подібними до тварин, то він же не вповноважував мене бути їхнім суддею, а тим більше - катом. Нарешті, коли він сам схоче, він прилюдною помстою скарає їх за прилюдні злочини. Одно слово, з якого б боку не дивитись, а суд над людожерами - не моє діло. Для П'ятниці ще можна знайти якесь виправдання: це його запеклі вороги; вони воюють з його одноплеменцями, а на війні дозволено вбивати. Нічого подібного не можна сказати про мене. Всі ці докази, які не раз спадали мені на думку й раніше, здались мені тепер такими переконливими, що я вирішив тільки підійти до дикунів так, щоб побачити їхнє варварське свято, .а діяти лише тоді, коли це підкаже бог.
З таким рішенням вступив я в ліс. П'ятниця йшов слідом за мною. Ми посувалися з якнайбільшою обережністю, мовчки, стараючись ступати якнайтихше. Підійшовши до узлісся з ближчого до берега боку, так, що лише кілька рядів дерев відокремлювали нас від дикунів, я спинився, стиха покликав до себе П'ятницю і, показавши йому на товсте дерево на узліссі, наказав піти до нього й подивитись, чи видно звідти дикунів і що вони роблять. Він зробив, як йому сказано, і зараз же вернувся повідомити мене, що все видно дуже добре, що дикуни сидять навколо вогнища і їдять м'ясо одного з полонених, а другий лежить зв'язаний там же, на піску, і вони, напевне, зараз заб'ють і його. При цій звістці вся моя душа спалахнула гнівом. Але я просто жахнувся, коли П'ятниця сказав, що другий полонений, якого дикуни збирались з'їсти, не їхнього племені, а один із білих бородатих людей, що приїхали в його країну на шлюпці. Підійшовши до берега, я в підзорну трубу ясно побачив білу людину. Вона лежала коло моря; руки й ноги в неї були зв'язані якоюсь подібною до очерету рослиною. Це був європеєць, і на ньому був одяг.
Ярдів на п'ятдесят ближче до берега, на горбку, на відстані приблизно половини пострілу від дикунів, росло друге дерево, до якого можна було підійти непомітно для них, бо місцевість між ними і нами була майже скрізь укрита густим чагарником. Стримуючи лють, що бушувала в мені, я відійшов назад кроків, на двадцять, [189] тихенько пробрався за кущами до цього дерева і звідси побачив, як на долоні, все, що діялось на березі, ярдів за вісімдесят від мене.
Я не міг гаяти ні хвилини, бо навколо вогнища, збившись щільною купкою, сиділо дев'ятнадцять жахливих негідників. За кілька кроків від цієї групи, коло християнина, що лежав на землі, стояли ще двоє і, схилившись над ним, розв'язували йому ноги: очевидно, їх тільки що послали по нього. Ще трохи - і вони зарізали б його, як барана, а потім, мабуть, розрізали б на частини та почали смажити. Я звернувся до П'ятниці:
- Ну, П'ятнице, роби, як я тобі накажу!- сказав я йому. Він відповів, що робитиме.- Тепер дивись на мене, і що буду робити я, те ж саме роби й ти.
З цими словами я поклав на землю мисливську рушницю та один із мушкетів, а другим мушкетом націлився в дикунів. Націлився й П'ятниця.
- Ти готовий? - спитав я. Він відповів, що готовий.
- Тоді стріляй! - сказав я і вистрелив.
П'ятниця націлився краще за мене: він убив двох і поранив трьох, я ж убив лише одного й поранив двох. Важко уявити собі, якого переполоху наробили наші постріли серед дикунів. Всі, кого не настигла куля, зірвались на ноги і заметушились на березі, не знаючи, куди кинутись і в який бік тікати. Вони ніяк не могли догадатись, звідки впала на них загибель. Згідно з моїм наказом, П'ятниця стежив за моїми вчинками. Після першого ж пострілу я кинув мушкет, схопив мисливську рушницю, звів курок і знову націлився. П'ятниця точно наслідував кожний мій рух.
- Ти готовий, П'ятнице? - спитав я знову.
- Так,- відповів він.
- Тоді стріляй, і хай нам допоможе бог!
Два постріли пролунали майже одночасно, влучивши в юрбу остовпілих дикунів. Але ми стріляли з заряджених дробом мисливських рушниць, і тому впало лише двоє. Зате поранених було дуже багато. Скривавлені, бігали вони по берегу з дикими зойками, як божевільні. Троє, очевидно, були тяжко поранені, бо вони скоро впали на землю.
Кинувши мисливську рушницю, я взяв свій другий заряджений мушкет, крикнув: «Тепер, П'ятнице, за мною!» - і вибіг із лісу. Він не відставав ні на крок від мене. Помітивши, що дикуни побачили нас, я закричав [190] скільки сили й наказав П'ятниці теж кричати. Щодуху (до речі, це було не дуже швидко, бо на мені було багато зброї) побіг я до нещасної жертви, що лежала, як. уже сказано, між вогнищем та берегом. Обидва кати, що були вже готові розправитися з нею, покинули її при перших же звуках наших пострілів. Смертельно налякані, вони прожогом кинулись до моря і вскочили в човен, куди вскочили й ще троє дикунів. Я обернувся до П'ятниці й наказав йому стріляти. Він умить зрозумів мою думку і, пробігши ярдів сорок, вистрелив. Я думав, що він убив усіх, бо вони купою попадали на дно човна, але двоє з них зараз же підвелись, очевидно, впавши простб з переляку. Та двох із них він таки вбив, а третього так тяжко поранив, що той лежав на дні човна, як мертвий.
Поки П'ятниця стріляв, я вийняв ніж і перерізав пута, що стягували руки й ноги бідної жертви. Допомігши йому підвестись, я португальською мовою спитав, хто він такий, і дістав відповідь латинською: «Christianus» (християнин). Він був такий слабий і млосний, що ледве говорив. Я вийняв із кишені пляшечку рому і підніс йому до рота, показавши жестами, щоб він ковтнув, а тоді дав йому хліба. Коли він поїв, я спитав його, якої він національності. Він відповів: «Espagniole» (іспанець) і. трохи очунявши, найкрасномовнішими жестами почав висловлювати свою вдячність за те, що я врятував йому життя. Покликавши на допомогу все своє знання іспанської мови, я сказав йому: «Сеньйоре, розмовляти ми будемо згодом, а тепер нам треба діяти. Якщо ви маєте силу битись, то ось вам тесак та пістоль; беріть їх і вдармо на ворогів». Іспанець з подякою прийняв тесак з пістолем і, почувши в своїх руках зброю, ніби переродився. Де тільки взялась у нього сила! Як фурія, налетів він на своїх убивць і в одну мить порубав двох на шматки. Правда, нещасні дикуни, приголомшені пострілами й несподіваним нападом, були такі перелякані, що падали від страху і не могли ні бігти, ні опиратись нашим пострілам. Так само було й з п'ятьма дикунами в човні, в яких стріляв П'ятниця: якщо троє впали поранені пострілами, то решта звалилася з ніг просто з переляку.
Я тримав заряджений мушкет напоготові, проте не стріляв, зберігаючи заряд на крайній випадок, бо я віддав іспанцеві пістоль і тесак. Наші чотири розряджені рушниці залишились під деревом на тому місці, звідки [191] ми вперше почали стріляти. Я покликав П'ятницю й наказав йому збігати за ними. Він миттю злітав туди й вернувся. Тоді я віддав йому свій мушкет, а сам почав заряджати решту рушниць, сказавши своїм спільникам, щоб вони приходили до мене, коли їм буде потрібна зброя. Поки я заряджав рушницю, між іспанцем та одним із дикунів точився жорстокий бій. Дикун накинувся на нього з великим дерев'яним мечем, таким самим, яким мали забити іспанця, коли б я не підбіг йому на допомогу. Мій іспанець, як виявилось, був сміливішим, ніж я сподівався. Незважаючи на кволість, він бився як лев і завдав супротивникові своїм тесаком два страшні вдари по голові. Але дикун був рослий, міцний хлопець. Схопившися з ним рукопаш, він скоро повалив кволого іспанця і почав виривати в нього тесак. Іспанець розважливо пустив його, вихопив з-за пояса пістоль і, вистреливши в дикуна, вбив його відразу - раніше, ніж я, побачивши все це, встиг підбігти на допомогу.
Тим часом П'ятниця, опинившись на волі, з самою сокирою в руці переслідував утікаючих дикунів. Нею він зарубав трьох, поранених першими пострілами. Дісталось від нього й багатьом іншим. Іспанець теж не марнував часу. Взявши в мене мисливську рушницю, він погнався за двома дикунами й поранив обох, але не мав сили довго бігти, і їм пощастило сховатись у лісі. Тоді за ними погнався П'ятниця і одного з них убив, а другого не міг наздогнати, бо той був моторніший. Незважаючи на свої рани, він кинувся в море, поплив за човном з трьома земляками, що встигли відчалити від берега, і наздогнав його. Ці четверо, в тому числі один поранений, про якого ми не знали -живий чи мертвий,- були всі, що залишилися з двадцяти одного чоловіка. Ось точний звіт:
Вбитих першими нашими пострілами з-за дерева - 3;
Вбитих наступними пострілами - 2;
Вбитих П'ятницею в човні - 2;
Вбитих ним же з числа поранених спочатку - 2;
Убитий ним же в лісі - 1;
Убитих іспанцем - 3;
Знайдених у різних місцях: вони попадали від ран або їх убив П'ятниця, переслідуючи - 4;
Втекло в човні, з них один поранений, якщо не мертвий - 4.
Разом - 21. [192]
Ті, що були в човні, гребли чимдужче, намагаючись якнайшвидше втекти рід наших пострілів. П'ятниця разів з два чи три вистрілив їм услід, але, здається, не влучив. Він почав умовляти мене взяти один із човнів і пуститись за ним навздогін. Мене й самого турбувала їх втеча, бо я боявся,; що коли вони розкажуть своїм землянам про пригоду, на острові, ті набіжать на нас на двохстах чи трьохстах човнах і знищать нас своєю, навалою. Тому я згодився переслідувати втікачів і, підбігши до одного з човнів, плигнув нього, наказавши П'ятниці плигнути слідом за мною. Та як же здивувався я, коли, вскочивши в човен, побачив чоловіка, що лежав у ньому з зв'язаними, як у іспанця, руками й ногами, очевидно, теж призначений на з'їдення. Він був змертвілий з жаху, не знаючи, що творилось навколо, і не можучи визирнути за борт човна, бо дикуни міцно скрутили його; він так довго пролежав зв'язаним, що вже ледве дихав.
Я негайно перерізав пута, що були на ньому, і хотів допомогти йому підвестись. Але він не стояв на ногах. Він не мав навіть сили говорити і лише жалібно стогнав. Бідолаха, здається, думав, що його для того тільки й розв'язали, щоб убити. Коли П'ятниця підійшов до нас, я наказав йому пояснити полоненому, що він вільний, і передав йому пляшку з ромом. Звістка, що він вільний, відживила бідолашного, і він сів у човні. Та коли П'ятниця почув його голос і глянув йому в лице, кожний би зворушився до сліз, побачивши, як він кинувся обнімати його, як він заплакав, засміявся, почав скакати круг нього, потім затанцював, знову заплакав, замахав руками, почав бити себе по голові й по обличчю,- одно слово, неначе збожеволів. Я довго не міг дізнатись, що все це значить, поки він, нарешті заспокоївшись, не сказав, що це його батько. Важко висловити, як зворушив мене такий вибух синівської любові, що охопила бідного дикуна, коли він побачив свого врятованого від смерті батька. Але не можна було й не сміятися з безглуздих вихваток, якими виявлялась ця Його радість та любов. Він багато разів вискакував із човна і знову вскакував у нього. Він то сідав біля батька й пригортав його голову до своїй грудей, то починав розтирати його задубілі руки й ноги. Я порадив йому розтерти батька ромом, і це дуже допомогло старому.
Це стримало нас від погоні за човном з дикунами, що майже зникли вже з очей. Отже, задумана погоня [193] не відбулась і, треба сказати, на наше щастя, бо через дві години, тобто раніше, ніж ми встигли б проїхати чверть путі, задув жорстокий вітер, що лютував потім цілу ніч. Він дув з північного сходу, саме назустріч утікачам, так що вони майже напевне не вигреблись і не побачили більше своєї батьківщини.
Та вернімось до П'ятниці. Він був такий захоплений синівськими турботами, що я не зважився відірвати його від батька. Коли мені здалось, що він трохи відійшов, я покликав його. Він прибіг до мене, стрибаючи, з радісним сміхом, задоволений, щасливий. Я спитав його, чи дав він батькові хліба. П'ятниця похитав головою й сказав: «Немає хліба, підлий пес нічого не залишив, сам усе з'їв». Тоді я вийняв із своєї торби все, що було в мене з харчів - невеличкий хлібець, два-три грона винограду,- і дав йому для батька. Йому ж самому я запропонував підживитись рештками рому, але він і ром поніс старому. Не встиг він знову ввійти в човен, як побіг стрімголов кудись, немов за ним гналась нечиста сила. Треба зауважити, що цей хлопець був надзвичайно прудкий на ноги, і, перше ніж я встиг спам'ятатись, він зник з моїх очей. Я кричав йому, щоб він спинився, але П'ятниця біг далі. За чверть години я побачив, що він вертається, але вже не так хутко. Коли П'ятниця підійшов ближче, я побачив, що він щось несе. Виявилось, що це був глечик з прісною водою для його батька. Він бігав по нього додому, до нашого замку, і взяв там ще дві хлібини. Хліб він віддав мені, а воду поніс старому, давши попереду й мені ковтнути кілька разів, бо мені теж дуже хотілось пити. Вода відживила старого краще, ніж ром; як виявилось, він умирав від спраги.
Коли він напився, я покликав П'ятницю й спитав, чи не залишилось у глечику води. П'ятниця відповів: «Так», і я звелів дати напитись і іспанцеві, що потребував цього не менше, ніж його батько. Я передав йому також одну хлібину з тих, що приніс П'ятниця. Бідний іспанець був дуже кволий. Зовсім знесилений, приліг він на моріжок під деревом. Його кати так міцно зв'язали йому руки й ноги, що вони в нього попухли. Коли він напився свіжої води й поїв хліба, я підійшов до нього й дав йому жменю винограду. Він підвів голову й глянув на мене з безмежною вдячністю. Незважаючи на відвагу, тільки що виявлену ним у сутичці, іспанець був такий виснажений, що не міг стояти на ногах, хоч [194] як він намагався. Я порадив йому не силкуватись марно й наказав П'ятниці розтерти йому ноги ромом, як він зробив це своєму батькові.
Я помітив, що бідний хлопець що дві хвилини обертався глянути, чи сидить його батько на тому місці, де він його покинув. Аж ось, обернувшись, він побачив, що його батько зник. П'ятниця вмить схопився і, не кажучи ні слова, кинувся до човна так швидко, що не видно було, як його ноги торкались землі. Добігши й побачивши, що його батько просто приліг трохи відпочити, він зараз же вернувся до нас. Тоді я сказав іспанцеві, що мій слуга допоможе йому підвестись і доведе до човна, на якому ми перевеземо його до нашого житла, і там будемо його доглядати. П'ятниця був міцний хлопець. Не довго думаючи, він узяв його собі на спину й поніс. Дійшовши до човна, він дуже обережно посадив його спершу на борт, ногами всередину човна, а тоді поклав його біля свого батька. Потім вернувся на берег, зіпхнув човен у воду, знову скочив у нього й почав гребти, незважаючи на сильний вітер, так швидко, що я берегом не міг за ним угнатись. П'ятниця щасливо привів човен у нашу гавань і, покинувши там обох урятованих, побіг за другим човном. Він на бігу пояснив цей вчинок, зустрівши мене на півдорозі, і швидко побіг далі. Ніякий кінь, мабуть, не наздогнав би цього хлопця, так швидко він бігав. Не встиг я дійти до бухточки, як він уже з'явився туди з другим човном. Вискочивши на берег, він почав допомагати старому та іспанцеві висісти з човна, але жоден із них не мав сили рухатись. Бідний П'ятниця зовсім розгубився, не знаючи, що з ними робити.
Я почав думати, як вийти з цієї скрути. Я сказав П'ятниці, щоб він поки що посадив наших гостей на березі і влаштував їх там якнайзручніше; а сам я похапцем зробив ноші, на яких ми з П'ятницею й донесли хворих до зовнішньої стіни нашої фортеці.
Книга: Данієль Дефо. Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо
ЗМІСТ
На попередню
|
|
