Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Данієль Дефо. Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо
Поки діялось усе це, я відрядив П'ятницю та помічника капітана до баркаса, наказавши їм принести парус і весла, що вони й зробили. Тим часом вернулись три матроси, що, на своє щастя, були відсутні. Побачивши, що їх капітан із полоненого став переможцем, вони навіть не спробували опиратись і дали зв'язати себе. Отже, наша перемога була повна.
Тепер капітанові й мені залишалось тільки розповісти наші пригоди один одному. Перший почав я і розповів йому всю свою історію. Він вислухав її з жадібною увагою і дуже здивувався з чудесної випадковості, що дала мені змогу зробити запаси провізії та зброї. А втім, не було нічого дивного, що моє оповідання так схвилювало його: моє життя на острові було справжньою низкою чудес. А коли від моєї незвичайної долі його думка природно перенеслась до його власної і йому здалося, що мене було збережено тут для того, щоб врятувати його життя, то по його обличчю потекли сльози, і він не міг вимовити більше ні слова. Після цього я запросив його та обох його супутників до себе в фортецю, куди ми ввійшли звичайним шляхом, тобто через дах мого житла. Я запропонував їм підживитись тим, що було в мене, а потім показав своє хатнє господарство з усім хитромудрим приладдям, яке я зробив протягом багатьох років мого самотнього життя.
Все, що я їм показував і про що розповідав, дуже дивувало їх, але найбільше здивувався капітан, побачивши мою фортецю, яку я так майстерно сховав у гущині дерев. Справді, тому що дерева тут ростуть багато швидше, ніж в Англії, мій гайок за двадцять років перетворився в такий густий ліс, що крізь нього можна було пройти лише в одному місці вузенькою покрученою стежкою, яку я лишив навмисне, садячи дерева. Я пояснив моїм новим знайомим, що ця фортеця є моя головна резиденція, але, як і в усіх вельможних осіб, у мене є ще й дача, яку я іноді відвідую. Я обіцяв їм показати її іншим разом, а поки що сказав, що нам треба подумати, як відібрати корабель у розбійників. Капітан цілком погодився зі мною, але додав, що не добере способу, як це зробити, бо на кораблі залишилося ще двадцять шість чоловік екіпажу. Взявши всі участь у заколоті, тобто в такому злочині, за який годиться карати смертю, вони стоятимуть на своєму до останнього, бо добре знають, що коли здадуться нам, то по прибутті в Англію або якусь англійську колонію їх зараз же повісять. Виходить, атакувати їх з такими малими силами ми не можемо.
Слова каштана примусили мене замислитись. Його міркування здавались мені цілком обгрунтованими. А проте нам треба було на щось зважитись і постаратись хитрощами заманити їх у пастку і напасти на них зненацька, щоб не дати їм висісти й перебити нас. Тут мені спало на думку, що, коли екіпаж корабля почне турбуватись про долю своїх товаришів та баркаса, він, напевне, вирядить на берег другий баркас, щоб розшукати їх. Цього разу, вони, мабуть, приїдуть озброєними, і тоді ми не подолаємо їх. Капітан визнав мої думки за цілком правильні. Тоді я сказав, що насамперед нам треба подбати, щоб розбійники не забрали назад баркаса першої ватаги, а для цього треба зробити його негодящим для плавання. Ми зараз же рушили до нього, зняли з нього зброю і все, що знайшли в ньому, а саме: порохівницю, дві пляшки - одну з горілкою, а другу з ромом - трохи сухарів і велику грудку (фунтів п'ять чи шість) цукру, загорнену в парусину. Я дуже зрадів цій здобичі, а особливо цукрові та горілці, бо не куштував їх уже багато років.
Винісши на берег весь цей вантаж (я вже казав, що весла, щоглу, парус та стерно ми забрали раніше), ми пробили в дні баркаса велику дірку. Таким чином, якби нам і не пощастило подолати ворога, він принаймні не міг би відібрати свого баркаса. Правду сказати, я й не сподівався, що нам удасться захопити корабель; що ж до баркаса, то полагодити його було б дуже легко, а на такому судні можна було добратись до Лівортських островів, підібравши по дорозі наших друзів іспанців, бо про них я пам'ятав весь час.
Гуртом відволікши баркас у таке місце, куди не до [210] сягав приплив, і пробивши в його дні дірку, яку не можна було скоро залагодити, ми посідали відпочити й порадитись, що робити далі. Та не встигли ми розпочати нараду, як на кораблі вистрелили з гармати і почали розмахувати прапором. Ясно, що це був кличний сигнал для баркаса. А баркас не рушав. Вони стріляли ще кілька разів і подавали інші сигнали. Нарешті, не діставши відповіді на всі ці сигнали та постріли і не бачачи баркаса, з корабля спустили другу шлюпку. Шлюпка попрямувала до берега, і, коли підійшла ближче, ми побачили, що в ній було не менше десяти чоловік - всі з вогнепальною зброєю.
Від корабля до берега було щось із шість миль, і ми ясно бачили навіть обличчя всіх, хто сидів у шлюпці. Шлюпку зносило течією трохи на схід від того місця, куди ми витягли баркас, тому вони пливли вздовж берега, щоб причалити саме там, де причалив і перший човен. Коли ми побачили кожного з них в обличчя, капітан пізнав їх усіх і тут же схарактеризував мені кожного. За його словами, між ними були три порядні хлопці. Він був певен, що їх, переможених і заляканих, залучили до змови проти їхньої волі. А боцман, що, видно, був у них за начальника, і решта людей були одчайдушні мерзотники. Як і кожен на кораблі, вони були тепер готові на що завгодно. Капітан страшенно боявся, чи не надто сильні вони для нас.
Я посміхнувся й відповів, що люди, поставлені в такі умови, як ми, не повинні мати страху. Хоч чим загрожує нам майбутнє, а все ж воно буде краще, ніж теперішнє наше становище; отже, будь-який вихід для нас, навіть смерть, ми мусимо вважати за визволення. Я спитав, що думає він про умови мого існування, і поцікавився, чи не гадає він, що варто рискувати життям ради свого визволення.
- Де поділась, сер,- сказав я,- ваша впевненість, що мене було збережено тут для того, щоб врятувати вам життя,- впевненість, що так натхнула вас недавно? Як на мене, то я вважаю, що нам не вистачає тільки одного.
- Чого саме? - спитав він.
- Як ви казали, серед цих людей є троє чи четверо порядних, вартих помилування. Коли б вони були негідниками, я б ні хвилини не заґався, що сам бог, бажаючи покарати їх, передає їх нам у руки. Можете бути певні, що кожен, хто ступить на цей острів,- у нашій [211] владі, і залежно від того, як він поставиться до нас,- умре або житиме.
Я говорив бадьорим, рішучим тоном, з веселим обличчям; моя впевненість передалась капітанові, і ми енергійно взялись до діла.
Побачивши, що з корабля спустили другу шлюпку, ми визнали за потрібне розлучити наших полонених і добре заховати їх. Двох, як безнадійних (так принаймні характеризував їх капітан), я відіслав під наглядом П'ятниці та помічника капітана до моєї печери. Це було досить віддалене місце, де арештованих не могли ні почути, ні відшукати і звідки їм нелегко було втекти, бо навряд чи вони знайшли б дорогу в лісі, їх посадили зв'язаних, але залишили їм їжі й сказали, що коли вони будуть сидіти смирно, то через день-два їх звільнять, а коли вони зроблять спробу втекти, їх уб'ють без жалю. Вони обіцяли терпляче зносити ув'язнення і дуже дякували, що їх не покинули без їжі та подбали, щоб вони не сиділи в темряві, бо П'ятниця дав їм кілька наших саморобних свічок. Вони були певні, що П'ятниця залишився вартувати біля входу до печери.
З рештою полонених ми повелись м'якше. Щоправда, двох ми залишили поки що зв'язаними, бо капітан за них не ручився, а двох інших, з поради капітана й після того, як обидва вони врочисто заприсяглись жити й померти з нами, я прийняв на службу до себе. Отже, рахуючи цих двох та капітана з двома його товаришами, нас було тепер семеро добре озброєних людей, і я не мав сумніву, що ми переможемо тих десятьох, що мали приїхати, тим більше, що серед них, за словами капітана, були три-чотири чесні хлопці.
Підійшовши до берега в тому місці, де ми покинули баркас, вони причалили, висіли з шлюпки й витягли її на пісок, чому я був дуже радий. Правду сказати, я боявся, що вони кинуть якір, не допливши до берега, і що частина людей залишиться вартувати шлюпку; тоді ми не спромоглися б захопити її. Вийшовши на берег, вони насамперед кинулись до баркаса і дуже здивувались, коли побачили, що з нього зникли всі снасті і весь вантаж, а в дні зяє дірка. Побалакавши з приводу цього, вони почали гукати в надії, що їх почують товариші. Довго кричали та гукали вони, але відповіді не почули. Тоді вони стали колом і, за командою, всі разом випалили з рушниць. Гучна луна розляглась лісом [212] але й після цього справа не зрушила з місця, бо ті що сиділи в печері, не могли нічого чути, а ті, що були коло нас, хоч і чули, але не посміли відгукнутись.
Вони були так приголомшені, що, як вони нам згодом розповідали самі, вирішили вернутись на корабель і повідомити, що баркас продірявлений, а людей, мабуть, усіх перебито. Ми бачили, як вони, хапаючись, спустили на воду шлюпку й сіли в неї.
Капітан, що досі все ще сподівався захопити корабель, тепер зовсім занепав духом, бо гадав, що, вернувшись на корабель і покинувши своїх товаришів напризволяще, вони розпустять паруси, і тоді всі його надії підуть марно. Та незабаром перед ним з'явився новий привід для страху.
Не встигла шлюпка з людьми відійти трохи від берега, як ми побачили, що вона вертається. Мабуть, порадившись, ті люди змінили своє рішення. І справді, залишивши в шлюпці трьох чоловік, решта сім висіли й пішли в глиб острова шукати зниклих.
Це було для нас велике розчарування: якби ми навіть і захопили сімох, що висіли, то й з цього нам не було б користі, бо ті троє, що були в шлюпці, вернулися б на корабель і розповіли б про те, що сталося. А тоді корабель, напевне, знявся б з якоря і ми не змогли б уже його відвоювати. Проте нам не лишалось нічого іншого, як чекати, що буде далі. Спустивши на берег сімох, шлюпка з рештою - з трьома - відійшла на чималу відстань і стала на якір, так що ми не мали ніякої змоги добратись до неї.
Ті, що вийшли на берег, тримались укупі й прямували до горбка, де було моє житло. Нам їх було дуже добре видно, вони ж не могли бачити нас. Ми все ще сподівались, що вони або підійдуть трохи ближче і дадуть нам змогу вистрелити в них, або, навпаки, відійдуть трохи далі і цим дозволять нам вийти з нашої схованки.
Дійшовши до вершини горбка, звідки можна було бачити всю північно-східну частину острова, що спускалась до моря спадистими, лісистими долинами, вони спинились і знову заходились кричати та гукати, поки не охрипли. Нарешті, боячись, мабуть, відходити від берега та один від одного, вони посідали під деревом і почали радитись. Якби вони заснули, тоді наша справа була б виграна. Але страх не навіває сну, а ці люди, [213] як видно, боялись чогось, хоч і не знали, яка загрожує! їм небезпека і звідки вона може прийти.
Тут капітан подав дуже слушну пропозицію, а саме:; якби вони вирішили ще раз подати сигнал своїм зниклим товаришам, то ми могли б напасти на них відразу після залпу, тобто, коли їх рушниці будуть не заряджені. Тоді, казав він, їм залишиться тільки здатись і справа буде закінчена без кровопролиття.
Цей план мені подобався, але здійснити його можна було лише з умовою, що ми будемо близько від ворога, коли він стрілятиме, і встигнемо підбігти перше, ніж рушниці будуть знову заряджені. Та ворог і не думав стріляти. Минуло багато часу. Ми всі сиділи в засаді, не знаючи, що робити. Нарешті я сказав, що, на мою думку, ми не можемо нічого розпочати, раніше ніж настане ніч. Коли ж на той час ці семеро не вернуться до шлюпки, то ми непомітно для них пройдемо до моря, і, може, нам пощастить заманити на берег і тих, що залишились у шлюпці.
Ми чекали дуже довго, боячись, щоб вони не відпливли, і дуже стривожились, побачивши, як по довгій нараді вони підвелись і рішуче попрямували до моря. Мабуть, страх невідомої небезпеки був дуже великий, і вони вирішили покинути розшук товаришів, вернутись на корабель.
Коли вони подались до берега, я відразу зрозумів, що вони відмовились від розшуку і збираються пливти назад, як воно справді й було. Коли я сказав про це капітанові, той остаточно впав у розпач. Але тут у мене в голові зненацька склався план примусити їх вернутись, що найкраще відповідало моїм намірам.
Я наказав П'ятниці й помічникові капітана піти на захід від бухточки, до того місця, де висідали дикуни, коли врятувався П'ятниця. Там я наказав їм зійти на горбок, за півмилі від нас, і кричати скільки сили, поки їх не почують моряки, а коли ті відгукнуться, перебігти на інше місце і знову гукати. Таким чином, весь час міняючи місце, вони мали заманити ворогів у глиб острова, поки ті не заблудяться в лісі, а тоді вернутись до мене обхідною дорогою, яку я їм показав.
Моряки якраз сідали в шлюпку, коли з боку бухточки залунали голоси П'ятниці та помічника капітана. Ті зараз же відгукнулись, побігли вздовж берега на голоси, але, добігши до бухточки, мусили спинитись, бо був час припливу і вода в бухточці стояла дуже високо. [214]
Порадившись, вони гукнули тим, що лишились у шлюпці, щоб вони під'їхали й перевезли їх на другий берег. А цього тільки я й чекав. Переїхавши бухточку, вони пішли далі, взявши з собою ще одного. Таким чином, у шлюпці залишились тільки двоє. Я бачив, як вони відвели її у самий кінець бухти і прив'язали до кореня невеликого дерева.
Це було те, що я хотів. Давши П'ятниці та помічникові капітана волю продовжувати їх справу, я наказав решті загону йти слідом за мною. Ми переправились через бухточку невидимо з берега і несподівано напали на двох матросів. Один із них сидів у шлюпці, а другий лежав на березі й дрімав. Побачивши нас за три кроки від себе, він хотів схопитись, але капітан, що йшов попереду, кинувся на нього, збив його прикладом з ніг і, не давши опам'ятатись другому матросові, запропонував йому здатись, якщо він не хоче вмерти. Не треба бути дуже красномовним, щоб умовити здатись одну людину, коли вона бачить перед собою п'ятьох і свого товариша, збитого з ніг перед її очима. До того ж цей матрос був один із трьох, що, як казав капітан, приєднались до бунтівників не охотою, а під тиском більшості. Отже, він не лише поклав зброю на першу ж вимогу, а й зараз же після цього заявив про своє, очевидно, цілком щире бажання перейти на наш бік.
Тим часом П'ятниця та помічник капітана так повелися з рештою, що краще не можна було й бажати. Гукаючи та відгукуючись на крик матросів, вони водили їх по всьому острову від горбка до горбка, від лісу до лісу, поки не завели їх у таку безпросвітну гущавину, що видертися звідти на берег засвітла не було ніякої змоги. А як вони змучили ворога, можна було бачити з того, що й самі вони ледве притяглись до нас.
Тепер нам треба було лише простежити в темряві, коли ворог вертатиметься, і, приголомшивши його несподіваним нападом, розправитися з ним.
Минуло кілька годин, відколи вернулись П'ятниця та його супутник, а англійців не було ще й чути. Нарешті ми почули, як передній закричав заднім, щоб ті поспішали, а задні відповіли, що йти швидше вони не можуть, бо зовсім змулили собі ноги й падають від утоми. Нам було дуже приємно чути це. Нарешті вони підійшли до шлюпки; не можна описати, що зробилося з ними, коли вони побачили, що шлюпка з відпливом опинилася на мілині, а люди зникли. Ми чули, як вони [215] дуже жалісно кричали, що потрапили на зачарований острів і що його мешканці уб'ють їх, а коли на ньому є чорти та духи, то вони занесуть їх кудись і зжеруть. Кілька разів починали вони шукати своїх товаришів, називаючи їх на ім'я, але, звичайно ж, відповіді не почули. При тьмяному світлі ми бачили, як вони то бігали, ламаючи руки, то, втомлені цією біганиною, кидались у шлюпку в безмежному розпачі, то знову вискакували на берег і знову метались, і так без кінця.
Мої люди просили мене дозволити напасти на ворога, як тільки смеркне. Але я не хотів проливати крові, якщо можна уникнути цього, а головне, знаючи, як добре озброєні наші супротивники, не хотів рискувати життям свого загону. Я вирішив почекати, чи не поділяться вони, а тим часом, щоб діяти напевне, наблизив свою засаду до шлюпки. П'ятниці та капітанові я наказав поповзти туди якомога обережніше, щоб бунтівники не помітили їх, і стріляти лише зблизька.
Так проповзли вони недовго, бо на них майже наткнулись два матроси й боцман, що був головним призвідником бунту, але тепер показав себе зовсім легкокодухим. Побачивши головного винуватця свого лиха вже в своїх руках, капітан ледве міг стриматись та діждатись, поки той підійде ще ближче, щоб пересвідчитись, чи справді це він, бо досі було чути лише його голос. Як тільки боцман наблизився, капітан та П'ятниця схопились на ноги й вистрелили. Боцмана було вбито відразу, а ближчого матроса поранено. Він теж упав, але помер лише години через дві. Третій утік.
Почувши постріли, я негайно посунув уперед головні сили своєї армії, чисельність якої, рахуючи з авангардом, досягла тепер восьми чоловік. Ось її повний склад: я - генералісимус, П'ятниця - генерал-лейтенант, потім капітан з двома друзями і троє полонених, яких, ушанувавши своєю довірою, ми прийняли як солдатів і озброїли рушницями. Ми підійшли до ворога, коли зовсім смеркло, щоб він не міг бачити, скільки кас, і я велів матросові, що був раніше в шлюпці й невдовзі перед тим з своєї волі приєднався до нас, гукнути на ім'я своїх колишніх товаришів. Перше ніж стріляти, я хотів спробувати розпочати з ними переговори і, якщо пощастить, скінчити справу миром. Сталося так, як я бажав, бо цілком зрозуміло, що в їхньому становищі вони дуже охоче пішли на капітуляцію. Отже, він закричав скільки сили до одного з них: [216]
__ Томе Сміт! Томе Сміт!
Том Сміт зараз же відгукнувся:
- Хто це? Ти, Робінсоне?
Він, очевидно, впізнав його по голосу. Робінсон відповів:
- Так, це я. Ради бога, Томе Сміт, кидай зброю і здавайся, бо в цю ж мить ви всі будете мертві.
- Ха кому ж здаватись? Де вони? - прокричав знову Том Сміт.
- Тут! - гукнув Робінсон.- Тут наш капітан і з ним п'ятдесят чоловік. Ось уже дві години, як вони ганяються за вами. Боцмана вбили, Віль Фрей - поранений, а я потрапив у полон. Коли ви не здастесь відразу, то всі загинете.
- А нас помилують, якщо ми здамось? - спитав Том Сміт.
- Зараз спитаю капітана,- відповів Робінсон. Тут у розмову втрутився й сам капітан.
- Гей, Сміте і всі, хто там!.- закричав він.- Пізнаєте ви мій голос? Якщо ви негайно ж складете зброю й здастесь, я обіцяю помилування всім вам, крім Віля Аткінса.
На це Віль Аткінс крикнув:
- Капітане, ради бога, згляньтесь на мене! Що я зробив? Адже всі ми однаково винні!
До речі, це була брехня, бо, коли почався бунт, Віль Аткінс перший затримав капітана, зв'язав йому руки й поводився з ним дуже грубо, обкладаючи його образливою лайкою. Проте капітан сказав йому, щоб він здавався без усяких умов, а там уже губернатор вирішить, чи жити йому, а чи вмерти. Капітан і всі вони звали мене губернатором. Отже, всі вони склали зброю і почали благати, щоб їх помилували. Матрос, що розмовляв з ними, та ще двоє людей, з мого розпорядження, зв'язали їх, а тоді моя грізна армія в п'ятдесят чоловік, Що насправді вкупі з цими трьома складалась тільки з восьми, оточила їх і заволоділа шлюпкою. Сам я та ще один із нас не показувались поки що полоненим з державних міркувань.
Найперше нам треба було полагодити шлюпку й подумати про те, як захопити корабель. Капітан, що міг тепер без перешкод розмовляти з бунтівниками, змалював їм у справжньому вигляді всю ницість їх поводження з ним і всю злочинність їх планів, давши їм зрозуміти, що такі вчинки призводять лише до біди, а то . [217] й до шибениці. Всі вони каялись, здавалось, від щирого серця і благали лише про єдине - щоб їх не карали. На це капітан відповів, що він тут ні до чого, бо; вони не його полонені, а правителя острова; вони, мовляв, були певні, що висадили його на пустинний, безлюдний берег, а богові вгодно було направити їх на заселене місце, де губернатор - англієць. Він міг би повісити їх усіх, але він помилував їх і вирядить їх в Англію, де з ними вчинять по закону. Що ж до Біля Аткінса, то губернатор наказав порадити йому готуватись до смерті, бо завтра вранці він буде повішений.
Все це, певна річ, капітан вигадав, але його вигадка дала бажані наслідки. Аткінс упав навколішки й благав капітана попросити за нього губернатора. А решта почала принижено просити не відправляти їх в Англію.
Тепер мені спало на думку, що настав час мого визволення і що тепер легко буде умовити цих хлопців допомогти нам заволодіти кораблем. Отже, я відійшов у сутінь, щоб вони не могли роздивитись, який їх губернатор, і покликав капітана. Коли я гукнув неначе б то здалека, один із наших людей, як було наказано, озвався й сказав капітанові:
- Капітане, вас кличе губернатор.
- Перекажи його вельможності, що я зараз з'явлюсь,- відповів капітан.
Це справило на матросів сильне враження: всі були цілком певні, що губернатор з своєю армією в п'ятдесят чоловік десь поблизу. Коли капітан підійшов до мене, я переказав йому свій план, як заволодіти кораблем. Він був захоплений цим планом і вирішив виконати його завтра ж вранці. Щоб краще здійснити його й забезпечити успіх, я порадив капітанові поділити полонених. Аткінсові і двом іншим запеклим негідникам, на мою думку, треба було зв'язати руки та ноги і посадити їх в печеру, де вже сиділи в'язні. Відвести їх туди я доручив П'ятниці та двом супутникам капітана, висадженим з ним на берег. Вони відвели цих трьох полонених до моєї печери, наче до в'язниці, бо вона й справді мала дуже похмурий вигляд, особливо для людей в їхньому становищі Решту я спровадив до своєї бесідки, яку я в своєму місці описав уже досить докладно. Висока огорожа робила з моєї дачі теж досить надійне місце ув'язнення, тим більше, що полонені були зв'язані й знали, що від їх поведінки залежить їх доля. [218]
Другого дня вранці я послав до них на переговори капітана. Він мав допитати їх і потім повідомити мене, чи можна буде взяти їх з собою на корабель. Він сказав їм про образу, вчинену йому ними, та про становище, до якого вони дійшли. Сказав, що хоч губернатор і помилував їх тепер, та коли корабель прийде в Англію, їх безперечно повісять, а коли вони допоможуть йому відвоювати корабель у заколотників, то губернатор подбає, щоб їх помилували.
Легко уявити собі, з якою охотою прийняли таку пропозицію люди, що майже втратили надію врятуватись. Вони впали до ніг капітана, заприсяглись додержуватись вірності йому до останньої краплі крові і заявили, що коли він виклопоче їм помилування, то вони довіку вважатимуть його, як батька, і підуть за ним хоч на край світу.
- Гаразд,- мовив капітан,- все це я перекажу губернаторові і з свого боку буду просити за вас.
Після цього він склав мені звіт про виконання мого доручення, висловивши глибоку певність, що на вірність цих людей можна цілком покластись.
Проте, для більшої надійності, я запропонував капітанові вернутись до матросів, вибрати з них п'ятеро й сказати їм, що, як вони вже бачили, у нас досить людей і що, вибираючи цих п'ятьох для допомоги, він робить їм ласку. Інших двох разом із тими трьома, що сидять у фортеці (в моїй печері), губернатор залишить у себе як заложників, і якщо хто зламає свою клятву, всі^ заложники будуть повішені на березі. Це був суворий захід, і він показав їм, що губернатор взявся до справи серйозно. їм не було з чого вибирати і довелось скоритись. Тепер заложники й капітан мали подбати, щоб ті п'ятеро виконали своє зобов'язання.
Для експедиції ми виділили такі сили: по-перше, капітан, його помічник і пасажир; по-друге, двоє полонених із першої ватаги, яким, за порукою капітана, я вернув волю й зброю; по-третє, ще два полонені, яких я попереду посадив зв'язаними в бесідку, а тепер звільнив, теж на прохання капітана; по-четверте, один той, кого взяли в шлюпці; по-п'яте, ті п'ятеро, яких звільнили останніми; всього тринадцять, крім п'ятьох, що залишились у печері заложниками.
Я спитав капітана, чи вважає він за можливе атакувати корабель з цими силами, бо мені й П'ятниці незручно буде відлучатись: у нас на руках залишились [219] сім чоловік, яких треба тримати нарізно й харчувати, так що роботи у нас буде досить. П'ятьом заложникам, що сиділи в печері, я вирішив призначити піст. Але П'ятниця двічі на день приносив їм їжу й питво; двох інших полонених я примусив приносити харчі на певну віддаль, і звідти П'ятниця брав їх.
Цим двом заложникам я показався в супроводі капітана: той сказав їм, що я довірена особа губернатора і що він мені доручив стерегти полонених; тому без мого дозволу вони не мають права нікуди відлучатись, і при першому ж непослуху їх закують у кайдани й посадять у фортецю. Через те, що ми не дали їм побачити мене губернатором, я тепер легко міг удати з себе іншу особу. При кожній нагоді я говорив про губернатора, гарнізон, фортецю тощо.
Тепер капітан міг спокійно налаштувати шлюпки, залатати пробоїну в одній з них та підібрати для них команди. Він призначив командиром однієї шлюпки свого пасажира і дав йому чотирьох чоловік. А сам він, його помічник і з ним п'ятеро матросів сіли в другу шлюпку. Вони так добре повели справу, що підійшли до корабля опівночі. Коли з корабля вже можна було їх почути, капітан наказав Робінсонові гукнути до екіпажу й сказати, що вони привезли людей та шлюпку і що їм довелось довго шукати їх; і ще розповісти їм що-небудь, аби тільки втягти їх у розмову, а тим часом підійти до борта. Капітан з помічником перші збігли на палубу і, з допомогою своїх матросів, прикладами збили з ніг другого помічника капітана та корабельного тесляра. Захопивши в полон усіх, хто був на палубі та шканцях, вони почали замикати люки, щоб затримати решту внизу. Тим часом люди з другої шлюпки, причаливши до носу корабля, захопили бак та люк, що вів на камбуз, і забрали в полон трьох знайдених там матросів.
Очистивши від ворога палубу, капітан наказав своєму помічникові взяти трьох матросів і зламати двері каюти, де оселився новий капітан-бунтівник. Той зняв тривогу й з двома матросами та юнгою приготувався дати збройну відсіч, так що, коли помічник капітана з своїми людьми висадили двері каюти, новий капітан та його прихильники відважно вистрелили в них. Помічникові куля розтрощила руку, двоє матросів були поранені, але нікого не було вбито. Помічник капітана, покликавши на допомогу, вдерся, незважаючи на [220] свою рану, в каюту і прострелив новому капітанові голову. Куля влучила в рот вийшла за вухом, убивши бунтівника відразу. Тоді весь екіпаж, здався, і корабель було взято без зайвих жертв.
Отак заволодівши судном, капітан наказав зробити сім гарматних пострілів, як ми умовились про це попереду, щоб сповістити мене про успішне закінчення справи. Чекаючи цього сигналу, я провартував на березі до другої години ночі. Можете собі уявити, як я зрадів тоді! Після того, дуже стомлений тривогами цього дня, я міцно заснув і спав, поки мене не збудив грім нового пострілу. Я миттю схопився, почувши, що хтось кличе мене: «Губернаторе, губернаторе!» - і відразу ж пізнав голос капітана. Злізши на гору над моєю фортецею, я побачив його там. Показуючи на корабель, він стиснув мене в обіймах і промовив:
- Мій дорогий друже й рятівнику, ось ваш корабель! Він ваш з усім, що є на ньому, і з усіма нами.
Глянувши на море, я справді побачив корабель, що, стояв всього за півмилі від берега. Відновивши себе в правах командира, капітан зараз же наказав знятися з якоря і при погожому вітрі підійшов до бухточки, де я колись причалював з своїми плотами. Вода стояла високо, тому він на шлюпці ввійшов у бухточку, причалив і прибіг до мене. Побачивши корабель, так би мовити, біля порога свого житла, я від несподіваної радості трохи не знепритомнів. Настала нарешті година мого визволення. Усі перешкоди були усунені; до моїх послуг було велике судно, готове довезти мене, куди я схочу. Від хвилювання я деякий час не міг вимовити ні слова, і коли б капітан не підтримав мене своїми міцними руками, я б упав.
Помітивши мій стан, капітан добув із кишені пляшечку з якимось напоєм, взятим навмисне для мене, дав мені раз ковтнути, а потім обережно посадив мене на землю. Я опам'ятався, але довго ще не мав сили говорити. Капітан і сам не міг опам'ятатись від радості, хоч для нього вона не була такою несподіваною, як для мене. Щоб заспокоїти й привести мене до пам'яті, він наговорив мені багато ласкавих слів. Але я не дуже добре розумів його мову; мабуть, мій розум затьмарився від напливу щастя. Нарешті моє душевне збентеження вилилось сльозами, після чого до мене вернулась здатність говорити. Тоді я обняв мого друга й визволителя, і ми стали радіти вкупі. Я сказав йому, що [221] дивлюсь на нього, як на людину, послану самим небом для мого визволення, і все, що тут трапилося з нами здається мені низкою чудес. Такі події свідчать про таємну руку провидіння, що керує світом, і доводять, що всевидюще око господнє вишукує нещасних в найзанедбаніших куточках світу, щоб утішити їх. Не забув я й піднестись вдячною душею до неба. Та чи міг я не пройнятись вдячністю до того, хто так чудесно охороняв мене в пустині й не дав мені загинути в безрадісній самотності? Кому було мені дякувати за своє визволення, як не тому, хто один завжди визволяє нас?
Трохи згодом капітан сказав, що привіз мені дещо з корабельних запасів, іще не розкрадених негідниками, що так довго хазяйнували на кораблі. Після цього він крикнув матросам, що сиділи в шлюпці, вивантажити речі, призначені для губернатора. їх було стільки, що могло здатись, ніби я зовсім не збираюсь їхати з ними, а зостаюсь на острові назавжди.
По-перше, він привіз цілий ящик пляшок з дуже добрими міцними напоями, в тому числі шість великих (на дві кварти кожна) пляшок мадери; далі, два фунти чудового тютюну, дванадцять добрячих кусків м'яса, шість кусків свинини, мішок гороху, фунтів сто сухарів, ящик цукру, ящик білого борошна, повний мішок лимонів, дві пляшки лимонного соку і ще багато чого їстівного та напоїв. Але, головне, мій друг подбав про одяг, що був мені в тисячу разів потрібніший за їжу. Він привіз мені півдюжини нових чистих сорочок, стільки ж дуже гарних нашийних хусток, дві пари рукавичок, капелюх, черевики, панчохи і свій дуже гарний, майже неношений костюм - одно слово, він одяг мене з голови до ніг. Легко уявити собі, яким приємним був мені цей подарунок у моєму тодішньому становищі! Але який був у мене незграбний вигляд і як незручно й невигідно було мені в ньому перший час!
Книга: Данієль Дефо. Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо
ЗМІСТ
На попередню
|
|
