Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Любко Дереш АРХЕ
14
Дикий представив мені Фтора і Хлора, по-світському Женю та Олежку. Ми стояли тісним кільцем, курили і балакали, час від часу роблячи по ковткові з плящини. В центрі кола Дикий поставив телефонний апарат. Моє серце,
186
187
коли погляд спотикався об нього, боляче тьохкало і наказувало вважати собі. Добре хоч Дикий дзвонити нікому не просив (а сам я й не рвався).
- Магічно, - пошепки зауважив Олежик. - І романтично. Зараз би бенгальських вогнів - чудесно було б. Я б точно просльозився.
Дикий, нічого не кажучи, витяг із сумки продовгасту картонку, а з неї - чотири довгі патички. Бенгальські вогні.
У мене відпала щелепа. Я повірив! Я повірив у те, чого не буває! Я повірив і був у захопленні, наскільки могутня ця віра у Дикого. Він повірив, що в нього в сумці випадково завалялися бенгальські вогні, і дійсно виявив їх там!
Черкнула чиясь запальничка. Ми піднесли до язичка полум'я кінці паличок. Я спостерігав, як червоніє кінчик моєї палички, і напружився, чекаючи: от він, от він, зараз як порсне іскрами на всі боки...
- ІСКРИ! - захоплено, владно вигукнув Дикий.
З диму, що вився від паличок, вискочив сніп іскор. У мене запаморочилася голова й підкосилися ноги. Я справді побачив фонтанчик веселих бенгальських іскор і буквально запищав од радості.
Розчарованим басом Женя сказав:
- Так це ж індійські палички!
Я підніс свою до очей і принюхався. Пахло сандалом. Дикий зітхнув.
- Ну, і для чого ти?
- А я бачив! Я бачив! - закричав Олежик.
- Я теж, - підтримав я. І додав: - Магія віри. Ароматичні палички кадили розкішними пахощами.
Тліючим кінчиком я малював у темряві петлі та вісімки, а троє галогенів докурювали сигарети. Мені однозначно було комфортно з ними, і в чому б не полягав сьогоднішній Ритуал, я з радістю простирчав би у цій компанії хоч до ранку.
Олежик викинув недопалок і сказав, що варто починати.
188
- А як же Астат? - спитав я.
- Він поруч. Як піде все гаразд, ще сьогодні познайомитеся.
Ставши у коло потісніш, ми поклали руки на плечі сусіда;
справа від мене став Женя, зліва - Дикий, навпроти ......
Олежик. По центру продовжував стояти телефон.
- Слухай шум дерев, - звернувся до мене Дикий. --Почуй, як шумують зараз екваторіальні ліси у Бразилії... як гуде вулкан...
Запала тиша, і я прислухався до рівномірного поскрипування обмерзлих гілок. Уявив еліпси, які описують кінчики гілок у темряві на вітрі. Уявив лінії кори, натягнуті від чубка вглиб ґрунту, мов невиразні меридіани.
Від шуму дерев вуха фонили, як два ехолоти.
Коли шум гілок став космосом, Дикий наказав:
- Глибоко вдихни повітря... Ні, повільно... От... так. Повільно видихни. Тепер ще раз... Глянь на небо.
Я задер голову догори. Вогні великого міста висвітлювали лиш пласти неперервних, важких формацій страто-кумулюс від горизонту до горизонту.
- Бачиш просвіт у хмарах? Знайди його.
Я намацав поглядом маленьке віконечко, крізь яке виднілося пару зірок.
- Тримай його. Дихай.
Шум дерев став гучніший. Решта галогенів, із Диким включно, робили те ж, що і я. Між нами, певне, тривало якесь єднання - за браком слів не можу краще передати той стан легкості, спокою, спорідненості, що виник у колі переплетених рук. Від закинутої назад голови на очах затанцювали фіалки.
- Яке важке небо... відчуй його вагу... Відчуй, як воно тисне на тебе.
Від слів Дикого небо навалилося непідйомним відсирі-лим матрацом.
- Земля притискає тебе до неба. Ти затиснутий між верхом і низом.
189
Я моментально зрозумів значення слова плющити. Мене плющило й в'ючило, грицало й пекало, щурило, пазурило, цвиркало, сутанило наскрізь ковдрами в зірочку, аж підгиналися коліна. Мене розчавлювало між небом і землею щось таке сильне, про існування чого раніше я ніколи не здогадувався.
- Збери всю важкість в одному повільному вдиху. Повільно набери повітря... Пові-і-ільно... Та-а-ак... А тепер разом:
- ФТОР! -ХЛОР!
- БРОМ/
-ЙОД/
(земля б'є мене в ноги я відриваюся від поверхні і переді мною увесь Львів як на пузі мій к ри к наповнює цей с віт своїм зву ком і світ і сну є тільки через м ій з вук ми боже я КО СМОС)
Щоб не впасти, я міцніше вхопився за плечі побратимів, але не відчував їх. Тіло мимоволі обм'якло, і я повалився на землю. Мої вуста були спроможні на одне, я безупинно кричав:
-О БОЖЕ БОЖЕ БОЖЕБОЖЕБОЖЕБОЖЕ БО Ж Е Б ОЖ Е Б О ЖЕ! БОЖЕ!
Нігтями я дер замерзлу землю, шукаючи опори, але свідомість могла хіба ковзати поверхнею цих відчуттів, усе будучи в полоні величі, величі звільнення, яке ледь не лиґнуло мене до останку.
Нарешті я зумів сісти на землю. Морозу не відчувалося, тільки крижаний жар щойно пережитого.
- Ну як? - спитав Дикий, присівши біля мене навпочіпки.
- Тайм-аут. Десять хвилин, - видавив я. Женя гмикнув.
- Та й ну, Бром. Давай далі! Буде іде крутіше! Америку буде видно!
Я піднявся і розправив штани, що врізалися джинсовою складкою в міжніжжя.
- Гаразд. Але через десять хвилин. Ми стали і запалили.
Покуривши, перейшли на нове місце і прокричали ім'я хлору.
«Троянда?» - знову запитав у себе, не розуміючи, до чого б це.
- Дикий, це троянда? - спитав уголос.
Дикий промовчав. Ґєньо мовчки поплескав мене по плечі.
- Талант, - сказав Олежик із незрозумілим сумом. - Такий далеко піде.
Ми зробили ще одну паузу - хвилин так на п'ять - і ковтнули перцівки. Я відчував себе унітазом, з якого вантузом вичищають нечистоти.
- Шум дерев, - охриплим, але все тим же проникливим голосом втретє завів мантру Дикий. - Вслухайтеся і наповніться ним... Подивіться на небо... Яке воно важке, як воно придавлює...
- ВСІМ СТОЯТИ! НАРЯД МІЛІЦІЇ!
Мене відразу ж зажбурило в далеке торфовище, єдиним станом якого були відокремленість і сірий густий переляк. Голоси виникли так зненацька, і страх від несподіванки здушив горло. Тілом прокотився терпкий тремор і вдарив, як фонтан шампана, в тісну черепну коробку. Перед очима замерехтіли бульбашки. От так, заторохтів голос паніки всередині. От так. Попався. Зв'язався з ненормальними і попався. От так. От так. Будеш знати, як з ненормальни...
Страх скував м'язи у подобу гамівної сорочки. Але я зауважив, що варто мені зосередитись на страхові, як і він, і голос просіюються крізь сито уваги у гігроскопічний спокій.
Прямісінько в очі вдарило яскраве світло ліхтарика. Коли воно зникло, крізь жовто-зелені спалахи я розгледів двох
190
191
міліціянтів у шапках зі значками. Грубими мазками світла вони окреслили з пітьми спершу наші пики, потім руки. Шляхи ліхтариків розбіглися, і білі плями світла взялися хаотично вимацувати сніг біля наших ніг.
У місячному сяйві я розгледів контури ременів, що пересікали їхні груди. В обидвох були рації. Один був низенький і чомусь видався старшим - мабуть, тому що був гладший. Інший - той вищий, підтягнутий - відчувався беззаперечно молодим. Молодший здався мені справжнім лягавим: з гострим нюхом, блискучими очима і молодими зубами.
- Показуйте документи, - напористим голосом почав перший, старший і, до того ж, вусатий. - Шо ви тута робите?
- У нас немає документів, - озвався Дикий. - Ми тут гуляємо. А які проблеми?
- Ти рота не розкривай, бо заберемо всіх в участок. Документи! Чуєте? Ану розійшлися! Розійшлися! Так, в лінію стали! Ану, ти! - міліціонер звернувся до мене. - Ставай тут.
Я слухняно став у лінію з іншими галогенами, чим спробував натякнути друзякам на сьому групу Таблиці Елементів (напевне, залишуся перформенсистом до останнього подиху).
- Шо ви тут робите? - спитав другий.
- Наркотики куримо.
- Я тобі зараз пошуткую! Я тобі пошуткую! Вітя, ану сніг порий там.
Молодший міліціянт, Вітя, спритно розгрібаючи сніг носаком чобота, ніскілечки не сумніваючись, відказав:
- Курили. Точно курили... - він підібрав зі снігу торішній недопалок, понюхав, посвітив ліхтариком і викинув.
- Чого кричали? - продовжив перший, вчергове пройшовшись по нас овалом електричного сяйва. - Хочете в участок? Ше раз питаю, ШО ВИ ТУТ РОБИТЕ?
«До людей! - читалося між рядками. - До людей, с-суки!»
- Ну... хто шо, - сказав Дикий. - Тут кожен шукає щось власне.
Міліціянт посвітив йому ліхтариком у лице. Дикий наморщив носа.
- От ти, бачу, ти думаєш, ти тут самий мудрий, - здогадався старший міліціянт. - От шо ти тут робиш о першій ночі?
-Я?
- Ти, ти.
- Аз єсмь. Хіба це карно?
- І знають твої батьки, чим ти займаєшся? - спитав у відповідь Вітя, все шукаючи у снігу склад злочину. Я коротко реготнув, і гладший міліціянт знову засліпив нас ліхтариком:
- Наку-у-урені! Ой, підуть... Глянь, Віть, які в них очі...
- Зараз, знайдемо, - міліціянт Вітя розігнувся і струсив рукавиці від налиплого снігу. - Де брали? Там, внизу? Признавайтеся, бо підемо зараз по гарячих слідах, як знайдемо баклажку, труба діло буде. Я вам чесно, хлопці, кажу, так шо кажіть вже.
- Ми чули, як ви тут кричали. Чого кричали, я питаю?
- Можливо, це були не ми, - відказав Дикий. - Це були Інші. Ідіть шукайте далі.
- І дайте тим хуліганам! Шоб не кричали більше! - підтакнув Олежик.
- А ти замовкни! - гавкнув перший, і світло від його ліхтарика мазнуло по Ґєниковому кавказькому обличчі. - Гі-і-і-ИА ТО ШО ТАКЕ?
Міліціонер на мить ошелешено завмер. Я подумав, що зараз його вхопить дзен, і Віті доведеться викликати швидку.
- Гм-м-м... Схоже на телефон, - припустив Дикий.
- Звідки тут телефон? Чий він?
Дикий викопилив губу, показуючи, що й сам до пуття не розуміє, як це диво тут опинилось.
- ЧИЙ ТЕЛЕФОН, Я ПИТАЮ? - світло ліхтарика перепливає з одного обличчя на інше.
192
193
Дикий шморгнув носом. Пауза.
- Ладно. То мій телефон. Можете мене заарештувати.
- Де його взяв?
- Подарували.
- Вкрав! - впевнено кинув Вітя.
Старший міліціянт чомусь озирнувся довкола і посвітив ліхтарем поміж дерев.
- Вітя, зроби поверховий обшук. Чи не мають ножів, зброї. А я викликаю сюда машину.
Вітя вправно обмацав Олежика - спершу ззовні, потім під курткою. Потім саму куртку. Так само пробігся руками по Дикому.
- Шо таке? - спитав він, намацавши якусь опуклість у кишені.
- Наркотики.
Міліціянт запхав руку і витяг футляр від окулярів.
- Ти мені договоришся! Чесно кажу: їдеш зараз в участок.
- Показуйте, які маєте документи, - сказав старший, коли Вітя закінчив з обшуком.
Ніхто не ворухнувся.
- Так. Кажіть, де вчитеся, працюєте? Мовчанка.
Зашипіла рація. Крізь тріск я розібрав:
- ЧШШШШШ! Ч-ККШ Третій! Третій! ЧШШШШШШ У нас тут пограбування! Приїжджайте! ЧШШК!
Міліціянт сказав щось нерозбірливе собі під ніс і сказав у рацію.
- Четвертий, під'їдь машиною по дорозі. Забираємо тута. А нам кинув:
- Збирайтеся, їдемо з вами в райвідділ.
Не встиг я подумати, що ладен усе життя віддати заради однієї-єдиної, одної-однісінької речі, як ця річ стала дійсністю.
Зненацька... Зад з во ни в... Те л е ф он...
Міліціянти... Завме рл и...
Ґєньо... За вм ер...
194
Олежик... Зав ме р . ..
Дикий... Завмер... Я...
Завмер.
Телефон задзеленчав знову. «А дзвінок уже старий», - подумав я.
- їба-а-ать його мать! - видихнув Вітя. Я бачив, що рот у нього ніяк не може стулитися докупи. Обережно, мов до коробки з бомбою, міліціянт підкрався до апарата.
- Тихо-тихо, Вітя, - спробував відвернути напарника старший. - Хуй його знає, шо та пацанва...
Телефон...
Задзвонив...
Утретє...
Міліціянт зняв слухавку, і на чорній пластмасі відбився контур телевежі. Вітя обережно притулив слухавку до вуха. У тиші, котра запала, до моїх вух долинав кожен звук:
- Алло? АЛЛО! АЛЛО! БОГ? БОГ!
Моє тіло наповнилося непоборною важкістю. Я відчув: варто зараз подумати про найнікчемнішу дрібницю - і та думка розпоре свідомість, як шпага напнуте вітрило.
Наступної миті у небо зі свистом ввірвалося щось сяюче, і небо вибухнуло міріадом фонтануючих вогнів. Яскравий салют, немислимий каскад феєрверків. Трубка випала з рук міліціянта: Вітя віддав себе салюту. Він почав пищати і тупотіти на місці ногами з наростаючою інтенсивністю.
- І-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і!!! - вищав Вітя дитячим голоском. Очі його нерухомо дивилися в небо. Ноги тупо-тупо-тупо-тупо-тупотіли. - І-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і'і-і-і-і-і-Ш!
Я глянув на Дикого. Половина його лиця у відблиску салюту стала багряною, інша - блакитною. Дикий вхопив мій погляд і прошепотів:
- СЛОВА Є СВІТ...
Мої очі зафіксувалися на ньому. Я зрозумів значення людської зіниці.
195
- ...А СВІТ Є СЛОВО
Все, що береглося в голові, вмить ущільнилось до літер:
СЛОВО
Велетенське простирадло думок змітає ураганний порив дикого, свіжого вітру осяяння, і я виджу те, що змушує пищати міліціянта Вітю.
СЛОВО поглинає Себе. Дзеркало саморефлексій розлітається друзками в безконечність. Тільки трафарет. Літери.
Я перевів погляд із трафаретного напису на оголену субстанцію поза ним. Дзеркальний вогонь.
Я зрозумів, що дивлюся на Самого Себе і закричав ув опівнічне небо Львова:
ХЛОР!!!
ФТОООРШ
ЙООООООД!!!
БРООООООООООО!!!
сфокусував очі, відчуваючи себе повітряною бульбашкою, що підіймається з глибин Маріанської западини на поверхню, залиту жовтим - кольору молодого канарка - світлом. Коли внутрішній поверхневий натяг бульбашки зрівнявся з поверхнею,
я очистився я згадав я зрадів
Погляд зібрав мозаїку і нарешті впізнав джерело жовтого проміння. В руках у мене була напіврозквітла троянда невимовної свіжості, красива, наче поле ромашок у бурю, її жовтий колір здався квінтесенцією самої суті жовтого, і єдині слова, які видавалися достойними того рівня насиченості, були: чистий, повний, конечний
196
ЗГАДАВ
Хвилину, може, й більше, я ковзав чистими незміряними поверхнями пелюсток, відстежував вологі магістралі прожилок, ловив ледь вловиму присутність аромату.
Нарешті відірвав погляд, відчуваючи, що можу знову загубитися між відтінками її барви й опинитися в закинутому домі з виписаним під трафаретку світом.
- Ей, ти! Вино бухаєш? - спитав мене якийсь чувак досить епатуючого прикиду й дикої зачіски.
Я кивнув.
- Шо, приторчав? - спитав чувак, киваючи на троянду. - Гляди ж, не задивися знову.
Чувак витяг з-за пазухи плящину портвейну, відкоркував її зубами, сплюнув пластиковий корок на землю й відважив міцний ковток у горлянку.
- Астат, - представився добродій, але, побачивши, що відбилося на моєму обличчі, вишкірився:
- Шутка. Краще зви просто чуваком. Або маестром. То ти бухаєш?
Я кивнув і ликнув портвейну.
- А шо, Астата з Вами немає? Маестро коротко реготнув.
- І не було! І не буде во віки віків. Амінь, ріднесенький: Астат - ето я.
Він знову передав пійло мені:
- На он, краще випий. І ходи, з Дерешом познайомишся.
g і так ти опинився ось тута? - недовірливо перепитує Терезка.
- Саме так. При певних обставинах вираз «Слова - це світ, а світ - це слово» мають феноменальну силу до пробудження.
- Ти, Менделєєв, мені чимось нагадуєш мого друга Антона. Може, ти, Дереш, приревнував мене до нього?
Я дещо знітився - устами дитини гундосить істина.
- Ну... трішки. Але Антон - це, як ти розумієш, не більше, ніж тінь від Джима Менделєєва. Антон створений
197
у... гм, у тісній співпраці з Дімкою. Вкидуєшся? А взагалі, ніхто нікого не робив. Це все суть відлуння. Echoes. Дмитро самим своїм існуванням породив ехо у моєму тексті. Як попередні мої героїні перегукуються з тобою.
- То в тебе були дівчата й до мене?! І ти нічого не казав?! Я вдаю, буцім ніяковію.
- Гаразд, - м'якне вона. - Жартую. Але основну думку я вловила. Все є відлунням нічого, так?
- Точно!
Терезка хоче щось додати, але передумує. Вона дивиться на Менделєєва і наче зауважує невидимі зміни.
- Отож, друзі, - каже хімік, погладжуючи бороду. - Як уже було сказано, Бог - великий любитель парадоксів. Мир вашій безодні. Бувайте
л
Дмитра не стало. Я ахнув і не зауважив. От де драматургія.
- Ні х-х-хуя собі! - видихає маестро. - Я тоже так хочу... Але ше почекаю. Вам наверняка інтересно взнати деякі особєнності моєї фантазії, частинкою которої, кстаті, є й ви. Зокрема, яким, Дереш, буде твоє ізумлєніє, мені цікаво, коли ти дізнаєшся, що тебе придумав лічно я?
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
ОСЯЯНІ СВІТЛОМ ПАРАШ
не скажеш - не розіб'єш (загадка)
Nothing's gonna change the world Marilvn Manson
Маестро всюди бажаний гість - саме тому зараз він вагається, де зависнути далі.
Він ходить під дощами Львова, щомиті й скрізь віднаходить колумбові яйця. Маестро - це людина ідей. Він бризкає ними, наче мокрими пальцями. Тому пучки пальців у нього завжди м'ятні.
Сидячи на лавці навпроти Друкарської Академії, він мружиться лагідному сонечку, що пробивається крізь голе гілля на його писок. Він прислухається, як топляться в щебеті горобці. Ще ніколи пташки не вар'ювали так рано - ледве березень, а з погодою робиться щось таке, від чого свербить верещати й кидатись на радощах під трамвай №7.
Маестро до певної (для декого - лякаючої) міри є моржем. Надворі плюс три, а він сидить на вітрі у тонкій вітрянці й смугастій матросці і є собі, як кажуть, на приколі.
Поруч, на лавці, лежить валіза з двома блискучими замками. Всередині є капа-ґобелен з вигаптуваним оленем біля годівниці - нею маестро накривається, коли ночує влітку десь на будові чи в парку. Крім капи, у валізі лежать ліхтарик і порепаний негодою Гросбух. На обкладинці тушшю написано:
A.M. Давихам. Неопубл
Вулицею проїжджає деренчливий, гуркотливий і шалено радісний трамвай. Маестро проводить його втихомиреним погл/ядом бодгісатви, дістає з кишені пачку папірос «Екс-прес-22», ударом пальця по денці вилуджує одну, витрушує
201
трохи тютюну, вставляє між губ і закурює. На Ратуші б'є восьму.
- Із самого ранку над Гаваною стояло чисте небо, і ніщо не могло зіпсувати рибалки, - каже маестро й випускає дим. Поруч, у вікнах пожежної частини божевільно-яскраво блищить вранішнє сонце. За спиною наголошує на глибині неба телебашта Високого Замку. У затінку, схожа на результат трильйона чаклувань, лежить купа талого снігу. Маестро відчуває: його очікують великі справи. Він такий дужий, що, варто напружитись, і букви довкола нього вилягають у курсиві, наче польова трава.
Подумки він перебирає знайомих, з якими можна було б влаштувати щось шалене.
ІІ4
Можна трохи зависнути в панків з ізоляторного заводу. Вони чуваки добрі - завжди п'яні. Останній раз, коли маестро зависав там, панки привезли каністру вина. Всі дуже гарно впилися, по чому маестро невблаганно заволодів їхніми невинними умами.
Спершу він, мовби знічев'я, став забавлятися кухонним ножем. Потім, поміж іншим, запропонував бажаючим випробувати твердість власних яєць і відтяти собі по пальцю, відрізане ж підсмажити на шкварках і з'їсти.
Панки тоді переживали період духовного занепаду, і маестрові легко вдалося влити в них свіжі ідеї. Закінчилося все дружньою різаниною, яку маестрові таки вдалося спровокувати, запропонувавши під звуки «Гражданской оборони» забавитись у п'яних бандюків.
Сам маестро в той вечір вкоротив собі мізинця. Він укинув вичавлений обрубок у склянку з горілкою і назвав коктейль «Кровавой мерой».
ЗіЗ
Так взагалі, то з дорослішанням (якщо в його випадку про таке говорять) маестро дедалі дужче тяжів до непатен-
202
тованого каліцтва. Періоди гострого усвідомлення людської природи він гасив косметичними ампутаціями - як правило, на ногах.
Маестро рубав собі пальці.
Все почалося з відмазки до армії. Серед сотень інших можливостей дезертирування йому найбільше сподобалась ідея членоушкодження. Член він, звичайно, пошкодував, зате приділив неабияку увагу спершу мізинцеві, а потім безіменному пальцеві лівої ноги.
Увагу такого ґатунку маестро називав остаточною.
Якби комусь випала нагода помилуватися його ступнями без шкарпеток (твердих від вічно засихаючої крові), то відчув би певну ніяковість. А згадувати те буре місиво пеньків від нерівно відрубаних кісток і при цьому робити суботній педикюр - це вже з розваг для багатих.
Останній етап тверезості (а заразом - і тілоушкодження) мав місце саме під час забав із панками з ізоляторного. В маестро й досі на пальці намотана сіра, місцями бура пов'язка з несвіжих бинтів.
Щось таке по-хамськи модне - забинтоване місце
ампутації.
Після останнього сеансу хірургії маестро визнав, що панки з ізоляторного виявилися не найкращою глиною для імпровізацій. Шкода. Можна було б бавитись-не набавитись: в аварію з ампутацією, в хірурга-п'яничку, в ампутацію навпомацки і т.д.
Він озирається по боках. Порожньо. Трохи кривлячись, починає розмотувати бинт. Оберт за обертом маестро звільняє безіменний палець від закривавленого кожушка, а вітер підхоплює кінець пов'язки в повітря.
Вітер. Тріпотіння.
Він смикає, відриває від почорнілого, тхнучого йодом пенька останні нитки бинта і кидає за вітром.
Вітер несе бинт за обрій.
Хвилину він розглядає рану і намагається поворушити залишковим півторафаланговим відростком.
Він посміхається.
203
- Можна підкапати до кетамінів, - каже маестро вголос, і голуб коло його ніг зблискує оком. Маестро підморгує птахові. Голуб не спускає уважного погляду з маестрових окулярів.
Кетамінами маестро зве торчків з вулиці Вірменської - Шульца Чорного, Вано Ромашона та інших йобнутих25, яких у Шульца на хаті ніколи не бракувало. Кетаміни проводять час у двох станах: випадають на кетаміновий марамул або торочать про кетамінові марамули на терпугах. Потім знову ґедзаються і від'їжджають на чергові сорок п'ять хвилин - урок хімії для немовлят. З кетамінами могло бути цікаво день... ну, два. Потім їхні постійні обсмоктування тем про структуру всесвіту і щогодинне бажання «вмазатися» починають діставати.
Не, з кетамінами революції не зробиш.
5і2
Серед запасних варіантів числиться кавалєрка по Коптській, де мешкає троє: Толік-піротехнік (бляхар-відромаґ-нат), його малолітня (цікаво - малололітня чи малолітня а.к.а. частково весняна?) коханка Люся і дід-марксист, колишній ракетник-баліст.
Найбільший інтерес викликав саме дід-діалектик. Старий алкаш був паралізований - цілими днями сидів у кріслі й невідривно дивився на запалений газ на кухні. Цю тисячолітню йоґічну практику він випадково відкрив для себе пару років тому, як і більшість видатних відкриттів - з бодуна. Практика так захопила пенсіонера, що з кожним днем він присвячував їй усе більше уваги, відволікаючись тільки на бух. З усієї братії старий йоґін визнавав хіба одного маестра. Баліст називав маестро Пєтьою.
25 Ігор Чорний (Шульц) - активний учасник львівського психофармако-логічного дискурсу, трагічно загинув 2001 р. Вано Романош - музикант-мультиінструменталіст, фронтмен індустріального музичного проекту «Nordic Nosferatu Noise», передчасно помер у 2000 р. Літературний варіант біографії шукай за: Л.Дереш, «Industrial», неопубл.
204
- Ти панімаєш, Пєтя, - заводив він, поки маестро розливав по склянках. - Я сіжу і сматрю. На агонь. І агонь как би єсть, а меня как би нєт. Панімаєш, да? Пустата адна! І так харашо мнє, Пєтя, так харашо...
- Канешна, Федорович. От уявіть, шо я - це агонь, а Вас на самом ділі нема.
- Правільно! Нєма мєня, Пєтя. Ніхуя нєма.
- І я кажу, шо немає. Тільки от шо тагда єсть, Федорович? От комунізм - єсьть він чи нема?
Але дід відчував якусь лукавинку і відкриватися не поспішав.
- На етот вопрос ми отвєтім з позіцій марксізма-лєні-нізма, - по чому негайно вихиляв.
І от який феномен - варто йому самому випити літр горілки, як відразу ж підіймаєься на ноги і починає оперувати такими ідейними пластами, від яких у бехаря-відромаґ-ната і його хуни поза шкіру мороз дере. І з такою легкістю, головне, ніби карти в окопі здає. Прямо тобі крішнамурті якийсь.
Віднедавна у діда почали проявлятися сіддхи: спонтанна левітація, наприклад. Левітує поки що невисоко - сантиметрів на двадцять підіймається, проте маестро знає, що у діда все попереду.
Хоч і охота з йоґіном побухати, маестро вагається. Петрович розказував, недавно до Толіка-піротехніка менти приходили. Може, його шукають.
5ІЗ
Ні. Не його. Кубики не брешуть.
Можна також було заскочити до братів Коклюшів - двох ізгоїв trash-концептуалістів, технарів-самородків, які у вільний час знімають різну туфту на кінокамеру, складають до цього звукоряд, цифрують, мікшують, рендерять, апгрейдять, в'ючать, дрючать, врешті записують на відео-
205
касету, викурюють по наперсткові трави-«хімки» і з пафосом сумлінно зробленої роботи проглядають відзняте. Творчий тандем треш-концептуалістів носить назву «The Whooping-cough Brothers26», або ж «Антиодуд рятує світ» («Ворона їде»). Те, чим займаються трешери, маестро називає «робити з гівна цукерочку».
Треш-концептуалісти обожнюють вештатися пустирищами і звалищами. Там вони крупним планом фільмують іржаві залізяки і тому подібний непотріб.
З доступного асорті треш-концептуалісти видаються йому найбільш прийнятними: творчі люди з мінімумом комплексів, відкриті новим відчуттям і враженням. Достатньо просунуті, щоби не цілувати землі, якою ступала нога маестра.
(Молодший Коклюш, Олег, був ще й запеклим енурез-ником. Ніщо не повертало маестрові радості буття так тихо, як ніч під однією ковдрою з антиодудом-юніором.)
Об'єкт №4. ОБСЕРВАТОРІЯ
Вона домінує над обрієм, схожа на космічну цитадель серед кремнієвих скель десь на Юпітері. Вона велика, впорядкована, стерильна і безлюдна. Вона футуристична й електронна настільки фундаментально, що, здається, ще трохи - і Номер 4 заново відкриє для себе велич Архаїзму.
Об'єкт №4 має власний ядерний реактор, з якого черпає енергію. Його коридори залиті ледь уловимим стерильним ультрафіолетом. Обсерваторія сяє тим сліпучо-білим кварцовим світлом, яким починається світанок на Венері.
У деяких варіантах світу в належний час Обсерваторія активно моделює самодеструктивну схему мислення, котре вибрало тишу.
Обсерваторія холодна. Вона - безжалісна, знеособлена космічна станція, котра вдивляється у безконечність. Бастіон, із якого, ховаючись за примарами логіки, жме на
26 «Брати Кашлюки» (англ.)
206
факторіал, витріскує фракталом і вривається в комбінаторну безконечність Тиша.
Об'єктові №4 тиша властива за означенням.
Сенс існування Обсерваторії - споглядання Безодні.
Інколи Обсерваторії, втіленій архітектурно, приписують властивість Транзиту.
Всі перелічені вище ознаки були присутні в будинку номер сім по вулиці Беранже, - гніздов'ї ґедзів та ос, кладовищі львівських ворон, яке стережуть брати Коклюші.
The whooping-caugh brothers мешкали на сквоті в «перекошеному» будинку по вул.Беранже (тій самій, що колись горіла). А позаяк, крім кашлюків, ніхто більше в тих достоту белградських руїнах селитися не наважувався, брати захопили його у свої руки й перетворили будинок на цитадель, проламуючи й замуровуючи стіни за власним бажанням і згідно з властивим тільки їм розумінням прекрасного. Вони контролювали входи й виходи і дбали про дієздатність того, чим і служив їх бастіон - Транзитним залом, входом ув Обсерваторію.
Хоч Коклюші й відкрили існування подвійного руху через їхній шанхай, вони не здогадувалися, наскільки непомітно подвійний рух керує ними.
Свого часу Коклюшів захопила манія переслідування - ах, наскільки це естетично, коли тебе переслідують, зітхали вони. (Ясна річ, ніхто їх не переслідував; хоч маестро і планував колись організувати на них облаву міліції - винятково з почуття дружнього обов'язку). Про всяк випадок антиодуди розробили цілий лабіринт входів, ходів та сходів, пройшовши які, можна вийти прямісінько - хто б міг подумати? - на вулицю Набережну!
Зіі
Маестро має настрій поглумитися над зеленими мухами. Йому кортить підкорити світ, постригти всіх налисо,
208
вдягнути в уніформу й заставити жувати сухий желатин. Він хоче розставляти вишукані пастки на незнайомців, заманювати у густе болото гри правил і повільно топити, а потім рятувати, щоб розіп'яти - і знову, і знову, і знову насолоджуватися власною перемогою над Грою в гру. Відчувати оргазм диригента (це наче ванільний цукор під'єднати до струму), ходити помитими коридорами, глумитися над зеленими мухами, жувати корінці журналів, уявляючи себе велетенською міллю, що зголодніла, й вести діалоги з кониками-стрибониками шляхом викидання приголосних з думок про Бога.
Він викидає недопалок (і чергові кілька приголосних) в яскраву ранкову калюжу, вчергове лізе до кишені за кубиками і перемішує:
4 і 6
Порив вітру змушує гойднутися на лавці, і маестрові до голови приходить чудова ідейка. Він тішиться так, наче згадав місце, де страшенно любив проводити час у дитинстві. Маємо сильну весну, маємо сильний вітер. Йдемо куди?
На Нестерова.
У лад своїм думкам маестро чує крики дикого голуба, і йому стає просто чудесно. До криків дикого голуба знову додається свист вітру, що летить вузьким гирлом якоїсь вулиці. І зовсім уже здаля вітер приносить звуки акордеона.
Хвилину подумавши, маестро відкриває десь ближче до кінця вийнятий із валізи Гросбух (підписаний псевдонімом етапний твір «Неопубл») і записує:
Об'єкт №5. АКОРДЕОН
Проявлення Об'єкта №5 спостерігається найчастіше у строго визначену пору року.
Перші труднощі пошуку акордеона полягають у тому, що, крім загальноназваних сезонів (як-от: осінь, весна тощо), присутні також плаваючі синоптичні цикли. На запитання лікаря, скільки існує таких «плаваючих» пір року, маестро відповідав: «Скільки стиснеш у кулаці».
209
ЗМІСТ
На попередню
|
|
