Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Любко Дереш АРХЕ
Пора, під час якої найцікавіше виражена феноменологія Об'єкта №5, пов'язана з двома ознаками: березневими сутінками та шквальним, але теплим вітром. Акордеон виявляє себе абстрактними пасажами, підсиленими відлунням довгих вулиць; мелос постійно губиться за гучним гулом вітру. Опосередковано акордеон вилущує старі значення реальності, відтак - мітить пунктиром шлях до несловесного Іншого.
Принцип акордеона буде ще не раз інтерпретовано як найвиразніше музичне окреслення ідей абстракціонізму і дадаїзму, а відтак - Об'єкт №5 буде визнано предтечею корпусу ідей керунку ambient. Акордеон як артефакт, звільнений від ідей (глос) покоління Логосу, може опинитися в авангарді естетичної революції й постати новим брендом покоління Тиші.
Ходять чутки про існування цілого Ambient-cafe (колись - клубу-кафе «Скатологія» по вул. Коптській), породженого поскрипуваннями грамофонної голки одного з аватарів Об'єкта №5 - патефона, виготовленого в Харкові у 1899 році. Грамофон, що гуде - це вухо, котре прислухається до самого себе.
Олег П-ський запевняє, буцім якось побував у Ambient-cafe. Він каже, що всередині кафе дійсно стоїть великий грамофон з латунним розтрубом, помальованим на чорно. На патефоні обертається тільки одна грамплатівка: культовий альбом шанувальників dark ambient - The Power of Blindness.
Маестро запускає почорнілі пальці під окуляри і з насолодою тре очі. Ховає «Неопубл», бере чемодан і, жахаючи невротизованих трамваями голубів, віддаляється від лавочки в не відомому птахам керунку.
6і2
Маестро вирішує, якого значення надати шестірці в компанії двійки о такій ранній годині. Вирішивши, звертає за ріг й опиняється на початку вул. Нестерова.
211
Перше відчуття, коли стоїш між високих, вузьких цегляних берегів, - протяжність.
Як правило, люди, котрі випадково забрідають на Нестерова, не вірять, що у Львові може існувати така пряма й непропорційно вузька вулиця - до того ж така довга. Не вірять, а тому забувають.
А коли надибують знову, вчергове не вірять і забувають. Маестро не був тут, певне, років п'ять. Можливо, теж трохи почав сумніватися?
У спину б'є масивний порив вітру і валить маестро на землю. Над головою проноситься здичавілий кульок і швидко падає у перспективу. Значить, воно все ще тут, думає маестро, підіймається на коліна і, скориставшись із затишшя, підлазить до стіни.
На Нестерова, скільки маестро себе пам'ятає, дули потужні протяги. Колись тут було чутно, як ходить потяг. Правда, незрозуміло звідки. Напевне, це вітер.
Ще один порив вітру закручує обгортку від морозива кудись угору. Вздовж стіни, в яку втискається маестро, тягнеться напис:
Я ШИЗІЮ ВІД СВОБОДИ!
Через весь напис, мов нічого й не сталося, мирно крокує перше весняне сонечко.
Канешна, впізнає власну роботу маестро і згадує роки, коли свобода змушувала його шизіти і рубати пальці. Свідомість збирається у фокус, і світ наче вибухає товстим шрифтом.
Маестро глибоко втягує повітря, рахує до чотирьох і повільно видихає. Одною рукою він притискає валізу до серця, а іншою допомагає собі піднятися. Поки що все тихо. Після такого затишшя завжди бувало кілька хвиль сильного вітру. їх він любить найдужче
Легенький вітерець крутить пилом, на вулиці все стихає. У розламі поміж будинків видно, як вітер жене молоді хмари. Маестро виходить на середину вулиці й сідає навпочіпки, ніби збирається плигати через «коня». Напружує ноги.
Як тільки маестро видихає повітря, чути сильний порив вітру, маестро вистрибує жабою в саму течію, але підскакує
надто повільно, і хвиля вітру спершу підхоплює, потім вдаряє ним об землю. Проїхавшись на чемодані, завбачливо притиснутому до грудей, Маестро втискається в асфальт і перечікує, поки мине порив. Ходити по Нестерова, не зігнувшись - неможливо.
Маестро знову займає вихідну стійку - наче мураш наміряється заплигнути на пролітаючу повз нього бабку.
порив вітру здирає його з землі підіймає над хідником метри на два й несе несе алилуя матко боска падаю нє не се несе несе н есенесе оце ого-гооо о оо о о О ООО О
О о оо о
Маестро відчуває, як його переважує вліво, і наступної миті чує глухий удар (з нього вибили видих) свого грішного тіла об стіну.
- Я можу! Хо-хо! Я перемагаю! - каже він біло-блакитному небу і починає підійматися. Все ще тручи задницю (всі діти божі падають на дупу), маестро задоволено сміється і щось вигукує до вітру, поки нарешті не зникає у проймі будинків, залишаючи весняні вітри вулиці Нестерова небові й цеглі стін.
Спускаючись по Сахарова, маестро повертається думками до Коклюшів та їх «Останньої території». Непогано б перетворити їх руїну на таку собі твердиню суб'єктивізму. Виростити для експерименту якусь субкультурку. Розробити щось на зразок естетичного маніфесту, підшивки текстовізій як джерела абсолютно суб'єктивного тлумачення назв та імен. Назвати якось велично і вселенсько: «Бароко тиші», чи «Опера скрипу», скажімо, чи навіть «Кабукі Бога»... Тут маестра пронизує спалах думки, хоробрий крок, і він чує впевнені слова, якими це можна описати.
Осяяні світлом параш (А.М.Давихам, Неопубл., 2003)
212
213
Наступність поколінь нагадує асфальтоутрамбовувач. Старе покоління щораз відтягує свій кінець і, коли людству вчергове хочеться скинути мегалітичну мушлю пам'яті, постійно переводить стрілки на інших. Тому покоління, котре відходить зі скрипом, - це не якесь там коліно шестидесятників, вісімдесятників чи - господипомилуйскажіть-алілуя - дев'яностиків. Під скрип думок відходить покоління L, GENERATION LOGOS: покоління, яке говорило найбільше; воно говорило і говорило і не могло заткнутися навіть тоді, коли й казати вже було нічого, пригнічене невичерпністю Слова, котре так і не дозволило бути зрозумілим бодай собі самому.
Скажіть «алілуя», і ви врятовані. Скажіть це.
С,К,А,Ж,І,Т,Ь.
Тисячолітнє царство Слова зникає за куртиною скрипу. Називання губиться й не може більше знаходити нових знаків для доби без назв. Найвульґарніше, що вдалося вигадати - назвати цей кінець кінців ПО СГ-модернізмом. Зайвий доказ того, що доба без назв справді поза означенням, а номінуюча свідомість принципово не здатна переступити поріг тиші. Єдине, на що в неї великі яйця, - так це ходити над прірвою нео-значеного різними кладочками-префіксами на кшталт НЕО-, ПСЕВДО- чи ПОТС-.
Світ змінився.
Людство роздирається у поліфонії, і кожен крик тут - заклик до тиші. Воно шукає тиші у героїні, в алкоголі, у потенційній можливості вимкнути мобільні телефони. Навіть Слово люди пробують обернути на тишу - але, описуючи її, все одно не замовкають.
Людство вже так давно прагне тиші, що єдиний вихід для себе бачить у катастрофі, трагедії небаченого досі масштабу, яка змусить завмерти цілий світ у розпачі (бо основне, чого навчило Слово, - це скорбота над самим собою і втраченою цілісністю). Та, перш ніж пронесеться думка «Це не з моєї вини! Я тут ні до чого!», планета отримає вимріяну секунду світового безмов'я. Цього виявиться досить. Слово лусне й
:\ осиплеться. І що б не йшло услід за тишею - світло звуку,
? трансценденція шрифта у пробіл, ряди знаків оклику, що
розчиняються поміж факторіалів безконечности - все це
буде великим переходом у відчуття. Перш за все - у відчуття
тиші.
: Люди тиші будуть останніми, хто поставить крапку в і Тексті, позаяк вони - перші, не зацікавлені в доставлянні І після крапки ще пари. їх більше не манить естетика коми. І; Вони - це новий вимір крапки, новий намір точки, яка І перетворюється на зріз нитки, безконечний тунель вглиб V чистого аркуша, спочатку було
СЛОВО потім була
2і2
Маестро чухає чоло з переходом на потилицю - по чому з недовірою вивчає почорнілі нігті. Знову закриває свій «Неопубл» і думає, до чого можуть призвести подібні мізкування.
Втім, якщо немає з ким бавитись у Гру правил, завжди залишається найдосконаліший, остаточний суперник - ти сам. Питання, наскільки далеко тобі дозволяє заходити твій страх?
Він підіймається вгору, вздовж трамвайних торів, знаючи, що є абсолютно невидимим у цьому місті, де люди поглинуті собою до такої міри, що перетворилися на комах - дискретних, лискучих хітинових жуків, котрі вічно тікають у жасі, що секундна стрілка годинника от-от прохромить їх, мов шпилька ентомолога.
З-за спини виривається трамвай, і маестровий настрій скаче в екстазі. Він пригадує, що давно вже хотів записати про «Бабусю й Чудовисько», п'єсу, що з похвальною регулярністю йде по вулиці Чупринки. Але перед тим він подумки окреслює
214
215
f
Об'єкт №6. ПРИРОДНИЙ ТЕАТР
Шекспірова сентенція про те, що світ - Театр, всяке прийдешнє покоління тлумачить по-своєму: чи то як прісний зразок поетичної метафори, чи як скрушну констатацію людської дволикості, чи як буквальну вказівку для і на Гравця. Той Театр, про який піде мова, багатий на декорації, костюми і музичне аранжування, однак його репертуар за останні п'ять тисяч років збагатився всього на дві чи три п'єси.
Щоб ці міркування не видавалися надто невизначеними, звернімо наші погляди у бік Львова та його мешканців. Припустімо, що це місто є нічим іншим, як великим конгломератом певних структур... вихорів... Чогось такого, до чого пасувала б назва «природні театри». Надалі цим терміном будемо позначати певні території - тінистий бік вулиці N, чи столик біля вікна в кав'ярні NN, чи під'їзд будинку номер * по вулиці *** - з постійними типами життєвих ситуацій. Інакше кажучи, з притаманним лише їм сталим репертуаром - набором певних слів та обставин, які мають тенденцію повторюватися у цьому локусі знову і знову. Виконавці ролей змінюються, випадкові «глядачі» щораз інші (про «відмінність» між глядачем та актором природного Театру можна писати тільки з використанням лапок). Структурно ж п'єса залишається тою самою.
Так-от, маестро подумки звертається до глядача. Коли Ви ходили до Театру востаннє?
п'єси, що йдуть зараз у Львові:
Скрупульозне дослідження театрального репертуару міста в цілому ще знайде свого шекспіра. Наведімо для прикладу найцікавіші з виявлених п'єс. Користуючись ними як ключем, вільний поціновувач зможе самостійно класифікувати й відкривати нові грані Мельпомени. Кожен гість міста Лева при бажанні й мінімальному запасі терпіння зможе спостерегти п'єси у вказаних місцинах самотужки.
216
1. БОЖЕВІЛЬНА ЦЬОЦЯ (Високий Замок; тло -комунальна сансара пенсіонера). Головна героїня - божевільна алкоголічка похилого віку. Часто з'являється з незапаленою сиґаретою і розпочинає дію з того, що перепитує, чи нема, бува, вогню. Не виключено, що в руці вона триматиме неадекватний моментові.предмет. З власного досвіду скажу, що раз бачив, як Цьоця стискала плоскогубці, ще раз - порожню пластикову пляшку, а втретє - старий чоловічий мешт у полотняній сумці. У захоплюючій, експресивній манері Цьоця (актриса розмовляє колоритним суржиком, тому більш коректно називати її «Сумасшедшей Тьотєнькай») переповідає свою біографію: переїзд у молодості звідкись зі сходу України (також: Молдавії, Кубані тощо), невдалий шлюб і - хвала Театрові] - вроки, які на неї кинула свекруха.
П'єса йде переважно під вечір і триває від 10 до ЗО хвилин. Існує також менш ефектний римейк, де головну роль виконує старий п'яниця-чоловік.
2. СЕСТРИЧКИ-ІСТЕРИЧКИ (р-н синагоги «Золота Роза»; п'єса розрахована на любителів grind-core-психо-логізму). Типаж - дві жінки віком від тридцяти до п'ятдесяти. Одна з них п'яна в дим, і їй начебто соромно. Інша вичитує п'яній супутниці моралі, вибачається перед перехожими за нетактовність подруги і сама раз по раз шаріється. При нагоді зверніть увагу на ґрим п'яної - джерело відчаю і духовної кризи, яку несуть ці двоє.
Залишається відкритим до з'ясування тип зв'язку між ними: сестри? сусідки? шкільні подруги? Кожен варіант відкриває специфічні, дедалі тонші грані рольової гри.
3. МОНСТР! МОНСТР! (р-н вулиці Сахарова). Дуже якісний зразок інтерактивної п'єси, де глядач в залежності від настрою може бачити хід подій у щораз несподіванішому ракурсі.
Підіймаючись вздовж трамвайних торів по вул. Сахарова, ви спостерігаєте перед собою пристойну, інтелігентної тілобудови жінку похилого віку. В якийсь момент жінка
обертається через плече, зауважує вас і помітно і іришвидшує крок. Ще один погляд (на лиці непідробний переляк міщанки) - і вона вже втікає від вас серйозно й без жартів. Вона зникає за рогом, і ви готуєтеся почути її крики на поміч. Йдіть за нею. Жінка, вже, було, сповільнивши ходу, знову зауважує вас і кидається навтьоки. У вас з-за спини чути дзеленькання трамвая. Той під'їжджає до зупинки, і жінка в останню секунду заскакує у відчинені двері.
4. ГРА В ТРАМВАЙ (р-н вул. Городоцької навпроти костелу св. Ольги; п'єса-забавка). Ще одна п'єса, де вдало обігрується тема львівських трамваїв. Двоє хлопчаків стоять на хіднику навпроти і чекають трамвая. Коли трамвай починає наближатися, перший хапає другого за руку і не дає вирватися. Другий у той час повинен видерти долоню з пальців товариша і встигнути перебігти на протилежний бік дороги перед самісіньким носом транспорту.
5. НОЇВ КОВЧЕГ (Високий Замок р-ну Замарстинова; соціальна містерія). П'єса має глибоко алегоричний зміст, тому слід велику увагу приділити знакам: кольорам, числам тощо. Двоє молодих закоханих з'являються на краю Високого Замку, відразу над обривом. Кілька хвилин вони дивляться зворушено на коробки бетону й рури труб. Цілуються. Підтримуючись навзаєм, спускаються вниз - із гори у місто.
Ця вистава мала альтернативне прочитання у вигляді загибелі пароплава «Титанік», де алюзії на Ноїв ковчег обігрувалися з притаманним тій порі пафосом есхатологічної антиутопії. Така собі демонстрація, що могло спіткати людство, якби у прірву за бортом ковчега не ступили Закохані. Однак це, повторюсь, є відхиленням від апокрифічного варіанту; у Льовові п'єса йде в оригінальній режисурі.
6. МОЙСЕЙ (вул. Дорошенка, час-пік). У момент найбільшого руху по вулиці (це, як правило, післяобідень) на сцені з'являється богомільна, проте п'яна в дим алкоголічка із зачіскою «під хлопчика». Вона худа, засмальцьована,
218
І
219
смердюча і страшна. Але від неї віє такою космічною одухотвореністю, що її постать мимоволі притягує погляди цілої вулиці. Сива баба, похитуючись, наче бувалий матрос, йде вулицею, плямкає губами і стиха бурмоче прокльони; кожне ЇЇ заточення то вправо, то вліво викликає тихі охкання та скрики в особливо чутливої публіки. У найнесподіваніший момент баба різко вискакує на проїжджу частину і, під урочисті фанфари гудків, зупиняє нерозривний потік автомобілів, маршруток і трамваїв владним змахом рук. Змовкає все, і море розходиться - алкоголічка неспіхом переходить дорогу, опускає руки і розчиняється серед натовпу.
За майбутнім поколінням шанувальників природного Театру лежить створення численних монографій, документальних фільмів та мультимедійних відеопроєктів, присвячених цьому питанню.
Самим львів'янам, якщо вони хочуть опинитися в культурному аванґарді Европи, час зайнятися вишукуванням та каталогізацією природних п'єс, які регулярно відбуваються у Леопіллі. Наскільки мені відомо, офіційно зафіксованих природних Театрів (не беручи до уваги іронічних візій Х.Л.Борхеса) у світі поки що немає. Тому в першу чергу необхідно створити каталог кишенькового формату на зразок туристичного буклета, де кожен бажаючий може побіжно ознайомитись із театральним репертуаром міста: замальовки-шкіци, оригінально підібрані маршрути, несподівані паралелі.
Резонно припустити, що репертуар саме львівських природних Театрів у перспективі стане непоганим джерелом доходів. Він (Театр) легко перетвориться на місце паломництва андеґраундної богеми та поціновувачів неакадемічних вибриків Мельпомени з сусідньої Польщі, Чехії і т.д.
За умови грамотного позиціонування феномену Театру Львів має всі передумови до зародження потужної суб-
культури новітніх театралів ' нових естетичних обріїв.
носіїв нової моди, візіонерів
театрали
- вони (а це, наважуся спрогнозувати, буде естетично невдоволена сьогоденням молодь, яка вже пробувала себе в пусканні різного гатунку контркультурних коників) намагатимуться всіляко приховати свою причетність до Театру з кількох міркувань. По-перше, беззаперечна реальність вистав та топографічна прив'язаність репертуару. (В добутку це становить надто спокусливу знахідку, аби виносити її у широкі маси; ті, як завжди, докладуть максимум зусиль для применшення величності знахідки.) По-друге -цілком вмотивований страх зірвати надмірною розафішо-ваністю Театру якусь особливо цінну з естетичної точки зору п'єсу.
Щодо розвитку глядацької субкультури як такої, то вона може мати несподіване, а для декого навіть пророче продовження. Таємничість, яка щораз щільніше сповиватиме сподвижників цього ars nova, почне видаватися знайомою. Можливо, когось раптово осяє, і на гадку спадуть масонські містерії. Фіналом п'єси стане думка не відомого нам театрала: «Десь вже це було...».
І такий висновок буде найкращим підтвердженням гомеостазу, динамічної рівноваги Об'єкта №6.
Немає різниці між «вигаданим» і «дійсним», міркує маестро. Різниця у площині усвідомлення.
Він абсолютно переконаний, що саме зараз, тут і зараз існує товариство, яке вже зібрало каталог природних п'єс. Людей, які організовують туристичні ґедзи-паломництва на ріг вулиць Дорошенка і Сахарова, на Коптську, на Високий замок.
Тут маестро здригається. Якщо існують вистави, безперечно, існують і режисери... чи то пак, лялькарі.
Організувати: об'єднання «Клуб лялькарів», прив'язати їх до «Кабукі Бога» («Опери скрипу»?) як адептів покоління
220
22І
TNT (ТУТ AND ТЕПЕР, предтечі-антиподи фінального «Покоління Тиші»), щось таке, що могло б правити за
Об'єкт №7. КЛУБ ЛЯЛЬКАРІВ
Одинаки, що розпочинають маніпуляції запрошенням до гри. Вони настільки несподівані, що передбачити їхні ходи простіше простого. Приблизно так.
Спершу вони пропонують котромусь із знайомих, який вважає їх близьким другом, умовно поділити світ на дві армії. Потім, відповідно, пропонують очолити котрусь. Маестро знавав таких, - покороблені силою еґоманіяки, йокнуті в п'ятку. Ті, що знають про існування Об'єкта №6, а відтак вважають себе геніями. Вони завідують Театром. Однак їм зовсім не подобається пригадувати, що, завідуючи Об'єктом №6, вони тільки поповнюють список п'єс.
Лялькарі повернуті на соціумі. Вони нізащо не відпустять цю систему, вони підтримують її й опікуються тривогами, необхідними для збереження соціуму цілісним.
Лялькарі повернуті на співчутті. Вони наркомани в найсоціальнішому значенні цього слова - вони ВИМАГАЮТЬ жалю. Вони приставучі. «Як? Хіба ти мене не пожалієш?!!» - і їхню посмішку, невинну та беззахисну, готова розшматувати шаблезэба істерика дитини.
Вони не визнають за людиною ні права на свободу, ні права на життя. Віднедавна вони не визнають і права на силу. Вони обнагліли до того, що не визнають навіть права на вибір можливості власного, не залежного від них вибору.
А ми- ми, як завжди, проти. Ми шизіємо від свободи.
Точно. Це гарно сказано.
Між іншим, ідея. Ввести на ринок ультрановомодну фішку - краплі для очей. Естетизувати образ піпетки, приплести до нього асоціації кришталево-чистої води і дарунків мертвого моря. Панки закрапували би в очі нафтизин, кислотники - атропін, яппі - збагачений сріблом дистилят тощо. А
Г
222
покоління молодих і перспективних капало би в очі воду з легкою нотою ментолу - здорове ретро до м'ятного буму ери жувальної Гумки. У будь-якому випадку, краплі до очей - це цікаво. Використати у «Неопублі». Може, підказати котромусь із Коклюшів
(...)
Або ні. Таке. Пам'ятаєш, що ти писав про трагедію, яка змусить завмерти світ? Це повинна бути не трагедія, а щось таке малопомітне. Схоже на скриньку, котра вибухне несподіваними інтерпретаціями. Напр, ввести на ринок якийсь товар. Подати його в цілком невинному світлі. А потім, коли практично кожен зіткнеться з цією фіхою, подати абсолютно нове призначення цього товару. Щось таке абсолютно екзистенційне. Щось таке, що допомогло б наблизити Тишу.
Гм.
Наприклад, мобільний телефон. Дочекатися, поки в соціумі звикнуться з думкою, що кожен може поговорити з будь-ким, просто натиснувши кілька ґудзиків. А потім підкинути думку, що, так само натиснувши ґудзика, можна не говорити більше зніким...
Наприклад, взяти і відключити систему подачі сигналів.
Реклама: у безодні космосу пролітає вкритий інеєм мобільник.
SILENCE FOREVER. NOKIA
Він переводить подих. Якщо така хєрня й далі лізтиме перед очі, доведеться днями підрізати собі ще дещо. Він пробує звільнитися від логосу, і фокус розкривається
Крапле дощ. На його шкірянці залишаються маленькі вічка води, у яких відбивається небо. Дощ пускається дужче. Запах...
Дощ холодний, як і заведено па початку весни, але це дощ, який вже не випаде снігом. Маестро тішиться з того; тішиться з того, що тішиться, а не стікає слиною довкола ще не відрубаних пальців. Запах.
У голові стоять легкий свист вітру і суцільна тиша. Дихається легко-легко.
ЗАПАХ БЕЗКОНЕЧНОСТІ.
Його не сплутати ні з чим. Холодний, озонний, всепоглинаючий і електричний. Накриває мікронним терпким капшуком - спочатку ЗАПАХ входить у ніздрі, просочується крізь хрящові перетинки в мозок і шию. Потім ти відчуваєш цей запах усім хребтом. Так поглинає ЗАПАХ БЕЗКОНЕЧНОСТІ.
Він хоче сховатися в якомусь світлому під'їзді, як чує вигук:
- Агов!
Це Льова, п'явка-упирець. Він думає, що в котромусь із безконечних варіантів Львова, десь ген за сонячною короною Останньої території, таку п'явку маестро назвав би... Бобо? О ні.
Бу-ба?
Baboo. Буба-бу.
Маестро оцінює, що такого цікавого можна зробити з цим ходячим спазмом образ, алев го лові ТИ Ш А
- Чекай, Кварц! - Бу-бу захекано підбігає і намагається віддихатись. - Я тебе ше там побачив, слухай, ти шо робиш? Але ж я тебе вже давно не бачив! Ну, розказуй, як житуха, о, до речі, ходи, може, водяри купимо, шо ти на те скажеш, га? Он там трохи посидимо, в мене гроші є, о, можемо навіть сирок плавлений взяти! Ми постійно з Бронксом як бухаємо, то беремо сирок плавлений, слухай, а закурити не маєш?...
Він посміхається ширше. Він навіть припустити не міг, що ця остання операція на палець викличе таке глибинне, майже остаточне затишшя. Бо що б не торохтіло це Baboo, воно не в силі подолати різницю кеґлів та шрифтів.
Хвилини за три Бу-бу повертається з плящиною якогось агресивного портвейну (о, ця ностальгія за панком!). Маестро оперативно відкупорює пляшку зубами і робить смачний ґольґ.
224
225
Буба шанобливо дивиться на маестро, але перед ковтком усе одно протирає горлечко рукавом.
Коли портвейн повертається до маестра, Буба тихо скрикує.
- Кварц! У тебе ж пальця немає! Маестро з недовірою й обуренням вигукує:
- Ти гониш! - він підносить долоню до окулярів, вивчає ЇЇ й зітхає з видимим полегшенням.
- Не пальця, а ФАЛАНГИ! - а потім таємничо додає: - Ти ше моїх ніг не бачив...
По бруківці лупить дощ.
МАЕСТРО: Але мене от зараз найбільше непокоїть оцей загадочний міфічеський тандем Вінні-Пуха і П'ятачка. Адже самим главним там був, безоговорочно, Вінні, поскільки це він толкав такі вєщі, про існування которих П'ятачьок і не здогадувався. І при цьому сам П'ятачьок реагіровав на ці просвітлєнія і одкровєнія дуже бурно, впадаючи помінутно в шаманістічєскій екстаз.
БУБА: Ну да, ти, Кварц, правий, но, з другої сторони, воно все зовсім якось так... Не зовсім це саме.
МАЕСТРО: От іменно! Тому мене так насторажує образ осліка Іа-Іа. Він тіпа і нє у дєл, і тіпа просікає глибини всіх глибин. У мене даже напрошується якась екзистенційна алюзія зі страждущім Хрістом. Ну але оця теологічеська тема веде дуже далеко. Візьмімо хоча б цей суто євангельський гвозьдь, на которому держиться хвіст і котрий стирчить в Іа-Іа зі сраки. Ти відчуваєш, куда це нас може завести, да? І якщо ми будемо розглядати іменно есхатологічєскі настроє-нія Алана Мілна в контексті шпенглєрівського заката Європи, то стає зовсім страшно. Поскольку у нас присутствує черговий персонаж, так називаємий Крістофєр Робін, да? І, шо главне, у цього Крістофєра Робіна єсть батько, який - шо інтересно - всю тєлєгу про Вінні-Пуха і талкає. Тіпа знову маємо Бога як Деміурга і Наратора. Ну і зовсім по-апокаліптічєскі звучать рядки, де папа злиться на Крісто-
226
фєра Робіна, коли той пізно приходить додому, відкривши Сєвєрний Полюс, - тут тобі і в Шопенґауера ладошки взопріють, да?
БУБА: Може, вип'ємо?
Маестро п'є
МАЕСТРО: (продовжує) І в то же врємя ми не коснулися самого главного - а іменно Карлсона, котрий живе на криші. А конкретніше - новий виток свідомості человечества на прикладі цього літаючого артефакта. Тому шо Карлсон міг казатися недальоким тільки винятково обмеженим особистостям. Пригадай, Буба, його картіну - «Красний пєтух». Но на картіні нарисована лисиця, котра петуха пожерла. Тут возможні якнайширші конотації до скандінавскої міфології чи навіть посиланія на труди алхіміків, поскольку Ліса і Пєтух - це как би протилежні стіхії, твьорде і жидкє, чи то пак летюче, начала, а на глибших ступенях посвящєнія - так і взагалі главнейший біном сверхсовременно!' антропології, так називаємо! мета-антропології. Но саме главне, шо наш персонаж перестає мислити лінійно. Він храбро відкидає категорії, свойствєнні огранічєнному западному уму - як-от: раздєлєніє на суб'єкт і об'єкт, одиничне і множественне, вірне і хибне і так далії. Но от мене найбільше тривожить, так сказать, то, шо осталось невисказаним і как би непроявленим, і шо проніцатєльний читатель, по мнєнію глубокоуважаемо! госпожи Ліндґрен, должен був схопить поміж рядками текста. А іменно - інтєґрация органікі в нєорганіку, в смислі пропеллера в його спину. Адже Карлсон виступає тут як апологет кібєр-панка. Ти от звернув увагу, шо вона, в смислі Ліндґрен, сознательно замовчує цей перехід, союз анатомічєскої і техногенної субстанцій, взаїмне проникнення цих фактур одна в одну? Тобі це не кажеться странним?
БУБА: В якому смислі?
МАЕСТРО: У якнайширшому. Це, знаєш, пахне масонами і їхніми ложами. І звідси веде вже зовсім інша стежина. Так би мовити, стик культурних пластів западної літєратур-
227
ної традиції і чисто слов'янської мультиплікації з властивими їй алкоголічєскими прічудами у вигляді антропо-морфічєскі ізображаємих животних. Да, мова йде про мультіки о Гєнє і Чебурашке. Ти вловлюєш цей тонкий перехід, да?
БУБА: Безумовно.
МАЕСТРО: Но поскільки сам Гена і отой другий вже були достатньою мірою згадувані як у масовій, так і самвида-вівській періодиці, ми їх касатися не будемо. Ми схопимо їх всіх за яйця. Поскільки я хочу звернути твою увагу на мрачний і дємонічєскій образ старухи Шапокляк.
БУБА: Радикально.
МАЕСТРО: Да! І я про те ж! Ібо... Ібо іменно она являється как би персоніфікованим уособленням... Ага, персоніфікованим уособленням тьомних сіл человеческой души, так ска'ть, бессознательного, на кшталт разного роду бєсноватих желаній і прочая, прочая. Но вона, ця старуха Шапокляк, вона, в прінципі, начало хоть і женьскє, но актівне, і потому заслуговує детальнішого аналізу. От візьмімо до уваги цей чисто фройдістскій сімвол на її голові - огромнєйшу бесформєнну шляпу...
біб
Він добирається до лігвища братів Коклюшів десь біля десятої ранку. Стоїть під старими дверима зі стопленим дзвінком, поруч із яким хтось (гаразд, гаразд - він) надряпав:
тут і зараз
Він дзвонить тричі.
З-за дермантину чути човгаючі кроки.
-Хто?
-Я.
- Не гони біса. «Я» бувають різними. Пароль!
- «Антиодуд рятує світ».
Молодший Коклюш, бідака-енурезник Олег, обережно прочиняє двері на ланцюжку. Побачивши, хто там, впускає
228
маестро до барлогу. Перед тим, як зачинити, визирає з дверей і перевіряє, чи за маестром не тягнеться якийсь хвіст.
У хлопців, здається, триває ніч. Він заходить з коридора до кімнати, і тут же по горлянці шмагає пряний дух маконхе.
Брати сидять у продимленій темряві і слухають чорний гул27. Атмосфера в кімнаті нагадує закриту вечірку на урановій шахті на глибині 600 метрів. На голові у концептуалістів - спелеологічні ліхтарики, в Сашка синій, в Оле-жика - червоний.
Із самого ранку треш-концептуалісти шмалять дур. Обидва вже опромінені настільки, що світяться. Маестро падає в образ і вітається:
- Доброго ранку, риб'ята! Ви тут, бачу, наркотики курите? - маестро стає в позу і артистично декламує: - Душа нє стоіт ні гроша, когда ісполниться прогноз, і потрєбітєль гашиша пріобрєтьот туберкульоз...
Сашко підіймає зад зі скрипучої тахти, застеленої цератою, і тисне маестрові ґраби. По маестровому обличчю плигає синій зайчик. Сашко простягає маестрові пластикове кільце з ліхтариком. Маестро закладає його на голову і вмикає: ще один червоний промінь.
- Ми графік ломимо, - каже Сашко і киває головою.
- Ми тепер люди без часу, - додає Олег, винуватець того, що тахта застелена целофаном. - Учора в обід закінчили новий проект...
27 «Чорний гул» - різновид dark ambient, характерний довгими композиціями, що створюють в уяві слухача затемнені пустельні ландшафти. Низьке, протяжне, монотонне завивання, яке здатне викликати глибокі зміщення у свідомості слухача. У Львові жанр представлений проектом Mr.Mute & The Bad Trip Orchestra (В.Романош, О. і О.Кашлкжи, А.Давихам). Пан Німий (також: Німий озон, Ом Нічийний) - колективний міфологічний образ серед шанувальників dark ambient. Існує повір'я, буцім людина, яка глибоко проникає у «чорний гул», на певний час втрачає дар мови. Також стан «чорного гулу» описується як «ніч і вітер»: практично повна відсутність базових психічних орієнтирів (відчуття положення у просторі, меж фізичного тіла, розчинення кордонів суб'єктивної дійсності), спрощення (зникнення) ряду ідей екзистенційно-чуттєвого характеру (буття-небуття, звук-тиша) тощо.
229
- ...називається «ICO 54467 A»...
ЗМІСТ
На попередню
|
|
