Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Любко Дереш АРХЕ
- ...ну, там про іржавий екскаватор. Ми замікшували потужні гітарні рифи і наклали на них крупним планом кадри гусениць, болтів, вмерзлий в землю ківш - таке. А потім камера від'їжджає, і видно цілу махіну тої залізяки. Потім знову крупним планом камера напливає на бортовий номер, і хрипкий голос ричить: «І! Ес! О! П'ять-чотири! Чотири-шість! Сім! А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!»
- ...Так-от: закінчили ми його біля обіду. А до того часу п'ятдесят шість годин не спали.
- Депривацією сну займалися, - знову підвертає слівце Олег. - Сам знаєш: знімали, цифрували, мікшували, рендерили, в'ючили... До речі, запрошуємо на презентацію.
- Он як? Презентацію?
- Ну ясно! Сьогодні, у нас на даху. Концерт сферичної шумової музики. Це така нова фіха: ми з Сашком продовжуємо тему, буцім underground себе вичерпав, а натомість почався upperground. Тільки допоможеш нам із drum-машинкою, гаразд?
Маестро беззаперечний. Куляста музика - це супер.
- Коротше, Олег! - каже Сашко. - Потім йому розкажемо. Дай я закінчу. Значить, так-во, Квант. Слухай далі. Прокинувся я - на дворі перша ночі. Розбудив Олега, сходили з ним на крапку, прикупили фіміаму, закинулися трамадолом, шоби в горлі не дерло, і воскурили собі. Сидимо, дивимося, шо ми там наапґрейдили про той екскаватор, аж тута на тобі - дзвінок у двері. Ми з Олегом на таких причандалах ціпеніємо, як заціп'янілості в музеї, думаємо - піздєц, мєнти прийшли! Але чуємо - пароль видзвонили. Так це, виявляється, приходять Вано Романош із Курсантом і приносять до нас трьох чуваків, ледве теплих.
- Серед чуваків, між іншим, одна чувіха...
- Не перебивай. Кладе Вано їхні тіла у нас на підлогу і каже, може, вони у вас позависають, це, мовляв, приїхали друзі з Омська, в'юнком трохи передознулися...
- Квант, а шо, Омськ - це хіба Росія? - знову перебиває Олег.
- О, це вже Внутрішня Монголія. Сама назва яка трансцендентна - Омммммммм... ск.
- ...то ми з Олегом, значить, поселили їх у нашому лабіринті. Шо нам, шкода? Вони ще, правда, звідти не вибралися. Як не знайдуть дорогу у вітальню до обіду, організуємо рятувальну експедицію.
- На пошуки друзів з Омська, ..... підтвердив Олег. -
Прикинь, лазити накуреним по нашій квартирі - як би ти це назвав?..
- Камікадзе-експірієнс, - підказує Сашко. - Стопудово. Можна шоу організовувати.
Маестро делікатно притуляє до вуст бульбулятор і робить неслабу (як на таку ранкову пору) тягу. У цей момент Олег і Сашко замовкають у пошані. У світлі червоно-синіх променів дим із ковпачка в'ється, наче сім'яна рідина морської зірки з безодень океану. Маестро повертає бульбік і жестом спонукає продовжувати. У голові тріщить лічильник Гейґера. Під нігтями німіє час.
- Слухай, які дальше малімони були! Поселили ми в себе тих омців. Вони, бідаки, такі вже пропацючені були, такі розпенцачені, шо ледве на ногах трималися. То зразу ж спатки лягли.
- Точніше, ми з Ваном перетягли. А Курсант тільки стояв і свою шапку-вушанку рукою притримував.
- ...я тій дівчинці свого коца дав, того, шо з моржом...
- Та не перебивай. Повертаємося на канапу, покурили ше. Аж тут сумніви починають брати: були ті омці направду, чи то загрицало нас наніц. І тут нас як не висадить, як не дойде! Думаємо: ніх-х-хуя собі накрило нас - вигнали собі, буцімто серед ночі приїхали якісь хіпаблуди з Омська! Але йти у лабіринт ше раз, провіряти - знаєш, як страшно? Там привид ходить. Ну, ми давай, шоби страх прогнати, вирішили діафільми дитячі через діапроектор дивитися. Ми, як малі були, нам тато їх дофіґа накупив. Дивимося перший діафільм, «Лисичка-сестричка».
- А ми якраз Хєндрикса, блін, minimal dub remix поставили... Самі зварганили!
230
231
- ... і врубали «Foxy Lady»! I тут, курва, до нас доходить, що діафільм абсолютно лягає на музику - один до одного! Уявляєш собі таке? Ніби кліп на замовлення! Ну та добре. Поміняли ми музику, гадали, на душі проясниться. Поставили собі шось стареньке, з патефончика. Сидимо, слухаємо, діафільми дивимося, нерви заспокоюємо. А музика чимраз драматичніша, напруга наростає... Аж тут Олежик як не СКРИКНЕ!!! - імпульсивно вигукує Сашко, і маестро підстрибує на тахті від несподіванки.
- ...Як не СКРИКНУ!!! - емоційно підтверджує Олег, і маестро здригається знову. - Я ж дивлюся, а там!.. Там таке, шо... Сашко, покажи йому, бо не повірить.
Сашко перемотує плівку назад до пам'ятного кадру. Маестро бачить на ньому товстуна-бая, що розвалився на подушках і прислухається до якогось підозріло носатого нувориша. За вікном келії рясніє східними зорями ніч.
.- А тепер гоп-ля! - Сашко перевертає діапроектор догори дриґом, і в маестро самого від несподіванки та міцної бамбалачі перехоплює подих. Біло-червоний смугастий халат бая і зорі за вікном утворюють автентичний американський прапор, а тінь носатого аксакала - контури СРСР.
- Заколот? - коротко цікавиться маестро, вмить прогледівши глибини всіх глибин.
- Нє. На наш погляд - нелінійна шифр-система. Ми, як це побачили, тепер тільки те й робимо, шо проглядаємо кожен кадр під різними кутами.
- Обмін інформацією... - нагадує братові одну з актуальних версій Олег. - Ми розробили теорію, за якою кожен кадр - це алегорична притча про комунальну сансару в Узбецькій РСР.
- Або, за іншою гіпотезою, якийсь наказ... Наприклад, секретному американському резидентові десь в Азербайджані, город Гянджа. Приміром, провести диверсію на будові атомної електростанції.
- Та ні, - заспокоює маестро. - Це обикновєнний міжнародний заколот. За який рік діафільм?
- За восємдєсят сьомий.
- Значить, все вірно. Три года оказалось достаточно, - загадково каже він і, примружившись, вдивляється в діафільм. Нарешті, наче пересвідчившись у чомусь, про що давно підозрював, він пляцкає себе по коліні. - Канешна. Так і думав. Алегорія «Бурі в пустині». Все рощитано на кілька років наперед.
Декілька секунд брати Коклюші втуплюються в проекцію, а потім експльодують захопленими вигуками: «Точно!», «Вєрняк!», «Стопудово!».
Але маестро робить застережний жест рукою, показуючи, що це ще не все.
- От ви чули про трагедію на Скнилівському летовиґці? - каже він авторитетно. - Це тоже з розряду контроля мас і історій про психотронное оружие. Оце я, кстаті, називаю «насильницькою українізацією». Взяли, зібрали людей під предлогом авіашоу, а потім кинули на них самольот. Вогонь, кров, сльози, шок! Відкинуті всі стандартизовані шаблони мишленія і мовлення. Іменно в цей момент у силу вступає надсекретний циркуляр з Міністерства освіти і науки України про заміну в національному лєксіконі іностранного слова «аеродром» на національно-свідоме «летовище». Шо, не вірите? А хіба ви чули, шоб якась україномовна періодика писала про трагедію «на Скнилівському аеродромі»? Ні. Тілько «летовище».
- А шо? З масами тільки так і слід працювати, - погоджується Сашко, великий любитель маніпуляцій та зомбіфі-кацій. - Квант правий. Не погодилися, тлумки, на новий правопис, то їх силою змусили. Одній літері «Ґ» які лише заходи присвячені були: убивство журналіста, в імені якого, при особливо вдалому написанні, тих ґе аж чотири.
На мить компанія замовкає, захоплена величчю державницьких діянь. Крізь дим пробивається стійкий дух чиїхось ніг. Маестро перший занюхує запах і, щоб розвіяти зайві підозри, каже:
- Однозначно, тут задіяні масони. Експеримент виразно масовий. Візьмімо, зокрема, такий разлагающий елемент
232
233
побуту на фізичному рівні, як лапша швидкого приготування. Адже воно також, по суті, закладає певну матрицю повєдєнія: голодні очі, шлункові коліки і задрискані жиром харі. Але даже це повернуто на користь Галичині. Бо главною ціллю цьої масоньєрії є, само собою, сепарация остатків галицької культури на геополітіческу чашку Петрі у формі Львівщини, Холмщини та Буковини для проізвєдєнія відповідних погребальних ритуалів надлежащей величі. Масони похєрені на ритуалах.
- А ти це серйозно? А шо, я би не проти відділитися! - з великими червоними очима відповідає Сашко.
- А шо, не віриш? - маестро й сам з недовірою дивиться на Сашка. - Це ж елементарно. Масони скрізь. От візьмімо...
На хвильку маестро віддається польоту мислі.
- Ну от. Бачиш? - маестро показує пальцем на розкладну канапу, де вони лежали останню годину. - Перед вами - найгнітючіший, а потому найвдаліший проект злих геніїв із КҐБ. А іменно - полка над ліжком. Точніше, над твоєю головою. Спробуйте самі здогадатися, куди вони вели з цією поличкою. Кажде утро ти просинаєшся і перше, що бачиш - опосрєдствоване присутствіє органів у твоїй кімнаті. Вони - це межа, вище якої підійматися означає боляче стукатися. А ше врахуй усі ті фарфорові уточки, качечки, писаночки, пивні пляшечки, попільнички з попільцем і так далії, по лібрето. Кажде утро, старий. Кажде утро.
- Кажде утро?
- Ка-а-а-ажде утро!
Маестро з абсолютно серйозним виразом киває. Кілька секунд він бореться з бажанням порадити Коклюшеві сходити до лікаря і перевірити нирки - у нього, мовляв, дар від бабки - але вигадує щось набагато краще:
- До слова, хлоп'ята, ви б не відмовилися замутити зі мною одну пантомімку? У мене єсть тут кілька інтересних ідей. Не буду скривати, це пов'язано з «Неопублом».
При згадці про «Неопубл» брати Коклюші стихають, як малі діти.
234
- Главнетам - органічно рольку зіграти. Ну, ви пойняли, да? Ви риб'ята талановиті. Вам це ні капельки тяжко не буде.
Да.
Маестро хвилю совається застеленою целофанами канапою. Він думає, яку б цікаву штуку встругнути з Коклюшом-енурезником.
Маестро завмирає і розпливається в посмішці.
- Тобі, Олежик, у мене особливі побажання.
Олег втискається у канапу, пробуючи уникнути долі. Але маестро невблаганний. Він посміхається.
- То ти погоджуєсся?
- А шо треба робити?
- Нє, спершу кажи, чи погоджуєсся. Кажи: хочеш померти героєм і попасти в мій безсмертний «Неопубл»?
Олежик вагається: мабуть, і справді не знає, чи варто жити далі, коли вже трапилась така нагода. Киває. Маестро муркоче до себе ласкаві й ніжні слова любові.
- Отож, добродію глубокоуважаємий. Тобі судилося відправитись у тил врага. Будеш работати під прикриттям. Себто під псеудом.
Очі Олежика ясніють:
- Під криптонімом! - шепоче він. В очах спалахує вогонь.
- Да. Іменно так. Під криптонімом, якщо завгодно. От, почнемо прямо зараз. Скажи: тобі нравиться ім'я «Антон»?
4І5
Маестро переводить свій зміїно-окулярний погляд на стіну цього барлогу і спотикається об свіжий доробок антиодудів: збільшена до розмірів плаката поштова марка. На марці зображені космічна станція «СОЮЗ Т-11» і двоє космонавтів у шоломах. Маестро придивляється і зауважує в руці одного семилисник ґанджу. Маестро поправляє окуляри і з непідробним здивуванням впізнає у космонавтах Сашка та Олега. Під маркою напис:
235
БРАТИ КАШЛЮКИ 365 ДІБ У КОСМОСІ
- А з тобою, Сашко, я б узагалі хотів зіграть у тандемі. Сашко кліпає. Треш-брати нічого не розуміють, але
слухають із небувалою увагою.
- Головне: імпровізація. А там подивимось.
- Ну, маестро! Ну скажи, шо ти задумав? Шось епохальне, та? Ну хоч би натякни!
Але маестро наче й забувається.
Він каже:
- Хлопці, а давайте краще на ваших гостей подивимося. Може, вони шось цікаве нам підкажуть. Камо грядеши, так би мовити, і што дєлать, - маестро обводить братів Коклюшів зміїним поглядом, і ті посміхаються зухвалості його мислі.
Несподівано - так несподівано, що брати Коклюші вмить переконуються у демонічній природі маестра - до кімнати вервичкою входять троє заспаних, з перекошеними тер-пугою обличчями омців.
- Здарова, рєбята! - крізь спазм відрази до самого себе видавлює усмішку перший. Від цього він проясняється світлом боротьби і видається Коклюшам перемагаючим зло титаном. - Дай пакурю!
Брати Коклюші все ще в прострації, чи, як модно тепер казати, зомлілі в малімонах (або, для естетів високого стилю: нав'ючені в щтанах). Олег насипає в бульбік дрібку трави.
З рук у руки вони передають бульбік перемагаючому зло омцеві. Той елеґантно припалює собі запальничкою і затягується так глибоко, що здається - в дитинстві йому вшили в грудну клітину вакуумний компресор. Омчанин передає бульбік своєму товаришу, і той затягується не менш ретельно. Врешті баклажка опиняється в руках мініатюрної дівчинки у перуці з вибіленими дредами.
236
- Катя, - видавлює вона, не розтуляючи вуст. Легені її повні диму, з грудей рветься кашель, але Катя терпить до останнього.
Мовчанка. Катя видихає, кашляє і запаморочено трясе головою.
- Я Женя, - каже перший омчанин. - А це Костя. Ви нє протів, єслі ми у вас нємнога паживьом?
Маестро переводить погляд з одного іноземця на іншу. Він розпливається в задоволеній посмішці й подумки тріумфує: саме те, що потрібно. Перед ним - ах! - відкрилося Дао.
- Квант, - представляється він, витягує перед собою руку з кишені й розкриває долоню. Женя збирається потиснути її, але завмирає.
На маестровій долоні лежать два гральні кубики:
Зіб
Виявилось, омці незле володіють українською. Легким, не обтяженим зайвими канонами суржиком Женя перепо-вів історію їхніх поневірянь.
Прийшли, мовляв, рік тому на двірець в Омську і заскочили в перший потяг - і так через цілу Росію. Омці назвали це «пілігримкою на собаках». Вони потрапили на осінній з'їзд «Рейнбоу», але довго там не затримувалися, а помандрували псами на захід. Зимою відлежувалися в Одесі на хаті в якогось старого гіпі, з яким вони познайомилися «на Радуґє». Першого березня вони, у відсутності господаря, вчинили на флеті невеличку пожежу і, поки сусіди давали інтерв'ю перед телекамерою (згоріло ледь не півбудинку), потихеньку добралися на двірець, а звідти - на Київ. Але потрапили чомусь до Львова.
У Львові омська трійця вирішила зависнути до кінця червня, а потім махнути на Шипіт.
- Ми вам мєшать нє будем, - запевнила Катя. - Дєнь-другой паживьом і свалім к чьорту на кулічькі. Ми, вапшє, к Індєйцу приїхали, знаєте Колю Індєйця? Чєрнушніка злоснава? Ет' ми к нему прієхалі.
237
Маестро запевнив, що знає всіх львівських чорнушників, як облуплених, а Колю Індєйца - як пес буду. А до чорта на порічки вони завжди встигнуть.
Він зауважив, що Коля Індієць наразі набирається сил у психушці для нових подвигів, тому - маестро робить делікатний жест долонею, ніби поправляє в повітрі невидимий кучерик на кремі - тому він бере на себе відповідальність за їхнє здоров'я і благополуччя. Маестро задоволено посміхається, побачивши черговий знак долі: саме завдяки його старанням Індієць зараз насолоджується стаціонарним харчуванням, а заодно і синдромом Котара. Маестро провів разом із Колею направду незабутній тиждень у мандрах притонами львівської Індії. У самому кінці маестро запропонував Колі виглянути з вікна одного будинку по вул. Набережній, відомого серед львівських опіюшників як «Остання територія» - лабіринту коридорів і кімнат, що перебував під наглядом треш-концептуалістів. Коля виглянув.
І, як сказав Петрович, «геть чисто здурів».
І от омці замовкають, а найхоробріший, найчесніший і найрозумніший з них (це, звісно, Женя) запитує:
- А как ВИ наживаєте? Чєм Львов-та дишит?
2і6
Він межово-чітко бачить схему дій. Зворушливу п'єсу, розігравши яку, можна буде сміливо говорити про затемнений поки що Об'єкт №8.
Тому маестро робить вигляд інтелігента за сніданком, принюхується, чи не пахнуть шкарпети, і цікавиться:
- А чи чули ви, молодиє люді, історію про Клуб лялькарів і Клуб галогенів?.. Як?!! Ні?!!
- Всі ці странні події почалися фіг зна каґда. І хєр просциш, коли ця мудь скінчицьця. Но факт в тому, шо ви попали прямісінько до них у лабети.
-? Да ну.
- Ви сумніваєтесь, Євґєній? Дарма. Но шо інтересно, Ваша поява оказалася дуже знаковою. Ви зробите для Львова переворот.
- Да ну.
- Ну да. Сашко, покажи їм.
Сашко перелякано дивиться на маестра. Він водночас намагається і приховати посмішку, і подіти кудись розгублений погляд. А маестро жує щоку і спостерігає, наскільки здатний орієнтуватися в такій ситуації старший трешер. Але старший Коклюш тільки сидить і перекладає руки з коліна на коліно.
- Покажи їм фотку. Ту фотку, - маестро надає голосові загадковості та наказовості.
Сашко озирається через плече, ніби шукаючи ту фотку. Зараз він суцільний відчай і безпорадність.
І раптом, мов ужалений в задницю, він зривається і зникає в сусідній кімнаті - майстерні антиодудів. Молодший Коклюш із заокругленими очима пробує вловити суть братового гамбіту. Все, що він може зараз робити - це відсмоктувати слину з нижньої губи, щоб не капала. Омці медитують.
З майстерні чути, як на підлогу падають одна за одною книжки та пуделка. Чуються також доволі оригінальні триповерхові мат-конструкції - виразні впливи маестра.
За час, достатній для повільної сигарети, у кімнату врочисто повертається Сашко.
- Показуй, - наказує маестро. - І розказуй.
А подумки посилає: ІМПРОВІЗУЙ. ЩО ЗАВГОДНО, ТІЛЬКИ ІМПРОВІЗУЙ!
Сашко витягує з-за спини руку, в якій затиснута зашурґана із країв чорно-біла світлина якогось підозріло впізнаваного дідуся.
- Це він, - тихо каже Сашко і чекає, якою буде реакція. Омці завмирають і перезираються за спинами треш-концептуалістів.
238
239
- Так, - погоджується маестро. - Це он. Наш мальчик. Но що інтересно, тут він на себе даже й не схожий. Тут у нього борода росте... Але він ЇЇ трохи підстриг... тепер. Гм, наш хлопчик - і з бородою. Хто би подумав...
- І пенсне вже не носить.
- І, не забувай, Сашко, - нагадує натхненно Олежик. - Не забувай, шо він патла чесати перестав. Я вчора ж бачив, але забув нагадати. Він тепер під ідіота косить.
- ДА КТО Ж ETA, ЧЬОРТ ВАЗЬМІ, ТАКОЙ?!! - хором вигукують омці.
Сашко замовкає і в задумі чухає носа. Олежик дивиться на нігті й теж напружено мізкує. Тільки сповитий осанною маестро ні на секунду не губиться.
- Як?! А ви хіба не узнаєте? Це ж Дімочка Менделєєв!
5І5
- Тільки-но ваші тіла принесли до нас, як ми відразу второпали, що то знак, - повторює за маестром Сашко. - Цей хлопчик...
- Це дєдушка, а не хлопчик! - Катя не витримує і хапається за голову. Але Коклюш незворушний:
- Цей хлопчик, повторюся, є золотим. Поскільки саме від того, куди він прихилиться, залежить, на чию користь переважать терези. Тереза.
- Іменно. Тільки це вже другая історія. Не мороч гостям яя.
- Одним словом, їх двоє.
- Троє, - перебиває Олежик. - Навіть четверо!
- Чи один, як на то пішло...
- Ні. Даруй, маестро, але їх таки двоє. Два Клуби зацікавлені безпосередньо в переманенні цього борода-тенького симпатюльки на свій бік.
Омці сидять тихо-тихо. Від перепалки їх щурить, як старих ворон на кладовищі. Маестро шкіриться. Сашко веде далі:
- Вчора ми вислідили цього хлопчика. І вчора з'явилися ви. Отже, ви - частина цілого.
і і
- То бішь, знак. І Клуб Лялькарів у моїй особі, а также Клуб галогенів в особі нашого товариша Сашка починаємо гру...
- Чи то пак, прочиняємо сон...
- Карочє, пояснюю: у Львові єсть два типи человечества. Лиси та Півні. Лисиця знає, що все вокруг - це ГРА, і вона шукає з неї вихід, чи то пак, ісход. Тіпіческімі Лисками є особи, одарьонні логічним мисленням у найгіршому значенні цього слова. Лисами були Карлсон і Буратіно, але, перед усім, Лис Микита. Лиси - це істоти разума, вони увєрєні, що гра має прєдєл. Ловкі, коварні, вони хватають за живе безпощадно і міцно. їх найсокровенніша мета - вхопити Бога за бороду.
Сашко вчасно маскує здивування за нападом кашлю. Омчани кліпають.
- Півень же зовсім друга істота. Мрачний і неговіркий, дещо апатіческій і напівдемоніческій, він переконаний, буцім усьо довкола - це, в конешному щоті лише СОН, і варто йому прокукурікать, як він прокинеться. Півня в принципі ніщо кумарити не в змозі, він весь в релаксі, потому що Півень как би інтроверт, тоді як Лис зовсім наоборот. Комок нервів, з погляду Півня. І наоборот. В тому сенсі, що навпаки: Лис - екстраверт там і взагалі, дуже красочна лічность.
- До речі, - втискає свої 5 коп. Олежик. - До Півнів у перші ряди я відніс би Вінні-Пуха...
- А я би не поспішав, - присаджує маестро. - Надто неоднозначний персонаж, як на мене. Зате кіт Леопольд, бджілка Майя, муравлик Ферда - от вам ціле созвєздіє Пєтушків.
- І хоча сенс тут полягає у пошуку розумної співпраці Лисів та Півнів, - підхоплює він. - Та...
- Та, як показує досвід, хєр там, - завершує думку маестро. - А також хєр вам і хєр нам. Поскільки іменно тут і начинається главна плутаниця: Півні в цілях виживанія навчилися маскіруватися під Лисів, а Лиси з іспугом
240
241
зауважили, що вони можуть в два щьота оказатися Півнями, які навчилися маскіруватися під Лисів, але домаскірувалися до того, що про це забули. Тому треба любити ближнього свого, бо тим ближнім можеш оказатися лічно ти сам.
Омці перезираються. Вони не розуміють, що відбувається і, здається, їх це влаштовує. Вони перезираються ще раз, придивляються одне до одного, наче вперше, роблять висновки і слухають далі.
- А ми вам на кой чьорт? - визираючи з канапи, наче з-за ґрат амбасади, запитує Женя.
- Ха! - каже маестро і береться в боки.
- Ха! Ха! - повторюють по черзі треш-концептуалісти. І тут змовники замислюються. / справді, думає маестро.
А нафіґа вони нам?
4і4
Він перший випірнає з думок.
- І ви ще спрашуєте?! Елементарно, добродію. Ви нам нужні для точності указаній терез... Терези. Ну ви поняли.
-Нє.
- Коротше, це вже святая святих. Про це тако зразу не можна. Якщо погодитесь допомогти, розкажемо. Це ду-у-у-уже інтересно, так що погоджуйтесь.
Олег, який до цього пускав ротом бульки, багатозначно додає:
- Ви ж самі розумієте: у вас немає вибору.
- А шо від нас требується?
- Хе-ге-е-е... - маестро потирає руки. - Всьо, що від вас требується - це тільки маленька пантомімка. Театрик... Друзі, адже ви любите тєАтр?
Зі 1
Маестро витягує з валізки свій «Неопубл», гортає. Різко видирає жменю карток.
З кухні чути дзенькіт виделок. Коклюш подає омцям ланч.
- Тримай, - протягує він Олежикові, користуючись відсутністю гостей. - Це тобі пригодиться.
Коклюш бере картки і навздогад вибирає кілька рядків:
команду точки можна окреслити так: за означенням, «здоровому глузду» властива впевненість у судженнях, але, попри все, він вагається. Я ж тепер не впевнений ні в чому - саме тому я більше не вагаюсь. Ця впевненість іншого гатунку. Вона - це тунель за межі світу команд. Це не-точковість.
- Це шо, я маю цю роль напам'ять вивчити?!
- Буде досить, якшо переглянеш. І перепити своєю рукою у якийсь блокнотик. Блокнотик повинен казатися поношеним, а твій брєд - переконливим. Усік?
Олежик киває.
- Главне, ти повинен постійно залишати їй місце для сумніву. Хай відчуває, що трохи старань з її боку - і вона переплюне тебе. Пойняв?
Киває, занурившись у нотатки. Маестро скидає окуляри і, поки протирає, напучує:
- І шо важно, ти мусиш справити на цю юну крихітку вражіння настоящего менщизни в самому розквіті сил. Щоб вона буквально прочувствовала, що у тебе пропеллер в сраці. Ну, в її віці створити таке пріятне впєчатлєніє - нічого особливого, тобі це вдасться. Скалатай собі банду з малолеток. Ми ж це все проходили, стандартний триплекс: два прідурка, один вічно ірже, другий жаліє себе. І ти як давящій вектор. Пойняв? Захопи її чимось. Взнай, які у неї інтереси. Говоріть із нею про малярство, батярство, наркотики, секс, мекс, пекс, фекс - та хіба мало тем? Врешті-решт, візьми виїби її! Ти ж усе-таки Антиодуд!
Олег киває головою.
- А назад як? Через Набережну?
- Бе-ран-же. Не Набережна, а Бе-ран-же. Зустрічаємося коли?
- В лютому. Е-е-е-е... а! Сімнадцятого. На Високому Замку. Правильно?
242
243
Маестро киває і тішиться.
З кухні повертаються омчани. Вони ситі та прояснілі. За ними виходить Сашко і гасить на кухні світло.
- Отож, - каже маестро, і всі погляди збігаються на його вказівний палець, піднятий до стелі. - Бій за мальчіка Дімочку Менделєєва оголошую відкритим. Ми починаємо концерт! - вигукує маестро і дико підморгує, ніби хоче видусити собі око. - ХАЙ БУДЕ ЗСУФ!
Анти-одуд юніор сприймає це як прямий наказ і смикає загадковий рубильник на стіні, під яким лаконічний напис маркером:
ZSUF
Починає мерехтіти світло. Омці втягують голови в плечі, але нічого не відбувається. Впродовж часу, достатнього для трьох затяжок цигаркою, у кімнаті панує мовчанка.
- Даа-а-а-а... прікольно... - озивається Женя-з-Омська. Катя гмикає.
Маестро дивиться на рубильник. Стукає по ньому, як по зіпсутому телевізору, і всі поверхи будинку 7/18 одночасно спалахують пронизливим свистом і скреготом. Шум, наче злітає літак. Омці здригаються.
- УВАГА! УВАГА! ДО ЗАПАСНОЇ КОЛІЇ ПРИБУВАЄ ЕЛЕКТРОПОЇЗД «БЕСКИДИ-ЛЬВІВ». УВАГА! УВАГА! ДО ЗАПАСНОЇ КОЛІЇ ПРИБУВАЄ ЕЛЕКТРОПОЇЗД «БЕСКИДИ-ЛЬВІВ»...
Сашко Коклюш зривається на ноги і починає підганяти гостей:
- Хутчіш! Шикуйтеся по одному, швиденько!
- А што тако-оо-оє? - сонно запитує Катя
Маестро потягується, гарчить і задоволено мружиться. Він каже:
- Зараз, любі друзі, у нас начинається концерт. Олежка, а де камера? Катя буде кінооператором. Ви не проти, мила моя?
Катя не проти. Олежка поспіхом приносить відеокамеру. Кількома словами він викладає Каті ази користування.
- Отут наближення... А такво - це нічне бачення, --пояснює він, коли в кімнату повертається Сашко. Його наплічна сумка роздута від допотопного чорного телефона, прихопленого на всяк випадок. Від маестро Сашко навчився, що у Грі недоречних предметів не буває.
Вони шикуються один за одним - кашлюк-старший, за ним омці - Женя-Костя-Катя. За нею слідує кашлюк-молодший. Замикає колону маестро.
Вони виходять із прокуреної вітальні. Виходячи, маестро не забуває вимкнути музику.
У цитаделі антиодудів гусне темрява.
4і2
- А ет' чьо таке у вас? Ходікі тайні? - питається Катя, коли вони виходять на ту частину Останньої території, де різниця між вулицями Набережною та Беранже зникає буквально на очах. Катя рухається повільніше за інших, до того ж постійно спотикається - адже вона дивиться крізь вічко камери. Фільмує все підряд, а найчастіше свої ноги і те, за що вони чіпляються. По ліву руку коридора - ряд вікон, завішаних каламутною цератою. Від безлічі протягів церата шелестить, як навіжена. Справа - незліченні бічні відгалуження коридорів. Сходи, драбини.
Чого вони тут тільки не понаносили, дивується маестро антиодудській невгамовності, коли вони проходять біля купи музичного брухту. В одній з кімнат краєчком ока він зауважує розбитий рояль.
Дують сильні протяги. За спиною без угаву лопотять крилами птахи. Цей шум крил стоїть у вухах так нав'язливо, що запросто починаєш плутати, що ж ти, врешті-решт, відчуваєш - бачиш лопотіння крил... а чи чуєш коридори та вікна.
- А пачєму туалє-е-етов так багато? - не перестаючи фільмувати, замріяним голосом цікавиться дівчина. її здивування цілком виправдане: кожна друга кімната тут обладнана брудним унітазом.
244
245
- Бо потому, - маестро підганяє Катю, яка забагато крутить головою і роздивляється на різні боки. - Какаємо багато. Йди давай...
(не та інтонація)
- кгм... в сенсі, тебе чекають незабутні дні... Чекай-но. Перед мандрами відлию...
Маестро гукає Сашка, і той спиняється. Мовчазний омчанин Костя витягує з пачки папіросу, і маестро, перш ніж зникнути за дверима, бачить: Олежик припалює тому від своєї запальнички.
Маестро затраскує двері, закривається на гачок і розвертається обличчям до виходка. На підлозі - здута від сирості кахлева плитка. Маестро втягує носом повітря: їдко тхне хлоркою впереміш із калом.
Він підіймає погляд від іржавої мушлі унітаза
Ш
- Олежик, чому в параші світло не вимкнув? Дуже знайомо. Хто б це?
- Там маестро вже годину втикає. Маестро, Катя питає, чи ти ше довго?
Ага. Маестро - це наче я. От і добре, думає він.
Не наважується відвести погляд від безконечних гектарів незайманого простору. Біле. Все, що він бачить перед собою, - це білий колір. Все, що він пам'ятає, - білий колір. Арктика.
Що ще? Легкість, чистота.
Білий. Найбільше там білого. І щось, схоже на флотилію велетенських чорних криголамів, загублених серед льодів.
Він торкається білого, чогось, що не є ні площиною, ні газом, ні порожнечею, від якої знову німіє горло, холоне ніс і йде обертом голова. Від погляду на біле під колінами починають тягнути сухожилля - точнісінько як у дитинстві (напрочуд ранньому дитинстві). Навіть ще ранішому, ніж коли починають грати у «Ти би знав, шо я бачив!». Відчуття, яке супруводжує ці міоспогади, нагадує вислизання. Ніби
не можеш пригадати якоїсь елементарщини. Наприклад, хто ти такий.
На секунду він тамує думки і прислухається до підколінних сухожиль. Лице міниться, наче віск. Несподівано вираз обличчя скочується у самого себе, як підвішана у порожнечі ртуть.
- АГА-А-А-А!!! - вигукує маестро з такою силою, що шрифт аж вгинається перед ним у курсиві. - ЗГАДА-А-АВШ
Кілька хвиль він опановує дихання - досить успішно. Потім повільно (певне, збираючи всі наявні нерви в залізний кулак) підіймає погляд поверх запотілих, тріснутих по формі сніжинки окулярів і знову падає в біле ніщо.Наші погляди перетинаються в одній точці:
О! Щойно це сталося!
Маестро скрикує. Моїм тілом пробіглися дрижаки - хоча якого милого хвилюватися мені"?
ЗМІСТ
На попередню
|
|
