Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Любко Дереш АРХЕ
(Якого милого, перепитую себе саме зараз, набираючи ці слова на комп'ютері, й знову перепитуватиму щоразу, зашпортуючись тут на кожному знакові. Коли мій погляд наштовхується на цю родимку, цю доброякісну меланому чистої сторінки, мені стає не по собі. Я знаю, що саме в ту хвилю, коли мої очі натрапляють на неї, наші погляди перетинаються. Так діє залежність між відображеннями по різні боки тексту).
Маестро стискає кулаки, щоб не закричати.
Він згадав, що значить цей білий простір перед очима. Це чиста сторінка. Та сама сторінка, на яку дивиться зараз кожен, хто читає ці слова.
Ця сама сторінка, тільки з іншого боку.
Я не знаю, чи здогадується маестро, що ховається за нею. І моє «не знаю» - спроба трансценденції літер у пробіли, а
246
247
зазирання у вищепозначену точку - намагання витримати погляд безконечності.
Маестро підносить долоню до зворотної, оберненої до нього площини сторінки (те, що він сприймає як біле ніщо), і намагається залишити на ній відбиток папілярних ліній свого великого пальця.
На мій бік аркуша просочується ось що:
і
Молодший Коклюш продовжує відчайдушно гукати маестрові:
- Квант! Та виходь уже, скільки можна чекати?
Але я хочу в дечому переконатися, тому затягую час.
Тим часом маестро з тамтого боку сторінки виводить пальцем:
<? NTOTX
«Не зараз. Ще не зараз»-, - мовчу я і не знаю, з чого почати. Маестро на крок відступає від цього плаского білого урвища, де зникають слова.
Я - це автор. Але не чекайте від нього сенсацій.
Аніж маєте вчитуватись у марення -«ще одного ненормального»', краще спробуйте самі. Бог є Слово, до того ж Богом бути класно. (Тепер ясно, що вибирає молоде покоління?)
Я - це парабола, сяюча крива крізь натовп точок, рух догори, way up. Але це не має значення.
Бо це Свобода.
Страшно?
Об'єкт №8. АРХЕ
Чому я це роблю? Мені цікаво спостерігати за ним. За ними. Цікаво бути ними. Бо найцікавіше - це полювання за собою.
248
»чч<«т»'''т«« г
* «ri* ,
Текст є ніщо, поки він не відділений від позначуваного. Немає розділення - і Текст означає тільки Самого Себе. Тобто, є Богом. Вполювати себе - все одно, що спіймати себе на розділенні. Вичислити момент, коли ти сортуєш Ніщо на Текст і Візію й опановуєш перше, пізнаючи друге. Письменництво - мистецтво розставляння силець, але воно внутрішнє. Це полювання, де всі питання вирішуються тет-а-тет - ти-і-текст. Тому-то я змушую Дереша на секунду заплющити очі. Я міркую, чи здогадується він, - адже моя Гра, як на мене, варта найвищих похвал.
Вирішую, що скоро здогадається. На те він і Дереш.
Тому я висковзую з параші, майже стикаюся чолом із малим Коклюшем.
- І ще, - нагадую малому, поки є час. - Якщо вона питатиметься про Дереша, кажи, що такого не існує. Запам'ятав?
- Дереш?! А хто такий Дереш?
- Несуттєво. Головне, щоб наша мала зрозуміла: його не існує.
- А навіщо це, маестро?
- А це вже тільки між мною і Дерешом.
Я негайно повертаюся в парашу і, скільки маю сил, втримуюся від задивляння вглиб Сторінки. Очікую, поки мої посланці переведуть підмогу на тамтой бік Останньої території.
Раз. Два.
Три.
Маестро виходить із параші. Він опиняється у просторому порожньому залі з високою стелею й вікном, завішаним целофаном. Целофан голосно шелестить від протягів - їх у будинку більше, ніж коридорів. Друзі вже давно пішли вперед.
Вітер.
Підійшовши до стіни, маестро підбирає з підлоги вуглину і виводить на стіні кривуляки:
Истина ошеломляюща;
она настолько невероятна,
что мы каждую секунду предаем ее
ради жизни во лжи
Точно, думає він. - а ше допишу: «Параша - 5м вліво», але думки ці надто серйозні, аби втілювати їх у життя прямо тут і зараз.
біі
Дах на перекошеному будинку справді найцікавіше місце для Експериментів. День стає вечором - холодні сутінки з важкими хмарами і поривчастим, різким вітром. Час Об'єкта №5.
Зліва височіє іржавий кістяк будівельного крана: прямий стовбур, пряма стріла. По ньому можна зорієнтуватися, наскільки високий дах у будинку 7/18: кабінка оператора знаходиться всього на п'ять метрів вище. До гака на стрілі кріпиться потужний прожектор, важкий і темний.
Як тільки-но вилазиш на дах, перші хвилини важко думати про інше, окрім як про вітер. Тут його справді багато. Маестро не раз думав про зв'язок, прокладений вітром між вулицею Нестерова, цим дахом і перетягами у коридорах кашлюківського лабіринту - таких сильних, що валять із ніг.
Коли дивитися на прудкі синьо-сірі хмари, йде обертом голова і здається, з-під ніг вислизає земля. Небо міняється швидко, як у кіно.
Саме цієї пори на площадці панує особлива атмосфера: те, що Коклюші називають сферичністю. На даху брати Кашлюк торкалися вершин своєї творчості. Тут проводилися їх найкращі гепенінґи. Під час таких дійств Толік-піротехнік за півлітра горілки погоджувався лізти у кабінку крана і смикати за ручки: гак із прожектором натужно їздив уперед-назад і освітлював дах. Справжня Опера скрипу.
ТУТ ВІТЕР
250
251
На даху чекає підготоване кашлюками обладнання. Дві дебелі колонки, драм-машинка на табуретках, схожий на футуристичний архітектон клавішний синтезатор, обмотаний фольгою мікрофон і безмір коаксильних кабелів під ногами. Об парапет стоїть сперта електрогітара. На табуреті темніють обриси підсадженого на процесор акордеона «Донбас». З акордеона стричать катетери, якими біжить повітря. Акордеон дихає.
Анти-одуди першими вилазять на дах і починають метушитися біля апаратури. Маестро подає руку, допомагаючи піднятися на дах Каті. Та спершу передає камеру, потім вилазить сама.
Маестро вчепився у мікрофон. Із дивним дрожем у глибині нутра він спостерігає, як гості вмощуються на парапеті. Сутеніє. Хмари пришвидшуються. Він відчуває плинність усього довкола себе. Відчуває, як наростає інтенсивність барв. Мікрофон скрипить і фонить.
- Любі друзі, ми вітаємо вас на концерті атмосфєріческої музикі «Нєопубл»...
Катя з камерою напівприсядки кружляє довкола маестро, але той, як і годиться, не звертає на об'єктив жодної уваги. Він закладає на груди акордеон і на пробу роздуває міхи. Олежик торкається руками клавіш на синтезаторі, і з колонок починає линути грізне гудіння. Сашко накидує ремінь гітари і смикає струну. Повітря лящить від моторошного скреготу. Костя незворушно припалює цигарку, прикриваючи вогонь спиною. Погляд за обрій. Серйозний тип.
- Настроєніє мьортвих ворон создаватиме шумовий проект «Звєзда Менделєєва». Викликати живих ворон буду я, ваш покорний слуга. А наразі - музика! - вигукує маестро улюблену фразу і видає пронозливий звукоряд.
І на даху починається те, що можна тільки пережити, рухаючись лицем уперед. Шум лиється рікою шиплячих приголосних. Звук огортає прозорим сірим шиплячим целофаном, плівка розбухає і шириться,
252
стає сферою, стратосферою, ноосферою,
віднаходить свої акустичні полюси і закручується на них у вихори, яскраві, просторові, багатомірні - майже видимі вихори звукової свідомості. Маестро скидає акордеон, і той, як живий, продовжує сам стискатися і розширятися, мов якась кібергусінь. Моторошне, сновидне враження.
Маестро піднімає руку долонею до горизонту і починає сотати невидимі сувої чогось ковзкого.
Коли на горизонті з'явиляються перші птахи, Женя вигукує:
- Сніма-ай ва-арон! Барони летят!
Катя направляє камеру в керунку, звідки тягнув невидимі сухожилля маестро. На майже чорному вітряному небі намічується величезна зграя ворон.
Крики ворон непомітно вплітаються в музику. Маестро відчуває, як зливається в єдине ціле все, що є тут і зараз.
- Сюди, сюди, до мене! - підкликає маестро. Рукою він тримає невидиму нитку. Він відчуває, як уся неозора каркаюча плахта летить за одним птахом. Варто не відривати погляду від очей тої найпершої ворони, і всі решта опиняються у нього на вуздечці.
Ворони повільно завертають. Вони вловили вихор шуму, закрученого «Зорею Менделєєва», і тепер описують коло по уявних внутрішніх стінках. Ворони розтягуються воронкою діаметром у кільканадцять кілометрів. До самої лінії обрію, все ще видимої крізь контрастність темряви неба і останнього світла дня, до самої лінії єднання хмар і горизонту кружляють ворони. Центром циклону, що утворив їх лет, стає дах будинку: циркулюючий кокон звуку, а в ньому шестеро людей під самісіньким небом.
Ґєлчання птахів стає гучнішим. Маестро повільно, плавно завертає зграю у чимраз щільніше коло, радіус якого зменшується до кількох кілометрів. Сила просто розносить маестро на шматочки, він відчуває кожен клаптик простору всередині цього вихору. Плавними рухами маестро надає
253
птахам прискорення, наче переганяє розігріті невидимі маси чогось текучого і нечіткого, але виразно присутнього. Маестро здіймає руки над головою, наче посуваючи ту масу гарячого повітря на себе, і ворони, на яких націлений його погляд, розвертаються прямісінько в керунку даху.
- Зсуф! Зсуф! Зсуф! - викрикує маестро, криючи шум «Звєзди Менделєєва», шум крил, перегукуючи навіть шум каркання. Він помічає, як зсувається і зсувається, зсу-фається і зсуфається чимраз далі від цього даху, чує наближення маси вороння, яка знаменує близькість переходу.
- Зсуф! Зсуф! Зсуф! - викрикує маестро, криючи шум «Звєзди Менделєєва», шум крил, перегукуючи навіть шум каркання. Він помічає, як зсувається і зсувається, зсуфається і зсуфається чимраз далі від цього даху, чує наближення маси вороння, яка знаменує близькість переходу і зауважує, як реальність довкола закручується петлями повторів. Речення повторюються один до одного, бо це зсуф, насувається великий
- Зсуф! Зсуф! Зсуф! - викрикує маестро, криючи шум «Звєзди Менделєєва», шум крил, перегукуючи навіть шум каркання. Він помічає, як зсувається і зсувається, зсуфається і зсуфається чимраз далі від цього даху, чує наближення маси вороння, яка знаменує близькість переходу і зауважує, як реальність довкола закручується петлями повторів. Речення повторюються один до одного, бо це зсуф, насувається великий Zsuf, Інше, Несхоже, vin mozhe peremykastysja z plasta па plast, zmushuvaty svidomistj zsufatysja u Nevidome, u pravo і у ліво, latynycja і кирилиця, але перш за все - не спускати очей з ворон, аби не погрузнути в галюцинозі. Маестро завмирає нерухомо. Петлі. Він бачить, як думки чіпляються за літери. Маестро не рухаючись відходить убік. Ворони влітають на дах і перед очима стає чорно, чорно-чорно, чорно-чорно-пречорно від чорного вороння, від чорних лискучих живих очей, від сотень вологих
254
нічних очей, від чорних воронячих пер, чорного шуму, чорного шрифту, чорних-чорних літер, і маестро відчуває, як він губиться, топиться в чорному, і він відчуває сяючий шквал шуму, вздовж якого, вглиб якого, всередині якого мов у тунелі летять птахи.
- Ґдє ми? - долинає чийсь голос, і наростає вітер. Гусне ніч. Ніч і вітер. Ніч і вітер. Вуха от-от луснуть від свисту. Реве ніч і вітер. Із напівзаплющеними (ніч і вітер) очима маестро біжить (ніч і вітер) до краю даху, пробивається крізь (ніч і вітер) туге живе пір'я і стрибає у
а
л
є
3
а
м
і
с
т
ь
о
ч
і
к
У
в
а
н
о
г
о
п
а
д
і
н
н
я,
3
а
м
і
с
т
ь
3
л
и
т
т
я
3
і
своєю
стихією, з
диким
вітром,
ступає
стихію
дотичну,
однак
чужу -
землю.
Тут, на Вапняку, оглушливо
тихо. Осліплююче світло.
- Здоров, - кажу я, коли його очі звикають до нового фокусу і знову можуть збирати букви у слово.
н а
явно н а
255
Маестро роздивляється довкола.
Бачить мох, бачить зелену травичку і бачить мушельки слимачків. Це Вапняк. Тут свіжо і легко.
- Так шо? Вже весна?! - запитує маестро і починає дико реготати
? коли історія закінчена, маестро шкіриться:
- Ну що ж, тепер я впевнено кажу, що мій «Неопубл» відбувся як такий. Но, з другого боку, говорить, що він відбувся, - це знову ж возвращатися до лінійності. Тому кажу: відбувається і відбуватиметься. Але іменно зараз його немає. Не існує більше нічого і нікого, крім Вапняка і нас. Як ви льогко можете пересвідчитися, нас тепер троє. Да-а-а, кстаті, я завжди щитав, шо світ можна звести до трьох слів: СЕКС, БОКС і ДЖАЗ...
- Причому, - додає Терезка, - вони вільно перетікають одне в одне: секс - це, як правило, бокс... або джаз...
- ...або до трьох літер: X, У, Й, - закінчує маестро й обводить нас переможним поглядом.
- Слухай, а чого ти так матюкаєшся? - питаю раптом.
- Це ж усім панятно. Мат як удар по міровоспріятію, взгляд в неописане, і главне, НєвєдОмоє. А так, між іншим, це ше не відомо, хто більше з нас матюгається...
- Та нє, хлопці, - встряє Терезка. - Мат - це прорив у самій мові, який потім затягується іншими словами-епітетами. Ну, як ряска на болоті. Бачили? Мат як найдоступніший спосіб черпнути мовної трансценденції. Схоже до мата - це винаходити власні слова без конкретного значення і випробовувати його на інших, спостерігаючи за різними трактуваннями.
- Розумієте, риб'ята, я уходжу і уходитиму по-англійськи. Я існую, поскільки моя непотрібність запотребована. Тобто, існуючи, я претендую на авторство цього тексту. А «Неопубл» задумувався як текст, який буде закінчено персонажами без участі автора - позаяк оного просто не існує. Автор - тільки персонаж. При чому, власне
«Неопубл» є ЗОВНІШНІМ текстом, твій «Архе» ж - текст суть ВНУТРІШНІЙ. Це нелінєйная модель Об'єкта №8. АРХЕ, поскіко «Нєопубл» потенційно не може буть опублікованим... Але годі нам тягнути пса за яйця! Ти мусиш передчувать розв'язку, разве не? Давай, стрибай! Подумай: моя непотрібність запотребована ким? Тільки мною! А поскільки ні ви мені, ані я сам собі нахуй ненужен, я ухожу. А так на прощання - хочете притчу?
- Валяй.
- Кожен із нас трьох належить до одної з двох категорій человечества: одні вважають, що життя - ето форма нєчєловєчєскої свєрхігри. Інші - шо це такий странний сон. Це ви вже знаєте. Все життя вони у той чи інший спосіб намагаються узнать, шо ж це в конечному щоті: сон у грі чи гра у сні? Так вон який інтересний розклад виходить, слідкуйте медленно, всьо равно читати бистро не умієте. Зараз нас троє: двоє Лисичок і Петушок. І шо інтересно, каждий із нас бачить одну Лисицю і одного Півня...
- Стоп-стоп... - зупиняє Терезка. - Тут шось не те. Ти кажеш, шо я бачу Лиса і Півня, і Дереш бачить Лиса і Півня. Але ж ти НЕ МОЖЕШ бачити і Півня, і Лиса нараз!
- Іменно шо МОЖУ! Тому що я смотрю в Дзеркало, а мене немає. Я ЄСТЬ У МЄНЯ, НО У МЄНЯ НЄТ Я
л
і маестро зник. Таке простіше побачити, ніж зрозуміти. Це нагадує певний невловимий спогад із дитинства. Пригадайте: хіба у вас не було друга, який в один день зник просто на ваших очах? Зник у
с в і т л і
Подумайте. Може, ви пообіцяли собі зуміти так само?
- Чекай!.. - гукає Терезка. Вигук ніяково тане в повітрі.
- Падло, - додаю обурено. - Це ж яким гадом треба бути! Заглянути у кінець книжки! Порядні люди так не роблять! Навіть за таких обставин, ти чуєш?
256
257
Але звісно ж - ніхто, крім Терезки, цього не чує
? слухай, - подає голос вона. - Оце нас маестро заморочив!.. Але я досі дечого не розумію. Приміром, Бубу ти для чого ввів?
- Ну, як з'ясувалося, зовсім не я, і зовсім він не Буба, але нехай. Буба - це елементарно. Найтиповіший персонаж Театру, який уже давно слід було захоронити. Тип людини, з яким мені набридло зустрічатися в Тексті. Читай: у житті. Мальчік-пріставала, хтось, хто підкуповує власною чи то безпорадністю, чи то невинністю, чи наївною розгубленістю - без різниці, чим, він хоче проникнути в тебе, знайти собі затишну місцину у твоїх думках, врешті хоче, аби ти відповідав на виклики, які доля кидає йому... І найгірше. Він змушує тебе приймати за нього рішення. Це найжахливіше, що вигадало людство. Це якраз те, заради чого існує соціум. Аби тебе могли знайти п'явки, не здатні приймати рішень.
Як тільки ти звільняєшся від роздратування, викликаного П'явкою, ти звільняєшся і від самої п'явки. Тому їх треба позбуватися. Виписувати і викидати.
- Параноїк.
- Сама така
? а маестро? Як тобі могло видаватися, буцім хтось може мати над ним владу?!
- О, маестро - це персонаж кількох речень. Його опис вузенький, мов тая ниточка: в'язанка речень та інтонацій. Але бач який казус! Я створив його з розрахунком, що цей затемнений персонаж має достатньо сили здивувати навіть мене, власного ж Автора. А він узяв і справді здивував. Заявив, що це я є не більше ніж текстом. Синтетичною послідовністю кирилиці... пхи! І це ж я, Я!
- Бо ти купився! Купився на розділення. Розділення, Дерешку, - це просто спосіб з'ясовувати між собою, хто знає більше слів: я - на «а», чи ти на «я»
258
Зі значить, залишилося зовсім трохи - вирішити, хто з нас існує, а хто є уявою.
- Так. Але я б не волів заглядати в кінець книжки відразу, як це зробив маестро.
- Не суди його. Цей вчинок - не більше, ніж результат нелінійності...
- Так, але я люблю, коли читають сторінка за сторінкою. І я люблю, коли це триває. Тому я волів би наразі клеїти дурня, діставати насолоду від моменту. Давай-но ще потеревенимо.
- Про Безконечність?
- Про Неї
? безконечність вдивляється в Саму Себе. Дзеркало без спостерігача.
- Це вже було. Коли ти сам без п'яти секунд безконечність, це буденно.
- Гаразд, гаразд. Тоді помізкуй над іншим. Дивися: спочатку в цілому-цілісінькому Всесвіті існує тільки одна категорія - незалежно, як її визначати - як логічну, естетичну, математичну - категорія ТАКЕ. І зненацька у Всесвіті ТАКОГО виявляється ІНШЕ. Чи будуть ІНШЕ і ТАКЕ сприйматися нами як протилежні?
- Ага! Я вже розумію, куди ти хилиш. Тобто, ми відчуваємо, що вони повинні бути протилежними... а так не є. Сам зрозумій: протилежність - дитя лінійності...
- ...а ми з тобою такі нелінійні, шо я просто хуїю!
- Хуїй, песику, хуїй. Це дуже нелінійно з твого боку. Ти безперестанку мастурбуєш у вербалізі. Ти й дома займався цим так часто?
- Ну та. Як і ти.
- Так-от, Дереш: ПРИСУТНІСТЬ ОДНОГО - це ВІДСУТНІСТЬ ІНШОГО. Коротше кажучи, треба вирішити надґлобальну для нас проблему - чи є присутність і відсутність станами протилежного. І чи існує така річ, як протилежність. Адже все зводиться до самолюбувань двох
259
естетик. Протилежність - суть порівняння. Елементи
ТАКОГО не зустрічаються в ІНШОМУ,
чорне - біле • чорне - біле • чорне - біле •
і навпаки. Просто я до чого веду. У всякому запитанні
вже є відповідь. Бо знак питання - це просто нелінійна
форма знаку оклику. Придивись уважніше
- Ти впевнена? Чи, може, навпаки?.. Зараз Усесвіт завмирає у протиборстві ТАКОГО та ІНШОГО. Тебе й мене. Те, що умовно можна назвати жінкою і чоловіком.
- Відмінності між ними настільки глибокі тому, що лежать зовсім поруч. А ми вже казали - чим ближче розташовані асоціації, тим вони відмінніші.
- Тому що оголення від інтерпретацій - це вивільнення абсурду. Можливо, того абсурду одночасної присутності-відсутності, з яким і досі не може змиритися Господь.
- Або може, що навіть кумедніше. Адже я переконана, що можу існувати, і в принципі існую, ТІЛЬКИ Я. Ну, і навпаки. І своїм упертим існуванням в одній площині ми повторюємо діалог вічності з самою собою.
- Я би сказав монолог.
- Так. Чому б це не могло виглядати й таким чином? Діалог жінки і чоловіка.
- Чорного і білого.
- Інь і ян.
- «Чорного» і «білого».
- Одинички і нулика. -8іоо
-?і!
- Зайчика і білочки.
- Це в тебе, зайчику, білочка, а в мене ? і!
- Але сміх - це все одно супер. Дуже люблю жартувати. Коли ти сам, власні жарти не завжди видаються дотепними. Для цього й існує цей сон...
- Це шоу...
260
- ...називається «Просто Бог». Дотепно, ти вкинулася?
- Звичайно... Але я все-таки бачу це трохи по-іншому... мене манять інші речі. Точніше, притягують до старого. Я, наприклад, досі ніяк не можу вирішити, як ліпше - їсти арахіс в шоколаді по штучці чи маленькими жменьками.
- Я вважаю: жменями.
- Ну, а бачиш? Я от думаю: горішок за горішком
може, принцип двох естетик - це ВСЕ або НІЩО? Поле ромашок і жовта троянда? Шлях накопичення і шлях оголення?
- Так. Не виключено. До слова, я саме збагнув принципову різницю відмінності у спийнятті температури чоловіком і жінкою.
- Ану давай.
- Чоловік сприймає температуру середовища як міру холоду зназовні. А жінка - як міру тепла зсередини. Це також принцип гри сну.
- Потужно...
- Тому Всесвіт - жіночого роду.
- Думаєш?
- Хтось думає, а я - Знаю.
- Але все одно: якщо по той бік мого «Архе» лежить у відповідності маестрів «Неопубл», то чому я пашталакаю все-таки з тобою, а не з ним?
- І знову двійка, Дереш. Ти так і не збагнув, що немає жодних сторін, а тільки віддзеркалення. І, коли ти спробував це логічно пояснити собі, ти знову пішов шляхом раціонального. Мені, приміром, зовсім не дивно, що я зараз розмовляю з тобою, а не з маестром там чи з Менделєєвим. Я просто над цим не думала. Не будувала пояснень. А ти попався. Бо всі правильні відповіді очевидні, над ними не потрібно думати: ти розмовляєш зі мною, бо це нелогічно. Бо я жінка. А існування жінки з погляду самодостатньої самозакоханості чоловіка ірраціональне.
261
- Таки маєш рацію. Первинне Воно - це насправді Вона, тому що тільки жінка може пожертвувати власним Я заради Іншого. А уяви, як боляче розставатися зі своїм Я-усвідом-ленням? Адже для розділення треба зректися від Я, створивши місце для Не-Я. Тобто, треба позбутися власного Я!
- Бо Не-Я є станом попереднім, а мить особистості, Гра в Бога, різниця між «не забути» і «пам'ятати», Я-Ти приходить потім!
- Отже, первинна все-таки ти, поскільки для мене твоє Я - це я і
Я/
Розмов л яю/
Сама/
Зі/
Со бою/
Я/
Є/
Я/
Я
Я
я
ЗМІСТ
На попередню
|
|
