Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Любко Дереш АРХЕ
кількості невідомих осіб, кидало Терезку в жар. Вона випала з літньої гармонії.
Незнайомий юнак із лицем набожного бедуїна - авжеж, таких вона знала. Схожі на муедзинів, а виявляються психопатами. Бедуїн показав їй страх в пригорщі пилу.
Страх був новим.
Страх був новим.
Це вже був не той страх, котрий фоткають із верхівки телевежі. Цей страх прийшов звуком, неспокоєм, схожим на брилу бочкового меду, проникнути вглиб якої можна хіба розпеченим ломом. Страх лили холодним ополоником їй на хребет, і той поволі стікав уздовж хребців липким слимачком аж до попереку, до незахищених місць нижче пояса, затікав між сідниць, поміж ноги, де все німіло, і навіть робилося лячно, як би ненароком не впісятися. Терезі було маркотно. Близились місячні.
Щоби вберегти себе від усеможливих нервових здвигів, Терезка взяла тайм-аут.
Юлько Торба, або ж просто вуйцьо Юлік, її вуйко по маминій лінії, був людиною душевною. Коли топляться мізки, хтось дивиться телевізор, хтось для розрядки береться рахувати гроші, хтось лущить фасолю на насіння, можна міняти ґрунт в акваріумі - технік багато. Терезка в такому випадку їхала ранковим поїздом до Мідних Буків - слухати байки про вуйкові походеньки.
Замолоду вуйко Юлік працював лісником у Вовчу-хівському лісництві - ще тоді, коли. Вуйко тримав багато бобін зі старою музикою, за якою вмирав - тоді, коли. На антресолях вуйко переховував поношені «вельвети», солідну підшивку журналів «Ровесник» і кілька тек вирізок зі статтями про монстрів гард-року - на незабудь про тоді, коли.
75
її вуйко був СТРАШНИМ ХІПІ - теж тоді, коли. І, ясне діло, він завжди був ПРОТИ.
(принаймні, тоді, коли)
Різниця у ЗО років дозволяла вуйку Юліку переповідати Терезі власне життя у манері «знайди дві тисячі сто сімдесят п'ять відмінностей».
Байки були щоразу іншими - і щораз правдивішими, натурально. Для Терезки не існувало кращого реляксу, ніж довіритися вуйкові у тих невинних, безглуздих побрехеньках, поданих під соусом із настільки непереконливих деталей, що рот мимоволі розпливався у посмішці: мовляв «Ну-ну... та ні, чому ж не вірю - вірю, тільки от...»
Останніх років зо три у думах вуйця Юліка витав гнилісний дух мейнстриму. Він влаштувався завгоспом у музичній школі й на старості літ здивував рідню, коли одружився на тутешній училці - місцевому генетичному курйозі з чорними рухливими брівками довкола рота, які він (курйоз) регулярно голив Юліковою бритвою.
До дітей у них справа не дійшла. Вуйкова половинка, цьоця Настя, зосередилась на тому, аби поскорше покінчити з неспокійним хіпівським минулим її хатнього зайчика.
Зайчика, бля.
Того ж вечора, коли я підсунув Температурі записку (розраховуючи на зовсім іншу реакцію - більш невротичну), дівчисько-феномен вразило мене своєю твердістю. Бо мало хто, закрапавши «плазму» вперше, наважиться фокусувати силу зору на безжальності. Тим часом кожен, хто спостерігав за Терезчиними діями, упевнився, що вона дійсно ходячий феномен.
Так от. Дівчисько-феномен спакувало у наплічник дощовик, наготувало «карпатські» черевики (які вдягало тільки тоді, коли їхало в гори), перевірило, чи заряджена
76
плівка у фотоапараті (про який воно у найпотрібніші хвилини завжди забувало) і докинуло пару книжок з геометрії.
Потім Терезка стояла на балконі, перехилившись через перегородку, крутила задом і мугикала якусь мелодію. Часом завмирала і дослухалася, як матюкаються і копають м'яча дітиська внизу. У повітрі стояв запах осиних яблук. На думі чогось було так сумно, що аж хотілося малювати простим олівцем. Пахло далекими вітрами з моря.
У місто прибувало солоне повітря з Антарктиди.
Терезка спробувала уявити, як воно там: неозорі пласти білого, і тільки де-не-де темні плями проталин. Антарктида нагадувала їй про «плазму».)
БІЛЕ
Чим холодніше ставало надворі, тим тихіше робилося їй на душі. Коли на балконі стало зимно стояти босою, вона вилізла з ногами на ліжко. Підлогу надалі вкривали підручники з хімії, походження яких залишалося невизна-ченим. Кульковою ручкою Температура малювала на ковдрі великого полярного моржа.
Потім пішла у туалет. Почалися місячні.
Вночі було зимно і пахло морем. У кімнату крізь неза-чинену кватирку залетіло аж вісім сонечок.
Терезка і станція «Бескиди»
Вагон, у якому їй довелося їхати до самих Мідних Бук, був забитий тхнучими сутностями без форми та імені, що тіснились по п'ятеро на полиці; страшні чорні мадяри, схожі на переспілу ожину, голі по пояс, вусаті, з кудлатими животами, сиділи в тамбурі на своїх клунках, не інакше як наповнених відрубаними головами, курили, а хрестики на
77
їхніх шиях від поту ставали гарячими й липкими, і здавалося, десь далі, ближче до локомотива, в котрійсь із засраних параш криється портал прямісінько в пекло, звідки ці функціонери Люципера й приперлися на перекур.
На перон вона вийшла з помітним полегшенням. З гір тягнуло холодом.
Ноги її вже відчували втому.
Полотно колії знайшлося, коли сонце минуло зеніт. За останні три години блукань горами її наплічник відчутно полегшав - там залишалося якихось три пляшки пива.
Вуйко Юлік, завгосп і хіпан, товстунець і веселун-екстраверт, відійшов на кілька кроків убік - відлити. Робив він це діло напрочуд артистично: манірно розстібав ремінь, з виразом благання про милість богів закидав голову до сосен, з виглядом битого бітломана кивав у такт пругкому шумові сечі по моху. Для досвідченого ока цей драмгурток свідчив про одне: вуйко Юлік набрався.
На плече тим часом упало яскраве червоно-чорне сонечко. Втягнуло крильця і поповзло за шию. Поруч, під буком, вуйко голосно, зі смаком зітхнув, ніби після сечоспускання в легенях зібрався млосний вихлоп, струсив невидиме щупальце і почав заправлятися.
Тереза дістала з кишені м'яту пачку «Прилук», добула пштричком погнуту цигарку і недбало вставила ту в кутик рота.
- О! - коли вуйко побачив цей жест, його очі спалахнули. - І мені так! Як хуліганові!
Терезка приліпила до пересохлих вуйкових вуст сигарету і припалила сірником на двох. Вуйко Юлік по-школярськи витягнув губи і випустив дим. Він глянув на своє відображення у сонячних окулярях Терезки і з блаженною посмішкою підтягнув штани.
78
- Ти мене звільняєш, Терезко. От ніхто так не вміє, як ти, їй Богу, - сказав вуйко і виконав довкола неї невеличкий танок п'яної бджоли. При цьому вуйко вимахував нижньою губою, до якої прилипла папіроска. Папіроска смикалася як жива. Вуйко махав долоньками на єврейський манір і крутив задом. Було весело.
Терезка гмикнула. Затяглась «прилучиною» і по-бандит-ськи схаркнула.
- Я себе зараз такккою хіппіскою почуваю, шо то капець! - довірливо сказала вона. Ці слова мали слугувати своєрідним камертоном, за яким вуйко будував подальші речитативи. - От повернемося на хату, включиш мені Боба Дилана, гаразд?..
- Тю, питаєш! Ти ж знаєш, ми з тобою зараз - останні хіпі. Останні якшо не в Україні, то у Львівській області точно. Думаєш, зараз ше хтось нашу музику слухає? ТА НІ-ФІ-ГА! Це тільки ми такі к-кллльові... Ббоже-боже! Подумати тільки: єдині у всій Львівській області, хто ше слухає «Джеферсонс ейрплейн»! І перші почали, блін!
- Як у Біблії, - підкинула дровець Терезка. - Будьмо уважні: з землі прийшли, в землю вернемось.
- А «Пінк Флойда» все одно слухати будемо.
- Точно! Скажу тобі щиро, - Терезка пацнула вуйка по плечу. - Ми з тобою, вуйку, такі класні...
На вуйковому лиці розлилася посмішка: «Оо-о-о-ооо! Ну такі-і-і-і вже кла-а-а-асні!..». Вуйкові кортіло обійняти цілий світ, вловити момент звільнення кожною чутливою волосиною свого тіла.
- Боже, які ми класні, - нагадала Терезка і покосилася на вуйка. - Вуйку! Ми вільні! Ні жони твоєї вольтанутої, ні роботи, ні школи! А музика? Ах, ах, яка з нами божественна музика, вуйку! Ах, «Джетро Талл»! Ах, «Дорс»! А «Пінк Флойд»?! Ах-ах-ах!
- ТА ТО ОБШЕКАПЄЦ!
- Мене ВЖЕ в'ючить, - закінчила вона пальчиком і завмерла в передчутті.
79
I вуйко не підкачав:
- Ой, правдоньку кажеш. Ми вільні, як перші й останні хіпі! Ми покоління Літа Любови! Ми діти Революції номер Дев'ять! Ми квіти в люфах автоматів...
- Ми пташки божі!
- Ми ослики!
- Ми песики! Ми качечки!!!
- Ми точечки!!!
- Ми дужечки!!!! МедузочкиН!!!
- Але жми класні! - і вуйцьо Юлік зіжмурився від щастя, мов котяра. І, ніби зважившись на подвиг, додав:
- Ми такі класні, шо я ПРОСТО ХУЇЮШ
Терезка шанобливо посміхнулася. «А ти вже хвилювалася, що вуйка не прорве» - сказав їй голос.
- Ну то вйо, вуйку! - скомандувала вона. - Вперед, на колію! Далеко ще?
Вуйко озирнувся і почіхрав задницю.
- Там, - він показав рукою на схід, у темряву крон і паркість папороті.
Терезка поправила наплічник, струсила попіл і підняла голову. У дзеркальцях окулярів зблиснула паволока хмар. Вздовж неба прокаркала ворона.
Вуйко рушив, на ходу смалячи й розказуючи чергову побрехеньку.
4
- Я, ше як був у такому віці, як ти, мав патла, - почав він.
- Як у Фредді Меркюрі?
- Ну... Може, не такі довгі, як ти собі думаєш... приблизно так десь по вуха. Але в школі хто би таке допустив?! Написали про мене і про Мацька Пожежу навіть у шкільній стінгазеті! Казали, галстука заберуть, з комсомолу виженуть. Але ти ж знаєш, як я тоді страшно хіпував! Тоді вони, значить, шо? Кличуть мене до директора, так? А він і каже, мовляв, так і так, «Товаришу Торба, от ми зараз викликаємо Ваших батьків і або ти сам, сука патлата, ідеш в парихма-
80
херську, або самі знаєте, товаришу Торба, шо тоді ми вам відірвемо...» . Ну, ти розумієш, про шо я. Про значок ГеТеО. А я взяв і не пішов у парихмахерську! І думаю: а, хай! Хай відривають! А на ранок приходжу до школи, там у коридорі школярі гасають, а ми з Мацьком такі вже хіпові, стиляги, блін, ну такі, шо ну його нафіґ! А тут біля вікна директор стоїть, нас, видно, чекає, перевірити, постриглися чи нє. Ну, і тут він як гляне на нас, так всім зразу ясно стало: піздєц пацанам. Розкриває він рота і до мене так-во: «Товаришу Торба!..». А я таково став, руки в боки, і кажу: «А я Вам не товариш!». В коридорі тиша, всі на ципоньках, а тута забігає наша географічка йобнута, та, шо глобуси колекціонувала, з двома глобусами в руках і кричить на все горло: ...О, так он де він!
Вуйко тицьнув пальцем на кущ папороті. Терезка нагнула черевиком папороть і серед налипів глиці та злиплого листя побачила головку іржавого костиля. Скопнула листяний наст. Костиль забитий у прогнилу, врослу в землю дерев'яку.
- Вона? - спитала Терезка.
- Вона. Тут усе трохи заросло... Далі видно краще.
За кілька кроків вона справді побачила шпалу - вогкий кусень чорної трухи. Шпалу вздовж і впоперек споясали блискучі траси слимаків.
Терезка змела ногою злипле у пласт торішнє листя. Залізна пластина і черговий чорний костиль. Білі нитки міцелію.
Кроків за двадцять колія показала себе у всій красі.
Шелестіли дерева.
- Вуйку, а от скажи мені: кому це закортіло побудувати посередині Карпат залізницю?
Вуйко знизав плечима.
- У тому то й річ, що ніхто не відає, - сказав він. - Ге! Думаєш, я не питався? Ніхто про це місце навіть не чув. Але я не дурний. Я його нікому не показував, тільки тобі.
81
Терезка йшла, переступаючи зі шпали на шпалу. В наплічнику подзенькувала тара. Поверх дерев'яних колод тягнулися бурі бордюрчики рейок.
Вуйко кривив забавні міни, мов першокласник, що переніс менінгіт:
- Ти ж подумай, Терезо, який це дарунок для нас! Вкинься в саму атмосферу відкриття: от ти, така крута хіпка, і твій вуйко - останній мрійник і невиліковний романтик, а тепер ще й завгосп у музичній школі, йдуть лісом. Карпати. Осінь. Легка імла висить над горами, шумлять ялини. Біле небо кольору стиглого винограду... скоро моє День народження... Нічим не стримувана свобода...
- А виноград який, перепрошую? Ізабелла чи «дамські пальчики»? Чи білий?
- Синій, з нальотом. Слухай далі. Осінь, та? Нічим не стримувана жага свободи, вкидуєшся? І ми, старі хіпуни, находимо у затінку сосен і поростях моху шматок справдешньої залізниці. Скільки їй років? Ніхто не знає. Стара-престара. Але добрі-добрі хіпі знають: така знахідка кудись таки заведе.
Запахло грозою.
Ніщо не торкало і не збуджувало Терезу так, як шум лісу і гаряче, біле небо, справді схоже кольором на осінній урожай ізабелли. Вона підняла голову. Далеко попереду засвітила просіка.
- Уяви, вуйку, а якби зняти з цього фільм? - сказала вона, натхненна раптовим ґенієм. - Такий дуже тонкий та елегійний. Русинський імпресіонізм у світовому кінематографі. Естетизуючі деґенерати на руїнах нації. Як тобі?
- По-моєму, заєбісь ідея.
- Правда? От, наприклад, такий ряд: ідуть двоє в лісі вздовж закинутої залізничної гілки. Все чорно-біле, майже сіре, наповнене сяйвом. Лиця людей оповиті серпанком добра і гуманізму.
82
- Та, але в руках чоловік несе алюмінієвий тазик з капустою, а дівчина - гумову качечку... і кріп у жмені...
- Чи навіть не кріп, а конторну рахівницю. Арифмометр. Вуйко скривив губи.
- Глядач подивиться і подумає собі: «Ага, рахівниця. Ну, ясно. Ідуть шось рахувати». Нам закинуть поверхневу предметність.
Терезка промовчала.
- Слухай, - озвалася вона. - А тебе ніколи не причан-далило реклами придумувати?
Вуйко знизав плечима.
- Ну, тоді слухай, бо мене спричандалило. Значить, телевізійна реклама журналу мод. Такого дуже просунутого й ультраструйового. На кухні сидить юнак спиною до камери. Чути, як запалюється сірник. Чути, як чувак затягується. Половина думаючого населення України зразу викуповує, шо до чого, - чувак дує бамбалачу. Чутно, як він затягується, а потім - наростаючий звук ударів серця, як у Пінк Флойда. Люди сидять, чекають, коли ж він видихне, час іде, нарешті чувак видихає дим і починає тихенько так підсміюватися. Потім голосно ірже. Потім він регоче, як несповна розуму, і голосно вигукує: «WHAT A BEAUTIFUL LIFE!!!». Тут з'являються обкладинка свіжого випуску журналу, там якась «Бурда мода» чи альманах «Пізнайко», і титри англійською:
We also think that way
- Ого, нівроку! Хоч, як на мене, надто буржуазно. Я от, наприклад, вже таку собі бачу: ніби ідуть лісом двоє грибників і нічого не можуть знайти. Стають отак біля берізки, заморилися, поспиралися на патички, на порожні лубочки втикають. Тут один каже: «От зараз би піци». А другий в'їдливо так відповідає: «Ахуїци, бля!». І разом, мов осяяні, вигукують: «Піца «Ахуїца»! Хтось набирає по мобільнику номер, замовляє піцу-ахуїцу з грибами і сиром, і ми вже бачимо, як поміж берізками біжить пінгвін зі срібною тацею на піднятому крилі. Підбігає до охуїлих
83
грибників, знімає з таці покришку, а там - паруюча духмяна піца. Грибники беруть по шматочку і кусають, примовляючи: «Справжня піца - піца «Ахуїца»!
Терезка засміялася, а вуйко знову зупинився попісяти.
- «Пиво «Львівське», - сказав він, заправляючи майку в штани. - Відчуй полегшення!» Між іншим, можу тобі ше одну запропонувати: стоять двоє чуваків над панорамою нічного міста. Асоціативний ряд - декаданс там, екологічна катастрофа, торжество тєхнікі над человеком... Лиця в чуваків задумані й одухотворені величністю занепаду. Один так риторично воздіває руку над містом і запитує: «Майбутнє..?». А інший з таким пафосом йому: «ВІДСУТНЄ!!!». І напис: «ЙОГУРТ «БАБАЙ». УПИР СЕРЕД ЧУМИ».
- Нівроку так. Колись я теж так забавлялася, коли по місту сама лазила. Теж одну, дуже концептуальну, придумала. Якраз вкладається в рамки русинського імпресіонізму, чи як там було.
- А ну давай.
- Ну, уяви таке. Вздовж Берлінської стіни бредуть собі двоє типків, курять якусь папіроску на двох і копають поперед себе бляшанку з-під «Кока-коли». Ідуть, ідуть, ідуть... На стіні пістрявіють антифашистські ґраффіті. Стіна довга-довга... Ідуть, копають, курять... Ідуть... копають... курять... Ідуть. Копають. Курять. По двадцяти хвилинах такого ненав'язливого відеоряду один закумарений чувак, не витягуючи рук із кишень, копає бляшанку з-під «Коки» сильніше, і та відлітає десь убік. Слоган: PEPSI. FUCK IT!
Вуйко радісно кивнув.
- Винятково для галицької ментальносте рекомендую: ПЕПСІ. ПОХУЙ! - додав він, люто розкурюючи чергову цигарку, ніби висмоктуючи з неї душу. - У принципі, радикально. Але можна й жорсткіше. Значить, так: панорама Єрусалима. Над Голгофою сідає сонце, і силуети хрестів на ній геть чорні. Камера показує лиця двох розіп'ятих мучеників - вони виснажені болем і сонцем. їхні губи
84
потріскалися від спраги. Камера показує центральний хрест... але він порожній! Наступний кадр - гурт римських воїнів оточив Ісуса. Хтось пригощає Його «Спрайтом», решта дружньо плескають Христа по плечі. Ісус із насолодою робить ковток і відригує. Всі сміються. Грає увертюра з «Jesus Christ Superstar». На вечірньому небі спалахує напис:
SPRITE ІМІДЖ - НІЩО. СЛУХАЙСЯ СПРАГИ!
Наступної, четвертої по рахунку секунди, обидвоє різко зупинилися, зачакловані. Ноги вийшли на просіку, й очам відкрилося те, про що не хотів говорити завчасу вуйцьо Юлік.
Колія закінчувалася тупиком. Дерев'яна загорода, помальована колись чорними і білими смугами, помітно вицвіла й облущилась.
Тупик, остаточна зупинка. Найколосальніше: те, що не вкладається в рамки уявлень про Карпати. Зліва була залізнична станція - справжнісінька, сказати б, автентична залізнична станція, така ж, як і в місті. Проста будова з високим входом, вибитим вікном і брудно-блакитною колоною. Це радше нагадувало не зупинку, а циганський навіс від дощу. Таких-от навісів між Мукачевим і Львовом - по сотні на кілометр.
Напис на будівлі (звідки взялися букви у лісі?) говорив:
* СТАНЦИЯ
БЕСКИДЫ
її свідомість заціпеніла.
- А я казав, що то є ШОСЬ?! - здалека долинув голос вуйка.
Вона кивнула, вся ватяна: закривати рота чи трохи повтикати від здивування?
85
Вуйко Юлік молодецьким смиком вискочив на перон. Сперся руками в боки, задер голову до неба і голосно втягнув повітря. З насолодою видихнув.
- Боже, але тут файно! - сказав він і пацнув себе по товстенькому стегну.
Терезка озирнулася довкола. Руді стовбури сосен, потикані цурпалками сухих гілок, крони в небі стиглого винограду, шум потоку десь поруч і, забери його біс прямо тут і зараз, НАТУРАЛЬНА ЗАЛІЗНИЧНА СТАНЦІЯ! Щось таке, що оглушує своєю присутністю.
В кінці колії, де шлях замкнувся знаком тупика, стирчав незрозумілого призначення важіль. Терезка підійшла ближче і придивилася. Важіль впирався в іржавий кожух чорного механізму. Терезка потягла важіль на себе, потім штурхнула вперед. «Під дощем метал росте швидше, ніж у приміщенні, - подумала вона. -Так і важелі - вростають у механізм».
- А! Це колію переводити колись таке було, - озвався вуйко з платформи. - Лізь до мене, тута ше стільки цікавого...
Терезка потягнула важіль сильніше, і той піддався туго, але по-справжньому функціонально. На секунду в ній кольнувся ляк, як би не пустити під укіс якийсь потяг. Обережно відійшла від механізму, але в руках залишилось переконання, що десь щось вона справді змінила - і то змінила кардинально. Вчинила невеличкий зсуф. Десь у паралельному вимірі від цієї секунди лінії напруження завібрували іншими координатами.
Повільно пройшлася вздовж платформи, смакуючи теплом нагрітого бетону. Поклала руку на асфальтовану поверхню.
Гаряча, шерехата, суха.
Прекрасно.
Аби вилізти нагору, довелося задерти ногу. Вуйко зупинився на самому краєчку бетонного прямокутника. Запхав руки в кишені, зажмурився й підставив обличчя білому сонцю. Терезка випрямилася на повний зріст,
86
скинула зі спини наплічник і вигнула спину, рахуючи, скільки разів хрусне. Ледь чутно у її голові перевели колію: легкий поштовх, ніби час почав трохи пізнити. Можливо, його стало більше тут і зараз.
Вдих.
Станція «Бескиды» нагадувала колиску найблажен-нішого спокою, який тільки доводилося відчувати. А ще воно було місцем незрозумілої конденсації дежав'ю. Якщо й бувають полюси вжебаченого, то це - переконливо один із них.
Температура перетнула платформу й заглянула у тінь навісу. «Де я це вже могла бачити?»
Видих.
На стіні, відразу навпроти віконця каси, красувалася стильна мозаїка, викладена з кольорового скла, як то було модно в часи розквіту бароко - у радянському трактуванні. Доповнювало барочний настрій світло. Станція Бескиди в цей хмарний день своїм освітленням нагадувала собор у зливу.
Вдих.
Частина смальти встигла відвалитися (нею була всіяна підлога відразу під мозаїкою), і це додало настрою нових обертонів. Деструкція.
Вона задерла голову, щоб належно оцінити красу. З-під стелі на неї дивився суворий смальтовий гуцул. На очі насунута кресаня з пером, на плечі - топірець, на грудях кептарик. Sex appeal.
Видих.
Зліва - забите бляхою віконце каси. Поруч висів практично втрачений в якості культурної спадщини розклад руху поїздів. Піддалось розшифруванню: «Бескиды - Львов 17 52».
Вдих.
Погляд упав на металевий кістяк лавки. У нанесеному вітром листі валялася яєчна шкаралупа. Трохи далі - суха купа собачого лайна.
87
t
Видих.
І останній мазок - у кутку висів телефонний апарат.
Терезка підійшла на крок ближче, звідки можна було розгледіти цифри в отворах диска. Підійшовши впритул, Тереза побачила потьмянілу табличку:
ПОЖАРНАЯ БРИГАДА 01
МИЛИЦИЯ 02
СКОРАЯ ПОМОЩЬ 03
ТОВАРИЩ, ПОМНИ: БОЛТУН У ТЕЛЕФОНА -НАХОДКА ДЛЯ ШПИОНА
Немовби ненароком, вона зиркнула через плече. Крім вуйка, котрий сопів над зав'язками її наплічника (добирався до запасів пива), більше нікого. Шпигуни ховалися в ожині й лежали там тихо-тихо, навіть не дихали.
- І давно ти знайшов її? - спитала Терезка, водячи пальцем по отворах диска. Сім. Дев'ять. Один.
- Ше як у березні. Два.
- Ціле літо сюда приходив. Прийду, знаєш, сюда з пивком, сяду так, подумаю. І зразу легко так стає на душі, шо ну.
Три. Чотири. П'ять. Крутнула диском і послухала, як торохтить усередині барабан.
- Дуже чисте місце, вуйку. Духовне. Шоб на душі отак світло робилося.
- А шо я казав? Спеціально для світлих людей. Таких, як ми!
Тупик. Рейки. Хмари. Свист у вухах. Терезка обвилася телефонним шнуром, як удавом, і притулила слухавку до вуха. Тиша.
- Телефон класний, - сказала, повісивши слухавку назад.
Вуйко Юлік витяг мокру плящину пива і вдав, ніби відтикає корок бровою. При цьому кутиком рота він тихенько сичав. Не відриваючись від цього заняття й не дивлячись на Терезку, вуйцьо докинув:
- Він якось дзвонив.
Терезка озирнулася й недбало сперла лікоть на ящик телефона. Вуйко перестав сичати і підняв голову.
- Дзвонив, бігме! Коли я так само сидів собі тута, ворон рахував. І тута як смикнуся! Чую - шось за спиною дзвонить. Я такво озираюся - а то телефон дзвонить. Мені аж руки стерпли. Чую, задниця вся зіпріла... Десь, може, хвилину дзвонив. А потім так само перестав.
- Та йди...
- Бігме не брешу.
- То, може, ти собі, вуйку, трохи... ну, вмазав перед тим? Ну, пивка там... Може, кислячка того з яблук, шо в тебе в пивниці?
- Та то дурниці, шо я там випив. І то ше коли я пив, ше як зранку! А як почув, шо та іржава будка дзвонить, то весь хміль відразу вивітрився.
Вуйко відіткав нарешті пляшку і зсьорбнув піну. У повній тиші він передав пиво Терезі. Та ковтнула й собі. Пиво спінилось і потекло на руку.
- А чого ти слухавку не брав? - спитала нарешті вона, витираючи долоні об джинси.
Вуйко не доніс плящину до вуст на якийсь сантиметр.
Завмерши на секунду, він відставив пляшку вбік і уважно, з якоюсь осудливою недовірою глянув на ЇЇ лице, наче всього хвилину назад мав про свою небогу набагато вищу думку.
- Хіба не ясно? Я Ж БОЯВСЯ!
Зійшовши з гір до міста, вони знову затарилися в магазині пивом. Не інакше як після сьомого пива вуйко увійшов у
88
89
стан підвищеної сейсмічної чутливості. Усі нерівності простору він сприймав дуже гостро. Сказати б, уособлено. В цю діру врато було приїжджати хоча б заради цього п'яного марення і нав'язливих вибачань перед перекинутими пляшками чи зачепленим ногою табуретом. її вуйцьо, коли п'янів, робився натуральним пупсиком.
Єдине, що могло проламати цей стан душевної витонченості, схожий на hymen хористки (трохи вправо, трохи вліво - і вуйцьо, спотикаючись і вибачаючись, біжить ригати з балкона), - так це вуйкова жона, цьоця Настя. Цьоця повинна була повернутися не раніше сьомої: вона їздила на роботу в райцентр Бобехів - до школи. Цьоця Настя, химера в оренбурзькій хустині, вміла так псувати забаву, як ніхто. Різала по живому. Практично кожні її відвідини родини знаменувалися шлейфом затяжних скандалів і здавлених кухонних сліз.
Цьоця Настя була нестерпна. Дитя індустріальної хімії, злісна вигадка зоотехніків і похмільний жарт таксидермістів, істота з плескиґласу, клізма в сраку на Івана Купала, поліуретановий жах целки-патріотки. Коротше, манда їбанута, по-іншому й не скажеш.
- Ну шо, вуйку, будемо слухати музику? - поцікавилася Терезка, коли той вгніздився у зручному фотельчику навпроти відчиненого балкона. Теплий протяг надував фіранки білими вітрилами. Було дуже по-недільному і надзвичайно післяобідньо, як у селі на празнику.
Те, що наступив час медитувати на музику, виражалося в певному рівні вуйкової розкріпаченості - попіл від цигарок він струшував прямо в улюблену мисочку цьоці Насті, ту, що з орнаментом. Час від часу вуйко либився, показував на мисочку і п'яненьким голосом промовляв:
- Боже, яке міщанство! Яке міщанство!.. - і струшував туди попіл.
Все. Вуйко був готовий ділитися своїм героїчним минулим.
90
Терезка включила «The Doors» (Break on through, вуйку), підсунула свій фотель до вуйкового так, щоб можна було зручно викласти ноги на поручні, й приготувалася слухати.
- Ну, розказуй, - скомандувала вона, і вуйко слухняно почав.
8
- Значить, як був я ше молодим, я СТРАШЕННО хіпував. От ти знаєш тих всіх олдових? Алік, Пензель, Пружина, та? Так вони всі - СИНКИ в порівнянні зі мною!
Був я ше, значить, у школі. І шо? І ріс би собі простим хлопчиком із жирним волоссям, а не! Знав я тоді такого собі Мацька Пожежу, єдиного нормального пацана на цілі Мідні Буки. Він жив на розі Щорса, біля «Утюжка», де колись була парихмахерська. Я тобі розказував про парихмахерську? Ну ладно, це потім. А в Мацька були родичі в Чехословаччині. То якось вони прислали йому «Виш'ю вер Хєр» «Пінк Флойда», на пластинці. Новесенька, нерозпечатана ше. Як зараз пам'ятаю: там на обкладинці такий дядько, весь у полум'ї, тисне руку іншому. І якісь ангари. Мацько сказав мені, шо то Брєжнєв і Хоннекер. Внизу там так по-ненашому «MUZA» писало. То якось Мацькова мама поїхала десь до вуйни, а я пішов до нього на ніч. Ми з ним закрилися на кухні, принесли туда програвач і сиділи і слухали. Ми ше тоді, пам'ятаю, купили папіросів - фраєрували собі. Сиділи, курили і слухали. То ми, як перший раз послухали, подумали, шо то якась радянська естрада. А ше раз послухали, то нас так пройняло, шо ми потім слухали ше разів з п'ять підряд. Нам не треба було наркотиків, нас крило так, шо хотілося плакати, сміятися, кричати, катулятися - все нараз. А найбільше, шо я відчував - то вдячність невідомо до кого. Певно, до тих Людей, які створили таку прекрасну музику. Ми слухали і слухали цілу ніч. І кожен раз - оргазм. Над ранок ми лазили Мідними Буками, як п'яні, й горланили: «Каманхіа Діабой, Хевасіґа! Юґонаґоуфа!». Це були хвилини мого єднання з Абсолютом, Терезко. Я був на небі
91
?f
в алмазах, і все в мені кричало: «Ше! Ше!». Я тоді їсти, не збрешу, тиждень не міг! Тільки про ту музику й думав!
Ми з Мацьком до Львова як поїхали хіпувати, стусу-валися з такими собі Китайцем і Рудольою, постійно бухали з ними, а потім давали чувакам переписувати в нас «Пінк Флойда»!.. А вони собі на тому бабки робили - переписували іншим на бобіни за три рублі штука. Ех, молоді ше були. Ідейні.
- ...Або ше таке було: раз я запустив патла, а мене директор до кабінету викликав. Не розказував? Говорив мені директор, щоби я постригся, бо зі школи виженуть. Та! Розглядали мій випадок на педраді, і постановили: ...
- ...Або як я пішов пішки з Мідних Буків до Львова, оце я хіпував!
- ...Або як я в клубі танці робив! А сам напився! Та то взагалі був гаплик, які мене тоді малімони спричандалили!
- ...Або як я гашиш курив, ото я хіпував! Не розказував хіба? Приходжу я, значить, якось в десяту общагу, а там жили такі два бангладешці, називалися Абдул та Ібрагім. Перший рік їх ніхто не міг відрізнити, тому всі просто казали: «Абдул -Абстул-Абтабурэтку». Так-от: завалюю, значить, я в триста третю, в сумці снаряд «чорнило», а ти знаєш, як я заходив, нє? Я НОГОЮ двері відкривав! Ото я розумію - ото я дійсно хіпував!.. Ага. Ну, і ті бангладешці кажуть мені: «Бронік, мілий, хочєшь, гашішь пакурім, да?». То я з ними пішов у кімнату. Включили ми, як ото зараз, «Дорсів». Витягують вони той цілий свій гашиш, а то, виявляється, смола така. Загорнута в листок тютюну і ниткою чорною перемотана. Ну, я подивився, «Та добре, - кажу. - Куримо!». Пам'ятаю, дуже сильно від нього кашляв. Куримо ми, аж тут чуємо - «The End» починається. Хтось звук як влабав, так ми всі в осад і випали! А за стінкою якийсь араб п'яний спав. То він з того всього аж прокинувся і прийшов до нас, каже: «Включіть мені ТО ше раз»! От такі деньки то були!.. А гашиш не цепив мене! Я зразу поняв: наркотики - то не для мене! Тільки голова від них болить і спати хочеться!..
Сухий паркет у коридорі зарипів, і в кімнату, яка встигла вже згубити чіткі контури за клубами диму, ввійшла цьоця Настя.
Але вуйко не розгубився і першим радісно вигукнув:
- Настя! Дивися, які ми хіпі!
- Йой! Боже! Ти здурів, Юльку! У вітальні курити?! Терезка?! То ти куриш?! Ану вже кинула з рук! Йой! ТА ВИ П'ЯНИ То ти мені дівку споїв, ти, скотино!
ЗМІСТ
На попередню
|
|
