Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Любко Дереш АРХЕ
- Ми хіпі! Ми хіпі! - в екстазі вигукував вуйко Юлік і розмахував у повітрі складеними буквою V пальцями. - Я старий хіпун, а ти хто?
- Йой, хіпун?! Та ти срака стара! Подивися, на шо ти подібний! П'яний, як бельок! Ану вже мені тут всьо поперевітрювали! Йой! В МОЮ ТАРІЛЬОЧКУ - І ПОПІЛ? Ти безсовісний!!!
- Ціхо! Ми з Терезкою тутай хіпуєм, а ти шо тут робиш, я не знаю! Ти на роботі маєш бути! Ти міщанка! А я старий хіпі! Я з бангладешцями гашиш курив!
- Йой, будеш мені ту байки розказувати! Гашиш! Тоже таке скажеш! Ану, Терезко, вже мені музику тихше зробила! Шо сусіди скажуть?!!
- Та срала я на Ваших сусідів!
- Гі-і-і! Дівко, май Бога в серці! Та тебе ні один кавалер не захоче, як будеш таке казати!
- І я срав, ясно?! Ми з Терезкою обидвоє срали! І то з високого горба! Бо ми такі хіпуни, шо тільки дай дорогу!
- А ти шо тішишся, старий осел? Подивися, шо з дівки зробив! Але чекай, чекай! Я тобі таких хіпунів дам, шо будеш знати, як у вітальні курити! Чекай, чекай, Матінка Божа всьо бачить! - і цьоця Настя люто тицьнула в образ, що висів над килимом.
На що вуйко аналогічним жестом показав на балкон:
- А хочеш, ми тебе з Терезкою з другого поверху викинем? Х-ха! Думаєш, не зможемо? І не таких викидали! Та я, коли в общазі жив, та я з афганістанцями знаєш шо робив? Я гашиш курив!
92
93
- З бангладешцями, вуйку.
- Та один хуй. Ну шо, Терезко, заходь зліва, а я таково справа... І таково ЇЇ попід руки, і-і-і-і-і ррраз!.. І-і-і-і дв-в-ва!
- Пусти, зараза! Пус-ст-ти, зволоч! Ай, людоньки! Кидають!
- Та ж ми, вуйку, хіпі! Ми ж такі добрі!.. Зла нікому не... Ех, пізно...
- Точно, пізно. Треба було їй раніше думати. А вона думала, шо я такий простий! А я нє-е-е, я хіпі!.. Між іншим, про афганістанців. Ми з ними з дев'ятого поверху вики-дували чучела. А в чучела клали банку з томатним соком. І головою вниз! Об асфальт! Бац! А сік - хляп! Піздєц, карочє. Це я, блядь, хіпував - так хіпував. Оце були деньки!..
Аж раптом вуйкові відсікло.
10
Терезка, тепер уже нічим не переймаючись, струсила попіл на турецький килим і лиґнула пива.
Вуйко, зажмурившись, слухав музику і зі щораз меншим успіхом удавав, наче не сталося нічого етапного.
За кілька хвилин йому зробилося трохи не по собі.
- Оце ми да-а-а-али...
- Оце ТИ дав, вуйку. Теж придумав: жінку - з балкона. Тільки ногами, бідна, фуркнула. Хоча... Певно, лежить зараз в аґристі зі звернутою шиєю... Ще пива?
-Нє.
Запала чергова пауза.
11
- Ну, Терезко, - знову почав своє вуйко. - шо не кажи, а вона сама напрошувалася.
- Абсолютно. Тільки так. Лізла, як жаба під косу, - Терезка кивнула, склала руки на животі й заплющила очі. Вона світилася спокоєм, наче сита молода мама.
Вуйко намагався щось вимовити, але напружена внутрішня боротьба відтягувала цей момент за обрій можливого. Коли на душі у вуйка Юліка, старого хіпі, завгоспа, а тепер ще й вдівця, зробилося зовсім сцикотно, він витиснув:
- Знаєш шо, Терезко?
Терезка запитально кивнула, не розкриваючи очей.
- їхала би ти собі додому. Я вже шось нахіпувався.
12
Делікатно розпрощавшись із вуйцьом Юліком, вийшла з хати завчасу - до поїзда ще цілих дві години. Терезка заглянула в садок під злощасний балкон. Пишні кущі аґрусу проламалися під чимось важким, звідки неприродно вертикально задерлася нога у сандалику. Заглядати всередину кратера, утвореного погнутим галуззям, вона не наважилася.
Щоб не плестися перед часу на вокзал, вирішила піти на річку. Було безлюдно, тільки здалеку чулося повільне баламкання дзвіночка на шиї корови.
Посиділа собі трохи на мості, звісивши ноги з висоти; кидала камінці у винесений на берег повінню іржавий кістяк фургона. Крило й отвір для фари.
«Унікальний колір», - подумала Терезка. Нарешті камінець попав по металу. Іржа. Сполохані дзенькотом, з верби при воді спурхнули горобчики. Зачепившись об одну з гілляк, на вітрі шелестів блакитний кульок. Коли Терезка зауважила це, у п'яти кольнув страх.
«Поїду-но додому... і так усі помруть. І я помру. Хіба мені є шо втрачати? Очевидячки, нє», - подумала Терезка, найхоробріша дівчинка на світі (і я готовий був аплодувати їй стоячи).
Сонце хилилося до заходу. Тіні у лісі поруч нагадували колекцію відтінків щонайрідкісніших гатунків високогірного чаю та якнайделікатніших порід шоколаду.
Терезка ще раз - уже вкотре - витягла з кишені мою записку. «Стережися кульочків! - кричали літери. - СТЕРЕЖИСЯ КУЛЬОЧКІВ!»
95
Пробіглася очима, пробуючи відчитати щось у моєму почерку. Та марно.
На записку приземлилося сонечко і задоволено потерло руки.
Терезка слухає Антона
1
Фраєра-горе-баригу Терезка підстерегла там, де й сподівалася - недалеко від вулиці Беранже, де був розміщений закинутий будинок. Про будинок досить було сказати: «той, що горів» - і кожен відразу розумів, про який будинок ідеться. Внизу вулиці Беранже, біля скверу, ще місяць тому громадилися найризиковіші споживачі «архе». Там же ж, у архе-пушерів можна було придбати краплі «заводського розливу». Казали, картель викупив цілий будинок у Бродах, де організував серйозну фабрику-лабораторію з оперативного фасування крапель. Але «серійні» краплі не цінувалися - картельники кріпили емульсію витягами з аконіту. Ходили чутки, буцім від бродівських крапель можна підхопити гнійний кон'юнктивіт.
Через знайомих «плазматиків»-видців можна було дістати щось поміцніше, ніж «броди». Існували такі вигадливі ґатунки емульсії, як «мебіус», «семіосфера», ба навіть «амфотерна глюкоза» чи «гамма-міопія». Чи той же ж восьмипроцентний «fractal 8» - сорт, що зробив справжній переворот у середовищі математиків.
Горе-барига сидів на лавочці, меланхолійно бовтав ніжкою і дивився на голубів у керунку, протилежному тому, звідки явилася Терезка. На небі прокаркала зграя ворон.
Тихо, у властивій їй покрадьковій манері підійшла до цього неляканого птаха й дала знати про себе привітанням.
її антре справило на Антона вражіння петарди, покладеної під язик замість валідолу. Антон вкляк, крякнув і випустив з рота цигарку.
- Тримай, - сказала вона і вставила Антону в рота піднятий недопалок. Витягнула «Антицентр» і так само тицьнула в руки. - Нашо ти їх підкинув?
- Я... я не підкидав їх! Ти сама забрала!.. Терезка змовчала.
Розвернувшись іти назад, вона приклала палець до скроні, вдала, наче щось нагадала собі й, держачи дистанцію у десять кроків, спитала:
- А такої адреси ти, бува, не чув? - і показала записку. Антонові, з його відточеним «плазмою» зором, навіть не
потрібно було придивлятися. Він прочитав адресу і перевів погляд на Терезку.
- А де ти її взяла?
- Взяла десь. Дав один. Ну, то як, чув шось?
Антон замислився. Зміряв її вітряну, точену синім тлом неба постать, і відказав:
- Значить, тебе все-таки знайшли.
- У Львові такої вулиці як «Набережна» не існує. Це я тобі Гарантую.
Терезка пробувала зрозуміти, яким у дану мить видавався Антон: розгубленим чи окриленим? Вона мовчала й чекала, що цей тип втиратиме далі.
Антон втер:
- У Львові її немає, але могла би бути... Знаєш, де є вулиця Беранже?
Терезка кивнула.
- Але поклянися перше, шо будеш мовчати, як риба... Це не можна говорити нікому іншому. Чуєш?
Терезка поклялася.
- На підручнику з геометрії, - для певності попросив Антон і чомусь подивився через плече.
Терезка влаштувала цьому божевільному й таку розвагу - благо, завжди носила книжку при собі. Щойно по тому Антон'сказав щось суттєве.
96
97
- Ти про Льоліка Курсанта чула? - спитав перше, закурюючи нову цигарку.
Терезка невизначено поворушила губами. [ виловила призабутий образ: шапка-вушанка.
Ціле атропінове літо Курсант проходив у шапці-вушанці: казав, боїться, як би йому не знесло голову. Воно і ясно - казали, Льолік крапався місяць, не просихаючи. При цьому зувидів щось ТАКЕ, від чого йому зрівало шифер із цвяхами і кроквами. Зокрема, побутувала версія, буцім Курсант осягнув, чому в Ісуса була перша група крові, але Терезка вважала, що то мусило бути щось серйозніше. Казали, потім Льолік облишив «архе» і подався на Шипіт18. Уже в Карпатах на Купала той, мовляв, роздягнувся біля ватри до трусів і взявся танцювати на жаринах. А потім р-раз -- і пирнув себе у живіт ножем. І пішов, мокрий від крові, вниз до річки. І не повернувся. То, казали, його вушанку собі панки з Шостки забрали.
- Ше як був живий Льолік Курсант, ми з ним побували на Набережній. Льолік мав друга, Сантехніка. Вони на пару скидували краплі, Льолік був нунцієм, а Саня факторив. А потім Сантехнік відкрив якийсь лаз, те, що він називав Тощо. Він розповів про це Курсанту, пропонував дослідити, але Льолік казав, що не готовий туди видіти. А Сантехнік пішов одного разу на дах, закрапався і зник. І ніхто його більше не бачив. Мене Льолік у той час мав за помічника, асистента, я йому в аптеки ганяв, туди-сюди. А він мені показував різні хитрі комбінації під «плазмою». Вчив правильно краплі калапуцькати.
Так от. Вже як Сантехнік щез, ми з Льоліком зблизилися. Стали друзяками. Льолік на нас нову пропорцію досліджував, навіть назву придумали: «ноон». Паліндромічна штука, скажу тобі. Після неї деякий проміжок себе проживаєш у зворотньому часі і нормальному - одночасно. Лівим
18 Мається на увазі щорічний неформальний фестиваль біля водоспаду Шипіт у Карпатах.
98
оком бачиш усе вперед, а правим - усе назад. Думали, будемо на фізичному продавати. Сканували ми собі на причандалах, а ти сама знаєш, як то: причандалитися на «архе» і дивитися на людей, на хмари, на бруківку... То ти спочатку видиш «бруківку» БУКВАЛЬНО, а «бруківка» вибухає міріадами обсидіанових епітетів, ніби дібраних от кутюр до кожної подряпини на її поверхні. Ну, та ти вже знаєш. Так-от. Ідемо собі з Курсантом із Коптської на Беранже, такі намалімонені, шо небо кришиться, глип на назву вулиці - а то вже ніяка не Беранже, а натуральна тобі «Набережна». Ми тремо очі, тремо, роззираємося, але сама розумієш - шом там вже під «архе» очі терти. Та!.. Шо вже про пальці казати - боїшся, як би то поміж них поглядом не заблукати. Курсант мені й каже, шо ми вже не у Львові. Я виджу то все як на газеті і пояснюю: Львів-то хоч і Львів, але вже тепер зовсім інший, паралельний. Тоді ми раптом вкидуємося, шо це просто інша лексична панорама Львова. Інші лексеми, особливий синтаксис. А будинок... той цілий сім-вісімнадцять стовбичить посеред вулиці, як отвір. По-моєму, він колись горів. І ми розуміємо, шо то знак. Бо з даху того будинку щез Сантехнік.
- Ви лазили у нього?
- Ну... Та. Але ми кров'ю заприсяглися не розказувати, шо такого там Льолік... шо ми з ним там надибали... Потім ми повернулися у той Львів, який знають всі. Де все, як годиться: площа Ринок, Франко, Шевченко, Беранже - ти розумієш. Тоді ше вся тусня «плазматиків» трималася купи, кожної п'ятниці збиралися, обмінювалися досвідом... Виявилося, ми з Курсантом - перші, хто відкрив паралельні лексикони Львова. Після Сані. Саня взагалі був велетнем у цьому ділі. А тепер шо? Про Набережну, сім-вісімнадцять пам'ятають хіба грицані одиниці. Вони називають його Останньою територією. Не чула?
Терезка заперечливо похитала головою.
- Про сім-вісімнадцять знають дуже деякі люди... їх називали Клубом ненормативної лексики. Ти розумієш, про кого я... люди, які трохи на дечому знаються. Вони сказали
99
мені, що той будинок якраз і є, в принципі, тим, що Сантехнік називав антицентром. Буквально через пару днів, як ти закрапалася, ти знову незбагненним способом віднаходиш мене. Це не спроста. Кажеш, незнайомий хлопчина дав тобі цю адресу просто посеред вулиці?
Терезка кивнула, Антон продовжив мудрувати:
- Це теж не просто так.
- А як?
- А так, мишко моя, що його насправді не існує. Того хлопця. Запам'ятай це: його не існує.
- Але ж я бачила його.
- Ти бачила те, чого не могла не побачити. Для тебе є очевидним факт, що, раз людина підходить до тебе, значить, вона реально існує. Однак архе спростовує ці забобони. Ніщо з того, що існує за Набережною, не є схожим на нас. На наш світ. Так мені розказував Курсант. Він прогулявся туди і назад. Льолік насправді дуже мало зумів пояснити мені, що там, на іншому боці тексту. Але він сказав, що все, що приходить до нас звідти, має в собі стільки причинної сили, що ми не в силах опиратися цьому. А тобою якраз і зацікавилися. З тамтої сторони, - Антон невизначено кивнув головою і нервово посміхнувся, потерши носа. - Тобі потрібно заглянути на Останню територію.
- Ах, так? - Терезка зробила круглі очка. - А навіщо, скажи?
- Хіба ти не зауважила змін? Зміни самого принципу, за яким колись у тобі могли відбуватися якісь зміни?
Терезка не розуміла, про що це він, але заради власної безпеки кивнула.
- Я так і знав! - вигукнув Антон. - Я зрозумів ше тоді, коли ти не хотіла віддавати мої записки. Ти й не могла пам'ятати, як я клав їх тобі до наплічника, бо то була зовсім не ти! Пам'ятаєш, як ти їздила між різних варіацій на тему? Тепер я розумію: ти - це насправді для мене вже не ти, так само я вже не той я для тебе, якого ти зустріла. Ти так і не повернулася у свою початкову точку!
100
Терезка знизала плечима, і частина Антонового ентузіазму випарувалася.
- Чого ти так хочеш, щоби я пішла туда?
Кілька секунд простоявши з відкритим ротом, Антон сковтнув і тихо мовив:
- Мене цікавить істина. Та істина, яка лежить у «плазмі». «Плазма» вже кілька разів показувала мені на Останню територію, але я, коли чесно, ні разу так і не зважився сходити туди, - сказав він і затягнувся папіросою. - Це, знаєш, нагадує момент, коли біля тебе раптом дзвонить телефон. Ти можеш підняти його, але тоді береш відповідальність за все, що стається після того, як ти знімеш слухавку. А не знімеш - воно наче й спокійніше, але потім дуже вже муляє. Тобі ніколи не дізнатися, хто це був. І як би змінилося твоє життя від цього дзвіночка.
«О, а це звідки?» - сполошилася вона. Від прозріння, що зараз, саме зараз на станції «Бескиди» дзеленчить телефон, тіло самовільно смикнулось.
- Я хочу взнати, що лежить за Останньою територією. Хочу дізнатися, чим є Набережна, сім-вісімнадцять, зісере-дини. Це таїна таїн львівських археманів, але я боюся туди йти. І я не можу перебороти себе. А тобі тицяють адресу Останньої території прямо в руки, і ти ще питаєш, чого я хочу, щоби ти туди сходила? Мені жахливо цікаво. І мені соромно, що я не підняв слухавки. Ну, ти розумієш, про шо я.
4
Антон сказав, що їм слід прогулятися парком. Вони піднялися на Високий Замок по ще свіжому в пам'яті маршруту. Терезка подумала, що зараз для повної компанії бракує хіба Буби. Хто зна, може, той зараз і вигулькне.
- До Набережної мені відомо два шляхи. Можна кілька днів підряд крапатися «плазмою», а потім лізти у місто. Але це відпадає. Ти не зуміла повернутися у свій світ, значить, ти потенційно можеш загубитися у місцях, вільних від словникового запасу. Як це ледь не сталося зі мною. Нам
101
треба спіймати номада, - сказав Антон, докурюючи чергову цигарку. - Так проникнути у паралелізм навіть простіше. Між іншим, помади - теж відкриття видців.
- А це ше хто такі? - спитала Температура і поправила лямку наплічника. Повз них пройшла компанія поляків-пенсіонерів. Туристи.
Об'єкт №1. НОМАД
З раціональної точки зору номад незрозумілий. Він схожий на вир води, що засмоктує сам себе досередини завдяки тиску, створеному його усвідомленням ззовні. Дехто стверджує, що видить номада як сферу з рухомим антицентром, котрий постійно тікає всередину себе.
Живучи у вічній зміні світів, номади украй рідко зауважують магію свого руху. Власне кажучи, для них метафізика - це фіксованість. Грузнучи у товщі Всесвіту, мов у гліцерині, опускаючись дедалі глибше від свого першопочаткового походження, номади залишають специфічні викривлення простору, щось на кшталт лійки. Людина, яка перебуває поруч із номадом, опиняється на похилій цієї воронки й мимоволі вимушена переміститися десь углиб, загрузнути в гліцерині сприйняття. Як правило, довго такий контакт не триває - здебільшого тому, що всі номади відлякують. Закутані у чорні клобуки страшні жебрачки, що стеляться долом; стікаючі кров'ю паршивці-алкоголіки; лукаві покорощені бомжі в оточенні об'їдків целофану; тощо.
У ролі номада можна також використовувати безпритульних псів із «окулярами» - білими колами довкола очей. Номадами можуть стати перелітні зграї вороння або винятково гучний шум.
Потужних номадів можна спіткати в Карпатах. Це т.зв. «вічні туристи», схожі на людей істоти, вдягнуті в костюми радянських туристів 70-х років. Правда, ніколи не відомо наперед, до чого приведе контакт із номадами у горах - місці мурашників, нір та каміння (як відомо, мурашники та нори
102
являють собою два протилежні типи проникнення нашого світу в суміжний; велике каміння своєю від'ємною швидкістю не дозволяє тріщинам, що утворилися на місцях проникнення, розпороти наш світ на клоччя), місці, обжитому структурами, що вистежують і відлунюють голоси.
Анахронізм є найпершою ознакою близької присутності номада.
Щоб затягнутися у вир номада, необов'язково розмовляти з ним (хоча це й полегшить процес). Достатньо впасти йому на хвіст і переслідувати непоміченим так довго, як це видається потрібним.
У Львові номадів найчастіше можна зустріти на Високому Замку.
- Та? А чому саме тут? - поцікавилась вона, коли Антон закінчив свій інструктаж.
- Високий Замок, увесь цей парк - живий організм. Він самоусвідомлюється. Від кожної людини, яка там прогулюється, він черпає енергію. Йому вигідно, коли по ньому ходять якомога довше. Тому пагорб розвинув на собі пастку - повпливав на окупований собою простір таким чином, що паркові стежки утворили енергетичний лабіринт. А поскіль-ки він сам як та воронка, то й притягує номадів. Високий Замок - номад. Тільки не такий текучий, як ті, яких використовують видці. Повільніший. Щоби просочитися під час спілкування з Високим Замком на таку ж відстань, як при годинному спілкуванні з людиноподібним номадом, потрібно прожити на його території кілька років.
- А ті люди, шо живуть біля підніжжя гори, вони як?
- А вони зовсім не люди, - посміхнувся Антон.
Ведучи таку розмову, вони блукали парком і копали купи сухого листя. Потім спустилися схилом пагорба, аж поки не знайшли зручної криївки між дерев і чагарника.
104
- Тут проходить одна з їхніх ліній, - повідомив Антон і сів на зігнутий стовбур дерева. Терезка кинула на землю свій наплічник і сіла поруч. Антон глянув на годинник.
Рух сонця. Усвідом це.
По годині мовчанки біля їхніх ніг сформувалася гірка недопалків. У Терезки своя - з білими фільтрами, в Антона своя - колекція жовтотілих, із позолоченими обідками. На кількох білих недопалках рожевіли залишки помади.
Терезка спробувала уявити собі людину, яка випадково натрапить на цей гербарій. «Сиділи собі хлопець і дівчина, - подумає такий перехожий. - 3 одного класу. Прийшли, мовляв, після уроків, посидіти, побазарити. Він - бику-ватий і самозакоханий, вона - блядовита, але по-своєму вперта. Сиділи, говорили про кохання, про останню дискотеку, яка й дала привід для подібної зустрічі в кущах; про Колю, евентуального суперника бикуватого та самозакоханого однокласника, який перериває постійні павзи в розмові риторичним: «Ну так ШО?». А вперта дівчина, відводячи від напомадженого рота білофільтрову цигарку, відповідає: «А шо тобі взагалі треба?». Однокласник боїться висловити свої наміри, тому красномовно сопе. І курить.»
«Як романтично, - замріялась Терезка. - Зі мною так не розмовляли.»
Нагадавши собі дещо, вона озвалася:
- От ти тусувався з Курсантом... Антон кивнув головою.
- То ти знаєш, де він подівся?
Небуденна гра міміки на його обличчі змусила подумати, що для неї це залишиться таємницею. Однак Антон відповів:
- Курсант упав у небо.
- Як це? Метафорично?
- Ніскілечки. Я бачив на власні очі. Ну, ти чула про ту історію, як він у ніч на Купала собі пузо порізав?
- Ну. І пішов у ліс. Більше з тої пори ніхто його не бачив.
105
- Я там був разом із ним. Як тільки-но взялося сіріти, я пішов шукати його. Знайшов його аж на вершині. Нівроку так вимахав, виліз на сам верх.
Спершу побачив простягнуті волохаті ноги. П'ятки чорні, потріскані, а де-не-де чисто-бежеві. Злізла шкіра після танців на приску. Спочатку я вирішив, шо Льолік спить. А потім підійшов ближче і побачив його лице. На секунду подумав навіть: краще вдати, буцім я Льоліка так і не знайшов - от яке в нього було тоді лице.
Я вважаю, Льолік завдяки краплям чи завдяки горам намацав у собі якісь двері. Може, ті, про які говорив Саня. Але сталося так, що він відкрити то їх відкрив, але не зайшов, як Сантехнік. І не міг їх закрити, а з них... як би це... дув протяг. Можливо, так і має бути, коли вітер осяянь вимітає тебе - піщинка за піщинкою. Ти не можеш сховатися від нього навіть за заплющеними очима.
- І ти також пережив це?
Антон знову замислився. Терезка відчула, наскільки солодкою видавалася йому спокуса відповісти: «ТАК». І вдавати, що всі повірили.
- Гаразд. Не муч себе, я зрозуміла. Кажи краще, шо з Курсантом далі було.
- Коли я знайшов Льоліка, він лежав без свідомості. Я почав приводити його до тями. Можливо, не варто було робити цього на просторі, Льолік останні дні дуже боявся відкритих місць... і все-таки шукав їх, попри свій жах перед ними. Ми були з ним схожі: він забоявся іти в Тощо, я забоявся іти на 7/18. Льолік хотів бути схожим на Сантехніка, а я - бодай на Льоліка.
Я почав плескати Льоліка про щоках. Той зірвався, зміряв мене таким поглядом, що мені аж у п'ятках зашкарубло. Потім глянь на небо - і як не закричить! Відразу ж упав на землю і вчепився в траву, ніби хотів заховатися від того, шо бачив.
Я подивився довкола, і мене вразило. Я дуже чітко відчував настрій тої години. Пекуче гірське сонце, яке буває на початку спекотного дня в середині липня. Безапеляційне безлюддя і зелена, майже вишнева чорниця.
І голий, перемазаний землею та засохлою кров'ю Льолік. У нього була волохата дупа. Вона мене вразила найдужче: голе тіло Курсанта, яке все дрижить від нелюдського страху - і волохата задниця на тлі хребта гір.
Можливо, тому я не впав услід за ним. Його волохата задниця справила незгладиме враження.
Він дер землю і пошепки ричав від жаху. Рідко який крик проймає так сильно, як той - пошепки. Десь хвилин через п'ятнадцять Льоліка ніби трохи попустило. Він пальцями вп'явся в кущі трави. Взагалі поводився так, ніби боявся впасти, хоча й так лежав на землі. Я задер голову, глянув і собі на небо. Хотів зрозуміти, що в ньому так налякало Курсанта.
Але небо було як небо - безхмарне і синє. Глибоке.
Курсант розслабився. Я розслабився теж і наново відкрив у собі слух. Голосно сюрчали коники в траві. Аж тут, зовсім несподівано, я відчув прилив жаху, такого ж, як і в Курсанта. Це був навіть не жах, це істерика, це гола паніка, ми були в облозі, а вороги нападали. Це було так страшно. Я не бачив нічого довкола, крім прозорого повітря, але було страшно, як при повітряній тривозі. Нас крило небом. Безконечністю. Я відчув, як обісцявся.
Страх брав зісередини, брав тим самим, чим узяв і Льоліка: я гостро усвідомив оточуючу мене панораму, так гостро, наче й справді наколовся на вістря. Вершина гори, залита яскравим сонцем. Мокра, дика зелень трави довкола. Збоку. Внизу. Відкритий простір - це відчуття недосяжності лінії обрію, незважаючи на виразну присутність поруч.
І просто розчахнуте навстіж небо.
І наче підземне джерело, у голову постійно била думка, Що я на висоті хмар. А це - дуже, ДУЖЕ ВИСОКО. Я закричав і повалився навколішки біля Курсанта, сховав
106
107
голову між колін. Було чутно, як повертається відлуння мого крику. І було чутно, як той крик вичерпується у тиші гарячого ранку. Мій крик для гір не означав нічого. І це потрясало. Думки вперлися в небо і сонце. І в усвідомлення висоти.
Не знаю, як довго ми лежали й тремтіли з жаху перед цим відкритим, просто безмежним простором. Аж раптом я відчув, як сила, котра накочувалася на нас, відпустила.
Я перевів подих і розпрямився. І я сказав тоді до Курсанта:
- Льолік, можеш вставати!
Він озирнувся через плече і побачив не оглушаюче небо, а мою тінь. О тій порі тіні чіткі та об'ємні.
Льолік сів навкарачки, потупивши погляд, - я розумів, що він боїться глянути в небо. Я прислухався: його дихання стало рівномірним. Я відчув, як потроху корчі відпускають мій живіт. Мені стало легше.
Курсант глипнув на мене, але, здається, не впізнав, тоді підняв погляд вище, і я побачив, як в одну мить його лице перекосив спазм жаху, жаху глибокого настільки, що прочищає від усіх нечистот і шлакових завалів диким криком. Курсант кричав так голосно, що я зрозумів: це кричить не людина, але те, що мешкає в людському тілі. Той, другий. Рик його іншого.
Він кричав і ричав, але не міг відвести погляду від глибини. Я збагнув, що Льолік повидів у глибині неба щось набагато більше - можливо, саму суть глибини.
І тут він почав панічно хапатися за кущики трави, але якась сила тягнула Льоліка у небо. Це виглядало так, ніби на нього перестала діяти сила тяжіння. Льоліка перевернуло догори ногами, але пальцями він усе ще судомно видирав траву, хапаючись щораз за інші кущики, рятуючись від падіння. Я бачив на власні очі, як він розмахував ногами у повітрі і як копіювала Льолікові рухи його тінь. А потім якийсь кущик чорниці не витримав і видерся із землі. І Курсант полетів сторчма у небо, як у прірву. Я тільки
витріщився на те, як голе тіло на тлі блакиті неба в секунду перетворюється на чорну пляму, а там і зовсім зникає з очей.
Я залишився сам.
Тільки що біля мене лежав мій товариш, аж тут він провалився в небо, залишивши по собі повисмикувану траву.
Так закінчив Льолік.
Терезка сідлає номада
1
Він витер заслинені губи.
- І ти можеш це пояснити? - спитала Терезка.
- Звичайно, але навіщо?
- Просто так, для мене.
- Курсант перестав вірити у силу тяжіння. Точніше, перестав їй довіряти. З видцями таке буває.
Раптом кущі затріщали. Терезка здригнулася.
Крізь зарості в їхньому керунку продиралася якась жінка. За хвилину жінка повністю вилізла з кущів і спинилася перевести подих.
- Добрий день! - голосно привітав ЇЇ Антон.
Жінка глянула на нього і кивнула головою. Тереза зміряла з'яву поглядом і відчула, як у голові зсунулися плити. Стало тихо.
Свист у вухах. І лопотіння крил. Кажани чи ворони?
Жінка виглядала років десь так на п'ятдесят, сива, з розлізлою завивкою і сірим, як старий циферблат, обличчям. У правій руці вона тримала плоскогубці з сіро-блакитними ручками, у лівій - незапалену сиґарету (ПРИЛУКИ, відмітила Терезка. БУДЬ ОСОБЛИВИМ).
Жінка з певним острахом окинула їх поглядом.
- У вас не будзє вагню? - врешті наважилася та. Антон, припалюючи дрібно тремтячу цигарку, сказав:
- Не стійте. Сідайте он, покуріть з нами, розкажіть шось... Я Антон, а то - Тереза.
108
109
- А мене Марією звати. Розказаць? - перепитала вона, розкурюючи сиґарету. - Та шо вам розказаць, діти?
- А от шо на душі лежить, те й розкажіць.
Жінка знову недовірливо глипнула на Антона, але той вдумливо курив. Перехопивши її погляд, він підбадьорив кивком голови.
- Ой, шо на душі лежиць... Дуже тяжко мені на душі, діти.
- А шо таке?
- Та маю такий клопіт дома... нєма спакою. Ой, нєма дома у меня спакою. Зі свекрухою сваримся... маю сина, то він у них живе, і не знаю, як то тепер будзє, з такою невісткою.
- А шо, невістка нездала?
- Та ні, невістка хароша така, на роботу ходиць, вище образованіє має. А мій син простий такий, він плотнік. Знаєте, тута недалеко шосте училище? То він його окончиу, і зараз работаєць.
- А шо, може, з чоловіком Ви не добре живете? Жінка махнула рукою з плоскогубцями і подивилася
кудись убік, ніби не бажала чіпати цю тему. Зітхнувши, вона заговорила більш упевнено.
- Ну, то дуже довго розказуваць. Але як уже почала... Я тобі так скажу, - жінка зиркнула Терезі в очі й торкнулась її руки плоскогубцями. - Чоловік мій п'є.
- Шо, сильно?
- Ну так не дуже, але деколи, як напиваєцця, то може й мене вдариць, може й бацьку. Але то всьо не його вина, бо він п'є через свекруху. І отєц його тоже п'є.
- А чого?
Жінка знову затяглася і струсила попіл.
- Я багато не курю, - сказала вона вже цілком по-свояцьки. - Тільки у маї почала... Я сама з Бреста, з Бєларусі. Та, з 39-го... Ну, то й переїхала я до Львова, стала тут работаць, познакомилася зі своїм мужем. І ми дуже сильно любили адне одного, і нам усє сильно завидували. Ну, вже коли син народився, то нам видали нову квартіру, муж на «Електрон» пішоу, став ув очередь на машину. Ну, і всьо у
нас дуже складувалося. А потім син пожениуся. А свьокр і свекровь такі були щасливі. Але я то ПОЧУСТВОВАЛА! Я тільки зайшла до ніх у квартіру, а свекруха так на мене глянула, шо я поняла: ми з нею прирожденні враги. Спочатку то вона там бігала, випитувалась, як здоров'я, радилися з нею, чай пили, сєкрєтнічали, але я душою чуствовала, шо то всьо нещиро. І в нас у хаті з чоловіком почалися проблеми. Муж пиць начау, у мене зриви почалися, тоже пиць пробовала. Да так, шо й на Кульпарківську мене возили.
- А скажіть, - перебив її Антон. - Оті всі ваші невдачі, вони ж від свекрухи?
- Та, то тільки від неї, зміюки такої.
- А Ви як вважаєте, чи це не пов'язано з тим, шо можна окреслити таким посполитим словом як вроки?
Жінка завмерла і міцніше стисла плоскогубці. Вона втупила погляд на Антона й відкрила рота.
- Ну та, іменно! Тільки так! Вона як на мене глянула, я зразу поняла. От так і поняла: «Ми враги». Ну та, тут і почались усі проблеми. Син мій, так він ніколи не пиу, а потім пішов у такі запої, шо страшно згадуваць. І сват мій.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
