Додати в закладки
Переклад Translate
Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
Скачати одним файлом. Книга: Любко Дереш АРХЕ
Нестор затягнувся сигаретою і, невимушено розвернувшись у профіль, видихнув дим. До дідька, наскільки бездоганним у своєму імпровізі здався мені цей рух: контрастна світлотінь, дим і пилюка. Це обличчя - настільки потворне, що варто довіритися його шарму, й воно видасться ликом святого.
Нестор перейшов на довірливий грудний шепіт:
- Я вітаю в Опері Дмитра Менделєєва, нового члена Клубу галогенів. Вітання галогенам від лялькарів.
Зал у повній сатисфакції кивав головами - незрозуміло, від чого саме... Все-таки від Нестора, вирішив я.
- Отже, Пх-х-х-хоуекк-к-кацци, - горбун із притиском видихнув у мікрофон. - Опера скрипу! ТУТ І ЗАРАЗ!
У відповідь на такий інтонаційний підйом з переворотом публіка застогнала. Хтось присвиснув, а котрась із бабусь і собі пропищала: «Тут і зараз!». Аплодисменти.
Нестор знову наблизив до уст мікрофон. У залі миттю запанувала тиша. Кілька секунд він гарчав у мікрофон - це
169
легко робити, коли маєш захрипле горло. Грудним оксамитом горбун додав:
- І пам'ятайте... На місці пана Менделєєва міг опинитися кожен. ОПЕРА СКРИПУ! МУЗИКА!
Від його слів у мене по спині пробіглися мурашки. Світло згасло, а залом розсипалися запаморочливі промені синіх та червоних прожекторів, що оберталися в усі можливі сторони. Червоно-синю темряву просік промінь кварцового світла і висвітлив полотнище екрана. Зал заповнився атмосферним гудінням і потріскуванням - запрацював невидимий кінопроектор.
Дикий нахилився до мене - я здивувався хвилі свіжості, що війнула від нього - і стиха сказав:
- Нестор тут ніби як директор Опери скрипу і голова Клубу.
- Шо, Клубу галогенів?!
- Ні. Ти ж чув: лялькарів. Це окрема організація, прошу не плутати.
- Конкуренти?
- Стратегічні партнери. Але цей мезальянс довго не проіснує. Сам зрозумієш, чому. О, дивися.
Я глянув на екран.
Жінка з високою завивкою підносить до акцентованих губ сигарету типу slims і делікатно припалює. Затягується, потім висовує язика і втягує ним запалену цигарку до рота, по чому змикає зуби і жує. Проковтнувши, вона видихає дим і облизує губи. З'являється слоґан: FEMINA Slims. СКАЖИ СПОКУСІ: «НІ!»
Залом прокотилася хвиля веселого шуму.
- Слабенько, - прокоментував Дикий. - Може, далі буде краще. О, це Подвійний рулон робив. Вкинься. Проста, але тонка штука.
Зелена темрява первинного океану. Крізь товщу води проколюються довгі спиці світла, бульбашки повітря виблискують на них маленькими діамантами. Одна булька відривається від дна і по спіралі пливе догори - на
170
поверхню. І що б ви думали? МІНЕРАЛЬНА ВОДА «ТРУСКАВЕЦЬКА». МИ БАЧИЛИ, ЯК СТВОРЮЄТЬСЯ СВІТ.
Зал розлився рідкими, розпещеними аплодисментами.
Екраном понеслися важкі чорно-білі кадри кінохроніки:
посеред потрісканого лона пустелі стовбичить чорний
обеліск. Гримить «Танок рицарів» Прокоф'єва. Дертим
шрифтом на екран накочується напис: КЕФІР «СВІТАН-
I КОВИЙ». 2,5% ЖИРНОСТІ.
ї Я не втримався і видав кілька лінивих оплесків. Тут уже і; вчувалося розуміння теми.
На екрані з'явилися обличчя двох юнаків, втомлених і сповнених відрази до життя. Юнаки розкурюють щось, що можна було умовно повважати за цигарку з марихуаною. Наступний кадр: хлопці йдуть, копають поперед себе розплющену бляшанку з-під «Кока-коли». Хлопці йдуть вздовж Берлінської стіни, не припиняючи копати бляшанку. Камера супроводжує їх протягом доброї хвилини. Повз них проносяться пацифістичні ґрафіті, якими вкрита стіна. Нарешті один із хлопців копає бляшанку з-під коки .сильніше, і та зникає за кадром. Камера завмирає, і накурені юнаки зникають слідом за бляшанкою. Внизу екрана напис: «PEPSI. FUCK IT!»
Почулися захоплені вигуки і крики.
- Та-а-а, ця непогана, - зауважив мій знайомий.- Для країн СНД я радив би слоґан «ПЕПСІ. ПОХУЙ!».
З темряви сподобився Нестор з філіжанкою кави в руці. Філіжанка здалася мені вкрай ностальгуючою - з лисичками та їжачками. Дикий відсунув йому крісло, й горбань обережно сів.
- Нестор, - простягнув мені руку. Я потис ЇЇ і відчув те, що називають «припливом симпатії».
- Дмитро. Менделєєв. Джим. Навзаєм.
Дикий відсунув на край столу телефон, щоб не заважав. Нестор розмішав ложкою цукор і зробив ковток.
- То як, Дмитре, у Вас із Диким нині Ритуал?
171
Я глянув запитально на Дикого. Дикий повів бровою.
- Аяґже.
Нестор нову сьорбнув напою, і до моїх ніздрів долетів аромат кави. Горбун щось проплямкав собі під ніс, витяг з портсигара папіросу й задимів.
- Шкода. Дуже шкода. А я думав запросити Вас на презентацію нового сузір'я. У нас тут таки-и-ий телескоп є, Ви такого, певне, ніколи й не бачили. Та шо там - у нас тут ціла ОБСЕРВАТОРІЯ! Маєте нагоду бути присутнім при називанні Неназваного. Подумайте тільки, які масштаби! Ціле сузір'я! І назва ж яка - Пітекантропія. Вам це нічого не говорить?
Я здивовано звів брови.
- Пусте, - махнув папіросою Нестор. - То як?
- Знаєте... Не відчуваю захоплення світилами. Я, знаєте, більше по хімії. Тому якось іншим разом.
Нестор чомусь глянув на Дикого.
Дикий змовчав, і я відчув, як під поверхнею слів між ними ковзають залізні троси неприязні. Чи навіть не неприязні - надто атавістично - а дотикання протилежних полів, аніонів та катіонів водню.
- Оце, - Нестор першим торкнувся тиші й вказав тліючим кінчиком на екран. - Це Бодя робив. Ти його знаєш, Дикий. Ти, Дмитре, знаєш, ні? Бодю-Нагваля?
Я заперечно мотнув головою.
На екрані з'явився напис: ПАН АБО ПРОПАВ. БОГ АБО ГОТ-ДОГ ©ЦЕРКВА СВЯТИХ ОСТАННІХ ДНІВ.
- Eat fast, die young, - процитував Нестор. - Це ше з тих, молодих. Із тих, що завжди проти. Дуже перспективні юнаки, нє, Дикий?
- Радикально підходять до проблеми. Це добре. Але кращого зразка, ніж та, про «Спрайт» - ну, там де «Імідж - ніщо» - я не зустрічав... О, це нова! Це хтось із Пітєра, напевне.
- Плєбєїн. Точно, - підтвердив Нестор.
На екрані з'явилося нічне небо, всіяне безліччю зірок. На цьому сяйливому фоні виділяється силует самотнього
172
дерева. З прогнутої гілляки звисає повішений. Внизу висвітилося: «УМРИ, НО НЕ ДАВАЙ ПОЦЕЛУЯ БЕЗ ЛЮБВИ. MARLBORO LIGHTS».
- Тонко.
Нестор випустив кільце диму і додав:
- Тонко, наче комариний хуй.
- Вибачте, - озвавсь я спантеличено. - Це шо, про Юду?!
11
«Поваккацці» закінчився. Знову з'явилося м'яке світло. Замість «Запорожця за Дунаєм» мнявкаюче зазвучала китайська комуністична опера. Скрип видався ще сильнішим, ніж на Крушельницькій, і я пояснив би це не тільки віком платівки. Коли Нестор відволікся, я тихцем поцікавився в Дикого:
- А чого це фестиваль називається «Поваккацці»?
- Це від індіанців хопі. Як би тобі пояснити... Не зовсім «дар богів» і не тільки «життя-шаман»...
- Магічний ліхтар, - підказав, з'явившися невідь звідки, Нестор. - Саме так: життя шамана - це магічна лампа, істинний дар богів. Поняття не стільки синонімічні, як тавтологічні. Як ви здогадалися, Дмитре, це кінематограф.
- А що це у вас за «Сетрички-істерички»? - знову поцікавився я.
- О-оо-о, о, о, о, - Нестор захоплено заворушив бровами. - Це така ультрамодна течія серед богеми. Я кажу, Дмитре, про таку богему, яку визнають «богемою» щойно років так за тридцять - тоді, коли Слово розроблять настільки, що стануть очевидними зв'язки між словом «богема» і тим, чим займаємося ми.
Здається, я нахмурився дуже красномовно, тому горбун, випустивши дим, продовжив:
- Річ у тім, що тепер модно вдавати певні психічні розлади.
- Модно?
173
- Однозначно. Інновація від Опери скрипу. Не симуляція з корисливих цілей, але флаґеллянтство як ars nova. Відчуваєш, куди це веде?
Я тричі знизав плечима.
- Мікроперформенси на вулицях, в тролейбусах, у магазинах. Наприклад, публічний спалах істерії у двох, здавалося б, незнайомих жінок. Що є графічнішим у сфері емоцій? Це мистецтво на стику психіатрії й архітектури. Розумієш? Архітектура духу! Готика. Бароко. Декаданс. Соц-арт. Еклектика. Бритпоп. Свідомий кітч. Я-надбудови, січеш? Дай жувачку. Дай покурю. Дай в рило. Тощо.
- А в мені, - спитав я, - Які надбудови узріли Ви в мені? Нестор глянув на мене, прицмокнув губами, наче
звірився з відповіддю у конспекті й переконався, що коефіцієнти сходяться.
- Ви є людина-унітаз, Дмитрику.
- Без образ? - перепитав я про всяк випадок.
- Без образ. Ви Унітаз, не окреслений соціальними умовностями. Якщо розібрати архетип - це щось близьке до Фенікса, що оживає з попелу. Розумієте? Ви накопичуєте в собі гівно, щоби в одну прекрасну мить омитися джерельно чистою водою з водопроводу. Особисто мені унітаз чимось нагадує християнське всепрощення.
Дикий прикрив долонями очі і, посміюючись, захитав головою. А я пригадав свою кімнату і той чудовний спосіб, у який звільнився від самого себе. Спусти воду, так?
- А чому ви Опера скрипу? - спитав я, переводячи розмову у менш лоскотні сефіроти.
- Якщо Ви не заперечуєте, Дмитрику, я почну зі своєї улюбленої фрази, - Нестор затягнувся сигаретою. - Опера скрипу схожа на лезо, передане з рота в рот при поцілунку. Тому не дивуйтеся, коли після цієї історії у Вас із рота порсне кров. Колись, років так зі сто тому, коли ще Крушельницька була для Галичини Знаком Генія, у Львові з'явилося кілька вінілових платівок із записами її арій - Аїда, Чіо-Чіо-Сан, Галька там. Таке. І для певних кланів, могутніх носіїв
культурного прогресу, ці записи стали настільки вагомою естетичною віхою, що зуміли сформувати цілу субкультуру зі всіма її атрибутами, як-от амбіціями, уподобаннями в літературі, живописі, театрі - усім тим, що можна звати культурними кодами. Ти зрозумів. Я кивнув.
- Річ у тім, що каноном слугували звучання платівки з голосом діви. У ту мить найвищого злету генія сакральним вважався будь-який аспект, властивий платівкам із брендом «KRUSZELNITSKA».
Та все ж монолітна єдність поглядів кількох вибраних родин порушилась. Одні, звичайно, як і раніше, насолоджувалися поскрипуванням грамофонної голки на платівці, інші ж почали слухати Саломеїн голосі 3 їхнього боку це був однозначний крок назад. Через цей адюльтер смаку та кітчу Галичина відстала в культурному плані років так на двісті. Шкода, але їй уже ніколи не наздогнати втрачене, ніколи. Слухати голос Крушельницької й не зауважувати скрипу платівки - це, знаєш, як розглядати оксамитову підстилку замість коштовної діадеми на ній. Але я кажу: дякую, з мене досить текстилю. І я кажу тобі - прийшов час дивитися на діаманти!
- А голос?
- Та до пизди той голос.
Я замислився і, як робив завжди у хвилю задуми, почав смоктати вуса.
- То, кажете, Опера скрипу - нащадки тих родин... що слухали скрип?
- Вони наші духовні пращури. Але ми трохи інші. Опера скрипу - так, як її розумієте Ви, Дмитре, - тільки частка нового, безмежного естетичного горизонту, який ми відкрили. В широкому розумінні, Опера скрипу - це скрип думок. Це наближення до звуку знака, світла слова, очищеного від первородного гріха розділення. Ми розробили новий принцип формулювання думки. І ми надали естетику принципові такого формулювання думки. Думаєш, ми не
174
175
готові ступити в цей світ? Ми приготували цілий архів думок, розробили кожне ідейне русло згідно з нашим світоописанням.
Опера скрипу - це не більше, не менше - нова естетична революція. Ми - це нове покоління, вільне від розуміння естетики, властивого нашим сучасникам. Ми - це покоління, яке зрозуміло, що не існує іншого часу, ніж тут і зараз, тутізараз. Цивілізація розчавила людство між пам'яттю про минуле й прогнозуванням майбутнього. Ми - це випередження часу, оскільки живемо тутізараз, а решта загубилася в самій пам'яті про час і місце.
- І все ж, - втрутився Дикий. - Навіть несвідомо людина пам'ятає про свою парадоксальну божественну природу...
Нестор скривився в сарказмі.
- Звичайно. Знаком такої пам'яті є рука, що стирчить із м'ясорубки і меле саму себе. Автодеструктивний уроборос для домогосподарок. А ми - ми подолали віру в майбутнє. Ми звільнилися з кайданів пам'яті, анулювали всі домовленості, які колись підписали наші нетямущі пращури. Немає більше нікого, хто б диктував нам, ким бути і як думати. На наше щастя, ті, хто міг вказувати, залишилися в шкаралупі пам'яті. Ми покоління недискретного, не обтяжені розділенням на «так» і «ні». Ми вільні від ниючого, ницого й до абсурду дріб'язкового «Я». Ми несемо красу неосвоєного...
- Амінь, - озвався Дикий.
«А ТИ ВЖЕ ОБРАВ ЄГОВУ?» - придумав я слоґан і спитав:
- А як стосовно християнства? Користуючись Вашою термінологією, естетика Церкви Вас не ґедзає, нє?
- Своїм воскресінням Христос проголосив тисячолітнє царство Сина Божого, сиріч Слова. А вже сакралізація Слова, Дмитрику, призвела до заборони самої думки про цілісність, і результатом став словесний секонд-хенд. Бо те, що отримали люди в результаті - це навіть не вчення Ісуса, а суцільний second, порозхапуваний Його учнями. Вирвали
Христові щелепу, залишивши закривавлений вишкір цензури - невід'ємний атрибут невичерпності Слова.
- Так, - погодився Дикий. - Ідейний секонд-хенд, не відчуте, не пережите Слово, зачовгане до шерсті в роті. Слово є розділення^а розділення дарує принижених і ображених. Це, у свою чергу, породжує тиранію слабких. Відтак ваше тисячоліття - Тисячоліття подаючого. Тисячо лігтя страждущого. Причому, страждає зовсім не той, кому подають... Не знаю нічого потворнішого за подаяния. А' Лялькарі саме це й провокують, адже так?
- Авжеж, Дикий, авжеж. І не бачу в цьому нічого поганого. Ми сіємо те, що люди хочуть пожати. Люди хочуть страждати, і це їхнє право. їх власний вибір. Хіба не є найвищим виявом гуманізму і співчуття дозволити людині страждати? Людство - це збіговисько злісних наркоманів, які сидять на найважчому наркотикові Всесвіту - на співчутті. Одна лишень думка - спробувати відмовитися від цього - кидає їх у жах і безвихідний відчай. Хіба я не правий? Для них немає нічого солодшого, ніж почувати себе жертвою обставин. Тому ми не збираємося ділитися нашим відкриттям гуманно. Кому це потрібно? Все збалансовано, і кожен має те, що хоче. Ми воліємо скинути нашу колекцію ідей у вигляді бомби. Бах - і капут! І немає нікого!
Нестор витер з губ слину і продовжив:
- Співчуття до інших - це вкрите машкарою возвеличення самих себе. Дія дорівнює протидії. Бездоганна рівновага. Час говорити закінчився. Настав час мовчати. Прошу уваги, Дикий... Якщо протягом цілого тисячоліття, цього твого Тисячоліття подаючого людство у своїй масі не змогло відмовитись від цієї дешевої пітекантропівщини, воно не заслуговує кращої долі, крім як подавати... і страждати.
Але я не бачу резону довіряти такі скандальні факти у долоньки людців, заморених онанізмом саморефлексій, невизначеністю та комплексом упосліджености перед Абсолютом. Це було б ницо з мого боку.
176
177
- Лялькарі переслідують ту ж мету, що й Клуб галогенів. Вони хочуть прорубати двері у Слові. Але різниця між нами, горбатику, така, шо галогени усвідомлюють одну річ. Вони знають, що все є все. Все однакове. Немає нічого важливішого за інше. Ніщо не має значення, - Дикий повів бровою і додав: - А ти, Несторе, як мала дитина. Маніпулянт, курва.
- Не лайся, Дикий. Не раз ми говорили, шо є свобода: безособовість, відстороненість, творчість. Ми творимо і звільняємо. Кожен мій жест, тут і зараз позбавлений іга пам'яті, є геніальним винаходом пластики. Але я вільний від бажання увіковічнити свою геніальність. Світу не потрібна свобода, тому що вона - осердя тутізараз, тоді як людство існує завтра, або вчора, або зранку до сніданку. Деінде, тільки не тутізараз.
- А як щодо співчуття до жебраків? - поцікавивсь я.
- Жебраки - бич постхристиянської свідомості. А так, власне, то всі люди жебраки. Бо вони - це та категорія, завдяки якій існує страждання, а отже - релігія. Релігія - ось ті цвяхи, якими направду розіп'яли Христа. Цвях крізь усю свідомість, яким ти прибиваєш себе до дерева. Вас таке приколює, Дмитре?
- Ні, - щиро відповів я. - А Ви шо? У Христа взагалі не вірите?
Нестор посміхнувся й поглядом загасив недопалок у попільничці.
- Ми, так би мовити, співчуваюча інтелігенція. Христос влаштував собі PR нечуваної зухвалості. Популізм чистої води. Але, раз уже хтось наступив на ці граблі, не хотілося б повторювати його жест. Це як мінімум неестетично. Якщо хтось вважає, що для нього припустимим є отримати життя вічне через муки, а муки - через те, що стадо баранів не повірило в те, що він Син Божий, - це його приватна справа. Але в світлі уже згаданих мною темних єрусалимських подій вважаю недоцільним зізнаватися комусь, що Син Божий - це насправді я. Я ж бо волію посісти престол свого Отця, слухаючи оперу.
12
Десь біля дев'ятої у супроводі трьох нянечок прибув октет дітей-аутистів з обласної клініки спадкових патологій. Нестор розпрощався і пішов розташовувати гостей. Дикий сказав, що нам сам час рушати. О десятій на Високому Замку нас чекатиме решта галогенів.
В одну секунду, коли я уявив, що доведеться пердолити розкислим снігом аж до парку, мені зробилося зябко. А потім махнув на все рукою і пішов слідом за своїм новим знайомим.
Дикий запхав у сумку свій телефон, закинув її на плече, і я подумки сказав Опері скрипу «сайонара».
Знову крадучись плутаним коридором, я слухав, що розповідає Дикий.
- Ось тут, - він показав рукою на стіну, розписану вугільними фресками. - Тут працює такий собі Юра Кубік. Це його роботи. Порноанімалізм. Відчувається вплив Утрілло, тобі не здається? Між іншим, зверни увагу на сміття довкола - інвайронмент Таліба ібн Саббаха. Називається чБогородиця-XXL». За зразок бралася його стара квартира після Нового року. Особливо класна стеля. Заціни.
Я задер голову і витріщився на облуплену штукатурку. Можна було, звичайно, сказати, що в мене на хаті тріщини крутіші, але змовчав. Для галогена ніщо не має значення.
Хе-хе.
- А загалом це все становить Об'єкт №3. КІМНАТА
КРИКУ.
Я здивовано підняв брови.
- А це як розуміти?
- Кімната крику - це місце і час. Тутізараз, як любить Нестор. Ясно?
Я не второпав. Знову нахмурив брови.
- Гаразд. Якщо зовсім по-простому, то уяви собі так: Кімната крику - це кімната, де всі мовчать. Бо ні в кого не вистачає хоробрості крикнути першим. Як тільки ти
178
179
розумієш, що ти в Кімнаті крику, виникає так званий «скандал у світі ідей». Але коли ти пригадаєш, що перебуваєш у Кімнаті крику, ти виходиш з неї, а скандал триває тільки всередині Кімнати, серед тих, хто крикнути не наважився. Тепер зрозуміло?
Так, тепер я зрозумів усе дуже гарно. Мені зробилося легко і свіжо, ніби я покакав і спустив воду. Чи вийшов з кімнати на свіже повітря.
Дикий спитав:
- У тебе немає з собою целофану?
Я витягнув з кишені кульок зі смугами, залишеними пипками язика на майонезі, і простягнув Дикому. Той підняв з підлоги шматок цегли і придавив ним кульочок.
- Класика жанру, - сказав він. - Чорний кульок на підвіконні закинутого будинку. А зверху цегла. Відчуваєш наплив дежав'ю? Дуже інтимні пласти підіймаються, правда? А все завдяки поєднанню матеріалів. Як би ти назвав це?
Я замислився.
- Істіна ошеломляющяя.
- «Істіна ошеломляющяя»? - перепитав Дикий.
- Саме так, - підтвердив я, і Дикий поплескав мене по плечі.
- Слухай, Дикий...
Дикий запитально кивнув, і його профіль на темній шибі зробив те ж саме. Маршрутка, в якій ми їхали, зупинилась, і я перечекав, поки з салону вийде жінка з дитиною.
- А от чого ти кажеш, що Клуб галогенів і Опера скрипу - мезальянс тимчасовий?
Дикий колупав пальцем дірку в сидінні перед собою і рухав губами, ніби щось рахував. Підрахувавши, промовив:
- Нестор говорить про мікросубкультуру якоїсь аж ноосферної елітарности. Він має на це право. Як-не-як, Лялькарі дійсно створили її. Але говорити так, як це робить Нестор, - все одно, що вдавати, буцім ти вийшов з Кімнати крику, розсівшись на порозі.
181
- А ти? Ти хіба не прихильник такої тусні?
- Я? Мені не потрібна тусня. Я сам собі субкультура. Нікому з галогенів не потрібні доповнення. Ми й так подвійні.
- Дуже самовпевнено, тобі не видається? Дикий знизав плечима.
- Наша непотрібність запотребована. Подумай над цим. Як тільки перестане бути потрібною і твоя непотрібність, ти звільнишся. Відчуття потрібності - одна з пасток, які розставило твоє «я».
- А хіба моє «я» може мені зробити щось погане?
- А ти шо - все ще віриш, буцім воно справді твоє? Хочеш одну бувальщину? Таку собі казку вічності?
Я кивнув.
- Чи можеш ти уявити, шо ше якихось п'ятсот років тому на Землі не існувало скрипу? Скрипу як звуку, як відчуття, як сукупності думок, що огортають це явище топосом визначеності?
- Якщо бути відвертим, - зізнався я, - то я взагалі не вірю, що п'ятсот років тому Земля дійсно існувала.
Дикий посміхнувся.
- Так-от. А в якійсь далекій галактиці жила ціла цивілізація - надзвичайно розвинена, до того ж - вона існувала у формі звуку. Блукали собі ці сутності Всесвітом, аж поки не натрапили на Землю. І побачили, що в інформаційному полі землян ніша, яку можна було зайняти їм, ще вільна. І вони зайняли її. Відтоді всі почали чути новий звук. І звук цей ми тепер називаємо скрипом.
Дикий витримав паузу.
- Але це так, для дітей. Насправді ж мова йде не про сам звук, а про набір думок, які надають цьому звукові визначеності. Звук - це ніби дзеркало, без якого побачити цих інопланетян неможливо. А їхня могутня цивілізація - це і є той корпус думок, яким ми описуємо скрип. Одним словом, діапазон інтерпретацій скрипу розширюється не тому, що ми знаходимо нові естетичні критерії для нього. Рух
закладений в самому понятті скрипу, в природженому намірі цивілізації скрипу еволюціонувати. Подумай над цим.
Я зачаровано кивнув головою і замислився. Слова Дикого розійшлися в мені, наче кола по воді. З кожним словом, кинутим на моє плесо, щоразу чіткіше відчувалася свобода розходження думок поверхнею.
Раптом мені перехопило подих.
- Виходить, - сипким від хвилювання голосом почав я, - виходить, не тільки скрип міг прийти до нас зназовні!.. Саме уявлення про наше «Я» не є...
Дикий зробив застережливий знак рукою.
- Прийми це без слів. Називати - значить знову довірити штурвал тому попутньому, якого ми колись необачно взяли на борт. А наші з ним дороги не перетинаються.
Ми замовкли. В салоні панувала прониклива темрява. Грало радіо «Промінь». Теж, певне, Об'єкт №2, бо мені зробилося якось не по собі. Всього пасажирів було: старший чоловік біля водія - ділився думками з приводу того, що на вечір похолодало; молода дівчина, сутуло набирала щось на мобільнику відразу ж за водієм, і ми двоє на задньому
сидінні.
- Зупиніть тут, - попросив Дикий. Очі водія глянули в дзеркальце заднього виду (на люстерку - ароматизуюча ялинка), і машина пригальмувала.
Я перевірив, чи не забув на сидінні шапки або рукавиць (дитяча фобія, знаєте), і вийшов з теплого салону прямісінько у сльоту ночі.
Взимку, коли Львів пронизаний вологим лютим, в якийсь момент настає пора теплої бруківки та холодного неба. Під ногами хлюпає й ковзає крижана каша, а з відпареної теплотрасою землі в небо тягнеться густа паволока сирості. Місто насичується туманом. Коли стояти на Високому Замку лицем до Замарстинова, до станції Підзамче, крізь туман чутні звуки: машиніст ходить вздовж колії і стукає по
182
183
рейках молотком на довгій ручці, - й здається, ти зовсім не v Львові, а в якомусь засраному Дубліні, де тільки й можна побачити, що вікна заводів та коробки фабрик - кіото невдах. Під об'ємом завойованого простору тумани прогинаються, наче важкенні портьєри. Чутно, як жіночий голос оголошує назви поїздів. Чутне постукування машиніста на обході. Сирість.
13
Потуга Високого Замку відсвічувала білим люмініс-центом телевежі. Мій знайомий, ритм-ґітарист «Осяяних світлом параш», розказував, як раз напився до того, що прочитав напис «ЗЕМЛЯНІ РОБОТИ», а потім на власні очі побачив у ямі іржаві кістяки роботів-андроїдів, заліз на вежу і хотів стрибонути, але з ним заговорив Бог. Наступного ранку з важкого бодуна цей тип пішов до церкви і прийняв православ'я.
Це так, між іншим. Як у Гемінґвея: що не книжка, то все мужики сп'яну рибу ловлять.
Дикий зупинився й поглянув на телевежу. Черкнув сірником і припалив від неї сигарету. Я розгледів контури носа, графіку зморщок і захоплено подумав: «Хочу бути таким, як він».
- Нас чекатимуть біля сходів на вершину. Але приготуйся до зустрічі.
- Якої?
- Сторож. Високий Замок - живий організм. У нього є власний сторож. Кожного разу він видається іншим, але насправді - завжди той самий. Бачиш, Ритуал галогенів не дуже подобається Високому Замкові.
- Тоді, може, варто проводити його деінде?
- А ти в басейні теж кожного разу просиш у трампліна дозволу стрибнути?
Я змовчав, бо кілька разів і справді просив. І не тільки у трампліна.
Дикий витяг із сумки пляшку горілки з перцем.
- Ковтни трохи. Перед нами ціла ніч - можна й промерзнути.
Я зробив ковток. Горілка вдарила спершу в піднебіння, далі по стравоходу, а потім, луною, у голову й ноги. Дикий лиґнув і собі. Я затягнувся з його сигарети й надяг рукавиці. Підбирав мороз. Дикий відійшов до стіни, звідки долинули дзюрчання й запах гарячого струменя. Подумавши, я вирішив відлити теж.
Заправившись, Дикий зробив закличний жест рукою, і ми рушили у напрямку шуму дерев.
Ліхтарі вже Вимкнули, але Дикий, здається, у маршруті не сумнівався. Горілка зробила мене відкритішим для позитивних моментів такої паскудної погоди, і я спитав:
- А в чому полягатиме Ритуал?
- Ти відчуєш. Я сподіваюсь. Андрій Бром не казав хіба?
- Казав, ви кричите імена галогенів. Цілу ніч.
- Приблизно так. Але все одно: ти відчуєш. О, хтось іде. Я здригнувся з переляку. Ми вийшли на середній ярус
парку, де світився один ліхтар. Дикий, з розбігу скочивши на ковзанку, проїх-ався аж до острівця натрієвого світла.
- Швидше! - прикрикнув він, і я ковзнув за ним. Постать висоталася з темряви у низеньку згорблену
бабусю з дрібним личком. Куций тонкий кожушок був перепоясаний якоюсь зашкарублою шворкою, а на ногах у бабусі були осінні чоловічі черевики, зашнуровані дротиками. І хустка, звичайно. Руки вона тримала кишенях, з чого ставало ясно, що старенька без рукавиць. Бабуся пересувалася дрібними кроками зі швидкістю приблизно метр на хвилину.
- Це Бідна пташечка Високого Замку, - тихо мовив Дикий. Він сперся на поруччя і чекав наближення жебрачки. - Вона постійний об'єкт присутності цього парку. Сторож. Щоразу інший, але по суті - той самий. Доведеться відчепитися від неї зараз, поки ще є час. Потім може й не бути.
184
185
- Дітоньки добрі, - таким тонесеньким і тихесеньким голоском заговорила бабця, що моє серце стислося. Бабця підійшла до нас впритул, і я побачив, що її постать сягає мені заледве грудей.
- Дітоньки мої. Допоможіть бідній людині. Якшо можете. Дайте п'ять копійочок. І най вас Бог благословить.
Я глянув на Дикого. Він скептично посміхався, затисши в зубах чергову цигарку.
- Поможіть, як можете. Дітоньки. Дайте кілька копійок,
- тим самим тихесеньким голосом продовжувала бабця. І, як не дивно, в її голосі вчувалося, що вона справді просить не більше п'яти копійок. - Тут слизько було. А я пісочку принесла. Посипала. То й люди дають мені деколи.
- Прошу пані, - озвався я. - А Ви звідки?
- Я? А я звідти, - старенька невизначено махнула рукою.
- В мене пенсія маленька. Сорок три гривні. Чоловіка не маю. Діти померли. То я сама тепер. Ходила на Свят-Вечір під церкву. То дали їсти. Вже три дні нічого не їла. Бідні, вони тримаються разом. Дають хто п'ятдесят копійок. Хто гривню. Ми ділимося. Не то шо багаті. То їм навіть десять копійок жалько. А я навіть на хліб не маю. Ходила в притулок. Добрі такі дівчата. А я навіть рукавиць не маю. В ноги зимно. А сестри-василіанки їсти дали. Йой, синку, а ти чого без шапки? Та простудишся! Бійся Бога, синку! - це вже Бідна пташечка зверталася до Дикого.
Дикий втомлено відмахнувся:
- Ой, ну тільки без цих відьомських наворотів.
- Йой. Ви ж мені як діти! Я з вами, як зі своїми дітками говорю.
Я відчув, як на мої плечі намагаються покласти страшенний тягар. Здалося, ця бабуся - якась далека, бозна-коли й чому забута родичка, яка дуже не хоче нав'язуватись, але їй так тяжко, і ви не проти, якщо я на краєчку тут сяду, погріюся?
Дикий чекав на мою реакцію.
Мені ж захотілося скинути з себе спершу рукавиці, відігріти у своїх долонях її закоцюблі лапки-долоньки,
віддати останню копійчину і, евентуально, завести до себе на ніч, а потім що Різдва приносити їй кошичок зі святковим харчем.
Натомість я відступив крок назад, і липуче, мов серпнева павутина, макраме бабусиної аури відстало. Я глянув на неї ще раз: малесенька істотка, про яку писати навіть найменшим шрифтом - це вже гіперболізувати.
- Валимо, - кинув я Дикому і першим розчинився у темряві. З темряви, дивлячись на її розгублене, відчеканене болем і нуждою личко, її непомітну, малесеньку постать, її безсилля, я зрозумів.
І тоді я зааплодував.
- Бачиш: не може терпіти, що хтось взимі ходить без шапки, - сказав Дикий. - Цікава грань. Мовляв, ходить взимку без шапки - не хоче схилити голову перед Богом і Його могутністю. Так, релігія - це цвях. Це кінець.
- Це розділення, - додав я. Дикий змовчав.
Раптом на моє плече опустилася чиясь важка рука, і я голосно скрикнув.
- Ша, рибйонок, - сказав голос із темряви. - Хімію вчив у школі?
Я кивнув і насилу зковтнув слину.
- Ану видай ряд напруг.
Не замислюючись, я випалив:
- Літій-цезій-калій-кальцій-натрій-магній-алюміній... І
так далі.
Темрява з секунду щось думала.
- Чувак шо треба, Дикий. Але чо' такий шуганий?!
ЗМІСТ
На попередню
|