Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр
По нараді курінні з сотниками одразу визначили тих, що підуть у похід і розпустили останніх у села і хутори. “Дієва” бригада вирушила у Мельники, щоб пообідавши у селі, зібратися коло сільської управи. Ми удвох із Чорнотою поїхали ще до манастиря, щоб передати молодшому Деркачеві інструкції отамана та порозумітися з ним в справі озброєння із манастирського запасу беззбройних “новобранців”. Залагодивши, їдемо скоро риссю до Мельників. Коли з'їжджали вже вузькою вуличкою до центру села, позаду розлігся чийсь крик:
— А-гей! Козаки! Верніться но!
Стримуємо коней і оглядаємося. На горбку старий сивий селянин відчиняв ворота і гостинно запрошував рукою.
— Верніться, діти, — пообідаєте з нами старими... Не відмовте своєї милості...
Андрій завернув коня.
— Та пообідати треба, а чи не всеодно де?
В'їжджаємо на подвір'я і зіскакуємо з коней. Старий відбирає нам з рук повіддя.
— Та ми, дідусю, самі коней прив'яжемо.
— А то вже ні — то вже ні. Не по звичаю буде. Господар прив'язує коні, кидає їм сіна і запрошує до хати. Старенька зморщена господиня зустріла нас привітливо.
— Вітайте гості дорогі! Проси, старий, до столу, а я миттю обідати подам — ось тільки вареничків свіжих вкину до окропу. Спішитеся-ж певно, діти, до походу?
— Та не знаємо як там — чи збираються вже.
Господар зробив заспокоюючий рух рукою.
— Щойно із села я... Та хто пообідав — зібралися коло зборні й жартують із дівчатами. А ще — ж багато дожидають, поки звариться. Для начальства — так щойно недавно баби продукти на обід знесли на кухню до панотця.
Та спішитися ми таки мусіли, бо ще перед збіркою нас могли потребувати у штабі.
Звертаю увагу на кінець лавки коло мисника. Лежало там із сотня позеленілих рушничних набоїв, поржавілий “наган”, англійський багнет і старовинне сідло — власне сама ясенева кульбака та стремена із стлілими клаптями ременю, стара козацька шабля із зогнилою ручкою та піхвою.
— Звідкіля у вас, діду, це добро взялося?
— Та хтозна звідкіля! Мабуть прадідівське. Валялося по кутах на горищі. Сьогодні панотець у церкві оголосив наказ отаманів, що як має хто яку зброю чи знаряддя, а сам не йтиме в козаки — то щоб на зборню приніс. Постягав — по обіді занесу — може й прадідівське на що придасться...
Є тут ще кусень заліза, — дід нагнувся і витягнув з-під лавки люфу старовинного мушкета із креміневим замком без приклада, — та це вже нідочого. А ото, — показав дід на набої та револьвер з багнетом, — залишилося по... по... — Голос старому перетявся і він, махнувши рукою, відійшов від лавки.
— Сідайте, хлопці. Поки стара вареники помастить, вихилимо по чарці слив'янки — удалася мені цього разу.
Господиня поставила на стіл пшоняний куліш і вареники. Обпікаючись, похапцем їмо. Жінка сідає на лавку і з якимось дивним виразом любови в очах дивиться на нас.
— Пригадуєш, старий, отак наші останній раз спішилися... Скоріше, бо тай скоріше, мамо, — товариство нас дожидає. А воно — смерть дожидала...
Очі господині застелилися слізми. Закривши лице фартушком, відвернулася до вікна й тихо заплакала. Господар нахмурився і відложив ложку.
— Та ну бо — годі вже. Людям страви спожити не даш. Потім глянув на нас якось “винувато”.
— Не може стара забути... Синів було у нас два... Чотирнадцять літ Бог дітей не давав — потім близняки вродилися — хлопці були — як кремінь. Тамтого року полягли оба, як наші з москалями під Райгородом билися...
Повернувшись, поклав жінці руку на плече:
— Та ну бо, кажу, стара, перестань — не гніви Бога... Його свята воля — що нас на цій землі поселив... Пригадуєш, як дід було нам про татарів оповідав?...— Нападуть і тих навіть, що у колисці — повирізують... Тай чи ми одні? Он у Отамасів оба полягли... У Чучупаків три уже загинуло...
Стара повернулася до нас і, хлипаючи, витерала очі.
— Колиж у Чучупачихи ще Олекса та Іван є, тай у родини діти — все-ж своя кров. А тут нікого!... Ну такиж нікого!...
— Нікого... нікого... — буркнув старий, — от візьмемо сироту якусь та й вигодуємо, щоб було кому очі закрити...
— А я ж тобі давно кажу — піди до Никанорихи та поговори, щоб Івася віддала нам — у неї ж їх п'ятеро. Батько ж разом із нашими поліг, а хлопчина він ловкий та послушний...
— Був я у твоєї Никанорихи. Та Івась твій он коло зборні з ліворвертом при боці брикає — у поход зібрався. По війні, каже, до вас прийду... Щеня сопливе... користь там із нього буде...
Дякуємо господарям за обід і збираємося. Господиня затримує на хвилину і відчинивши скриню виймає дві мережані сорочки.
— Візьміть, діти. Старий парубоцьких не носитиме, а вам у поході здадуться...
Коло зборні правдивий ярмарок. Повстанці, дівчата, старі діди, діти — всюди оживлені розмови, денеде спів. Коло ґанку спільної управи — стос зброї, яку принесли ті, що “не йтимуть у козаки”. Між німецькими, російськими та англійськими рушницями, новочасними сідлами, боклагами і набійницями виднілося кількадесять свідків давного минулого — “живих” свідків козаччини: знищені часом шаблі, сідла і навіть... два креміневі пістолі. Принаймні півтораста років валялися вони по горищах, щоб несподівано опинитися на денному світлі у “модерному” товаристві... “Може й прадідівське придасться...”.
Коло зброї, переглядаючи її, крутилися оба любимці манастирської залоги — Івась та Петрусь, сироти по вбитих холодноярцях. Були то “найстарші” козаки бригади: Івась мав тринадцять років, Петрусь одинадцять.
Кожний із них мав на поясі револьвер і австрійський багнет-ніж. Зброю дав їм я, бо була то їх найгорячіша мрія. Носитимуть її вони лише для заспокоєння своїх козацьких “аспірацій”, бо свою небезпечну службу Україні нестимуть без зброї. Роля їх була вже устійнена. Івась і Петрусь — спритні відважні “лазутчики” — неоцінені агентурні розвідчики на ближчу віддаль.
У штабі застаєм кільканадцять старшин, що дожидали ще обіду. Отамана знаходимо на шкляному ґанку, в товаристві Отаманенка, Грицаєнка і нашої медведівської розвідчиці — Ліди.
Ліда тільки що прибула. Одержавши мою записку, поїхала підводою до Суботова, залишила там візника, а сама перейшлася окружною дорогою до Чигирина. Червоних частин у Чигирині нема — виступили перед одинадцятою годиною на усмирення великого села Стецівки потойбіч Чигирина. У Стецівці сьогодні вранці вибухнуло повстання. Селяни перебили продовольчий загін, що приїхав дерти развйорстку. Як прийшла до Чигирина, було чутно стрілянину в напрямку Стецівки. Потім стихло. Очевидно, червоні Стецівку заняли.
Отаман радиться із Чорнотою, чи зробити тривожну збірку і виступити негайно на допомогу Стецівці, чи дати бригаді спокійно пообідати й зібратися. Чорнота підтримує думку Отаманенка, що перед походом і боєм треба дати козакам спокійно наїстися. Червона бригада, що прибула учора до Чигирина, “поблагословлена” Троцьким, досить сильна і Стецівку без сумніву здавила. Наглити нема вже чого, хоч нема чого і зволікати. Отаман рішає, щоб на скору руку пообідавши, бо обід вже подавали, виїхати із штабом бригади та кіннотою вперед до Медведівки і налагодити дальшу розвідку. Як тільки бригада збереться, Петренко вирушить з нею услід.
Петренко пообідав вже у Чучупаків.
Йдемо з ним до зборні. Там уже порядкував Семен Чучупака, який залишився у селі. Невеличка площа і широка вулиця поступово заповнялися козаками.
Протискаємося крізь юрби і просимо “публику” звільнити місце для збірки сотень. Біля самої “зборні” гурт дівчат і хлопців, їм оповідає щось смішне дід Гармаш, який примирився вже із тим, що “його річник” до цього походу не принятий. Прийшов відпровадити внука. Поблизу діда стояв приділений на Кресельцях до 1-ї сотні 1-го куреня козак-мельничанин Свирид Боровенко. Стояв, обнявши чорняву Христю із хуторів. То вже знали усі — мають восени побратися. Коли ми підійшли до гурту, Свирид пустив плече коханої і звернувся до Петренка.
— Пане отамане, маю до вас просьбу...
— Що таке?
Свирид хвилинку помнявся.
— Я не можу у цей поход іти... Прошу мене звільнити з куреня.
— А то чому?
— Ну... бо... я не можу саму матір стару залишити... Господарство... Зорати, засіяти треба...
— Не пори дурниць — вмішався Семен Чучупака. Зоремо й засіємо громадою — як іншим. А як би большевики тут панували — питали б чи ти один у матері? Пошпарив би у Сібір з японцями воювати — аж загуло б за тобою! То тобі Христю певно жаль покидати...
— Вам жарти, пане отамане, а мені не до жартів... Самі знаєте — батька та брата вбито тамтого року під Олександрівкою, — тепер мати заводить не своїм голосом, умліває, як підеш — каже — голову собі до стіни розіб'ю. Та що вже з мене за вояка буде, як я у бою все про матір думатиму та про те, щоб живим для неї залишитися...
Петренко на хвилину задумався і зітхнув. Я готовий був закластися на коня, що він згадав у той мент свою матір. Бо... і я згадав свою, що не знала, де я і що зо мною діється, що може плакала і давала на молебен за спокій душі сина-бурлаки...
— Ну, та що з тобою робити коли так. Іди до матері. Тільки рушницю віддай — придасться для іншого.
Взявши від Свирида рушницю, Петренко кинув її до зложеної зброї. Утішений Свирид обернувся до Христі, та вона одночасно повернулася і пішла між дівчат. Догнавши двома кроками, Свирид знову обняв її по-під пахву. Та кохана обернулася і відштовхнула його так, що поточився аж до діда Гармаша.
— Геть! До маминої цицки йди — чого до моєї лізеш?!
Гурт вибухнув сміхом. Дід Гармаш, регочучи, вдарив Свирида по плечі.
— А то вже, хлопче, так... Така заведенція... Дівчата у нас козаків люблять, а не маминих синків...
Свирид зблід. Потім глянув по розсміяних обличчях і густо почервонів. Мовчки підійшов до зложеної зброї, відшукав свою рушницю і мовчки пішов на другий бік вулиці, де збиралася 1-ша сотня.
З нашого доручення дід Гармаш “погнав” дівчат дальше на горб, щоб дати місце козакам. Підходимо і стаємо коло ґанку зборні. Тут відшукала нас Ганя, що вернулася з розвідки із Чигирина. Оповіла те саме, що й Ліда.
Крізь юрбу протискається до нас голова повстанкому і каже, що штаб та Чорнота із кіннотою виїхали вже до Медведівки. Передав отаман, щоб вирушити, як тільки зберуться. Дігтяр глянув понад юрбою.
— Небагато вже, здається, бракує. Ну, та поки всі прийдуть, я тим часом цих “наелектризую”. Масі не вільно давати дармувати перед боротьбою... Треба створювати в ній відповідні настрої...
Голова повстанкому вийшов по східцях на ґанок і підняв до гори руку.
— Ува-а-а-г-а!
Всі обличчя повернулися до ґанку. Розмови стихли. Дігтяр опустив руку.
— Товариші селяни!
— І козаки... — додав хтось басом із юрби. Голова повстанкому гнівно глянув у той бік.
— Прошу мене не вчити! Товариші селяне! Я буду говорити до вас не від свого імені, лише від імені української соціял-демократичної партії, від імені усього українського трудового народу. Я щасливий, що проваджу політичну роботу своєї партії отут, між вами, у селах, освячених традицією революційної боротьби селянства за свої клясові права з експлуататорським царатом і ненаситними капіталістичними поміщиками. У селах, де вибухнула колись під проводом Максима Залізняка велика селянська соціяльна революція, так звана гайдамаччина, де славні революціонери Дейч і Стефанович зорганізували були завзятих борців революціонерів проти кровавого Миколи II, у селах, що тепер стали фортецею селянства у його боротьбі з новими узурпаторами і експлуататорами селянства, які зрадили засади революції. Перш за все, я хочу коротко сказати вам — за що бореться партія українських соціял-демократів.
Дігтяр почав, далеко не “коротко”, розводитися над програмою своєї партії. Оглядаю обличчя слухачів. Передні із чемности “уважно слухали”. Ті, що стояли дальше, похилившись на рушниці думали кожний свою думу, тихо перешептувалися. Юрбу опанувала сонна апатія.
Петренко нахилився до мого уха.
— Боюся, осауле, що той дурень розтягне свій мітінг на годину... Хлопці зібралися — час виступати.
— Треба перервати...
— Не випадає компромітувати його перед масою. Як повісили вже собі на плечі повстанком, то мусимо дбати, щоб голова його мав авторітет серед населення.
Дігтяр тим часом перейшов до майбутнього політичного устрою Української республіки.
— Україна ніколи вже не буде панською державою чи буржуазною республікою. Вона буде республікою трудящих мас, республікою селян, робітників і трудової інтелігенції. Скинувши із себе віковічний гніт царизму і теперішній большевизму — вона буде найсвобіднішою із усіх республік світу, спертою на засади свободи, рівенства, братерства. Її вільних громадян ніхто не буде садовити в тюрму за політичні переконання!.. і т. д. і т. д.
— Друже! Та він меле вже п'ятьдесять мінут! Іди стань коло нього і тихенько скажи, щоб кінчав, бо треба виступати. Виходжу на ґанок і стаю поблизу Дігтяра.
— Пане голова, кінчайте... виступаєм. Пан голова кивнув головою.
— Товариші селяни! Тому що нема багато часу — чекає на нас боротьба з ворогом — переходжу відразу до найголовнішого — до земельної реформи. По великій лютневій революції і поваленні царату різні політичні партії виступали з різними земельними програмами. Найкращою для селянства програмою є програма, яку приняла за основу наша партія і яку нахабно присвоїли собі большевики, щоб лекше було обдурювати селянство. Зрештою, я коротенько висвітлю вам усі програми і ви самі побачите котра з них найкраща.
Схожу з ґанку і йду назад до Петренка, що почав уже хмуритися. З ґанку сипалися в юрбу програми і коментарі до них. Хвилини збігали...
Вкінці вулиці з'явився Чорнота, що на розгоряченому коні продирався крізь юрбу. Ізкочивши з коня, підійшов до нас.
— Що сталося? Чому не виступаєте? — Отаман із Медведівки погнав мене... Там прибігли зв'язки від стецівчан — просять рятунку, — червоні Стецівку до гори дном перевертають... Що він там поре? — кивнув Андрій на Дігтяра.
Петренко плюнув.
— Пан голова промову зволять говорити... До сто чортів! За штани його з “трибуни” не стягнеш, щоб посміховищем зробити...
— Давно меле?
Петренко глянув на годинник.
— Рівно година і двадцять дві мінути...
Андрій скрипнув зубами і рушив на ґанок. Піднявшись по сходах просто на Дігтяра, відтиснув його в глибину, а сам став поперед нього і тріснув нагайкою по дошках.
— Козаки! Пан голова повстанкому оповідав вам тут без мене цікаві речі, та найважнішого не сказав...
Юрба витягнула шиї і завмерла.
— Чи добре наїлися?
Маса підтверджуюче загула і стихла, вичікуючи, що то Андрій відпалить дальше.
— Ну то підтягайте добре штани, бо знаєте що сталося?
— Не знаємо.
— Повстала Стецівка. Червона бригада із Чигирина напала на село. Вбиває та грабує стецівчан, палить хати...
— Знаєте що ми зараз зробимо? — Зараз рушаємо скорим маршом на Чигирин і з цього боку дамо “товаришам” в...!
Гомеричний регіт знявся над юрбою. Юрба блиснула очима, стиснула рушниці. Юрба ожила, готова із сміхом іти в смертний бій...
Петренко махнув нагайкою.
— Старшини на свої місця. В порядку куренів і сотень — напрям на Медведівку — рушай!
Нам подали коней. До Чорноти, що зійшов з ґанку, підійшов із скривленим від злости обличчям голова повстанкому.
— Пане Чорнота! Ваше грубіянство і нахабство переступає всякі межі. Це вам так не минеться. Я поставлю справу на спільному засіданні повстанкому і штабу. Поперше, ви не дали скінчити мені промови, без попередження перервавши на самому важному місці...
Андрій закинув повіддя.
— Не переймайся цим. Скінчиш у Києві в парляменті. Там цілу добу про земельні реформи говоритимеш — ніхто не перерве. А тут, поки що, ми Стецівку виручаєм.
Виминаємо сотні і виїжджаємо на чоло першого куреня. Чорнота чвалом погнав вперед.
Мельничани, від старого до малого, стояли обабіч вулиці, коло хат, на воротях. То з одного то з другого боку чулися крики пращання з своїми хлопцями, не забуваючи, звичайно, кинути слово пращання для всіх. — “Здорові вертайтеся!” Багато дівчат йшло поруч сотень, по звичаю випровадити за село.
Пригадую собі проводи із сіл новобранців до царського війська, що доводилося їх колись бачити: ревуть на різні голоси баби, тихо плачуть дівчата, мовчать насупившись дядьки.
Не було цього тут. Настрій був поважний, якийсь урочистий, ніхто не плакав. Друга сотня заспівала “Засвистали козаченьки”, перша врізала веселого “Ченчика”, що сидів на пеньку і зачіпав дівчат. На душі було легко. Хотілося жартувати. Поперед нас збоку йшла дівчина. Збиваю убік коня і, порівнявшись, нахиляюся із сідла й обіймаю: — Бувай здорова, донцю!
Очікую звичайного пручання, соромливого: “Та йдіть собі”! Дівчина повертає до мене спокійне личко, закидає руку на мою шию і ліпить поцілунка. — Побивайте москалів та вертайте здорові!
Назустріч баба з горшком. Махає покришкою:
— А вертайтеся здорові!
На воротях старий селянин з люлькою в зубах. Витягає її і піднявши в руці — кричить різко:
— А побийте бусурмена та вертайтеся здорові!
Якась думка пронизила мене і помалу оформилася. Чи випадкова ця одноманітність пращання? Чи не прадідівське то добро? Виступає із села загін козаків-мельничан... Не тепер, а колись... проти татар чи іншого якого турка... На воротях батьки, сестри і кохані... “А побийте бусурмена та вертайтеся здорові!..”. Не чути на вулиці плачу, йдуть близькі у бій, та це річ звичайна і неминуча. Не підуть вони — прийдуть бусурмени і виріжуть — навіть тих, що у колисці. На межі України і “Дикого поля” мали право битися лише загартовані серця...
За останньою хатою Мельників — перша хата Медведівки, тієї самої Медведівки, що загравою запалених осаулом Залізняка жидівських та шляхоцьких будинків сповістила Україну, що розпочалася коліївщина. Доїжджаєм до будинку волости. Наліво, на високій горі, під вартою крилатих вітряків — старий готичний косцьолек. Замкнений і забутий. Кілька польських родин, що зберіглися зпередвіків у Медведівці, відрізнялися від останніх медведівчан лише своїми “шляхоцькими” прізвищами та римо-католицьким віроісповідуванням у списках громади. Говорили українською мовою, виповняли релігійні обряди у церкві, називали себе козаками в повстанських рядах.
На головній площі коло церкви — вікна майже в усіх будинках забиті дошками, двері замкнені на колодку. Їх власники — жиди — ще минулого року, з наказу штабу Холодного Яру виїхали за межі повстанської “республіки”. “Право побуту” одержав один тільки аптикар, що доставляв потрібні медикаменти для лікарні і штабу. На дверях аптики висіла за шклом “охоронна грамота” з печаткою і підписом покійного отамана Василя Чучупаки. В ній було зазначено, що хто “потурбує” аптикаря — буде покараний “шомполами”. Хто зачепить майно аптики — буде покараний смертю. Шумні ярмарки відбувалися у Медведівці і без жидів.
Містечко Медведівка мало один-єдиний склеп: Сільськогосподарче споживче товариство. Крам для кооперативи доставляли “чумаки”, що мешкали на пісчаних кучугурах поза Тясмином. Ті села, що їм пісчана земля не хотіла давати їсти, з давніх-давен жили з чумакування. Як залізниця зарізала чумачку, їздили та ходили на різні зарібки. Тепер знову вернулися до прадідівського “ремесла”. Їздили аж до моря за сіллю та сушеною рибою, у Донбас за цвяхами та підковами, до Києва за мануфактурою. Міняли та вимінювали крам за збіжжя, муку, різні продукти. Часом “чумак” вертав з батіжком, бо коні чи воли разом із вантажем “зконфіскували” большевики, часом не вертався зовсім — гинув у льоху якогось “чека”, як “спекулянт”. Та це не спиняло інших. А чи не ставали прадідівські чумацькі полки здобичею татарських загонів? Чи переставали через те чумакувати?
Штаб бригади і кіннота дожидали нас коло школи. Змісця рушаємо дальше. Не зупиняючись переходимо Новоселицю.
Одягнений по святочному Суботів зустрічає нас на вулиці і на воротях. Суботівчани пізнають своїх в рядах сотень, і махають хустинами, шапками: “А вертайтеся — не гайтеся!” З якимсь душевним тремтінням приглядаюся до “домовини України” — Богданової церкви, що біліла праворуч на горі. Біля дороги велика кам'яна “баба”. Петренко показує нагайкою:
— Отам стояв будинок гетьмана Хмельницького. А отут, на цій “бабі”, за часів панщини карали панські гайдуки селян канчуками.
Назустріч бригаді йшла вулицею згорблена баба, підпираючися довгим “ціпком”. Розминаючись з кіннотою, стала і, захистивши очі рукою, стала приглядатися — що то воно за войсько йде?
Козак-суботівчанин, що їхав у останній трійці, обернувся на сідлі.
— Здоровенькі будьте, бабусю! Упізнавши внука, бабуся зробила у повітрі хрест рукою. — А вертайтеся-не гайтеся — бусурменові не дайтеся! — закричала храпливим голосом.
Що це — чи випадкове доморосле віршування — чи може гетьманський Суботів дещо відмінно провожав своїх синів на боротьбу з ворогом.
Суботів довгий. Його солом'яні стріхи тягнуться майже до самого Чигирина. З подвір'я хати, від якої видно було кінець села, виходить назустріч нам кільканадцять озброєних суботівчан з двома ручними кулеметами. То передова сторожа — кінець наших “володінь”. Вночі варта стояла коло самого повороту дороги у Чигирин, на день відтягалася вглиб села, залишаючи наглядати за виходом із міста неозброєних. У перших хат Чигирина, день і ніч вартували червоноармійці чи міліціонери. Такий стан трівав від зліквідовання коцурівщини і приєднання Суботова до Холодного Яру. П'ять місяців тому Медведівка виставляла варту з кулеметами, спрямованими проти Новоселиці і Суботова — проти червоно-чорної республіки отамана Коцура...
Робимо короткий відпочинок. Варта ділиться із штабом останніми відомостями з Чигирина. Червона бригада, виступаючи сьогодні на Стецівку, залишила у Чигирині штабову канцелярію з писарями та обоз. Потім вони одержали наказ вирушити услід за бригадою. Бригада новосформована у Московщині. В місцевих обставинах орієнтується слабо. Склад — понад 800 чоловік при шести кулеметах. Червоноармійці в розмовах з населенням вихвалялися, що за пару днів привезуть до Чигирина і розстріляють усіх “бандитів” з Холодного Яру. “Особий отдєл” бригади арештував двох чигиринських міліціонерів за те, що вони “сіяли паніку” серед червоноармійців, запевняючи, що їх замало для наступу на Холодний Яр, що вони із одним Суботовом не дадуть ради. Тепер у Чигирині є тільки два десятки міліціонерів, які декілька разів передавали вже, що їх діло боротися із злодіями та грабіжниками, а не з повстанцями і по нас вони не дадуть ні одного пострілу, та караульна рота — 70 червоноармійців. Годину тому залога міста довідалася про “мобілізацію” Холодного Яру і приготовлялася до втечі.
Чорнота просить отамана, щоб дозволив ускочити до Чигирина з кіннотою — може ще кого вдасться захопити. Отаман дозволяє і кінна сотня з двома кулеметами на тачанках повною риссю пішла вперед. Скорим кроком рушила за нею бригада. З кінця села бачимо через городи і комиші на Тясмині, як наша кіннота, що зникла було з очей, з'явилася на завороті й чвалом погналася між будівлі Чигирина. Ні одного пострілу.
Суботів кінчився. На овиді перед нами височенна гора з прямокутно обірваними стінами. То гора, на якій стояв над Чигирином оборонний замок, що на його мурах вів свій останній бій гетьман Дорошенко...
Чигиринці висипали із хат і радісно усміхаються. Будівлі напівсільського типу зміняються на міські. На базарі старовинний будинок із тесаного каменю — стоїть сірий і похмурий, наче незадоволений, що бачив на цій площі “військо, як море червоне” і “ясновельможного на воронім коні” — обступили миршаві жидівські халупки з повибиваними вікнами. Господарі їх вивтікали із Чигирина, частина ще за панування в ньому не дуже то “інтернаціональних” коцуровців, частина тоді, як повітова “савєтская вдасть” — із страху перед Холодним Яром — перенеслася до Кам'янки. Петренко знову витягнув руку з нагайкою.
— Отам, кажуть, стояв гетьманський палац Хмельницького.
Отам стояв... То тією вуличкою йшли до володаря України з дарами і королівськими грамотами посли народів, що не хочуть тепер знати поневоленої України... Як, зрештою, не хотіли знати і до того, коли Чигирин був не столицею Держави Української, лише... резіденцією ясні пана старости іншої держави.
Коло порожної управи міліції зустрічає нас два козаки кінної сотні. Чорнота доносив отаманові, що не заставши нікого у Чигирині, вислав кінну заставу на міст через Тясмин, а сам із кіннотою рушив розвідкою на Стецівку. Міліція і караульна рота утекли через міст на Побережжя.
Скорим маршем переходимо Чигирин і виходимо на гору. На обрії густі хмари диму. Горіла Стецівка. Незабаром вернулися із розвідки кіннотчики з двома озброєними стецівчанами на конях.
Червона бригада, розігнавши стецівських повстанців, запалила село і поспішила на село Семигіря, де теж вибухло повстання. Коло Семигіря напав на неї збоку незнаний повстанчий загін. Відбивши його напад, червоні пішли за ним дальше в степ.
Наближався вечір. Вести змучену скорим маршем бригаду дальше, не знаючи де ворог, не було сенсу. Виславши у трьох напрямках агентурну розвідку, залишаємося у Чигирині ночувати. Другий і третій курінь розмістилися по хатах. Перший, тачанки з кулеметами, підводи з набоями та харчами — стали табором на площі. На дороги, що вели до Чигирина, виставили застави з кулеметами. Чорнота визначив чергу для роз'їздів, що мали оберігати бригаду від ворожого нападу.
Отаман дозволив брати дерево з покинутих жидівських осель. Запалили вогнища. Хлопці варили у “котьолках” куліш, пришкварювали на шомполах кусники сала. В гуртах тихо співали тужливо-мрійних пісень. Біля одного вогнища середніх літ повстанець з чуттям читав витягнутого із торби з харчами, розстріпаного “Кобзаря”. Вибирав місця про Суботів, Чигирин, Холодний Яр, Гайдамаччину... Уважно слухали, розсівшись і розлігшись на землі, козацькі правнуки... Слухала, здавалось, наблизившись у сутінках, Дорошенкова гора...
Штаб бригади примістився в будинку, де стояв штаб червоної бригади. Там зібралися курінні отамани та осаули, кілька сотників, члени повстанкому. Сотник Фесенко, уродженець Чигирина, вспів уже “обслідувати” родинне місто і інформував отамана. У місті є декілька шкіряних “фабрик”, що належали багатішим жидам. Досить поважні запаси виробленої шкіри “соціялізувала” та опечатала ще повітова влада, але чомусь досі їх не вивезли. Ремінь — юхт та підошви — придасться нам на чоботи; виправлені барани — на шапки. Друкарня неушкоджена. Друкарі — місцеві свої хлопці — заховали пару тисяч аркушів паперу. Папір — частина сірий, що в нього колись жиди оселедці загортали, частина — задруковані з одного боку опаковання на махорку. Та відозву надрукувати можна. За друкування відозви змісця беруться члени повстанкому і в товаристві Фесенка ідуть розшукувати складачів. Заяць та сотник Василенко ідуть виставляти варту до запасів ременю, щоб їх за ніч не розтягнули, — “добрих хлопців” із школи Коцура у Чигирині не бракувало...
До кімнати заходить господар будинку — міщанин із “московського зразку” бородою, одягнений “інтелігентно”: штани на випустку поверх чобіт, рябенька “рубашка”, підпоясана червоним шнурком з китицями.
— Поки баба вечерю зварить — може “господа-начальство” чайку нап'ються? Самовар у нас — на сорок шклянок... Заварити можна спаленим хлібом або вишневими гилячками, тільки... нащот цукру — вибачайте... самі п'ємо як почастує хтось...
Цукор в нашому обозі є — пропозиція принята. Господар мнеться.
— А може газетки большевицькі маєте охоту почитати? Спішилися “товариші” — забули пачку…
Господар здіймає з шафи і подає на стіл пачку недавнього числа “Красной Звєзди”.
Жадібно ковтаємо рядки — в першу чергу звіти з фронтів. Врангель відкинутий до Криму... Польська армія розбита — у Польщі вибухи большевицької революції... Червона кіннота робить чудеса... Армія “бандита” Петлюри розгромлена і рештки її винищують червоні частини в Галичині, їм допомагають революційні галицькі селяни, що повстаннями і партизанкою нищать “клясового ворога”... На “звільнених” землях створився “український радянський уряд” та Чека, що у найближчі дні розпічнуть своє “урядування” у Львові. Ліве крило червоної армії переможно наступає на лінію Станіслав-Стрий-Дрогобич... Львів обійдений — евакуується... Польська та українська “буржуазія” панічно втікає від “пролетарської розправи”.
Про “гучні” перемоги червоної армії — читали ми вже давно у газетах, що їх приносили наші розвідчики із Черкас та Бобринської, та... недавно писалося в них про перемоги на Збручі. Нова лінія фронту, знані назви розбитих українських частин — близьких, рідних, у складі яких мірялися колись простори України — зробили на всіх нас пригнічуюче вражіння. Мимоволі закрадалася шорстка думка і стискала серце. А що як ворог дійсно переможе на всіх фронтах?!
Начальник штабу бригади Грицаєнко відсунув перечитану газету:
— А що, мої панове, як “вони” дійсно переможуть на фронтах? Як кинуть на нас якусь цілу армію — що будемо робити?
Нахмурений Чорнота дбайливо зложив свою газету і сховав її до кишені:
— Нема то кращої роботи як задавати дурні питання. Що будемо робити… Будемо битися. Мудрішого хіба нічого не видумаєш...
Видумати щось “мудріше” було дійсно важко. Надія на те, що ворог помилує, булаб наївною і смішною. Далеко звідсіль, із самої середини України, до чужих кордонів... Досяглиб їх хіба щасливі одиниці...
“Воля України — або смерть!” на холодноярському прапорі — це не “прапорова деклямація” наших “куренів смерти”, що давно вже порозбігалися. Це — тверде, логічне окреслення положення...
Ніхто Чорноті не заперечив. Висловлюю свою думку, що краще буде, як козаки не будуть знати “офіційно”, від нас, що ворог на фронтах перемагає, щоб не упали повстанці духом. Андрій мотнув головою:
— Ні, побратиме! Я взяв газету до кишені — перечитаю її своїм кіннотчикам. Візьми й ти одну для 1-го куреня. Обдурювати не маємо потреби. Треба пояснити людям, що вага боротьби переноситься на українське село, на повстанців. Зруйнуємо ворогові запілля — поставимо хрест на його перемоги...
Книга: Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр
ЗМІСТ
На попередню
|
|
