Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр
Взагалі здобича була симпатична: чотири ручні кулемети, короткі нові карабіни, револьвери, боксові куртки і чоботи. Та вже таки найприємнішою “здобичею” було життя тридцяти двох селян, що замість до льоху Чека у Знам'янці попали між нас. Потяг вертався з “операції” в околицях Олександрівки. Серед арештованих було декілька колишніх козаків покійного Богдана. Арештованих у потязі вже допитували: мали попідбивані очі, повибивані зуби; у де-кого — розпухлі й посинілі пальці, бо начальник, що прибрав собі назвище “Грозний”, допитував їх, запихаючи під нігті шпильку від дамського капелюха.
Підійшов один із звільнених богданівців і витягнув до “Грозного” руки з розпухлими пальцями:
— Мамцю моя! Йослику мій коханий! Не думав я тоді, як ти приходив до мене з Олександрівки клоччя купувати, що так будемо знайомство кінчати.
Пане отамане! — звернувся він до Петренка.— я вже з вами до смерти! Але жидка цього мені подаруйте! Як би ви знали, як я його люблю! Що пальці мені поколов — то дурниця! Що старому батькові казав шомполів всипати — тому не первина: від царської поліції не так ще набрав був!
Принесли нам хліба до потяга в Олександрівці: моя жінка — місяць як оженився — та отого з вибитими зубами сестра — дівчина...
Так він приказав забрати їх до вагону, роздягли, як мати родила і давай потішатися... Самі — начальники, а потім китайців конвоїрів закликали... Ну і нас привели... Щоб дивилися та тішилися.
Скрипнув зубами і легенько делікатно погладив “Грозного” по обличчі.
— Йослику! Я ж тобою потішуся у лісі...
Йослик цокотів зубами і розгублено оглядав темні постаті повстанців.
Паровоз подірявили кулями. Дошками та соломою з червоноармійських матраців підпалили вагони. Охотники носили з тендера підкидали до вогню ще й вугля. Дід Гармаш, що не відставав від бригади і чувся прекрасно, при світлі палаючої теплушки накручував патефон, відганяючи цікавих:
— Пашол вон ти мужицька морда! Це тобі не рушниця, а панська музика! Руки помий!
Під загальний регіт, жіночий голос під акомпаніямент балалайки заспівав московського “Ухаря купця”. Дід, якому бракувало ще чотири роки до сотки, збив на потилицю шапку, свиснув і пішов пританцьовувати коло патефона.
Під'їхали підводи. Склали на них новонабуті “панські речі”. Поклали на одну холодноярця, вбитого в перестрілці з чекістами і вирушаєм вздовж лінії, попід лісом.
Коло першого містка “алхемик” побив кольбою “кондуктора”, що наробив йому встиду. Апарат мав видно вже якісь недостатки і підірвати заложену під місток пачку піроксиліну відмовився. Мусів Соловій вернутися конем і підпалити бікфордовим шнуром.
“Алхемик” мав охоту позбутися бодай половини запасу вибухового. Містки летіли в повітря один за одним. Валилися й телеграфічні стовпи. На лінії не показався більше ні один потяг. Аж як відійшли підранок від залізниці, почулися гарматні стріли бронепотягу, що йшов з Кам'янки поглянути, що сталося. Стріляв у білий світ — щоб веселіше було їхати.
З Хмарою попрощалися, пішов у Чорний ліс, ближче своєї “столиці” — Цвітної. Поснідавши і відпочивши, робимо ще один перехід і стаборюємося днювати у лісі поблизу “Вовчого шпиля”.
На стоянці випитуємо “Грозного”, що знає цікавого, в першу чергу про тайних агентів ертачека понад залізницею. Виляпавши все, що знав, грізний начальник чека засмаркано плаче і просить подарувати йому життя і взяти до себе “на службу”. Та Петренко “дарує” його богданівцеви. Десяток вчорашніх арештантів Йослика, що пішли з нами, садовлять його під деревом і нараджують — як відправити на лоно Авраама, щоб Йосликові було “потішніше”.
Богданівець, що з дитячою радістю “припадав” коло чекіста, іде в ліс; вернувшись, бере з воза рискаль і командує товаришам, щоб вели за ним. Ноги Йосликові не служать, та хлопці услужливо і чемно підтримують.
Зацікавлені, що богданівець видумав, йдемо з Петренком і Василенком назирцем.
Станули коло майже мертвої купи — зимової хати великих рудих муравлів. Нагнули над нею молоду берізку і прив'язали до її вершка за ноги Йослика, що ревів на всі голоси, ще не знаючи, що його чекає. Пустили. Йослик гойдається вниз головою, утикаючи нею в муравлище. Богданівець розв'язав йому руки і плюнувши діловито в долоні, почав розкопувати на всі боки купу. Затискав зуби від болю в посинілих роспухлих пальцях. Розкидавши до нижньої частини, закопав в землю рискаль і ласкаво приговорював до Йослика, щоб не боявся — то не дуже страшно... Йослик з багровіючим лицем верещав і грабав руками в муравлищі, намагаючись відштовхнутись. Муравлі, роздратовані нападом ворога, що викинув їх на холодне повітря, кинулися на Йослика; за коротку хвилину обліпили йому руки і голову. Залазили в уха, рот, за ковнір сорочки. З кожним криком і “гойдом” берізки йшли в атаку все нові загони. З прокушених сотками малих щелепів місць на налитому кров'ю обличчі потекли перші струмочки...
Залишаю “місце страти” і йду перейтися лісом. Оподалік табору зауважую між деревами постать, що сиділа на пеньку, плечима до мене, з похиленою головою. Тихо підкрадаюся і стаю за плечима Олі. По дитячому безсило схлипувала, час до часу приглушено стогнала, наче намагаючись пересилити якийсь неймовірно важкий біль. Кладу їй руку на плече:
— Олю, чого ти?
Утикнула обличчя в коліна і замовкла.. За хвилину піднесла голову вже спокійна. Лиш червоні очі й рештки спазм ще зраджували, що було перед хвилиною. Усміхнулася винувато і жартівливо.
— Йослика мені жаль, — його хлопці будуть, певно, мучити.
— Не говори дурниць, Олю. Ти носиш якийсь біль в душі. Я те давно зауважив. Поділися зо мною — тобі буде легше. Ти стратила когось дорогого? Так?
Заплакані ще очі глянули глузливо:
— А ти що, може хочеш заступити?
— Не треба так, Олю, — сама знаєш, що маю до тебе хороше чуття. Як до сестри по зброї і... от такої, химерної молодшої сестрички.
Очі посумніли.
— Як любиш мене такою хорошою любовю — то залиши мене саму. І не кажи нікому.
В голосі була щира і благаюча нотка.
Залишаю її і йду до табору.
Оля прийшла за півгодини така як завжди: весела й жартівлива.
Підвечір вирушаємо до Мельників.
Минув день і другий. Холодноярці болюче переживали чутки про події на Заході. Селяне, що мали синів в українській армії й сподівалися вже їх скоро у гостину, посумніли. Вернулися розвідники, що не вспіли прилучитися до нас на поході. Оповіли, що большевики радіють замиренню з поляками, кажуть, що мир з ними треба заключити за всяку ціну, щоб кинути всі сили на Врангеля і “бандитів”. Болючою була новина, що наше військо, зударившись з ворогом, вже без союзника, під натиском зконцентрованих проти нього червоних частин — відступає з боями до Збруча.
Другого дня мали гостя —- прибув із Звенигородщини отаман Лютий. Сівши за стіл у хаті Чучупаків, Лютий пригадував, як гостював у ній три дні минулої зими; обговорював з покійним Василем Чучупакою плян спільних операцій на весну. Не склалося, як гадалося...13
Вислухавши оповідання Петренка про смерть Чорного Ворона, Лютий перехрестився:
— Вічна пам'ять! Ворона знав я добре. Підлягав мені якийсь час, як був я із загоном на Херсонщині. Словний був покійник і обов'язковий.
— А що доброго у ваших краях, пане отамане?
— Доброго? Не охота й оповідати. Та почну, як то кажуть, з кінця. Займав я із загоном Звенигородку, як звідуни донесли, що ціла армія Будьонного іде в напрямку нашої місцевости. Обрахував я, що на третій день можна вже сподіватися рогатих гостей.
Загін у мене, так собі, ні великий, ні малий — 350 кінних та 1600 піших. Покидаю Звенигородку, щоб уникнути бою самому і посилаю зв'язків до всіх отаманів, щоб збиралися в район Лебединського манастиря. Думаю — збереться більша сила, можна буде дати будьоновцям прочухана, щоб пам'ятали Україну. По дорозі зустрічаю херсонський загін Залізняка — утекав перед будьоновцями в степ. Пропоную, щоб залишився і обєднався з нами; він пропонує мені, щоб іти разом з ним на Херсонщину. Переконую його, що не добре задумав, бо і вся армія будьоновська іде в тому напрямку на Крим. Як переможуть нас будьоновці тут — то ліс наш батько, а там — голі степи.
Не послухав — пішов у свою дорогу, а я у свою. Догнав мене Гризло із загоном, що одержав мого листа. Об'єднавшись ідемо до Лебедина.
Застаємо там загін отамана Яблочка. Сам Яблочко — здоровий дідуган в розцяцькованому кожусі на доброму сивому коні — чиста тобі копія кошового Сірка — тільки булави бракувало. Загін у нього добрий — сто кінних, двісті піших, вісім кулеметів, гармата. Набоїв величезний запас.
Запросив нас Яблочко до своєї “резиденції” — до села під Лебединським лісом. Передали повідомлення, щоб всі отамани туди йшли.
У “царстві” Яблочка харчів, фуражу — заваль: приняли нас гарно. Сам він далеко від “резиденції” не віддалявся: нападе на Цвітково, Бобринську чи ще яке місто або станцію і назад до садиби. Большевики туди і носа не показували.
Ждем день-другий на отаманів — нема нікого. З Черкащини прибув тільки загін — 120 кінних. А тут повідомляють, що будьоновці вже у двадцяти верстах.
Зібрали ми разом три тисячі озброєних. Перейшли до другого села — там церква старовинна і піп — наша людина, ідейний чоловяга. Посвятили там зброю, дали присягу: або ворога з України виженем, або вмрем чесною смертю за батьківщину.
Стали обідати — було по другій годині — повідомляють нас, що перші відділи будьоновців у Лебедині, вже стали на ночівлю. Вісім верстов від нас... По селах круг Лебедина — теж повно кінноти. Подаю думку: вивідати добре до ночі, що де і як, а вночі, розбившись на три-чотири відділи — напасти на будьоновців. Посадити усіх людей на коні, пару гармат прикупити — тоді можна партизанити. Кіннота помучена походом, спати буде добре. Гризло мене підтримав, та Яблочко з помішником уперлися. Кажуть: нападати на п'ятнадцять тисяч доброї кінноти і заводити з нею боротьбу — це божевілля!
Та боротьбу заводити — кажу — дійсно божевілля, але захопити із три тисячі коней і зникнути — навіть зовсім мудра річ. Нагадую їм, як нас триста у Мокрій Калигорці червону дивізію вночі обезброїли. Не погоджуються, краще — кажуть — переховатися у лісі, поки головна сила перейде, а тоді напасти на задні частини і обози. Ну добре — кажу — а як про нас довідаються і самі нападуть? П'ятнадцять тисяч кінноти!.. Тоді пиши-пропало. Як боїтесь самі напасти, то ходім відразу до Холодного Яру. Там і ліси неприступні для кінноти і спільними силами щось придумаємо. Яблочко уперся: Нікуди не піду! Я у своїх лісах ніякого чорта, не то що Будьонного, не боюся!
Уговорили і мене. Щоб замести слід, виступаєм в один бік, а увечері робимо круг і до Лебединого ліса. Переймаю на себе керівництво. Висилаю кінні застави з наказом слідкувати за дорогами і нікого не зачіпати. Сотникам наказав стежити, щоби хто із козаків вночі до дому не захотів навідатися, бо як упіймають і довідаються, що тут стоїмо — буде зле.
Раненько Яблочкові кіннотчики, що були у заставі, тягнуть до штабу тринадцять кінних будьоновців-кватирєрів. Піймали на дорозі, а декілька утекло. Ого — думаю — буде робота! Вириваємо — кажу отаманам — поки не пізно, до Холодного Яру. Заспокоюють, що будьоновці спішать на врангелівський фронт — не будуть затримуватися. Полонені підтверджують, що наказ є не затримуватися. А тут застави доносять: перші полки ідуть недалеко ліса — минають нас. По полудні шпіка червоного у лісі піймали — признався, що послали розвідати, де стоїмо та яка нас сила. Та як перші полки пішли, не затримуючись, чомусь і мені стало видаватися, що перейдуть, не мають часу.
За ніч ще із п'ятдесять верхівців будьоновських наловили застави по дорогах.
А годині в дев'ятій ранку летять застави: кілька полків наступає на ліс. Вирушаємо у глиб ліса — а й там лави кінноти. І зправа і зліва строчать вже кулемети.
Я в один бік, Гризло та Яблочко — в другий.
Оточені кругом. Починають нас “святити” з гармат — з легких і важких. Залишаю частину в резерві при обозі, решту — на фронт.
Я в один бік. Гризло та Яблочко — в другий.
Перший наступ відбиваєм.
Роблю з кіннотою маневр, щоб звести червоних один на других. Удається. Поки будьоновці луплять самі по своїх, лечу на другий фронт. Там зле — напирають “товариші”. Ранених повстанців багато, вже й убитих досить. А тут ще з боку свіжий полк у наступ. Яблочко та Гризло збирають усю кінноту, щоб була з цього боку і кидаються назустріч, стримувати. Відганяють кулеметами ту лаву, а я скачу, забираю триста своїх з резерви, завертаю піших, що вже відступають, і починаємо тиснути будьоновців. Що з рештою моїх, що залишилися на другому фронті з сотником Пугачем та Дорошенком, не знаю. Цих не можу покинути і коня не маю — віддав.
Червоні з важких гармат густіше починають садити. Прибігає мій сотник Петрів з сіма козаками — давай підмогу, бо з іншого боку валять будьоновці. Кажу спішити туди кінноту — так кіннота погналася за червоними в інший бік. Віддаю цей “фронт” свойому старшині — сам допав три коні, сідаю з Петрівим та одним козаком — скачемо на загрожений відтинок. Забираю від обозу останню півсотню — кидаю туди. На щастя Пугач знову покермував так, що будьоновці з того боку по своїх б'ють в гущавині. Летимо назад, де стрілянина і крики що раз сильнішають. Вискакуєм на прогалину — а тут кулемет будьоновський з тачанки: всі три коні під нами — на землю трупом. Збоку кіннота ворожа. Кидаєм бомби — самі в кущі. Назустріч три будьоновці спішені. Кладем всіх трьох — козак наш теж дістав кулю; беру від нього ручний кулемет, біжимо дальше вдвох. Назустріч знову: “Ура! бий бандітов!” Петрів здурів — каже здаємся. Віддати — кажу — шкіру на паски — завжди вспієм, — лізь на дерево, де ще трохи листя є.
Вилажу на дубка, що не спішиться листа скинути. Дивлюся, мій Петрів збіг у ярок, ліг і листям накрився. Надходить лава. Зауважили Петріва, дали кілька стрілів, стягнули чоботи і дальше. Проходять підо мною, а я на дереві вже зауважив, що в кружку на кулеметі ні одного набоя — всі вистріляні, і в револьвері пусто. Маю дві бомби. Одну, думаю, кину їм, а другу собі за пазуху, щоб там розірвалася. Пройшла лава — не зауважили мене. Пройшло ще дві. В лісі кругом стрілянина, розбігається все дальше. Де наші, де ворог — не розберу.
Досидів так до вечора. Зліз. Поцілував Петріва і в дорогу. Куди, сам не знаю — місцевість незнайома. Зустрів у лісі п'ять своїх козаків — теж на деревах пересиділи. Кажуть, прорвалася більша частина наших хлопців у зруб і вирятувалися. Кіннота з Яблочком та Гризлом теж пробилася; як дальше не погинули, то живі. У лісі повно трупів; і наших і будьоновських.
Відшукав своїх. З'явився і Яблочко та Гризло з кіннотою. Прорвалися, щей артилерію будьоновську по дорозі розчистили. Мій Пугач кінноту теж вивів — мав 18 убитих, а у будьоновців коней “підкупив” трохи. Дорошенко з піхотою пробився, хоч і багатьох не долічувалося. Найбільш загинуло селян, що їх Яблочко “змобілізував”. Обхопила їх паніка від вогню важких гармат ну й... попали під шаблі. Бракувало і Гризловців.
Перейшли в інший ліс. Як перейшли будьоновці, довідуємся, що зібрали своїх кількасот убитих і нашвидко позакопували у селах.
Сестриці — черниці з Лебединського манастиря — поховали 709 наших.
Сотника Петріва, якого знали, та ще сім чоловік, що їх прізвища устійнили з документів — окремо поховали, решта зійшла в могилу без імен. Самі знаєте — не любить наш брат документів при собі носити. Як уб'ють — щоб хати не чіпали.
Всі були під важким вражінням оповідання Лютого. Стара Чучупачиха витирала фартушком сльози. Чорнота глянув на Петренка і зідхнув:
— Господи — Твоя воля! Чого дурні — бо бідні. Чого бідні — бо дурні. Скільки то Україна борців має! Що більший ліс — то дивізія. І скільки гине! А що з того!
— Що думаєш дальше робити? — Запитав Петренко Лютого.
— Сам не знаю. Прийшов вас спитати. Розпустив частину хлопців по хатах, а ті, що вдома не можуть бути, копають у лісах землянки, роблять запаси. Може з весною сонце засвітить. А що Холодний Яр думає?
Ватажки Холодного Яру посхиляли на руки голови. Думали.
Перший перервав задуму Петренко.
— Як наближалася наша армія, можна ще було думати про згрупування більших повстанських сил, про ширші операції. Тепер кожний отаман воліє загинути в обороні власних стріх. Ми стріх боронити не будем. Не хочемо, щоб їх на зиму попалили.
Червоні, як ще не тепер, то за місяць-два, зможуть послати на нас стільки війська, скільки буде треба. Мусимо повести таку “політику”, щоб села за нас не відповідали, Щож... Заховаємося і ми в ліси до весни. Починаються морози, а вони повстанчий рух завжди охолоджують. Червоним ще далеко до перемоги. А армію нашу, як і витиснуть за Збруч — тож до... Галичини. Весною може вернутися уп'ятеро сильнішою…
Мамай пошкрябав борідку:
— То я хіба на Дніпро у плавні. Мої хлопці рибу люблять...
— Та звичайно. Ви у плавні. Кваша із третім курінем — у свої ліси за залізницю. Лекше прохарчуватися, тай увагу ворога на різні місцевости розіб'єм. Треба тільки бути готовим, як би прийшла потреба знову зібратися.
Увечері Мамай і Кваша повели свої курені кожний у свій бік.
Другого дня голова повстанкому і Терехів заявили, що вони від'їжджають на партійну роботу до міст. Поїхали.
Прибули хлопці, що відвозили раненого отамана Деркача. Вдалося добре. Половину дороги до Єлісаветграду їхали із... будьоновським обозом під охороною червоної кінноти, щоб “бандити” не напали. Лікар, що був при тому обозі, перев'язував рани, а воєнком у якомусь селі навіть промову до селян вшкварив, демонструючи раненого отамана Холодного Яру, як жертву “петлюрівсько-бандитського терору”. У Єлісаветграді теж усе пішло щасливо. Операція вдалася. Як тільки отаман набере трохи сили, перевезуть його з совітської лікарні до іншого міста, дальше на Південь, щоб там у своїх людей вернувся до здоровля.
Вночі вернулася Оля, що минулого дня ще пішла до Кам'янки розвідати, що діється на залізниці по нашому “ремонті” лінії.
Всі станції між Бобринською і Олександрівкою забиті потягами з військом та військовим приладдям. Дожидають налагодження сполучення із Знам’янкою.
У Кам'янці Оля вивідала, що поки лінія буде направлена, затримані частини уживуть для “зліквідування банди” в Холодному Яру. Повітова влада підшукує тихо провідників, що зналиб місцевість.
Підвечір розвідчиця зауважила, що із кватири голови ревкома, де відбулася нарада військових командирів та чекістів, вийшов чоловічина по селянськи одягнений. Взяла його на око.
“Чоловічина” розмовився на базарі з косарським селянином, що привіз з іншими “развйорстку”. Сказав, що має діло у Мельниках та боїться через ліс іти, бо... має коло себе трохи грошей. Чи не можна як поза-ліс добратися. Селянин запропонував йому, щоб їхав з ним до Косар, а звідтіль можна полями обійти ліс і на мельничанські хутори вийти. Згодився. Оля з другим селянином поїхала услід за ним до Косар.
У Косарах “чоловічина” залишився ночувати, зголосившись крадькома до воєнкома червоної частини, що вивантажившись з потяга стояла в селі.
Нема сумніву, йде до нас у гості якийсь поважний червоний розвідчик. Петренко довго нараджувався з Чорнотою та Семеном Чучупакою. Послали побудити впливових селян з усіх кутиків села.
Як зібралися в штабі, Петренко попросив уважно його слухати.
— Ми виступаємо попівночі до Холодного Яру. Ранком село має прийняти вигляд наймирніший з усіх мирних. Щоб ніде ні кусника зброї, ні шапки козацької, ні пісні. — Прийде до села один чоловічина.
Петренко описав за Олею його вигляд.
— Не зачіпати його. Прийняти ввічливо і... якнайбільш нарікати перед ним на “банду” з ліса. Мовляв, жити не дають бандити, обдирають, примушують харчі їм давати, одяг, приходять уночі, п'янствують, з жінками непорядки роблять. Як не давати чого або противитися — б'ють та ще й розстрілюють і хату спалити погрожують. Усе село, мовляв, вже проти бандитів, та боїмося зачіпати, бо хто ж оборонить?! Совєтської власти щось не чути, щоб з бандою порядок зробила...
Може, буде говорити, що прийшов до повстанців прилучитися — то відлякуйте, кажіть, що один отак прийшов з доброю волею, а його за шпигуна прийняли і повісили у лісі. Кажіть — тікай чоловіче від біди, ось Іван або Андрій до Грушківки їде — перевезе тебе через ліс. З ним бандити як зустрінуть — не зачеплять; скаже, що до нього в якійсь справі приїжджав.
Ну, а як згодиться їхати через ліс — хтось наперед прибіжить попередити нас.
Як би частина червоних у село прийшла — говорити усім те саме. Захочуть провідників у ліс взяти — розшукати “бандитів” — відмовляйтеся, мовляв, довідаються — мститися будуть. Примушуватимуть іти — то можете піти ось ви, — показав Петренко кількох селян, — як будете водити — скажу вам прізніше. Та вважайте тоді, щоб свої не підстрілили.
Селяне розійшлися, крім можливих провідників. Порозмовлявши окремо з отаманом, розійшлися і ті.
Петренко послав зв'язки з інструкціями до інших холодноярських сіл.
У Мельниках був рух. Захоплені у потязі чека “панські речі”, станкові кулемети, за винятком чотирьох “кольтів”, міномети, частина бойових припасів, поїхали возами під Мотрин манастир, щоб сховатися в підземних лябіринтах.
Кільканадцять возів з печеним хлібом, салом, смальцем у гарматних гільзах, крупою, пшоном, цукром, сіллю поїхали у різні частини ліса.
До ранку все те мусіло бути закопане в гущавниках, у накритих деревом, землею й листям ямах. То були наші бази на випадок “бльокади”.
Обоз і кулеметні тачанки мали зникнути у селі та на хуторах, розібрані частинами по різних господарях: де колесо, де вісь, де дишель...
Години коло третьої, сімдесять верхівців і близько восьмисот піших втягалися із хуторів у Холодний Яр. Тепер не був він холодніший від інших. Навпаки теплий, бо високі схили захищали від листопадового вітру з морозом і крупами.
Розташувалися кілометрах у двох від краю, де один схил був більш приступний. До ранку ще далеко. Можна ще виспатися. Запалили великі вогнища; дерева вистарчить, а побачити вогні міг хтось хіба з неба. На всі боки від табору розійшлися, щоб стерегти його, десятки пар очей і вух.
Розстелюємо з Чорнотою мою кавказьку бурку, що “купив” її у будьоновському обозі, кладем під голови сідла і накриваємося з головою його широченною буркою. За хвилину вже хропли. Та саме снилося щось приємне, як хтось підняв бурку на ногах і поліз під неї, розштовхуючи нас. Андрій підніс голову:
— Що там за д'явол лізе?
— Пустіть, хлопці, погрітися, бо я дуже замерзла. — Почувся у відповідь ніжний голосок.
Пригадую собі, що Оля виступила з нами до ліса. Питаю її, де поділа шинелю, що її ми накинули на неї коло вогнища, поверх свитки.
— Віддала якомусь козакові, — змерз дуже бідолаха. Ви ж його під бурку не пустилиб, а мене таки пустите, як попрошу гарненько.
Андрій відвернувся знову.
— Лягай там лягай — не базікай! Тільки лежи тихо, не крутися і не совай ногами — бо викину.
Намагався утримати свою сувору протижіночу позицію, та... як була в очах Андрія хоч одна жінка, що ненадурно існувала, то нею напевно була Оля. Ніхто може не цінив так, як він, відданість справі й відвагу цього козака у спідниці, особливо після того, як я оповів йому правду про зложені хрестом набої на грудях мертвого Чорного Ворона. Та то справа не до обговорювання під одною буркою. Тут — лежи тихо і не совай ногами!
Ранком, коло дев'ятої, вже був зв'язковий із села: “чоловічина” прийшов, зарекомендувався петлюрівцем, що утік з большевицького полону; хоче приєднатися до повстанців уХолодному Яру... Чув, що штаб їх у Мельниках...
Селяне за “інструкцією” наговорили небелиць та “відлякали” його від “банди”. Згодився з Іваном з-під гори поїхати через ліс до Грушківки. За годину десь будуть їхати.
Зв'язок із захопленням оповідає подробиці розмови з “чоловічиною”.
— А — питає — багато є партизанів у лісі? — Та — кажемо — чоловіків мають із двісті. Улітку було їх до ста бісів і ще трохи, та порозбігалися, як похололо.
І наші хлопці, що були у банді, позабігали десь хто зна куди — у світ за очі, є про декого чутка, що до червоної армії добровольцями пішли. У селі й так життя б не було: з одного боку — власть могла переслідувати, з другого — банда за “зраду” обіцяла постріляти.
Тепер у банді самі зайди — хто зна звідкіля! Є і будьоновці, що з армії до ліса повтікали. От, кара — мовляв — господня на нас, тай тільки. А він слухає так уважно, перепитує, а нарешті:
— Ну, то як так — нема мені що між ними робити. Я думав якась порядна частина повстанча, що за неньку Україну бореться. Буду — каже — до дому на Полтавщину добиватися. До Черкас потягом, а там за Дніпром пішки піду.
Берем удвох з Чорнотою п'ятнадцять козаків, що найменш подібні були виглядом та одягом до місцевого населення і йдемо з ними до грушківської дороги. Кілька хлопців одягнули захоплені з будьоновського обозу рогаті шапки з червоними зірками.
За якийсь час від Мотриного манастиря показалася на дорозі підвода. То їхав Іван з-під гори з “чоловічиною”. Як наблизилися, виходимо з ліса на дорогу.
— Стій! Куди їдеш? — питаю Івана по московськи. Іван “злякався”.
— До Грушківки їду, сани хочу купити.
— А це хто з тобою?
— Та то...— тягнув Іван дріжачим голосом — то знайомий мій, разом на німецькому фронті були. Кумом навіть був, як Петруся мойого христили. Приїжджав на хрещеника подивитися.
“Кум” сидів, як на шпильках, із усієї сили удаючи спокійного.
— А ви там — виступив Андрій вже по українськн — зібрали те, що ми вам приказали зібрати на сьогодні?
— Помилуйте, добродії, таж...
— Сам сволоч! Кажи чи зібрали!
— Та трохи зібрали. Алеж... таки, помилуйте! Та звідкіляж його набрати?! Що два-три дні давай і давай! Ви б уже на другі села трохи накладали, бо ми б і раді, так видить Бог, — самі вже не маємо!
— Ну ти нас не вчи! А чи у вас є, чи нема — нам на то наплювать! На розвйорстку напевно знайшлосяби. Замість дякувати нам, що від комуністів вас рятуємо — то ще їсти у вас треба випрошувати?! Як вернешся, передай, щоб сьогодніж увечері три підводи у Холодному Яру були: хліб печений — половина білого, сало, масло, сир, самогон! Поняв?!
—Та поняв.
— Бо як прийдемо усім полком вночі до села — то дорожче вас обійдеться. А тут, що везеш із собою?
Андрій перевернув солому на возі, потурбувавши “кума” і витягнув з опалки торбину з хлібом і куском сала.
— Ну ти там у Грушківці борщу в когось нажерешся. — Передав торбину козакові. Один із “будьоновців” помацав Іванові чоботи, вивертаючи йому ноги.
— Діряві... Не міг нових одягнути, щоб можна було помінятися.
— Поганяй!
Іван коневі батога і, не оглядаючись, поїхав. Зате “кум” оглядався і приглядався, як ми різали кинжалом сало та хліб і ділилися ним.
Години за дві Іван, вертаючись з Грушківки, вступив до табору. “Кум” у Грушківці дав золоту п'ятку за підводу з добрими кіньми і погнався до Кам'янки. Грушківські хлопці хотіли було його притримати та відставити до нашого штабу, але Іван їх стримав, мовляв, Боже хорони зачіпати — цеж від самого Петлюри зв'язок до Холодного Яру приїжджав.
Пополудні прибігли тривожні вісти: два полки червоної піхоти з артилерією та камянський караульний батальон Чека і міліція вже у Грушківці; три полки піхоти, дві батареї, дві сотні кінноти та карательний загін Лопати прийшли з боку Осоти, до Мельників.
При штабі бачили ранішнього “гостя”, вже передягненого у військове. Разом з обох боків було три і пів-чотири тисячі червоних. Петренко, почувши це, всміхнувся:
— Хвала Богу — буде з ким у “цюцібабки” по лісі погратися.
Виступаємо з Холодного Яру кілометрів за чотири в густий зруб за Мотриним манастирем. Робимо там розділ. Бригада вже знову була курінем, Петренко — курінним, а я його осаулом. Отаманенко й Грицаєнко пішли з Квашею за залізницю. На першій сотні був Василенко, на другій Семен Чучупака, на третій — Галайда. Левадний мав частину своїх кулеметчиків з чотирма “кольтами” на руках і кількома ручними кулеметами. Сотні мали ручні кулемети окремо. Чорнота — з кіннотою, як звичайно, лише без тачанок.
Розбиваємо всі сили, крім кінноти, на шість груп, що мали, як червоні підуть до ліса, розбрестися в різні боки й шарпати ворога, кожна по своїй ініціативі. Головне завдання: уникнути затяжного бою і водити червоних за ніс по лісі, аж поки їм обридне. Ворог ліса не знає, а для нас кожний яр і ярок, кожний шпиль — знайомі; там, де ми за чверть години перескочимо, “товаріщі” три години ярами будуть кружляти. Знаємо, де їх дожидати, поки виткнуться. Ну, а ще ж як візьмуть у Мельниках провідників — то й вони допоможуть...
Увечері мали свіжі відомості. Червоні ночують, виставивши міцну охорону від ліса, і пильно стежать, щоб із села до ліса ніхто не вийшов. Готовляться ранком розпочати “облаву” і очистити ліс від “банди”. У Мельниках зібрали селян на мітінг. Промовляли командир і воєнком червоної дивізії, закликаючи селян до підтримки совітської власти і боротьби з “бандами”. Селяни, за інструкцією Петренка, в один голос співали тієї самої: життя через бандитів не маємо, — вибавте нас від них, а будемо вдячні.
Воєнком запропонував їм зорганізувати комнезам, щоб боровся з місцевими кулаками та з бандитами і проводив політику комуністичної партії. У вас, мовляв, ще роскулачення не переведено, як всюди. Треба забрати майно у багатіших і віддати його біднішим, що будуть савєтскую власть підтримувати.
Дядьки відповіли, що кулаків у Мельниках нема; як поділили поміщицьку землю між бідними, землі стало в усіх однаково. А як і має хто більше майна — то чесним трудом придбав його. Ніби не розуміючи, що воєнкомові залежить не на самому факті існування “комітету незаможних”, лише на розбитті села на два ворогуючі табори, мельничанські “політики” запевняли, що до комнезаму все село з охотою піде, а тільки щож... Мовляв, виберемо сьогодні “комітет”, ви собі підете, а завтра прийдуть з ліса бандити і розвішають комітетчиків на грабах. От якби ви залишилися та й стояли у нашому селі — справа інша. Волілиб, мовляв, вас годувати, як бандитів, що самі до комори лізуть і тягнуть, що подобається.
Книга: Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр
ЗМІСТ
На попередню
|
|
