Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр
Землянок у нашому таборі було викопано чотири для людей, на півсотки мешканців кожня, і одна довга, з трьома виходами, що могла змістити півсотні коней. Усі землянки були сполучені між собою підземним ходом. Виходи із землянок зроблені так, щоб виставивши на них кулемети, можна було стріляти у корчі “на всі чотири сторони світа”.
Штаб куреня, тобто отаман Петренко і осаул — в моїй особі — замешкав у землянці кінної сотні, що сусідувала і була сполучена ходом із підземною стайнею.
Двісті пар міцних рук, працюючи “як для себе” від ранку до ночі, а часом і вночі, побудували підземну “січ” за вісім днів. Підчас будови далеко по лісі розставлені сторожі стежили, щоб не наблизився хтось небажаний.
Дев'ятого дня, власне вечора, прибули із катакомб під манастирем, із села та хуторів “панські речі”, посуда, запас харчів та вівса і сіна для коней. Заклекотав куліш у відрах, зашкварчало сало на сковородах.
Було по-домашньому затишно.
При світлі каганців із лою наша землянка не виглядала на таку вже й бідну “хату”. Лежанка, поверх соломяної мати, була застелена перськими килимами, що з великопанських домів, через Чека, досталися до холодноярського ліса. Найкращі “гобелени” висіли на стіні понад лежанкою та на стелі, щоб земля крізь берези не сипалася.
Чорнота запевняв, що коштували вони грубі тисячі, а дійсно роскішний “східняк”, з гербом князя Воронцова-Дашкова на ріжку, що висів у “штабовому куті” — навіть десятки тисяч золотих рублів. Та висока вартість не урятувала килими від грубих деревляних кілків, що крізь них забивалися між дерева стіни.
Зброю, набійниці, гранати треба було на чомусь розвісити. Зрештою, нас ті “панські цяцьки” коштували тільки одного забитого, а що вони будуть коштувати, перезимувавши між вогкою землею, димом та паром — не треба фахівця, щоб відгадав.
Під стіною, поруч печі, стояв доброї марки патефон. На полиці стояв годинник у мистецькій вежі з рожевого мармуру, що мелодійно видзеленькував чверти, пів і цілі години. Коло нього дід Гармаш розложив срібну та порцелянову посуду і, перетираючи її рукавом, “відгрожувався” козакам: — Ось, тільки який сучий син хай мені рушить! — Три зуби виб'ю! Маєш оно деревляні ложки, маєш бляшанки та поливані горнятка на чай, — на твоє мужицьке рило вистарчить. Серебра мені не займай! Це для пана отамана, пана осаула, пана сотника, ну і... для пана бомбардірнаводчика в нечинній службі. Я хоч охвіцерського чина і не маю, так зате мені дев'ятьдесять шість років — вас щенюків треба півдесятка скласти! А во вторих — як би не я, так ні один сучий син не взяв би був ні “столових пріборов”, ні панської музики.
Дід у землянці одержав високий титул: “генерального куховара і управителя панською музикою”. Що до патефона, то сам отаман мусів питати у діда дозволу, щоб заграти, бо коробочку з голками дід носив у кишені, дбайливо ховаючи зужиті, щоб потім підгострити на бруску.
Як розпускав Петренко частину козаків по хатах, дід Гармаш іти до села відмовився, хоч сини і внук відходили. Як почали було діти вговорювати старого, то ще й розкричався.
— Не піду і баста! Не хочу більше молотити та за коровами ходити! Досить на вас сучиних синів наробився — робіть самі! А я у лісі паном собі поживу!
В нашій підземній родині був дід дорогим і вартісним членом. Півділа, що добре куліш варив, але без нього не булоб нам так весело. Дід, часом, так умів “догодити”, що хлопці доставали корчів у животі від сміху.
Життя у землянках бігло нормально, їсти було що. Селяни не забували, та й дичини було досить. Кіннотчики носили відрами воду для коней із криничок, що ховалися між корчами в яру; часом проводили або проїжджали коней, щоб не застоялися. Із нашого табору ходили гуртками в гості у землянки другої та третьої сотні; ходили вечорами у села і хутори.
Приходили зв'язки від другого та третього куреня. На розмову з ними ходили у землянку в Холодному Яру. Мамай, поки ще Дніпро не замерз, полював із плавнів на пароплави. Його славна гармата, витягнута і відчищена, знову виконувала свою службу. Затопив пароплав, що віз червоноармійців вниз по Дніпру, певно на Врангеля.
Кваша, щоб “гендель йшов” посадив у “гніздо” і підпалив потяг з обозом і походними кухнями.
Хмарі удалося краще, бо “обробив” потяг з панцирними автами і викинув з рейок одного із двох бронепотягів, що постійно вартували тепер на лінії між Знам'янкою і Кам'янкою.
Три автопанцирники Чорноліський полк зняв з потяга і завіз кіньми у Чорний ліс. Зробили їм під землею “гаражі”, а зверху корчі посадили.
Оля, що жила на хуторі, ходила в далеку розвідку. Принесла невеселу вістку, що червоні вже зліквідували “петлюрівський” фронт.
Наше військо відступило за Збруч і яка його дальша доля — не відомо. Радимося, щоб послати під весну зв'язка за Збруч довідатися чим віє, а чим може повіяти із Заходу.
Під Кримом ідуть завзяті бої. Червоні без кінця перекидають туди сили, переважно залізницями, хоч по Херсонщині проходять зрідка частини походним порядком.
В наш район червоні не показувалися. Загін Лопати “господарив” із чекістами у селах потойбік Кам'янки.
Одного дня прийшов зв'язковий із Мельників. Сказав, що до одного із кіннотчиків прийшла сестра — каже, що мусить з ним бачитися. Завів ще з одною дівчиною-мельничанкою та селянином до землянки в Холодному Яру.
Козака, що прийшла до нього сестра, звали хлопці Петрусь “жінка-журиться”. Походив із-за залізниці, з села Красносілки. Дома у селі жити не міг, бо розшукувала його Чека, а у селі вже закріпилася “саветская власть”. Не було року, як одружився. Під настрій любив сповідати товаришам, як жінку дуже кохає, та як вона його любить і журиться за ним. Ну й прозвали його “жінка-журиться”.
Забороняти Петрові, що болів за вісткою з дому, побачення із сестрою, не можна. А що сестру могла підіслати Чека, берем із Чорнотою кількох хлопців і йдем з Петром у Холодний Яр.
В землянці палилося. Як увійшли, сестра з плачем кинулася до Петра.
— Ну чого? — заспокоював він її. — Що там вдома? — запитав із дріжжю в голосі.
— Ой Петре! — Боюся тобі сказати.
Петро зблід.
— Що? Христю може забрали? Кажи! Може розстріляли?
— Ні. Зарізав Лопата...
Петро безсило сів на лежанку. Сидів кілька хвилин без руху. Потім пригорнув сестру.
— Розкажи мені, як було. Все... Не бійся — все одно мені вже...
Дівчина витерла сльози.
— Третього дня увігнався з “атрядом” у село і просто до нашої хати. Мама в село пішла якраз, а Христя коло печі поралася. Я на печі фасолю перебирала, коли вривається до хати сам Лопата і ще кілька. “Де — кричить до Христі — твій бандит?!” Я злякалася, притаїлася в куті за коміном і не дихну. Почали бити Христю. Вона плаче, проситься, що не знає, що як пішов ти з весни — так і чутки про тебе нема. А Лопата кричить: “Брешеш! Він приходить до тебе! Кажи, де переховується, бо зараз тобі смерть!”
А Христя в одно — “не знаю і не знаю”. Ну, а ти сам знаєш, яка вона була, — десь за шість тижнів родити мала. Лопата приглянувся і як заверещить: — “А! Щеня його в животі носиш?! Не доносиш! Держіть хлопці”! Кинув бідну Христю на долівку, ті пси тримали, а Лопата розрізав на ній ножем все, потім розрізав живіт, викинув дитину...
Зітхнула.
— Хлопець був чи дівчинка? — Стрепенувшись перебив Петро.
— Хлопчик…
— Ну-ну, оповідай...
— Ну й пореготалися, вибігли з хати, сіли на свої брички і погналися дальше. Забрали із села трьох хлопців ще, — двох за селом застрілили.
— Ну-ну, а Христя, що Христя?
— Мучилася бідна до самого вечора. Дитина живенька вже була, та недовго. А Христя все плакала, перед смертю дуже просила мене, щоб я пішла до Холодного Яру, відшукала тебе і оповіла тобі, що з нею сталося. Просила, щоб за неї не мстився, але за дитину, щоб не подарував Лопаті. Кажу їй — щож ти можеш йому зробити, а вона: “Хай просить у Холодному Яру отамана, хай усіх попросить, щоб помогли. Богу за всіх буду на тамтому світі молитися”.
Петро із задерев'янілим обличчям, з вп'ятим в одну точку поглядом, слухав дальше, що оповідала сестра про матір, про хату, але я бачив, що він не чує і не розуміє вже того. Попрощався, подякував, вертаємося до табору.
Від побачення з сестрою Петро замовк, його кремезні плечі згорбилися, обличчя почорніло. Сидів або лежав у землянці чи без думок, чи з якоюсь одною важкою думкою; підвечір брав карабінку і йшов сам перейтися лісом. Мені чомусь здавалося, що сьогодні або завтра Петро не вернеться з проходу: заповнить ту порожнечу, що опанувала його душу — кулею з власної карабінки. У землянці ніхто вже не жартував з нього, навпаки, всі товариші співчували і, як уміли, висловлювали те співчуття. Дід годив Петрові, як хворій дитині, та Петра їжа не бралася. Від одержання сумної вістки почавши, не бачив я в очах Петра ні одної сльози. Видно, сльози були б замалим виразом його великого горя.
Минув день і другий. Третього ранку сталася маленька подія. Ще завечора поїхали на Мельничанські хутори бунчужний кінної сотні Іван Соловій та козак, що імя і прізвище заступала йому кличка: “Дайош!” Заліз хлопцеві у голову той будьоновський “бойовий клич” і замість “дай” казав: “Діду! Дайош ще куліша!” “Дайош по дрова!” “Дайош коні поїти!” Ну і прозвали “Дайош”. Він і Соловій були побратимами, нерозлучними приятелями, що один без одного ні кроку. Відпросилися “коні провітрити”. Чорнота, знаючи, що “Дайош” мав ніжні почування до якоїсь молодої вдовички на хуторах, пообіцяв їм, що як до півночі не вернуться, то провітрить обох нагайкою. Вночі не вернулися. Раненько прибіг задиханий козак другої сотні з повідомленням, що на мельничанських хуторах стрілянина. Друга сотня побігла вже на край ліса.
Петренко дає наказ виводити коні й виносити сідла, що служили за подушки. Та у цей час вартовий з краю зруба повідомив, що лісом біжить до табору якийсь роздягнений чоловік. За кілька хвилин стояв вже перед нами “Дайош” — босий, в одних штанях і сорочці, без шапки. Обличчя в синяках. Одне око підбите. По обличчі бігли густі сльози.
— Кінь і зброя де? Соловій де? — гримнув на нього Чорнота.
— Забрали червоні, пане сотнику. Ваню вбили.
“Дайош” ревно заплакав, згадуючи Ваню. Андрій нахмурився.
— Дайош дергу і дві нагайки! — крикнув до козаків. Дергу розстелили на замерзлій землі.
— Скидай штани і лягай!
Дайош розщепнув пояс, ліг і взяв руку в зуби. Два козаки на приказ Чорноти стали по боках.
— Двадцять за коня, десять за карабінку, п'ять за шаблю! Стрівай, ти ще й револьвера і дві бомби мав? Ну то разом — ще десять!
Нагайки свиснули в повітрі. Дайош підскакував, але мовчав. Як скінчили, важко встав і одягнувся.
— Одну передали. Та то нічого. Як заживуть ці — попрошу у сотника ще з півсотні нагайок, бо то через мене Ваня загинув. Андрій сказав винести для “Дайош” кожуха і валянки.
— Ну, оповідай, як було.
— Ну... Приїхали ми на хутір, а чортова баба слив'янки наварила, почастувала нас первачком. Перебрали ми слив'янки, ноги ковзаються, на мороз не хочеться, — уговорив я Ваню, щоб лягти спати, а кума опівночі збудить. Не роздягалися навіть зовсім — у штанях лягли. Ну а прокинулися світанком, як “карателі” нагайками по пиках нас уже мастили. Дивлюсь — уже моя шабля на одному, карабінка на другому. Вивели босих на подвір'я. Коло нас чоловік із тридцять. Один каже: — “за хлів та постріляти”, а другий, — “Ні. До товариша Лопати — на допит. Зараз довідаємося, де банда зимує”. Ого! — думаю, діло — січка! Лопата вже уміє “допитати”. А тут Ваня мене ліктем штурк, а сам одною рукою одному кулака в зуби, другою — другому, передньому копняка і — через пліт на город. Ну, а я своїм, хто ближче був — куди чим попало і — через другий. За хату і “дайош” до ліса. Щастя, що плоти по городах — конем не поженеться. Пішки бігли — так мені босому в сорочці лекше. Стріляли — то вже скільки хотіли, не одна під ногами дзенькнула, та Бог виніс. А Ваня загинув. Там укритися йому було нізащо.
“Дайош” знову зайшовся плачем. Чорнота нагнав його до землянки “відпочивати”. Коні вже були осідлані. Сідаєм і, виїхавши на просіку, пускаєм коней риссю до хуторів. По просіці, назустріч нам, шкутильгав Соловій в штанях і сорочці, розцяцькований, як і “Дайош”.
Андрій стримав сотню.
— Де кінь і зброя?
— Карателі забрали. І “Дайош” загинув. Соловій тихо пустив сльози.
— Ти що, ранений? — Глянув Андрій на окровавлену босу ногу.
— Ранений. У м'яке. Проскочила коло того самого місця, у яке під капітанівським лісом був ранений. Я то вже у лісі зашкутильгав — жили стало стягати, а до того біг, як належиться. Дурниця — за тиждень заживе, а от “Дайош”.
— Не плач, не взяв чорт твойого “Дайош”. Скачи дальше, до землянки — там за тобою побратим плаче. А як рана підгоїться — одержиш свої нагайки за коня та за зброю. Утішений Соловій пошкутильгав в підстрибку до табору.
На хуторах не було вже й сліду “карателів”. Ускочили світанком з піль, запалили три хати — згоріла і вдовиччина — і поки вхопилися мельничани за рушниці, утекли в напрямку кам'янської дороги.
У землянці застаєм вже “шпиталь”. Соловій лежав навзнак, підв'язавши забандажовану ногу шнурком до стелі. Казав, що так лекше — жили не тягне. “Дайош” лежав до гори “штанями” і, уткнувши обличчя в зложену свитку, постогнував. Дід, що ходив коло них обох, потішав його, що, мовляв, то нічого, навіть здорово, бо як прочухати нагайкою “штани”, то кров скоріше кружляє і розум із “штанів” до голови переносить. Сам “Дайош” потішався на голос іншим: як би, мовляв, не дістав був у “штани”, то тепер не міг би із спокійним сумлінням лежати поруч раненого побратима. Боліло б серце, що то з його вини Ваня терпить. А так болять “штани” і, так би мовити зрівноважують рахунок.
Увечері прийшов до нас із свойого табору Галайда і оповів, що його хлопці ходили до Грушківки і там довідалися, що загін Лопати в селі Юрчисі, за залізницею. Карателі, по двох тижнях “праці”, стали на відпочинок. Будуть у Юрчисі певно не один день, бож у Лопати там любка — вдова, що у неї любить “гульнути” собі кілька днів по кровавих гульках у селах.
До оповідання Галайди уважно прислухувався Петро. По відході гостей виходжу із землянки подихати вільним повітрям. За хвилину вийшов за мною Петро.
— Пане осаул! Попросіть отамана, щоб пустив мене на пару днів додому.
Голос Петрові здрігався. Не питаю його, чого хоче йти додому, бо знаю, що скаже неправду. Не піде додому, — піде до Лопати порахуватися за дружину і сина.
— Добре, Петре! Скажу отаманові. Важко, щоб згодився, чому — сам знаєш.
— Попросіть. Вас скоріше послухає. А що до того — то може бути спокійним. Попадуся в руки — загину, хоч би там що — слова з мене не витиснуть... Я б сьогодні ще пішов.
Між корчами почулася розмова Петренка і Чорноти, що верталися до землянок, відпровадивши Галайду. Петро іде до підземної стайні поглянути до коней, а я чекаю отамана і Андрія. Як підійшли, передаю їм прохання Петра. Отаман незадоволено нахмурився. Андрій по хвилині задуми махнув рукою.
— Нема що — хай іде. Не пустимо — втече, або застрілиться. Засильно пече хлоця. Що додому — звичайно бреше; піде Лопату вб'є і сам загине. В руки живим не дасться. Треба пустити, отамане.
— Поклич його.
Підходжу до діри проходу у стайню і викликаю Петра. Став перед отаманом, очікуючи “присуду”.
— Хочеш іти?
— Хочу.
— Іди. Та пам'ятай, що як би що — маєш пустити собі кулю. Боже борони — попадешся таки в руки — щоб із тебе жили тягнули — не смієш сказати де зимуєм.
— Не скажу.
Отаман, а за ним і ми стиснули Петрові руку.
— Щасть Боже!
Було добре, що напередодні мороз пустив; під ногами було м'яко, ночі були темні. Андрій ворожив, що на завтра розпустить зовсім. Якщо пару днів так утримається, Петрові буде на руку.
За кілька хвилин Петро, одягнений у звичайну селянську одіж, з револьвером, кинджалом і двома бомбами під свиткою, з хлібом і салом в торбинці пішов лісом у напрямку Грушківки.
Другого вечора мали відомість, що Лопата з карателями забавляється дальше в Юрчисі. Третього дня була неділя.
Про Петра ні слуху, ні духу. Петренко вже непокоївся і жалкував, що пустив.
Коло полудня вартовий з боку жаботинської дороги прибіг до землянки з повідомленням, що корчами, з яру, де були кринички, іде якийсь чоловік. Іде кінським слідом просто до землянок. Воду коням звичайно приносили, та іноді водили їх до криничок. Підковані на гостро копита залишали слід. Одним із таких слідів ішов до нас невідомий гість. Вартові стояли по двоє. Отож один прибіг повідомити, а другий стежить за тим, що йде. Схопивши зброю, вибігаєм із землянки, та на східцях проходу стримуємся. В корчах за стайнею чувся вже хід. Виставивши обережно голови з проходу, вглядаємося з Петренком між корчі. З-поміж корчів виткнувся незнайомий селянин і, нахилившись над проходом у стайню, з цікавістю приглядався. Почувши форкання коней, відскочив і прожогом зник у корчах. Вискакуєм на поверхню: “стій!”
— Кров із носа — треба догнати!
Хвилюється Петренко. Біжимо. Та в корчах тримав уже незнайомого другий вартовий, уставивши йому дуло рушниці між очі. Петренко хвилину приглядається.
— Ти звідкіля?
—Я з Жаботина. Та ось Семен мене знає — зрадів незнайомий, побачивши між козаками, що підбігли, жаботинця.
— Хто тебе послав?
— Ніхто, єй-богу ніхто! Я на Мельничанські хутори іду. При неділі сестру відвідати. Сестра там у мене замужем.
— Чому не йшов дорогою?
— Ну, бо... пішов лісом, навпростець... Дорогу скоротити.
— Чогож ти слідом кінським ішов і убік звернув?
— Та от нечистий поплутав, зацікавило — звідкіля тут кінь узявся!?
— Ну, а тікав чого, як побачив звідкіля узявся?
— Ну, бо... — злякано затявся дядько.
— Бо знаєш звичай... — сумно усміхнувся отаман і звів курок револьвера.
Незнайомий зблід і впав на коліна.
— Помилуйте! Щоб я дітей своїх не побачив — не покажу нікому! Словом ніколи не згадаю, що...
Куля зробила на чолі червону плямку. Отаман сховав револьвера і кивнув козакам на труп.
— Закопайте у яру під корч. Ходім Юрко.
Глянувши з жалем на мертвого незнайомого, іду за отаманом. Може був він звідуном ворога, а може й справді звичайна людська цікавість привела його на край життьової стежки. Чи не однаково?
Ліс — не місто з трамваями і театрами... Його закони тверді, як і ті, що велять деревам рости вгору а на зиму скидати листя. На вазі лежали: доля однієї родини і доля сотень родин.
Наступного світанку вартовий з боку Грушківки повідомив, що лісом іде Петро, несе щось на плечах. Цілою землянкою біжимо назустріч. Петро стояв край корчів коло другого вартового і, важко відсапуючи, витирав рясний піт з обличчя. Поруч лежав лицем до землі якийсь кремезний чоловічина, в одній білизні, зв'язаний. Побачивши нас, Петро по-дитячому радісно усміхнувся і, нахилившись, перекинув зв'язаного горілиць.
В усіх вирвався крик захоплення:
— Лопата!
Знав дехто із нас добре те брутально-гарне, широке обличчя з русявими вусами, бо ж коли ми були у Кам'янці за міліціонерів, не раз доводилося стикатися і розмовляти з грізним начальником карательного загону. Пізнав Лопата і нас з Чорнотою. Апатичний погляд його запалених очей став іще більш безнадійним. Андрій “привітався” та Лопата мовчав, стиснувши уста, мелянхолійно дивлячись у небо.
Обступаєм Петра, розпитуючи подробиці. Петро оповідає:
— Як пан сотник тоді увечері сказав, що карателі у Юрчисі, так мені аж під серцем залоскотало. Я ж Юрчиху і ту вдовичку Лопатину добре знаю.
Тієї ще ночі був я у Юрчисі. Побродив по городах, під вдовину хату заглянув, думав, підловлю Лопату десь на дворі. Не було нагоди. Під ранок пішов до ліса, переднював, увечері знову до села. Цілу ніч патрулював — не мав щастя. У Лопати гості з Кам'янки були, ночували, коло хати вартові цілу ніч крутилися. Ще переднював у лісі, вже й харчі скінчилися.
У неділю щось веселіше виглядало: карателі видно самогону досить замовили — цілий вечір у селі співали, гульки...
Перекрадаюся з города на город, то за стіжок, то за клуню, на дворі темно, під ногами м'яко — не гуркотить. Пси на вулиці за п'яними карателями гавкають.
Коло півночі стихло. Підкрадаюся з города під вікно до вдовички — чую співає сама з Лопатою, та веселі обоє, язики заплітаються. Думаю собі — потягнуть ще самогону — добре спатимуть. Піду гляну, що довкола. На вулиці за ворітьми — варта з кулеметом, — теж поспівує. На подвір'ї — нікого. Пса нема. Вернувся під те саме вікно. Заслонене, та вверху щілина. Вилажу на сливку, аж серце зраділо, як побачив “приятеля”.
Сидить за столом, обнявши вдовичку, а вона вже хилиться — перебрала самогону. Лопата ще пару чарок вихилив і лягають спати. Зачекав я годину — починаю коло хати ворожити — як до середини достатися.
Вибирати те вікно — можуть прокинутися. Можна через друге до комори — а ну ж бо комора замкнена. Сливка під хатою до стріхи тулиться. Знайшов ще дрючок — видрався на покриття. Прорізав кинджалом та пробрав сніпки — спустився на горище. По драбині у сіни. Пробую двері на двір — засунені. Відхиляю тихо хатні — храплять мої голубки обоє на ліжку, аж луна по хаті йде. Відшукав напомацки у запічку макогона, погладив ним по голові і Лопату і вдовичку, щоб приголомшити на якийсь час, тоді зв'язав гарненько руки, ноги пасмами ниток — вдовичка їх на жердці досить розвісила, заткнув у роти по ганчірці і... маю вже час розглянутися.
Засвітити не можна, щоб вартовий бува за чим під вікно не підліз. Намацав у сінях мішок високий із збіжжям. Висипав на долівку, спакував у нього непритомного Лопату, відімкнув вікно на город, витягнув на двір і поніс. Важкий д'явол, та так мені весело нести. За селом вже прочунявся — почав бурикатися. Скинув я мішок з плечей, намацав голову, погладив ручкою “нагана” — заспокоївся знову на якийсь час. Дальше на полі, як почав знову бурикатися, думаю — що буду чорта двигати, хай своїми ногами йде. Висипав його з мішка, розв'язав ноги — йди! Не хоче. Підведу — назад сідає. Нема ради — треба пакувати і дальше нести. Як забрикається — приглушу. Так і приніс...
Відсапувався.
— На чорта ж ти його двигав — було в хаті прикінчити…
— Та що ви говорите. Як би ж то виглядало? Я його розпитаю ще, як мій синок виглядав...
Лопата, вже без ганчірки у роті, мовчки слухав оповідання Петра. Апатія чередувалася в його очах із злістю — звичайно на самого себе. Почувши, що Петро збирається “розпитувати” про синка, Лопата скрипнув зубами і зажмурив очі.
На знак Петренка козаки підхопили зв'язаного карателя і понесли корчами до землянок. Тепер уже може довідатися, де зимують “холодноярські бандити”... Змучений Петро ніс за ним мішок. Ростелив його на галявці між корчами, коло штабової землянки.
— Положіть приятеля тут — хай полежить, поки я щось з'їм.
Поки Петро підкріплявся у землянці — пробуєм нав'язати з Лопатою розмову. Та даремно. Мовчав, стиснувши уста і брови. Знав, що нема вже сили, яка моглаб вирятувати його від смерти.
Поснідавши, Петро вийшов із землянки з старою позубленою шаблею, що нею дід Гармаш перегортав вогонь у печі. Відходимо набік, щоб не перешкоджувати розмові “приятелів”.
Ставши над Лопатою, Петро сперся шаблею на нього і з спокійною міною дивився йому в обличчя. Тупа шабля повільно вгрузала у жирний живіт Лопати. Заричав крізь стиснуті зуби. Петро покрутив шаблею і дав їй інший напрямок. “Забий відразу — я тебе прошу!" — вирвалося благально з грудей карателя. Петро усміхнувся.
— А чи моя Христя дуже у тебе просилася?
Лопата заціпив зуби і глухо ричав.
— Добре — заб'ю відразу, але як оповіш мені як мій синок виглядав, подрібно, як ти його викинув з матері, чи кричав уже, чи ручками рухав... Оповідай.
Лопата ричав.
Шарпаю Петренка за рукав.
— Отамане, піду скажу, щоб прикінчив. Почорта ця комедія!
Чорнота поклав мені на плече руку.
— Не мішайся. Не твоїй жінці він живіт розпоров, не ти його півтора десятка верстов на плечах ніс.
Петро “розпитував” дальше. Відкинувши шаблю, витягнув ніж і присів коло Лопати. Повернувши за ніс голову, показав на вхід до землянки.
— Бачиш — отут холодноярці зимують. У цій землянці штаб, от там друга, третя, отам коні…
— Як зайти вночі звідтіль, або звідтіль і раптово наскочити — можна усіх під землею замкнути. Роздивися добре, бо ти ще живий у Кам'янці будеш, з приятелями чекістами побачишся. Тільки вже не скажеш їм нічого...
Розважив дулом револьвера затиснуті зуби і, вхопивши язик Лопати, відрізав половину ножем.
— І не напишеш...
Обережно, щоб не ушкодити артерій, підважив і перетяв сухожилля на обох руках.
— І не поведеш. — Зробив те саме на ногах. Поростинав і зняв пасми конопляних ниток, що ними був обмотаний Лопата. Лежав тепер з обезаладненими руками й ногами, викидаючи рухом голови кров із рота. Глухо стогнав, але дужий організм колишнього чигиринського багатія-злодійського батька і каторжника ще не збирався розлучатися з життям.
Петро підійшов до нас.
— Пане отамане, поможіть якось “приятеля” до Кам'янки відставити. Аби на кам'янську дорогу — там хтось забере і завезе.
Думка сподобалася і Петренкові і Чорноті. Запитавши згоди отамана, Андрій наказав виводити із землянки й сідлати коні. Принесли два тонких деревця на ноші, винесли із стайні дергу. Андрій дергу відкинув.
— У мене Лопата вартий на килимі до Кам'янки вернутися. Зчепили на дрючках килим і Лопата, коливаючись між двома кіньми, поїхав до повітового центру Чигиринщини.
Плян удався якнайкраще. На кам'янській дорозі кіннота затримала підводи, що везли до Кам'янки развйорстку. Забравши з однієї на сідла мішки з вівсом, поклали на їх місце килим із Лопатою. Чорнота дав поквітовання за овес і написав записку до голови повітового ревкому з проханням заопікуватися Лопатою, бо... у Холодному Яру лікарні немає…
Під кінець тижня ходила у розвідку до Кам'янки Оля. Побувала на похороні Лопати. Помер у лікарні на четвертий день. Його “пригода” до краю озлобила, але й налякала представників червоної влади. Коло мешкань чигиринських совітських владарів у самій Кам'янці стоїть тепер уночі постійна варта. Бояться, щоб не довелося з ліжка “прогулятися” до Холодного Яру. Населення тихо радіє і з різними варіянтами переоповідає таємничу справу викрадення і унешкодливлення начальника карзагону. На урочистому похороні промовляли: голова ревкому, чека, парткому, представник центру. Присягали помсту, обіцяли... “зрівняти із землею Холодний Яр”…
Карательний загін перевели до Кам'янки і призначили йому нового начальника — жидка із Чека. Карателі, що хотіли мати за начальника когось із своїх, другого ж таки дня розсварилися з новим “шефом”. Чоловік із двадцять лопатівців перейшло на службу безпосередньо до Чека, останні розбіглися хто куди. Грізний загін — пострах сіл і повстанців, що не могли йому нічого вдіяти — перестав існувати. Зліквідував його один Петрусь-“жінка-журиться”.
Дні збігали. Мороз то кріпшав, то зникав. Перепадав, не залежуючись довго, сніжок. Життя у землянках минало нормально, без незвичайних пригод. “Дайош” свобідно сідав уже на “штани” і опікувався по материнськи раненим побратимом. Соловій по кількох днях погіршення, гарячки і “тягнення жил” чувся краще. Вже переходжувався, спираючись на плече побратима. Дід Гармаш підтрунював над ними, що не маючи ані відповідної зброї, ані коней, будуть тепер у нього підручними коло печі.
Одного ранку зв'язок-мельничанин прийшов із повідомленням, що до Мельників приїхав роз'їзд Чорноліського полку. Хмара повідомляв, що йде з полком у гостину до Холодного Яру. Хоче порозмовляти з нами.
Петренко передав по землянках наказ, щоб усі лісовики, залишивши в таборах варту, йшли до Мельників. Їдемо з кінною сотнею наперед. Застояні коні вибрикують, просять руху.
Лише отаман повідомив село, щоб готовилося погостити чорнолісців та й своїх лісовиків, на схилі головківської гори показалася чорноліська кіннота. Їдемо назустріч. Поруч Хмари, у темнозеленій черкесці й шапці з чорної кримки, їхав верхівець у короткій куртці і... рясній вишневій спідниці. Тепла чорна хустка на голові, карабінка за плечима, револьвер і невеличкий кинджал на поясі. Дівчина певною рукою провадила гарячого карого коня, весело поблискуючи з-під хустини великими чорними очима. Збудована була міцно, з коня ізскочила легко. Хмара представляє:
— Новий отаман Чорноліського полку — дарма що в спідниці... Робимо великі очі. По дорозі до хати чорноліський полковник оповів, що Катря ватажкувала раніше в невеличкому партизанському загоні на Лівобережжі. Прилучилася з ним до Махна, а як Махно об'єднався з червоними, утекла з кількома хлопцями за Дніпро і пробилася до Чорного ліса. Присутність її на чолі полку була Хмарі вигідною. Підчас партизанських рейдів у дальші від Чорного ліса околиці, селяни приймали Чорноліський полк за партизанський загін Марусі, а воно краще, щоб за нароблені червоним шкоди “відповідав” хтось, що в тих околицях не існував, ніж малиб бува відповісти села попід Чорним лісом.
За столом оповідає Хмара про свої справи. Полк викопав у Чорному лісі землянки для козаків і коней. Та у лісах, далеко від сіл, важко прогодувати довший час майже триста коней. Землянки із запасом харчів та фуражу приготовлені на випадок, як би притиснула потреба зникнути на якийсь час. Покищо чорнолісці роблять ближчі й дальші рейди, нищучи червоні частини і осередки влади. Тепер Хмара вибрався за Кам'янку, в напрямку Цвіткової й Шполи.
Скінчивши оповідати, чорноліський полковник запитуюче глянув на Петренка.
— Ну а виж що? — Як борсуки — на цілу зиму вже у нори залізли?
— Ну, цілу зиму під землею не висидиш. Закоптяться хлопці. Будем прогульки робити. За залізницю... Замерзне добре Дніпро — можна буде на лівий берег скочити.
— Давай тепер разом за залізницю прогуляємся.
— Можна. Піших на підводи посадимо, подрочимо “товаришів” з тамтого боку Кам'янки, щоб менше охоти мали в цей бік показуватися. Ну, а що, Пилипе, не привезли твої гончарі чогось нового цікавого?
Книга: Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр
ЗМІСТ
На попередню
|
|
