Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр
Катря вернулася опівночі. Зробила солідного гака полями. Дядько, у селі де стояв “загін Вернигори”, відразу від неї відшився. Впросилася ночувати до хати, з якої хлопець у козаки до “Вернигори” записався. Радів, не підозріваючи, що “козакувати” буде доби зодві, поки відведе “Вернигора” дальше від хати. Одержав вже коня і зброю. Випадково знав напрямок ранішнього руху загону, бо сам “батько” розпитував його про села, що були по дорозі. Із розмови у хаті довідалася про напрямок і Катря. Ніхто її у селі не зачіпав, хоч ходила поглянути, — видно “дядько” поінформував зараня “батька”. По вечері й розмові у хаті, де мала ночувати, пішла ніби на умовлене з якимось “козаком” побачення і висмикнулася городами на поля.
Розкладаємо на столі Хмарину “десятиверстку” і починаєм ворожить, як краще “батька Вернигору” на сільце вхопити. У селі незручно. Маєм ще час засідку робити, тим більше, що йтиме загін через ліс над річкою Гнилим Тикичем. Аби тільки вдалося оточити, битися ж із “своїми” напевно не буде.
Виминаємо далеко ночівлю “петлюрівців” і світанком заховуємося двома широкими лавами у лісі обабіч дороги, що нею мав проходити загін ”батька Вернигори“.
Тачанки з кулеметами станули дальше на дорозі, за заворотом, щоб не було їх видно.
Стояли годин зо дні. Тиснув гарний морозець. Перемерзли і хлопці і коні. А ”батька“ не чувати.
Кінцями лав, що мали замкнути дальшу дорогу, командували ми удвох із Хмарою. Кінцями, що мали замкнути відворот — Чорнота із Загороднім.
Почали вже сумніватися, чи піде цією дорогою. На дорозі почувся хід коней, запряжених у сані. Хто їде — з-поміж дерев здалека не видно. Спинити — діло тачанок. Там, звичайно, спинили, а що мій кінець лави був найближчий до тачанок — прибіг до мене зв'язок.
— Дядька, що був учора в штабі, затримали. З ним за візника другий — теж не місцевий.
— Добре. Зв'язати обох.
— Вже зв'язані. Просить, щоб до командира або воєнкома їх відвести.
Іду до тачанок. Дядько сидить на санях із зв'язаними руками і ногами. Шнурків хлопці не жалували, з наказу Хмари кожний козак мав із собою метрів зо два. Вчорашній ”знайомий“ усміхнувся до мене і заговорив зовсім інтелігентно.
— Товариш адьютант! То маленьке непорозуміння.
— Що непорозуміння?! Що ти шпигун з банди Вернигори?! Я ще вчора це знав! Де банда?!
— Повторюю, що це непорозуміння. Я не маю права говорити вам того, що скаже вам сам Вернигора, бо він такий Вернигора, як ви Хмара. Я і цього не мав права вам сказати, та коли так склалося, що ви на нас засіли, то треба запобігти, щоб не було жертв. Прошу вас — не стріляйте, як загін надійде. Переговоріть з начальником. Звідти стріляти не будуть. Найкраще — пошліть мене, я йому все виясню.
На дорозі почувся хід других саней. Кулеметчики побігли з наготовленими рушницями до завороту. ”Знайомий“ усміхнувся:
— Це теж наші. Без зброї. Загін надійде приблизно за годину.
Зв'язали ще двох ”немісцевих“. Ще є час. Їду до Хмари, а з ним разом до Чорноти і Загороднього. Порадившись, зміняєм плян. Оточувати і атакувати — все таки, в замішанні, може хтось утекти в ліс. Краще, як загін ”батька“ в'їде між наші лави, я піду із ”дядьком“ на переговори до ”Вернигори“ і запропоную до вияснення справи здати зброю.
Вернувшись, наказую розв'язати ”знайомого“ і відводжу його набік.
— Кажіть просто — чому ми маєм не стріляти по банді?! Тільки не беріть нас на жадні “фокуси”, бо втекти ні вам, ні тим вже не вдасться. Сімсот кіннотчиків стоїть з обох боків у лісі, а з будьоновцями — жарти погані.
— Я вам скажу. Тільки прошу вас не згадувати про те начальникові. Тільки він має право те говорити, нам заборонено під страхом розстрілу. Ми — ніяка банда, тільки особливий загін Вучека по боротьбі з бандитизмом. Жупани, прапор — то тільки маскарада, приманка на бандитів.
Роблю заклопотану міну.
— Ну, бачте, може воно і так, але нас вислав штаб дивізії зліквідувати власне банду Вернигори.
— То непорозуміння.
— Можливо. Зараз я поговорю з комполка.
Відводжу ”дядька“ до тачанки. За кілька хвилин вертаюся.
— Справа така. Підете зо мною назустріч вашому начальникові пояснити йому справу і скажемо, щоб загін склав зброю. Відведемо вас до штабу дивізії — хай там роблять, що хотять. На себе брати відповідальности не хочемо.
— Та хай вже й так. Кажу, тільки — аби без жертв обійшлося. Бо і вас за те не похвалять.
— Чи загін висилає вперед роз'їзди?
— Переважно ні. Пощо? Чотири агенти ще звечора вперед поїхали. Ну і ми вперед виїхали. А двічі стільки агентів тил та боки охороняє, — додає задоволене агент, мовляв, бач як у нас добре поставлено!
За півгодини у лісі почулася пісня кінноти “Ой гук мати гук”. Тачанки наготовили кулемети. Як загін наблизився, виходжу з агентом до завороту дороги. Вглядівши нас, начальник спинив відділ і під'їхав до нас з незадоволеною міною.
Спитав:
— Що сталося, Лисий?
Агент рухнув бровами і руками.
— Сталося непорозуміння, товаришу начальник. Будьоновці приняли нас за банду, ну і... прислідили. Тепер ми оточені — сімсот кіннотчиків у лісі. Кажуть, щоб ми здали зброю, до вияснення.
”Вернигора“ глянув по лісі.
— Як оточені?
Прикладаю руку до шапки:
— Так є — оточені. Прошу переконатися.
Закладаю в рот пальці і посилаю в ліс умовний свист. Начальник вилаявся і зліз з коня.
— Чи не можна б без комедій?! Ви хто такий?
Витягаю документ.
— Адьютант 84 кавполка.
— До ста чортів! Та ж ви у Криму недавно були!
— Були. Тепер вся 11 дивізія вийшла на Махна і ліквідацію банд.
— Так от що, товаришу. Як бачу — то мій агент вже вам щось трохи пояснив. Не потребуєте тягнути сюди червоноармійців, щоб потім непотрібно язиками плескали. Ось мій документ. Я уповноважений ВУЧЕКА — Алов. Можете переглянути і можемо собі порозумітися — кожний в свою дорогу.
Поміж деревами виткнулися перші кіннотчики наших лав.
Загін заворушився. Начальник нервово глянув на своїх.
— А чорт! Я й забув! Сєнька! Саринь на кічку! — Раз-два! За коротку хвилину дванадцять добровольців з останньої стоянки були обеззброєні і пов'язані. Начальник крикнув своїм злізти з коней і стояти спокійно.
— Це я сказав пов'язати бандитів, що пристали до мене. Отже, товариш адьютант, ви зробили дурницю. Та пропало. Де командир полка?
Під'їхав Хмара. Передаю йому документ Алова і поясняю в чому справа. Хмара пхикає.
— Документ... Що документ?! У Махна он кожний бандит має документ, що він чекіст.
Алов нахмурився.
— Числіться з словами, товаришу! Це вам нічого не каже? — ткнув пальцем у якусь формулку із літер і цифр на ріжку посвідчення.
— Ні. Не каже.
— Ну, звичайно, до Криму хіба вам не вислали і мене, ідіоти, не повідомили про вас, щоб порозумітися.
— Ну, коротше — як ми із цього положення вийдемо?
— Здайте зброю, відведем вас до штабу дивізії, — якщо ви дійсно чекісти, а не бандити — там вас відпустять. Я відповідати за вас не хочу, приказ маю — і його виконую.
— А де штаб?
Хмара назвав село.
— Але ж учора там не було ніякого штабу! Про вас то я вже знав.
— Штаб сьогодні мав туди перейти.
— Але попереджую, товаришу комполка, що ви без потреби нас розшифровуєте і напевно будете за це покарані.
— Я маю наказ. Прошу сказати відділові, щоб здали зброю, бо накажу роззброїти силою.
Наша лава вже щільно оточила відділ і тримала рушниці напоготівлі. Алов дав наказ скласти зброю.
Поки наші хлопці злізали з коней, відбирали зброю і обшукували чекістів, питаю Алова, як він, росіянин з прізвища, такі промови у селах по ”хахлацьки“ висмалював.
— То вас нічого не обходить. Я для вас Алов — і тільки. У мене всі хлопці, — додав по хвилині, — по українські говорять. Тут, товаришу, самий ”цвіт“! З цілої України ВУЧЕКА найвірніших комуністів позбирала. Матроси... Шахтарі...
Чекісти вже були роззброєні. Хмара попросив у Алова зброю. Зняв козацьку шаблю, витягнув із-за зеленого широкого пояса поверх жупана мавзер. Витягнув із кишені бравнінг, Хмара крикнув до хлопців, щоб пов'язали всім руки. Алов скипів:
— Пощо?! Що, ви думаєте нас пішки гнати, чи що?!
— Ні. На коні вас висадимо. Ви арештовані — прошу підпорядковуватися! Руки назад!
Спробував було сперечатися, та побачивши під носом дула револьверів, дав зв'язати руки.
— Ви ще пожалієте... — Просичав багровий від злости.
— Можливо — буркнув Андрій, стягаючи руки агентові, що вів переговори. — Ну — готово! Вивести набік добровольців і розв'язати їм руки! — крикнув вже по-українському.
Алов зніяковів.
— Тож бандити!
— Для кого бандити — для нас свої.
— Що за дурні жарти?!
— Звичайні собі партизанські жарти. Маємо честь представитися, ”батьку Вернигора“: Хмара... Загородній... Чорнота... Залізняк... Давно за тобою полюємо... Але ж і пошився ти сьогодні в дурні.
Козачня зареготалася. Алов глянув по обличчях і, нарешті зрозумів, зблід. Потім закинув назад голову й істерично зареготався.
Добровольці розгублено розглядалися, не переваривши ще в головах, що діється. Як віддали їм зброю і пояснили, що їх чекало — раділи як діти.
При загоні чекістів було дві тачанки з кулеметами і два вози під добровольців. На одному возі були й інструменти, що ними потім закопували вбитих хлопців. В кобурі Алова були грубі записники, де були позанотовувані всі, ще живі, “петлюрівські контрреволюціонери” і із сіл, що в них ”батько Вернигора“ Петлюрі “дорогу промощував”.
Зв'язаних по парі чекістів повели лісом до ріки. Прорубали три ополонки в льоду. Роздягнули, не розв'язуючи, шаблями та кінджалами жупани й широкі штани.
По-одному підводили до ополонок і, розрубавши шаблею череп, пускали під лід. Останнім шуснув у Гнилий Тикач “батько Вернигора”.
У лісі розклали вогнища й спалили на них жупани, шаравари і шлики. Прапор зняли із списа й заховали на тачанці. Придасться.
Із кишень Алова перемандрували в мою ”адьютантську“ сумку штамп та кругла печатка: “Всєукраїнская чрезвичайная комісія. Особая група по борьбє с політіческім бандітізмом”. Теж пригодиться.
Переходимо Тикач й іншими шляхами йдемо у свояси. Треба одягнути в червону уніформу добровольців, що пішли до “батька Вернигори” з мріями про жупани і шаравари, треба заповнити вільні сідла своїми хлопцями. Поповнення по дорозі не приймали і свойого правдивого обличчя не зраджували. Зрідка траплявся випадок, що на стоянці з'являлося до нас пара-кілька хлопців, що мали бажання на охотника в червоній кінноті послужити. Та ми за прикладом Алова не йшли і просто наганяли їх в зашию із штабу. Зрештою, можна було і помилитися: могли хлопці на охотника йти, щоб потім з конями і зброєю утекти до ліса.
Зрідка зникав з поверхні землі якийсь представник червоної власті, що нефортунно попався під руки на дорозі, або тайний агент чека, що приходив до штабу з доносом на ”бандитів“, або міліціонер, що замість злодіїв пильнувати, у ”політику” носа встромляв. Вибраних у селах сельрад та комнезамів не зачіпали. Були, бо мусіли бути, а розбиратися хто із вибраних душею із Лєніном, а хто із Петлюрою — забагато мороки.
У великому селі поблизу Умані — не пригадую як називалося — стали на відпочинок по сусідству з 135 полком червоної піхоти. Полк недавно прибув із польського фронту і стояв гарнізоном у цукроварні, щоб охоронити її від повстанців. Мав коло чотирьохсот червоноармійців і... два кулемети.
Район був неспокійний, часто тряплялися у селах випадки кровавих ”непорозумінь“ з червоними, та полк умиротворювати й роззброювати села чомусь не спішився.
Стаєм у центрі села, штаб примістився в школі. На блянкеті “особой групи ВУЧЕКА” пишу до комполка 135 записку, щоб негайно прибув із воєнкомом до нашого штабу для устійнення співпраці в операціях проти петлюрівської банди Хмари, що з'явилася в околицях. Підписую — Алов, ставлю в ріжку таємну ”формулку“. Повіз записку до червоного штабу сам один ”Дайош“.
За чверть години командир полку і воєнком в супроводі двох червоноармійців приїхали верхи до школи.
В кімнатці учительки, що сама втекла від ”будьоновців” у село, відразу роззброюєм червоне начальство. Воєнкома зв'язали, заткали йому рот і замкнули в комірчині, командира берем на допит. Довідуємося, що він змобілізований москаль-офіцер, про те тільки й мріяв, щоб звільнитися й поїхати до дому. Полк на польському фронті був розбитий, поповнився недавно змобілізованими українцями.
Червоноармійський склад не певний, не ховається навіть із своїми симпатіями до повстанців. Комуністів тільки й є, що воєнком та два ротні політруки. Зробили вже відповідне донесення, щоб полк “перечистити”.
Словом чести гварантуємо командирові життя, якщо допоможе без бою роззброїти полк. В такому випадку матиме запевнений розстріл від своїх, але погоджується взяти від нас добрі документи на чуже прізвище й поїхати собі на чотири вітри. Документи вишукую йому серед запасу забраного у “батька Вернигори”.
Командир пише записку до свого помішника, що залишився в цукроварні. Наказує негайно привести полк на площу коло школи. Відсилає записку одним із червоноармійців, що стояли з кіньми під школою.
За півгодини полк вишикований перед школою. Наші ”будьонівці”, ніби з цікавости, зібралися й оточили гуртами червоні шеренги.
Помішник командира полку, що зайшов доложити про виконання наказу, пішов зв'язаний до воєнкома. Викликали по одному ротних командирів та політруків, пов'язали і поскладали рядочком у комірчині.
Виходимо в супроводі командира полку на ґанок школи — “приймати парад". Хмара суворо глянув по червоних шерегах, подав по московському команду:
— Струнко! По порядку чисел — розлічись!
Червоноармійці послушно перелічилися і знову виструнилися.
— Покласти рушниці!
Із змішанням в обличчях червоноармійці поклали рушниці на землю.
— Обернись!
Обернулись.
— Вісім кроків — кроком руш!
Шереги відійшли вісім кроків і станули. Наші хлопці позбирали і віднесли на бік зброю. Хмара наказує червоноармійцям забрати в цукроварні свої речі й розійтися по домах — мовляв, такий маніфест від Троцького прийшов. Червоноармійців припрошувати до цього не треба. Селяне здивовано приглядалися до “демобілізації” та побачивши, що воєнкома і двох політруків зарубали шаблями біля ґанку школи, стали зголошуватися по відібрані у червоних рушниці. Роздали сотку, решту повезли із собою й роздали в дальших селах. Командирів вивезли із села й нагнали кожнього в інший бік.
Поблизу Капітонівки довідалися, що поки нас не було, сталася прикра історія. Найбільш зіпсувала вона настрій Загородньому, що на ньому лежала моральна відповідальність за те, що сталося. Він відстояв життя шоферові Спасибенкові й залишив його на хуторі під опікою своїх людей. Наказав, що правда, стерегти, але не крився з думкою, що по розмовах із шофером повірив йому, що то своя людина, до Чека попав випадково не по своїй волі, до большевизму відноситься в душі вороже. Повірили у це по ”солодких“ розмовах і хлопці, що мали стерегти шофера. А якщо ”своя людина“ — то не будеш за ним поп'ятах із рушницею ходити. Прикинувся, що занедужав важко, а в ночі утік. За пару днів привіз із Кам'янки відділ чекістів та міліціонерів. Забрали заховане в клуні авто, господаря застрілили, застрілили ще кількох, що не встигли утекти, спалили хутір. Шукали за трупами Козіцького і Соколова, та не знайшли. Пропала також і частина одіжі хлопців та будьоновських одностроїв, що були заховані на тому хуторі.
Загородній готов був застрілитися. Та примирився з фактом, давши клятву, що в майбутньому ніколи вже нерозсудно не пожаліє, хоч би звався навіть Шевченко, не тільки Спасибенко.
Поки Хмара поповнював полк у селах попід Чорним лісом, зв'язуємося з Холодним Яром. Там все по старому, за нами не плачуть, благословив Петренко гуляти дальше. Про історію з автом вже знав — була холодноярська розвідниця у Кам'янці, як тріюмфально верталися чекісти, волочучи за автом вбитих “бандитів”. Спасибенко у Кам'янці — ”герой дня“. Гримав Петренко у записці, що не відставили авта відразу до Холодного Яру. Шоферів між холодноярцями є декілька — можна було автом колись до Кам'янки ускочити і серед дня ”сміху“ наробити.
Обмундурувавши будьоновськими рештками “новобранців”, йдемо на Херсонщину. Проходимо шляхом, що ним минулого року везли мене і Зінченка, зв'язаних, до єлісаветської Чека. Відшукали дальше і могилку трьох холодноярців, розстріляних тоді при шляху. Заспівали хлопцям ”Заповіт“.
Одного дня довідалися, що в недалекому селі над Інгулом дере развйорству продовольча комісія із Єлісаветграду. Ночує там.
Робимо перехід і як тільки стемніло комісія сиділа вже пов'язана у сельраді. Як і звичайно у продовольчих справах — переважно молоді жидки. Ані в голову їм не прийшло боронитися або втікати від “будьонівців”. Навпаки, комісар при нашому в'їзді до села чуло стиснув руку Хмарі й мені, пообіцяв дати вівса для коней та сала і яєць для ”червоноармійців“. Ну, а ми за те поможемо здерти завтра з села, що належиться, бо... чортові хахли страшно несвідомі й не хочуть стільки дати, як він вимагає. Вже і арештував і шомполів декому казав всипати — не помагає. Позакопували у землю і кажуть, що нема. А людей, щоб притиснути добре село, у нього замало. Всього п'ятнадцять продармійців та начальник місцевої міліції. Та з того мало користи, — слабохарактерний,не хоче ні кричати ні бити.
Вислухавши з коня комісарову мову, кажу йому, щоб негайно зібрав до сельради всю комісію, бо за нами банда Хмари гониться — будемо їй у цьому селі бій давати. Комісар пустив душу в п'ятки і погнав продармійця, що був при ньому, збирати своїх. Налякана комісія якстій збіглася до сельради, ну а роззброїти й пов'язати всіх було для Загороднього на пару хвилин роботи.
Поставивши коней, ідемо із Хмарою до сельради. Господар, що знав чорноліського полковника з минулих рейдів, відпроваджує нас.
— Там, пане полковнику, із тими харцизяками нашого волосного начальника міліції арештували. Так той... Його б можна відпустити... Свій — українець, добрий чолов'яга.
Махаю рукою.
— Знаєм ми тих ”своїх“! Минулого року помилували ми такого ”свого начміла” — так він потім віддячився.
— Та як уважаєте. А тільки направду шкода. Добрий чоловік... Для злодіїв строгий, а що для чесних селян — нікому кривди не зробив. Ще й вступався часом, от хочби перед отими живодерами.
Коло сельради юрба селян, переважно жінок. Поприходили з киями та рогачами, хочуть комісію бити за кривди, що їм чинила. Хмара вихопив у якоїсь цокотухи рогача і погнав ним юрбу від сельради.
— Киш до хати, одна з другим, як не хочеш щоб тобі її завтра спалили!
Озлоблена юрба забувала, що за півхвилини гніву село може страшно відпокутувати. Донести владі, що самі селяне з комісією розправилися, знайдеться хтось у селі напевно. Ми комісію арештували, ми з нею і “порядок зробимо”. Самі за те перед червоними відповідаємо, а нам розлогих шляхів України — не спалять.
Комісія “засідала” у сельраді на лавках попід стінами. З краю сидів кремезний чоловічина у шинелі із міліцейськими петлицями. Глянувши в обличчя, починаю пригадувати собі, де я його бачив. Ну, безперечно десь із ним зустрічався, але де, коли? Підходжу до нього.
— Ви начальник міліції?
— Так. Я начальник володимирської волосної міліції.
Почувши низький приємний барітон, усміхаюся до нього. Перед очима відразу стала ”буцигарня“ у Володимирівці, до якої вкинули мене і Зінкевича, зв'язаних дротом, з порозбиваними прикладами обличчями і тілом. Цей самий барітон ласкаво питає: “Може ви, хлопці, їсти хочете?” Не їсти хотілося — спрага мучила. Не дозволяла варта розв'язати рук, — став начальник міліції на коліна і напоїв мене і Гната квасним молоком із гладущика, — сам приніс його із села... Як і тоді ворохнулося в грудях почуття теплої вдячности.
— Ви мене не упізнаєте?
Начміл зніяковів. Упізнати, звичайно, не міг. Бачив мене раз у темряві, а до того так ”розмальованого“ червоноармійськими кольорами, що й рідна мама не пізнала би. Бідолага намагався розгадати на мойому обличчі, що криється для нього за моїм запитанням: зле чи добре? Покрутив заперечуюче головою.
— А пригадуєте, весною везла червона кіннота двох повстанців через Володимирку. Ночували у вашій “холодній”. Молока квасного ви їм приносили.
Начальник відверто усміхнувся.
— Невже то ви були?
— Так. Один був я.
— А що з тим, другим?
— Загинув.
— Я, правду сказати, думав, що оба в дорозі помрете. А скажіть правду. Що ви зо мною зробите? Вб'єте?
— А як ви думаєте?
— Скажу вам правду. Поки з вами не розмовляв, то був певний, що піду разом з оцими, — кивнув бородою на комісію, — в Інгул під лід. Бо ж так уже ведеться. Тепер сам не знаю, що думати.
— Ви показували тоді начальникові варти партбілет. Ви комуніст?
— Був колись щирим комуністом. Тепер, от так тільки, по старій пам'яті — член партії. Я шахтар з Донбасу, а ми майже усі були комуністами. Потім побачив я, що не те то все, за що ми боролися. Не можу дивитися на ті всі несправедливости. Вб'єте мене тепер — не зробите совітській власти шкоди, а собі користи.
Відводжу набік Хмару.
— Подаруй мені цього начальника, хочу йому за квасне молоко життя подарувати.
— Про мене... Даруй.
Загородній, пригадавши, певно, Спасибенка, запротестував. Та Андрій мене підтримав.
— Голосую — за. Мене й селяне за нього просили. Тільки не забувай, що як тих поб'єм, а його пустимо, довго не натішиться: розстріляє Чека — скажуть, що зв'язок з бандитами має.
Розмовляю ще окремо з начмілом, що сам знає, що як відпустимо ми, то Чека не помилує. Даю йому підходящі документи на інше прізвище, даю гроші на дорогу. Виводимо усіх ”арештованих“ разом із села. За селом, над річкою, передягаю начміла у цивільний плащ і шапку. Дороги тут розминалися: начальник міліції йшов до залізниці, щоб крадькома від'їхати на Кавказ; продовольча комісія направлялася в Інгул — рибу під льодом ловити.
Тієїж ночі робимо перехід аж під самий Єлисаветград. Ранком зліквідували чоту елісаветградської кінної школи червоних командирів, що виїхали на тактичні вправи. Курсанти приняли нас, звичайно, за своїх і, розминаючись із нами на шляху, навіть не зауважили, як попали під наші шаблі. Співали собі, виструнчившись у сідлах, щоб показати “будьоновцям”, які вони молодці.
Зробивши з вісімдесять кілометрів походу, стаєм відпочивати у Великій Висці. Місцева совєтська вдасть радо нас вітала. Не зачіпали її, намітили лише пару шкідливіших типів, щоб ”арештувати“ їх при виході.
Увечорі довідуємося, що в недалекому селі заночував якийсь відділ. Мало людей — багато кулеметів. Видають себе за ”ударную групу“ Чека, але Хмари звідун, що приніс ту відомість, каже що то щось ”підозріле“. Чи, бува, не партизани...
Пішла у розвідку Катря і, не забарившись, вернулася підводою. З нею приїхали степові повстанські ватажки — Терещенко і Копач. Терещенко — невисокий огрядний чоловічина з великою чорною бородою — сердешно привітався з Хмарою, з яким давно знався. Копач — інтелігентний діяльний повстанець, що стратив свій відділ в нещасливих боях з червоними. Дніпровський партизанський загін. Власне, врангелівський тільки “з походження”. Командує ним колишній старшина ”синьожупанників“ поручник Баранів, полтавець, мобілізований Денікіном. Крім нього у відділі двадцятьодин чоловік на семи таврицьких тачанках: тринадцять українців-рибалок з Озівського побережжя, вісім українців-кубанців. Озброєння відділу: автоматичні револьвери, переважко “кольти”, бомби і... чотирнадцять новеньких англійських кулеметів з великим запасом набоїв. До кожного кулемета — майже п'ятьдесять кружків, тобто по дві й півтисячки куль. Відділ зформувався у врангелівськгй армії за ініціятивою Бараніва, ніби то із завданням шарпати червоне запілля понад Дніпром. В дійсности Баранів мав досить божевільний плян: вискочити з Криму і з цим невеличким гуртком продертися через цілу Україну до українського війська. Заскочений в час підготовки побідним червоним наступом, не відступив разом із Врангелем у глиб Криму. Прорвався вночі крізь червоні й махнівські частини і пішов на Україну тим самим шляхом, що вони наступали — через Сиваші. Комишеві джунглі Гнилого моря його рибалки знали з дитинства, знали куди і як іти, щоб льоду не заламати.
Терещенко і Копач зустрілися з Баранівим вже поцейбіч Дніпра на Запоріжжі. Прилучилися до нього, щоб разом до Збруча мандрувати. Із Запоріжжя мусіли виривати як скоріше, бо там товчеться, як Марко по пеклі, батько Махно. Гонений 1-ою кінною армією Будьонного, перескочив по льоду Дніпро і одного туманного дня врізався несподівано для самого себе в колони 2-ої кінної армії Жлоби, що йшли до Дніпра загородити Махнові шлях на Правобережжя. Розігнав ту армію так, що тиждень потім збиралася. Перемішавшись на шляхах, противники розминулися. Махно втратив свої гармати і обоз, що мусіли триматися шляхів, натомість захопив гармати і обоз 2-ої кінної армії. Тепер виробляє у степах понад Дніпром такі ”маневри“, що червона кіннота ганяється за ним кругами, як пес за власним хвостом.
Зустрічі з нами Терещенко і Копач раділи: приїхали із заміром об'єднати Бараніва з нами. Хмара заклопотано чухав потилицю.
— Та воно не погано. Чотирнадцять “люїсів”... Пусти таку пачку під бік, так вона тобі полк у п'ять секунд висіче. А чи ти певний, — звернувся до Терещенка, — що то не фортель якийсь большевицький з тим Дніпровим загоном?
— Не сумнівайся. Вони ж при нас, по дорозі, не один десяток червоних на той світ відправили. Кінну групу чекістів разом з кіньми у пень висікли з кулеметів…
Копач залишається в нашому штабі, а ми з Чорнотою в супроводі Терещенка їдемо ”у свати“ до Бараніва.
Баранів — чисто виголений ”джентелмен“ в англійському офіцерському однострою без відзнак. Поривисті, легко нервові рухи, гострі сірі очі, міцно затиснуті уста. Вичувалося в ньому призвичаєння і вроджене уміння командувати.
На наші ”будьоновки“ поглядав недовірливо. Порозмовлявши з нами і вислухавши запевнення Терещенка, хвилинку думав.
— Добре. Ви залишаєтеся тут, як заложники, а я з Терещенком поїду до вашого штабу; подивлюся й порозмовляю сам.
Поки одягався, зайшла розмова про Махна. Андрій ”дипльоматичио“ питає, чому він утекав з району його операцій, — можна було приєднатися.
Баранів презирливо стиснув губи.
— Я з тією сволоччю не хотів і не хочу мати діла. А треба признати, що він червоним сильно поміг. Я Врангелеві не ворог, могли собі його чорти і забрати, але... трішки пізніше.
Одягнувши поверх англійського убрання звичайну московську шинелю, елегантно попращався і вийшов.
Чуємо, як за вікном різким тоном наказує своєму заступникові приготовити кулемети і до його повороту нікого близько не підпускати і ні з ким в жадні переговори не вдаватися. Дніпровий загін й усі тачанки стояли в двох великих господарствах. Коней із тачанок не випрягали, набоїв і кулеметів з них не здіймали. Половина загону вартувала, друга відпочивала. Чорнота, зустрівшись із земляками-кубанцями, мав невичерпані теми для розмов. Я волів тим часом поспати на лавці. Баранів вернувся підранок і привіз записку від Хмари, щоб ми вже до полку не їхали, бо він рано йтиме через село, де ми були.
Приєднавши до себе групу Бараніва, обминаємо Єлісаветград і йдемо дальше в степ.
В німецькій колонії Старий Данцінг зліквідували великий продовольчий загін, що обдирав колонію і приняли на захоплені під Єлісаветградом курсантські коні два десятки охотників — молодих німців. Певніше, ніж брати поповнення у незнайомих українських селах. Нові козаки розмовляли, звичайно, українською мовою і мали добру рису: ненавиділи червоних москалів без межі і краю.
Ідемо дальше вознесенським трактом. Хмарі забагнулося зробити рейд від Чорного ліса — до Чорного моря,
Рух затруднювала ховзка ожеледа, що по відлизі вкрила дороги й збивала з ніг коней. Треба було перековувати на гостро значну частину коней, що не були належно ”взуті“. Фабричного цв'яха — охналя та гострого гвинта до підкови годі було дістати хоч би й на вагу золота. Треба було вибирати в русі великі села і містечка, де було більше ковалів і поступово перековувати, починаючи від роблення цв'яхів.
Підночовуючи в Рівному, довідуємося вночі, що в недалекому Куті ночують загони ”батька“ Махна. Розбуджена Катря поїхала поглянути, і як стара знайома ”батька“, порозмовляти з ним про наше ”будьонівство“, щоб махнівці нам ”за спасибіг“ чосу не дали.
Ще Катря була, певно, вполовині дороги, як до нас приїхав махнівський роз'їзд: дванадцять кінних і одна тачанка з кулеметом. Спокійно під'їхали до нашої застави і попросили відвести їх до штабу. На вимогу здали, не вагаючись зброю, залишили коло застави тачанку. У штабі зовсім не в'язалися нашим будьоновським виглядом і начальник роз'їзду заявив змісця, що він посланий самим батьком, щоб зв'язатися. Показав посвідку. Штамп і печатка: ”1-а українська повстанча армія імені батька Махна“. Чому не батькова, лише ”імени батька“ — було таємницею того, що укладав текст, а може й самого батька.
Хмара питає, як вони так відважно до нас приїхали, не звертаючи уваги на наш червоний вигляд.
Начальник роз'їзду усміхнувся.
— Ми ще до Кута не дійшли, а вже знали, що тут стоїте та хто такі. У нас дівчата-розвідчиці меткі. Якби не ви, а дійсно будьонівці тут стояли, так ми ночували б не в Куті, а тут, а будьоновцям — пухом сира земля уже була б. Ми їх давненько вже поперед себе небачили — все за нами бігають.
У нас і свої будьоновці є — тільки правдиві. Цілий полк донців від Будьонного до батька перейшов. Тепер рубають червоних, аж дрантя летить.
Приглядаюся до махнівців. Звичайні собі, добрі хлопці — катеринославці, одягнені на козацьку ”моду“. Нічого ”анархістичного“ в них не було, нічогісенько, здається, з ідеї анархізму вони й не тямили. Говорили про селянську революцію, селянську самостійну Україну і вірили в щасливу зорю свойого ватажка, як не кожний чернець у Бога.
Книга: Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр
ЗМІСТ
На попередню
|
|
