Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр
Петро Чучупака, Гриб і Солонько завели своїх коней до стайні — решту коней поставили на дворі коло кошів. Дівчата принесли коням сіна. Замовляємо у лісника обід і розположуємося в хаті дожидати, поки почнуть збиратися люди. Закладаємо дві партії в “підкидного дурня”. Через якийсь час прийшла із села жінка і каже, що чула, що в Медведівці повно большевиків. Чутка мало правдоподібна, бо Медведівка би нас оповістила. Отаман каже, що треба комусь поїхати до Медведівки й довідатися, чи большевики виступили з Трушівець. Рівночасно треба привезти фіру сіна з закупленого штабом у Медведівці запасу. Поїхати викликається кількох охотників. Жартуючи, тягнемо жеребки і їхати припадає мені. На всякий випадок переодягаюся в позичену “у бісової віри дитини” Гані дівочу одежу, залишаю у неї черкеску, шаблю й карабін і, заховавши в кишені два револьвери та гранату, від'їжджаю на санях до Медведівки під великий сміх всього гурту. В Медведівці посилаю селянина накладати сіна, а сам йду збирати відомості. Медведівський отаман уже підготовив людей для виходу в ліс. Большевики вирушили рано з Трушівець на Чигирин, але перед моїм приїздом перебігло тясминовими плавнями кілька трушівецьких хлопців з відомістю, що в село вступила нова частина, яка відпочиває і має теж вирушити. За мостом і Тясмином, рівнож як і за всіма шляхами пильно наглядають медведівські стежі. Господаря сіна не було з ключем від хліва вдома. Поки його знайшли, поки наложили — пройшло з годину часу. Збираючися виїжджати назад, розмовляю з медведівським отаманом, який дав уже наказ своїм хлопцям маленькими гуртками виходити балками до холодноярського лісу. Каже мені, що з півгодини назад за Мельниками було слабо чути якусь стрілянину і що він післав на санях чоловіка довідатися. Висловлюємо здогадки, щоб це могло бути, та в цей мент підскочив верхи селянин з Мельників, блідий, зхвильований:
— Скоріше на допомогу! Большевики у нас в селі. Отамана вбили. Петра й Солонька піймали живими. Підпалили Чучупакову хату і шукають по селі добрих коней. Наші хлопці збираються балкою та городами до лісу і на хутори, а ви вдарте з цього боку. Треба не випустити, вирятувати хлопців.
— Які большевики, де вони взялися?
— Чорт їх знає, звідки взялися — кіннота, чоловік двісті. Як би ж то було знати, а то тепер поставили на вулиці кулемети — не можна й зібратися.
Отаман наказав подати тривожний дзвін. Передягаюся і через кілька хвилин, як тільки збіглося зо дві сотні медведівчан — вирушаємо з трьома кулеметами балкою на Мельники, підсиливши сторожі в бік Трушівець. За першими хатами зустрічаємо ворожий роз'їзд, який давши кілька пострілів — повернув чвалом назад. Бігом, розсипаючись лавою по балці і городах, поспішаємо до центру села. Добре, як ворог почне відходити на ліс — там його зустрінуть мельничани. По обох боках вздовж села високі схили балки. Дорогу на Головківку відріжуть ті, що збираються на хуторах. Та й сама Головківка зустріне вогнем.
З хат вибігають і приєднуються до нас озброєні селяни. З протилежного боку села розлягається стрілянина. З гори, з правого боку, заклекотіло два кулемети. Що це? Невже надспіли лубенці і ворог оточений?! До середини села ще з кілометр... Серце нетерпляче рветься. Вибігаємо за поворот балки і бачимо на горі дві кулеметні тачанки, як б'ють по селі. З села до них підіймається через город зустрінутий нами роз'їзд. Піднявшися на гору, кіннотчики дали кілька стрілів у наш бік і разом з тачанками зникли за обрієм. На зустріч нам вибігає група мельничан з Чорноморцем. Ворожа кіннота, захопивши з собою полонених Петра Чучупаку та Солонька, несподівано заграла збірку і виступила з села вузенькою бічною доріжкою, що вилася через подвір'я й городи і вела на дорогу до мосту через Тясмин. Стаємо перед загадкою: як попала ця кіннота до Мельників і заскочила так несподівано наших на Кресельцях? Чому виступила з села, не очікуючи, поки знесуть харчі і овес, які замовила селянам знести, покинувши навіть те, що вже знесли, коли ніхто по ній не стріляв?
Звідки нарешті довідалася, що єдиний шлях для відступу — це ця непомітна для немісцевого доріжка? Що ця доріжка веде на шлях, яким можна злучитися з своїми по той бік Тясмина?
По схилі й по горі з протилежного боку бігла лава мельничан. Загинаємо крило і теж вибігаємо на гору. Далеко вже, повною ходою віддалялася в напрямку моста ворожа кіннота, увозючи з собою дорогих нам невільників. Деякий час горячково стріляємо їм навздогін і стаємо безпорадні. Пішки кінноти не здоженеш... Наших кіннотчиків, хоч би і встигли зібратися — було замало. Стає гірко від думки, що ми мали час і змогу з Медведівки перерізати їй шлях. Пригноблені вертаємося до села.
Над Чучупаковою хатою в'ється дим — догоряє покриття. В задимлених сінях, присипаний з горища чорною золою, в одній білизні лежав отаман Василь Чучупака. Руки широко розкинені. Уста й сіро-блакитні очі широко розкриті. Здавалося, що вся його струнка юнацька постать застигла в могутньому, нечуваному крикові,— чи то перестороги, чи протесту, що догоряє рідна стріха, що обличчя, після смерти вже, вкрили синяки від ударів кольбами... Збоку, на щаблеві драбини, теж покрита грубими чорними цятками золи, сиділа заломивши руки старенька Чучупачиха. Обличчя біле, як крейда. Широко відкриті, сухі застиглі в якомусь дивному виразі очі — втоплені в обличчі мертвого сина... Безкровні уста нечутно шепчуть — повторюють якесь слово...
Звертаюся до неї — але вона нічого нечує, не помічає людей, що стоять у сінях.
Старий Чучупака, сумно похитуючи сивою головою, стоїть по другім боці, похилившися на одвірок. Згорблений, прибитий, з безсило звисаючими руками... Якийсь час не звертає на нас уваги, потім повертається до мене:
— Чи Олекса — живий? — питається несподівано спокійним голосом.
Не знаючи, що з Олексою, машинально відповідаю, що живий.
Старий випростовується і блискає з під сивих брів очима:
— Прокляті!.. Привезли мертвого, здерли одежу і кинули до сіней: Получайте — кричать — свого бандита! А Петро, бідолаха, — на возі, дротом весь обкручений, — не журіться — каже до нас — вмираємо за Україну з чистим сумлінням... Не кажіть покищо нічого дочці...Так деж там! Прибігла Ганя з Лідою... А ті сукіни сини нарочито: “Полюбуйтесь, полюбуйтесь... зараз за селом розстріляєм...” Ганя в крик... а дитина вхопила за полу і ніжками тупотить: “Не дам батька!” — Тай годі... Старший кацапюга — відкинув її ногою тай командує: “Заганяйте всіх до середини та запалюйте хату!” Замкнули нас усіх в коморі і — запалили. Чуть не подусилися від диму, поки люди випустили. А з ними на коні за провідника був отой кацапчук з Жаботина, що в осени на Кресельцях в парні обіддя гнув.Отут в сінях старший гроші йому давав і дякував, як відпускав до дому.
Козак-мельничанин, що стояв на порозі, зхвильовано вдарив рукою до поли:
— Федька Пєсков!.. А ми ж його перестрівали в лісі, як їхав назад. Питаємо, де був — каже — приїжджав на Кресельці спитати, чи нема ще роботи, та хотіли большевики коня забрати — насилу випросився. Ми й повірили! А — чорт! В руках був і випустили!
Коло дверей зібрався вже чималий гурт людей. Кілька дівчат плакали, заглядаючи у сіни. Стискаючи нервово рушницю, стояв недалеко сусід Чучупаки — дядько Степан, блідий, з страшним, розлюченим поглядом. У нього “товариші” забрали останнього коня і знасилували двох дочок — одну підлітка.
Повертаюся до людей:
— Як знаємо, хто привів — не втече. Але хто їх попередив і вивів з села тою доріжкою?
В похмурих поглядах не було відповіді. У всіх стояло те саме запитання.
Молоденька дівчина, сирота Палазя, яка служила наймичкою у мельничанського багатія Сидора Гунявого, зробила мені непомітний знак заплаканими очима і пішла на вулицю. Виходжу й доганяю її.
— Пане Залізняк, я знаю, хто це. Це мій господар. Він дуже гнівався на Чучупаків за те, що оту найближчу ділянку з панського саду віддали старій вдові Явдосі, а не йому під нову садибу. Він же і лісу туди був навозив, щоб будуватися, а Петро Чучупака сказав, щоби забрав.
— Але ж звідки ти знаєш, що це він?
— Я чула. До нас на квартиру отой старший москаль став. Приходили до нього москалі — то він казав їм, що дві години будуть стояти — коней годувати і самі обідати. Наказав, щоб варили люди обід для москалів. Вони не знали, що наші з рушницями до лісу вивтікують і що у нас в селі багато козаків. Хвалилися все людям: — Ми, кажуть, всю вашу банду в лісі перебили і переловили. А потім старший почав до мене приставати, щипати, так я втікла з хати і заховалася в клуні за соломою. Але чую — заходить до клуні господар, а за якийсь час москаль-старший. “Зачем ти міня — питає,— звав?” А господар до нього: “Тікайте, товариші, поки не пізно, бо біда вам буде, і того — каже — сукіного сина Чучупаку відіб'ють. У нас — каже — село — сама банда. Усі з рушницями в лісі та на хуторях збираються. І кулемети — каже — вже на хуторі виставили. І на Головківку вас уже не пустять, і в Медведівці та в Лубенцях — чути — дзвонять,— як затримаєтеся — то з усіх боків почнуть вас бити. Виїжджайте отою доріжечкою через городи на гору, а там виїдете на дорогу і направо до мосту. А на тім боці ваші є. Тільки поспішайте, та уважайте, щоб на вас з Медведівки або Зам'ятниці не напали...”
Стискаю зхвильованій дівчині руку.
Добре, Палазю, не кажи тільки покищо про це нікому.
— Я не скажу.
Повертаючися, завважую, що за хатою Чучупаки, не дивлючись на холод, сидить на призьбі в одній блюзці Ганна Ерестівна, схиливши голову на коліна. Коло неї, сховавши личко в її плече, стоїть легко одягнена маленька Ліда. Відкликавши дядька Степана6, даю йому відповідну інструкцію. Потім завертаю за хату й сідаю коло Ганни Ерестівни. Розуміючи, що Петро вже вичеркнений з листи живих, хоч ще жив — потішаю її, що ще не все пропало... Вона якийсь час слухає, не змінюючи пози, потім мовчки стає і взявшися руками за голову, хитаючися іде через подвір'я на леваду.
Ліда розгублено дивиться їй вслід і пригортається до мене:
— Батька большевики забрали... розстріляють...
З болем притискаю її до грудей.
— Ні—ні, Лідусю! Не розстріляють... Ми в ночі відіб'єм...
Вся стрепенувшися — впивається мені в очі заяснівшим поглядом.
— Я теж піду відбивати.
Від Чигирина доносилися гуки великого бою.
Під вечір стихло. Зв'язок з Головківки привіз звістку, що червоні вибили Коцура з Чигирина і він відступив у Суботівський ліс.
У вечері збираємося на хуторі. Прийшов Ханенко, Гриб, Семен і Олекса Чучупаки, два кіннотчики з тих, що були на Кресельцях. Вияснюється, як все сталося. Червона кіннота несподівано виїхала з лісу перед самими Кресельцями. Побачивши осідланих коней і вартового козака, кинулася оточувати лісничівку. Козак дав постріл. Вискочивши з хати, всі кинулися до коней. Василь Чучупака, сівши на “Зірку”, розігнав з ручного кулемета ворожу лаву з одного боку і кинувся на гору в корчі, крикнувши, щоб останні розбігалися не купою. Одночасно вискочили Пономаренко, Ханенко, Олекса та Семен Чучупаки і козаки. Петро Чучупака, Солонько і Гриб кинулися виводити своїх коней із стайні. Височенна Солонькова кобила зачепилася сідлом у дверях і притиснула разом й Солонька. Петро був у стайні. Гриб, покинувши коня, виліз поміж ногами кобили на двір в мент, коли на подвір'я в'їжджали ворожі кіннотчики, і вискочив на мого “Абрека”, який виніс його майже з рук, проніс під стрілами через розгублену ворожу лаву і за хвилину випередив тих, що вирвалися раніше.
Червоні кинулися здоганяти по корчах. Їх на скоку стримували отаман з “Люїса” і дехто стрілами з карабінів. Вже на горі “Зірка”, почувши іржання ворожих коней, знатурилася і потягла назад до ворога. Отаман боровся з нею, аж поки його не оточили. “Люїс” видно затявся ще раніше. Допомогти йому ніхто не міг, бо тікаючи, всі розсипалися і за кожним зокрема гналося чоловік 10—15. Побачивши, що втекти вже не вдасться, отаман пустив собі кулю в скрань з револьвера. Перед тим крикнув так, що чули останні: “Готуй нових борців, Холодний Яре!”. Солонька і Петра Чучупаку піймали в стайні. Останні всі вирятувалися. Гриб прийшов із Зам'ятниці пішки, залишивши “Абрека” у селянина.
Обмірковуємо положення. Запахло порохом... Спізненим нападом на кінноту ми себе виявили перед частинами, що переходили.
Упоравшися з Коцуром — візьмуться за нас.
На другий день довідуємося від заблуканого в лісі й пійманого лубенцями кіннотчика, що кіннота та попала до нас випадково. Вона мала йти з Жаботина на Зам'ятницю-Медведівку-Чигирин, і спокійно пройшлаби, як би не знайшовся в Жаботині охотник провести її ближчими полевими й лісовими дорогами. Через це її не помітили з Лубенець.
В цей самий день в Мельниках розійшлася чутка, що попередив ї вивів з села ворога Сидір Гунявий, який, боючися помсти, втік вночі за большевиками. Тієї ж ночі в одному із заглиблень на лівому схилі Холодного Яру був прикиданий землею і камінням труп першого холодноярського зрадника. Через п'ять днів на верхівці гори Веселої гойдався на дубі Фєдька Пєсковой із Жаботина.
Зажевріла надія вирятувати Петра й Солонька. Їх відставили до чека в Черкасах. Зв'язуємося з черкаськими своїми хлопцями і плянуємо міцною невеликою групою охотників напасти в ночі на будинок чека і, закидавши його гранатами, визволити своїх.
Отамана поховали на цвинтарі — на горі. Ховали у вечері без стрілів, без пісень, без промов. Понуро мовчала озброєна юрба і в тій мовчанці без слів відчувалася велична, грізна обітниця помсти.
Час збігав в напруженому очікуванні. Вигнавши Коцура із Чигирина, червоні частини почали порядкувати в “коцуровських” селах, показуючи правдиве обличчя московського большевизму. Це, як і передбачував покійний отаман, відвернуло селян від Коцура, який боровся колись за большевизм. Зворот його до чорної “анархії” був для селян чужим і незрозумілим. Залишившися з невеликим загоном вірних людей, бувший диктатор “Чигиринської республіки” переховувався по лісах, маючи часті сутички з переслідуючими його частинами.
У Чигирині заклалася вже правдива совітська влада: ревком, воєнкомат, чека, міліція, упродком і т. д. Для охорони її прибув караульний баталіон.
Очікуючи наступу на холодноярські села, опрацьовуємо плян операцій, за яким найменш потерпіли би села та збереглося би найбільш активних сил на весну. Місце отамана заняв його заступник Іван Деркач, старшина військового часу, син селянина із під Жаботина.
За якийсь час одержуємо відомости, що червоні частини з під Чигирина поспішно вирушили на Південь. Для операцій проти, тепер вже партизанського, загону Коцура, прибув із Знамянки невеликий загін кінноти. Нашого району не зачіпали. Це не заспокоювало, а більше ще нервувало. Не можна було припустити, щоби большевики не орієнтувалися в положенні.
Повітова влада з Чигирина запроваджувала “савєтскую власть”, дерла “развйорстку” в селах по той бій Чигирина. В наш бік виставляли міцні стежі з кулеметами, висилали часом з якимсь “невтральним” селянином (в порядку повинності) агітаційну большевицьку літературу, але ні один “агітатор” чи представник влади не відважувався показуватить дальше Суботова.
Вислані з літературою “післанці” влади, сміючися самі з своєї місії, здавали її сільським отаманам, які називалися “начальниками самооборони”, а ті роздавали папір селянам на кручення “собачих ніжок” з махорки. Межуючих з нами, колись коцурівських сіл, які хоч і утримали свою організацію, та все таки мали масу зброї, “влада” теж не зачіпала. Територіальний вплив її в бік Херсонщини “скоротив” невеликий, але відважний партизанський загін Кобчика, який, з'явившися в степовій місцевости, виловлював та розстрілював представників влади.
Повітова “влада” мала владу лише над самим Чигирином і кількома ближчими селами на південь. Оточена з трьох сторін притихнувшими ворожими селами, з яких кожне мало більше вояків як чигиринський гарнізон, вона почувала себе далеко неспокійніше від нас.
Довідуємося, що комісарі, начальники та урядовці рідко якої ночі сплять спокійно. Не довіряючи населенню самого Чигирина, ночують озброєні в спільних помешканнях. Коло ревкому завжди стоять вартові підводи на випадок “евакуації”. Досить з'явитися чутці — “Холодний Яр наступає” — і влада вантажила на підводи свої пожитки.
Чигирин не був для нас небезпечним. Пильно стежимо за пересуванням військових частин на лінії Черкаси-Бобринська-Кам'янка.
Визволення Петра Чучупаки та Солонька з черкаської чека завалилося.
Сильна група наших людей в Черкасах, підсилена ще кількома холодноярцями, маючи своїх людей в ЧК, пильно стежила за справою захоплених, вибираючи відповідний мент для нічного нападу на чека.
Несподівано кілька черкаських хлопців, які з тою групою не були зв'язані і про заміри її нічого не знали, зробили з тою самою метою зле підготований напад з малими силами. Чекісти опам'яталися після вибуху кинутої в приміщення чека гранати і напад відбили. Всі арештовані були негайно розстріляні.
Одної ночі Левадний, який їздив десь за Матвіївку перевіряти свої “арсенали”, привіз новинку. Загін червоної кінноти піймав на якомусь хуторі Коцура. Колишнього вождя червоних чигиринців прилюдно розстріляли червоні на станції Знам'янка. Коцурівщина — скінчилася. Активніший елемент з бувших “коцурівців” зібрався в “Товариство козаків Вовчого Шпиля”, яке мало свою базу в суботівськім лісі і на хуторах. Почалося дратування Чигирина дрібними нічними нападами. Між селами двох “республік” стали налагоджуватися дружні відносини. Селяни з Івковець допомогли медведівчанам піймати одного з живих ще братів Кошових, який в свій час убив холодноярця з Медведівки. Цей Кошовий був правою рукою Коцура і по його смерті переховувався на хуторах.
Після суду в Медведівці Кошового ростріляли коло хреста на верхівці гори між Медведівкою та Івківцями, з якої видно оба села.
Приглядаюся з коня тій “церемонії”.
Кошовий, надзвичайно гарний стрункий хлопець, в чумарці і сірій козацькій шапці, став під хрест блідий, спокійний. Навкруг юрба озброєних селян з обох сіл. Засмучено-спокійним поглядом повів по обличчях односельчан.
— Віддаєте мене, івківчани?.. Не жалієте?..
Зпоміж івківчан вийшов сивий селянин з рушницею і, заклавши набоя, підійшов до хреста.
— Жаліємо, жаліємо, козаче... Що вас, собачих синів, разом з Коцуром у девятнадцятому році не постріляли...
З другого боку підійшов медведівський отаман.
Два постріли — і кров'ю був підписаний союз між недавно ворожими селами.
В наших селах появилися відозви “козаків Вовчого Шпиля”. Типографічний друк. Товариство закликало всіх селян до об'єднання в боротьбі з червоними катами України—московськими большевиками та їх українськими наймитами. Закликало до рішучої боротьби під національним прапором.
На другім боці листка жартівлива примітка, не гармонізуюча з “солідним” стилем відозви: “Друковано у власній його катівської величности “товариша” Леніна друкарні. Москва. Кремль. Поцілуйте нас в... (ніс), червоні собаки!”
Здогадуємося, що хлопці мають у чигиринській друкарні своїх людей, які між большевицькими “агітками” надрукували цю відозву.
Налагоджуємо зв'язок з “Вовчим шпилем”.
Товариство з охотою підпорядкувалося Холодному Ярові. В складі його штабу — деякі члени колишнього коцуровського ревкому. Хлопці мають широкі зв'язки у Чигирині. Мають замір, піднявши Суботів, Новоселицю, Івківці, а з другого боку Степівку та Семигір'я, захопити Чигирин. За порадою нашого штабу облишили цей замір як недоцільний. Така операція знову притягла би до Чигирина червоні частини в той час, як захоплення його жадної користі не давало.
Починалася весна. Селяни готовилися до оранки та сівби. Всі “бурлаки” були зосереджені на Мельничанських хуторах, де по більшій часті перебував і отаман.
Смерть Чучупаків, пасивність ворога, весна з її хліборобськими клопотами — обнизили готовність населення до збройної боротьби.
Загальне положення на Україні було невідоме.
Підсилилися балачки про “гасло”, за яким має піднятися проти ворога вся Україна.
Покищо “бурлаки” та неспокійніші місцеві хлопці нетерпляче дожидали, коли гостинно зазеленіють ліси.
Одного ранку, як сонце пригріло вже по справжньо-весняному, іду перейтися лісом до Мотриного манастиря. Ліс відживав. Де-не-де були ще плями потемнілого снігу, оточені квітами білого рясту. З манастирського валу видно, як працюють у саду черниці. Манастир, без козацьких шапок на подвірі, видається мені якимсь дивним, блідим. Хочеться відгадати, чи скоро між цими валами знову розляжеться шум бойового табору.
Обходжу манастир і йду назад понад мельничанською дорогою. Позаду розлігся веселий говір і туркіт підводи. Зпоміж дерев спостерігаю, що на підводі озброєні люди. На рукаві візника — червона пасма. Прилігши за горбочком, налагоджую карабінку та гранати. Коли підвода під'їхала ближче, пізнаю Чорноту. Коло нього Оробко і Соловій. За візника — Гуцуляк.
— Андрію! Доста чортів! Здоров!..
Хлопці, зіскочивши з підводи, сердечне витаються.
Гуртом ідемо понад дорогою. Андрій якийсь час зпід лоба дивиться на мене.
— Розкажи но мені, як ви отамана проґавили, бо з того, що оповідали зв'язки ні чорта не розібрав — як це могло статися?
Оповідаю йому про нещасливу подію. Коли сказав про передсмертний крик отамана — Андрій нахмурившися зідхнув.
— Недобре віщував отаман. Поляжемо певно отут всі, а України вільної не побачимо. Оті нові борці певно довершать нашу справу. Нехай діється Божа воля — наше діло боротися.
— Що там, Андрію, у світі чувати?
— Підсилено гонять “товариші” війська на Захід та на Південь. З весною певно якась каша завариться. Полюбуйся, що вони про Холодний Яр намалювали.
Передає мені київську большевицьку газету.
На першій сторінці великими літерами надруковано: “Чігірінскій уєзд очищен от бандітізма! Бандітскоє гнєздо — Холодний Яр — ліквідіровано. Отаман Чучупака і ізмєннік бандіт Коцур — разстреляни вмєстє с своімі штабамі”. Переглядаю статтю, з якої довідуюся, що Чигиринщину два роки тероризували “бандити”, які відбирали у селян хліб та останню скотину, вбивали бідняків та знущалися над ними. Селяни нераз виступали проти “кулаків-бандитів” та не могли дати їм ради. Нарешті червоні частини успішними операціями винищили всіх бандитів. Вдячне населення захоплено вітало всюди своїх визволителів большевиків. У всіх селах вибрано сельради та комнезами. Совітська влада закріплюється. Переводиться “розкулачення кулаків”. Селяни з ентузіязмом виповнюють “развйорстку”, добровільно збільшуючи завдання уряду. З червоними прапорами, з революційними піснями везуть на “пункти” хліб та продукти.
Повертаю газету.
— Добре намалювали — що й казать!
— Такого сорту звіт подало певно командування тих частин, які переходили. Та що іншого співає повітова влада з Чигирина. Чигиринські “товаріщі”, як побачили, що починають розпукуватися бруньки на деревах — так неначе їм хто гвіздків в стільці набив. Виплакали у Києві дозвіл, щоб перебратися з Чигирина до Кам'янки, на залізницю. За який тиждень буде повітовий центр у Кам'янці.
— А як же з вами буде, Андрію?
— Будемо покищо триматися — там побачимо, що робити. Треба тільки підсилити склад нашими хлопцями. Цього я і приїхав. Довідатися що у вас діється, та кількох хлопців ще взяти. Перед перенесенням повіту до Кам'янки маєм наказ збільшити міську міліцію.
— От поки тут нема що робити, бери кількох добрих хлопців з бурлаків та йди до нас за старшого міліціонера. Тебе в Кам'янці ніхто не знає.
Погодився:
— Як отаман відпустить — піду.
— Я з ним поговорю. Довго вже триматися не прийдеться. Весною щось викується, почнеться якийсь рух, — тоді переб'єм повітове начальство, захопимо, що вдасться зброї — і до Холодного Яру.
Звертаємо на лісову доріжку і лісом вибираємося на мельничанські хутори.
Увечері відбулася нарада. Отаман згодився на підсилення “міліції” у Кам'янці.
Хлопці з Чорнотою вночі від'їхали назад до Кам'янки.
Слідуючої ночі, я з трьома козаками, з яких один добре знав розположення Кам'янки, добирався садами та городами до “управлєнія міліції”.
На варті коло дверей стояв донський козачок Андрюша. В коридорчику наладований “Максім”. У приміщенні для міліціонерів, на столі проти вікна “Кольт”. На підлозі — чотири скринки з гранатами “Мільса”. В станку коло стіни в зразковому порядку рушниці. На тапчанах спали й лежали одягнені “міліціонери” — самі наші хлопці. Міліціонери, які не знали таємниці кам'янської міліції, мали дозвіл мешкати на приватних мешканнях, хоч небажаних по настроях Чорнота із складу міліції видалив.
Не дивлячися на пізню годину, застаю у кабінеті Чорноту та начміла Леська-Лещенка. Знайомимося.
Лещенко, типовий чигиринець козацького крою. Сердечне вітається зо мною, та в очах його якась задума, неспокій.
В розмові висловлює сподівання, що з весною “червоних забере чорт з України”. Відчувається, що він під цей час щиро бажає цього. Хлопець міцно засів між двома вогнями, не знаючи, з якого боку попечеться. Дипльоматично запитує, чи під час нападу червоних не знищені, або не захоплені папери, які посідав Петро Чучупака як начальник штабу.
Розуміючи, про що йому йде кажу, що всі папери штабу цілі і знаходяться у нового отамана. Це його з одного боку заспокоює (загубні для нього папірці не попали до червоних), з другого—пригнічує. (Життя його по старому в руках холодноярського штабу).
Пишу йому заяву про вступ на службу до міліції. До неї прикладаю документи на ім'я Валентина Сім'янціва. Ці (приватні) документи забув на кватирі під час переходу Запорізької групи через Матвіївну козак Богданівської кінної сотні, а господар, знайшовши, приніс до холодноярського штабу. До них доробили в штабі посвідку, що я служив добровольцем у червоній армії, та в наслідку контузії “петлюровською” гранатою — звільнений лікарською комісією як нездібний до чинної військової служби.
Начміл поклав на заяві резолюцію, що “товаріщ” В. Сім'янців зачислюється старшим міліціонером по сільському району.
На другий день наше прийняття на службу до міліції було оформлене в наказі.
Приступаю до праці. Розглядаю заяви крадежі та бійки з сіл, які вже признавали “совєтськую власть”. Висилаю на розсліджування міліціонерів, часом виїжджаю сам.
“Заприятелював” з матросом — “волвоенкомом”. Голова ревкому Вишневецький відносився до нас усіх дуже добре, задоволений, що має міліцію “з правдивих большевиків-українців”. В розмовах жалкував все, що до цього часу не прибула до Кам'янки чека та що наразі приходиться утримуватись від розправи над місцевою інтелігенцією — “наскрізь петлюрівською”, яка настроює на свій дух міщан, селян та робітників цукроварні. (Боявся бунту при переведенні арештів).
Одного дня вся міліція вийшла на стацію робити облаву на “спекулянтів”.
Розминалося якраз два потяги — київський та одеський.
Попід вагони суєтливо бігав жидок — уповноважений “О. Д. Т. Ч. К.”, чіпляючися до жінок та селян з тлумаками. Грубші спекулянти, які везли більшу кількість соли, були в військовій формі, з зброєю, мали документи від різних большевицьких установ. Беремося головним чином до них.
Чорнота, стоячи на плятформі з червоною пов'язкою “помнач волостной рабоче-крестьянской міліції” на рукаві — розпоряджається.
Вантажні вагони набиті народом. Люди з тлумаками обліпили дахи вагонів, буфери, східці. В одному вагоні, повному мішків із сіллю — дві “панни” і сім озброєних матросів, які нікого до середини не пускають.
Коли дійшла черга перевіряти цей вагон — на дверях став кремезний матрос у формі, з револьвером в руці.
— Давай, давай дальше! Тут не пройдьот номер.— Матроси єдут! “Старший міліціонер мійського району” Йосип Оробко шарпнув двері.
— Винось мішки на плятформу!
Почувши такий наказ, “братішки”, вхопивши револьвери та гранати, вискочили з вагону.
— Што?! Каво?! Да ми вас, так вашу растак... криси тиловиє!.. Кто за совєтськую власть кров пролівал?!
Чорнота підняв руку з револьвером.
— Взять на мушку!
Кільканадцять рушниць уставилося матросам в очі і груди.
— Сволота контр-революційна! З бандитами боротися вас нема, спекулянти прокляті! Здать зброю, а то переб'єм як собак!
Один матрос шарпнувся через лаву.
— Я, братішкі, січас телеграму дам товаріщу Троцкому! Ми октябрскую революцію завоєвалі!!!
Та діставши від Оробка кольбою по голові — покотився на землю.
Побачивши, що жарти погані, “братішки” здали зброю та стали виносити мішки.
Любуємося з Чорнотою двома “мавзерами” та п'ятьма новенькими “наганами”. У Холодному Яру здадуться...
Від київського потягу підійшов хлопець в напів-сільському, напів-міському одягу.
— Добре справляєтеся, товариші! З цією сволотою — просто біда! У нас в Києві на тім тижні двох чекістів на станції вбили. Лічать, що як матроси Петроград брали, то вже можуть совітській власті по голові їздити. У вас в місті чека нема, здається?
— Немає. Самі справляємося.
— Як би ми всюди мали таку міліцію! А то до чорта “контрреволюції” у міліцію напхалося. Ви, товариш начальник, партійний?
Чорнота зміряв його поглядом.
— Комуніст. А вам що до того? Незнайомий перевів погляд на мене.
— Бачте, мені треба дещо з вами побалакати. Чи товариш теж член партії?
— Це наш комсомольський організатор. А в чому справа?
Незнайомий “товариш” витягнув посвідку. Таємний уповноважнений київської губчека по боротьбі з бандитизмом, їде в службовій справі до чигиринської “уєздчека”.
— Бачте... мені треба персонально висвітлити положення з бандитизмом в околиці Холодного Яру. Ви мусите знати місцевість і обставини. Чи мені краще їхати на Олександрівку, добратися до Чигирина, а потім вже туди, чи я міг би добратися до Чигирина через холодноярські села — і по дорозі довідатися, що треба. Може ви деякі відомості мені дасьте?
— Ми дамо вам звичайно більше як Чигиринська чека, бо у них “інформація” ні к чорту!
— Про це мені і в Києві казали.
— Краще було би ще, як би ви самі розвідали. Тільки це небезпечно.
Книга: Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр
ЗМІСТ
На попередню
|
|
