Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр
Випустивши з льоху арештованих і захопивши з шафи й бюрка предчека таємне листування, поспішаємо до Зінкевича, бо під казармою ще чути стрілянину.
З перевулка вибігло кільканадцять озброєних і побачивши нас станули:
— Товариші! Єто міліція?!
Відповідаємо сальвою. Залишаючи одного вбитого, “таваріщі” розбігаються в різні сторони.
Стрілянина стихла всюди. Коло казарми застаємо обі групи, бо Чорнота справившися скоріше, перейшов на ділянку Зінкевича. Всі вікна в казармі вибиті вибухами гранат і кулями, часть червоноармійців утекла через вікно в нижчому поверсі, затінене деревами та прибудівками, останні лежали мертві на дворі, на сходах і в приміщеннях.
Хлопці виносили й складали на дорозі рушниці, кулемети, скринки з набоями й гранатами. Зінкевич пустив зелену ракету й підійшов до нас, оповів, що коли підійшли під казарму, то вартовий дав постріл і забігши до казарми замкнув двері з середини. Довелося брати гранатами. Розбуджені червоноармійці відкрили з вікон вогонь. Один козак був легко ранений. Очікуючи на підводи, обмінюємося вражіннями з нападу.
Було якось весело від думки, що мимо того, що у місті було ще принаймні в два рази більше озброєних ворогів, як нас, ми були повними панами положення. Про те, що червоні можуть зібратися для контр-нападу не могло бути й мови.
Навантажуємо на підводи півтисячі рушниць, чотири кулемети, кілька тисяч набоїв і з піснями виїжджаємо з міста. На сході вже займався ранок.
Стали на спочинок в маленькому степовому сільці кілометрах у двадцяти від Н. Миргорода. Село було розположене в глибокій балці по обох берегах невеличкої річки. Рішаємо поснідати по хатах та з годину відпочити, бо і коні і люди були потомлені до краю. Червоних частин близько не було, а Ново-Миргородський гарнізон здоганяти не відважиться.
Щоби не “об'їсти” тих кілька хат, що були на цьому боці, Чорнота взявши половину відділу пішов з нею за річку. З ним пішли Кваша і Дорошенко. По цей бік річки зо мною, Зінкевичем і чотирма візниками з тачанок, було тридцять два чоловіки.
Поснідавши, поклалися ми трохи спочити. Дві ночі без сну свого не дарували. Поснули всі, не виключаючи і виставлених вартових.
За яких півтори години, до хати, в якій ми спали із Зінкевичем, впав зблідлий козак.
— Кіннота!
— Де?!
— Кругом села.
Вибігаємо з хати, до якої вже збігалися побуджені селянами козаки. На обрію кругом села виднілася широка лава кінноти. Через далековид приглядаюся до верхівців. Одягнені різноманітне, сидять на конях незграбно. Лише денеде можна було зауважити добре вимуштруваного кіннотчика. Мимо того положення було грізне. Ми були замкнені в балці в положенні абсолютно невигіднім для прийняття бою. Про те, щоби прориватися з підводами, не могло бути мови. На дорозі, по якій нам треба було відходити, виднілися на горі дві тачанки з кулеметами, зверненими в наш бік. Пробиватися пішки через лаву — кругом голі степи. Однак треба було на щось рішатися.
Зінкевич став розгублений, безпорадно огладаючи близький обрій. Постать цього генштабовця виглядала досить смішно. Кладу йому руку на плече.
— Шкода, Гнате, що нема тут Чорноти. Він би напевно запитав, чи тебе в академії не вчили, що робити в такому випадку. Гнат криво усміхнувся:
— Пропали... Надав нам чорт ставати тут на відпочинок! Можна було вже якось дотягнути до лісів.
— Що можна було — то пропало. Треба тепер щось робити.
— Командуй, Юрку, бо я став дурний зовсім. Мене прибило те, що з моєї вини загине стільки дорогих людей. Тай не привичний я до таких положень — ну що тут до чорта робити! Колиб Чорнота скоріше приходив, той щось придумає.
Часу гаяти нема що. Зібравши буваліших партизанів, хвилину раджуся з ними. Вихід один. Посилаю Чорноморця за ріку до Чорноти, щоби він не вів своїх людей на з'єднання з нами, а залишився на місці, не викриваючи себе ворогові. Ми, набравши побільше набоїв і гранат, з двома ручними кулеметами пройдемо садами й городами понад річкою, вздовж балки, на край села й прорвавши ворожу лаву, підем балкою, відтягаючи на себе увагу ворога. Балка кінчалася недалеко села. Коли ми підіймемося з балки на рівний степ, а ворог стягне лаву для переслідування нас, то Чорнота з своєю групою вийде із села тим самим шляхом і, піднявшися з балки, вдарить по кінноті ззаду. Це не була кіннота, призвичаєна до бою на коні, і така несподіванка мусить її розсіяти.
Тоді, не з'єднуючися і маневруючи так, щоби весь час тримати ворога під перехресним вогнем, пробиватися до Капітанівського лісу. Коло восьми кілометрів голого степу!.. Та все одно — іншого виходу нема.
Хлопці квапливо набивають набійниці, набирають набоїв в кишені, за пазухи, обчіплюються гранатами та, ховаючися поза будівлями, поміж лозами понад річкою, виходять на кінець села.
Впереду, по обох схилах балки рідка лава кінноти. Розсипавшись у лозах, дали по них сальву. Один злетів з коня. Решта чвалом розбігається в оба боки, здійнявши на ходу безтолкову стрілянину.
Перебривши річку, виходимо з села. Розсипавшись лавою, мірним кроком ідемо вздовж балки. Позаду видно, як зпонад села збігаються в нашому напрямку верхівці. З поворотом балки губимо їх з очей. З кінцем балки виходимо на гору і орієнтуємося в положенні. Кіннота зкупчувалася вже по цей бік села і, побачивши нас, стала розвертатися густою лавою. Не затримуючися, відходимо в напрямку невидного ще лісу.
Ворожа лава повільно посунулася за нами. Відлеглість все зменшувалася. Вже можна було розглядіти окремих кіннотчиків. Їдемо в парі з Зінкевичем, який став цілком спокійний, але вперто не хотів брати командування в свої руки.
Оглянувшись, бачу, що ворожа лава затрималася і змикається в один густий ряд. Перед нею крутився на коні якийсь командир, У червоному кашкеті, енергічно вимахуючи шаблею.
Нема сумніву — готовляться до атаки. В цей час ми переходили високу межу маючи перед собою степову могилу-курган.
Затримую свою лаву.
— Ну, хлопці, буде атака. Кіннота “деревлянна”... Як не злякаємся — то відіб'єм аж пір'я за нею полетить! А там Чорнота з того боку налякає.
Розположую хлопців перед курганом, легко загнутим півкругом, “з коліна”, з кулеметами на обох крилах. Сам стаю в центрі.
— Не стріляти, поки не подам команду. Приготовте кожний гранати. Як підскочать близько — кидати всім разом, по моїй команді. Візьми кожний на мушку одного верхівця і жди. Починаючи з лівого крила два ціляються по людях, третій — коня. Кулемети — по ворожих крилах.
На сонці замиготіли видобуті шаблі кінноти. Лава зколихнулася і з безпорядним криком стала чвалом наближатися. Оглядаю обличчя хлопців. Нахмурені... Камінно-спокійні... Живими в руки не дадуться... Але-ж... Тридцять проти принайменше двохсот!..
Ритм серця з піднесено-скорого став задеревяніло-спокійним. Лава кінноти, що неслася на нас повним чвалом, занервувалася, коли віддаль від цівок рушниць скоротилася до сотні кроків. Лад захитався від стримуючих коні. (Най другі скачуть вперед!)
Підпускаємо ще кроків двадцять:
— Вогонь!
Лава здрігнула, викидаючи з себе поцілених коней і людей. За хвилину центр атакуючої лави перетворився у кашу. Кіннотчики завертали коней, деякі в двадцяти-тридцяти кроках від нас.
— Гранати!
Наша лава піднялася і, пустивши три десятки гранат, припала до землі. Ворожі крила, що сягали далеко поза нас, в цей мент вирвалися на одну лінію з нами, підставляючи себе під кривавий вогонь наших кулеметів. Коли розвіялися вибухи, кругом по степу розбігалася на всі сторони кіннота.
Коли б в цей час привітала їх ззаду вогнем група Чорноти! Але вона не давала про себе знати. Мимоволі в душу залазив страх — що з нею?
По степу бігали коні без верхівців. Бігали червоноармійці, які утратили коней. Атака коштувала червоних не менше як сорок вбитих і ранених.
Не гаючи часу рушаємо дальше, до лісу.
Кіннота, знову зібравшися, рушила вслід за нами. На обрії з'явилися тачанки з кулеметами, які, очевидно, спізнилися, об'їжджаючи село дорогами. Під'їхавши на постріл, кіннотчики і тачанки засипали нас градом куль. За короткий час ми мали трьох убитих і двох важко ранених, які застрелилися на наших очах, не бажаючи обтяжувати собою нас. За хвилину був ранений в литку Соловій. Перев'язавши рану поверх одежі, продовжував строчити з “Люїса”.
Затримавшися, відганяємо вогнем тачанки, перебивши в одній коней. З посеред ворога виривається вперед кілька верхівців і, підскочивши досить близько, зіскакують з коней. Цільними стрілами “з коліна” кладуть, одного за одним, трьох наших. Потім я довідався, що то були “братки” — кубанські козаки. Юнак Мітя, що йшов поруч мене, підкосився і впав з широко відкритими застиглими очима. Обернувшися, бачу як червоноармієць в кубанці наладовує рушницю, готовлячи до другого стрілу. Ставши на коліно, беру його на мушку. Вбивник Міті впадає навзнак. За кожне наближення ворог платить трупами, але й наша лава неустанно рідіє. Кіннота оточила нас широким кругом, намагаючися відрізати від лісу, який вже виднівся. Знемагаючи від втоми і спеки, проходимо під градом куль кілометр за кілометром. Один за одним впало два брати Отамасі. Впав з перебитою кістю в нозі Йосип Оробко. Затримую лаву і наказую двом хлопцям нести його — ліс вже не далеко. Йосип заперечуюче крутить головою.
— Ні-ні! не можна, не треба... Рятуйтесь самі, хлопці, самі. Як зостанеться хто живий — вітайте Галичину.
Починаю вговорювати його, та Йосип підносить свого “Стаєра” і пострілом в скрань припиняє розмову.
З наближенням лісу ворог насідає сильніше.
Ще кілька жертв, ще трохи зусиль і, розігнавши вогнем тих, що заскочили нас від лісу, зникаємо в густому чагарнику. Одинадцять чоловік, із них кілька легко ранених.
Відпочивши і зробивши перев'язки, добираємося до лісничівки за кілька кілометрів.
Тут безпечно. Поївши хліба з молоком, непомітно поснули всі під ожередом соломи. Прокинувся я вже з скрученими назад руками. Хтось стріляв. Хтось кричав.
Під ожередом лежало два убитих наших і один убитий червоноармієць. Зінкевич, Андрієнко, Рудий і Онищенко були вже зв'язані. Як потім виявилося, хлопець з лісничівки, коли ми поснули, привів червоних, що охороняли Капітанівську цукроварню.
VI
Під вечір ми, зв'язані телефонним дротом, були вже в Ново-Миргороді, з якого вдосвіта виступили переможцями. Коло ревкому лежало до ста трупів червоних, вбитих нами у місті і в степу.
Командир полку, з яким ми мали бій, зустрів нас “привітливо”.
— Молодці хлопці! Добре билися! Як би мені такий полк — за місяць всіх бандитів виглушивби на Україні. Будем своїх ховати — сам вас над могилою постріляю.
Попід вози, на яких ми лежали, бігав з револьвером в руці наш старий знайомий — начміл, життя якому я обстоював у Розуміївському лісі.
Заслинившися від злості, він лаявся і бив револьвером раненого в груди Онищенка.
— У-у — бандіти! Сам всєх постреляю! Його осадив командир.
— Слишишь, начміл! Брось храбріться с св'язанимі! Нєбось, когда у ніх в руках бил — штани в руках дєржал...
Побачивши мене, начміл “зрадів”.
— Вот! Вот етот тоже за старшого бил — меня разстрєлять хотел... Попался — сволочь!
Було якось гірко-смішно і... соромно перед Чорнотою.
Виявилося, що відпущений нами увечері начміл добрався до села, взяв підводу й, поспішивши до волості, викликав по телефону з Єлисаветграду цей полк кінноти.
З розмов у таборі він здогадався, що збираємося напасти на Н.-Миргород. Ця кіннота і баталіон піхоти на підводах були вислані на виручку Н.- Миргородові.
Знявши з підвід, завели нас до будинку, у якому примістився штаб кінноти. Онищенко був на лісничівці ранений кулею в груди навильот і, стративши без перев'язки багато крови, ледве йшов.
Через пів години взяли нас на допит. Командир полку, в якому відразу можна було розпізнати офіцера-москаля, поводився з нами досить чемно. Зате воєнком, рудий жидок з жирними червоними губами і гнилими зубами, верещав, як божевільний і скакав до нас з револьвером.
Кажемо, як умовилися дорогою, що ми самостійна партизанська група, але командир сміючись показав нам посвідку з печаткою Холодного Яру, яку знайдено в портфелі Зінкевича. І у мене, і у Зінкевича забрали документи, які виявили, що ми були старшинами в українській армії. Не добившися від нас чогось для нього цікавого, командир десь поїхав, залишивши нас під “опікою” воєнкома.
Завели нас до приміщення, у якому був очевидно колись склеп. В кімнаті повно червоноармійців. На декому із них завважую одяг, знятий з наших вбитих, що залишилися в степу. На пальці одного — перстень, що його так беріг Йосип Оробко, як дарунок нареченої-галичанки. На одному моя біла кавказька шапка, яку я кинув під час відступу до лісу, бо була за доброю ціллю для ворожих куль.
Вибравши кілька найбільше обдертих червоноармійців, воєнком підвів їх до нас і наказав, щоб ми роздягалися. Нам розв'язали руки. До мене підійшов веснянкуватий кацапчук у подраних штанах із шинельного грубого сукна та дамського крою “матроській” блюзці. Стягнувши чоботи і забравши в обремок мою верхню одежу, він якийсь час задумливо колупав пальцем у носі.
— Здіймай, товариш, білизну теж.
Серце стиснулося. Кажу йому, щоби не брав у мене сорочки, бо це дарунок від дівчини, і я хочу в ній померти. Хвилину надумався.
— Ну — добре... Але кальсони скинь, бо у мене нема ніяких. Скидаю, і з тихою радістю, що Галіна сорочка залишається на мені, одягаю на голе тіло його подрані штани. У цей мент підійшов воєнком.
— О, у тебе сорочка “хохлацька” гарна! — скинь но мені її!
— Я вже скинув все. А сорочки не дам — хочу в ній померти.
Заверещавши, він підскочив і шарпнув застіжку коло ковніра сорочки.
Гаряча хвиля підкотилася мені під серце й вдарила хмелем у голову. Несподівано для самого себе відводжу руку і з усієї сили б'ю кулаком по жирних губах воєнкома.
Ойкнувши, він полетів на підлогу, задерши ноги. Червоноармійці вхопили мої руки і скрутили їх назад. По хвилині воєнком піднявся, виплюнув з кров'ю із рота пару зубів і, знову підскочивши, вдарив мене ручкою револьвера під праве око. Це було сигналом, і з усіх боків посипалися вдари люфами та кольбами рушниць. Хтось вдарив збоку кольбою плашма по губах. Хтось на відмаш вдарив кулаком по лівому боці. Ребра і груди вгиналися під ударами. Кров, бризнувши із уст і носа, вмить залила весь перед сорочки. Коли бити перестали, воєнком із злістю глянув на мої скривавлені груди і плюнув на сорочку ще й своєю кров'ю. Потім, приклавши до уст хусточку, показав на мігах, щоби звязали мені руки і ноги. Виконавши наказ, червоноармійці поклали мене в куті на підлогу.
Боліло звихнуте ребро. Нили потовчені груди. Одно око, після вдару воєнкома, відразу запливло і запухло. Друге слізило і запухло. Хлюпала в розбитому носі кров, яку що хвилини треба було спльовувати губами, що не хотіли слухатися. Мимо того, як це не смішно, я почував себе щасливим, що полотно, якого торкалися руки Галі, торкається мого тіла. Що ніхто вже тепер не схоче здіймати з мене скривавленої сорочки.
Другого дня полк вирушив до Єлисаветграду, забираючи нас з собою. Везли із пов'язаними руками й ногами. За одним селом зустрічаємо бричку, на якій їхав відпущений нами в Розуміївському лісі молдаван — візник начміла, та ще хтось із текою та револьвером через плече. Спостерігаю, що той другий — подібний з лиця до розстріляного мною Пірка. Скочивши з брички, він зхвильовано звернувся до командира.
— Товариш командир! Може везеш того, що брата мого розстріляв? — Дай я його сам застрілю та хоч очі йому перед тим виколю...
Командир, усміхнувшися, оглянув нас.
— Дивись, упізнавай. Як що тут — то можу тобі, товариш Пірко, таку приємність зробити.
Пірко-брат наблизився з молдаваном до двох возів, на яких ми лежали пов'язані. Молдаван став уважно оглядати нас.
— А де той, що у білій шапці кудлатій був, з срібною шаблею і кинжалом?
Рудий необережно глянув на мене і в туж мить похапцем відвів погляд.
Пірко це зауважив.
— Може цей? — показав він молдаванові на мене.
— Ні! Той був гарненький такий.
Мимо “грізної ситуації” в моїй душі пробігла усмішка. З запухлими й підбитими кров'ю очима, з носом, що займав тепер півобличчя, з розквашеними губами навряд чи хтось міг признати мене “гарненьким”.
Побачивши на одному із кіннотчиків мою білу папаху, молдаван зрадів:
— О-о! Це його шапка! Де він?
Кіннотчик чванькувато свиснув.
— Цього, брат, я на полі власноручно закатрупив!..
Коли Пірко з молдаваном від'їхали в напрямку Ново-Миргорода, а ми рушили далі, потерпаю, щоби вони, довідавшися від начміла, що я таки є між живими, не захотіли нас доганяти. І так, і так — смерть була неминуча, та не велика приємність, коли тобі перед смертю хтось буде виколювати очі чи вирізувати язика. Пригадую собі, що Чорнота “радив” зробити це молдаванові, коли я настоював, щоби його відпустити живим.
Погоджуюся в душі, що Андрій мав слушність, коли наполягав, щоб розстріляти всіх трьох. Вони були і зосталися ворогами. (Пізніше я довідався, що селянина, коло хати якого ми їх зустріли, та батька козака із Розумівки, що був тоді зо мною, розстріляли по вказівкам того молдавана).
Проїхавши ще пару кілометрів, полк став у балці. Командир під'їхав до наших підвід і наказав розв'язати нам усім ноги. Потім, тикаючи нагайкою, наказав Андрієнкові, Рудому й Онищенкові злазити з возів і відійти набік. Онищенко сам злізти вже не міг. Було дивно, як він ще жив з простріленими грудьми, бо другу добу рана не була перев'язана. Його зсадили і попід руки повели до товаришів, що стояли вже на полі. Став як камінний, з високо піднесеною головою, не ворухнувши ні одним м'язом на лиці. Кілька кіннотчиків, заїхавши їм з плечей, зняли рушниці.
Почувши стук затворів, Андрієнко і Рудий глянули в наш бік:
— Прощавайте, товариші! Хай живе Україна! — Сухий тріск стрілів у плечі, і хлопці впали, підкосившись в колінах. Лише Онищенко ще хвилинку стояв, хоч я бачив, як закурилося порохом з брудного кафтана місце на спині, куди попали кулі. Потім впав рівно, не зігнувшись. Один кіннотчик зіскочив з коня і почав винятою шаблею проколювати по кілька разів трупи — для певности. Командир повернув конем і махнув нагайкою.
— Злізай тепер ти.
Спускаю з воза ноги, та він сміючись затримує.
— Сиди-сиди! Це я жартую. Ви ще удвох поживете, щось цікавого оповісте нам, виж — офіцери...
Старшинські документи, що їх знайшли при нас, відтягували на якийсь час смерть. Командир сподівався, що ми дамо цінні відомості.
Щось тваринне в грудях раділо, що життя ще не обірветься зараз. Щось інше жалкувало, що кінець відволікається, що нас чекають ще фізичні й душевні тортури. Все рівно мушу померти — так кращеб отут... з хлопцями. Ноги знову скрутили телефонним проводом. Кругом підводи їхали кіннотчики. Про втечу не було що й мріяти.
Ще було далеко до вечора, коли полк шкодуючи перемучених маршем на виручку Ново-Миргорода коней, став на ночівку в селі Володимирці.
В цьому селі стояв наш полк під час зимового походу. Було це тоді добре зорганізоване й озброєне, національне свідоме село, та... велика кількість спалених хат свідчила, що воно вже “умиротворене”.
Знявши з підвід, вкинули нас пов'язаними до “холодної” при сільській управі. За дверима стало кілька вартових червоноармійців. За стінами на дворі теж чути було кроки вартових. Лежачи із Зінкевичем на вогкій долівці, шепотом обмірковуємо положення, та надаремне шукаємо якогось пляну утечі.
Пізно увечері зайшов до нас начальник місцевої совітської міліції, до “компетенції” якого, очевидно, належала наша “в'язниця”. Оглянувши нас при світлі принесеної лямпи, заговорив голосом, в якому відчувалось чомусь співчуття.
— Ви їсти не хочете, хлопці?
Їсти не хотілося, хоч другий день не було нічого в роті, але страшно хотілося пити. На прохання Зінкевича перед тим дати нам води червоноармійці відповіли лайкою і сміхом. Кажемо начмілові, що хочемо пити. Червоноармійці заявили, що відро в управі порожне, а ходити по воду для бандитів вони не мають заміру.
Полаявшися трохи з ними, начміл пішов. Через кілька хвилин повернувся з гладущиком холодного квасного молока. Коли він сказав, щоби розв'язати нам руки поки хоч нап'ємося молока, червоноармійці категорично відмовили і стали нападати на начміла, що він “бандітскій батько”. Тикнувши начальникові караулу свій білет члена комуністичної партії, начміл поміг нам сісти і, ставши на коліна, напоїв по-черзі молоком. Коли я спрагненими устами жадібно пив з його рук, то ані йому, ані мені не могло, звичайно, прийти в голову, що кілька місяців пізніше ми ще зустрінемося. Раненько полк вирушив. Разом з нами їхав заступник голови єлисаветградського ревкому, який приїздив чогось до Володимирки. Коло полудня ми були вже в Єлисаветграді.
Проїжджаємо через заповнену народом площу. На високій трибуні, оратор — картавий жидок — надриваючися, “підбадьорує настрої” у маси в зв'язку з наступом поляків і української армії з заходу. “Ревкомщик”, переговоривши з командиром, відділив нашу підводу і під охороною кільканадцяти червоноармійців під'їхав з нами до трибуни. Коли попередній оратор скінчив свою промову, він виліз на трибуну й оповів юрбі, що “непереможна” червона кіннота розбила й знищила вчора банду Холодного Яру, яка... “грабувала у селах останню скотину і одежу, вбивала невинних бідняків і т. д.”. Показуючи рукою на нас, закричав своїм московсько-волжським “говорком”, що ми ті, на чиїх руках ще не засохла кров організатора єлисаветградського комітету компартії Пірка, та що вони відплатять кров'ю за кров не тільки нам, а й всім “бандитам” на Україні7.
Частина юрби (особливо жиди) вороже загомоніла. Почулися викрики, щоб нас зараз же розстріляти. Та у більшості в очах світилося мовчазливе співчуття. Міське населення знало вже, що на мові більшовиків значить слово “бандит”.
Коли ми від'їхали з площі, “ревкомщик” сказав червоноармійцям, щоб везли нас просто до чека, а він із ревкому зараз зателефонує туди в чому справа.
Під'їжджаємо до великого поверхового будинку з написом: “Єлісавєтградская Уєздная Чрезвичайная Комісія”.
На стіні червоною фарбою вимальований другий напис: “Чека — глаза і уші совєтской власті. Она всьо відіт і всьо слишіт!”
На брамі варта з кулеметом.
На подвір'ї зустріли нас кілька чекістів і, розв'язавши, запровадили до камери у підвальній часті будинку.
Інтелігентний молодий жидок з червоною зорею на грудях і з револьвером через плече “співчуваюче” оглядає моє обличчя.
— Вас били? Сволочі! Скажете мені хто вас бив — вони будуть покарані. При совітській власті арештованих бити не можна. Зараз, товариші, вам принесуть обід і папіроси. Може чого бажаєте собі ще? — скажіть.
Кажемо що “ніяких бажань не маєм”. Коли чекісти пішли, лягаємо на прічі. У камері було майже темно. Лише під стелею була маленька заґратована діра, через яку колись сипали до цього льоху картоплю чи вугіль. Зінкевич присувається до мене і обнявши шепоче на ухо:
— Юрко, ти бував на нарадах штабу... Знаєш прізвища людей, які працюють для нас у містах... Бійся Бога — не видай їх. Ми вже все рівно пропали, а то люди дорогі для національної справи.
Було боляче і смішно, що він мені це каже, але в душі ворушився жаль — що я знаю ті прізвища. А нуж чекісти придумають якісь тортури, яких я не витримаю і видам їх!
Якийсь китаєць, з тим самим жидком, приніс досить добрий обід і цигарки.
Не хотілося нічого. Нило на голих дошках потовчене тіло. Трусила гарячка.
Жидок, що “відрекомендувався” нам як наш будучий слідчий, зауважив це.
— Зараз я пришлю вам щось накритися.
Через декілька хвилин китаєць приніс і накинув на мене зелений жіночий сачок — півпальто. Одна пола замочена в кров. Ясно, що з якоїсь розстріляної жінки.
Вночі забрали мене на гору на допит до самого голови чека. У кабінеті за столом немолодий вже мужчина з грубими рисами, з жорстокими баранячими очима.
Коло нього, на цв'яшку забитому в кант шафи, висить п'ятихвостна нагайка із сирового ременя, з олов'яними кульками на кінцях. По боках стояло чотири чекісти. Голова уважно оглянув моє обличчя.
— Тебе вже били, щоб признався?!
— Так.
— Ну і що — не помогло?
— Я не маю чого більше говорити. Що знав, сказав на допиті командирові.
— У нас, брате, скажеш все. Ми по дурному не б'єм, а так щоби відчувалося. Це тобі не кулак і не кольба...— кивнув у бік своєї нагайки. На думку, що прийдеться скоштувати щей “пьятихвостки” - по за шкірою забігали мурашки.
З усієї сили напихаючи до голосу “щирості”, починаю переконувати його, що таки направду більше нічого не знаю.
— Хто має зв'язок з вами в Єлисаветграді? Хто в Олександрії? Хто в Чигирині, в Ново-Миргороді, Златополі, Олександрівні, Кам'янці? — кажи!
— Як що і має хто зв'язок, то я не знаю. Я тільки кілька днів тому попав до Холодного Яру.
— Хто у вас там верховодить в селах? Яку зброю маєте? Скільки?
— Я ще ж добре і не роздивився там. В селах так зовсім не був і нікого не знаю. Я до цього загону, що розбили, у лісі пристав.
— Маєте зв'язок з Петлюрою?
— Не знаю.
— Підожди — все будеш знати...
Слідчий завів мене назад до камери і взяв на допит Зінкевича.
Коли Гнат через годину повернувся, бачу, що голова сумлінно попрацював над ним “п'ятихвосткою”. Уроджений в околицях Холодного Яру, Зінкевич не міг казати, що нікого там не знав. Заявив просто, що нічого не скаже і точка.
Потягнулися день за днем. Ще два-три дні слідчий мучив себе і мене безконечними безглуздими допитами, які звичайно закінчувалися “сваркою”. Зінкевича перевели десь до іншої камери, і я залишився сам. Удень в підземеллях чека панувала мертва тиша. По ночах чулися кроки, шамотіння, крики, плач. Що другу ніч на подвір'ї пускали голосний мотор вантажного авта, який тріскотів до світу. Тоді, неначе з під землі, доносилися звідкись до камери глухі вибухи пострілів і крики розстрілюваних. Мотор пускали для того, щоби їх не було чути на вулицю.
Спав уривками і то більше у день. Окрім не розположуючого до сну психічного стану, спати не давало численне населення червоноармійських суконних штанів та й “подарованого” слідчим жіночого сака. Найголосніше відчувалися укушення на потовчених місцях, та власне ці, підпливші кров'ю плями на тілі, здається, найбільше паразитам смакували.
Без жадної медичної допомоги молодий організм сам помалу приводив себе до порядку. Став вже добре бачити і на одно і на друге око. Ребро боліло вже лише притиснуте до дошки на прічах. Ніс помалу зменшувався але ще, похрустуючи роздробленим хрящем, скривлювався на оба боки. Мимо того, що було мало надії на те, що до смерти він ще вспіє як слід зростися — старанно надаю йому пальцями правильну форму.
Коли обличчя приняло більш-менш людський вигляд, мене зфотографували.
Через декілька днів слідчий викликав на допит і освідчив мені, що моє твердження про те, що в Холодному Яру я був дуже короткий час, відпадає. Він ствердив, що я і “старший міліціонер” кам'янської міліції Валентин Сім'янців — це одна і та сама особа. Він одержав матеріяли, що та “міліція” була зорганізована штабом Холодного Яру. Отже... Маємо нову тему для розмов...
Не маючи нічого до втрати, категорично тверджу, що то непорозуміння, помилка. Ніколи я в Кам'янці не був.
Третьої чи четвертої ночі після того, коли на дворі вже тріскотів мотор авта, до моєї камери зайшов голова чека з кількома чекістами.
— Ну, будеш признаватися чи ні?
— Не маю чого.
— Ну — то досить з тобою цяцькатися. Зв'яжіть його!
Чекісти підскочили і скрутили руки. Виходимо із камери і йдемо темними коридорами, якимись заулками.
Якесь дивне почуття стискає холодом серце і розбігається дріжжю по плечах. Чи то був страх перед смертю? Інакше того чуття не можна назвати. Всі атоми тіла обгорнув тваринний страх перед тією таємничою зміною, що мала зараз статися. Мозок безпорадно чіплявся за якесь павутиння надії, що я ще буду жити, буду бачити сонце, Галю, дихати вільним повітрям. Підійшли до дверей, коло яких стояли два стійкових червоноармійці, і голова тричі стукнув в них револьвером.
Двері відчинилися і відкрили ясно освітлений великий льох. В приміщенні був зойк. Чекісти з заляпаними кров'ю ногами, одежою, обличчями роздягали до гола коло десятка мужчин і жінок, знову зв'язуючи їм після того руки. Якась жінка, з розпущеним волоссям, у розірваній сорочці, впавши на землю з благанням не вбивати її, цілувала, під сміх і глузування, чоботи одного із катів. Під стіною лежало купою коло двох десятків голих трупів. В льоху стояв важкий сопух гнилої крови і виділень людських тіл. Переступаю поріг і організм обгортає різка зміна. Павутиння надії обірвалося. Царство життя лишилося за тим порогом. Тут — царство смерти. Межа переступлена. Повороту нема. Бунтівничі атоми живого тіла покірно погодилися з цим, і замість страху — в душі запанувала байдужість.
Приглядаюся до товаришів по долі. Роздягнені стояли в черзі під стіною. Голий вже старий священик, з розкуйовдженим сивим волоссям, знісши голову до стелі, голосно читає псалом “Помилуй мя Боже”. Якийсь молодий хлопець з розгубленим обличчям дріжачим голосом звертався до не звертаючих на нього уваги чекістів, щоби його вислухали, що він нічого не винен.
Роздягали якраз другого священика, сильної будови, не старого ще брунета. Він дивився на чекістів палаючими чорними очима і лаяв їх антихристами, звірями, людожерами. Грозив, що Господь тяжко покарає їх.
Один із чекістів пхнув його кольбою до черги.
— Іди - іди — не лякай! Твій бог у Москві в Чека, арештований вже сидить!
Останньою переді мною роздягали молоду гарну дівчину. Очі чекіста маслилися, оглядаючи її стрункий стан. Вона щось тихо заговорила до голови чека, але той грубо пхнув її до черги.
— Досить тобі контрреволюційні пісеньки по театрах виспівувати!
Артистка, яку розстрілювали за співання “контреволюційних” пісень, стала в чергу.
Роздягнувши і знову скрутивши мені шнурком руки, мене поставили за нею.
Книга: Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр
ЗМІСТ
На попередню
|
|
