Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. 20 000 ЛЬЄ ПІД ВОДОЮ
[29]! Нед Ленд стояв на посту з гарпуном у руці. Кілька разів тварина підпускала фрегат на близьку відстань до себе.
- Наздоганяємо! Наздоганяємо! - кричав канадець.
Але в той момент, коли він готувався метнути гарпун, тварина рятувалася втечею, розвиваючи швидкість не менше тридцяти миль на годину. І в той час як ми йшли з максимальною швидкістю, тварина, немов знущаючись над нами, описала навколо нас велике коло! В. усіх нас вирвався шалений вигук.
Опівдні нас відокремлювала від тварини така ж відстань, як і о восьмій годині ранку.
Капітан Фарагут наважився, нарешті, удатися до більш крутих заходів.
- Ага! - сказав він. - Від “Авраама Лінкольна” тварина вислизає! Подивимося, чи вислизне вона від конічних бомб! Боцмане! Людей до носової гармати!
Гармати на бакові негайно зарядили і навели. Пролунав постріл, але снаряд пролетів на кілька футів вище від тварини, що знаходилася на відстані півмилі від фрегата.
- Вправнішого навідника! - скомандував капітан. - П’ятсот доларів тому, хто пристрелить цей виплодок пекла!
Старий канонір із сивою бородою, - я як зараз бачу його спокійний погляд і незворушне обличчя, - підійшов до гармати, ретельно навів її і довго прицілювався.
Не устиг пролунати постріл, як розляглося багатоголосе “ура!”.
Снаряд улучив у ціль. Але дивовижа! Ковзнувши по спині тварини, що виступала з води, ядро, відлетівши милі на дві, упало в море.
- Ах, щоб тобі! - скрикнув розлючено старий. - Тож цей гад у панцирі із шестидюймового заліза!
- Прокляття! - закричав капітан Фарагут.
Полювання поновилося; і капітан, нахиляючись до мене, сказав:
- Поки фрегат не злетить у повітря, я буду полювати за цим звіром!
- Ви правильно робите, - відповів я.
Можна було сподіватися, що тварина втомиться, не витримавши змагання з паровою машиною. Анітрохи! Спливала година за годиною, а вона не виявляла ні найменшої ознаки стомлення.
До честі “Авраама Лінкольна” треба сказати, що він полював за звіром з нечуваною завзятістю. Я гадаю, він зробив щонайменше п’ятсот кілометрів у цей нещасливий день шостого листопада! Але настала ніч і огорнула мороком неспокійний океан.
Тієї миті мені здалося, що наша експедиція закінчилася і ми ніколи більше не побачимо фантастичну істоту. Але я помилявся.
О десятій годині п’ятдесят хвилин вечора знову спалахнуло електричне сяйво в трьох милях під вітром від фрегата - настільки ж ясне, яскраве, як і минулої ночі.
Нарвал лежав нерухомо. Може, стомившись за день, він спав, погойдуючись на хвилях? Капітан Фарагут вирішив скористатися слушним моментом.
Він віддав потрібні накази. “Авраам Лінкольн” узяв малий хід, щоб не розбудити свого супротивника. Зустріти у відкритому океані сплячого кита зовсім не рідкість, і сам Нед Ленд загарпунив не одного з них саме під час сну. Канадець знову зайняв свій пост на бушприті.
Фрегат безшумно наблизився на два кабельтових до тварини. Тут машину було зупинено, і судно йшло за інерцією. На борту запанувала тиша. Усі затаїли подих. Ми були усього за сотню футів від світляного простору. Сила світіння ще збільшилася і буквально сліпила очі.
Я стояв на баку, обіпершись об борт, і бачив, як унизу, на бушприті, Нед Ленд, вчепившись однією рукою за мартинштаг, потрясав своїм страшним знаряддям. Всього двадцять футів відокремлювало його від тварини.
Раптом рука Неда Ленда піднялася широким помахом, і гарпун здійнявся в повітрі.
Почувся дзенькіт, як при ударі по металу.
Електричне випромінювання згасло миттєво, і два гігантські водяні стовпи обрушилися на палубу фрегата, збиваючи з ніг людей, ламаючи фальшборти.
Пролунав страшний тріск, і, не встигнувши схопитися за поручні, я вилетів за борт.
Розділ сьомий
КИТ НЕВІДОМОГО ВИДУ
Зненацька упавши у воду, я був приголомшений, але свідомість не втратив.
Мене відразу ж потягнуло на глибину близько двадцяти футів. Я добре плаваю; і хоча не претендую змагатися з такими плавцями, як Байрон і Едгар По, але, опинившись у воді, я не розгубився. Двома сильними помахами я сплив на поверхню океану.
Я став шукати очима фрегат. Чи помітили там моє зникнення? Чи повернув “Авраам Лінкольн” на інший галс? Чи здогадався капітан Фарагут послати на мої розшуки шлюпку? Чи є надія на порятунок?
Морок був повний. Я ледь розрізнив удалині якусь темну масу, що, судячи з вогнів, які поступово згасали, віддалялася на схід. Це був фрегат. Я загинув!
- Рятуйте! На допомогу! - закричав я, намагаючись, щосили пливти услід “Авраамові Лінкольну”.
Одяг стискував мене. Намокнувши, він прилипав до тіла, утруднюючи рухи. Я йшов на дно! Я задихався!..
- На допомогу!
Я крикнув востаннє. Захлеснуло рот водою. Я став битися, але безодня втягувала мене...
Раптом чиясь сильна рука схопила мене за комір і одним ривком витягла на поверхню води. І я почув, так, почув! як у самісіньке моє вухо хтось сказав:
- Якщо пан зволить обіпертися на моє плече, йому буде легше плисти.
Я схопив за руку вірного Конселя.
- Це ти! - закричав я. - Ти!
- Я, - відповідав Консель, - і в повному розпорядженні пана професора.
- Ти упав у воду разом зі мною?
- Ні, не впав. Але, перебуваючи на службі у пана професора, стрибнув за ним.
І він вважав свій учинок природним!
- А фрегат?
- Фрегат! - відповідав Консель, лягаючи на спину. - Не порадив би я пану професору розраховувати на нього!
- Що ти кажеш?
- А те, що, коли я стрибнув у море, вахтовий крикнув: “Гребний гвинт зламано!”
- Зламано?
- Так! Чудовисько пробило його своїм бивнем. Думаю, що “Авраам Лінкольн” відбувся невеликою аварією. Але для нас це плачевна історія. Фрегат утратив керування!
- Виходить, ми загинули!
- Усе може бути, - спокійно відповів Консель. - Утім, ще є кілька годин у нашім розпорядженні; а за кілька годин може багато чого трапитися!
Холоднокровність незворушного Конселя підбадьорила мене. Я поплив скільки вистачало сил; але промоклий одяг здавлював мене, як свинцеве покриття, і я ледве тримався на воді. Консель це помітив.
- Чи не дозволить пан розрізати на ньому одіж? - сказав він.
Вийнявши ніж, Консель розпоров на мені одяг від верху донизу, і поки я його підтримував на воді, він зірвав його з мене.
Я у свою чергу зробив таку ж послугу Конселю. І ми, тримаючись один одного, продовжували наше “плавання”.
Усе-таки становище наше було не менш катастрофічним. Нашого зникнення, можливо, і не помітили. А якби і помітили, фрегат, що втратив керування, усе одно в пошуках нас не міг піти проти вітру. Розраховувати можна було тільки на шлюпки.
Консель холоднокровно обговорював усі можливості нашого порятунку і склав план дій. Дивна натура! Флегматичний хлопець почував себе тут як удома!
Отже, єдина надія була на шлюпки “Авраама Лінкольна”. Значить, нам необхідно було якомога довше протриматися на воді.
Заощаджуючи свої сили, ми вирішили діяти в такий спосіб: у той час як один із нас, схрестивши руки і витягнувши ноги, буде відпочивати, лежачи на спині, інший буде пливти, підштовхуючи перед собою відпочиваючого. Ми змінювали один одного кожні десять хвилин. Чергуючись у такий спосіб, ми сподівалися утриматися на плаву кілька годин, а може, і до світанку!
Слабка надія! Але людина так уже створена, що ніколи не втрачає надії. Все-таки нас було двоє.
Але якби я, як це не парадоксально, і утратив всякі ілюзії, якби у хвилину слабкості і готовий був здатися без боротьби, - я не міг би цього зробити!
Зіткнення фрегата з нарвалом відбулося близько одинадцятої години вечора. Отже, до світанку залишалося майже вісім годин. Задача цілком здійсненна за умови чергування. Море було спокійне, плавання майже не стомлювало нас. Час від часу я вдивлявся в густий морок, що порушувався лише фосфоричним світінням води, потривоженої змахами наших рук. Я дивився на світні хвилі, що, розбиваючись об мою руку, розбігалися широким водяним полем, поцяткованим свинцевими відблисками. Ми немов пливли в морі ртуті.
Близько першої ночі мене раптово охопила крайня утома. Руки і ноги судомило.
Консель мав підтримувати мене, і турбота про наш порятунок випала на його долю. Незабаром я почув його уривчасте і важке дихання. Консель задихався, і я зрозумів, що довго він не витримає.
- Облиш мене! Облиш! - говорив я.
- Залишити пана професора! Нізащо! - відповів він. - Я сподіваюся потонути першим.
У цю хвилину місяць прозирнув крізь чорну хмару, що вітер її гнав на південь. Поверхня океану заіскрилася при місячному сяйві. Благодатне сяйво місяця додало нам сил. Я підняв голову. Окинув поглядом обрій. Удалині, на відстані п’яти миль від нас, ледь вимальовувався темний силует фрегата. Але жодної шлюпки у воді!
Я хотів крикнути. Але хіба почують мій голос на такій відстані! До того ж я не міг розтулити розпухлих губ. Консель зібрався із силами і крикнув:
- На допомогу! На допомогу!
Зупинившись на секунду, ми прислухалися. Що це? Шум у вухах від припливу крові до голови? Чи мені здалося, наче на лемент Конселя відповіли погуком?
- Ти чув? - прошепотів я.
- Чув!
І Консель знову відчайдушно закричав.
Помилитися було не можна! Людський голос відповів на крик Конселя! Чи був це голос такого ж бідолахи, як і ми, викинутого в океанську безодню, такої ж жертви катастрофи, що спостигла корабель? А чи не подають нам сигнали зі шлюпки, невидимої в мороці ночі?
Консель, зібравши останні сили й обіпершись на моє плече, зведене судомою, висунувся наполовину з води, але відразу упав знесилений.
- Що ти бачив?
- Я бачив, - прошепотів він, - я бачив... помовчімо краще... побережемо наші сили!
Що ж він побачив? І раптом думка про морське чудовисько вперше спала мені на думку. Чи не побачив він морське чудовисько?.. Ну, а людський голос?
Минули ті часи, коли Іони ховалися в череві китів!
Консель з останніх сил підштовхував мене перед собою. Часом він піднімав голову і, дивлячись удалину, кричав. На його лемент відповідав голос, що ставав усе чутніший, немовби наближаючись до нас.
Але слух відмовлявся мені слугувати. Сили мої вичерпувалися, пальці німіли, плече ставало ненадійною опорою, я не міг закрити рота, зведеного судомою. Я захлинався солоною водою. Холод пронизував мене до самих кісток. Я востаннє підвів голову і пішов до дна...
І тут я наштовхнувся на якесь тверде тіло. Я затримався на ньому. Відчув, що мене виносить на поверхню води, що дихати легше... я знепритомнів...
Очевидно, я незабаром отямився завдяки енергійному розтиранню всього тіла.
Розплющив очі...
- Консель! - прошепотів я.
- Пан зволив покликати мене? - відгукнувся Консель.
І при світлі місяця, що заходив, переді мною майнуло й інше обличчя, що я його відразу упізнав.
- Нед! - скрикнув я.
- Атож, це я, пане! Як бачите, усе ще ганяюся за премією! - відповів канадець.
- Вас скинуло у воду при струсі фрегата?
- Так точно! Але мені повезло більше, аніж вам. Я майже відразу ж висадився на плавучий острівець.
- На острівець?
- Точніше сказати, осідлав нашого гігантського нарвала!
- Не розумію вас, Неде, - сказав я.
- Бачите, я відразу ж скумекав, чому мій гарпун не міг пробити шкіру чудовиська, а тільки ковзнув по поверхні.
- Чому, Неде? Чому?
- А тому, що ця тварина, пане професоре, закута в сталевий панцир!
До мене раптом повернулася здатність мислити, пожвавилася пам’ять, я отямився.
Слова канадця остаточно протверезили мене. Трохи оговтавшись від потрясіння, я видерся на спину цієї невразливої істоти або предмета. Я спробував ударити по ньому ногою. Тіло було явно тверде, непіддатливе, несхоже на м’яку масу тіла великих морських ссавців!
Але це могло бути кістковим панциром, подібно до суцільного кістяного покриву черепа допотопних тварин! А якщо так, то мені довелося б віднести чудовисько до допотопних плазунів типу черепах або крокодилів.
Але ні! Спина, що відливала чорним глянцем, на якій я стояв, була гладенька, відполірована, а не луската. При ударі вона видавала металевий звук і, як це не дивно, була склепана з листового заліза. Сумніву не було! Те, що ми вважали твариною, чудовиськом, надзвичайним явищем природи, котре поставило в тупик увесь учений світ, і що схвилювало уяву моряків обох півкуль, виявилося ще більш чудесним явищем: творінням людських рук!
Якби мені довелося установити існування найфантастичнішої, напівміфічної тварини, я не був би так вражений. У тім, що природа творить чудеса, немає нічого дивного, але побачити своїми очима щось чудесне, надприродне і притому створене людським генієм, - отут є над чим помислити!
Однак роздумувати довго не було часу. Ми лежали на поверхні небаченого підводного судна, що нагадувало собою, наскільки я міг судити, величезну сталеву рибу. Думка Неда Ленда щодо цього склалася. Нам із Конселем лишалося тільки погодитися з ним.
- Якщо це і справді судно, - сказав я, - то повинні бути і машини, що приводять його в рух, і екіпаж для керування ним?
- Ну, як і належить! - відповів гарпунер. - Але от уже третя година, як я стирчу на цьому плавучому острівці, а не помітив ніяких ознак життя.
- Що ж, судно рухається?
- Ні, пане Аронаксе! Погойдується собі на хвилях, а з місця не рушає.
- Ну. ми-то знаємо, якнайкраще, яка швидкохідність цього судна! Щоб розвинути таку швидкість, потрібні машини, а щоб керувати машинами, потрібні механіки, з чого я роблю висновок, що... ми врятовані!
- Гм! - із сумнівом проказав Нед.
У цей момент, немов на підтвердження моїх слів, за кормою цього фантастичного судна почулося якесь шипіння. Очевидно, прийшли в рух лопаті гребного гвинта, і судно дало хід. Ми ледь устигли схопитися за невелике узвишшя в носовій частині, що виступало з води сантиметрів на вісімдесят. На щастя, судно йшло з помірною швидкістю.
- Поки цей поплавець тримається на поверхні, - бурчав Нед Ленд, - мені нічого заперечити. Але коли йому прийде фантазія пірнути, я не дам і двох доларів за свою шкіру!
Канадець міг би дати за неї іще менше. Треба було невідкладно починати переговори з людьми, що знаходилися в цьому плавучому механізмі. Я став обмацувати поверхню, відшукуючи який-небудь люк, отвір, яку-небудь “горловину”, говорячи технічною мовою; але ряди заклепок, щільно пригнаних до країв сталевої обшивки, не залишали ніякої щілини.
Місяць зайшов за обрій, і ми опинилися в цілковитій темряві. Потрібно було очікувати світанку, щоб спробувати проникнути усередину підводного судна.
Отже, наше життя цілком залежало від примхи таємничих керманичів, що керували судном! Якби вони здумали пірнути під воду, ми б загинули! У противному разі я не сумнівався в можливості ввійти з ними в стосунки. І справді, якщо тільки вони не виробляли кисень хімічним способом, їм доводилося час від часу спливати на поверхню океану, щоб поновити запаси чистого повітря! А отже, мав бути якийсь отвір, через який повітря надходило усередину судна.
Марні були надії на допомогу капітана Фарагута! Ми йшли на захід із помірною швидкістю, не більше, я думаю, дванадцяти миль за годину. Лопаті гвинта розрізали воду з математичною рівномірністю, викидаючи час від часу в повітря цілі снопи фосфоресціюючих бризок.
Близько четвертої години ранку швидкість ходу зросла. Ми ледь утримувалися на полірованій поверхні судна, котре із запаморочливою швидкістю перетинало океанські хвилі, які несамовито хльоскали зусібіч. Добре, що Нед намацав якірне кільце, вправлене в сталеву обшивку! Ми поспішили міцніше за нього ухопитися.
Минула і ця довга ніч.
Мені важко відновити в пам’яті усе, що було пережито мною в ту ніч! Пам’ятаю, що інколи, коли шум вітру і гуркіт хвиль стихав, доносилися здалеку швидкі акорди, уривки мелодії. Що за таємниче підводне судно? Куди тримає воно шлях? Що за люди знаходяться в ньому? Що за дивовижний механічний двигун дозволяє йому розвивати таку скажену швидкість?
Розвиднілося. Ранковий туман огорнув нас своєю завісою. Але і туман розсіявся. Я хотів уже приступити до ретельного огляду верхньої частини корпусу, що виступала з води у вигляді горизонтального майданчика, як раптом відчув, що судно повільно занурюється у воду.
- Гей ви, дияволи! - заволав Нед Ленд, гупаючи ногами по металу обшивки. - Відчиняйте, та хутчіше! Горе-мореплавці!
Але важко було що-небудь почути через оглушливий шум гребного гвинта. На щастя, занурення в морські глибини припинилося.
Зсередини судна почувся брязкіт засувів. Піднялася кришка люка. Відтіля виглянув чолов’яга; він викрикнув якесь незрозуміле слово і миттєво зник.
Кілька хвилин потому з люка вийшли вісім дужих крем’язнів із непроникними лицями; вони мовчки потягли нас усередину свого грізного підводного, корабля.
Розділ восьмий
MOBILIS IN MOBILE
Книга: Жуль Верн. 20 000 ЛЬЄ ПІД ВОДОЮ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
