Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. 20 000 ЛЬЄ ПІД ВОДОЮ
[34]!
- Що ж, переведемо стрілки наших годинників, - сказав незворушний Консель.
- Упізнаю вас, друже Консель! - закричав нетерплячий канадець. - У вас жовч даремно не розливається, ви бережете свої нерви! Завидний спокій! Ви здатні, не поївши, висловити подяку! Ви скоріше помрете з голоду, аніж станете скаржитися!
- А який сенс у скаргах? - запитав Консель.
- Який? Поскаржишся, і вже якось легше! Ну, а коли ці пірати, - я кажу пірати з поваги до пана професора, бо він забороняє мені називати їх людожерами, - коли ці пірати думають, що я дозволю тримати себе в клітці, де задихаюся, і що справа обійдеться без міцних слів, на які я скорий у гніві, то вони помиляються! Послухайте, пане Аронаксе, скажіть відверто, як ви думаєте, довго ще нас будуть томити у цій залізній скрині?
- Відверто кажучи, я знаю про це не більше за вас, мій друже!
- Ну, усе-таки, як ви гадаєте?
- Я думаю, що випадок дозволив нам відкрити важливу таємницю. І якщо екіпаж підводного судна зацікавлений у збереженні цієї таємниці і якщо таємниця для них дорожча, аніж життя трьох чоловіків, то, я думаю, ми у великій небезпеці. У противному разі чудовисько, що поглинуло нас, при першій же нагоді поверне нас у суспільство нам подібних.
- Або зарахує нас у суднову команду, - сказав Консель, - і буде тримати...
- Доти, - закінчив Нед Ленд, - доки який-небудь фрегат, більш швидкохідний або більш щасливий, аніж “Авраам Лінкольн”, не захопить це розбійницьке гніздо і не повісить весь екіпаж і нас разом з ним на реї.
- Досить резонно, містере Ленд, - помітив я. - Але, як мені відомо, ніхто ще не робив нам яких-небудь пропозицій. Тому даремно будувати плани на майбутнє. Повторюю, потрібно виждати час, потрібно діяти відповідно до обставин; і не слід нічого робити, оскільки робити нічого!
- Навпаки, пане професоре, - відповів гарпунер, що не бажав здаватися, - потрібно щось робити!
- Але що ж саме, містере Ленде?
- Тікати!
- Тікати з “земної” в’язниці і то досить важко, але тікати з підводної в’язниці і зовсім, по-моєму, немислимо.
- Е, друже Ленд, - звернувся до нього Консель, - що ви скажете у відповідь на зауваження пана професора? Я не повірю, щоб американець поліз у кишеню за словом!
Гарпунер, явно збентежений, мовчав. Втеча в тих умовах, у які поставив нас випадок, була зовсім неможлива. Але недаремно канадець наполовину француз, і Нед Ленд довів це своєю відповіддю.
- Отже, пане Аронаксе, - сказав він після короткого роздуму, - ви не здогадуєтеся, що має робити людина, якщо вона не може вирватися із в’язниці?
- Не здогадуюся, мій друже!
- А дуже просто! Вона улаштовується там по-хазяйськи.
- Ще б пак! - сказав Консель. - Куди приємніше облаштовуватися усередині плавучої в’язниці, аніж опинитися поза її стінами!
- Але колись потрібно викинути геть усіх тюремників, ключників, стражників! - додав Нед Ленд.
- Годі, Неде! Невже ви серйозно думаєте захопити у свої руки судію?
- Цілком серйозно, - відповів гарпунер.
- Марна затія!
- Чому ж, пане? Хіба не може випасти зручна нагода? А раз так, я не бачу причини нею не скористатися. Коли на цьому поплавку не більше двадцяти чоловік екіпажу, невже вони змусять відступити двох французів і одного канадця!
Розумніше було обійти мовчанням фантазерство гарпунера і не встрявати з ним у суперечку. Тому я обмежився дипломатичним застереженням.
- При пагоді, містере Ленд, ми повернемося до цієї теми, - сказав я. - Але прошу вас запастися терпінням. Отут треба діяти обережно, а ви своєю запальністю тільки всю справу зіпсуєте! Обіцяйте мені рахуватися з нашим становищем і не впадати у гнів.
- Обіцяю, пане професоре, - відповідав Нед Ленд не дуже вдоволено. - У рот води наберу, не зраджу себе жодним порухом, нехай навіть не будуть годувати, як нам того хотілося б!
- Ви дали слово, Неде, - сказав я канадцю.
Розмова на цьому скінчилася, і кожен з нас заглибився у свої думки.
Треба зізнатися, що всупереч гарпунеру, сповненому, райдужних надій, я не мав ніяких ілюзій. Я не вірив у щасливий випадок, на який покладався Нед Ленд. Судячи з того, як мистецьки маневрував підводний корабель, на борту мав знаходитися солідний екіпаж; і, отже, вступивши в боротьбу, ми зіштовхнулися б із сильним супротивником. Притому, щоб діяти, потрібно бути вільними, а ми сиділи взаперті! Я не уявляв собі, яким побитом можна втекти з цього сталевого каземату із герметичними затворами. І якщо командир зберігає в таємниці існування свого підводного корабля, - що було цілком імовірно, - він не дозволить нам розгулювати на борту судна. Як він чинитиме з нами? Чи прирече на смерть, чи висадить колись на безлюдний острів? Ми були в його владі. Усі мої домисли, як мені здавалося, однаково були близькі до істини, і потрібно бути Недом Лендом, щоб сподіватися вирватися на волю. Утім, знаючи схильність канадця до нав’язливих ідей, я розумів, що чим більше він буде роздумувати, тим більше буде озлоблятися. Я вже відчував, що прокльони застряють у його горлянці, що в його рухах відчувається ледь стримувана лють. Він підхоплювався, метався, як дикий звір у клітці, гатив у стіну і ногою і кулаками. Час минав, голод давався взнаки, а стюард не показувався. Нашим хазяїнам, якщо у них дійсно були щодо нас добрі наміри, не личило б так надовго залишати без уваги потерпілих від аварії корабля!
Неда Ленда від голоду мучили спазми у шлунку, і він усе більше вибухав люттю; я починав уже побоюватися з його боку, попри дане ним слово, вибухів гніву при появі когось із команди судна.
Спливло ще дві години. Гнів Неда Ленда усе наростав. Канадець гукав, волав, але марно. Глухі були залізні стіни. Не чутно було ні найменшого шуму на судні, начебто усе там вимерло. Не відчувалося легкого дрижання корпусу при обертанні гвинта. Судно, без сумніву, стояло на місці. Занурившись у морську глибінь, воно не належало більше землі. Безгоміння це було жахливе.
Ми були полишені всіма, замкнені в стінах каземату. Я страшився думати про те, як довго може тривати наше ув’язнення. Проблиск надії, що спалахнув було при побаченні з капітаном, потроху згас. Ласкавий погляд цієї людини, печать великодушності на його обличчі, шляхетність постави - усе згладилось у моїй пам’яті.
Я уявляв собі цього таємничого незнайомця таким, яким він, певне, і був невблаганним, жорстокосердим. Він, вочевидь, поставив себе вище людяності, став недоступний почуттю жалості, зробився непримиренним ворогом собі подібних, котрим він заприсягся у вічній ненависті!
Але невже ця людина дасть нам загинути в стінах тісної темниці? Полишить нас у владі страшних мук, на які прирікає жорстокий голод? Жахлива думка опанувала моєю свідомістю, а уява згущувала барви. Розпач охопив мене. Консель був спокійний. Нед Ленд шаленів.
Раптом іззовні почувся шум. Чиїсь кроки гулко лупали по металевих плитах. Засуви верескнули, двері відчинилися, увійшов стюард.
Перш ніж я встиг зробити рух, щоб утримати канадця, він кинувся на бідолаху, повалив його на підлогу, схопив за горло. Стюард задихався в його могутніх руках.
Консель намагався було вирвати з рук гарпунера його жертву, а я вже готовий був допомогти йому - і раптом так і завмер на місці зачувши сказане по-французькому:
- Заспокойтеся, містере Ленд, і ви, пане професоре! Звольте вислухати мене!
Розділ десятий
ВОЛОДАР МОРІВ
Це був капітан корабля.
Нед Ленд хутко підхопився на ноги. Стюард, ледве не задушений, негайно ж, за знаком свого пана, похитуючись, вийшов з каюти; і самовладання капітана було таке, що ця людина жодним жестом не виявила своєї злості проти канадця. Консель, і той, здавалося, трохи сторопів від несподіванки. І усі втрьох ми мовчки очікували розв’язки цієї сцени.
Капітан, обіпершись об край столу, схрестивши руки на грудях, уважно дивився на нас. Чи вагався він вступити з нами в перемови? Чи шкодував, що в нього вирвалося кілька французьких фраз? Цілком можливо.
Кілька секунд тривало мовчання, і ніхто з нас не наважувався його порушити.
- Добродії, - сказав, нарешті, капітан спокійним і проникливим голосом, - я вільно володію французькою, англійською, німецькою і латиною.
Я міг би відразу ж порозумітися з вами, але я хотів спершу простежити ваші дії і потім вирішити, як мені до вас поставитися. Усе, що ви розповіли про себе, і разом і поодинці, цілком збігалося; і я переконався, що ви дійсно ті особи, за яких ви себе видаєте. Я знаю тепер, що випадок звів мене з паном П’єром Аронаксом, професором природничих наук при Паризькому музеї, відрядженим за кордон з науковою місією; я знаю, що супутники пана професора - його слуга Консель і канадець Нед Ленд, гарпунер із фрегата “Авраам Лінкольн”, що входить до складу військово-морського флоту Сполучених Штатів Америки.
Я уклонився на знак згоди. Капітан не звертався до мене із запитанням. Отже, відповіді не було потрібно. Він говорив французькою зовсім вільно. Вимова його була бездоганною, слова точні, манера говорити чарівна. Потім він сказав:
- Ви, безсумнівно, вважали, що наша повторна зустріч могла б відбутися трохи раніше. Але я став у тупик, довідавшись, хто ви такий, пане! Я довго не міг дійти певного рішення. Прикрі обставини звели вас із людиною, що порвала з суспільством! Ви порушили мій спокій...
- Мимоволі, - сказав я.
- Мимоволі? - повторив невідомий, трохи підвищивши голос. - Невже “Авраам Лінкольн” мимохіть полював за мною у всіх морях? Невже ви мимоволі пустилися в плавання на борту цього фрегата? Невже ваші снаряди ненароком влучили в корпус мого судна? Невже містер Нед Ленд знехотя метнув у мене острогою?
Стримане роздратування відчувалося в словах капітана. Але на всі його докори в мене була зовсім природна відповідь.
- Пане, - сказав я, - до вас, звичайно, не долинали чутки, що ходили в Америці і Європі в зв’язку з вашим судном. Ви не знаєте, який відгук суспільної думки на обох материках мали аварії при зіткненні військових кораблів з вашим підводним судном! Я не стану стомлювати вашу увагу переліком усіх припущень, які намагалися пояснити непоясненне явище, що становило вашу таємницю. Але знайте, що, переслідуючи вас до найвіддаленіших морів Тихого океану, “Авраам Лінкольн” вважав, що він полює за якимсь морським чудовиськом, знищити яке він зобов’язаний будь-що-будь!
Легка усмішка ковзнула по губах капітана. - Пане Аронаксе, - сказав він більш спокійним тоном, - чи візьмете ви на себе сміливість стверджувати, що ваш фрегат не став би переслідувати й обстрілювати підводне судно з такою ж енергією, як переслідував морське чудовисько?
Питання капітана знітило мене. Я знав, що командир фрегата, капітан Фарагут, звичайно, не став би роздумувати. Він вважав би своїм обов’язком знищити підводне судно так само, як і дивовижного нарвала.
- Отже, ви повинні погодитися, пане, - продовжував невідомий, - що я маю право поставитися до вас, як до моїх ворогів.
Я знову нічого не відповів із тієї ж причини.
- Я довго вагався, - говорив капітан. - Ніщо не зобов’язувало мене бути з вами гостинним. У мене не було б нині причини зустрічатися з вами, якби я вирішив позбутися вас. Я міг би, висадивши вас на палубу мого судна, що послужило вам притулком, опуститися в морські глибини і забути про ваше існування! Хіба я був не вправі так чинити?
- Дикун був би вправі чинити так, але не цивілізована людина! - заперечив я.
- Пане професоре, - втрутився із жвавістю капітан, - я зовсім не з тих людей, яких ви іменуєте цивілізованими! Я порвав усякі зв’язки із суспільством! На те в мене були вагомі причини. А наскільки причини були ґрунтовні, судити можу лише я один! Я не корюся законам цього суспільства і прошу вас ніколи на них не посилатися!
Усе було сказано. Гнівний і презирливий був погляд невідомого. І в мене майнув здогад, що в минулому цієї людини схована страшна таємниця. Недаремно він поставив себе поза суспільними законами, недаремно зник за межами досяжності, здобувши незалежність і волю в повному значенні цього слова! Хто наважиться переслідувати його в морських безоднях, якщо і на поверхні океану він припиняв усяку спробу вступити з ним у бій? Яке судно вистоїть проти цього підводного монстра? Яка броня витримає удар його тарана? Ніхто з людей не міг від нього зажадати звіту в його діях! Бог, якщо він вірив у нього, совість, якщо він ще не втратив її, були його єдиними суддями.
Усі ці думки промайнули в моїй голові, поки ця загадкова людина, заглибившись у себе, зберігала мовчання. Я дивився на нього з жахом і цікавістю; так, мабуть, Едіп
Книга: Жуль Верн. 20 000 ЛЬЄ ПІД ВОДОЮ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
