Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. 20 000 ЛЬЄ ПІД ВОДОЮ
[45], їм дане дуже точне визначення: “хребетні - тварини з подвійним кровообігом і холодною кров’ю, дихають зябрами і пристосовані жити у воді”. Риби підрозділяються на костистих і хрящових. Костисті - це риби, у яких кістяний скелет; хрящові - риби, у яких кістяк хрящовий.
Канадець, можливо, чув про такий підрозділ, але Консель, як більший знавець у цій царині, не міг із почуття дружби допустити, щоб Нед виявився менш освічений, аніж вій. Тому він сказав:
- Друже Нед, ви гроза риб, майстерний рибалка! Ви переловили чимало цих цікавих створінь. Але б’юся об заклад, що ви і уявлення не маєте, як їх класифікують.
- Як класифікують риб? - серйозно відповідав гарпунер. - На їстівних і неїстівних!
- От так гастрономічна класифікація! - засміявся Консель. - А чи не скажете ви, чим відрізняються костисті риби від хрящових?
- А може, й скажу, Консель!
- А ви знаєте, як підрозділяються ці два основних класи?
- Поняття не маю, - відповідав канадець.
- Отож, любий Неде, слухайте і запам’ятовуйте! Костисті риби підрозділяються на шість підзагоців: по-перше, колючепері з цільною і рухливою верхньою щелепою, із гребінчастими зябрами. Підзагін включає п’ятнадцять сімейств, інакше кажучи, майже три чверті усіх відомих риб. Представник підзагону: звичайний окунь.
- Риба непогана на смак, - помітив Нед Ленд.
- По-друге, - продовжував Консель, - риби з черевними плавцями, розташованими позаду грудних, але не з’єднаними з плечовою кісткою. Підзагін включає п’ять сімейств, і сюди відносять значну частину прісноводних риб. Представники підзагону: короп, щука.
- Фе! - сказав канадець зі зневагою, - прісноводні риби!
- По-третє, - продовжував Консель, - м’якопері, у яких черевні плавці знаходяться під грудними і безпосередньо поєднані з плечовою кісткою. Шдзагіп включає чотири сімейства. Представники: палтус, камбала, тюрбо і так далі...
- Чудові риби! Чудові! - вигукував гарпунер, що не визнавав іншої класифікації риб, окрім смакової.
- По-четверте, - продовжував не бентежачись Консель, - безпері, з подовженим тілом, без черевних плавців, покриті твердою і слизуватою шкірою. Підзагін включає тільки одне сімейство. Сюди належать вугрові: вугор звичайний, гімнот - вугор електричний.
- Так собі риба! Посередня! - зауважив Нед Ленд.
- По-п’яте, - увійшов у смак Консель, - пучкозяброві, з суцільнорухливою щелепою; зябра складаються з пензликів, розташованих попарно уздовж зябрових дуг. У цьому підзагоні одне сімейство. Представники: морський коник, летючий дракон.
- Мерзота! Гидь! - зауважив гарпунер.
- По-шосте, - сказав Консель на закінчення, - зрослощелепні, у яких кістки, що обмежують рот зверху, зрощені, надаючи повної нерухомості щелепі, - підзагін, що ганьбить справжніх риб. Представники: голкочеревні, місяць-риба.
- Ну, ця риба тільки опоганить каструлюї - вигукнув канадець.
- Ви хоч скільки-небудь зрозуміли, любий Неде? - запитав учений Консель.
- Анітрохи, друже Консель! - відповів гарпунер. - Але валяйте далі, цікаво послухати!
- Що ж стосується хрящових риб, - незворушно продовжував Консель, - вони підрозділяються на три загони.
- І то забагато! - буркнув Нед.
- По-перше, круглороті, у яких замість щелепи один серединний носовий отвір, а позаду черепа ряд круглих зябрових отворів. Загін включає лише одне сімейство. Представник: мінога.
- Гарна риба! - сказав Нед Ленд.
- По-друге, селахії; зябра у них схожі на зяброві отвори круглоротих, але з рухливою нижньою щелепою. Загін найзначніший у класі. Підрозділяється на два сімейства. Представники: акули і скати.
- Як! - закричав Нед. - Скат і акула в одному загоні? Ну, любий Консель, в інтересах скатів не раджу вам саджати їх разом в одну посудину!
- По-третє, - продовжував Консель, - осетрові. Зябра у них відкриваються, як звичайно, однією щілиною, яка має зяброву кришку, - загін включає чотири види. Представник сімейства: осетер.
- Е-е! Любий Конселю, ви приберегли, на мій погляд, кращий шматочок на закуску! І це все?
- Так, друже Нед, - відповів Консель. - І зауважте, що знати це - ще не значить довідатися про все, бо сімейства підрозділяються на роди, види та різновиди.
- Ага, любий Конселю! - сказав гарпунер, глянувши у вікно. - А от вам і різновиди!
- Риби! - закричав Консель. - Справді, можна подумати, що перед нами акваріум!
- Ні! - заперечив я. - Акваріум - та ж клітка, а ці риби вільні, як птахи в повітрі.
- А нумо, любий Конселю, називайте риб! Називайте! - сказав Нед Ленд.
- Це не в моїй компетенції, - відповів Консель. - Це справа хазяїна!
І справді, славний хлопець, завзятий класифікатор, не був натуралістом, і я не упевнений, чи міг би він відрізнити тунця від макрелі. Канадець, навпаки, називав без запинки усіх риб.
- Баліст, - сказав я.
- Баліст китайський, - зауважив Нед Ленд.
- Рід балістів, сімейство шорсткошкірих, загін зрослощелепних, - бурмотів Консель.
Їй-право, удвох вони склали б чудового натураліста!
Канадець не помилився. Безліч китайських балістів, зі сплющеним тілом, із зернистою шкірою, із шипом на спинному плавці, вигравало навколо “Наутілуса”, наїжачившись колючками, що стирчали в чотири ряди по обидва боки хвоста. Чи є щось більш чудове, аніж китайські балісти, згори сірі, білі знизу, із золотими плямами на лусці, що мерехтіли в темних струменях за кормою. Між балістами виднілися скати, немов полотнища, що розвіваються на вітрі; і серед них я з радістю помітив японського ската з жовтуватою спиною, ніжнорожевим черевом і трьома шипами над оком; вид настільки рідкісний, що саме існування його було у свій час поставлене під сумнів Ласепедом, що бачив такого ската тільки в одному альбомі японських малюнків.
Упродовж двох годин підводне воїнство ескортувало “Наутілус”. І поки риби вигравали пустотливими зграйками, суперничаючи красою барв, блиском луски і в’юнкістю, я примітив зеленого губаня, барабульку, позначену подвійною чорною смужкою, бичка, білого, з фіолетовими плямами на спині і заокругленим хвостом, японську скумбрію, чудесну макрель тутешніх морів, зі срібною головою і блакитним тілом, сліпучих лазуревиків, одна назва яких заміняє всякі описи, спарид рубчастих, з різнобарвними плавниками, блакитними і жовтими, спарид смугастих, із чорною пасмугою на хвості, спарид поясопосних вишукано оздоблених шістьма поперечними смугами, трубкоротих із рильцем у формі флейти, або морських бекасів, деякі представники яких досягають метра в довжину, японську саламандру, мурену, подобу змієподібного вугра, завдовжки в шість футів, з маленькими жвавими очицями і широким ротом, ощереним зубами, усього не перелічиш...
Замилуванню нашому не було меж. Вигукам не було кінця. Нед називав риб, Консель їх класифікував, а я захоплювався жвавістю їхніх рухів і красою форм. Мені не доводилося бачити таких риб у їхньому природному середовищі.
Не стану описувати всі різновиди, що промайнули перед нашими зачарованими очима, усю цю колекцію Японського і Китайського морів.
Риби, притяпіуті, безсумнівно, сяйвом електричного світла, стікалися цілими зграями, їх було більше, ніж птахів у повітрі.
Раптом у салоні стало світло. Залізні стулки засунулися. Чарівне видіння зникло. Але я довго б іще марив наяву, якби мій погляд випадково не упав на інструменти, розвішані на стіні. Стрілка компаса як і раніше показувала напрямок на північно-північно-схід, манометр - тиск у п’ять атмосфер, що відповідає глибині в п’ятдесят метрів нижче рівня моря, а електричний лаг - швидкість п’ятнадцять миль за годину.
Я чекав капітана Немо. Але він не з’являвся. Хронометр показував п’яту годину.
Нед Ленд і Консель пішли у свою каюту. Я теж повернувся до себе. Обід уже стояв иа столі. Було подано суп із найніжніших морських черепах, на друге барвена, що славиться своєї білою, злегка шаруватою м’якоттю і печінка якої, приготовлена спеціально, вважається найвишуканішою стравою, потім філейна частина риби із сімейства окуневих, ще смачніша, аніж лососеве філе.
Увечері я читав, писав, міркував. Коли ж мене почало хилити на соп, я ліг на своє ложе із морської трави і міцио заснув, між тим як “Наутілус” ковзав швидкоплинною течією “Чорної ріки”.
Розділ п’ятнадцятий
ПИСЬМОВЕ ЗАПРОШЕННЯ
Наступного дня, 9 листопада, я прокинувся після глибокого дванадцятигодинного сну. Консель, як звичайно, прийшов довідатися, “чи добре хазяїн відпочивав”, і запропонував свої послуги. Його друг, канадець, усе ще спав так безтурботно, начебто іншого заняття у нього і не було.
Я не заважав славному хлопцеві базікати, але відповідав невлад. Мене тривожило, що капітан не був присутній на учорашнім видовищі, і я сподівався побачити його сьогодні.
Я одягнувся у свою вісонову одіж. Якість тканини викликала у Конселя цілий ряд зауважень. Довелося йому пояснити, що тканина ця виробляється із шовковистих міцних ниток бісуса, за допомогою яких прикріплюється до скель мушля, так звана “пінна”, що п чимало є на узбережжях Середземного моря. У старовину з бісусу вироблялася прекрасна тканина - вісон, а пізніше панчохи, рукавички, надзвичайно м’які і теплі. І екіпаж “Наутілуса” не потребував ні бавовни, ні вовни, ні шовку, адже матеріал для одягу йому доставляло море!
Одягшись, я ввійшов до салону. Там було порожньо.
Я зайнявся вивченням конхіологічних скарбів, що зберігалися у вітринах. Я рився в гербаріях, наповнених рідкісними морськими рослинами; хоча і засушені, вони не втратили чарівної яскра-вїкті барв. Серед цих витончених морських рослий я помітив кільчасті кладостефи, пластинчасті падини, каулерпи, схожі на виноградне листя, горбкуваті калітамніони, ніжні цераміуми яскраво-червоних барв розцвічень, тендітні червоні віялоподібні агаріуми й інші різні водорості.
День минав, а капітан Немо не удостоїв мене своїми відвідинами. Залізні стулки на вікнах у салоні не розкривалися. Може, нас хотіли уберегти від пересичення таким чудовим видовищем?
“Наутілус” тримав курс на схід-північний-схід і йшов на глибині п’ятдесятьох - шістдесятьох метрів зі швидкістю дванадцять миль за годину.
Наступний день, 10 листопада, минув як і попередні: як і доти не видно було жодної людини з команди “Наутілуса”. Нед і Консель провели більшу частину дня зі мною. Відсутність капітана здивувала їх. Може, ця дивна людина занедужала? А може, він змінив своє рішення щодо нас?
Утім, як правильно зазначив Консель, у нас не було причини скаржитися: ми користувалися повною свободою, нас смачно і поживно годували. Наш хазяїн суворо дотримував умов угоди. І до того ж сама незвичайність нашого становища представляла такий інтерес, що ми не мали права нарікати на долю.
З цього дня я став акуратно вести запис щоденних подій, і тому можу відновити всі наші пригоди з найбільшою точністю. І цікава подробиця! Свої записи я вів на папері, виготовленому з морської трави.
Отже, 11 листопада, прокинувшись рано-вранці, я здогадався із подуву свіжого повітря, що ми спливли на поверхню океану, щоб поновити запаси кисню. Я попростував до трапа і вийшов на палубу.
Була шоста година ранку. Погода стояла похмура, море було сіре, але спокійне. Лише легкі брижі пробігали по водній гладі. Чи з’явиться нині капітан Немо? Я так сподівався зустріти його тут. Але, крім керманича, котрий сидів у своїй скляній будці, на палубі нікого не було. Сидячи на узвишші, утвореному корпусом шлюпки, я жадібно вдихав насичене сіллю морське повітря.
Потроху під дією сонячних променів туман розсіявся. На сході обрію з’явився променистий диск. Море спалахнуло, як порох. Клапті хмар забарвилися в дивовижно ніжні тони, пір’ясті хмарини, які обрамлювали їх, наче мереживо, так звані “котячі хвости”, віщували вітряний день.
Але що значить вітер для “Наутілуса”, що не страшився бур! Я радісно зустрічав схід сонця - таке животворне, сповнене радості явище природи, - як раптом почулися чиїсь кроки.
Я зібрався було вітати капітана Немо, але це був тільки його помічник - я бачив його вже раніше, при першій зустрічі з капітаном. Він вийшов на палубу, здавалося, не зауваживши моєї присутності. Приставивши до очей підзорну трубу, він із ретельною увагою став вдивлятися в обрій. Закінчивши свої спостереження, він підійшов до люка і вимовив кілька слів. Я точно запам’ятав їх, адже згодом чув ці слова щодня при подібних зустрічах.
Фраза звучала так: “Nautron respoc lorni virch!” Що означала ця фраза, не знаю!
Сказавши це, помічник капітана зійшов униз. Я подумав, що “Наутілус” почне знову занурюватися в морські глибини. Тому я у свою чергу поспішив зійти вниз.
Пройшло п’ять днів без будь-яких змін. Щоранку я виходив на палубу. Щоранку та ж людина вимовляла ту ж фразу. Капітан Немо не з’являвся.
Я вирішив, що більше вже не побачу його, і скорився своїй долі; але 16 листопада, увійшовши разом із Недом і Конселем у свою каюту, я знайшов на столі адресовану мені записку.
Я поспішив розкрити її. Записка була написана по-французькому, але Готичним шрифтом, що нагадував букви німецького алфавіту.
“Пану професору Аронаксу. На борту “Наутілуса”
16 листопада 1867 року.
Капітан Немо просить пана професора Аронакса взяти участь у полюванні, що відбудеться завтра вранці у його лісах на острові Креспо. Капітан Немо сподівається, що ніщо не перешкодить пану професору скористатися його запрошенням, і притому він буде дуже радий, якщо супутники пана професора побажають приєднатися до нашої екскурсії.
Командир “Наутілуса” капітан Немо”.
- На полювання? - вигукнув Нед.
- Та ще в його лісах на острові Креспо! - додав Консель.
- Отже, ця людина іноді висаджується на берег? - запитав Нед Ленд.
- Сказано, здається, цілком ясно, - відповів я, перечитуючи лист.
- Ну, що ж! Треба прийняти запрошення, - заявив канадець. - А потрапивши на сушу, ми вже обміркуємо, як нам діяти. Окрім усього, я не проти з’їсти шматок свіжої дичини.
Не намагаючись установити зв’язок між ненавистю капітана Немо до континентів і островів і його запрошенням полювати в лісах Креспо, я обмежився відповіддю:
- Поглянемо спершу, що таке цей острів Креспо!
І відразу на карті я знайшов під 32°40΄ північної широти і 167°50΄ західної довготи цей острівець, відкритий у 1801 році капітаном Креспо і під назвою, що значився на старовинних іспанських картах, Rocca de la Plata, що по-французькому означає “Срібна скеля”. Отже, ми знаходилися в тисяча восьмистах милях від точки нашого відправлення, і “Наутілус” трохи змінив курс, повернувши до південного сходу.
Я вказав моїм супутникам на скелястий острівець, загублений у північній частині Тихого океану.
- Ну якщо вже капітан Немо часом і виходить на сушу, - сказав я, - то, звичайно, він вибирає зовсім безлюдні острови!
Нед Ленд нічого не відповів, лише похитав головою; потім вони обоє пішли. Після вечері, поданої безмовним і незворушним стюардом, я ліг спати трохи заклопотаний.
Вранці 17 листопада, прокинувшись, я відчув, що “Наутілус” стоїть на місці.
Нашвидку одягтись, я вийшов у салон.
Капітан Немо був там. Він очікував мене. Коли я ввійшов, він піднявся, привітався і запитав, чи згоден я супроводжувати його на полювання.
Оскільки він не зробив ані найменшого натяку щодо своєї восьмиденної відсутності, я утримався заговорити на цю тему і коротко відповів, що я і мої супутники готові супроводжувати його.
- Але дозвольте, пане, - додав я, - задати вам одне питання.
- Будь ласка, пане Аронаксе. Якщо зможу, я вам відповім.
- Як сталося, капітане, що ви, порвавши всякі зв’язки із землею, володієте лісами на острові Креспо?
- Пане професоре, - відповів капітан, - ліси в моїх володіннях не мають потреби ні в сонячному світлі, ні в теплі. У них не водяться ні леви, ні тигри, ні пантери, ні будь-які інші чотириногі. Про їхнє існування знаю лише я один. Ростуть вони лише для одного мене. Це не земні ліси, а підводні.
- Підводні ліси? - здивувався я.
- Так, пане професоре.
- І ви пропонуєте мені побувати в цих лісах?
- Цілком правильно.
- Іти туди пішки?
- Навіть не замочивши ніг.
- І полювати там?
- І полювати.
- І взяти рушницю?
- І взяти рушницю.
Я кинув на капітана Немо погляд, у якому не було нічого втішливого для його особи.
“Безсумнівно, у нього голова не в порядку, - подумав я. - Очевидно, у нього був приступ хвороби, що тривав вісім днів, хтозна, чи здоровий він тепер? А жаль! Усе-таки краще мати справу з диваком, аніж із божевільним!”
Думки ці були ясно написані на моєму обличчі, але капітан Немо жестом запросив мене іти за ним, і я мовчки скорився йому.
Ми ввійшли в їдальню, де був уже поданий сніданок.
- Пане Аронаксе, - сказав капітан, - прошу вас поснідати зі мною без церемоній. За столом ми продовжимо нашу розмову. Адже я обіцяв вам прогулянку в ліс, але не в ресторан! Тому рекомендую вам поснідати як слід; бо обідати ми, мабуть, будемо дуже пізно.
Я віддав належне сніданку. Меню складалося з рибних страв, скибочок голотурій, чудових зоофітів, приправлених досить пікант-ним соусом з морських водоростей, так званих порфір і лауренсій. , Пили ми чисту воду, додаючи в неї, за прикладом капітана, кілька крапель настою, що перебродив і був приготовлений по-камчатсь-ки, із водорості, відомої під назвою “лапчастої родименії”.
Спочатку капітан Немо снідав мовчки. Потім він сказав:
- Пане професоре, цілком очевидно, що, одержавши моє запрошення на полювання в лісах острова Креспо, ви вважали мене непослідовним. Коли ж ви довідалися, що я запрошую вас у підводні ліси, ви вирішили, що я просто божевільний. Ніколи не варто, пане професоре, поверхово судити про людей.
- Але, капітане, повірте, що...
- Будьте ласкаві вислухати мене, а після того судіть, чи можна обвинувачувати мене в непослідовності або в божевіллі.
- Я слухаю вас.
- Пане професоре, ви, як і я, знаєте, що людина може перебувати під водою, якщо при ній буде достатній запас повітря, потрібного для дихання. При підводних роботах водолази, одягнені у водонепроникний костюм, із захисним металевим шоломом на голові, отримують повітря з поверхні через спеціальний шланг, з’єднаний з насосом.
- Це так звані скафандри, - сказав я.
- Цілком правильно! Але людина, одягнена в скафандр, обмежена у своїх діях. Її зв’язує гумовий шланг, через який насоси подають йому повітря. Це справжній ланцюг, яким вона прикута до землі; і якби ми були так прикуті до “Наутілуса”, ми недалеко б зайшли.
- Яким же способом можна уникнути такої скутості? - запитав я.
- Користуючись приладом Рукейроля-Денейруза, винайденим вашим співвітчизником і удосконаленим мною, ви можете без усякої шкоди для здоров’я зануритися в середовище з зовсім іншими фізіологічними умовами. Прилад цей являє собою резервуар з товстого листового заліза, у який нагнітається повітря під тиском у п’ятдесят атмосфер. Резервуар прилаштовується на спині водолаза ременями, як солдатський ранець. Верхня частина резервуара становить якусь подобу ковальських міхів, що регулюють тиск повітря, доводячи його до нормального. У звичайному приладі Рукейроля дві гумові трубки з’єднують резервуар зі спеціальною маскою, що накладається на обличчя водолаза; одна трубка служить для вдихання свіжого повітря, інша для видалення повітря відпрацьованого, і водолаз у міру потреби натискає язиком клапан тієї або іншої трубки, Але мені, щоб витримувати на дні моря значний тиск верхніх шарів води, довелося замість маски надягти на голову, як у скафандрі, мідний шолом із двома трубками - вдихальною і видихальною.
- Чудово, капітане Немо! Але ж запас повітря швидко вичерпується, і як тільки відсоток кисню упаде до п’ятнадцяти, він стає непридатний для дихання?
- Природно. Але я вже сказав вам, пане Аронакс, що насоси “паутилуса” дозволяють мені нагнітати повітря в резервуар під значним тиском, а за цих умов можна забезпечити водолаза киснем на дев’ять-десять годин.
- Заперечувати це не випадає, - відповів я. - Хотілося б тільки знати, капітане, яким способом ви освітлюєте собі шлях на дні океану?
- Апаратом Румкорфа, пане Аронаксе. Резервуар зі стиснутим повітрям прилаштовується на спині, а цей прив’язують до пояса. Він складається з елемента Бунзена, що я заряджаю натрієм, а не двохромистим калієм, як звичайно. Індукційна котушка вбирає в себе електричний струм і спрямовує його до ліхтаря особливої конструкції. Ліхтар складається зі змієподібної, порожньої, скляної трубки, наповненої вуглекислим газом. Коли апарат виробляє електричний струм, газ світиться досить яскраво. У такий спосіб я можу дихати і бачити під водою.
- Капітане Немо, ви на всі мої заперечення даєте такі вичерпні відповіді, що я не смію більше сумніватися. Однак, визнавши себе переможеним відносно апаратів Рукейроля і Румкорфа, я все-таки сподіваюся взяти реванш на рушницях, якими ви обіцяли мене забезпечити.
- Але ж це не вогнепальна зброя, - відповів капітан.
- Отже, рушниці діють стиснутим повітрям?
- Певна річ! І як би я міг виготовляти порох на борту мого судна, не маючи ні селітри, ні сірки, ні вугілля?
- І притому, який величезний опір довелося б долати кулі, якби користувалися вогнепальною зброєю під водою, у середовищі, що у вісімсот п’ятдесят п’ять разів щільніше за Повітря! - додав я.
- Ну, це не причина! Існує зброя, удосконалена після Фультона англійцями Філіпом Кольтом і Бурлеєм, французом Фюрсі та італійцем Ланді, яка має особливі затвори і здатна стріляти в таких умовах. Але, повторюю, не маючи пороху, я скористався стиснутим повітрям, яким мене постачають у необмеженій кількості насоси. “Наутілуса”.
- Але нагнічене повітря швидко витрачається.
- Ну то й що ж! Хіба не при мені резервуар Рукейроля? Адже на випадок нестачі він виручить мене. Досить лише повернути кран! Утім, ви самі побачите, пане Аронаксе, що підводні мисливці ощадливо витрачають і кисень і кулі.
- Усе-таки мені здається, що в напівтемряві, яка панує на дні моря, і при надзвичайній щільності рідкого середовища рушничні кулі не потрапляють у ціль на великій відстані і не можуть бути смертоносними.
- Навпаки, пане! Кожен постріл із такої рушниці несе смерть.
І як би легко не була поранена тварина, вона падає, як уражена блискавкою.
- Чому ж?
- Тому що ці рушниці заряджені не звичайними кулями, а снарядом, винайденим австрійським хіміком Леціброком. У мене є чималий запас таких снарядів. Ці скляні капсули, вміщені в сталеву оболонку з важким свинцевим дном, - справжні лейденські банки в мініатюрі! Вони містять у собі електричний заряд високої напруги. При найлегшому поштовху вони розряджаються, і тварина, якою б могутньою вона не була, падає замертво. Додам, що ці капсули не більше дробу помер чотири і що обойма рушниці містить не менше десяти зарядів.
- Здаюся! - відповів я, устаючи з-за столу. - Мені залишається тільки взяти рушницю. Одне слово, куди ви, капітане, туди і я!
Капітан Немо повів мене на корму “Наутілуса”. Проходячи повз каюту Неда і Конселя, я гукнув їх, і вони негайно ж приєдналися до нас.
Потім ми усі ввійшли в камеру поруч із машинним відділенням, де нам належало спорядитися у водонепроникні костюми для майбутньої підводної прогулянки.
Розділ шістнадцятий
ПРОГУЛЯНКА ПІДВОДНОЮ РІВНИНОЮ
Камера слугувала одночасно й арсеналом і гардеробною “Наутілуса”. На стінах для аматорів прогулянок висіло близько дюжини скафандрів.
Побачивши скафандри, Нед Ленд висловив явне небажання в них влазити.
- Послухай, Неде, - сказав я, - адже ліси на острові Креспо - підводні ліси!
- Нехай так, - відповів обманутий у своїх сподіваннях гарпунер, зрозумівши, що його мрії про свіжу яловичину розсипаються вщент. - А ви, пане Аронаксе, невже ви цю штуковину начепите на себе?
- Доведеться, Неде!
- Як вам завгодно! - сказав гарпунер, знизавши плечима. - Що ж до мене, зі своєї волі я в неї не влізу, хіба що мимоволі доведеться!
- Вас ніхто не неволить, пане Нед, - зауважив капітан Немо.
- А Консель ризикне прогулятися? - запитав Нед.
- Куди пан професор, туди і я, - відповів Консель.
На поклик капітана прийшли два матроси і допомогли нам одягтися у важкі непромокальні скафандри, скроєні з цільних шматків гуми. Водолазна апаратура, розрахована на високий тиск, нагадувала броню середньовічного лицаря, але відрізнялася від неї своєю еластичністю. Скафандр складався з головного шолома, куртки, штанів і чобіт на товстій свинцевій підошві. Тканина куртки підтримувалася зсередини подобою кіраси з мідних пластинок, що захищала груди від тиску води і дозволяла вільно дихати; рукава куртки закінчувалися м’якими рукавичками, що не заважали рухатися пальцям.
Ці удосконалені скафандри були набагато кращі від винайдених у XVIII столітті лат з коркового дерева, камзолів без рукавів, різних морських підводних одіянь - “скринь” та іншого, так високо у свій час звеличеного.
Капітан Немо та ще богатирської постави матрос із команди “Наутілуса”, Консель і я швидко одяглися у скафандри. Залишалося тільки насунути на голову металевий шолом. Але, перш ніж зробити цю операцію, я попросив у капітана дозволу оглянути наші рушниці.
Мені подали звичайну рушницю, сталевий приклад якої, порожній усередині, був трохи більший, ніж у вогнепальній зброї. Приклад служив резервуаром для стиснутого повітря, що уривалося в дуло, як тільки спущений курок відкривав клапан резервуара. В обоймі містилося штук двадцять електричних куль, що особливою пружиною механічно вставлялися в дуло. Після кожного пострілу рушниця автоматично заряджалася.
- Капітане Немо, - сказав я, - рушниця ваша чудова і притому надзвичайно простої конструкції. Мені не терпиться випробувати її на ділі. Але яким способом ми опустимося на дно?
- У даігу хвилиігу, пане професоре, “Наутілус” стоїть на мілині, на глибині десяти метрів, і ми можемо вийти назовні.
- Але як же ми вийдемо?
- А от побачите!
І капітан Немо надяг на голову шолом. Консель і я зробили те саме, причому канадець іронічно побажав нам “удалого полювання”. Комір куртки мав мідне кільце із гвинтовою нарізкою, на яку нагвинчувався кулястий металевий шолом. Крізь три товсті оглядові стекла в шоломі можна було, повертаючи голову, дивитися увсібіч. Відкривши кран апарата Рукейроля, що висів на спині, я причепив до пояса лампу Румкорфа і взяв у руки рушницю.
Важкий скафандр і особливо підбиті свинцем чоботи буквально прицурували мене до підлоги: здавалося, я не зможу зробити ні кроку.
Однак усе було передбачено: мене вштовхнули в маленьку кабінку, суміжну з гардеробною. Мої супутники пішли за мною таким же способом. Я чув, як за нами зачинилися двері, і нас огорнула глибока пітьма.
Кілька хвилин потому до мого слуху донісся свист, і я відчув пронизливий холод знизу. Очевидно, у машинному відділенні відкрили кран і в кабіну пустили воду. Як тільки вода заповнила все приміщення, відчинилися другі двері в самому борту “Наутілуса”. Зовні стояв напівморок. Хвилину перегодом ми намацали ногами морське дно.
Як описати враження від цієї підводної прогулянки? Слова неспроможні відтворити чудеса океанічних глибин. Якщо пензль живописця не в змозі передати всю принадність водної стихії, як же зобразити це пером?
Капітан Немо йшов попереду, його товариш слідував за нами на відстані декількох кроків. Я і Консель трималися поруч, начебто можна було перекинутися словом у наших металевих шоломах! Я вже не почував ваги скафандра, чобіт, резервуара зі стисненим повітрям, металевого шолома, у якому моя голова бовталася, як мигдаль у шкарлупі! Усі ці предмети, занурені у воду, втрачали у вазі рівно стільки, скільки і витиснута ними вода. Я готовий був благословляти цей фізичний закон, відкритий Архімедом. Завдяки йому я не був більше інертною масою: я набув відносної рухливості.
Світло, що проникало в товщу води на тридцять футів, висвітлювало дію океану з разючою яскравістю. Ясно були видно всі предмети на відстані ста метрів. А далі ультрамаринові барви морських глибин поступово згасали, згущувалися і, нарешті, розчинялися в туманній безмежності. Середовище, що оточувало мене, здавалося тим же повітрям, тільки більш щільним, аніж земна атмосфера, але не менш прозорим. Наді мною була спокійна поверхня моря.
Ми йшли по дрібному, щільно злежалому піску, на якому припливи і відпливи, що зборознили приморські пляжі, не залишили і сліду. Сліпучий піщаний килим служив благодатним рефлектором для сонячних променів. От звідки походить сила цього відбитого сяйва, яким пронизана кожна частка води! Чи повірять мені, що на глибині тридцяти футів від поверхні океану так само видно, як на землі в ясний день?
От уже чверть години йдемо ми по м’якому піску, усіяному невловним пилом черепашок. Контури корпусу “Наутілуса”, що вимальовувався якимось підводним рифом, поступово стушовувалися, але яскраве світло його прожектора, з настанням темряви в глибині вод, укаже нам шлях на борт судна. Важко уявити собі силу відображення сонячних променів у морських водоймах тому, хто звик до розсіяного, холодного електричного світла земних міст. Там електричне світло, пронизуючи повітря, насичене пилом, створює враження світного туману; але на морі, так само як і у морських глибинах, електричні промені набувають великої потужності.
А ми усе йшли і йшли безкраєю піщаною рівниною. Я розсовував руками водну завісу, що стулялася за моєю спиною, і тиск води миттєво стирав сліди моїх ніг на піску.
Незабаром стали непевно вимальовуватися вдалині обриси предметів. Я розрізнив величні силуети підводних скель, густо унизаних пречудовими зоофітами; і тут я був осліплений світловим ефектом, властивим тільки рідкому середовищу.
Була десята година ранку. Косі промені сонця заломлювалися у воді, немов у призмі, і забарвлювали ребра скель, водорості, раковини, поліпи всіма барвами сонячного спектра. Яке свято для очей було в цьому вигадливому поєднанні фарб, у цій безупинній зміні зеленого, жовтого, жовтогарячого, фіолетового, синього, блакитного, червоного, як на палітрі натхненного живописця! Який жаль, що я не міг поділитися з Конселем враженнями, які схвилювали мою уяву, захоплюватися і радіти разом із ним! Як прикро, що я не знав мови знаків, подібно до капітана Немо і його супутника, щоб обмінюватися думками! Не маючи іншого виходу, я говорив сам із собою, я викрикував якісь слова, даремно і марно витрачаючи дорогоцінний запас повітря.
Поліпи і голкошкірі встеляли піщане дно. Різновиди ізид, трубчасті корали - корнулярії, що тримаються окремішим), грона первісних глазчат, колись іменованих “білими коралами”, грибоподібні фунгії, вітряниці, що приросли до грунту своєю мускулястою підошвою, утворювали справжній квітник, оздоблений сифонофорами-порпітами у віночку лазурових щупалець, цілі сузір’я морських зірок; і, немов тонкі мережива, сплетені руками наяд, тріпотіли при кожному нашому кроці гірлянди горбкуватих астерофітопів. Як шкода було ступати ногами по цих молюсках, що блищали, устилали землю тисячами морських гребінців, морських молотків, донаксів, справжніх стрибучих черепашок, трохусів, червоних шоломів, крилатиків, півників, серцевидок і безлічі інших створінь невичерпного у своїй фантазії океану. Але треба було йти, і ми йшли далі. Над нашими головами пливли загони фізалій з бірюзовими тріпотливими щупальцями, медузи своїми опаловими або ніжнорожевими парасольками з лазурною облямівкою захищали нас від сонячних променів, а фосфоресціюючі медузи-пелагії освітлювали б дорогу, якби нас наздогнала ніч! Усі ці чудеса я спостерігав мимохідь, на короткому шляху, не більше чверті милі, і кожного разу, як я зупинявся, капітан Немо жестом запрошував мене іти за ним. Незабаром характер ґрунту змінився. Піщане плато замінилося грузьким мулом, що його американці називають ооз і який складається з безлічі кремнеземних або вапняних черепашок. Потім ми проминули луги водоростей, що вражали своєю розкішшю. Підводні галявини за м’якістю могли суперничати із найпухнастішими килимами, литканими руками вправних майстрів. Водорості не тільки стелилися під ногами, але і розкидалися над головою. Морські рослини, сплітаючись своїми стеблами, утворювали зелені склепіння на поверхні вод. Над нами маяли довгі пасма фукусів, то кулясті, то трубчасті, лаурепсії, тонколисті кладостефи, лапчасті родименії, схожі на кактуси. Я помітив, що зелені водорості тяглися до поверхні вод, а червоні любили серединні шари, а вже чорні і бурі водорості створювали сади і квітники в океанічних глибинах.
Водорості - справжня перлина творіння, одне з чудес царства рослин. До них належать і найдрібпіші і найбільші рослинні організми Землі. І поряд із крихітними рослинками, сорок тисяч яких можуть уміститися на площі в п’ять квадратних міліметрів, зустрічаються бурі водорості завдовжки близько сотні метрів.
Спливло півтори години, як ми залишили “Наутілус”. Було десь ополудні. Я помітив це по сонячних променях, що, падаючи прямовисно, уже не переломлювалися у воді. Чарівність барв зникла, смарагдові і сапфірові кольори потьмяніли і зовсім щезли з нашого небозводу. Ми йшли, і кожен наш крок гулко відлунював у рідкому середовищі. Найменший шум поширювався зі швидкістю, незвичною для нашого слуху. І дійсно, вода - кращий провідник звуку, ніж повітря: звук поширюється в рідкому середовищі учетверо швидше.
А тим часом дорога йшла під ухил. Сонячні промені утрачали свою силу. Ми знаходилися на глибині ста метрів, витримуючи тиск у десять атмосфер. Але скафандр був, вочевидь, так добре пристосований до цих умов, що я не страждав від підвищеного тиску. Правда в суглобах пальців я відчував певну мулькість, але це незабаром минулося. Утоми від двогодинної ходьби в незвичному для мене спорядженні я не відчував. При підтримці води я рухався з дивовижною легкістю.
На глибині триста футів я все-таки вловив останні відблиски сонця, що заходило. Денне світило поступалося місцем передвечірнім сутінкам. Але ми усе ще обходилися без апарата Румкорфа.
Раптом капітан Немо зупинився. І коли я до нього підійшов, вій указав мені на якусь темпу масу, що виступала з напівтемряви, неподалік від нас.
“Острів Креспо”, - подумав я і не помилився.
Розділ сімнадцятий
ПІДВОДНИЙ ЛІС
Ми підійшли, нарешті, до узлісся, безумовно одного з найчудовіших місць у неозорих володіннях капітана Немо. Він вважав їх своєю власністю і мав на це таке ж право, яке привласнила собі перша людина в перші дні існування світу. І хто міг сперечатися з ним у правах на підводні володіння?
Який сміливець наважився б проникнути в ці глибини і із сокирою в руках розчищати собі шлях крізь дрімучі зарості?
Підводний ліс складався з гігантських деревоподібних рослин; і ледь ми вступили у його могутні хащі, як моя увага була прикута своєрідним явищем природи, яке ще не зустрічалось у моїй науковій практиці.
Жодна травинка не стелилася по землі, жодна галузка не згиналася і не росла в горизонтальному напрямку. Усе тяглося догори, до поверхні океану. Жодне волоконце, жодна стеблинка, які б тонкі вони не були, не хилилися до землі, а витягалися в струнку, як залізне пруття. Фукуси і ламінарії, уступаючи щільності навколишнього середовища, тяглися нагору по прямій лінії, строго перпендикулярно до поверхні океану. Водорості, здавалося, застигли у своїй нерухомості, і, щоб пройти, доводилося розсовувати їх руками; але рослина негайно ж набирала попереднього напряму. Тут уже було царство вертикальних ліній!
Незабаром я освоївся і з вигадливим лісом і з напівмороком водного середовища. Піщаний ґрунт був усіяний гострим камінням, що утруднювало нам шлях. Підводна флора здалася мені надзвичайно багатою, навіть багатшою, ніж в арктичних і тропічних зонах, де вона представлена досить скупо. Спочатку я не міг відрізнити рослинний світ від світу тварин: зоофітів сприймав за водорості, тварин - за рослини. І хто б не помилився на моєму місці? Фауна і флора часто так подібні за формою в підводному світі!
Я помітив, що всі види рослинного світу лише прикріплюються до ґрунту, а не ростуть з нього. Не маючи коренів, вони жадають від землі не життєвих соків, а тільки опори; вони так само виростають на каменях, черепашках, піску або гальці. Усе потрібне для їхнього існування знаходиться у воді, вода їх підтримує і харчує. Більшість рослин пластинчастої, досить примхливої форми; у барвах рослин переважають тони рожевуваті, червоні, зелені, жовтуваті, руді і бурі.
Мені зустрілися тут живі зразки того, що у засушеному вигляді зберігалося в колекції “Наутілуса”: віялоподібна иадина-павонія, здавалося, жадала подуву вітерця, яскраво-червоні цераміуми, ламінарії, їстівні водорості, що тягнуть нагору свої молоді пагони, нитковидіїі нереоцистиси, що розпускали своє галуззя на висоті п’ятнадцяти метрів, букети ацетобулярій - нитчастих дудчаток, стебла яких товщають догори, і безліч інших, позбавлених квітів морських рослин. “Цікава аномалія, примха водного середовища! - сказав би якийсь натураліст. - Тут тварини як квіти, а рослини позбавлені квітів!”
Між деревоподібними рослинами, що не поступалися величиною деревам помірного поясу, виднілися кущоподібні колонії шестипроменевих коралів, справжні квітучі чагарники! Живоплоти з зоофітів, на яких пишно розпускалися коралоподібні меандрини, посмуговані звивистими борозенками, жовтуваті зірчасті корали-каріофілеї з прозорими щупальцями, пучки схожих на траву зоантарій, і на довершення подоба рибки - донні стрибуни пурхали з гілки на гілку, наче рій колібрі, а з-під наших ніг, як зграї бекасів, піднімалися жовті, з вищиреною пащекою і загостреною лускою лепісаканти, дактилоптери і моноцентри.
Невдовзі капітан Немо дав сигнал до відпочинку, чим мене неабияк обрадував. Ми розташувалися під покровом аларій зі стрічкоподібною сланню, що здіймали свої довгі, схожі на стріли стебла.
Короткий відпочинок був надзвичайно приємний. Бракувало тільки можливості поговорити. Але все-таки я наблизив свою велику мідну голову до шолома Конселя. Очі його з-під товстих стекол скафандра блищали від задоволення, і на знак повного захвату він кумедно завертів головою у своєму металевому ковпаку.
Мене вкрай здивувало, що після чотиригодинної прогулянки я не відчував голоду. Що було тому причиною, я не знав. Але мене нездоланно хилило на сон, як це буває з усіма водолазами. Повіки мої стулилися, і я поринув у дрімоту, котру долав лише рухом. Капітан Немо і його богатирської статури супутник першими подали приклад, розтягшись на весь зріст у лоні цього кришталево чистого середовища.
Не можу сказати, скільки часу я спав; але, прокинувшись, я помітив, що сонце хилилося до обрію. Капітан Немо уже встав, і я почав було потягуватися, розправляючи члени, як одна непередбачена обставина миттєво підняла мене на ноги.
За кілька кроків від нас страхітливий краб заввишки з метр витріщився на мене булькатими очима, лаштуючись накинутися на мене. Хоча скафандр слугував достатнім захистом від його клешень, усе-таки я не міг приховати жаху, що опанував мною. У цю хвилину прокинулися Консель і матрос із “Наутілуса”. Капітан Немо показав матросу на мерзенне членистоноге, і той, ударивши його прикладом, негайно ж убив гада; і я бачив, як зводило в передсмертних конвульсіях страшні лапи чудовиська.
Ця приключипа змусила мене згадати, що в підводних безоднях водяться і більш небезпечні істоти, від яких не захистить і скафандр. Дивно, що я не подумав про це раніше! Отож я поклав собі бути насторожі. Утім, мені здавалося, що наш привал знаменує кінець прогулянки. Але я помилявся. Капітан Немо і не думав повертатися до “Наутілуса”, він відважно ішов уперед.
Дію круто спускалося донизу, і ми усе більше занурювалися в морські глибини. Було приблизно близько третьої дня, коли ми опинилися у вузькій балці, стиснутій стрімкими скелями, на глибині ста п’ятдесяти метрів від поверхні моря. Завдяки досконалості наших водолазних костюмів ми опустилися вже на дев’яносто метрів нижче тієї межі, що природа, здавалося, установила для підводних екскурсій людини.
Я визначив глибину нашого занурення в сто п’ятдесят метрів, хоча ніяких вимірювальних приладів у мене не було. Але я знав, що навіть у найпрозоріших водах сонячні промені не можуть проникати глибше визначеної товщі води. На відстані десяти кроків нічого не було видно. Я йшов навпомацки, аж раптом пітьму прорізав досить яскравий промінь світла. Капітан Немо увімкнув електричний ліхтар. Його супутник зробив те саме. Ми з Конселем увімкиули свої. Як тільки ми повернули вмикач, змієподібна скляна трубка, наповнена газом, засвітилася від дії електричного струму. Світло наших ліхтарів висвітлювало море в радіусі двадцяти п’яти метрів.
Тим часом капітан Немо вів нас усе далі, у самісіньку глибінь похмурого лісу, у якому усе рідше і рідше зустрічалися кущисті колонії. Рослинне життя, як я помітив, зникло значно раніше тваринного. На цих глибинах морські рослини через брак сонячного світла майже не зустрічалися, в той час як безліч дивовижних тварин, зоофітів, членистоногих, молюсків і риб усе ще кишіли довкола нас.
Дорогою я подумав, що світло електричного апарата Румкорфа мало б привернути увагу мешканців похмурих глибинних шарів. Але якщо морські істоти і наближалися до нас, то все-таки на шанобливій відстані, недоступній для мисливця.
Кілька разів капітан Немо зупинявся і підкидав рушницю до плеча, але, прицілившись, опускав рушницю, не вистреливши, і йшов далі.
Нарешті, близько четвертої дня ми досягли мети нашої чудесної прогулянки. Перед нами раптом виросла гранітна стіна, величне громаддя неприступних стрімчаків, порите печерами. Це було підніжжя острова Креспо. Це була земля!
Капітан Немо зупинився. Жестом він наказав нам зробити привал, і хоч як я не жадав побороти ці стіни, довелося скоритися. Тут закінчувалися володіння капітана Немо. Він не хотів переступати їхньої межі. За цією межею починався інший світ, у який він не бажав і кроку ступити!
Ми рушили назад. Капітан Немо знову ішов, на чолі нашого маленького загону і, не вагаючись, повів нас уперед. Мені здалося, що ми поверталися до “Наутілуса” іншою дорогою. Нова дорога з надзвичайно крутим підйомом, а отже і дуже втомлива, незабаром вивела нас до поверхні океану. Утім, переміщення у верхні шари води відбувалося більш-менш поступово і не могло загрожувати неприємними наслідками, адже відомо, що різка зміна тиску згубно впливає на людський організм і є фатальною для необережних водолазів. Невдовзі ми знову ввійшли в освітлені шари води. Сонце стояло низько над обрієм, і його косе проміння, переломлюючись у воді, оточувало райдужним ореолом усі предмети.
Ми йшли на глибині десяти метрів. Навколо нас кружляли зграйки найрізноманітніших рибок, більш численних, аніж птахи в повітрі, і куди моторніших, але жодна водяна дичина, гідна рушничного пострілу, не трапилася нам на очі.
Раптом капітан Немо знову скинув рушницю до плеча і став прицілюватися в якусь істоту, що миготіла в кущах. Він спустив курок. Почувся слабкий свист, і убита тварина упала в п’яти кроках від нас.
Це була чудова морська видра, калан, єдине чотириноге, що живе тільки у морях. Хутро видри, що досягає півтора метра, темно-коричневе, на кінчиках сріблясто-біле із досить ніжним підшерстям, високо цінується на російському і китайському ринках. За тонкістю і шовковистістю хутро нашої видри мало коштувати принаймні дві тисячі франків. Я з інтересом розглядав цей цікавий зразок ссавця з пласкою головою, короткими вухами, круглими очима, білими котячими вусами, із сильно розвинутою перетинкою між кінцівками лапок, з пухнастим хвостом. Цей коштовний хижий звір, на якого полюють, улаштовуючи цілі облави, стає надзвичайно рідкісною здобиччю і зустрічається найчастіше в північній частині Тихого океану, де теж, імовірно, незабаром зникне.
Супутник капітана Немо звалив убиту тварину собі на плечі, і ми знову рушили в дорогу.
Цілу годину йшли ми піщаною рівниною. Місцями дно піднімалося настільки, що якихось два метри відокремлювало нас від поверхні океану. І тоді я бачив, як відображення наших постатей у воді бігли в зворотному напрямку, а інші відображення, догори ногами, пливли над нашими головами.
Крім цього було ще одне явище, гідне уваги. Над нами безупинно проносилися хмари, що миттєво згущувалися і миттєво танули. Поміркувавши, я зрозумів, що виникнення хмар пояснюється постійною зміною товщі водяного шару над нами, і, придивившись, помітив навіть білі “баранці” на гребенях хвиль. Прозорість води була така, що чітко було видно обриси великих морських птахів, що пролітали над океаном.
Саме тоді я став свідком наймайстернішого пострілу, що коли-небудь доводилося спостерігати мисливцю.
Над нами літав на широко розпростертих крилах якийсь великий птах. І коли він летів на відстані кількох метрів від поверхні моря, супутник капітана Немо прицілився і підстрелив птаха. Птах каменем упав у море, і сила падіння була така велика, що, подолавши опір води, він упав майже в руки влучного стрільця. Це був альбатрос, чудовий представник загону морських птахів. Імпровізоване полювання анітрохи не сповільнило нашого похідного маршу. Протягом двох годин ми йшли то піщаною рівниною, то серед лугів морських водоростей. Я буквально знемагав, аж раптом слабка смужка світла розсіяла темряву вод довкола. Це був прожектор “Наутілуса”! Ще якихось двадцять хвилин - і ми на борту судна! Нарешті я зітхну вільно! Мені починало здаватися, що кисень у моєму резервуарі уже вичерпується. Але я не передбачав, що ненавмисна зустріч трохи сповільнить наше повернення до “Наутілуса”.
Я йшов кроків за двадцять від супутників. Раптом капітан Немо круто розвернувся і швидко попростував до мене. Могутньою рукою він пригнув мене до землі, його супутник зробив так само з Конселем. У першу хвилину я не знав, що й подумати про цей раптовий випад, але, побачивши, що капітан лежить нерухомо поруч мене, я заспокоївся.
Я лежав розпростертий на землі, під прикриттям водоростей. Глянувши угору, я побачив, що над нами проносяться якісь величезні фосфоресціюючі істоти.
Кров застигла в моїх жилах. Я упізнав страшних морських хижаків. Це були дві акули, жахливі акули-людожери з величезним хвостовим плавцем, тьмяними скляними очима, із пухирчастими, просоченими світною речовиною плямами на морді. Страхітлива пащека, здатна одним рухом своєї залізної щелепи розмолоти на друзки людину! Не знаю, чи займався в цей час Консель класифікацією акул, що ж до мене, то я дивився на їхнє сріблясте черево, грізну пащу із страшними зубами, швидше як жертва, аніж як учений-натураліст.
На наше превелике щастя, у цих ненажерливих тварин поганий зір. Розпустивши свої темні плавці, вони промчали повз, не помітивши нас; і ми якимось дивом позбулися небезпеки більш страшної, аніж зустріч із тигром у глухому лісі.
Через півгодини ми підійшли до “Наутілуса”, яскравий прожектор якого вказував нам шлях. Люк був відкритий, і, як тільки ми ввійшли в кабіну, капітан Немо зачинив зовнішні двері. Потім він натиснув кнопку. Насоси усередині судна запрацювали, що було видно по тому, як спадає рівень води навколо нас. Через кілька секунд у кабіні не залишилося і краплі води. Тоді розчахнулися внутрішні двері, і ми потрапили в гардеробну.
Не без зусиль зняли ми свої скафандри, і я, змучений, напівсонний, падаючи від утоми, але абсолютно зачарований чудесною підводною прогулянкою, доплентав, нарешті, до своєї каюти.
Розділ вісімнадцятий
ЧОТИРИ ТИСЯЧІ ЛЬЄ ПІД ВОДАМИ ТИХОГО ОКЕАНУ
Прокинувшись вранці, 18 листопада, я відчув себе цілком відпочилим. Вийшовши на палубу “Наутілуса”, я почув, як помічник капітана вимовляв свою традиційну фразу.
І раптом я збагнув її зміст. Мова йшла, звичайно, про стан моря, вірніше, про відсутність небезпеки: “На морі спокійно!”
Неозора водна широчінь! Ні вітрила на обрії. Ані скель острова Креспо! За ніч вони зникли з виду. Перед очима синє море! Море поглинуло усі барви сонячного спектра, залишилася одна лише блакить! Морська гладінь, вся в переливах легких брижів, дуже скидалася на муарову тканину.
Я замилувався чарівним пейзажем океану. Але тут піднявся на палубу капітан Немо. Він узявся до астрономічних спостережень, не зауважуючи, здавалося, моєї присутності. Потім він обіперся на штурвальну рубку і утупив погляд у неозору далечінь.
Тим часом на палубу піднялися чоловік двадцять матросів “Наутілуса”. Вони почали вибирати сіті, закинуті напередодні вночі. Це були кремезні міцні люди різних національностей, але всі європейського типу. Я без труда упізнав ірландців, французів, слов’ян, одного грека чи крітянима. Вони були скупі на слова і спілкувалися між собою на якомусь незрозумілому наріччі, походження якого я не міг розгадати. Отже, я не міг розмовляти з ними.
Сіті витягли на борт судна. Це була подоба нормандського невода, величезного мішка, що завдяки верхнім поплавцям і ланцюгу, просмикнутому в нижні петлі, тримається папіврозкритим у воді. Мішок цей, прикріплений до корми сталевими тросами, шкребе дію океану і вбирає в себе усе, що трапляється на шляху судна. Цього ранку у сіті втрапили цікаві зразки океанської фауни: лягва-риба із сімейства рукоперих, прозвана за свої кумедні рухи клоуном, спинороги, оперезані червоними стрічками, здатний роздуватися отруйний скалозуб, маслинові міноги, срібнолускаті саргани, питкохвости із сильно розвиненими електричними органами, що не поступаються потужністю органам гімиота і ската, зеленуваті тріскові бички різних видів і, нарешті, кілька великих риб: товстоголовка з опуклою головою, завдовжки з метр, безліч чудових макрелей, помережаних сріблом і лазур’ю, три чудових тунці, яких не врятувала від невода швидкість їхніх рухів.
Я думаю, що цього разу сіті принесли не менше тисячі фунтів риби. Вдалий улов, але аж ніяк не дивний! Сіті закидаються на кілька годин і, тягнучись за судном, вбирають у свої тенета всіх мешканців водного світу, які тільки зустрінуться на шляху. І надалі нам не бракуватиме чудового улову - запорукою тому швидкохідність “Наутілуса” і притягальна сила його прожектора.
Багаті дарунки океану були негайно спущені до камбузу; частина улову була залишена про запас, інша - до столу.
Риболовля була завершена, запас повітря в резервуарах поновлений, і я, вирішивши, що “Наутілус” знову піде під воду, хотів спуститися у свою каюту; але тут капітан Немо повернувся в мій бік і без усяких передмов сказав:
- Погляньте-но на океан, пане професоре, хіба це не жива істота? Інколи гнівна, інколи ніжна! Уночі вій спав, як і ми, і от прокидається в доброму настрої після спокійного сну!
Ні привітання, ні побажання доброго ранку! Здавалося, ця загадкова людина продовжує почату розмову.
- Подивіться, - говорив він, - океан пробуджується під ласкавим сонячним промінням! Він починає денне життя! Як цікаво спостерігати за проявами життєдіяльності його організму! У нього є серце, є артерії, і я цілком згоден із учепим Морі, котрий відкрив у світовому океані циркуляцію води, таку ж реальну, як циркуляція крові в жилах живої істоти!
Капітан Немо не очікував відповіді, а я вважав зайвим переривати його мову порожніми “так”, “звичайно”, “цілком правильно”, “справді”. Він говорив ніби сам із собою і після кожної фрази надовго вмовкав. Він міркував уголос.
- Так, - продовжив він, - у світовому океані відбувається постійна циркуляція води, обумовлена зміною температури, наявністю солей і мікроорганізмів. Зміна температури визначає щільність води, і, як наслідок цього, утворюються течій і протитечії. Випаровування води, незначне в полярних областях і досить значне в екваторіальних зонах, породжує постійний обмін між тропічними і полярними водами. Окрім того, я виявив постійну вертикальну циркуляцію від поверхневих вод до глибинних і від глибинних до поверхневих, що є справжнім диханням океану! Океанічні води, прогріті в поверхневих шарах теплих зон океану, мчать в холодні зони, де завдяки охолодженню стають більш щільними, а отже, і більш важкими, опускаються донизу і заповнюють глибини океану. Поступово піднімаючись нагору до екваторіальної зони і прогріваючись, вони знову потрапляють у зони високих широт. Коло полюса вам будуть очевидні наслідки цього процесу, і ви поцінуєте передбачливість природи, адже в силу цього закону вода перетворюється в лід тільки у поверхневих шарах!
У той час як капітан Немо промовляв останні слова, я подумав: “Полюс! Невже цей сміливець хоче прямувати до полюса?”
Капітан замовк, спрямувавши погляд на водну стихію, що її він так ретельно і безупинно вивчав. Після короткої паузи він сказав:
- Море містить у собі неабияку кількість солей. І якби удалося зібрати всю сіль, розчинену у світовому океані, обсяг її становив би чотири з половиною мільйони кубічних льє. І якби розсипати цю сіль рівномірно по всій земній кулі, утворився б соляний покрив понад десять метрів завтовшки. Не подумайте, що наявність солей у морській воді є примхою природи. Ні! Сіль зменшує випаровування води, охороняє від вивітрювання водяних парів і тим самим рятує від надмірності опадів помірні пояси нашої планети. Важлива роль! Почесна роль- врівноважувати дію стихій на земній кулі!
Капітан Немо знову замовк, випростався, зробив кілька кроків по палубі і знову підійшов до мене.
- Що ж до мільярдів дрібних істот, які мільйонами кишать у кожній краплі води, то роль їх не менш важлива. Вони поглинають морські солі, вбирають у себе розчинене у воді вапно й у вигляді поліпів і мадрепорових коралів є справжніми рифоутво-рювачами! Умираючи, вони знову віддають воді різні мінеральні речовини, а частково відкладають їх у вигляді кістяків на морському дні. У такий спосіб здійснюється вічний кругообіг, вічне життя! Життя більш напружене, ніж на суші, більш плідне, нескінченне, що охоплює воістину кожну краплю води в океані, у цьому середовищі, як вважають, згубному для людини, але життєдайному для міріадів істот - і для мене!
Промовляючи ці слова, капітан Немо зовсім змінився і це справило на мене сильне враження.
- І справжнє життя, - додав він, - тут, тільки тут! Я вірю в можливість створення підводних міст, побудови підводних будинків, котрі, як “Наутілус”, щоранку будуть підніматися на поверхню океану, щоб запастися свіжим повітрям, міст вільних, міст незалежних. І, хто знає, коли який-небудь деспот...
Капітан Немо увірвав фразу загрозливим жестом. Потім, звертаючись до мене і ніби прашучи відключитися від похмурих думок, запитав:
- Пане Аронаксе, чи відома вам глибина океану?
- Відомі результати вимірів, капітане!
- А які цифрові дані вимірів? При нагоді я міг би їх перевірити.
- Цифрові дані, наскільки я пам’ятаю, такі... - став пригадувати я. - Якщо не помиляюся, середня глибина в північній частині Атлантичного океану, відповідно до вимірів, сягає восьми тисяч двохсот метрів, а в Середземному морі двох тисяч п’ятисот метрів.
Найбільш вдалі виміри були зроблені в південній частині Атлантичного океану, приблизно на тридцять п’ятому градусі широти. Результати: дванадцять тисяч метрів, чотирнадцять тисяч дев’ятсот один метр і п’ятнадцять тисяч сто сорок дев’ять метрів. Коротше кажучи, якби дно світового океану було приведено до одного рівня, середня океанічна глибина дорівнювала б приблизно семи кілометрам.
- Чудово, пане професоре, - відповідав капітан Немо. - Сподіваюся надати вам більш точні дані. Що стосується середньої глибини цієї частини Тихого океану, то можу вам сказати, що вона не перевищує чотирьох тисяч метрів.
Сказавши це, капітан Немо попростував до люка і зійшов униз по залізній драбинці. Я пішов за ним. Гвинт майже в ту ж хвилину став обертатися, і лаг показав швидкість двадцять миль на годину.
Минали дні, за ними тижні, а капітан Немо не ощасливлював мене своїми відвідинами. Я зустрічався з ним дуже рідко. Помічник капітана щоранку якнайретельніше позначав на карті курс корабля, і я міг із точністю визначити місцезнаходження “Наутілуса”.
Консель і Ленд спілкувалися зі мною годинами. Консель розповідав своєму другові про те, які чудеса довелось йому побачити під час нашої підводної прогулянки, і канадець шкодував, що не брав у ній участі. А я утішав його, запевняючи, що ще не раз випаде нагода відвідати океанічні ліси.
Майже щодня на кілька годин залізні стулки в салоні розсовувалися, і нам надавалося право проникати в таємниці підводного світу.
“Наутілус” тримав курс на південний схід і йшов на глибині ста - ста п’ятдесятьох метрів під рівнем океану. Але якось, із примхи капітана, судно занурилося в глибинні води на дві тисячі метрів. Стоградусний термометр показував 4,25° - температуру, начебто звичайну для цих глибин під усіма широтами.
Двадцять шостого листопада, о третій годині ранку, “Наутілус” перетнув тропік Рака під 172° довготи. 27 листопада ми минали Сандвічеві острови, де 14 лютого 1779 року загинув знаменитий капітан Кук. Ми пройшли, отже, чотири тисячі вісімсот шістдесят льє від початку нашої подорожі. Уранці, вийшовши на палубу, я побачив за дві милі під вітром острів Гаваї, найбільший із семи островів, що утворюють Гавайський архіпелаг. Я бачив чітко оброблені поля, передгір’я і ланцюги гір уздовж узбережжя, вулкани, над якими панує Мауна-Кеа, що височить на п’ять тисяч метрів над рівнем моря. Сіті, з-поміж багатьох зразків фауни цих місць, виловили кілька екземплярів віялоподібної павопії, поліпа надзвичайно витонченої форми, типового мешканця цієї частини океану.
“Наутілус” як і дотепер тримав курс на південний схід. 1 грудня він перетнув екватор під 142° довготи, а 4 грудня, після швидкого переходу, не позначеного нічим примітним, ми підійшли до Маркізьких островів.
На відстані трьох миль від берега, під 8°57’ південної широти і 139°32΄ західної довготи, вимальовувався пік Мартіп на Нукухіва, найбільшому з Маркізьких островів, що належать Франції. Я міг розгледіти лише обриси лісистих гір на обрії, оскільки капітан Немо не любив наближатися до землі. У цих водах потрапили в сіті чудові зразки риб: корифепи з лазурними плавцями і золотим хвостом, незрівнянні за ніжністю їхнього м’яса, коралові губані, майже без луски, але дуже смачні, коралові рибки-осторин-ки з кістяною щелепою, жовтуваті дрібні тунці, тасари, які на смак не поступаються макрелі, - риби, гідні почесного місця в нашім меню.
Проминувши ці чудесні острови під охороною французького флоту, “Наутілус” з 4 по 11 грудня пройшов близько двох тисяч миль.
Плавання ознаменувалося зустріччю з величезною кількістю кальмарів, цікавих молюсків, споріднених із каракатицею. Французькі рибалки називають їх “летючі волосатики”. Кальмари належать до класу головоногих, підкласу двозябрових, до якого належать і каракатиці й аргонавт “паперовий ботик”. Ці тварини уважно вивчалися давніми натуралістами і, займаючи почесне місце в метафорах античних ораторів, користувалися не меншим успіхом за. столом багатих громадян, так принаймні стверджує Атеней, давньогрецький лікар, попередник знаменитого Галеиа.
У ніч з 9 на 10 грудня “Наутілус” зустрів на своєму шляху цілі полчища молюсків.
З настанням мочі тварини, піднявшись з морських безодень у верхні шари і пливучи міграційними шляхами оселедця і сардин, переміщалися з помірної зони в зони більш теплі. Звичайна міграція морських організмів, що охоплює величезні маси, обчислювані мільйонами тонн!
Ми спостерігали крізь товсті кришталеві стекла, як кальмари, із силою викидаючи воду зі своєї так званої “воропки” зворотними поштовхами, за “ракетним” принципом, моторно перебираючи своїми десятьма щупальцями, що маяли навколо їхньої голови, як живі змії Горгони, переслідували з дивовижною швидкістю риб і молюсків, - пожирали дрібних і у свою чергу пожиралися більшими. “Наутілус”, попри швидкість свого ходу, протягом багатьох годин йшов у оточенні цих тварин, що їх незліченно потрапляло у сіті. Я упізнав представників дев’яти видів, відповідно до класифікації Д’орбіньї, типових для тихоокеанської фауни.
Море щедро розгортало перед нами картини, щодалі чарівніші! Воно різноманітило їх до нескінченності. Воно змінювало без утоми декорації й обстановку сцени, радуючи око. Воно не тільки розважало нас, дозволяючи спостерігати живих істот у рідній їм стихії, але і відкривало нам свої самі найпотаємніші скарби.
Удень, 11 грудня, я читав у салоні книгу з бібліотеки капітана Немо. Нед Ленд і Консель при розсунутих ставнях милувалися яскраво освітленими водами. “Наутілус” стояв на місці. Наповнивши резервуари, судію трималося на глибині тисячі метрів, у шарах малоиаселеиих, де велика риба зустрічається надзвичайно рідко.
Я читав чарівну книгу Жана Масе “Служники шлунка”, захоплюючись винятковою дотепністю автора, аж раптом Консель покликав мене.
- Чи не зволить ваша милість підійти сюди на хвилину? - сказав він якимось дивним голосом.
- Що трапилося, Консель?
- Чи не зволите глянути.
Я встав, підійшов до вікна, глянув назовні.
У просторі, яскраво освітленому прожектором “Наутілуса”, видпілося зависле у воді якесь чорне громаддя. Я пильно вдивлявся, розглядаючи цю гігантську китоподібну істоту. І раптом у мене майнув здогад.
- Корабель! - вигукнув я.
- Так, - відповідав канадець, - затонулий корабель із перебитим рангоутом!
Нед Ленд не помилявся. Перед нами був корабель, що зазнав катастрофи, з перерізаними вантами, які безпомічно висіли на ланцюгах. Корпус судна був ще в доброму стані; здавалося, аварія корабля відбулася усього кілька годин тому. Уламки трьох щогл, котрі виступали над палубою ледь на два фути, свідчили, що команді судна довелося пожертвувати рангоутом. Наповнившись водою, судно нахилилося на бакборт. Який жаль викликало це судно! Але ще більший смуток охопив нас при вигляді трупів на палубі, прив’язаних канатами! Я нарахував шість трупів: чотири чоловічих - один так і застиг, стоячи біля керма, - один жіночий. Жінка з дитиною на руках висунулася наполовину з ґратчастого отвору юта!
Вона була молода. При яскравому світлі прожектора я міг навіть розрізнити риси її обличчя, ще не торкнутого тлінню. У розпачі вона підняла над головою дитину, що чіплялась рученятами за материнську шию! Обличчя чотирьох моряків, котрі в останньому зусиллі намагалися розірвати мотузки, що зв’язували їх з потопаючим судном, воістину були жахливі! Один лише керманич, із прилиплим до чола сивим волоссям і ясним обличчям, зберігав спокій і, стискаючи штурвал у руках, здавалося, продовжував керувати своїм трищогловим кораблем у його останню путь в безоднях океану!
Яке страшне видовище! Мовчки, з калатанням серця, спостерігали ми, не відводячи очей, цю картину аварії корабля, що ніби зафіксувала мить катастрофи!
А ненажерливі акули вже зліталися на запах людського м’яса!
І поки “Наутілус”, лавіруючи, огинав корпус затонулого корабля, я встиг прочитати на його кормі: “ФЛОРИДА” ЗУНДЕРЛАНД.
Розділ дев’ятнадцятий
ВАНІКОРО
Трагічна загибель “Флориди” не була якимось винятковим випадком катастроф на морі. І згодом, плаваючи в морях найбільш судноплавних, ми все частіше зустрічали остови суден, що зазнали аварії, вони догнивали у воді; а на самісінькому дні моря іржавіли гармати, ядра, якорі, ланцюги і тисячі інших залізних уламків.
Одинадцятого грудня ми наблизилися до берегів архіпелагу Паумоту, що були Бугенвільською “небезпечною групою островів”, розкиданих протягом п’ятисот льє, зі сходу-південного-сходу на захід-північний-захід, під 13°30΄ - 20°50΄ південної широти і 125°30΄ - 151°30΄ західної довготи, від острова Дюсі до острова Лазарєва (Матахіва).
Цей архіпелаг займає площу в триста сімдесят квадратних льє і складається із шістдесятьох груп островів, з-поміж них знаходиться і група Гамбьє (Мангарева), що належить Франції. Це коралові острови. Повільна, але безупинна робота поліпів згодом приведе до того, що всі ці острови з’єднаються між собою. Затим новоутворений масив суші приєднається рано чи пізно до сусіднього архіпелагу, і між Новою Зеландією і Новою Каледонією, простягнувшись аж до Маркізьких островів, виникне п’ятий материк.
Якось я заговорив на цю тему з капітаном Немо, але він сухо відповів мені:
- Потрібні нові люди, а не нові континенти!
Тримаючись наміченого курсу, “Наутілус” проходив поблизу острова Клермон-Тоннер, найдивовижиішого з островів усієї групи, відкритої 1822 року капітаном “Мінерви” Беллом. І тут мені випала нагода спостерігати колонії мадрепорових коралів, яким зобов’язані своїм походженням острови в цій частині Тихого океану.
Мадрепорові корали - справжні рифоутворювачі, їх не треба зміщувати з іншими видами коралів. Це морські тварини, що мають вапняний кістяк. Одміни у структурі їхнього кістяка дали моєму знаменитому вчителю Мільн-Едвардсу підстави розділити їх на п’ять загонів. Мільярди цих мікроскопічних тварин створюють своїми вапняними скелетиками могутні спорудження: берегові рифи, острови. В одному місці вони утворюють лагуну, замикаючи океанські води в кільце подовженого атола. А там споруджують бар’єрні рифи, подібні до рифів, що оперізують береги Нової Каледонії і багатьох островів Паумоту. А в інших місцях, як на островах Товариства і на острові Маврикія, вони зводять рифові бескиди, високі стрімкі скелі, коло підніжжя яких глибина океану значна.
Ми йшли на відстані декількох кабельтових від підніжжя острова Клермон-Тоннер, і я не міг надивуватися гігантським спорудженням, створеним такими мікроскопічними зодчими. Ці своєрідні громаддя є в основному витвором мадрепорових коралів, а також коралових поліпняків, відомих під назвою міллепорових (з гідроїдних), дірчастих - поритів, зіркових - астрей і мозковиків - меандрин. Вапняні поліпняки, а саме, види, що утворюють рифи й острови, тримаються берегів суші. Хвилі і вітер приносять до живих поліпияків уламки коралів, черепашок та інше. Спочатку утворюється береговий риф; потім смуга поліпняків, поступово відступаючи від берега, утворює бар’єрний риф; затим відбувається занурення центрального коралового острова нижче рівня моря, і, таким чином, з’являється атол. Така принаймні теорія Дарвіна, що пояснює походження атола, - теорія, на мою думку, більш близька до істини, ніж твердження його супротивників, що буцімто основою для наростання живих поліпняків слугують вершини гір або кратери вулканів, які не досягають усього кількох футів до поверхні океану.
Я міг спостерігати поблизу ці цікаві вапняні цоколі, занурені на триста метрів у морські глибини, які мерехтіли перламутровим полиском при яскравому світлі наших електричних вогнів.
Консель запитав мене, скільки часу вимагає зведення таких колосальних масивів, і був украй подивований, коли я відповів йому, що, за підрахунками учених, товща коралових відкладень за сто років збільшується на одну восьму дюйма
Книга: Жуль Верн. 20 000 ЛЬЄ ПІД ВОДОЮ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
